Правознавство. Профільний рівень. 10 клас. Кравчук

§ 21. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина

Терміни та поняття, важливі для засвоєння теми:

• основоположні права і свободи людини • обов'язки громадян України • правовий статус • омбудсман • військовий обов’язок • військова служба • альтернативна служба • внутрішньопереміщені особи

«Порядний той, хто своє право вимірює своїми обов’язками».

Лакордер

§ 21.1. Конституційні права та свободи людини і громадянина

21.1.1. Поняття конституційних прав і свобод людини та громадянина

Визначені змістом Розділу II Конституції України права, свободи та обов’язки людини і громадянина характеризуються рядом ознак: а) вони є основними, б) становлять юридичну базу всієї системи прав, свобод і обов’язків; в) мають найвищу юридичну силу; г) підлягають підвищеному захисту з боку держави і суспільства. Виступаючи центральним елементом, основою конституційно-правового статусу особи, вони юридично конституюють стандарти поведінки особи, що визнаються і гарантуються державою. Неухильне дотримання прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, як правило, визначає уявлення про демократію, законність, справедливість, правопорядок. В історії світового конституціоналізму істотну роль у визнанні за традиційними правами і свободами якості основних відіграло їх закріплення у Загальній декларації прав людини 1948 р., в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права людини 1966 р. і Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права людини 1966 р., які набули значення міжнародних стандартів в галузі прав людини.

Дотримуючись їх положень, зокрема положень Загальної декларації прав людини 1948 р., Конституція України проголошує, що «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». При цьому Конституція України, з одного боку, не передбачає поділу прав, свобод та обов’язків на більш чи менш значущі, тим самим підтверджуючи їх рівноцінність, з іншого боку, конституює невичерпність закріплених нею прав, свобод людини і громадянина.

Розділ II Конституції України проводить чітке розмежування основних прав і свобод на права і свободи людини та права і свободи громадянина. Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, в якій він розраховує не тільки на охорону і захист своїх прав від протиправного втручання, але і на активне сприяння держави в їх реалізації. Статус громадянина випливає з його особливого правового зв’язку з державою — інституту громадянства (стаття 4 Конституції України). Там, де йдеться про права людини, застосовуються формулювання «кожен має право», «кожному гарантується» і т.д., що підкреслює визнання прав і свобод за будь-якою людиною, що знаходиться на території України, незалежно від того, чи є вона громадянином України, іноземцем або особою без громадянства.

Статті, розміщені у II розділі Конституції України, можуть бути згруповані у такий спосіб:

1) принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина (ст. 21 — 26);

2) особисті (громадянські) права і свободи людини (ст. 27 — 35, 40);

3) політичні права і свободи громадян (ст. 36 — 39);

4) економічні права людини (ст. 41 — 42);

5) соціальні права особистості (ст. 43 — 49);

6) екологічні права людини (ст. 50);

7) гарантії рівності сімейних прав подружжя і рівності прав дітей (ст. 51 — 52);

8) культурні права і свободи людини (ст. 53 — 54);

9) юридичні гарантії прав і свобод особистості (ст. 55 — 64);

10) юридичні обов'язки особистості (ст. 65 — 68, ч. 2, ст. 53) і юридичні обов’язки батьків і дітей (ч. 2, ст. 51).

Окреме питання становить співвідношення термінів «права людини й громадянина» і «свободи людини й громадянина». Відмінність між термінами «право» і «свобода» складається в тому, що «право» передбачає певні позитивні дії з боку держави. Наприклад, право на освіту передбачає, що держава створить певні умови для того, щоб людина мала можливості реалізувати це право — створить навчальні заклади, підготує вчителів, встановить державні стандарти освіти тощо. Відносно «свободи», то тут ситуація протилежна, оскільки «свобода» передбачає невтручання у внутрішній світ людини (свобода думки та слова, свобода віросповідання).

Аналізуючи терміни «права людини» і «права громадянина» — потрібно відзначити, що права людини мають природний характер, оскільки людина одержує свої права від народження, а держава, своєю чергою, може їх закріпити або не закріпити в Основному Законі. А права громадянина — це права, які мають позитивний характер і закріплюються за особою, що має громадянство відповідної держави.

21.1.2. Гарантії конституційних прав і свобод

Права людини і громадянина, будучи головним елементом правового статусу особи, свідчать про потенційну можливість особи набувати певних передбачених ними благ. Саме ж користування цим правом охоплюється поняттям «реалізація права» і свідчить про його виведення зі стану спокою в стан здійснення.

