Правознавство. Профільний рівень. 10 клас. Кравчук

§ 20. Міжнародне право прав людини

Терміни та поняття, важливі для засвоєння теми:

• міжнародне право прав людини • теорія поколінь прав людини • система міжнародного захисту прав людини • Загальна декларація прав людини

«По суті ми не можемо мати миру або атмосфери, в якій мир буде наростати, якщо не визнаватимемо прав окремих людей і не погодимося, щоб це було основою, яка б була визнана цілим світом».

Елеонора Рузвельт, правозахисниця

§ 20.1. Основоположні права та свободи людини

20.1.1. Історія розвитку міжнародного права прав людини

Міжнародне право прав людини є галуззю міжнародного права, яка націлена на забезпечення та захист прав людини на різних рівнях: міжнародному, регіональному, національному.

Варто відзначити, що до початку епохи Середньовіччя права людини були досить обмеженими. До того ж, їх обсяг залежав від того, до якого суспільного стану належала людина. Наприклад, в цей період ще існувало рабовласництво і раби не мали жодних прав.

У процесі утвердження прав і свобод людини важливу роль відіграли буржуазні революції, основною метою яких була руйнація феодального ладу і затвердження нових суспільних відносин. Принцип рівності був основним гаслом таких революцій. Незалежно від майнового і службового становища усі люди проголошувалися рівними перед законом. За таких умов, провідне місце зайняли права людини. Вважається, що першоосновою всієї системи прав людини стали громадянські й політичні права й свободи, офіційне визнання та нормативне закріплення яких було здійснено на хвилі Американської та Французької революцій.

В XIX столітті з’являються перші міжнародні організації та договори у сфері захисту прав людини. До прикладу, у 1848 році була прийнята Конвенція на захист прав жінок, що стало наслідком послідовної боротьби за ці права. В подальшому, до початку Першої світової війни, окремі питання прав людини включалися у двосторонні і багатосторонні договори між державами.

Однак, основна віха співробітництва у сфері прав людини починається під впливом результатів Першої світової війни. Так, результатом війни стало підписання Версальського мирного договору 28 червня 1919 року, яким, зокрема, були закладені основи інституту міжнародної кримінальної відповідальності за найбільш грубі та масові порушення прав людини.

Для забезпечення виконання положень Версальського договору була утворена Ліга Націй, яка діяла до 1946 року та за її участі було прийнято ряд договорів, присвячених окремим питанням прав людини: Договори про меншини, Конвенція про рабство і ряд конвенцій Міжнародної організації праці, яка була заснована при Лізі Націй.

Після Другої світової війни в 1945 році утворено Організацію Об’єднаних Націй, з прийняттям Статуту якої було започатковано якісно новий етап міждержавних відносин у галузі прав людини. Статут Організації Об’єднаних Націй став першим в історії міжнародних відносин багатостороннім договором універсального характеру, перша стаття якого проголосила однією з цілей організації здійснення міжнародного співробітництва «у заохоченні та розвитку поваги до прав людини».

У 1948 році Організація Об’єднаних Націй ухвалила Загальну декларацію прав людини, у 1966 році було прийнято Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. Ці три нормативно-правові акти називають Міжнародною хартією (або Міжнародним біллем) прав людини, адже саме в них на міжнародному рівні було затверджено основні громадянські, політичні, соціально-економічні й культурні права, і в такий спосіб встановлено стандарти та ідеали, які і на сьогодні є орієнтиром для більшості країн світу.

20.1.2. Міжнародні стандарти у галузі прав людини: поняття, акти, що їх закріплюють

Після завершення Другої світової війни активно почала формуватись світова система захисту прав людини, адже після численних порушень, які мали місце в той період, людство дійшло висновку, що вказане не має повторитися в подальшому.

Юридичне закріплення на міжнародному рівні міжнародних стандартів прав людини розпочалося у 1945 році у рамках новоствореної Організації Об’єднаних Націй у зв’язку з прийняттям Статуту цієї організації. Преамбула Статуту ООН, зокрема, підкреслює рішуче прагнення народів утвердити віру в основні права людини, а стаття 55 закликає до їх поваги й дотримання стосовно всіх незалежно від раси, статі, мови чи релігії.

