Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

«Герої» та «антигерої», «інші» в козацькому історіописанні

Усвідомлення різниці між «своїми» та «іншими», створення пантеону «героїв» не є модерним витвором чи проявами націоналізму, а притаманні історіописанню будь-якої доби. В козацьких наративах, творенню яких передували тривалі військові конфлікти з сусідами й міжусобні протистояння, ці категорії є особливо виразними.

За період з кінця XVII і до кінця XVIII ст. в козацькому історіописанні був вироблений власний пантеон героїв та антигероїв, під яким розуміється комплекс уявлень, оцінок та характеристик про історичні персоналії, які представлені в текстах. Ці характеристики, як правило, не були сталими, а змінювалися відповідно до часу та особистого ставлення авторів. Відтак, кордони між цими категоріями були досить умовними. На оцінку діяльності тієї чи іншої персоналії часто вирішальний вплив знову ж таки мала концепція прав і вольностей — сприяла чи перешкоджала вона їх утвердженню.

Діяння перших козацьких гетьманів / ватажків Предслава Лянцкоронського, Косинського, Наливайка, Гуні та інших оцінювалися однозначно позитивно. У візії авторів вони поставали своєрідними «батьками засновниками» козацької державності та перші серед козаків виборювали вольності. Більшість з них представлені мучениками, які поклали голову задля їх утвердження.

В такому ж контексті представлений й гетьман Петро Сагайдачний. Глорифікація останнього вже мала свою традицію та розпочалася незадовго після його смерті. Йдеться, зокрема, про «Вірші на жалосний погреб…» Касіяна Саковича (1622 р.), а також твори церковних інтелектуалів того ж періоду. В козацьких літописах його діяльність характеризується не лише зусиллями на підтримку православної церкви, але й як приклад успішних взаємин між козаками й Річчю Посполитою. Останнім в історіописанні підкреслювався контраст між козацькими заслугами перед Короною та невдячністю поляків, які, замість віддячити за проявлену доблесть, ліквідували їх вольності. Разом з тим, тісна співпраця гетьмана і поляків у військовій сфері дали підстави автору «Повести о том что случилось в Украине когда она Литвою завладена» трактувати Сагайдачного як «дружного полякам», який ходив на Москву «користи ради»¹²⁸. Подібну тезу про те, що Сагайдачний «был более дружен полякам», знаходимо ще в одному пізньому творі 1780-х років¹²⁹. Неоднозначна оцінка Сагайдачного міститься й в уривку невідомого літопису, ймовірно, межі XVII–XVIII ст.: «Слава ему Конашевичу, прозвищем Сагайдачний! Завсегда в миру с ляхами бил, а зато козакам добре було, токмо посполство терпіло зело...»¹³⁰. Після смерті гетьмана, зазначив далі невідомий автор, козакам від поляків почалися нестерпні кривди, що й призвело до нових повстань¹³¹.

———————

128 Повесть о том, что случилось на Украине с тоя поры, как она Литвою завладена. — С. 10.

Серед усіх персоналій, які фігурують у творах козацького історіописання, найбільше уваги приділено фундатору козацької держави, «батькові вітчизни» Богданові Хмельницькому. Саме з його правлінням автори XVIII ст. пов’язували «золотий вік» козацької та й української державності, смерть його викликала занепад, міжусобиці, «Руїну». Це чи не єдина особа в козацьких наративах, яка заслужила в цілому (за поодиноким виключенням) загального схвалення та позиціонування як героя.

Коли ж виник культ Хмельницького? Перші його ознаки з’являються вже при Самойловичу, коли він асоціювався з образом ідеального гетьмана¹³². В наративних творах того ж періоду, писаних представниками православної інтелектуальної еліти, зацікавленості особою гетьмана не виявляється. В «Літописі Самовидця» Хмельницький — постать знакова й видатна, але далека від глорифікації. Автор навіть жорстко критикує гетьмана за його союз з татарами та відмову шукати порозуміння з польським королем. Смерть Хмельницького для Ракушки-Романовського — також рядовий факт, який він просто констатує, не надаючи цій події переломного значення.

В мазепинський період в підручнику «Риторики», укладеному викладачами Києво-Могилянської академії в 1693 р., гетьмана визнано «батьком вітчизни», «руським Леонідом»¹³³. Втім, вперше гетьман удостоївся справжнього віншування на сторінках «Літопису Граб’янки», в тому числі й короткій його редакції, яка постала в другій половині XVII ст. Автор твору вбачав у Хмельницькому риси ідеального вождя, якого так бракувало тоді в Гетьманаті. «Через его Украина на ноги повстала ибо под лядским игом мало не скончала», — писалося у вірші «Похвала Хмелницкому от народа малоросийского», поміщеному на початку твору поряд з «Віршами на герб Малоросийский»¹³⁴. Таким чином, постать Хмельницького у візії творця «Літопису Граб’янки» ставала одним із символів нової держави.

