Крок до ВНЗ. Географія. Довідник

Північна Америка

Північна Америка: фізико-географічне положення, історія дослідження й освоєння

Це треба знати!

Північна Америка — материк, розташований у Західній півкулі. Крайні точки: на півночі — мис Мерчісон (71°50' пн. ш.), на заході — мис Принца Уельського (168° зх. д.), на сході — мис Сент-Чарльз (55°40' зх. д.), на півдні — мис Мар’ято (7 °15' пн. ш.). На півдні з’єднується з Південною Америкою, межа з якою проходить через Панамський перешийок. Площа Північної Америки 20,36 млн км², з островами 24,25 млн км². Найбільші острови: Ґренландія, Канадський Арктичний архіпелаг, Вест-Індія й острови біля західних берегів материка — Алеутські, архіпелаг Олександра, острови Королеви Шарлотти, острів Ванкувер та інші.

Північну Америку омивають: на півночі — Північний Льодовитий океан із Гудзоновою затокою, на сході та південному сході — Атлантичний океан із Мексиканською затокою, на заході — Тихий океан із Каліфорнійською затокою. Великі півострови: на півночі — Бутія, Мелвілл; на сході — Лабрадор, Флорида, Юкатан; на заході — Каліфорнія, Аляска, Сьюард.

ЦЕ ЦІКАВО

На просторах Атлантичного океану, ближче до материка Північної Америки, розташоване унікальне диво природи — Саргасове море, береги якого утворює не суша, як це зазвичай буває, а великі океанічні ріки-течії: на заході та півночі — Північно-Атлантична, на сході — Канарська, на півдні — Пасатна, що рухаються по колу за годинниковою стрілкою.

Інша особливість Саргасового моря полягає в тому, що воно, подібно до велетенських луків, затоплених посеред океану, укрите такою кількістю плавучих морських водоростей, якої немає ніде в іншому місці земної кулі. На один квадратний кілометр поверхні моря припадає від однієї до двох тонн водоростей!

Береги Північної Америки розчленовані вкрай нерівномірно. Найбільше порізані береги гірських районів — Ґренландії, східної частини Канадського Арктичного архіпелагу, Тихоокеанського узбережжя Канади й південної Аляски. Вони належать до льодовиково-тектонічного і льодовиково-ерозійного типів і являють собою складні системи фіордів. Береги затоки Святого Лаврентія — рівні абразивні й бухтові, півострови Нова Шотландія й північно-східна частина США — тектонічні й ерозійно-тектонічні із численними шхерними островами, на південь від 43° пн. ш. береги Атлантичного океану — акумулятивні, лагунові, ускладнені естуаріями й дельтами рік. Особливо великі естуарії характерні для ділянки берегів між 37° і 40° пн. ш. На півдні Флориди й у деяких районах Центральної Америки береги утворені коралами й заростями мангрової рослинності. Береги Тихого океану, крім північної частини, розчленовані слабкіше, особливо від Каліфорнійського півострова до кордону США і Канади, де переважають береги абразійно-бухтового типу. На заході Канади й півдні Аляски — береги фіордові.

Історія дослідження й освоєння. Першовідкривачами Америки можна вважати монголоїдних пращурів індіанців, які досягли континенту через нинішню Беринґову протоку в 25 тис. до н. е. На той час у Північній Америці мешкали й розвивалися такі племена індіанців: субекваторіальна зона — алгонкіни, крі, одживбе, Оттава; північно-західні ліси — гурони, ірокези, міамі, могікани, шауни; південно-західні ліси — черокі, чоктау, лемент, семіноли; Великі рівнини — команчі, пауни, сіу, чейєни; північно-західне узбережжя — чинук, тлінкіти; пустелі заходу — апачі, навахо, хопі, мохове, шушони; Центральна Америка — майя, тольтеки, ольмеки, ацтеки, кіче.

У X ст. на материку побували норвезькі вікінги. Відкриття й освоєння материка європейцями розпочалося від першої експедиції Христофора Колумба в 1492-1493 рр. Саме відкриття континенту Христофором Колумбом мало значні політичні та економічні наслідки для усього світу. Наприкінці XV ст. відкрито острів Ньюфаундленд (Джон Кабот), на початку XVI ст. іспанські конкістадори розпочали колонізацію Центральної Америки, у середині XVI ст. французька експедиція Жака Картьє досягла затоки Святого Лаврентія та увійшла в гирло річки Святого Лаврентія. Дослідження материка продовжили: Джон Девіс (вдруге після вікінгів відкрив Ґренландію в 1585 р., у 1586 р. відкрив затоку Камберленд Баффінової Землі, детально дослідив північне американське узбережжя, точно визначив місце розташування Гудзонової протоки), Генрі Гудзон (здійснив чотири подорожі в Арктику, дістався до берегів Ґренландії, до 73° пн. ш., потім до рекордної для свого часу 80°23' пн. ш. Відкрив затоку, яку з часом назвали на його честь, та велику річку США — Нельсон), Вільям Ваффін (англійский полярний дослідник, у 1612-1616 рр. розпочав пошук північно-західного проходу з Атлантики до Тихого океану, дослідив Гудзонову затоку, море на захід від Ґренландії, яке з часом назвали на його честь, відкрив і дослідив напівострови та острови в Канадському Арктичному архіпелазі), Олександр Маккензі, Вітус Беринг, Олексій Чириков. Перші російські поселення в Північній Америці заснував Григорій Шелехов. У 1867 р. російські володіння були продані Сполученим Штатам Америки за 7,2 млн доларів (приблизно 2 центи за акр землі, 1 акр = 4046,86 м²).