Закріпити те чи інше право в нормативному джерелі не означає створити передумови для його реалізації. Каталог прав і свобод особистості, закріплений в Конституції, ще не свідчить про наявність можливостей у людей скористатися цими правами, може виглядати лише як декорація правової державності. У зв’язку з цим ще в Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1789 р.) було встановлено: «Будь-яке суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено поділ влади, не має конституції».

У правовій державі мають існувати юридичні механізми, що забезпечують можливість відновлення порушеного права, компенсації заподіяної шкоди, притягнення до відповідальності винних. У зв’язку з цим в сучасних конституціях поряд з переліком закріплених прав фіксуються і гарантії їх реалізації та захисту.

Гарантії прав і свобод — це умови і засоби, що забезпечують можливість їх реалізації та захисту.

Конституція України разом з правами і свободами людини і громадянина закріплює широкий перелік гарантій прав і свобод. У тексті Основного Закону вони найчастіше позначаються словами: «гарантується», «забезпечується», «держава сприяє», «дбає», «забороняється», але такого роду уточнюючі слова при характеристиці тієї чи іншої гарантії можуть бути і опущені.

Конституційні гарантії прав і свобод складають:

1) право на судовий захист (ст. 55 Конституції України) — кожний має право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Якщо були використані всі національні засоби захисту прав і свобод, але це не дало очікуваних результатів, то кожний має право звертатися за захистом своїх прав до відповідних міжнародних судових установ або міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна;

2) право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної: незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України);

3) право знати свої права і обов'язки (ст. 57 Конституції України) закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права й обов'язки громадян, повинні бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Закони й інші нормативно-правові акти, які визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відомості населення у встановленому законом порядку, є недійсними;

4) право на правову допомогу (ст. 59 Конституції України) — у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожний є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення й надання правової допомоги при рішенні справ у судах і інших державних органах в Україні діє адвокатура;

5) право не виконувати явно злочинні розпорядження або накази (ст. 60 Конституції України) — ця правова норма дозволяє підлеглим особам використовувати власну точку зору при виконанні наказу і, якщо він є незаконним, відмовитися від його виконання. При цьому їх не можна покарати за відмову виконати явно злочинний наказ або розпорядження. За віддачу і виконання явно злочинного розпорядження або наказу наступає юридична відповідальність;

6) неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності одного виду за те саме правопорушення (ст. 61 Конституції України) — ця гарантія означає, що та сама людина не може бути двічі притягнута до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення;

7) презумпція невинуватості (ст. 62 Конституції України) — особа вважається невинуватою у вчиненні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, поки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у здійсненні злочину;

8) право не свідчити проти себе, членів своєї родини або близьких родичів (ст. 63 Конституції України) означає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів родини або близьких родичів, коло яких визначається законом.

21.1.3. Омбудсмен

Одним із класичних елементів механізму забезпечення прав і свобод є омбудсмен. У різних країнах цей інститут має різні назви: омбудсмен юстиції і Військовий омбудсмен у Швеції, Парламентський уповноважений у справах адміністрації Великобританії, Президентський уповноважений за скаргами Венесуели, Національний омбудсмен Австрії, Нідерландів, Комісар у справах адміністрації Кіпру, Медіатор (посередник) Франції, Проведор юстиції Португалії, Колегія народного правозахисту Австрії, Народний захисник Іспанії, Уповноважений з прав людини Польщі, Народний правозахисник Хорватії, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Адвокат народу Румунії, Парламентський омбудсмен Литви тощо, проте його сутність одна — захист прав громадян, послаблення в них відчуття беззахисності перед розширеною системою державних органів і установ; зміцнення представницької системи правління, що сприяє зв’язку парламентарів і виборців; незалежність і самостійність у прийнятті рішень з віднесених до його компетенції питань.

Суть цієї інституції полягає в функціонуванні парламентського правозахисного механізму. В Україні парламентський контроль за дотриманням прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Основні засади взаємодії Уповноваженого з прав людини з іншими органами полягають в тому, що його діяльність не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод людини. Уповноважений діє притаманними лише йому засобами та методами, а рекомендаційний характер його звернень не знижує його можливості впливу на поновлення порушених прав і свобод, що можливо за умови високого рівня правової культури відповідних посадових осіб.