———————

129 Краткое историческое описание о Малой России до 1765 года, с дополнением о запорожских козаках и приложениями, касающимися до сего описания, собранное из летописей польского и малороссийского журнала или записок генерала Гордона, Страленберга, шведского историка, из жизнеописания о государе Петре Великом архиепископом Феофаном и греком Антонием Катифором, фамильных записок и публичных указов 1789 г. — М., 1848. — С. 3

130 РНБ. ВР. — 24.3.96. — Арк. 2 зв.

131 Там само. — Арк. 3.

132 Plokhy S. The origin of Slaviс Nation. — P. 335.

133 Ibid. — P. 336.

На відміну від «Літопису Самовидця», тут важко віднайти бодай тіні неґації на адресу Хмельницького. Показовим є сюжет із тексту, що представляє характеристику гетьмана. Він постає як «муж поистині имени гетманского достоин». Наголошується на його простоті в одязі, непримхливості та військовій доблесті: «первій на брань, послідній по уставщей брани исхождаше»¹³⁵. Цікаво, що цей сюжет за своїм змістом і структурою є, по суті, перекладом з праці римського історика Тіта Лівія, де подається характеристика карфагенського полководця Ганнібала¹³⁶. Це свідчить не лише про історичні паралелі між двома полководцями, але й про ерудицію автора, який розумівся на античних текстах.

Подальшого розвитку глорифікація гетьмана набуває в «Літописі Величка». Для його автора він також Мойсей, що вивів народ з неволі¹³⁷. Смерть Хмельницького у Величка не рядовий факт — трагедія, що відкривала нову сторінку вітчизняної історії: «[помер Хмельницький] зоставивши махину войни своим наслідникам — гетманам козацким, а Украині всей по себі осиротілой немалий жаль»¹³⁸. Апофеозом уславлення гетьмана в тексті Величка є промова Самійла Зорки: «помер тот, при котрому не вмирали старожитніе права и волности украинскіе и цілого Войска Запорожского… возлюблений наш вождь, древній рускій Одонацар, славний Сканденберг…»¹³⁹.

Впродовж XVIII ст. нараційна традиція уславлення гетьмана зберігається. Якщо автори козацьких літописів, оцінюючи його діяльність, ставили в заслугу перехід під протекцію московського царя, що сприяло збереженню прав і вольностей, то представник іншого табору козацьких інтелектуалів Пилип Орлик, окрім іншого, бачив в ньому прихильника швецької орієнтації України¹⁴⁰.

Згідно з традицією, започаткованою козацькими літописами, Хмельницький продовжує іменуватися Мойсеєм і в пізніших творах (йдеться, зокрема, про драму «Милість Божа» (1728 р.)¹⁴¹) чи асоціюється з античними героями: «Славний герой і вірний захисник Русі-вітчизни, істинний Марса нащадок, славний козак, до Ахілла подібний», — писав в латиномовній поемі викладач Києво-Могилянської академії Гнат Бузановський у 1729 р.¹⁴²

———————

134 Летопись Грабянки. — С. 1–2.

135 Там же. — С. 153.

136 Антонович М. Характеристика Б. Хмельницького в Грабянки та Лівія // Український історик. — 1995. — № 1–4. — С. 164–165.

137 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — Т. І. — С. 33.

138 Там же. — С. 288.

139 Там же. — С. 291–292.

140 Договори і постанови. — С. 29.

141 Милость Божія. — С. 307–311.

Оцінка інших персоналій в творах козацького історіописання залежала часто від суб’єктивних уподобань автора. Наприклад, негативний імідж Мазепи, зазвичай пов’язаний з його виступом проти Петра, в «Літописі Величка» ґрунтується на зовсім іншому — Мазепа, «хитрий махиавель», був ворогом Кочубея, Величкового патрона і покровителя. Граб’янка і Самовидець взагалі нейтрально ставилися до гетьмана. Прикметно, що у трьох класичних козацьких літописах Мазепа — це представник «старожитной шляхти украинской»¹⁴³, «значний шляхтич козакорусский»¹⁴⁴. Втім, пізніше усталилась традиція, за якою Мазепа позиціонувався як «природний польский шляхтич»¹⁴⁵, аби підкреслити непричетність малоросійського народу до його вчинку. Цей факт, а також обмеження інформації про Мазепу є виявом свідомого конструювання авторами минулого, з якого вилучалися «не зручні» для нової ідеології сюжети.

