Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Розділ 28

УКРАЇНСЬКІ МЕМУАРИСТИ ХVIІІ ст.: ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ ТА ДУХОВНІ ЗАПИТИ

Мемуарна література — до цього виду наративних джерел відносяться власне мемуари, щоденники, автобіографічні записки — є багатошаровим джерелом, що надає можливість його різнобічного прочитання. Щоденники можна віднести до творів документального характеру. В них фіксуються факти чи явища, очевидцем яких став автор. Як правило, на відміну від мемуарів, які в часі значно віддалені від самої події, щоденникові записи не носять оціночного характеру. В них стисло відбивається як повсякденне життя людини — служба, родинні справи, ведення господарства, тобто «історія повсякденності», так і події «державного і національного масштабу, що стосуються війн, дипломатичних акцій, зміни правителів на престолі, знаменитих політичних діячів»¹. Поряд з цим і відбір фактів, зафіксованих у щоденниках, мотивується культурними, соціальними і політичними пріоритетами, що проявляється в архітектоніці твору, стилістичних засобах тощо.

Мемуари відносяться також до певного літературного жанру, тому при дослідженні щоденників важливо керуватися визначенням відомого вченого М. Бахтіна, який писав: «…побачити і зрозуміти автора твору — значить побачити і зрозуміти іншу, чужу свідомість і його світ, тобто інший суб’єкт («Du»)»². При цьому «розуміння завжди якоюсь мірою діалогічне»³. Мемуари, в тому числі і щоденники, досліджуються в плані історико-культурологічному, вони надають можливість бачити епоху і людину того часу, взаємозв’язок індивідума і соціуму, риси ментальності, характерні не лише для даної людини, але й властиві для його середовища чи загалом народу. Має місце і метод типологічного дослідження, де об’єктом є власне мемуарний твір.

Українська мемуарна література ХVІІІ ст. — а мова йтиме про щоденники представників козацької еліти П. Апостола, Я. Марковича, М. Ханенка та С. Лашкевича — дає уявлення про інтелектуальні інтереси та духовні запити як авторів, так й ширшого кола козацької старшини — бунчукового та знатного товариства, полковників, сотників, канцеляристів, писарів, рядового та вищого духовенства, які родинними, товариськими чи службовими зв’язками були пов’язані із мемуаристами. Книжкові зібрання, зокрема, Я. Марковича та М. Ханенка, на основі яких переважно й розглядаються ці питання, привертали увагу дослідників⁴. Аналізувався до певної міри репертуар та формування приватних бібліотек, ціни на книги та оправу, обмін книгами. В даній розвідці спробуємо показати зв’язок читацьких інтересів мемуаристів із характером та змістом освіти, поширення в середовищі козацької старшини певного кола історичної, філософської та теологічної літератури.

———————

1 Тартаковский А.Г. Русская мемуаристика ХVІІІ — первой половины ХІХ в. — М., 1991. — С. 45.

2 Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. — М., 1979. — С. 288.

3 Там же. — С. 289.

Я. Маркович (1696–1770), син лубенського полковника А. Марковича, бунчуковий товариш, у відсутність свого батька виконував функції наказного полковника. Засідав у Лічильній комісії, недовго утримував після відставки батька у 1740 р. уряд генерального підскарбія, у цьому ж чині був звільнений зі служи. Щоденник Я. Маркович вів протягом 1717–1767 рр.⁵М. Ханенко (1693–1760) походив з родин правобережного гетьмана М. Ханенка та І. Ломиковського, генерального обозного часів гетьмана Івана Мазепи, разом з яким пішов у вигнання. М. Ханенко розпочав свою службову діяльність у 1710 р., в 1717 р. почав працювати у Генеральній військовій канцелярії і вже у 1721 р. посів посаду старшого канцеляриста, став головним помічником генерального писаря. Він вів офіційний щоденник Генеральної військової канцелярії, який розпочинається подіями початку 1722 р. і закінчується смертю гетьмана І. Скоропадського в липні того ж року⁶. Восени 1722 р. Ханенко разом з С. Тарновським у супроводі козацького загону за дорученням генеральної старшини вирушив на Каспійське побережжя, де під час Персидського походу, спрямованого на завоювання торгівельних шляхів, що вели з Північного Кавказу в Персію, і підкорення горців, перебував Петро І, щоб клопотатися про дозвіл обрати нового гетьмана. При цьому сам Ханенко підтримував кандидатуру П. Полуботка. У травні 1723 р. в складі козацької депутації, яка мала намір домагатися у Петра І обрання гетьмана, він прибув до Петербурга, за що разом з іншою старшиною був ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Повернувся М. Ханенко в Україну лише в 1726 р., згодом одержав посаду стародубського судді, у 1738 р. — уряд стародубського полкового обозного, а у 1741 р. — генерального бунчужного⁷. За часів гетьмана К. Розумовського він став генеральним хорунжим. З 1719 р. цей козацький старшина веде приватний щоденник, який закінчується короткими замітками за 1754 р.⁸ Зберігся щоденник не повністю, в ньому відсутні записи за 1734–1741, 1744, 1750–1751 рр.

———————

4 Иконников В.С. Опыт российской историографии. — Т. І. — Кн. ІІ.– К., 1892; Модзалевський В. З історії книги на Україні // Книгар. — 1918. — Січень. — Ч. 5. — С. 235–238; Зленко П. Українські приватні бібіотеки. Бібліотеки української козацької старшини // Українська книга. — 1937. — № VІІ–VІІІ. — С. 166–174; Каганов И.Я. Я. Маркович и его «Дневник» как материал для истории Просветительства на Украине в первой половине ХVІІІ века // Проблемы русского просвещения в литературе ХVІІІ века.– М.–Л., 1961. — С. 113–126; Апанович О. Щоденник Я. Марковича // Бібліотечний вісник. — 1997. — № 4. — С. 29–31; Білокінь С. Книжні інтереси Миколи Ханенка // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. — Вип. 5. — Львів, 1998. — С. 117–124; Соколов В. Книжкові зібрання козацької старшини наприкінці ХVІІ–ХVІІІ ст. // Вісник книжкової палати. — 2014. — № І. — С. 22–28.

5 Видавався зі значними скороченнями його онуком під назвою «Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича» (Ч. І–ІІ. — М., 1859);

Більш повне видання здійснив у трьох частинах (за 1717–1734 рр.) О. Лазаревський під назвою «Дневник генерального подскарбия Якова Марковича» (Київ, 1893; 1895; 1897) В. Модзалевський на замовлення Археографічної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка підготував частину щоденника (1735–1740 рр.), яка є найбільш повною. Видана у серії «Жерела до історії України–Руси» (Т. ХХІІ. — Київ–Львів, 1913). Рукопис щоденника в 10-ти книгах, за винятком 5 і 6, зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського й проаналізований В.Й. Горобцем (Див. Горобець В.Й. Діаріуші — визначні пам’ятки української писемності ХVІІІ ст. // Історичні джерела та їх використання. — Вип. 7. — К., 1972).

