Закономірне, стихійне і випадкове в історії

Мета: визначити закономірності історичного розвитку; з’ясувати розуміння закономірного, стихійного і випадкового в історії; розвивати вміння аналізувати, порівнювати, робити висновки; розширювати міжпредметні зв’язки.

Форма проведення: лекція.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Бесіда

1. Чи можна в чергуванні історичних подій знайти порядок і спрямованість?

2. Чи є суспільне життя недосяжним для нашого розуміння хаосом?

3. Чи є в історії закономірності, без яких неможливе життя людей?

Аргументуйте свої відповіді.

IIІ. Вивчення нового матеріалу

• Випадкове, свідоме і стихійне в суспільному розвитку

Для розкриття сутності суспільного розвитку, його закономірностей, принципів взаємин між людьми в суспільстві виникає потреба спеціального розгляду сутності законів розвитку суспільства, а також випадкового і стихійного в саморозвитку суспільства.

Відомою є теза, що історія суспільства відрізняється від історії природи тим, що першу творять люди, а друга відбувається сама. Люди творять свою історію, про що йшла мова раніше; суспільні відносини є таким самим продуктом людей, як і вся культура, техніка тощо. Історія є діяльністю людей, їхніх спільнот, які переслідують свої цілі. Закони суспільного розвитку здійснюються без посередництва людей. Вони є такими ж об’єктивними, як і закони природи, тобто це об’єктивні, загальні, суттєві, необхідні, внутрішні, повторювальні зв’язки явищ суспільного життя, які відображають характер основної спрямованості розвитку суспільства.

Але ці закони мають і свою специфіку: вони виникли разом із появою суспільства і тому є відносно недовговічними (на відміну від вічних законів природи); закони природи відбуваються, тоді як суспільні закони «робляться»; вони мають складніший характер, пов’язаний із високим рівнем організації суспільства як форми руху матерії; далі люди мають справу з тим, що вже реалізувалося, стало дійсністю, тому не можуть знати, скільки було втрачено реальних можливостей; насамкінець, у формуванні й розвитку суспільства значну роль відіграють статистичні закони, або тенденції.

Відомо, що історія не повторюється, оскільки вона розвивається не по колу, а по спіралі, і навіть повторення в ній відрізняються одне від одного, маючи в собі щось нове.

Отже, в історичному процесі діє необхідність у формі закономірностей його розвитку. Але в ньому більшою мірою, ніж у природі, діє також «його величність випадок», адже діяльність людей визначається не лише їхніми ідеями і волею, а й пристрастями, бажаннями тощо. При цьому випадковості відрізняються одна від одної: з одного боку, вони є більш-менш відповідною формою прояву необхідності, сприяють виявленню певної закономірності (адже випадковість — це форма вияву і доповнення необхідності, а необхідність виявляється через випадковості), а з другого, — коли випадковості є чимось стороннім для суспільного процесу, вторгаються в нього немовби «збоку» і вносять подекуди в цей процес серйозні і навіть фатальні корективи, адже навіть незначні випадковості можуть мати значні наслідки.

Таке розуміння співвідношення необхідності і випадковості не має нічого спільного ні з фаталізмом, ні з волюнтаризмом.

Фаталізм (від фатум — «наперед визначений долею») має різні відтінки, між якими існують суттєві розбіжності: наприклад, релігійний фаталізм, географічний детермінізм, технократичні концепції, філософія історії Гегеля тощо. Але він завжди акцентує увагу на повній визначеності чи передбачуваності історичних подій. Фаталісти стверджують, що оскільки в саморозвитку суспільства діють об’єктивні закони (тобто необхідність), то про жодну людську активність, свободу не йдеться, суспільство має пасивно очікувати, коли закони автоматично втіляться в дійсність.

Протилежністю фаталізму є волюнтаризм (від лат. волюнтарис — «залежний від волі») як заперечення будь-яких закономірностей в історії. Волюнтаризм абсолютизує волю суб’єкта історичної дії, свободу цього суб’єкта й відкидає роль і значення закономірностей розвитку суспільства, залежність людської діяльності та її результатів від об’єктивних умов. Ф. Ніцше, В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, М. Вебер, А. Тойнбі сповідували ідею волюнтаризму.

