Всесвітня історія. 9 клас. Пометун (2026)

§ 11. Утворення незалежних держав у Латинській Америці

ОБГОВОРІТЬ У КЛАСІ

Уругвайський журналіст і дослідник Едуардо Галеано у своїй книзі «Відкриті вени Латинської Америки» стверджував, що XIX ст. було часом, коли Латинська Америка здобула незалежність, але не свободу. Замість колоніального ярма іспанської корони вона опинилася під економічним пануванням нових імперій, які диктували умови через торгівлю та борги. Поміркуйте, які держави отримали значний вплив на країни Центральної та Південної Америки та чому це стало можливим.

1. ЯКИМ БУЛО СТАНОВИЩЕ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ НАПРИКІНЦІ XVIII — НА ПОЧАТКУ XIX СТ.

ПОМІРКУЙТЕ

Пригадайте, які імперії контролювали землі Латинської Америки і яку політику вони провадили. Чи змінилася вона на початку XIX ст.?

Наприкінці XVIII ст. землі Латинської Америки перебували у складі двох колоніальних імперій — Іспанії та Португалії. Іспанська корона контролювала величезні простори від Мексики до Анд і Ріо-де-ла-Плати, тоді як Португалії належала сучасна Бразилія. За століття панування колонізаторів тут сформувалася жорстка система, заснована на суворій ієрархії. Але на початку XIX ст. з’явилися перші прояви політичної та соціальної кризи, що стала підґрунтям для майбутніх визвольних рухів.

Економіка Латинської Америки наприкінці XVIII ст. мала виразно колоніальний характер. Основу господарства становили видобуток срібла й золота (особливо в Мексиці та Перу), а також плантаційне виробництво цукру, кави, какао й тютюну, орієнтоване на європейські ринки. Колонії фактично виступали постачальниками сировини та коштовних металів, тоді як готові вироби завозили з метрополій. Монополія іспанських і португальських купців обмежувала розвиток місцевої промисловості й торгівлі.

У другій половині XVIII ст. посилився вплив іноземних купців, особливо британських. Вони завозили (найчастіше нелегально) до Центральної та Південної Америки дешевші товари й поступово руйнували систему колоніальної монополії. Це посилювало залежність Латинської Америки від світової торгівлі, але водночас створювало нові економічні можливості для місцевих еліт.

Колоніальне суспільство мало складну ієрархію. На вершині стояли пенінсуларес — вихідці з Європи, які обіймали ключові адміністративні та церковні посади. Нижчий статус мали креоли, нащадки європейців, народжені в Америці. Вони володіли землею, займалися торгівлею й фактично були економічною опорою колоній, проте не могли розраховувати на найвищі адміністративні посади й відчували обмеження з боку метрополії. Саме в середовищі креолів зароджувалися та набували популярності ідеї незалежності.

Нижчі щаблі займали метиси, мулати, а також корінне населення та африканські раби. Індіанці ж зазнавали жорстких форм експлуатації і змушені були працювати на рудниках та в маєтках. Основою плантаційної економіки залишалася праця рабів, особливо в Карибському басейні та Бразилії. Соціальна нерівність і расова дискримінація створювали в регіоні атмосферу постійної напруги.

Кінець XVIII ст. став часом поширення нових ідей. Вплив Французької революції та перемоги у війні за незалежність був величезним. Ідеї свободи, рівності й народного суверенітету мали відгук серед креольської інтелігенції. В університетах та салонах студентство із захопленням читало праці Вольтера, Руссо, Монтеск’є. У колоніях з’являлися таємні товариства, учасники й учасниці яких прагнули популяризувати просвітницькі та республіканські ідеї.

Водночас іспанська корона намагалася модернізувати систему управління своїми колоніями. Так, реформи Бурбонів у XVIII ст. було спрямовано на посилення контролю над володіннями за океаном, збільшення податків і централізацію влади. Це, однак, викликало невдоволення креольських землевласників і купецтва, адже обмежувало їхні економічні інтереси.

Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Латинська Америка була регіоном контрастів. З одного боку — величезні природні багатства й економічний потенціал, з другого — жорстка колоніальна експлуатація та соціальна нерівність. Креольська еліта прагнула отримати політичні права й економічні свободи, індіанці та раби піднімали локальні повстання в надії здобути свободу.

Додатковим каталізатором стали події у Європі, насамперед наполеонівські війни, окупація Іспанії та послаблення Португалії. Це створило «вікно можливостей» для американських колоній, які вже були готові підняти прапор незалежності.

ДОСЛІДІТЬ

Визначте основні причини незадоволення населення Латинської Америки своїм становищем. Чому саме в середовищі креолів поширювалися революційні ідеї?

2. ЯК КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ ОТРИМАЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

ПОМІРКУЙТЕ

Чи відрізнялися, на вашу думку, події, що передували здобуттю незалежності країнами Латинської Америки від подій 1775-1883 рр. у США? Порівняйте свої міркування з матеріалом параграфа.

Незадоволення колоніальною політикою метрополій зростало. Вирішальним чинником у боротьбі за їхню незалежність став крах іспанської монархії після наполеонівської окупації 1808 р., що створило вакуум влади в колоніях.

У результаті протягом 1810-1811 рр. всією Латинською Америкою пронеслася хвиля революцій. У Новій Гранаді (сучасні Колумбія, Венесуела, Еквадор) і Ріо-де-ла-Плата (сучасні Аргентина, Уругвай, частково Болівія) було створено перші хунти — органи самоврядування, що відмовлялися підкорятися іспанській владі. У Мексиці почалося велике народне повстання під проводом священника Мігеля Ідальго. І хоча цей виступ був придушений, події 1810-1811 рр. стали символом боротьби за незалежність.

Особливістю визвольних воєн у регіоні стала визначна роль харизматичних лідерів. Так, виходець із креольської родини Сімон Болівар, відомий як Визволитель (нині — національний герой шести країн Південної Америки), очолив боротьбу у Венесуелі, Колумбії, Еквадорі, Перу та Болівії. Він відстоював проєкт створення єдиної федеративної держави в регіоні. Військовий Хосе де Сан-Мартін, виходець із Аргентини, організував успішні походи в Чилі та Перу. Обидва полководці в 1822 р. зустрілися в місті Гуаякіль, де узгоджували подальші дії визвольних армій, проте не змогли дійти згоди.

Прагнучи об’єднати іспансько-американські держави, Болівар у 1826 р. провів у Панамі конгрес їх представників. Та його прагнення не здобули бажаної підтримки. Після закінчення визвольної війни на противагу його централістичній політиці в регіоні посилилися відцентрові тенденції. Тож Болівар очолював владу в Перу й Болівії лише протягом 1827-1830 рр.

Важливу роль у визвольній боротьбі також відіграли Бернардо О’Хіггінс у Чилі та Антоніо Хосе де Сукре в Андських країнах. У Мексиці після загибелі Ідальго боротьбу продовжив Хосе Марія Морелос, а згодом генерал Агустін де Ітурбіде очолив рух до остаточного здобуття незалежності Мексикою у 1821 р.

Бойові дії тривали через раз. Іспанські війська часто відновлювали контроль над регіонами, але партизанський рух, складні природні умови та широка підтримка населення сприяли успіху борців за незалежність. Важливими подіями стали битва поблизу річки Вояці (нині — територія Колумбії) 1819 р., яка відкрила шлях до визволення Нової Гранади. Перемога повстанців Аякучо (Перу) у 1824 р. стала переломним моментом у боротьбі проти Іспанії на континенті. У 1824-1826 рр. війська під керівництвом Антоніо Хосе де Сукре розбили останні іспанські гарнізони у Верхньому Перу. У результаті війни всі іспанські колонії в Америці, окрім Куби та Пуерто-Рико, здобули незалежність.