Я. Маркович і М. Ханенко одночасно навчалися у Києво-Могилянській академії — освітньому закладі, який, попри свій конфесійний характер, «прилучав до загальноприйнятої європейської вченості і мав на меті не лише гартування духовенства, а й виховання “конфесійно свідомих” освічених представників різноманітних прошарків суспільства — шляхти, козацької старшини, міщан, знання яких мали приносити користь як їм особисто, так і Церкві чи державі»⁹. Я. Маркович та М. Ханенко (існує припущення, що далі він продовжив навчання у Львівській єзуїтській академії) належали до категорії таких людей. У їх щоденниках відбито широку зацікавленість авторів у філософії, історії, теології, природознавстві. Це коло інтересів формувалося під впливом курсів, що їх вони прослухали у Києво-Могилянській академії, зокрема, Феофана Прокоповича, який протягом 1705–1716 рр. читав поетику, риторику, філософію і богослов’я, а у 1711–1716 рр. був ректором. Цей період в історії академії сучасний дослідник Ю. Сватко характеризує так: «Прокопович, та зрештою вся очолювана ним інституція, здається, не дуже переймаються переважно світським характером могилянського виховання, в якому дивним чином збігаються схоластичний вишкіл і латинська дресура єзуїтських колегіумів, “освічене благочестя” (pietas litterata) протестантських гімназій, силогістика Арістотеля і пізньосередньовічна та ренесансна алегореза, антикатолицький запал ректорату і Дунс чи Тома під рукою, а ще Ф. Бекон і Декарт etc.»¹⁰. І аналіз читацьких інтересів його вихованців Я. Марковича та М. Ханенка свідчить на користь цього висновку. Це простежується на репертуарі книг, які вони купували і збирали, а також обмінювалися не лише між собою, але з іншими людьми їх кола.

———————

6 Диариуш или журнал, тоесть повседневная записка... наченшийся в 1722 году, и оконченной в том же году... войсковой канцелярии старшим канцеляристом Николаем Ханенко. — М., 1858. Українською мовою переклав і видав В. Шевчук (Див.: Малі українські діярії ХVІІ–ХVІІІ століть. — К., 2015).

7 Дневник генерального хорунжего Николая Ханенко. — К., 1884. — С. ІХ.

8 Тексти 1719–1723, 1754 рр. опублікував Титов А. (Киевская старина. — 1896, № 7–8). Записи 1727–1753 років видав О. Лазаревський під назою «Дневник генерального хорунжего Николая Ханенко» (К., 1884) за сприяння правнука О. Ханенка, у якого зберігався великий архів та бібліотека українського старшини.

9 Йосипенко С.Л. До витоків української модерності. Українська ранньомодерна духовна культура в європейському контексті. — К., 2008. — С. 218.

Як писав ще В. Антонович, для українців характерна схильність до гуманітарних наук¹¹, і у формуванні цієї риси ментальності неабияку роль відіграла, зокрема, Києво-Могилянська академія, що давала загалом гуманітарну освіту. Маркович і Ханенко здобули знання латинської, польської (Маркович і староєврейської) мов, пізніше приватно вивчали французьку.

Петро Апостол, імовірно, навчався приватно, коли як заручник (після невдалої спроби гетьмана Івана Мазепи звільнитися від московської протекції, якого підтримував на перших порах і його батько, миргородський полковник Д. Апостол) перебував у Москві та Петербурзі і, як вважав О. Лазаревський, брав уроки разом із сином князя О. Меншикова¹². Він здобув добру освіту, володів французькою, німецькою та італійською мовами.

Французькою мовою написаний щоденник П. Апостола, виданий у перекладі О. Лазаревського. Він охоплює невеликий період — травень 1725 р. — серпень 1727 р., містить цікавий матеріал як про господарські інтереси і маєтності Д. Апостола та його синів, так і придворне життя після смерті Петра І, прихід до влади Катерини І разом із всесильним О. Меншиковим, смерть імператриці і сходження на престол Петра ІІ. Сам Петро Апостол був вхожим у вищі придворні кола. Після недовгого перебування в Україні він був викликаний до Петербурга. Д. Апостол, який, як припускав О. Лазаревський¹³, звільнений разом з іншою старшиною з-під арешту після кончини імператора, сподівався через зв’язки сина з О. Меншиковим одержати дозвіл щодо повернення на батьківщину. Він залишався жити в Петербурзі та Москві до 1730 р., здобув чин лубенського полковника, утримував його до 1757 р. Помер 1758 р.¹⁴

———————

10 Див.: Сватко Ю. Теофан Прокопович і європейське Відродження як окремий культурно-історичний тип // Релігійно-філософська думка в Києво-Могилянській академії: європейський контекст. — К., 2002. — С. 183.

11 Русин М., Колесник О. Основи української ментальності. До історії питання // Хроніка 2000. — 2000. — № 37–38. — С. 23.

12 Дневник П.Д. Апостола // Киевская старина. — 1895. — № 7–8. — С. 102. Перекладений українською мовою В. Шевчуком (Див.: Малі українські діярії ХVІІ–ХVІІІ століть. — К., 2015).

13 Там же. — С. 105.

Про освіту бунчукового товариша С. Лашкевича (1732 / 34–1782) немає точних даних, але він свою службову кар’єру розпочав з приходом до влади гетьмана К. Розумовського. В 1751 р. обійняв посаду військового канцеляриста, знаходився при гетьмані в Глухові, Москві, Петербурзі і завдяки цьому вже у 1754 р. став бунчуковим товаришем. З ліквідацією гетьманства С. Лашкевич був земським суддею, підкоморієм, маршалком шляхетства Погарського повіту¹⁵. Відомий його син Іван, якого в 10 років записали капралом в Ізмайлівський полк, полковником якого був К. Розумовський. Батько привіз для нього із Москви вчителя француза за 150 руб. на рік¹⁶, а у 13 років відправив на навчання в Московський університет. Іван одержав добру освіту, знав мови, займався перекладами¹⁷.

С. Лашкевич вів щоденник протягом 14 років — від 1768 до своєї смерті у 1782 р. Автор називав його «Запиской домашней ежедневной»¹⁸. Його щоденник є пам’яткою другої половини ХVІІІ ст. Він не був виданий, але детальний огляд його опублікував Ф. Николайчик на сторінках журналу «Киевская старина» (він мав можливість ознайомитися лише з частиною записів: від 20 лютого 1771 р. по 24 червня 1779, з пропусками з 23 травня 1773 р. по 19 листопада 1774 р.)*.