Уже неодноразово йшлося про те, що в історії активно діють люди, наділені свідомістю, волею, пристрастями, які керуються власними інтересами, переконаннями, вірою тощо. Отже, розвиток суспільства постає як єдність двох тенденцій — свідомого і стихійного. Тобто йдеться про відносно свідоме використання закономірностей розвитку суспільства та їхню стихійну реалізацію.

Свідомою діяльністю в історії можна вважати таку, що базується на відповідності особистих цілей людей, які беруть у ній участь, загальним цілям усіх членів соціальної групи чи спільноти. Така діяльність можлива лише на основі пізнання суспільних законів, відповідності цілей діяльності та їхніх засобів цим законам, передбачення наслідків дій.

Але чи завжди можна стверджувати, що в масштабах суспільства сукупна діяльність людей приводить до усвідомлених ними результатів? Історія свідчить, що досягнутий результат може бути непередбачуваним; і справа, таким чином, робиться свідомо, але її результати, особливо віддалені, не збігаються з передбачуваними. У такому випадку йдеться про стихійність суспільного процесу.

Інколи навіть свідомо організовані дії призводять до протилежних результатів: ідеологи Французької революції 1789 р., наприклад, мріяли про царство розуму, свободи і справедливості, а закінчили... гільйотиною. Як зазначав Гегель, у всесвітній історії завдяки діяльності людей досягнуті результати відрізняються від тих, яких вони прагнули. У цьому й полягає суть «хитрощів розуму історії». Люди прагнуть задоволення своїх потреб і інтересів, але результатом досягнення стають приховані інтереси і дії, яких вони навіть не усвідомлювали.

Зауважимо також, що в історії стихійне виявляється нерідко в боротьбі не «за», а «проти», у вигляді протесту, відчаю, ненависті, втрати віри в чинні порядки і бунту проти них.

• Об’єктивне і суб’єктивне в соціально-історичному процесі

Історичний процес здійснюється живими людьми, конкретними особами. Суспільні закони реалізуються передусім через систему суспільних відносин і в самій діяльності. Соціально-історичний суб’єкт, який бере участь в усіх суспільних процесах, вирізняється особливим типом діяльності, спілкування, самосвідомості. Своєрідність соціального детермінізму, дії суспільних законів розкриваються шляхом виявлення детермінації історії дією певних соціальних сил, що виступають як рушійні сили суспільного розвитку.

Наголошуючи на значенні індивідів у суспільній детермінації, слід зазначити, що як суб’єкти історичного процесу індивіди виступають лише у своїх суспільних взаємозв’язках. Яке місце посідає індивід у суспільному процесі, яка міра його суб’єктивності, яким чином він включається в процес реалізації суспільних закономірностей — усе це залежить від типу соціальних організацій, характеру тих суспільних відносин, у яких він діє.

Діяльність соціального суб’єкта є сутнісною рушійною силою суспільно-історичного процесу.

Об’єктивне (як сутнісне визначення сторони суб’єкта) характеризується як функціональна властивість об’єктів природи, що їх суб’єкт включає у свою діяльність.

Природний об’єкт у процесі відносин із суб’єктом набуває нової, соціальної форми буття, він стає засобом задоволення певних потреб. І в цій якості предмет має спільну історію з суб’єктом.

Суб’єктивне (як суттєве визначення суб’єкта) виражає специфічну, соціальну за своїм походженням і змістом активність, що виявляється в його свідомій практичній і пізнавальній діяльності, у виборі об’єктів, мети і засобів, способів їх перетворення, в характері організації самої діяльності, способі включення в неї суб’єкта.

Суб’єктивність, відображаючи активність суб’єкта як рушійної сили історичного процесу, зосереджує в собі ті властивості, які є підсумком участі суб’єкта в культурно-історичному процесі.

Лише в діяльності соціального суб’єкта та через його посередництво реалізуються суспільні закони. Своєю цілепокладальною діяльністю людина творить і змінює свій світ речей, свої способи спілкування, форми соціальності та відповідні інститути, свої здібності, тобто вона творить свою власну історію і, врешті-решт, себе. На сучасному етапі суспільного розвитку людство вже не може діяти, не враховуючи необхідності узгодження виробничих процесів, що виходять на новий рівень складності та масштабності, з вимогами цілісної соціальної системи, процесами регулювання природокористування тощо. Це вимагає, у свою чергу, здійснення переходу до нового історичного механізму реалізації об’єктивно необхідних, закономірних зв’язків суспільного життя.

