Біологія. Довідник школяра та абітурієнта
Ендокринна регуляція функцій організму людини
Роль ендокринної системи у забезпеченні процесів життєдіяльності. Залози зовнішньої секреції, внутрішньої та змішаної секреції
Залози органів тварини й людини виробляють і виділяють специфічні речовини, які беруть участь у фізіологічних виділеннях організму. Екзокринні залози, або залози зовнішньої секреції (потові, слинні, серозні, сальні, слізні, молочні, залози шлунка), виділяють свої продукти — секрети — на поверхню тіла або слизові оболонки через вивідні протоки. Ендокринні залози, або залози внутрішньої секреції, — залози, які не мають вивідних проток і свої хімічні продукти (гормони, або інкрет) виділяють безпосередньо у лімфу, кров — це безпроточні залози. До ендокринних залоз належать щитоподібна, прищитоподібна, загрудинна (вилочкова, тимус), надниркові, гіпофіз, шишкоподібне тіло (епіфіз). Залози змішаної секреції виконують одночасно зовнішньо секреторну та внутрішньо секреторну функції, до них належать статеві залози та підшлункова залоза.
Деякі залози (ниркові, потові, частково слізні) вибірково поглинають з крові кінцеві продукти обміну, концентрують їх і виділяють назовні, запобігаючи цим самим отруєнню організму; речовини, які вони виділяють, називають екскретами. Часто секретами називають продукти всіх залоз незалежно від їх фізіологічного значення. Секрети багатьох залоз (наприклад, привушної залози, підшлункової) за своєю хімічною природою відносяться до білків; розчиняючись у воді, вони виділяються у вигляді серозних рідин. Такі залози часто називають білковими, або серозними. Іншу групу складають слизові залози (напр., залози стравоходу, матки), які продукують муцини та мукоїди (речовини з групи глюкопротеїдів). Деякі залози, так звані гетерокринні, виробляють одночасно і білковий, і слизовий секрети.
Залози, клітини яких після завершення секреторного циклу руйнуються, називають голокринними. Залози, які функціонують багаторазово, — мерокринними. Екзокринні залози й більшість ендокринних залоз розвиваються як похідні епітеліальних тканин.
За формою (видовженою або округлою) кінцевого (секреторного) відділу — аденомера — залози поділяють на трубчасті й альвеолярні (круглі аденомери часто називають ацинусами). Залози, які складаються з одного аденомера (іноді й розгалуженого) та нерозгалуженої вивідної протоки, називають простими (трубчастими або альвеолярними), наприклад, фундальні, або донні, залози, трубчасті залози, розташовані у слизовому шарі дна і стінок шлунку. Кількість фундальних залоз у людини досягає 35 млн., середня довжина кожної залози — 0,65 мм.
Пілоричні залози — трубчасті розгалужені залози, розташовані в слизовому шарі пілоричного відділу шлунку, в людини їх близько 3,5 млн.
Залози, які складаються з багатьох аденомерів, секрет яких по різних багаточисельних відгалуженнях зливається в загальну вивідну протоку, називають складними. За формою аденомерів складні залози можуть бути трубчастими (слинно-під’язична залоза) та альвеолярними (підшлункова, привушна залози). Інколи в одній і тій же залозі є аденомери трубчастої і альвеолярної форм (слинна підщелепна залоза). Зрідка трубчасті аденомери, розгалужуючись, з’єднуються між собою в пухку сітку й залоза стає складною сітчастою (печінка, передня доля гіпофіза).
Внутрішня секреція — це функція особливих залоз, які є органами або групами клітин, здатних продукувати біологічно активні речовини — гормони.
Науку про будову й функцію залоз внутрішньої секреції, а також захворювання, зумовлені порушенням їхньої функції, називають ендокринологією.
Ендокринологія починає свій відлік від 1849 р., коли А. Бертольд усунув наслідки кастрації у півня після трансплантації йому сім’яників. У 1855 р. К. Бернар увів термін «внутрішня секреція», а термін «гормон» належить У. Бейлісу і Е. Старлінгу (1905), які ввели його у зв’язку з відкриттям секретину. Ш. Броун-Секара описав метод лікарського ефекту витяжки з ендокринних залоз (1889). Л. В. Соболев (1901) установив ендокринну функцію острівців Лангерганса й своїми дослідженнями підготував відкриття інсуліну (Ф. Бантінг і Ч. Бест, 1922).
Важливу роль у розвитку ендокринології зіграли Е. Кендалл і Т. Рейхштейн, які відкрили гормони кори наднирників й установили їх структуру (1937-1950). В. Дю Віньо вперше здійснив хімічний синтез пептидних гормонів окситоцину й вазопресину (1954), Ф. Сенгер установив хімічну будову інсуліну й первинну структуру гена, який кодує його синтез. У 1965-1971 рр. Е. Сазерленд відкрив універсальну роль циклічного аденозинмонофосфату в механізмі дії гормонів, у 1977 р. Р. Гіймен і Е. Шаллі виділили й установили хімічну структуру гормонів гіпоталамусу. Р. Ялоу розробила радіоімунологічний метод визначення гормонів у крові.