Сфера компетенції українського омбудсмена є досить широкою. Оскільки в законі немає жодних винятків щодо поширення юрисдикції Уповноваженого на конкретних посадових осіб, то предметом його контролю є діяльність усіх посадових та службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування.

Для виконання передбачених законом функцій Уповноважений наділений широким комплексом прав, а саме:

- невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради, Прем'єр-міністром, Головами Конституційного, Верховного та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

- безперешкодно відвідувати будь-які органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, в тому числі місця тримання затриманих, установи пенітенціарної системи, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;

- запрошувати посадових та службових осіб, громадян України, іноземців, осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

- знайомитися з документами, у тому числі таємними, в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, установах, організаціях, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах;

- бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошується закритим, особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках і порядку, встановлених законом, а також звертатися до суду із заявами про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я або з інших причин не можуть цього зробити самостійно (ст. 13 закону). В той же час законом передбачено право Уповноваженого на запровадження інституту своїх представників за територіальною або функціональною ознаками в межах коштів, виділених Верховною Радою України.

Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені, обмежені у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи окремих місцевостях (ст. 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини») https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/776/97-%D0%B2%D1%80#Text.

Здійснивши провадження, Уповноважений має право направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини для вжиття цими органами заходів у місячний термін.

21.1.4. Особисті (громадянські) права і свободи. Право на свободу світогляду і віросповідання

Ця категорія прав і свобод покликана забезпечувати свободу і автономію індивіда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного втручання.

Ці права і свободи належать до першого покоління прав людини, вони сягають самих витоків розвитку прав людини — були закріплені в конституційних актах під час буржуазних революцій XVIII-XIX ст.

Відповідно до ст. 1 Загальної декларації прав людини всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства. Особисті права і свободи є загальновизнаними в усьому світі і складають зміст всіх демократичних конституцій.

Конституцією України закріплено такі особисті права: невід’ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до його особистості (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) тощо. Згідно із ст. 22 Конституції України цей перелік не є вичерпним. Особливістю цих прав є їхня природність: людина ними наділена не тому, що вони закріплені в Конституції, а навпаки — вони закріплені в Конституції, бо є у кожної людини від природи. Особисті права і свободи надаються людині як фізичній особі незалежно від того, чи є вона громадянином певної країни.

В Україні як світській державі церква відділена від держави, а школа — від церкви, жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. При цьому кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи

колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. При цьому ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Отже, свобода віросповідання — це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу сповідувати релігію самому або в об’єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. Свобода ж совісті дає можливість і право не сповідувати ніякої релігії.

Частиною 3 ст. 3 Закону від 23 квітня 1991 року № 987-ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.

Стаття 9 Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод 1950 року проголошує, що право на свободу думки, совісті і релігії включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свобод сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом іншими, прилюдно чи приватно.

Виконайте в команді

1. Поясніть зміст права на свободу світогляду і віросповідання.
2. Обговоріть в групах, яку роль в демократичному суспільстві відіграє відокремлення церкви від держави, а школи — від церкви.

Практичне завдання 21.1

Застосуйте знання з теми, виконавши завдання:

1. Укладіть перелік особистих прав і свобод, гарантованих Конституцією України.
2. Дізнайтеся за допомогою інтернету, хто в Україні сьогодні виконує функції омбудсмена. Які найвідоміші ситуації нещодавно вимагали його втручання?

§ 21.2. Політичні, економічні, соціальні, культурні права і свободи

21.2.1. Політичні права і свободи. Право на свободу об’єднання у політичні партії і громадські організації

Політичні права і свободи — це забезпечена Конституцією і законами можливість участі громадян в суспільно-політичному житті держави та суспільства.

Це, зокрема, права на свободу слова, зборів, мітингів; на участь в управлінні державними й громадськими справами.

Серед політичних прав громадян, закріплених Конституцією України, такі: право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ч. 1, ст. 36); право на участь у професійних спілках (ч. 3, ст. 36); право на участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 1, ст. 38); право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ч. 1, ст. 39).