Природні умови, природні ресурси, їх використання й охорона

Рельєф. Рельєф материка різноманітний. Поверхня Північної Америки асиметрична: західну частину займає гірська система Кордильєр, східну — великі рівнини й невисокі гори. Поверхня західної частини материка розташована на висоті в середньому близько 1700 м, східна — близько 200-300 м. Середня висота Північної Америки — 720 м.

У центральній і східній частинах материка розвиток платформних структур сприяв формуванню великих плоскогір’їв і рівнин. На півночі й північному сході розташована Лаврентійська височина. На південь від неї, переважно на території США, розташовані Центральні рівнини, на заході вони поступово переходять у більш високі (500-1500 м) Великі рівнини, що утворюють велике передгір’я Кордильєр. На північ від Великих рівнин розташована низовина Маккензі. Центральні рівнини облямовані зі сходу Аппалачами, що витягнуті з південного заходу на північний схід і продовжуються до о. Ньюфаундленд. Гірський рельєф характерний для східних частин Канадського Арктичного архіпелагу й берегових частин Ґренландії; у сполученні з кліматичними умовами він сприяв нагромадженню великих льодовиків на півночі материка. Південно-східні краї материка утворюють Берегові низовини, що включають Приатлантичну низовину на сході й Примексиканську низовину на півдні.

Кордильєри містять ряд гірських дуг, витягнутих переважно із північного заходу на південний схід. Східна дуга складається із хребта Брукса, гір Маккензі, Скелястих гір. На захід від цих хребтів розташований пояс внутрішніх плоскогір’їв і плато заввишки 1000-2000 м — плоскогір’я Юкон, вулканічне плато Британської Колумбії й Колумбійське плато, плоскогір’я Великий Басейн і плато Колорадо, вулканічне плато й плоскогір’я внутрішньої частини Мексиканського нагір’я. Плоскогір’я здебільшого складаються з плоских столових поверхонь, хребтів і улоговин (Долина Смерті у Великому Басейні — 85 м). Із заходу пояс плато та плоскогір’їв обмежений системою найвищих хребтів Кордильєр. До неї належать вулканічна гряда Алеутських островів і Алеутський хребет, Аляскінський хребет, що сягає у вершині Мак-Кінлі висоти 6193 м (найвища вершина Північної Америки), Береговий хребет Канади, Каскадні гори, Сьєрра-Невада і Західна Сьєрра-Мадре, Поперечна Вулканічна Сьєрра з вулканом Орісаба (5700 м) та ін. На захід від цієї системи розташована смуга знижень, зайнятих або затоками (Кука, Каліфорнійською), або низовинами (Каліфорнійська долина).

Західний берег Північної Америки утворюють острівний хребет Канади та Берегові хребти США. На південь від Мексиканського нагір’я гірські ланцюги Кордильєр роздвоюються: один відхиляється на схід, утворюючи підводні хребти й острови Вест-Індії, і потім переходить в Анди Венесуели, інший простягається через Панамський перешийок до Анд Колумбії.

Геологічна будова й корисні копалини. Значну, центральну частину Північної Америки займає докембрійська Північноамериканська (Канадська) платформа (включає також острів Ґренландія без його північних і північно-східних окраїн), що облямовується складчастими гірськими утвореннями каледонського (острів Ньюфаундленд, Північні Аппалачі), герцинського (Південні Аппалачі, Канадський Арктичний архіпелаг), мезозойсько-кайнозойського (Кордильєри) віків. Приатлантична та Примексиканська низовини в США вкриті чохлом мезозойсько-кайнозойських відкладів і є плитами платформ із палеозойським фундаментом.

Більшість родовищ корисних копалин материка розташована на Канадському щиті й у Кордильєрах. Докембрій Канадського щита включає великі родовища залізних руд (район озера Верхнього, півострова Лабрадор), сульфідних, мідних, нікелевих і уранових руд (північне узбережжя озера Гурон), а також золота й кольорових металів; осадовий чохол платформи, в основному на межі зі складчастими областями, містить численні поклади нафти, газу й кам’яного вугілля (Східні й Західний внутрішні кам’яновугільні басейни Північноамериканської плити). У Кордильєрах відомі численні і місцями великі родовища руд Ауруму, Аргентуму, Купруму, Цинку, Плюмбуму, Молібдену, Вольфраму, Меркурію, менш поширені залізні руди. Уздовж Тихоокеанського узбережжя, у Каліфорнії й на Південній Алясці, а також у передгір’ях (Канада) і в східній частині (США) Скелястих гір є значні родовища нафти і газу. У крейдових відкладеннях Скелястих гір і внутрішніх прогинів Кордильєр у Канаді залягають поклади кам’яного вугілля, а в мезозойських відкладах Скелястих гір — осадові руди Урану; у палеозої того самого району — пластові поклади фосфоритів.