Я. Маркович збирав книги з молодих літ. Перший запис про його бібліотеку вміщений у щоденнику 25 березня 1725 р., коли він збирався у Гілянський похід¹⁹: «книги въ библіотекахъ пересмотрувалемъ, которихъ въ скрин− показалось и зложилось 66, а въ библіотец− 146, в той же библіотец− зъ другой сторони 44, а винятихъ въ походъ 31, итого вс−хъ 287 и болшъ»²⁰. За записом наступного дня книг було 289, а у квітні є запис, що «пересмотрувалемъ книгъ, которихъ въ дорогу вибиралемъ числомъ 50», Я. Маркович уклав «реєстрик» цих книг, а ті, що залишалися у скрині, запечатав. Книги зберігалися не лише у його маєтку в с. Сваркове, але й у маєтку батька в Ромнах, де на той час налічувалися 21 богословська, 12 філософських, 10 історичних, 5 медичних та інших 8 праць. Той факт, що Маркович, йдучи в похід, брав із собою різну літературу, не є поодиноким. Й інші бунчукові товариші, які перебували з ним у поході, також мали із собою книги. Так, 29 квітня 1726 р. Маркович записав, що бунчуковому товаришу С. Гамалії повернув його «Сompendium medicum», а дав йому свою «OperaBasilii magni». Отже, С. Гамалія мав медичну літературу і, як і Маркович, читав латиною. Тут же в поході Я. Маркович записав, що читав твір «Правда волі монаршей» Феофана Прокоповича. В липні 1729 р. він занотовує у щоденник, що пересушував і переглядав свої книги, яких було вже 340, при цьому зазначав лише формат книг, не розбиваючи їх за тематикою і не вказуючи назви. 27 квітня 1737 р. у щоденнику є запис, що в його маєтку в с. Сваркові було 290 книг. Далі йде запис: «Да в Сварков− жъ на верс− з того числа оставлено книг 29, а в Глухов взято 8, в том числ− библіотеки Кіевской 2»²¹. У Марковича був двір у Києві, імовірно, там також знаходилася книгозбірння. Його бібліотека поповнювалася переважно за рахунок замовлення та купівлі книг у Москві, Петербурзі, Гданську, Бреслау (Вроцлав). Так, у квітні 1742 р. він звернувся до лікаря імператриці Єлизавети Лестока з проханням купити книги, видані у Санкт-Петербурзі. Там же замовляв французькі газети. Просив замовити книги і у Києві через києво-могилянських вихованців.

———————

14 Там же. — С. 105.

15 Николайчик Ф. Род Лашкевичей и дневник одного из них // Киевская старина. — 1887. — № 12. — С. 701.

16 Там же. — С. 702.

17 І.С. Лашкевич гіпотетично вважається одним із можливих авторів «Історії русів» (Див.: С. Плохій. Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій. — К., 2013. — С. 288).

18 Николайчик Ф. Род Лашкевичей и дневник одного из них. — С. 703–704.

* Копія уривку щоденника С. Лашкевича (1771 – березень 1772 р.) зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (Фонд І, спр. 766).

19 Сулацько-Гілянський похід російської армії на Каспійське побережжя, в якому брало участь козацьке військо (Див.: Дубровський В. Про Гілянський похід 1725 р. // Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського. — Вип. І. — К., 1928.

Бібліотеки П. Апостола та М. Ханенка також формувалися шляхом замовлення та купівлі книг переважно у Петербурзі та за кордоном. Досить велике книгозібрання було у С. Лашкевича. За укладеним 28 березня 1764 р. каталогом, в ньому знаходився 371 том 252 найменувань, з них 76 томів французькою мовою (з пізнішими доповненнями)²². Реєстр його бібліотеки дає уявлення про формування інтелектуальних інтересів під впливом не лише характерного для того часу змісту освіти, але й поширення просвітницьких ідей, творів Вольтера, Руссо, розширення репертуару популярних книг для читання.

———————

20 Дневник генерального подскарбия Якова Марковича (1717–1767). — Ч. І: (1717– 1725 гг.). — К., 1893. — С. 205).

21 Жерела до історії України–Руси. — Т. ХХІІ: Дневник Якова Марковича, рр. 1735– 1740. — Київ– Львів, 1913. — С. 130.

22 Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського. Інститут рукопису (далі — НБУВ. ІР.). — Ф. ІІ. — Спр. 6781. — Арк. 1–5.

Філософські та теологічні інтереси

Зацікавлення філософією та теологією Маркович, як і Ханенко, виніс з Києво-Могилянської академії. Про це свідчать як книги, які вони купували, так і виписки з філософських та богословських праць, зокрема, у щоденнику Марковича, що містяться поряд із записами про майнові та родинні справи, торгівю, ціни. Він підтримував тісні зв’язки зі своїм вчителем Феофаном Прокоповичем, який вплинув на формування його інтелектуальних інтересів ²³. В листах Прокоповича до свого учня є роздуми над богословськими проблемами. У квітні 1716 р. києво-могилянський ректор писав, що надіслав на його прохання два свої теологічні трактати —

«Про творення й промисел» та «Про стан першої людини», висловлюючи сподівання, що він знайде в них «дещо звичайне, а дещо й цікаве: легке, важке, корисне й некорисне — різне»²⁴, при цьому просив повернути рукопис, оскільки взяв свій твір у одного із студентів академії. В іншому листі (від 25 травня 1716 р.) Феофан Прокопович повідомляв, що готує «справжню книгу на тему нашого теологічного викладу», свій же короткий виклад, що його надіслав вже Марковичу, мотивував сентенцією Григорія Назіянзина, який визначив суть лаконізму так: «Лаконізм — це не те, як ти вважаєш, що в небагатьох словах записане, а те, що про багато розповідає малою кількістю слів»²⁵. Прокопович дбав про різносторонні інтереси свого учня, про що можна судити з переліку книг, які надіслав Марковичу у 1716 р. Це «Теологіка» Якова, короля Англії, яка дарувалася з надією, щоб «чутка про твою мудрість наповнила Русь так само, [як мудрість] того наповнила Британію», його власні твори — Апології, одна з яких становила відповідь на захист віри лютеранським теологам, інша була відповідю на книгу Й. Гербінія «Про київські печери», видану в Кенігсберзі 1675 р.²⁶ В ній український філософ спростовував різні печерські чуда та висловлював думку, що нетлінність печерських святих могла б бути обумовлена природними умовами. Далі в переліку йдуть «польська книга» про коней Гіппіка, математика Фінея Оронція²⁷. В свою чергу Маркович надсилав вчителю книги зі свого зібрання.