Суб’єктивізм в текстах спостерігаємо і по відношенню до інших історичних персонажів чи соціальних груп. Самовидець, на відміну від, скажімо, Величка, який вважав запорожців «коренем и утвержденіем чести и вікопомной слави прочіим войскам городовим Украино-Малороссійским», більше симпатизує елітним прошаркам. Це простежується в усьому тексті його твору. В коло антигероїв потрапила Запорозька Січ, як деструктивний елемент. Особливо виразно елітарна позиція Ракушки прослідковується в сюжеті про Чорну раду, який пізніше був використаний П. Кулішем для відомого роману. В конфлікті між представниками еліти Сомком і Золотаренком та «голоти» — Брюховецьким автор бере бік перших. Він засуджує чернь, «яка много козаков поубивала, которое забойство три дня трвало... А старшина и козаки значние, яко змогучи крилися, где хто могл, жупани кармазиновие на сермяги м−няли»¹⁴⁶. Хоч пізніше він схвально відгукується про Брюховецького, що пояснюється просто — в часи його гетьманування Ракушка досяг вершини службової кар’єри, зайнявши посаду генерального підскарбія. Характеристика діянь гетьмана Дем’яна Многогрішного, при якому фактично обірвалась кар’єра Романа Ракушки, у творі переповнена негативними оцінками. Як зауважує Я. Дзира, автор повизбирував усі провини та гріхи цього гетьмана і докладно їх описав¹⁴⁷. Такої ж неґації удостоївся і наступник Многогрішного — Іван Самойлович, звинувачений автором в пихатості, жадібності та владолюбстві. До того ж останній був «поповичем», тобто некозацького походження, що звичайно нівелювало його честь в очах козацького літописця. На думку М. Грушевського, Самовидець в негативному плані описував тих історичних осіб, які зійшли вже з історичної сцени і не представляли для нього реальної загрози¹⁴⁸.

———————

142 Бузановський Г. [Вірш про Богдана Хмельницького] // Українська література XVIII ст. — К., 1983. — С. 50.

143 Літопис Самовидця. — С. 146.

144 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — Т. ІІ. — С. 342.

145 Симоновский П. Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах... — С. 116.

146 Літопис Самовидця. — С. 91.

Натомість у Граб’янки гетьмани Самойлович та Многогрішний, поряд з Василем Золотаренком та Яковом Сомком, виступають ідеалізованим втіленням добра. На відміну від Івана Виговського, Юрія Хмельницького чи Брюховецького.

Добу Івана Виговського Величко трактує як початок драматичного періоду «Руїни», і присвячує гетьману цілий розділ «Изьявленіе о Выговском»¹⁴⁹, що являє собою власне життєпис гетьмана, написаний досить яскраво і не без гумору. Величко засуджує Виговського за авантюрну політику, що призвела до кровопролиття, а також непримиренну позицію його ворога — полтавського полковника Мартина Пушкаря. Неґація також домінує в характеристиках Юрія Хмельницького, «двуличного» Івана Брюховецького, Івана Самойловича, засудженого за пиху і гордощі. За джерело до життєпису цього гетьмана послужив анонімний глузливий вірш на адресу Самойловича, поміщений Величком до свого твору. Натомість яскраво позитивним персонажем «Літопису Величка» є Іван Сірко, що пояснюється особливою симпатією автора до запорожців.

Постать Петра Дорошенка зазвичай позбавлена симпатії в текстах козацьких наративів. Причиною є його союз з «бусурманами». З його іменем також асоціювалися грабіжницькі походи турків на Поділля, Чигиринські війни. Втім, варто привести один приклад — ілюстрацію того, яким чином конструюється новий образ гетьмана під впливом суб’єктивних факторів. Йдеться про «Лизогубівський літопис» (1742 р.). Його автор переробив підставові джерельні тексти, де представлений негативний образ Дорошенка, усунувши негативні конотації щодо гетьмана, або значно пом’якшив їх тон. Наприклад, з підставового джерела в «Лизогубівський літопис» переписано дослівно сюжет про захоплення турками Кам’янця не без участі Дорошенка, але при цьому випущено наступний епізод: «...где в присудствіи Дорошенка для вьезду султанского мертвецов из гробов выбрашивано и иконами улици мощено»¹⁵⁰. Подібним же чином усувається епізод про участь Дорошенка у розправі турків над жителями Умані тощо¹⁵¹.

———————

147 Дзира Я. Вступ. — С. 33.

148 Грушевський М. Самовидец Руины и его позднейшие отражения // Труды Института славяноведения Академии наук СССР. — Т. I. — Л., 1932. — С. 179.