Клімат. Значна протяжність материка з півночі на південь та особливості рельєфу зумовлюють надзвичайно контрастні температурні умови Північної Америки. На більшій частині території материка переважає західне перенесення повітря, природною перешкодою якому є Кордильєри. У рівнинних частинах материка вільне проникнення повітряних мас з півночі на південь і навпаки зумовлює різкі зміни погодних умов. Завдяки меридіональному простяганню гірських хребтів Тихий та Атлантичний океани впливають на клімат узбережжя материка.

Північна Америка розташована в таких кліматичних поясах: арктичному, субарктичному, помірному, субтропічному, тропічному й субекваторіальному.

Арктичний пояс включає території, що омиваються Північним Льодовитим океаном. У Ґренландії та східній частині Канадського Арктичного архіпелагу суворий клімат із низькими літніми та зимовими температурами й досить великою кількістю опадів, що сприяє розвитку значного заледеніння. Північне узбережжя Аляски й західна частина Канадського Арктичного архіпелагу мають більш континентальний арктичний клімат із малою кількістю опадів.

Субарктичний пояс (від 58° пн. ш. на заході й 50° пн. ш. на сході) характеризується в західній частині значними опадами, теплою зимою і холодним літом, у центральній частині (на схід від Кордильєр) — значною континентальністю із сильними морозами; на сході — м’якою сніжною зимою і вологим холодним літом.

Помірний пояс (на схід від 40° пн. ш.) відрізняється м’яким, дуже вологим кліматом на заході, різко континентальним на внутрішніх плоскогір’ях Кордильєр і на сході помірно континентальним.

У субтропічному поясі (що включає увесь південь США, крім півдня Флориди) західна частина штату Каліфорнія має м’який клімат «середземноморського» типу з безморозною, дощовою зимою й сухим літом; внутрішні плоскогір’я Кордильєр — континентальний, сухий із дуже спекотливим літом; східне узбережжя — вологий мусонний.

У тропічному поясі Каліфорнійський півострів, береги Каліфорнійської затоки й внутрішні частини Мексиканського нагір’я мають клімат посушливий, інші території — вологий з літнім максимумом опадів.

Субекваторіальний пояс, що включає південну частину Центральної Америки, характеризується постійно спекотливим кліматом із вологим літом і сухою зимою, за винятком гірських районів, що перебувають під впливом пасату з Карибського моря й отримують рясні опади також у зимовий період.

Над більшою частиною території переважає рух повітря із заходу на схід і тільки на півдні, у тропічних широтах, — з північного сходу на південний захід (пасати). На Тихоокеанському узбережжі взимку переважає тепла погода з дощами та снігопадами в гірських районах; на більшій частині Аляски, внутрішніх плато Кордильєр і на північному заході Канади — морозна й суха погода; у центральних і східних частинах материка — мінлива погода з морозами й відлигами, частими снігопадами. У райони Центральної Америки й Вест-Індії вторгається екваторіальний мусон, що спричиняє рясні опади. Середні температури січня зростають від -36 °С на півночі Канадського Арктичного архіпелагу до +20 °С на півдні Флориди й Мексиканського нагір’я. Найнижча температура -64 °С) відзначена на Алясці й на північному заході Канади; на льодовиковому щиті Ґренландії (на висоті 3000 м) температура спадала до -70 °С. Температури нижче 0 °С бувають усюди, крім західного узбережжя південніше 40° пн. ш., півдня Флориди, низовин на півдні Мексики й Центральної Америки. Середні температури липня змінюються від +4 °С на півночі Канадського Арктичного архіпелагу до +32 °С на південному заході США. Найвищі температури спостерігаються в південних частинах району внутрішніх плоскогір’їв Кордильєр (у Долині Смерті зафіксована найвища температура в Західній півкулі — +57 °С).

Найбільша кількість опадів випадає на південному сході Аляски, на заході Канади й північному заході США (2000-3000 мм, місцями до 6000 мм на рік, переважно взимку й восени). На південному сході США річні опади складають 1000-1500 мм, головним чином за рахунок літніх дощів. Центральні рівнини й північний схід материка отримують 600-1000 мм річних опадів, переважно влітку, Великі рівнини — 400-600 мм, внутрішні плато й плоскогір’я — місцями менше 100 мм. На західному узбережжі, на південь від 37° пн. ш., кількість опадів різко скорочується, головним чином унаслідок майже повної відсутності дощів улітку. На півострові Каліфорнія за рік випадає не більше 100-150 мм опадів. Стійкий сніговий покрив виникає взимку на північ від 40° пн. ш., на Великих рівнинах — на північ від 44° пн. ш.