Прокопович не лише наставляв свого учня, розширював його кругозір, але й цікавився його думкою про свої праці. Зокрема, зауваження Марковича до «трактату» (так вчений називав свою працю «Про виправдання вірою»), Ф. Прокопович спочатку розцінив як «необґрунтовані закиди», однак пізніше писав, що переробив книгу з їх урахуванням, надавши їй форму запитань, що й рекомендував Маркович. У кожному листі вчитель запевняв свого учня, що буде піклуватися про його інтереси навіть «і тоді, коли не матиму змоги». Прокопович з нетерпінням чекав листів від Марковича, вони приносили йому втіху. Духовний зв’язок між ними він характеризував як родинні почуття: «хто вважає себе немовби моїм сином, кого я бажаю звати братом і не соромлюсь називати паном»²⁸; виправдовував його запізнення з відповіддю, доброзичливо пояснюючи це людською природою: «До вибачення твого я б сказав, що це загальний недолік, якась нехіть писати листи і забуття, яке звідси виникає. Зізнаюсь, що й мене вона дуже поборює»²⁹.

———————

23 Див.: Литвинов В.Д. Ідеї раннього просвітництва у філософській думці України. — К., 1984.

24 Прокопович Ф. Філософські твори: В трьох томах. — Т. 3. — К., 1981. — С. 190.

25 Там само. — С. 192.

26 Там само. — С. 464.

27 Там само. — С. 193

Феофан Прокопович по дорозі до Петербурга, куди його викликав Петро І в серпні 1716 р., мав намір зустрітися зі своїм учнем і побратимом. Проте Якова на цей час не було вдома. Він написав йому листа, в якому висловлював захоплення його богословськими студіями, запевняв, що той досяг таких успіхів в теології, «якого ті голови в митрах, а таких ми недавно ще не мало бачили, ніколи не чули»³⁰. Це був несподіваний результат навіть для вчителя, що дало підстави йому схиляти Марковича до духовної кар’єри. В листі, написаному вже з Петербурга, але, очевидно, до посвячення єпископом Псковським, Нарвським та Ізборським, Прокопович повідомляє, що висловив бажання «його величності князю» (О. Меншикову. — Авт.) повернутися до Києва, та всі «наполегливо просили щоб я не наважувався про це навіть згадувати у присутності найяснішого монарха»³¹. Не знаючи, як складеться його подальша доля, вчорашній києво-могилянський ректор прагнув знову опинитися серед друзів, учнів, однодумців: «Я хотів би поговорити з тобою (якби тобі забракло співрозмовників), чи з подібними до тебе, щоб жити, перебувати в їх колі, розмовляти з ними. Але, якщо провидіння вирішило щось інше, треба зносити й це»³². Феофан Прокопович запевняв свого учня, що всі його листи йому цікаві, незалежно від того, про що він пише: «І хай у них ти сповіщаєш про речі всім відомі — дарма, аби написані були від щирого серця». Він дорожив дружбою зі своїм учнем, вважав, що його похвали «більше ніж подобає, і я заслужив, гонором мене прикрашають, чи краще сказати, обтяжують, але хіба є що необтяжливим»³³.

———————

28 Там само. — С. 195.

29 Там само.

30 Там само.

31 Там само — С. 221.

32 Там само.

33 Там само. — С. 202.

З Петербурга Прокопович продовжував повідомляти Марковичу про свої праці. На замовлення Петра І він уклав, зокрема, «Каталог великих князів та імператорів Русі, починаючи, звичайно, від першого державця Рюрика й закінчуючи нашим, що тепер править», проте критично оцінював цю працю як «писаннячко слабеньке й мале»³⁴, попри те, що звертався до польських істориків, порівнював їх дані з «рутенськими хронологами», відзначав наявні різночитання й ставив собі питання: «хто з них, власне, правдивіше говорить». Він підготував також географічний опис місць, де проповідували апостоли, написав «коротке тлумачення до десяти заповідей», яке було надруковане разом з «Учением отрокам». Авторству Прокоповича належав і Духовний регламент для новоствореного Синоду. Сповіщаючи про це Марковичу, він детально описав, як його підписували єпископи й архімандрити, а також сам цар. Він інформував адресата, що працював над трактатом, в якому прагнув довести, чому не потрібен патріархат, що мало бути відповіддю вищій церковній ієрархії, яка противилась ліквідації патріаршества і запровадженню Синоду. Ф. Прокопович писав про природу мучеництва, яке розглядав не лише як покору, духовний подвиг, а й як «постійну справедливість в ділах»; писав про кунсткамеру та бібліотеку, книгами якої користувався у своїх «літературних заняттях»; повідомляв про поповнення своєї бібліотеки більш як на 200 нових книг, які він придбав у Нарві та Ревелі. Йому були передані й книги (майже 2500), які дісталися російській армії в Дерпті. Він ще замовив в Голландії твори «святих отців», і коли вони «прибудуть, бібліотека налічуватиме понад 3000 книг».

У щоденнику Я. Марковича, який розпочався невеликими замітками, згадується про листування із Феофаном Прокоповичем у травні 1726 р. Перебуваючи в укріпленні св. Христа, він, зокрема, записує, що передав астраханському архієрею Лаврентію Горці листи для пересилки додому, а також лист «до преосвященного псковского з прошеніем о нужд− нашей». Бунчукові різними засобами домагалися дозволу повернутися з походу. Саме про це, імовірно, йшлося у листі. Маркович записав у щоденник у липні, що Лаврентій Горка переслав Прокоповичу лист від нього «з его интерцессіею». У вересні 1726 р., будучи у Астрахані, Я. Маркович передавав листа Прокоповичу «о себ−» через Ф. Ушакова, котрий їхав до Петербурга³⁵. А 16 серпня записав, що в Астрахані одержав разом із листами з дому «календаръ и казанне новгородского архиепископа, отъ его съ надписаніемъ его собственнимъ»³⁶.

———————

34 Там само. — С. 204.

35 Дневник генерального подскарбия Якова Марковича (1717–1767 гг.). — Ч. ІІ: (1726–1729 гг.). — К., 1895. — С. 88.

36 Там же. — С. 78.