Міжнародні стандарти у галузі прав людини — це зафіксовані у міжнародних актах і документах, універсальні принципи та норми, які встановлюють перелік основоположних прав і свобод людини до досягнення яких зобов’язуються або заохочуються держави.

Фундаментальною основою стандартів є визнання і дотримання прав і свобод людини, панування закону, принцип верховенства права, загальні правові цінності. Для розуміння наведемо декілька прикладів міжнародних стандартів прав людини: стандарт захисту проти катування, стандарт, який гарантує кожному право на свободу та особисту недоторканність, стандарти прав національних, етнічних, релігійних і мовних меншин.

В юридичній літературі існує декілька варіантів класифікацій міжнародних стандартів у галузі прав людини. Наведемо одну з них:

за суб'єктом їх встановлення: міжнародні (всесвітні, регіональні, двосторонні) та національні;
за юридичною значимістю: формально необов’язкові (декларативні), рекомендаційні, формально обов’язкові;
за ступенем визначеності змісту: абсолютно визначені (у якісному та кількісному вираженні), та відносно визначені (зокрема, якщо застосовуються оціночні поняття).

Уповноваженим суб’єктом на здійснення офіційного тлумачення змісту понять, які використовуються при викладенні міжнародних стандартів прав людини є Європейський суд з прав людини. Варто зазначити, що це тлумачення з плином часу може суттєво змінюватися. Це пов’язано з тим, що стандарти прав людини мають соціальну природу, а тому не є статичними, оскільки мають підтримувати тісний зв’язок із рішеннями національних судів та настроями громадськості.

Зазвичай поняття «стандарти прав людини» пов’язують саме із міжнародно-правовими актами, в яких вони закріплені та які найзагальніше відображають надбання людства у цій площині.

Система міжнародних актів про права людини включає чотири базові категорії договорів:

1. Конвенції загального характеру, що стосуються усіх або значної частки прав людини і прийняті на світовому або регіональному рівні (Пакти ООН, Європейська і Американська конвенції і Африканська хартія);

2. Конвенції з конкретних питань, покликані захищати конкретні права людини і стосуються геноциду, військових злочинів і злочинів проти людяності, а також рабства, торгівлі людьми, примусової праці, тортур, притулку, свободи інформації, особистого життя та соціального страхування;

3. Конвенції про захист груп, що відповідають особливим вимогам окремих груп: біженців, осіб без громадянства, мігрантів, трудящих, жінок, дітей, комбатантів, полонених і цивільних осіб у період збройних конфліктів;

4. Конвенції, що стосуються дискримінації і покликані попередити дискримінацію за ознакою раси або статі або дискримінацію у сферах освіти, праці та зайнятості.

До основних міжнародно-правових актів, що встановлюють загальнолюдські стандарти прав і свобод особи, та стосуються правового статусу людини і громадянина і з якими узгоджуються приписи Конституції і відповідних нормативних актів України, належать:

Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод з протоколами (1950 р.), Європейська соціальна хартія (1961 р.), Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.), Документ Копенгагенської наради — конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.).

20.1.3. Основоположні права та свободи людини. Покоління прав людини

Поняття «права людини» використовується для визначення широкого спектру прав — від права на життя до права на культурну самобутність.

Основоположні права та свободи людини, або як їх ще називають природні права людини — це найбільш важливі, невідчужувані права індивіда, які належать йому з народження та з яких виникають всі інші його права як людської істоти, так і члена суспільства.

Одними з головних міжнародних документів, які закріпили основоположні права та свободи людини, є Загальна декларація прав людини та Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод.

Ознаками основних прав і свобод людини є:

1) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утриматися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не здатна нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, які обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого-небудь, у тому числі і держави. Це природні, невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави і не залежать від національної приналежності людини;

4) можливості, які мають правовий характер, оскільки закріплені в правових актах, які утворені в межах держави та на міжнародному рівні.

До основних прав та свобод людини відносять: право на життя, свободу пересування, вибір місця проживання, безпечне навколишнє природне середовище, житло, свободу віросповідання, свободу совісті, свободу думки, свободу слова. Ці права ще називають негативними, оскільки вони на противагу від позитивних розвивалися як група прав на незалежність громадян від влади. Варто відзначити, що реалізація негативних прав не залежить від державних ресурсів.