Внутрішні води. Північна Америка багата водами. їй належать найдовша річкова система Землі — річка Міссісіпі з Міссурі — і найбільше скупчення прісної води у Великих озерах. Середній річний стік річок Північної Америки — 8200 км². Але зрошена вона нерівномірно, що пов’язано в першу чергу з кліматичними й орографічними умовами. Річки материка належать до басейнів трьох океанів та до басейну внутрішнього стоку.

Більшість річок впадає в Атлантичний океан. У басейні Атлантичного океану річкова мережа густа, ріки досягають значної довжини. Річки тихоокеанського басейну коротші; у північній, сильно зволоженій частині мають значну водність. їм властиве велике падіння, нерідко річки утворюють бурхливою течією глибокі ущелини і каньйони. Найбільші річки цього басейну — Юкон, Колумбія й Колорадо. Басейн Північного Льодовитого океану має слабко розвинену систему стоку, проте багатий озерами, болотами. Найбільша річкова система: Фінлі — Піс-Рівер — Невільнича — Маккензі. Загальні запаси гідроенергії материка близько 200 ГВт. За режимом живлення річки належать до 4 типів: переважно дощового, снігово-дощового, льодовикового й підземного живлення.

Північна частина материка, що піддавалася заледенінню, багата озерами льодовиково-тектонічного походження. У їхньому числі Великі озера, Вінніпеґ, Манітоба, Велике Невільниче озеро, Велике Ведмеже озеро, Оленяче озеро та інші. У Центральній Америці розташовані великі тектонічні озера Нікарагуа і Манагуа, у Великому Басейні є реліктові озера, що збереглися від вологої епохи плейстоцену; найбільше з них — Велике Солоне озеро. На берегових низовинах багато озер лагунового походження. У багатьох районах Кордильєр (на Алясці, Каскадних горах, у Мексиці, Центральній Америці) розташовані вулканічні озера.

Загальна площа сучасного заледеніння перевищує 2 млн км². Крижаний щит Ґренландії, що являє собою фрагмент пізнього четвертого заледеніння Північної Америки, — найбільший. Інші льодовики, що також існують із того часу — крижані куполи, що покривають значні ділянки на острові Елсмір та островах Канадського Арктичного архіпелагу. Для цих островів, а також для берегових районів Ґренландії характерні гірські карові льодовики; для північного узбережжя острова Елсмір характерні льодовики підніжь і шельфові льодовики. На самому материку заледеніння на південній Алясці (Чугачські і Кенайські гори й особливо мис Святого Іллі) займає площу 52 тис. км², при цьому льодовики спускаються до рівня океану. Крім того, льодовики є в хребтах Брукса, Аляскінському й Алеутському, Скелястих горах, Береговому хребті Канади, на окремих вершинах Каскадних гір і Вулканічного Сьєрра-Мадре.

Ґрунти. Північна Америка має чотири з шести світових грунтово-біокліматичних поясів, з яких арктичний і бореальннй охоплюють північну, найбільш розширену частину континенту (до 50° пн. ш.).

Далі на південь широтна зональність спостерігається в Північній Америці лише на схід від Міссісіпі. У центральній частині континенту грунтові зони мають меридіональне простягання. Від Міссісіпі на захід одна одну змінюють такі зони: бурих лісових грунтів і субтропічних червоноземів, чорноземновидних грунтів прерій, чорноземів, каштанових грунтів і сіро-бурих пустинних грунтів і сіроземів. В областях внутрішніх плато Кордільєр трапляються великі масиви розвіюваних пісків і солончаків. Арктичний пояс охоплює острови Канадського Арктичного архіпелагу і тундрову зону на півночі континенту.

У межах острівної частини добре виявлена підзона арктичної тундри. Більша частина островів Канадського Арктичного архіпелагу являє собою полярну й арктичну полігональну тундру з типовими для неї дерново-тундровими грунтами, які чергуються з широкими просторами, вкритими льодом, і кам’янистими осипами.

Тундрові грунти характеризуються малою потужністю, низькими температурами, надмірною вологістю та оглеєністю.

На континенті тундрова зона, маючи широтне простягання, представлена підзоною тундри з типовими тундрово-глейовими грунтами і підзоною, лісотундри. У внутрішніх, найбільш сухих, частинах континенту південна межа тундри займає найбільш північне положення. Так, у районі басейну річки Маккензі вона проходить на широті 68-69°; у напрямі до узбереж Тихого і Атлантичного океанів південна межа тундри значно зміщується на південь. Наприклад, східне узбережжя Аляски зайняте тундрою на широті 54-55°, а на сході — в північній частині півострова Лабрадор вона досягає широти 52-53°.