«Право на об’єднання — невід’ємна частина права, гарантованого статтею 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Можливість /.../ діяти колективно в сфері спільних інтересів є одним з найважливіших аспектів права на свободу об’єднання, за відсутності якого вказане право було б позбавлене будь-якого сенсу. Спосіб, в який національним законодавством закріплено цю свободу та її практичне застосування органами державної влади, є проявом стану демократії в певній країні. Безумовно, держави мають право переконатися в тому, що мета об’єднання та його діяльність відповідають вимогам, передбаченим законодавством, проте вони повинні робити це у спосіб, сумісний з їх зобов’язаннями за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Такий спосіб підлягає перевірці конвенційними інституціями...» — так про право на об’єднання в політичні партії та громадські організації сказано в пункті 38 мотивувальної частини Рішення Європейського суду з прав людини від 3 квітня 2008 року (справа Корецький та інші проти України).

Відповідно до Конституції України громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об’єднання громадян рівні перед законом.

Політичні партії забезпечують участь громадян України в політичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю. Через свободу об’єднання у політичні партії, відповідно, громадяни здійснюють вплив на формування політики держави, вирішення справ національного і місцевого значення.

Економічні права і свободи — це можливості людини і громадянина у сфері виробництва, розподілу, обміну і використання матеріальних благ.

До системи економічних прав Конституція України відносить право кожного володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право користуватися об’єктами державної і комунальної власності та власністю Українського народу (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42).

...власність гарантує не лише права власників, а й зобов’язує, покладає на них певні обов'язки. Саме про це йдеться у статтях 13 і 41 Конституції України, відповідно до яких використання власності не може завдавати шкоди людині, правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства. Отже, для реалізації закріпленого в Конституції України права власності потрібні галузеві закони, які встановлюють конкретні норми використання власником належного йому майна з урахуванням інтересів усіх суб’єктів правовідносин...

...правова сутність статей 13 і 41 Конституції України полягає у проголошенні рівних можливостей володіння, користування і розпорядження власністю та гарантіях держави щодо забезпечення захисту цих прав.

(пункт 3.1. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2002 від 12 лютого 2002 року (справа про електроенергетику)).

Гарантування права власності та права на підприємницьку діяльність — це основа розвитку ринкової економіки на конкурентних засадах, яка є підґрунтям для розвитку демократичного суспільства і правової держави. Однак, ці права також не є абсолютними — Основний Закон застерігає, що власність зобов’язує не завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Тобто використання права приватної власності для завдання шкоди та збитків іншим особам та їх законним правам, а також на шкоду інтересам суспільства та держави є неприпустимим.

Конституція гарантує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений власності та декларує непорушність права приватної власності. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з подальшим повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

21.2.3. Соціальні права і свободи

Соціальні права і свободи — це можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя.

До системи соціальних прав Конституція України відносить: право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49).

Специфіка соціальних прав полягає в тому, що їх реалізація вимагає державного втручання задля здійснення закладеної в них соціальної програми, котра вимагає постійної діяльності не лише законодавця, а й органів управління. Але, за умови економічної кризи, скорочення соціальних виплат як заходу її подолання у державі економічна стабільність останньої протиставляється її обов’язку щодо соціального захисту населення. В таких умовах практично неможливо досягти стану, за якого всі категорії населення будуть задоволені діями органів влади. Тож держава покликана гарантувати особливий баланс і співмірність між рішеннями, які приймаються з метою виходу із кризи, стабілізації економічної ситуації і фінансів, та фундаментальними правами і свободами громадян. За таких умов забезпечення соціальних прав розглядається як обов’язок держави.

Конституція України у статті 3, визначає, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Важливо розуміти, що благо не може бути однаковим для всіх людей, що зумовлює обов’язок держави у справедливому розподілі так званого права на благо. При цьому, всі держави відрізняються одна від іншої рівнем економічного достатку, який безпосередньо впливає на можливості держави забезпечити людині належний фізичний і духовний розвиток, сприяти підвищення її значущості у суспільстві.

21.2.4. Культурні (духовні) права і свободи. Право на освіту

Культурні (духовні) права і свободи — комплекс конституційних прав і свобод, що забезпечують можливості вільного духовного розвитку людини і громадянина за рахунок доступу до духовних здобутків свого народу і всього людства, їх засвоєння, використання й участі у подальшому їх розвитку.

Так, відповідно до статті 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зав’язків України зі світовим співтовариством.

Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Відповідно до статті 53 Конституції України кожен має право на освіту. При цьому зазначається, що повна загальна середня освіта є обов’язковою.

Право на освіту — це право людини на здобуття певного обсягу знань, культурних навичок, професійної орієнтації, які необхідні для нормальної життєдіяльності в умовах сучасного суспільства.