Водночас, разом з людиною, її рівнем розвитку та значенням у соціумі, її права і їх пріорітети постійно змінюються. Традиційним на сьогодні є виділення трьох поколінь прав людини.

Покоління прав людини

- громадянські та політичні права, які виникли найпершими та включають: право на життя, право на свободу та особисту недоторканність, право на гідність особи, право на недоторканність приватного життя, свобода совісті і свобода думки. Ці права є невідчужуваними та не можуть бути обмежені;

- правами другого покоління є соціально-економічні та культурні права: право на працю, відпочинок, освіту, соціальне забезпечення, медичну допомогу;

- до третього покоління прав людини відносять колективні (солідарні) права: право на мир, безпеку, незалежність (самовизначення народів), на здорове навколишнє природне середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства в цілому.

Права першого покоління отримали розвиток в період становлення та закріплення юридичної рівності людей, що відбувалося протягом XVII-XVIII століть, в період руйнації рамок середньовічного суспільства та революційних рухів.

Друге покоління прав людини сформувалося з науково-технічним прогресом XIX століття, в процесі боротьби народів за покращення свого економічного рівня та підвищення культурного статусу. Люди усвідомили, що людська гідність потребує більшого, ніж просто невтручання держави, як передбачено громадянськими і політичними правами. Це покоління виникло як реакція суспільства на несправедливий розподіл благ і усвідомлення потреби в соціальному захисті людини в державі

Становлення третього покоління прав людини було пов’язане із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни та національно-визвольним рухом країн, що розвиваються.

Розвиток науково-технічного прогресу в кінці XX і на початку XXI століття призвів до формування четвертого покоління прав людини, яке на цей час ще не сформовано. Це підтверджується тим, що серед науковців немає одностайності щодо переліку прав, які можуть бути віднесені до цього покоління. Узагальнено можна виділити такі: право на евтаназію, зміну статі, трансплантацію органів, клонування, використання віртуальної реальності, одностатеві шлюби, штучне запліднення, інформаційні права. Варто відзначити, що більшість прав четвертого покоління недостатньо врегульовано на рівні законодавства.

20.1.4. Гарантії та механізми захисту прав і свобод людини: поняття і види

Основу механізму захисту прав і свобод людини становлять юридичні гарантії.

Юридичні гарантії прав людини — система норм, принципів та вимог, які забезпечують процес дотримання прав та законних інтересів людини.

Гарантії є засобом, що забезпечує перехід від передбачених міжнародними договорами можливостей до реальної дійсності.

Гарантії прав і свобод людини поділяють на дві основні групи:

1) нормативно-правові гарантії — це сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечується реалізація і захист прав та свобод особистості. В Україні, наприклад, є багато законів, які спрямовані на забезпечення рівноправності і захищеності особи (Закони України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 8 вересня 2005 року, «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21 березня 1991 року, «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року та інші);

2) організаційно-правові гарантії — це механізм держави, включаючи правоохоронні органи, органи місцевого самоврядування, громадські об'єднання, засоби масової інформації, різні правозахисні організації та ін. Головною організаційно-правовою гарантією в демократичній державі є незалежний суд.

Ефективність організаційно-правових гарантій залежить від якості конституції та інших нормативно-правових актів, тобто від нормативно-правових гарантій. Вони взаємопов’язані і взаємообумовлені.

Види міжнародно-правових гарантій за формою виразу гарантій:

1) міжнародно-правові акти з прав людини, які за юридичною природою можуть бути нормативними (міжнародно-правові договори з прав людини), правотлумачними (консультативні висновки відповідних міжнародних судових установ), правозастосовчими (рішення міжнародних судів з прав людини);

2) міжнародно-правові процедури, в рамках яких здійснюється діяльність певних міжнародних інституцій у сфері прав людини. До них, зокрема, відносяться різноманітні процедури моніторингу за виконанням державами їхніх зобов'язань і обов'язків з прав людини, міжнародні судові процедури.