На південь, під хвойними лісами, тягнеться зона підзолистих ґрунтів. Ця зона, як і тундрова, трохи зміщується на приокеанських узбережжях у південному напрямі, її західна частина має гірський характер.

Південна межа зони підзолистих грунтів по тихоокеанському узбережжі спускається до 48-49°, а по атлантичному — до 45-46°. У внутрішніх частинах континенту — в штатах Альберта, Саскачеван — межа зони підзолистих грунтів проходить на широті 54-55°.

Займаючи величезні простори Північної Америки, зона підзолистих грунтів у свою чергу поділяється на три підзони: глеєво-підзолистих, типових підзолистих і дерново-підзолистих грунтів.

Підзолисто-глеєві грунти охоплюють майже всю північно-західну частину басейну річки Маккензі, північну частину штату Манітоба, Онтаріо і західну частину півострова Лабрадор. У цих районах близько від поверхні знаходиться багаторічна мерзлота, яка погіршує водопроникність грунтів і посилює їх заболоченість. Ось чому тут помітне чергування масивів глеєво-підзолистих грунтів з великими болотними просторами, де переважають торфово-болотні грунти.

Підзона типових підзолистих грунтів займає більшу частину Канадського щита — басейн р. Саскачеван, південну частину штату Манітоба та південну частину штату Онтаріо, що прилягає до Великих озер. Підзолисті грунти кислі, бідні на гумус.

Підзона дерново-підзолистих грунтів, яка розширюється в східному напрямі, в ландшафтному відношенні збігається з підзоною мішаних лісів. Ця зона найбільш освоєна.

На південь від 50° пн. ш. і на схід від Міссісіпі у так званій Приатлантичній провінції також помітна широтна зональність грунтів. Тут підзолисті грунти на південь змінюються бурими лісовими, які в свою чергу поступаються місцем субтропічним жовтоземам і червоноземам.

Зона субтропічних чорноземів і жовтоземів (північна межа їх 35-37°, південна — 25-26°). Червоноземи займають переважно підвищені і краще дреновані частини рельєфу, де нема застою води. Низинні морські узбережжя і долини зниження зайняті переважно жовтоземами. Особливо поширені жовтоземи на півострові Флоріда.

Орографічні і кліматичні особливості континентальної частини північного позатропічного поясу (на південь від 50° пн. ш. і на захід від меридіана 90° зх. д.) зумовлюють чітко виражений меридіональний напрям ґрунтових зон, які послідовно змінюють одна одну із сходу на захід. Так, зона чорноземновидних грунтів прерій змінюється на захід зонами каштанових і бурих пустинно-степових грунтів.

Зона чорноземів має дві підзони: середньогумусних і високогумусних чорноземів, яка лежить на сході, і підзону малогумусних, місцями карбонатних, чорноземів — на заході.

Поряд із зміною ґрунтового покриву в меридіональному напрямі, тобто із заходу на схід, в межах тієї самої зони грунти змінюються і по широтах. Як і чорноземновидні грунти прерій, чорноземи, починаючи в 38° пн. ш. на південь, набувають червонуватого кольору. Так, у штатах Канзас і Оклахома грунти мають червонуваті відтінки, що є проявом субтропічних рис у грунтотворенні.

Рослинний світ. У рослинному покриві Північної Америки виявляється велика подібність із Євразією. На північ від 47° пн. ш. зони рослинності витягнуті зі сходу на захід та з північного сходу на південний захід і південь — переважно в меридіональному напрямку. У північних частинах Канадського Арктичного архіпелагу та Ґренландії поширена бідна рослинність арктичних пустель, що складається переважно з накипних лишайників, мохів і деяких видів вищих судинних рослин, що не утворюють суцільного покриву. Південну частину архіпелагу й широку смугу арктичного узбережжя материка займає тундра. У північній частині цієї зони переважають мохово-лишайникові, на півдні — чагарникові формації. Північну межу деревної рослинності утворюють ялина (чорна й біла), модрина американська, тополя бальзамічна.

Лісотундра простягається смугою завширшки близько 100-200 км і являє собою сполучення хвойних лісів по долинах рік, тундр і рідколісь на вододільних ділянках. На заході материка (півострів Аляска, Алеутські острови) лісотундру заступають океанічні луги, що розвиваються в умовах морського клімату з літніми температурами, недостатньо високими для росту дерев. Травостій утворюють високі злаки й різнотрав’я.