Перебуваючи протягом 1728–1729 рр. у Москві в справах щодо звинувачень батька, лубенського полковника А. Марковича, у зловживаннях в часи його полковництва (захопленні козацьких та посполитних земель, примусових роботах у своїх маєтках, хабарах, відчуженні ним ратушного села Засульє та хутора Калюжненків), Яків неодноразово зустрічався з учителем, вів з ним не лише інтелектуальні бесіди, але й просив допомоги у розв’язанні своїх майнових справ. Невипадково він записав у своєму щоденнику (2 травня 1728 р.). що «архиерей новгородский рекомендовал меня п. гетману», з яким у Марковичів був довготривалий конфлікт^* (ставши гетьманом, Д. Апостол, імовірно, пригадав А. Марковичу і його ставлення до збереження гетьманства, і неправомірне нагромадження маєтностей). Він подовгу затримувався у Прокоповича, розглядав книги і картини. Вчитель давав йому і різні господарські поради. Я. Маркович пише про бесіди у Прокоповича разом з Теофілом Кроликом, вихованцем Києво-Могилянської академії і архімандритом московського Новоспаського монастиря, коли вони, «довго просид−вши», вели мову про сентенції картезіанців^**, які «всякое чувство отъ животних вс− отоймаючой, а толко единому челов−ку, имущему умъ причитаючей, будто чувство без ума не можетъ бить»³⁷. Але «оное мн−ніе Картезія (Р. Декарта. — Авт.), — зазначав Маркович, — есть некр−пкое». Практика свідчить, пише він, що деякі диковинні вчинки тварин не можуть мати місце без «чувствій и безъ памятствованія». Феофан Прокопович у своєму курсі філософії (вона складалася з логіки, натурфілософії або фізики та етики), зокрема, розглядав і ці питання і вважав, що деякі «тварини наслідують різні мистецтва людей і здатні до навчання», але вони не володіють розумом, отже «протягом усіх віків філософськи найдоступнішим і найпереконливішим є визначення людини як розумної тварини»³⁸. Говорили вони і про сутність Духа, в якому є «особлив−йшее н−что, чего мы не в−даем»³⁹.

———————

* Лубенський полковник А. Маркович, батько Якова і сват П. Полуботка (Яків був одружений на його дочці Олені), не підтримував обрання останнього гетьманом, тоді як Д. Апостол брав активну участь у відновленні гетьманства після смерті І. Скоропадського, за що і був ув’язнений у Петербурзі (Див.: Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. — К., 2004. — С. 51).

** Картезіанство — філософська течія ХVІІ–ХVІІІ ст., яка базувалася на вченні Р. Декарта. Ідеї картезіанців трактувалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії (Див.: Стратій Я. Георгій Щербацький і картезіанство в Києво-Могилянській академії // Релігійно-філософська думка в Києво-Могилянській академії: європейський контекст. — С. 159).

37 Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. — Ч. ІІ.– С. 264.

38 Прокопович Ф. Філософські твори: В трьох томах. — Т. 2. — К., 1980. — С. 184–185.

39 Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. — Ч. ІІ. — С. 265.

Маркович записав у щоденнику, що купив «книжку латинскую Scrutinium sacerdotale», читаючи яку, 28 вересня 1728 р. зазначив, що «проба правди» у епікурейців і перипатетиків «есть самое чувствій чили смисловъ отправленія да предзнаніе ума; а в картезіановъ познаніе ясное и собенное, которого основаніемъ и виною есть правда Божія»⁴⁰. Наводить приклад, що коли він усвідомлює себе як «животное разумное, что должности такового животного во мн− сущіе ясно и собенно вижу или познаю; познаніе же тое ясное и собенное для того признано битъ въ томь правдивое, что Богъ творецъ оного самая есть верховная правда»⁴¹.

Під впливом вчителя Я. Маркович зацікавився працями відомого німецького протестантського теолога і філософа Й. Будде (Будея), який проповідував вчення пієтизму. Пієтизм (від лат. pietas — благочестя), як течія в протестантському русі, виник наприкінці ХVІІ ст. Основними його ідеями були формування в людині благочестя шляхом співпереживання віри, благочинними справами; запереченням церковної обрядовості; поширення освіти, зокрема, вивчення мов, на яких написано Святе письмо, — грецької, латинської, староєврейської. «Його представники, — як писала В. Нічик, — прагнули відродити раннє християнство і на його засадах християнізувати всі сфери людського життя. Досягти успіхів у реалізації цих реформаційних ідеалів сподівалися просвітницькими засобами — через поширення освіти і проповідь євангельської любові»⁴². Прокопович підтримував контакти з Й. Будде, вони листувалися, але на сьогодні листи українського мислителя до німецького вченого невідомі. Опосередковано про їх зміст може свідчити активна участь Й. Будде в богословській полеміці Прокоповича з Стефаном Яворським та його прихильниками. Ця історія почалась з того, що Петро І з поїздки до Європи привіз послання від сорбонських теологів, в якому висловлювалася надія на єднання православної та католицької церков. На це послання відповідь написав Прокопович, в якій вважав об’єднання двох церков можливим при підтримці чотирьох вселенських патріархів, однак визнавав, що це потребуватиме тривалого підготовчого процесу, в ході якого можливі обміни думками «між нашими і вашими» окремими теологами: «Такі короткі розмови не зашкодили б і загальній церковній думці, ба, навіть сподіваємось, сприяли б певнішій підготовці до пошуків жаданого миру»⁴³. Дуже швидко відповідь Прокоповича стала відома Й. Будде, який відгукнувся на неї своєю працею «Ecclesia Romana cumRuthenica irreconciliabilis…», виданою в Єні 1719 р., де доводив неможливість такого об’єднання.

———————

40 Там же. — С. 250.

41 Там же.

42 Нічик В.М. Києво–Могилянська академія і німецька культура. — К., 2001. — С. 107.

43 Прокопович Ф. Філософські твори: В трьох томах. — Т. 3. — С. 248.

В 1722 р. він писав Прокоповичу, що «російська церква і ми, тобто лютеранська, не будемо під римським ярмом»⁴⁴. Маркович читав працю Прокоповича «до парижских богословов», копію якої надіслав 7 серпня 1729 р. Іоїлю Савицькому⁴⁵, «писарю печерському і київському», разом із віршами свого вчителя «на прив−тъ его величества, въ Новгород− випечатанихъ». Пізніше, коли була опублікована книга Стефана Яворського «Камінь віри» (1728 р.), спрямована проти протестантизму, а Прокопович вважався прихильником цього вчення, Й. Будде відповів працею «Epistola apologetica pro ecclesia lutherana contra calumnias et obstrictatióne Stephani Javorskii» (1729 р.). Скорочений виклад її під назвою «Stephani Javorscii genius, ex ejus opere posthumo theosophico, Petra Fidei dicto, in epistola familiari revelatus» видав Й. Яблонський, брат президента Берлінської академії Д. Яблонського, з яким підтримував дружні відносини Ф. Прокопович⁴⁶. Цими працями цікавилися як Я. Маркович і М. Ханенко, так й інші освічені старшини. Маркович записав у лютому 1731 р., що одержав від бунчукового товариша, зятя гетьмана Д. Апостола М. Скоропадського, що згодом став генеральним підскарбієм, книгу «Epistola apologetika Buddei на камень В−р−», а у травні цього ж року «гетьман прислал ко мн− газети францужскіе и при томъ получилъ книжицу против Каменя В−ри називаюючуся Genius Stephani Javorscii»⁴⁷. Імовірно, газети і книги були від сина гетьмана П. Апостола. М. Ханенко, не без впливу Прокоповича, замовив цю працю у Петербурзі в 1732 р., коли зустрічався з ним.