Із позиції сучасної соціальної філософії суспільство одночасно виступає і об’єктом, і суб’єктом. Як об’єкт, воно є частиною універсуму і набуває вигляду природничо-історичного процесу життєдіяльності людства, який відбиває єдність суспільства з природою. Проте як суб’єкт суспільство є результатом діяльності людей, і тому його можна зрозуміти як процес становлення людської сутності, який виражає відмінність суспільства від природи. Об’єктивне і суб’єктивне в людській діяльності нерозривно поєднані й передбачають одне одного. Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов’язане з аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких веде до цілісності суспільства, а дисгармонія — до конфліктів. Виділяють такі сфери суспільного життя: матеріальна, соціально-політична, духовна, культурно-побутова. Усі сфери суспільного життя тісно пов’язані між собою, тому їх треба розглядати лише в єдності. У центрі кожної сфери перебуває людина.

III. Підсумок уроку

Із дій окремих людей, як із незліченних струмочків, утворюються річки і моря історичних подій. У своєму повсякденному житті люди діють зазвичай свідомо, переслідуючи певні цілі і так чи інакше передбачаючи наслідки своїх дій. Проте загальний результат може бути непередбачуваним: справа робиться свідомо, але далеко не всі її результати, а особливо віддалені, збігаються з передбачуваними. У такому випадку можна говорити про стихійність історичного процесу.

На цій суперечності наголошував видатний англійський економіст А. Сміт, який описав діалектику стихійного і свідомого в історії. Кожна окрема людина, за Смітом, прагне задовольнити свої інтереси, досягти своїх цілей; зазвичай вона не думає при цьому про суспільну користь і не усвідомлює, наскільки сприяє їй. Але «в цьому випадку, як і в багатьох інших, невидима рука спрямовує її до мети, яка не входила в її наміри... Переслідуючи свої власні інтереси, вона часто більш дієво служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне робити це». «Невидима рука» — це стихійна дія об’єктивних законів життя суспільства. Ці закони діють поза волею окремих людей і нерідко проти їхньої волі.

Соціальне прогнозування і планування дають реальну можливість враховувати не тільки безпосередні, а й більш віддалені результати діяльності. Але й доволі розвинуте суспільство не здатне подолати стихійність у своєму розвитку: життя надто складне, щоб його можна було укласти у формули та цифри навіть найкращих планів, воно обов’язково вносить у них свої корективи, свіжий струмінь спонтанної творчості мас. Та й чи треба долати таку стихійність? У прогресивному розвитку суспільства відбувається начебто зменшення частки стихійного й об’єктивного і збільшення питомої ваги свідомого і суб’єктивного, проте необхідно враховувати їхню об’єктивну діалектику і власне людські можливості історичної творчості.

Розмірковуючи про сенс історії, К. Ясперс писав: «Ми прагнемо зрозуміти історію як певне ціле, щоб таким чином зрозуміти й себе. Історія є для нас спогадом, про який ми не тільки знаємо, але в якому коріння нашого життя. Історія — основа, одного разу закладена, зв’язок із якою ми зберігаємо, якщо хочемо не безслідно зникнути, а зробити свій внесок у буття людини. Історичний погляд створює ту сферу, в якій пробуджується наше розуміння природи людини».

Ф. Ніцше казав: крок за кроком ми боремося з велетом — випадком, і людством досі править безглуздя! Можна погодитися з Ніцше, обмеживши узагальнену категоричність його твердження. Так, в історії багато безглуздого, ірраціонального, навіть просто огидного. Але чи зводиться все в історії до безглуздя? Такий висновок був би неправильним. В історії багато не просто розумного, а й геніального.

Мудрість століть свідчить: історія вчить нас того, що в неї неодмінно потрібно вчитися. Для людини і суспільства важлива сама можливість брати з минулого уроки на майбутнє, що дозволяє нам осмислити хід історичного життя людства і намітити філософську концепцію історії. Для цього необхідно поєднати знання минулого з тим, що нам відкриває сучасна епоха як щодо минулого, так і щодо майбутнього. Здійснити це можна, лише беручи до уваги історію всього людства, а не будь-якої групи народів чи країн.

IV. Домашнє завдання

1. Опрацювати відповідний матеріал підручника.

2. Записати у зошиті по 5 прикладів закономірного і стихійного в історичному процесі.