149 Детально про період правління І. Виговського в «Літописі Величка» див.: Герасименко Н. Історичні події на Україні 1657–1659 (гетьманство І. Виговського) у висвітленні С.В. Величка. — К., 1999.

Подібне «обілення» Петра Дорошенка у тексті «Лизогубівського літопису» стає зрозумілим з наступної цитати хроніки: «Того ж году Евфим Лизогуб з женою и д−тьми ездил в гостину к Дорошенку — тестю своему»¹⁵². Виходячи з цього, цілком очевидною видається мотивація автора, що не бажав дискредитації Лизогубів через зображення в темних тонах представника їх родини¹⁵³.

Однозначно позитивно в козацьких літописах сприймаються монархи — російські чи польські, навіть турецькі султани в текстах представлені здебільшого з нейтральної позиції^*. Російські царі й імператори по відношенню до козаків виступали як суверени, тому лояльна позиція останніх цілком зрозуміла. Польські ж королі, починаючи від Казимира Великого, у візії козацьких авторів виступали надавцями й гарантами прав і вольностей і були завжди «над конфліктом». Тож козаки воювали не з королями, а з магантами й шляхтою, які своєю діяльністю перечили волі монархів, що були лояльними до козацтва. В багатьох творах, в тому числі Граб’янки та Самовидця, присутній сюжет про грамоту Владислава IV, де, зокрема, йшлося про вольності, які «можете оружием от поляков отходити»¹⁵⁴. Цікаво, що навіть виступ короля на чолі польського війська супроти козаків не сприймається їх ідеологами негативно. Король робить це вимушено — як зверхник держави. У «Літописі Величка» містяться подібні сюжети про двох королів часів Хмельниччини. «[Владислав IV] рушил с двором своим будто против Хмелницкого, — зазначено у творі, — але смерть королевская, знать, милость королевскую внутрную ку Хмелницкому имівшая согласуюча, благополучно же далшого Хмелницкого войне желавшая»¹⁵⁵. Те ж саме автор пише й про Яна Казимира, який не бажав воювати з козаками, однак його змусили «гетмани и инши панове полски, мало дбаючи о королевское в том незволение»¹⁵⁶.

———————

150 РНБ. ВР. — Ф. 152. — Спр. 26. — Арк. 95.

151 Летописец, или описание краткое знатнейших действ и случаев // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Запададной Руси. — К., 1888. — С. 25.

152 Там же. — С. 26.

153 Модзолевский В. Малороссийский родословник. — Т. ІІІ. — К., 1912. — С. 99; Лазаревський А. Люди старой Малороссии. Лизогубы // Киевская старина. — 1897. — № 12. — С. 108.

* Виключенням може бути лише кримський хан, який окрім свого мусульманського віросповідування, ще й був зверхником татар, а отже причетним до їх набігів. Негативний імідж підкреслювався зрадництвом та підступністю (йдеться про демарш Іслам-Гірея під Берестечком). Подібної ж оцінки удостоївся й молдавський господар Василь Лупул за свою непослідовну політику по відношенню до Хмельницького, зокрема.

154 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — Т. І. — С. 26.

155 Там же. — С. 97.

Подібно ж і політика російських урядовців не асоціювалася в представників козацького історіописання з волею і намірами монарха, коли йшлося про засилля воєвод чи беззаконня Малоросійських колегій^*. Натомість всіляко підкреслюється симпатія монархів до козацького народу. Так, пишучи про смерть царя Федора Олексійовича, Самовидець зазначив, що він «любов к народу нашему иміл, церковни співи нашим напевом [утвердил], одежу московскую отмінено але по-нашему носить позволил»¹⁵⁷. Втім, самим «улюбленим» персонажем в козацькому історіописанні була, звичайно, Єлизавета Петрівна. «Сию монархиню всемогущество Божие особливо множили добродетелями, обогатило любовью горячею къ благочесчтию, милосердиемъ къ б−днимъ, челов−ческою милостию не толко къ добримъ, но и къ злод−ямъ и врагамъ своимъ…»¹⁵⁸, — писав Григорій Покас. Такої оцінки імператриця удостоїлася за ліквідацію Малоросійської колегії, дозвіл обрати гетьмана, а також через певну симпатію до батьківщини свого чоловіка Олексія Розумовського.