У Москві, спілкуючись із вчителем, Я. Маркович взяв у нього «чотири книги Й. Буддея» і теологічну працю «Петра Даниіла Гуец−я^*, епископа Абринценского под титуломъ Demonstratio theologicа» (твори Й. Будде і Д. Гуеція 1730 р. купили йому в Гданську). Він багато читає й робить виписки із праць цих авторів. З книги Й. Будде «Theses de Atheismo et superstitione» виписує про «вчення атеїстів чи безбожників»: зречення промислу Божого, сумніви щодо безсмертя душі, невіра в чудеса і пророцтва, відкидання благочестя, «ганьба святого писання». Його цікавить проблема безсмертя душі. Зокрема, вінвиписує уявлення давніх єгиптян про те, що душа померлого переходить в тіло новонароджених і за 3 тисячі літ знову повернеться від тварини в людину⁴⁸.

———————

44 Winter Ed. Halle als Ausgangspunkt der deutschen Russlandkunde im 18. Jahrhundert. — Berlin, 1953. — S. 126.

45 Мова йде про києво-могилянського вихованця, ієродиякона Іоїля Савицького, якого направили у 1730 р. до Глухова для участі у роботі Кодифікаційної комісії (Див.: Києво-Могилянська академія в іменах. ХVІІ–ХVІІІ ст.: Енциклопедичне видання. — К., 2001. — С. 469).

46 Чистович И. Феофан Прокопович и его время. — СПб., 1868. — С. 368

47 Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. — Ч. ІІІ: (1730–1734 гг.). — К., 1887. — С. 89, 105.

* Гуеций П’єр Даниїл (1630–1721) — французький католицький теолог, видавець праць Орігена, автор теологічних і філософських праць.

Далі переказує точку зору єгипетських філософів, які вважали, що по смерті тіла душа йде «к Богу или к душ− мира всего, которую и толъ д−лному животному признавали быти, н−которую тонкость вишнего воздуха»⁴⁹, розглядає інші уявлення: одні вважали «оную душу частію существа Божіяго», а Піфагор, який не визнавав смерті душі, але й безсмертя не сповідав, зазначав, що «Бог т−лесенъ же, хочай тончайшого самого состава, въ якой силе и Платонъ филозофъ тожъ безсмертіе души утверджалъ»⁵⁰. Далі Маркович викладає трактування безсмертя душі у Арістотеля, який, як і його «толковникъ арапин Аверросс», визнавав «духи движущіе, разумніе всякому кругу опред−ливши съ т−хъ духовъ и кругу земному единого духа разумного, съ которого и души челов−ческіе бываютъ, призналъ, и оного частію существа божіяго и посл−дователно безсмертного показалъ; души же челов−ческіе, яко множественніе смерти и тл−нію причелъ»⁵¹ (4 жовтня 1728 р.). Виписує з праці Й. Будде «Lexicon philosophicum» та з «бес−ди богословской» Стефана Хаввина (називаючи їх «превисокіи филозофи») роздуми про «суеверия астрологические», характеризує астрологію як вчення «суетное и честнихъ мужей недостойное, албо рачей вимишленіе тунеядцовъ лживое»⁵². Занотовує із «бесід Стефана Хаввина» трактування поняття fatum, якого налічує чотири види: математичний чи астрологічний; стоїчний («нужное всех вещей сплетеніе и потому случаевъ попрем−нное собитіе»); фізичний чи натуральний («всяких вещей д−йствіе»); божественний («оного д−йствія ненатуралного премудрое строеніе и промыслъ»). Автор виписок зазначав, що тільки два останні трактування «им−ютъ разумъ правильный и христіянская филозофія не противится симъ»⁵³. Коли Я. Маркович довідався про смерть Феофана Прокоповича, то записав у щоденнику під 5 жовтня 1736 р.:

«преосвященний архиепископъ Великоновгородский и Великолуцкий Феофан Прокопович, первий всероссийского синода вице-президент, малороссийской породи, иногда мой великий благод−тел в С.П.бурху умре»⁵⁴ (Прокопович помер 8 вересня 1736 р.).

———————

48 Різні теорії про переселення душ померлих викладав у своєму курсі філософії Феофан Прокопович (Див.: Прокопович Ф. Філософські твори: В трьох томах. — Т. 2. — С. 407).

49 Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. — Ч. ІІ. — С. 252–253.

50 Там же. — С. 253.

51 Там же.

52 Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. — Ч. ІІ. — С. 256. Феофан Прокопович також не визнавав астрології (Див.: Литвинов В.Д. Назв. праця. — С. 75).

53 Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. — Ч. ІІ. — С. 256.

54 Жерела до історії України–Руси. — Т. ХХІІ. — С. 92–93.

Працями Й. Будде Я. Маркович цікавився й надалі, про що свідчить запис у жовтні 1748 р. Коли до нього по дорозі до Києва в академію заїхав син брата разом зі своїм інспектором, то він просив інспектора надіслати йому реєстр книг і замовив купити «Lexicon philosophicumBuddei и Opera omnia Chrisostomi»⁵⁵. Автор занотував у щоденнику в грудні цього ж року, що має повідомлення від професора риторики Досифея Галяховського⁵⁶ про передачу до «Різдва книги Златоуста і Буддея», а у серпні 1749 р. одержав від нього ще дві книги «Будея за 4 рубля 60 коп.». Йому ж доручав і нагляд за онуками, яких відправив на навчання до академії. М. Ханенко у Петербурзі у 1732 р. також замовляв праці Й. Будде.