Види міжнародно-правових гарантій за безпосередніми цілями:

1) міжнародно-правові засоби охорони прав людини, якими є усі юридичні засоби, що здатні виконувати превентивну функцію і спрямовані на запобігання можливим порушенням прав людини з боку держав. Наприклад, діяльність Ради ООН з прав людини з періодичного моніторингу виконання державами їхніх зобов’язань, а також виконання Радою свого обов'язку «сприяти шляхом діалогу і співробітництва запобіганню порушень прав людини і швидко реагувати на надзвичайні ситуації у галузі прав людини»;

2) міжнародно-правові засоби захисту прав людини. Йдеться про засоби, за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усуваються перешкоди на шляху їх здійснення, відновлюються порушені права. Так, на підставі рішення Європейського суду з прав людини держава — порушниця повинна виконати низку дій: сплатити потерпілій стороні суму справедливої сатисфакції, вжити певні індивідуальні заходи, спрямовані на відновлення порушеного права, а також заходи загального характеру, спрямовані на усунення перешкод для їх реалізації.

Загальна декларація прав людини, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є найдетальнішими серед міжнародних документів щодо процесуальних гарантій захисту прав і свобод людини.

Механізм захисту прав і свобод людини — це система юридичних засобів, основна мета яких — захист прав людини.

Механізм захисту прав людини складають як судові органи, наприклад, Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини й інші судові органи регіонального значення, рішення яких мають обов’язковий характер, так і контрольні, в тому числі квазісудові органи, такі як, наприклад, Комітет ООН з прав людини, Комітет ООН проти катувань, Рада ООН з прав людини, які розглядають скарги людей проти держав-учасниць у межах договорів з прав людини. Рішення комітетів є авторитетним тлумаченням розглянутого договору. Вони містять рекомендації для держави-відповідача та встановлюють термін для надання інформації про кроки, зроблені для виконання цих рекомендацій, оскільки прийняті ними рішення зазвичай не мають формальної обов’язковості. Рішення комітету є остаточними та не підлягають оскарженню.

Виконайте в команді

1. Зобразіть графічно систему актів, що закріплюють міжнародні стандарти в галузі прав людини.
2. Обговоріть аргументи «за» та «проти» щодо формування четвертого покоління прав людини.

Практичне завдання 20.1

Застосуйте знання з теми, виконавши завдання:

1. Поясніть, чому основоположні права людини називають природніми і негативними.
2. Визначте судові та контрольні органи, які складають механізм захисту прав людини.

§ 20.2. Міжнародний захист прав людини

20.2.1. Загальна декларація прав людини. Міжнародні договори з прав людини

Як вже було зазначено вище, саме після Другої світової війни сформувалося сучасне розуміння прав людини.

З огляду на те, що Статут Організації Об’єднаних Націй недостатньо чітко визначав основоположні права та свободи людини, тому виникла необхідність прийняття документу, який би конкретизував та уточнював такий перелік. Таким чином 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Загальна декларація прав людини («за» — 40 голосів, «проти» — не було, «утрималися» — 8 делегацій, а саме: Білоруська РСР, Чехословаччина, Польща, Українська РСР, Радянський Союз, Югославія, Південна Африка та Саудівська Аравія). З того часу, щороку, 10 грудня у світі святкується День прав людини.

Елеонора Рузвельт і Загальна декларація прав людини

Декларація має рекомендаційний характер, складається із 30 статей та починається з преамбули, у тексті якої окреслені загальні засади, що визначають причини її проголошення. Фундамент цього документу складають статті 1, 2, які наголошують на принципах гідності, свободи, рівності та братерства. Основний текст Декларації формує чотири блоки.

1) статті 3-11 — проголошують права індивіда, зокрема право на життя й заборону рабства;

2) статті 12-17 — проголошують права індивіда в громадянському й політичному суспільстві;

3) статті 18-21 — проголошують духовні, публічні й політичні свободи, зокрема свободу віросповідання та свободу асоціацій;

4) статті 22-27 — визначають соціальні, економічні й культурні права.

Три останні статті Декларації присвячені обов’язкам індивіда перед суспільством і накладають заборону зловживання правами на шкоду тій меті, яку заклала в них Організація Об’єднаних Націй.

Загальна декларація прав людини є основним установчим документом Організації Об’єднаних Націй та невід’ємною частиною національного законодавства України.