Зауважмо, що шлях Бразилії до створення власної держави був менш кривавим. У 1808 р. португальський король Жуан VI переніс свою столицю до Ріо-де-Жанейро, рятуючись від наполеонівської армії. Це надало Бразилії особливого статусу у складі імперії. Коли Жуан VI повернувся до Португалії на вимогу португальського парламенту, його син Педру І 7 вересня 1822 р. проголосив незалежність Бразилії, вигукнувши: «Незалежність або смерть!». Це поклало початок Бразильської імперії, що проіснувала до 1889 р., коли в країні було проголошено республіку.

Війни за незалежність радикально змінили політичну карту Америки. До середини 20-х років XIX ст. майже всі іспанські колонії стали суверенними державами. Проте визволення не принесло негайного вирішення соціальних проблем: расова дискримінація, нерівність та економічна залежність від зовнішніх ринків збереглися. Багато країн занурилося у внутрішні конфлікти, що відображало суперечність між прагненням свободи й реаліями постколоніального розвитку.

ДОСЛІДІТЬ

1. Розгляньте портрет Сімона Болівара. Якими рисами, на вашу думку, мав бути наділений лідер боротьби за незалежність країн Південної Америки? Про що свідчить думка британського історика Джона Лінча, який у книзі «Сімон Болівар. Життя» стверджував, що полководець був водночас людиною своєї епохи та постаттю, яка випередила час: він мріяв про єдність Латинської Америки, але залишив після себе континент, поділений на держави, які не змогли втримати його ідеалів?

Хуан Ловера. Портрет Сімона Болівара. 1827 р.

2. Розгляньте карту на с. 81. Визначте, які країни Латинської Америки здобули незалежність раніше, а які — пізніше?

3. ЯК РОЗВИВАЛИСЯ НОВІ НЕЗАЛЕЖНІ КРАЇНИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АМЕРИКИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

ПОМІРКУЙТЕ

З якими труднощами стикалися країни Латинської Америки після здобуття незалежності?

Війни за незалежність латиноамериканських народів, їхні перемоги та утворення самостійних держав мали велике історичне значення. Хоча в нових республіках індіанці та афроамериканці й надалі залишалися в залежному становищі, проте на рівні закону расову дискримінацію було заборонено.

Під час визвольної боротьби виникли дві федерації країн Латинської Америки, однак вони виявилися недовговічними. Незабаром держави, що входили до цих об’єднань, вийшли з них і проголосили власну незалежність: Венесуела, Еквадор, Колумбія, Гватемала, Коста-Рика, Нікарагуа, Гондурас і Сальвадор. Від середини XIX ст. кожна країна почала розвиватися власним шляхом, періодично вступаючи у прикордонні конфлікти із сусідами.

Іспанська колоніальна система залишила колишні володіння непідготовленими до ефективного самоврядування. Влада зосередилася у руках нечисленних привілейованих груп — європейців та метисів. Вони намагалися зберегти політичну й економічну владу, використовуючи для власного збагачення працю неписьменних селян. Поступово в частині новостворених держав формується олігархічна модель правління. Століття авторитарного панування Іспанії не виробили в місцевих еліт традиції мирного передавання влади, тому регіон опинився у вирі політичного безладу.

Ключову роль у політичному житті відігравали каудильйо — харизматичні військові вожді, які встановлювали жорсткі режими. Уважали, що «каудильйо відповідає лише перед Богом та історією». Їхня влада часто мала диктаторський характер, а сильного лідера уявляли цементувальним чинником державності. Прикладом є правління Порфіріо Діаса, героя війни за незалежність Мексики та її президента (згодом його стали вважати диктатором). Діас спирався на армію, жорстко придушував опозицію і встановив авторитарний режим, водночас активно сприяючи модернізації та залученню іноземного капіталу. Його правління поєднувало класичні риси каудильїзму: культ особи, військову дисципліну, концентрацію влади та сприйняття сильної руки як гаранта порядку.

Для нових держав Латинської Америки було типовим поєднання державного контролю над економікою із соціальним регулюванням, коли влада виступала посередником між роботодавцями та робітниками. Панування Римсько-католицької церкви зміцнювало патріархальні традиції та підтримувало авторитарні методи управління як «природні» для суспільного порядку.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. регіон став привабливим для європейських переселенців. До Аргентини та Бразилії вирушили тисячі італійців, німців, іспанців, а також українців із Галичини. Попри складні умови життя, українська громада прагнула зберегти свою ідентичність, засновуючи школи й культурні організації.