Судячи із записів у щоденнику Я. Марковича, твори Феофана Прокоповича користувалися популярністю і поширювалися в Гетьманщині. Інтерес викликали і листи Прокоповича до Я. Марковича. На те, що вони писалися не лише для Якова, але й для ширшої аудиторії, вказував ще М. Петров⁵⁷. Маркович давав П. Апостолу для читання проповіді Феофана Прокоповича. О. Шкляревич, зять А. Полетики, сотник Хмельовський, взяв у нього «з розпискою» лист Прокоповича «и книжицу объ оправданіи верой» (1761 р.). Записав також пізніше, що одержав від нього «Описание Камчатки и Dictionarum, да пропов−дей покойного Феофана Прокоповича 2-й томъ»⁵⁸, а протопоп роменський приніс поетику Прокоповича (серпень 1729 р.). Маркович, який обмінювався книгами із радником гетьмана К. Розумовського Г. Тепловим, позичив йому в 1752 р. три книги:

«Одну печатную Буддея о несоединеніи россійской церкви съ римской; 2-я писанная, трактатъ Феофана объ оправданіи, и 3-я, писанная, великая, гд− и письма Феофана»⁵⁹. Знаючи про його інтерес до філософії, Г. Теплов у 1752 р. дав йому «русскую книжку о философіи» (імовірно, мова йшла про його власну працю, яка вийшла 1751 р. під назвою «Знания, что касаются философии для пользы тех, которые об этой материи иностранных книг читать не могут» і стала одним із перших в Росії підручників філософії)⁶⁰.

Феофан Прокопович не випадково цінував пізнання Марковича у теології. Той багато читав і робив виписки з праць Августина Блаженного, одного із «отців християнської церкви», особливо під час перебування у Москві в 1729 р.

———————

55 Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Я. Марковича. — Ч. ІІ. — М., 1859. — С. 269.

56 Досифей Галяховський, вихованець і викладач Києво-Могилянської академії, бібліотекар, підтримував зв’язки з книгопродавцями Бреслау (Вроцлав) та Пресбурга (Братислава) (Див.: Києво-Могилянська академія в іменах... — С. 167–168).

57 Интимная переписка Феофана Прокоповича с Яковом Марковичем // Киевская старина. — 1882. — № 6. — С. 498–508.

58 Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича. — Ч. ІІ. — С. 376.

59 Там же. — С. 303–304.

60 Нічик В.М. Києво-Могилянська академія і німецька культура. — С. 123.

Пізніше, 10 січня 1740 р., він записав, що читав трактування Августина на євангельську сентенцію «ученіе мое н−ст мое, но пославшего мя». Своїми книгами Маркович ділився із ігуменом Петропавлівського монастиря, якому дякував за законників цього монастиря «старика Илариона и діякона Арсенія», які, імовірно, перебували у Сваркові на якесь прохання автора щоденника. Твори «отців церкви» він давав читати своїм друзям: М. Ханенку надіслав праці Іоанна Златоуста, Федору Чуйкевичу, з яким він перебував разом у поході 1725–1727 рр., дав для перекладу книгу «Eusebii Pamphili historiam ecclеsiasticam», адже той, як бачимо із запису у щоденнику Марковича, мав також інтерес до теології та перекладу. Під час згаданого походу Маркович укладав божественні пісні. Будучи у Астрахані, він занотував 10 січня 1727 р., що написав пісню «О оправданіи нашемъ предъ Богомъ»; уклав і молитву, «приличную идущему на испов−дъ». Він займався перекладом богословських творів. Перший запис про це датується 1724 р. В ньому йдеться про те, що переклав слова Григорія Неокесарійського на Благовіщення Богородиці з латинської мови «на язикъ русскій», а також «кафисму третую переведлемъ зъ інныхъ діалектовъ, противу еврейскаго на славянскій»⁶¹. Я. Маркович писав, що перед Великоднем 1725 р. «компонував» латинською мовою «слова на страсти Христови»⁶², для укладання яких підібрав 16 термінів «ампліфікації»^*, «до всякой р−чи служачіе: 8 absolutes, 8 relationes»⁶³. А після Великодня «началъ составлять о Воскресеніи Христовом пов−сть отъ евангелистовъ разнихъ текстовъ». Будучи у Москві, 19 липня 1728 р. він записав у щоденник, що «Псаломъ ІІ противъ еврейского вивернулемъ на словенскій діялектъ». У березні 1729 р. там же зазначив, що «начал писать разсужденіе богословское на безбожіе, на чисто, я диктовалъ, а Мировичъ (Я. Мирович. — Авт.) писалъ», закінчив працю у квітні, «въ 20 листахъ, in 4-to».

Досить часто у щоденниках Марковича і Ханенка згадується про купівлю церковнослужебної літератури — Мінеї на 12 місяців, Октоїх, Требник, книг «отців церкви». Цікавилися вони і раритетними виданнями. У Москві в 1728 р. Маркович придбав «книгу старую бес−ди Златоуст на д−янія за полтора руб.» У 1724 р. він просив у свого дядька Федора Марковича книгу «Żywoty swiętych» (можливо, йшлося про працю Лазаря Барановича, видану в Києві 1670 р., чи П. Скарги, яка багато разів перевидавалася), яку читав разом із приятелем С. Столповським. Коли померла його тітка, гетьманша Анастасія Скоропадська, її дочка Уляна Толстая дозволила Якову вибрати собі книги. 25 січня 1731 р. він записав у щоденник, що взяв 8 книг, серед них твір популярного єзуїтського теолога «Cornelii Аlapрides, Żywoty oyc.», а також «Historia Еuropa»⁶⁴. Цей запис може свідчити і про книжні інтереси гетьмана Івана Скоропадського.

———————

61 Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. — Ч. І. — С. 158.

62 Там же. — С.218.

* З лат. amplificatio — стилістичні фігури, які складаються з мовних конструкцій чи окремих слів, прийняті у поетиці та риториці, завдяки яким підсилюється виразність поетичної мови. У курсі риторики Феофана Прокоповича є розділ, присвячений трактуванню ампліфікації (Див.: Прокопович Ф. Філософські твори: В трьох томах. — Т. І. — С. 191–198.

63 Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. — Ч. І. — С. 220.

Маркович співав під час богослужінь. У щоденнику є запис про те, що, перебуваючи у 1726 р. на Благовіщення в укріпленні св. Хреста, він співав на крилосі разом з іншими значковими і бунчуковими товаришами, «нарочно ордеромъ генеральскимъ призванъніе»⁶⁵. Водночас зазначено, що там же і при похованні дружини генерала Кропотова «сп−ваніе было по малороссійску», що є свідченням особливостей українського церковного наспіву та традиційної участі мирян у церковних відправах.