Багато міжнародних правових актів було укладено на основі Загальної декларації прав людини. Серед них можемо виділити Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, які були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 та разом з Декларацією утворюють Міжнародний білль про права людини. Україна ратифікувала ці акти у 1973 році.

Варто відзначити, що до Пакту про громадянські і політичні права додається ще два факультативних протоколи. Держави, що підписали перший, надають згоду на розгляд Комітетом з прав людини скарг громадян на порушення їхніх прав. Другий протокол націлений на скасування смертної кари.

Згодом були прийняті й інші договори на міжнародному рівні, які є ключовими у галузі прав людини. Наведемо приклади найбільш значущих з них:

- Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації;

- Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей;

- Конвенція Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок;

- Конвенція про права дитини;

- Конвенція про права осіб з інвалідністю;

- Міжнародна конвенція про захист усіх осіб від насильницьких зникнень;

- Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання;

- Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод;

- Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Можемо помітити, що міжнародні договори з прав людини поділяються на дві основні категорії: за категорією прав, які передбачаються, а також за категорією осіб або груп осіб, на яких права поширюються.

20.2.2. Міжамериканська та європейська системи захисту прав людини

У сучасному світі налічують три регіональні системи захисту прав людини: міжамериканську, африканську та європейську.

Міжамериканська система захисту прав людини діє в межах Організації американських держав. Основні принципи цієї системи викладені в: Статуті Організації Американських держав, Американській декларації прав і обов’язків людини, Міжамериканській конвенції про права людини (закріплює виключно громадські та політичні права, причому у вужчому обсязі, ніж Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року, і лише наголошує на обов’язку вжити заходів щодо реалізації економічних, соціальних, культурних прав), Міжамериканській конвенції по насильницькому зникненню, Міжамериканській конвенції про тортури.

Механізм захисту прав людини складається з двох основних органів: Міжамериканської комісії з прав людини і Міжамериканського суду з прав людини. Комісія вживає заходів щодо досягнення мирного врегулювання, а якщо цього не вдається досягнути, — ухвалює висновок у справі. Ці висновки мають велику моральну вагу і, як правило, враховуються державами, обвинувачуваними в порушеннях прав людини. Суд же є одним із органів, який контролює виконання Міжамериканської конвенції про права людини.

Щодо європейської регіональної системи, то її справедливо можна вважати найбільш розвинутим механізмом захисту прав людини, який складає сукупність норм угод та конвенцій, ухвалених в межах Ради Європи, ОБСЄ, Європейського Союзу, а також діяльність Європейського Суду з прав людини.

Рада Європи є політичною міжурядовою організацією, яка складається з 46 держав, головною метою діяльності якої є захист прав та свобод людини. Найважливішими документами Ради Європи є Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року та Європейська соціальна хартія від 18 жовтня 1961 року.

Головними органами Ради Європи, які функціонують у сфері захисту прав людини є: 1) Комітет міністрів; 2) Парламентська асамблея; 3) Європейський суд з прав людини.

Також європейська система захисту включає інститут Комісара Ради Європи з прав людини, який сприяє здійсненню інформаційно-просвітницької діяльності в сфері прав людини в державах-членах Ради Європи та займається питанням вдосконалення законодавства в галузі прав людини та діяльності національних омбудсменів.

Щодо Європейського Союзу, то варто зазначити, що його діяльність спрямована в основному на співробітництво в соціально-економічній сфері. Однак, в Договорі про Європейський Союз, а саме статті 6, сформульовано положення, які закріплюють права людини як невід’ємну частину права Європейського Союзу. Особливе місце в цій системі займає і Хартія основних прав Європейського Союзу. Також Суду Європейського Союзу належить провідне місце у захисті прав і свобод людини. Його юрисдикція є обов’язковою для держав-членів.

Організація з безпеки і співробітництва в Європі, скорочено ОБСЄ (до 1995 року - Нарада з безпеки і співробітництва в Європі, скорочено НБСЄ) - регіональна організація, що займається питаннями забезпечення безпеки і стабільності, миру та демократії, попередження і врегулювання конфліктів мирним шляхом. Об’єднує 57 країн-учасниць, розміщених у Європі, Азії та Північній Америці.