Лісові зони займають близько третини території материка; найбільш поширені ліси помірного поясу, представлені підзонами тайги, приокеанічних хвойних, мішаних і широколистих лісів. Тайга складається переважно з темнохвойних порід з домішкою дрібнолистих (ялина чорна й біла, ялиця бальзамічна, осика, береза паперова), соснових борів (сосни Веймутова, Банкса тощо) на піщаних відкладах. Приокеанічні хвойні ліси поширені на західному узбережжі Канади й північному заході США в долинах, прибережних низовинах і по нижніх схилах Кордильєр. Головні породи: псевдотсуга (дугласова ялиця), туя західна, тсуга й різні види сосен, у південних районах — деякі широколисті (орегонський дуб). У верхній межі лісу (800-2000 м) хвойні ліси заступають гірсько-тайгові смереково-ялинові ліси, вище — гірська тундра. Мішані ліси розташовані в районі Великих озер і Північних Аппалачів. На сухих вододільних ділянках із покривними суглинками переважають ліси з клену, Ільму, липи, берези й хемлока, на піщаних терасах рік — соснові бори та бори з чагарниковими дубами й березами, на моренних грядах — ялиново-ялицеві ліси. На схилах Аппалачів, приблизно вище 700-1000 м, з’являються мішані та хвойні ліси на підзолистих ґрунтах. У субтропіках ліси представлені двома зонами: вічнозелених мішаних лісів на сході й вічнозелених хвойних лісів на заході. На поверхні морських терас і плато деревостій утворюють вічнозелені дуби, Ільми, магнолії й численні види сосни, перевиті ліанами, по долинах рік — ліси з дубів, магнолій, тисів, болотного кипарису. На пісках, головним чином на узбережжях, — чисті соснові бори з низькорослими пальмами в підліску. У найбільш сухих, південних районах ліси заступає формація жорстколистих вічнозелених чагарникових дубів (чапараль). На Великих рівнинах вона являє собою чергування ділянок злаково-різнотравної рослинності лугового степу з дрібнолисту, на Центральних рівнинах — високотравний степ (прерію). Степи поширені на Великих рівнинах, Колумбійському плато й у Каліфорнійській долині. На сході Великих рівнин у США трапляються ковилові й пирійні степи, в інших частинах переважають сухі низькотравні степи з бізонової трави, пирію та інших. На півдні Великих рівнин сухі степи заступає субтропічна савана. Території Центральних і Великих рівнин інтенсивно використовують у сільському господарстві.

Пустелі й напівпустелі займають Великий Басейн, східну частину плато Колорадо й території, що прилягають до Мексиканської затоки. Напівпустелі зі злаково-полиновою рослинністю на бурих ґрунтах розташовані біля східного підніжжя Скелястих гір США. На іншій території невеликі ділянки напівпустель і пустель чергуються залежно від умов рельєфу та зволоження. На північ від 37° пн. ш. рослинний покрив утворюють напівчагарники — полин, лобода, курай; південніше — чагарники й сукуленти, кактуси, юки тощо. Гірські хребти й піднесені ділянки плато, що піднімаються над улоговинами, вкриті злаками, сосново-ялівцевим або сосново-дубовим рідколіссям. На верхніх схилах високих гір його заступають ялиново-ялицеві ліси й альпійські луги. Південна частина Мексиканського нагір’я і Флориди, Центральна Америка і Вест-Індія мають тропічну рослинність.

На найвологіших ділянках — вологі вічнозелені ліси із гігантських дерев із безліччю ліан і епіфітів, бамбуків, які заступають з висотою мінливо вологі листопадні (буки, липи, дуби тощо), тропічні ліси й гірські субтропічні вічнозелені ліси й чагарники. На підвітряних схилах — тропічні савани, що включають сухі колючі низькорослі ліси, переважно із представників сімейства бобових. Уздовж узбереж — мангрові ліси.

Тваринний світ. Фауна більшої позатропічної частини материка значною мірою схожа із фауною аналогічних частин Євразії. Характерні тварини тундрової зони: північний олень (кариб), білий ведмідь, песець, лемінг, заєць-біляк, біла сова, біла куріпка. Вівцебик трапляється тільки на півночі Канадського Арктичного архіпелагу, у Ґренландії. Найтиповіші представники тайги: лось, олень вапіті, американська куниця, бурий ведмідь, канадська рись, росомаха, бобер, деревний дикобраз (голкошерст), ондатра, куниця, червона білка, велика летяга. Чисельність тварин, особливо хутрових звірів, різко скоротилася. Ще більше потерпіла фауна мішаних і широколистих лісів, що містила низку оригінальних видів (наприклад, віргінський олень, скунс, сіра лисиця, червона рись, сіра білка, кріт зіркорил, із птахів — вилкохвостий лунь, дика індичка). Частіше трапляються ховрахи, землерийки, лісові бабаки. У субтропіках, на південному сході материка, поширені представники тропічної фауни — алігатор, кайманові черепахи, ібіси, фламінго, пелікани, колібрі, каролінський папуга. Значною мірою винищені тварини степів і лісостепів: бізон (зберігся тільки в заповідниках), антилопа вилоріг, олень мазам (зберігся в горах), койот, лисиця прерій; численні гризуни (ховрашки, лугові собачки), степові тхори, борсук, мішковий пацюк і птахи (земляна сова, луговий тетерев тощо). Для гірничо-лісових ландшафтів Кордильєр характерні товсторіг, або сніжний баран, ведмідь гризлі (зберігся на Алясці). На пустельних степових плоскогір’ях трапляються численні плазуни, у тому числі отруйні — гримуча змія та ящірка ядозуб; ящірка фринозома, степовий удав і деякі інші. У Центральній Америці, Вест-Індії, зокрема, на півдні Мексиканського нагір’я, переважають тропічні тварини, у тому числі південноамериканські — броненосці, мавпи, кажани, колібрі, папуги, черепахи, крокодили, ящірки та інші.