Освіта — це цілеспрямований процес виховання і навчання з метою набуття встановлених державою освітніх рівнів.

За положеннями статті 53 Конституції України право на освіту гарантовано кожному (частина перша); держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах (частина третя). Право на освіту гарантується кожній людині на принципах рівності, визначених статтею 24 Конституції України. Визнання права кожної людини на освіту відповідає, зокрема, Загальній декларації прав людини (стаття 26), Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права (стаття 13).

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Освіта в Україні здійснюється згідно з законами України, якими, зокрема, вирішуються питання створення мережі навчальних закладів освіти, їх фінансування, оплати праці та встановлення державних соціальних гарантій і пільг для працівників цих закладів (Закони України «Про освіту» від 5 вересня 2017 року, «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року, «Про вищу освіту» від 1 липня 2014 року, «Про професійну (професійно-технічну) освіту» від 10 лютого 1998 року).

На виконання положень статті 23 Конституції України, якими гарантується право людини на вільний розвиток своєї особистості, та частини третьої статті 53 Конституції України у законодавстві України про освіту закріплено право на вільний вибір форми здобуття вищої освіти, виду вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності. Реалізація права громадян на безоплатне здобуття вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах здійснюється на конкурсній основі (частина четверта статті 53 Конституції України).

За Конституцією України (частина друга статті 43) держава створює умови для підготовки кадрів за основними напрямами відповідно до суспільних потреб, на задоволення яких виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які бюджетні видатки держави (частина друга статті 95). Виходячи з суспільних потреб та розмірів бюджетних призначень, визначених у законі про Державний бюджет України, формується державне замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою за напрямами і спеціальностями відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Тому обсяги фінансування вищих державних і комунальних навчальних закладів за рахунок бюджетних коштів пов’язані передусім з підготовкою такої кількості фахівців з вищою освітою, яка визначається щорічно у державному замовленні.

Проте здобуття освіти в цих закладах не може обмежуватись лише обсягом державного замовлення, фінансовою основою якого є бюджетні кошти. Підготовка фахівців з вищою освітою за напрямами і спеціальностями відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів у вищих навчальних закладах державної і комунальної форм власності може здійснюватися також за рахунок інших джерел фінансування, не заборонених законом, що є додатковим засобом здобуття і забезпечення права на вищу освіту. У законодавстві України визначено, що понад установлений обсяг, який фінансується за рахунок бюджетних коштів, вищі навчальні заклади можуть здійснювати прийом студентів у межах чисельності, обумовленої ліцензією, з оплатою вартості навчання на договірній основі.

Отже, безоплатність вищої освіти (безоплатність навчання) в державних і комунальних навчальних закладах зобов’язує державу створити відповідні можливості, за яких громадянин України на рівних конкурсних умовах (частина четверта статті 53 Конституції України) може здобути без внесення плати у будь-якій формі вищу освіту в межах обсягу потрібних державі та суспільству фахівців.

Виконайте в команді

1. Візуалізуйте графічно сукупність політичних прав і свобод, гарантованих Конституцією України.
2. Обговоріть в групах, яку роль в демократичному суспільстві відіграє відокремлення церкви від держави, а школи — від церкви.

Практичне завдання 21.2

Застосуйте знання з теми, виконавши завдання:

1. Схарактеризуйте суть права на освіту.
2. Поясніть суть і особливості соціальних прав. Яку роль в їх забезпеченні відіграє держава?

§ 21.3. Конституційні обов'язки громадян України. Права і обов'язки громадян в умовах надзвичайного та воєнного станів

21.3.1. Конституційні обов’язки громадян України

Відтворюючи ч. 1 ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 23 Конституції України встановлює, що «кожна людина... має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості».

Стаття 68 Конституції України встановлює обов’язок кожного (тобто не тільки громадяни, а й іноземці, особи без громадянства) неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Відповідно до Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (стаття 50) і зобов’язаний не заподіювати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66).

Злочини та інші правопорушення проти довкілля посягають на суспільні відносини у сфері охорони конституційного права громадян на безпечне довкілля, а також у сфері охорони, використання, збереження і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання й усунення негативного впливу господарської та іншої діяльності людини на навколишнє природне середовище, збереження генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій, а також природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною.