В межах системи ОБСЄ вироблено механізм створення норм з прав людини і контролю за їх виконанням, що випливають із зобов’язань у сфері «людського виміру». Офіційно введений цей термін був в 1989 році в Заключному документі Віденської зустрічі і вживається як загальний термін для всіх питань, що стосуються прав людини й фундаментальних свобод, людських контактів та інших питань гуманітарного характеру, які підпадають під юрисдикцію цієї організації. Україна є учасницею цієї організації від 30 січня 1992 року.

20.2.3. Міжнародний моніторинг здійснення та забезпечення прав людини

За допомогою міжнародного моніторингу здійснення та забезпечення прав людини відбувається вивчення стану дотримання прав людини в певній державі. Метою такого моніторингу є розпізнавання проблем, оцінювання наслідків діяльності, ефективності й результативності міжнародної угоди, а також запобігання конфліктам і спорам в країнах.

Саме Організація Об’єднаних Націй здійснює міжнародний моніторинг у сфері захисту прав людини. Її головним органом, на який покладено здійснення таких функцій, є Рада ООН з прав людини. Резолюція 60/251 Генеральної Асамблеї ООН визначає одну з основних функцій Ради — проведення всеосяжних періодичних оглядів та виконання кожною державою її зобов’язань та обов’язків у сфері прав людини, які забезпечують універсальність охоплення і однакове ставлення до всіх держав, тобто універсальні періодичні огляди. Рада ООН з прав людини проводить загальні дослідження, готує рекомендації та проекти міжнародно-правових актів у сфері захисту прав людини, заслуховує доповіді спеціально створених нею допоміжних органів.

Комітети Організації Об’єднаних Націй — це органи, які сформовані з незалежних експертів, що діють у складі ООН, основним завданням яких є здійснення функцій моніторингу щодо виконання державами міжнародних договорів з прав людини, рішення яких мають зобов’язуючий характер та є обов’язковими для виконання державами-учасницями. Комітети створені відповідно до положень договорів, виконання яких контролюють. Цими Комітетами є: Комітет ООН з прав людини; Комітет ООН з економічних, соціальних та культурних прав, Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації, Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок, Комітет ООН проти катувань, Комітет ООН з прав дитини, Комітет ООН з прав трудящих мігрантів, Комітет ООН з прав осіб з інвалідністю.

Комітети оцінюють доповіді про виконання договорів, що подаються країнами-учасницями, складають коментарі і висловлюють за скаргами держав і приватних осіб міркування. Члени комітетів мають право висловлювати особливі думки, що додаються до міркувань.

Також моніторинг у сфері здійснення та забезпечення прав людини проводить Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).

Основні завдання ОБСЄ включають:

- здійснює моніторинг діяльності виконавчих, судових, законодавчих і правоохоронних органів та сприяє їх зміцненню в галузі захисту прав людини й моніторинг злочинів на ґрунті використання мови ворожнечі;

- проводить аналіз законодавства з метою забезпечити його відповідність до прийнятих у межах організації зобов'язань і міжнародних правозахисних норм;

- надає рекомендації щодо дотримання прав людини;

- здійснює обмін передовим досвідом і підтримує зусилля, спрямовані на перевірку забезпечення міжнародних правозахисних норм;

- надає підтримку організаціям громадянського суспільства, що опікуються правами людини;

- надає допомогу в реформуванні правової та виправної системи з урахуванням вимог, що стосуються дотримання прав людини;

- сприяє забезпеченню тендерної рівності.

20.2.4. Система міжнародного захисту прав людини

Систему міжнародного захисту прав людини складають міждержавні органи та організації, метою діяльності яких є реалізація міжнародних стандартів прав і свобод людини та вжиття заходів для їх поновлення в разі порушення.

Усі міжнародні організації можна поділити на дві групи: універсальні та регіональні.

Універсальні правозахисні міжнародні організації — це органи й організації, які поширюють свою діяльність на увесь світ, незалежно від державних і регіональних кордонів. До них відносять Організацію Об’єднаних Націй, яка об’єднує майже всі держави світу.