На території Північної Америки створено 55 національних парків (у тому числі 19 у Канаді, 27 у США, 6 у Мексиці та 3 на Кубі), у яких поєднані охорона флори й фауни та добре розвинений туризм. Найбільш відомі національні парки: Єллоустонський, Великий Каньйон, Йосемітський, Банфф, Джаспер, Секвоя.

Природні зони. Зміна природних зон на материку відбувається у двох напрямках — з півночі на південь і від західної та східної окраїн до внутрішніх районів материка. У Кордильєрах набір висотних поясів змінюється як із півночі на південь, так і із заходу на схід. Зміна набору висотних поясів у Кордильєрах залежить від географічного поясу, висоти хребтів та їх орієнтації.

Північна Америка розташована в межах шести кліматичних поясів. Виділяють дві великі частини: рівнинний Позакордильєрський Схід і гірський Кордильєрський Захід.

У межах Позакордильєрського Сходу виділяють природні райони: Ґренландія — найбільший острів на земній кулі; Канадський Арктичний архіпелаг — один із найбільших на земній кулі, Південний і західний острови за характером природних умов близькі до північних частин материка, північно-східні — до північних частин Ґренландії; Лаврентійська височина — основна частина Канадського щита; Центральні рівнини займають велику (східну) частину басейну Міссісіпі; Великі рівнини — великі передгірні плато Кордильєр, укриті сухим степом; Аппалачі — система складчастих хребтів, долин, плато та плоскогір’їв; Берегові низовини — плоский рельєф, сильна заболоченість.

У межах Кордильєрського Заходу виділяють природні райони: Кордильєри Аляски — займають північну частину Кордильєр і охоплюють усю територію штату Аляска, частину плоскогір’я Юкон, що лежить у Канаді; Канадські Кордильєри — найвужча частина Кордильєр; Кордильєри США, або Південні Кордильєри, — найвища частина цих гір; Мексиканське нагір’я — у рельєфі переважають високі плато й нагір’я, місцями сильно розчленовані.

Лаврентійська височина — північна частина материка, має порівняно одноманітні природні умови, у рельєфі країни переважає рівнинно-горбиста поверхня, помітні сліди діяльності давнього льодовика, велика кількість річок та озер. Клімат країни холодний, поширена багаторічна мерзлота, природні зони тундри та лісотундри займають 2/3 території. Природні ресурси: лісові (значні запаси деревини на півдні), водні, хутрові звірі, мінеральні (залізні руди, Купрум, Нікель, Аргентум, Уран).

Центральні рівнини — розташовані у внутрішніх районах материка, в основі залягає плита давньої платформи, укрита потужним шаром осадових порід, давній фундамент укривають м’які породи — лесоподібні суглинки. Територія рівнини розчленована річковими долинами та ярами. На сході поширені карстові форми рельєфу (тут розташована одна з найбільших карстових печер світу — Флінт-Мамонтова, завдовжки до 500 км). Природні умови й ресурси Центральної рівнини створюють найсприятливіші умови для життя людини.

Великі рівнини — плато уздовж Кордильєр, поверхня якого складена м’якими породами, характерна розвинута мережа ярів та балок, клімат посушливий, природні зони — степи та лісостепи, корисні копалини — нафта, газ, поліметали.

Аппалачі — давня гірська країна, розташована уздовж Атлантичного узбережжя (2500 км). Аппалачі — давні гори герцинської складчастості, мають зруйновані пологі схили та округлі вершини. Зима на півночі гір помірно холодна та із снігопадами, літо — тепле, з туманами й дощами. На півдні гір узимку температури перевищують 0 °С, літо — вологе та жарке. Рослинність на півночі гір — мішані та хвойні ліси, на півдні — широколисті ліси з дуба, каштайа, платана, клена. Корисні копалини — залізні руди, руди кольорових металів.

Кордильєри — найбільша та наймолодша гірська країна Північної Америки, простягається уздовж західного узбережжя материка. Вирізняють три різновікових пояси Кордильєр: наймолодший — на заході, найдавніший — високі плато й нагір’я (Великий басейн, Колорадо) і Скелясті гори. Відмінність клімату на заході та сході Кордильєр визначається процесами циркуляції повітряних мас, висотою місцевості, близькістю до океану, особливостями рельєфу, рослинного покриву, наявністю снігового, льодового покриву. У даній природній країні розташоване одне з найспекотніших місць на Землі — Долина Смерті, у Скелястих горах — перший у світі національний парк — Єллоустонський (1872 р.), де охороняються десятки тисяч гейзерів та гарячих мінеральних джерел, озер. Корисні копалини — нафта, газ, руди різних металів, кам’яне та буре вугілля.