Конституцією України передбачено, що забезпечення екологічної безпеки та підтримка екологічної рівноваги на території України є зобов’язанням держави. Кожний має право на безпечне для життя та здоров’я довкілля і зобов’язані не наносити йому шкоду. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля (статті 16, 50, 66).

Також кожного стосується обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених Податковим кодексом. При цьому усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом. Факт несплати платником податків у визначений законом строк суми податкового зобов’язання є підставою для вжиття відповідних заходів державою в особі її податкових органів з метою виконання боржником свого конституційного обов’язку.

21.3.2. Військовий обов’язок громадян. Військова служба. Альтернативна (невійськова служба)

Першим серед конституційних обов’язків в тексті Основного Закону вказано захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. Шанування її державних символів є обов’язком громадян України.

Військовий обов’язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Військовий обов’язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов’язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку (Закони України «Про військовий обов’язок і військову службу» від 25 березня 1992 року, «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року, «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року, Статути, затверджені Законами України (Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, Дисциплінарний статут ЗСУ, Статут гарнізонної та вартової служб ЗСУ, Стройовий статут ЗСУ)).

Громадяни України мають право на заміну виконання військового обов’язку альтернативною (невійськовою) службою.

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов’язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється:

громадянами України — у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом;
іноземцями та особами без громадянства — у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.

Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.

21.3.3. Права і обов’язки громадян в умовах воєнного та надзвичайного станів

За загальною вимогою Конституції конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Тобто виключною умовою обмеження конституційних прав і свобод громадян може бути особливий стан, який вимагає спрямування життєвих, матеріальних і нематеріальних ресурсів для подолання винятково складної ситуації, в якій опинилися держава та суспільство. До таких ситуацій належать воєнний та надзвичайний стани (Закон України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року, «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 року).

Воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Надзвичайний стан — це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до цього Закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров’я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Мовою нормативно-правового акту

ЗАКОН УКРАЇНИ “Про правовий режим воєнного стану”

Редакція від 31.03.2023. Детальніше https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/389-19#n173

Стаття 19. Гарантії законності в умовах воєнного стану

1. В умовах воєнного стану забороняються:

зміна Конституції України;
зміна Конституції Автономної Республіки Крим;
проведення виборів Президента України, а також виборів до Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування;
проведення всеукраїнських та місцевих референдумів;
проведення страйків, масових зібрань та акцій.

2. Верховна Рада України не пізніше ніж у дев'яностоденний строк з дня припинення чи скасування воєнного стану, якщо чергові або позачергові вибори до відповідних органів мали бути проведені в період, на який було введено воєнний стан, приймає рішення про призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих виборів.

Стаття 20. Правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану

1. Правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону.

2. В умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України.

3. У процесі трудової діяльності осіб, щодо яких запроваджена трудова повинність, забезпечується дотримання таких стандартів, як мінімальна заробітна плата, мінімальний термін відпустки та час відпочинку між змінами, максимальний робочий час, врахування стану здоров'я особи тощо. На час залучення працюючої особи до виконання трудової повинності поза місцем її роботи за трудовим договором за нею після закінчення виконання таких робіт зберігається відповідне робоче місце (посада).

Стаття 21. Правовий статус іноземців, осіб без громадянства та юридичних осіб іноземних держав в умовах воєнного стану

1. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, юридичних осіб іноземних держав, які перебувають на території України під час дії воєнного стану, визначається Конституцією та законами України, міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 22. Неприпустимість використання правового режиму воєнного стану для захоплення влади та порушення прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб

1. Введення воєнного стану не може бути підставою для застосування тортур, жорстокого чи принижуючого людську гідність поводження або покарання. Будь-які спроби використати введення воєнного стану для захоплення влади тягнуть за собою відповідальність згідно із законом.

Стаття 23. Відшкодування збитків, завданих під час введення воєнного стану або повернення майна, що збереглося

1. Примусове відчуження майна, що перебуває у приватній або комунальній власності, в умовах правового режиму воєнного стану, якщо не було здійснено попереднє повне відшкодування вартості такого майна, тягне за собою наступне повне відшкодування його вартості в порядку, визначеному законом.

У разі стягнення такого майна (активів) в дохід держави як санкції, передбаченої пунктом 1-1 частини першої статті 4 Закону України "Про санкції", відшкодування його вартості не здійснюється.