Спілкувався з Ф. Прокоповичем і М. Ханенко, який, перебуваючи у 1732 р. у Петербурзі, просив його сприяти у вирішенні своїх майнових справ, але не передавав, на відміну від Марковича, зміст їх бесід. Проте коли захворів, то записав, що його лікував лікар Прокоповича. У зібранні М. Ханенка також були праці вчителя. Ф. Чуйкевич, бунчуковий товариш і відомий правник, взяв у нього у 1753 р. рукописну книгу «о неудобъ носимомъ игу»^*.

М. Ханенко також мав інтерес до теології. Зокрема, у іпатського архимандрита Платона Малиновського, колишнього вихованця й викладача Києво-Могилянської академії, з яким він неодноразово зустрічався, коли бував у Петербурзі, в 1732 р. Ханенко взяв для читання «SulpitiiSeveri hystoriam sacram»⁶⁶. Ця праця є у реєстрі книг, які він просив замовити через академіка Г. Крафта, імовірно, не лише для себе, оскільки біля кожної назви стоїть цифра, що може означати кількість примірників: біля згаданої книги «Sulpitii Severi», до якої вказано також місце та рік видання (Lipsiae, 1695), — 8, «Iosephi Binghami Angli origines sive antiquitates eccles» — 4, «Veysmani Histor. Eccles» — 4, «Nic. Bergius de statu eccles. religionis Moschkoviticae; Ortodoxa conffesio Catolicae atque Apostolicae Ecclesiae orientalis» — 8⁶⁷. Якщо це припущення імовірне, тоді можна говорити про попит серед освіченого козацького середовища на цю літературу. Тоді ж М. Ханенко купив і книгу «Hugonis Grotii de veritate religionis Christianae», за оправу якої сплатив 64 коп. М. Ханенко добре знав польську мову, купував у Петербурзі в Академії наук польські Псалтир і Біблію, і маючи намір вивчати французьку мову, брав уроки у вчителя Еміха. Він навіть придбав «Новий Завіт» французькою мовою, а також латино-німецько-французький словник. Зацікавився і мусульманським віровченням, купив у Москві 1749 р. «Систему магометанской віри». М. Ханенко не завжди вказує назви книг, але досить часто записує про оправу придбаних екземплярів та їх вартість. 3 липня 1732 р. він записав, що віддав на оправу 4 латинські книги і одну російсько-німецьку граматику. Син Василь на його замовлення купував книги в Кілі і надсилав йому. Зокрема, в щоденнику згадуються дві латинські книги, що їх прислано з Кіля.

———————

64 Там же. — Ч. ІІІ. — С. 81.

65 Там же. — Ч. ІІ. — С. 23–24.

* Мова йде про працю «Повести о распре Павла и Варнави с иудействующими, и трудность слова Петра апостола о неудобъ носимом законном иге им пространно предлагается», де трактуються християнські етичні норми (Див.: Чумакова Т. Этические идеи в творчестве Феофана Прокоповича // Київська академія. — Вип. 6. — 2008. — С. 178–179).

66 Сульпіций Север (360– 420/425) — теолог, послідовник пелегіанства. Його праця викладає історію від створення світу, оминаючи події з Нового завіту. Збережена в рукописі ХІ ст. Вперше опублікована 1556 р. Використовувалася у європейських школах (Електронний ресурс: https://en.wikipedia.org/wiki/Sulpicius_Severus).

Маркович і Ханенко підтримували зв’язки з вищою православною ієрархією, як правило, києво-могилянськими вихованцями, а подекуди і «кондисципулами», з якими одночасно навчалися. Маркович, будучи влітку 1738 р. у Києві, відвідав Братську церкву і обідав у архімандрита і ректора академії Дубневича^*, а також їздив до архієрея Рафаїла Заборовського у Софію; слухав службу у Михайлівському монастирі й заходив до

«давнего моего кондисципула отца Бузановского»^**, який прислав йому в подарунок акафист св. Варвари⁶⁸; побував у печерах Лаври, поклонився мощам святого Антонія, обідав у печерського писаря, економа і намісника лаври Вассіяна. У Києві купив Тріодь цвітну за 4 руб. 50 коп. Перебуваючи у Москві, Я. Маркович неодноразово відвідував Московську слов’яно-греко-латинську академію, ректорами і професорами якої були переважно києво-могилянські вихованці. Академія знаходилася у Спаському монастирі. Він зустрічався там із земляками, слухав проповіді, дивився виставу, «діялогъ, отправлявшійся сочиненнымъ профессоромъ реторики Нероновичемъ», як записав 30 січня 1729 р.⁶⁹

———————

67 Дневник генерального хорунжего Николая Ханенко. — С. 67–68.

* Дубневич Авмросій навчався у Києво-Могилянській академії, викладав поетику, риторику, філософію і богослів’я. Ректор академії у 1731–1737 рр. (Див.: Києво-Могилянська академія у іменах... — С. 190).

** Бузановський Ігнатій навчався в Києво-Могилянській академії одночасно із Я. Марковичем. Викладав у академії риторику, ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря. Від 1745 р. ігумен Максаківського Спасо-Преображенського монастиря (Див.: Києво-Могилянська академія у іменах... — С. 91–92).

68 Жерела до історії України–Руси. — Т. ХХІІ. — С. 149.

69 Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. — Ч. ІІ. — С. 281.

М. Ханенко, готуючись до візиту імператриці Єлизавети в Україну, інспектував восени 1743 р. дороги, гаті, мости і, прибувши до Києва у листопаді, в першу чергу відвідав Києво-Печерський монастир, зустрічався з архімандритом Тимофієм Щербацьким, який подарував йому «Камінь віри» Стефана Яворського, з отцем Моїсеєм Якубовичем. У СвятоМихайлівському монастирі прикладався до мощей св. Варвари, був у архімандрита Сильвестра Думницького, економа Йосифа Миткевича. В Софійському монастирі слухав службу митрополита Рафаїла Заборовського, а після обідав разом з митрополитом, відвідав кафедрального писаря Модеста Стефановича. М. Ханенко давав пожертви на Києво-Могилянську академію: «на школы кіевскіе данъ двойный червоній» (січень 1732 р.). Перебуваючи у Москві та Петербурзі, Я. Маркович, П. Апостол, а особливо М. Ханенко часто зустрічалися із земляками — києво-могилянськими вихованцями, які представляли російську церковну ієрархію, шукаючи у них підтримки не лише у власних інтересах, але й «общенародних» справах. Зокрема, коли мова йшла про відновлення гетьманства, Ханенко записує у щоденник про зустрічі з впливовими при царському дворі духовником імператриці Єлизавети отцем Ф. Дубянським та наставником у православ’я спадкоємця престолу Петра Федоровича і його дружини ангальт-цербстської принцеси Софії Августи Фредеріки, майбутньої імператриці Катерини ІІ, Симоном Тодорським.