Населення, політична карта

Населення Північної Америки складає майже 490 млн осіб. Середня густота населення 20 осіб/км². Населення по материку розміщено нерівномірно: найменш заселені — північ та захід, найбільше — східне узбережжя, південь, Антильські острови.

Північна Америка до моменту її відкриття європейцями була заселена племенами індіанців, які відрізнялися за мовами, способами господарювання. Більш однорідним було ескімоське та алеутське населення на півночі материка. Наприкінці XV ст. для корінного населення материка розпочався колоніальний період. Європейці, які прибули із Франції, Іспанії, Нідерландів, Англії, розбудовували власні поселення. Сучасне населення Північної Америки складається з нащадків переселенців із Європи, корінні жителі материка становлять менше 1 %. У XVIII ст. європейці завезли на континент із Африки представників іншої раси — негроїдної. У расовому складі материка виділяють змішані раси: метиси (європеоїди та монголоїди), мулати (європеоїди та негроїди), самбо (монголоїди та негроїди).

Північна Америка — один із найбільш урбанізованих регіонів світу, частка міського населення — 75 %. Характерною рисою сучасної урбанізації Північної Америки є швидкий темп та розповсюдження приміських форм розселення (субурбанізація).

На сучасній політичній карті материка налічується 37 країн та територій (разом з островами), із них 23 — суверенні держави. Найбільшими за площею є Канада (9,9 млн км²), США (9,37 млн км²), Мексика (1,9 млн км²).

Запитання для самоконтролю

1. Поясніть залежність природи материка від особливостей його географічного положення.

2. Охарактеризуйте особливості географічного положення.

3. Охарактеризуйте історію відкриття Північної Америки.

4. Який вплив на рельєф Північної Америки мало давнє зледеніння?

5. Охарактеризуйте основні форми рельєфу материка.

6. Де зараз на материку відбувається утворення магматичних корисних копалин? Чому?

7. Які основні типи повітряних мас переважають над материком? Де вони утворюються?

8. Поясніть, чому води материка розподілені по території нерівномірно.

9. Поясніть походження озерних улоговин материка.

10. Поясніть особливості розміщення природних зон Північної Америки.

11. Охарактеризуйте особливості заселення Північної Америки, расовий та етнічний склад населення.

Тестові завдання

1. Крайня східна точ_ка материка Північна Америка — це:

А мис Мерчісон

Б мис Мар’ято

В мис Принца Уельського

Г мис Сент-Чарльз

2. Територія Північної Америки розташована в усіх географічних поясах:

А Землі

Б Північної півкулі

В Північної півкулі, крім екваторіального

Г Північної півкулі, крім арктичного

3. Найбільша частина материка лежить у межах кліматичного поясу:

А субарктичного

Б помірного

В субтропічного

Г тропічного

4. Найвища точка Північної Америки — це:

А гора Мак-Кінлі

Б вулкан Орісаба

В вулкан Попокатепетль

Г гора Мітчелл

5. Примексиканська низовина багата на поклади нафти та газу тому, що в її основі лежить:

А молода платформа

Б щит платформи

В молода складчастість

Г давня платформа

6. Найбільше за площею прісноводне озеро Північної Америки та світу — це:

А Мічіґан

Б Верхнє

В Велике Ведмеже

Г Гурон

7. Найбільша ріка басейну Північного Льодовитого океану — це:

А Міссісіпі

Б Маккензі

В Колумбія

Г Юкон

8. Реліктове дерево секвоя росте в зоні:

А тайги

Б мішаних лісів

В твердолистих вічнозелених лісів та чагарників

Г лісостепів та прерій

9. Корінне населення Північної Америки належить до раси:

А європеоїдної

Б монголоїдної

В негроїдної

Г австралоїдної

10. Найбільша за площею держава Північної Америки — це:

А Канада

Б США

В Мексика

Г Панама

Практичні завдання

Знайдіть на карті географічні об’єкти:

— миси: Мерчісон, Мар’ято, Принца Уельського, Сент-Чарльз;

— затоки: Гудзонова, Мексиканська, Аляска;

— острови: Ґренландія, Ньюфаундленд, Великі Антильські (Куба, Гаїті, Ямайка), Малі Антильські, Канадський Арктичний Архіпелаг;

— півострови: Лабрадор, Флорида, Каліфорнія, Аляска, Юкатан;

— Примексиканську низовину;

— Центральні й Великі рівнини;

— гори: Кордильєри (г. Мак-Кінлі), Скелясті, Аппалачі;

— річки: Міссісіпі, Міссурі, Колумбія, Маккензі, Юкон, Колорадо;

— Ніаґарський водоспад;

— озера: Великі (Верхнє, Мічиґан, Гурон, Ері, Онтаріо), Велике Солоне.