ООН складається з таких основних органів:

- Генеральна Асамблея ООН (погоджувальні збори всіх держав-членів), Рада ООН з прав людини та його допоміжні органи і механізми;

- Рада Безпеки ООН і ряд її спеціалізованих механізмів;

- Економічна і соціальна рада ООН і функціонуюча при ній Комісія зі становища жінок і Постійний форум ООН з питань корінних народів. Готує проекти конвенцій і проводить міжнародні конференції, координує діяльність усіх складових міжнародного механізму захисту прав людини, приймає відповідні резолюції;

- Міжнародний Суд ООН;

- Секретаріат ООН і його окремі підрозділи (адміністративний орган ООН);

- договірні (конвенційні) органи з прав людини (наприклад: Комітет з прав людини);

- деякі спеціалізовані установи ООН (Міжнародна організація праці. Організація ООН з питань освіти, науки і культури). Саме через ці установи, ООН виконує велику частину своєї гуманітарної роботи;

- тимчасові і спеціальні механізми захисту прав людини, створювані органами ООН.

- Генеральний секретар є головним адміністративним директором ООН. Фінансується організація за рахунок добровільних внесків держав-членів.

- Також в системі ООН функціонує Верховний комісар з прав людини, який призначається Генеральним секретарем ООН і є його заступником. Він несе «під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяльність Організації Об’єднаних Націй у галузі прав людини». Фактично ж Верховний комісар з прав людини здійснює спільне керівництво діяльністю Центру з прав людини ООН — структурного підрозділу Секретаріату ООН.

Регіональні міжнародні організації — організації, діяльність яких поширюється у межах певного континенту. Найбільш дієздатними регіональними системами захисту прав людини є: міжамериканська, африканська та європейська.

Варто відзначити, що африканська система складається з Африканської комісії прав людини та народів, яка є органом Організації Африканської Єдності. Комісія заслуховує кожні два роки звіти держав про законодавчі та інші шляхи по захисту прав людини та розглядає заяви громадян та юридичних осіб про масові та систематичні порушення прав людини. По ним комісія готує заключения для ОАЄ.

Європейська система діє в рамках Ради Європи і базується ця система в першу чергу на Європейському суді з прав людини. Україна є членом цієї організації з 1995 року.

Європейський суд з прав людини є наднаціональною міжнародною судовою установою, яка розглядає скарги осіб щодо порушення їхніх прав державами — сторонами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції, Суд приймає заяви до розгляду лише після того, як були використані усі внутрішні засоби юридичного захисту, і лише протягом шести місяців з дати винесення остаточного рішення. Важливо, що Суд не розглядає заяви проти приватних осіб або недержавних інституцій. Тобто, людина може звернутися до Суду зі скаргами на рішення, дії, бездіяльність виключно суб’єкта владних повноважень однієї з держав — сторін Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Можемо зробити висновок, що регіональне співробітництво держав у галузі прав людини не лише доповнює універсальну систему захисту прав людини, а й надає можливості заповнити її прогалини, враховуючи особливості регіону.

Виконайте в команді

1. Візуалізуйте європейську систему захисту прав людини. Визначте ступінь залученості України до організацій та органів, що складають цю систему.
2. Порівняйте міжамериканську та європейську системи захисту прав людини.

Практичне завдання 20.2

Застосуйте знання з теми, виконавши завдання:

1. Підготуйте повідомлення на тему: «Діяльність ОБСЄ в Україні у сфері моніторингу здійснення та забезпечення прав людини».
2. Проаналізуйте стан виконання рішень Європейського суду з прав людини, які виносилися проти України.

Для закріплення теми «Міжнародне право прав людини»:

1. Назвіть покоління прав людини.
2. Визначте, які міжнародні акти закріплюють основоположні права і свободи людини.
3. Опишіть історію розвитку міжнародного права прав людини, теорію поколінь прав людини, нормативні документи, що закріплюють права людини, міжнародний моніторинг здійснення та забезпечення прав людини, систему міжнародного захисту прав людини
4. Поясніть види механізмів захисту прав і свобод людини.
5. Оцініть значення для особи існування системи міжнародного захисту прав людини.
6. Схарактеризуйте міжнародні стандарти прав людини; міжамериканську та європейську системи захисту прав людини та підкріпіть прикладами.
7. Наведіть приклади прав людини, що їх відносять до різних поколінь.

Зміст