2. Якщо майно, що було примусово відчужене у юридичних і фізичних осіб, після скасування правового режиму воєнного стану збереглося, колишній власник або уповноважена ним особа має право вимагати у судовому порядку повернення такого майна на умовах, визначених законом.

3. Колишній власник майна, примусово відчуженого у зв'язку із запровадженням та здійсненням заходів правового режиму воєнного стану, може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.

Метою введення надзвичайного стану є усунення загрози та якнайшвидша ліквідація особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, нормалізація обстановки, відновлення правопорядку при спробах захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом насильства, для відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, створення умов для нормального функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших інститутів громадянського суспільства.

21.3.4. Правовий статус іноземців, біженців та тимчасово переміщених осіб в Україні

Іноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб’єктності та основних прав і свобод людини.

Іноземці та особи без громадянства зобов’язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Отже, для іноземців в Україні встановлений національний режим проживання (Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року).

Режим найбільшого сприяння виражається в наданні іноземцям такого обсягу прав і обов’язків, що нічим не відрізняється від обсягу прав і обов’язків, наданого державою перебування громадянам будь-якої третьої держави на своїй території. Режим найбільшого сприяння передбачається звичайно в міжнародних договорах, дуже часто в торгових угодах. Він використовується для виключення дискримінації серед іноземців.

У деяких випадках до іноземців може застосовуватися спеціальний режим, відповідно до якого їм даються в якійсь сфері певні права або покладаються відповідні обов’язки. При цьому характер і обсяг таких прав і обов’язків звичайно відрізняється від прав і обов’язків своїх громадян. Такий режим характеризується певною двоїстістю: при ньому іноземці можуть мати або більше прав, ніж свої громадяни, або бути обмеженими в правах у порівнянні з ними.

Слід враховувати, що в чистому виді жодний із зазначених вище режимів, як правило, не застосовується. Частіше усього в одній сфері іноземці мають національний режим, а в інший (або інших) — спеціальний. Крім того, на режим іноземних громадян із конкретної держави впливає характер відносин між цією державою і державою перебування.

Біженець — особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, — особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Особи, які потребують тимчасового захисту, — іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території країни, що має спільний кордон з Україною, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

Внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Зазначені обставини відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

21.3.5. Забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб

Для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Перереєстрація безробітних, яких у подальшому було зареєстровано як внутрішньо переміщені особи, здійснюється державною службою зайнятості за місцем перебування фактичного проживання особи у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв’язання проблем, пов’язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.

Внутрішньо переміщена особа, яка звільнилася з роботи (припинила інший вид зайнятості), за відсутності документів, що підтверджують факт звільнення (припинення іншого виду зайнятості), періоди трудової діяльності та страхового стажу, реєструється як безробітна та отримує допомогу по безробіттю, соціальні та інші послуги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням на випадок безробіття відповідно до законодавства.

Взята на облік внутрішньо переміщена особа має право на продовження здобуття певного освітнього рівня на території інших регіонів України за рахунок коштів державного бюджету або інших джерел фінансування, а також користується всім обсягом конституційних прав і свобод.

Виконайте в команді

1. Візуалізуйте графічно сукупність конституційних обов'язків громадян України.
2. Підготуйте повідомлення про альтернативну (невійськову) службу. Скористайтеся додатковими джерелами інформації.

Практичне завдання 1

Застосуйте знання з теми, виконавши завдання:

1. Укладіть детальний перелік прав та свобод людини, які не можуть бути обмежені в умовах воєнного або надзвичайного стану.
2. Порівняйте правовий статус іноземців, біженців та тимчасово переміщених осіб в Україні. Критерії для порівняння визначте самостійно.

Для закріплення теми «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»:

1. Поясніть значення понять і термінів «основоположні права і свободи людини», «обов’язки громадян України», «правовий статус» та підкріплює прикладами.
2. Визначте права і свободи людини і громадянина в умовах надзвичайного і воєнного станів.
3. Опишіть види прав і свобод людини та громадянина, правовий статус іноземців, біженців, тимчасово переміщених осіб, порядок проходження військової служби.
4. Зіставте правовий статус іноземців, біженців, тимчасово переміщених осіб в Україні.
5. Оцініть права і свободи людини як загальнолюдську цінність.
6. Проаналізуйте 3-4 статті Розділу II Конституції України (на власний вибір)
7. Наведіть приклади особистих, політичних, економічних, соціальних й культурних прав і свобод людини і громадянина та схарактеризуйте їх.

Зміст