В економічному плані в регіоні посилювався вплив США. Так, на початку XX ст. господарське життя Латинської Америки визначали іноземні інвестиції та фінансовий капітал провідних індустріальних держав. Це явище мало подвійний характер: з одного боку, воно посилювало економічну залежність, з другого — сприяло модернізації, створенню підприємств у промисловості й сфері послуг, розвитку інфраструктури, появі робочих місць та формуванню нової верстви національних підприємців.

ДОСЛІДІТЬ

Розгляньте фото Марка Ферреса. Дослідниця Хуаніта Солано Роа стверджує, що, оскільки рабство зберігалося у Бразилії до 1888 р., його виправдовували засобами візуального мистецтва. Чи погоджуєтеся ви з думкою дослідників про те, що автор приховує насильство рабства за допомогою візуальних стратегій, які допомагають підтримувати расистські соціальні ієрархії? Зокрема, фотограф створює відчуття гармонії між природою та цивілізованим суспільством. Феррес представляє кавові плантації як переважальну, впорядковану та природну систему виробництва. Він додає свою думку, що поневолена праця мала вирішальне значення для економічного успіху Бразилії. Які деталі зображень, на вашу думку, підтверджують чи спростовують ці міркування?

Раби на кавовому дворі ферми у Вале-ду-Параіба, Сан-Паулу. Фото Марка Ферреса. 1882 р.

ПЕРЕВІР СЕБЕ

• 1. Назви період війн за незалежність у Латинській Америці.
• 2. Хто з місцевих діячів активно включився в цю боротьбу?
• 3. Скористайся картою на с. 81 та назви держави, які здобули незалежність у першій половині XIX ст.
• 4. Які внутрішні причини та зовнішні обставини зумовили початок боротьби за незалежність народів іспанських колоній у Латинській Америці?
• 5. Чому в багатьох незалежних країнах регіону встановлювалися олігархічні режими?
• 6. З якими проблемами зіткнулися нові незалежні країни? Чому подолати ці виклики було досить складно?
• 7. Прочитай промт, який отримав ChatGPT. Запропонуй такі зміни до промту, щоб воно більше відповідало реальному образу Болівара.

Намалюй Сімона Болівара як комічний шарж, що випромінює героїзм, але з великою часткою гумору. Зобрази його м’язистим, але трохи перебільшено кремезним — наче він щойно зліз із коня після десятиліття боїв. Його обличчя має бути енергійним, але добряче стомленим, з очима, що іскряться ідеями, але під якими видно мішки від безсонних ночей революції.

Він має носити військову форму, але не бездоганну: можливо, перекручена стрічка, трохи зім’ятий комір, шабля, що трохи заплуталася між ногами, наче він випадково спіткнувся. Його головний убір — двокутний капелюх (бікорн) — має бути злегка набік, прикрашений пером, що, можливо, теж трохи криве і розпатлане, наче його щойно обдмухав ураган. Одну руку він може драматично витягнути вперед, ніби виголошуючи промову про свободу, але при цьому його пальці можуть бути трохи сплутані або розчепірені, а на обличчі — застигла гримаса, яка одночасно виражає натхнення та легке роздратування (можливо, він щойно забув наступне слово своєї промови, або хтось знову переплутав, де яка країна на мапі.

На задньому плані можуть бути маленькі, стилізовані гори Анди або крихітний кондор, що пролітає повз, дивлячись на нього з нерозумінням. Загальний вигляд має бути таким: «Я звільнив пів континенту, але хто застелив мені ліжко сьогодні вранці?» Погляд Болівара має бути сміливим, але з ноткою розгубленості, ніби він щойно усвідомив, наскільки багато ще роботи.

А ЩЕ ТИ МОЖЕШ

Склади історичний портрет Сімона Болівара. Добери ілюстрації з відкритих джерел, які свідчать про його популярність нині.

Виконай завдання 11.1 і 11.2 до § 11 в е-додатку.