В цілому ж в другій половині XVIII ст. козацькі інтелектуали були схильні уявляти собі російських імператорів як спільних володарів для своєрідної російсько-української Речі Посполитої. Найбільш виразно ця позиція прослідковується в «Разговоре Великороссии с Малороссией»:

«...Не тебе. Государю твоему поддалась, / При которых ты с предков своих и родилась. / Не думай, чтоб ты сама была мой властитель, / Но государь твой и мой общий повелитель. / А разность наша есть в приложенных именах. / Ты Великая, а я Мала...»¹⁵⁹

Всю відповідальність за наслідки імперського правління автори XVIII ст. перекладали з монархів на їх наближених, саме вони були відповідальні за весь негатив. Серед таких постатей особливо виділяються Олександр Меншиков та Бургхард Мініх. Перший — «государев царедворец», «нашей украинской отчизны недоброхот»¹⁶⁰ — вважався чи не головним ворогом козацьких прав і вольностей, про що згадують, зокрема, автори «Короткого опису Малоросії», «Чернігівського літопису». Його падіння й смерть були не без втіхи ними сприйняті. «...Ненасытный был, однако халупою, сказуют, в холодном Березов− житіе скончил и сажень земли толко т−лу своему занял. Да и то вглубь»¹⁶¹, — з сарказмом повідомляє автор «Лизогубівського літопису». Негативний образ Мініха був пов’язаний з його зневагою до козацьких військових з’єднань в російсько-турецькій війні — важливій події для формування козацькими авторами героїчної картини минулого Гетьманату. Григорій Покас основні звинувачення на адресу Мініха зводив до його «злобной ненависти к малороссійскому народу». Через це Мініх, за словами автора, чинив всілякі кривди українцям, і, зокрема, козакам, що воювали під його знаменами. Останніх фельдмаршал взагалі не вважав за військо і примушував прислуговувати своїм солдатам в якості банщиків, кухарів, піддавав знущанням, «какіе пленники у самих бусурман никогда не терпят», а під час загострення бойових дій кидав їх на самі небезпечні ділянки на вірну погибель¹⁶².

———————

156 Там же. — С. 213.

* Хоча Величко один раз дозволяє собі «покритикувати» Петра І: «…на чаяніе Малоросіи мимо древнія права и волности Войска Запорожскаго и народа Малоросійского, вмісто гетмана устроил Малоросійскую колегію и збори розніе, нигди пред тим небиваліе, уничтожил и обременил зіло всіх как шляхецкой козацкой яко и посполитой кондиціи сущих» (Т. 2. — С. 519–520).

157 Літопис Самовидця. — С. 135.

158 Короткий опис Малоросії (1340–1776). — С. 128.

159 Петров Н. «Разговор Великороссии с Малороссией» // Киевская старина. — 1882. — № 2. — С. 342.

160 (Чернігівський літопис) // НБУВ. ІР. — Ф. VIII. — Спр. 147м/56. — Арк. 101 зв.

Творці козацького історіописання, крім конструювання образів «героїв» та «антигероїв» історії, чітко усвідомлювали свою етнічну відмінність від представників інших національностей, і про кожного із них в текстах склався відповідний образ, який, можливо, збігався із рецепцією іноетнічності в українському соціумі XVIII ст. Розглянемо такі етнічні групи, які так чи інакше представлені в наративних текстах: мешканці Західної Європи, росіяни, представники балканських та дунайських народів, поляки, євреї, турки й татари. Порядок розміщення етносів у цьому переліку складено за принципом зменшення толерантності до їх представників з боку авторів.

Найбільший рівень толерантності посідали європейці (в основному німці, французи), які не часто, але з’являються в історичних текстах. Оскільки вони були найменш вкорінені в українську історію, в козацькому історіописанні їх наділено роллю незаангажованого свідка у відносинах з поляками та росіянами. На думку Величка, німецьким і французьким історикам можна довіряти, бо вони не приймають жодну із сторін польсько-козацького конфлікту. В текстах можемо знайти пасажі про те, що французи і німці вражені звірствами поляків по відношенню до козаків та засуджують їх, захоплюються козацькою звитягою, сміливістю. В пізніших текстах трапляються думки про те, що європейці набагато більше поважають козацький устрій Гетьманату, аніж російські можновладці. Йдеться, зокрема, про «Разговор Великороссии с Малороссией», твір П. Симоновського.

———————

161 Летописец, или Описание краткое знатнейших действ и случаев. — С. 52.

162 Короткий опис Малоросії (1340–1776). — С. 126.

Росіяни, представлені в текстах як «московити», «москва», «москалі», займають другу позицію завдяки єдиній вірі. В творах, які описують події до Переяславської ради, частіше вживається означення «Москва» та його похідні («московский», «москали»), після цієї дати — «Росія»¹⁶³. Як уже зазначалося, автори наративів в цілому лояльно ставляться до російського правління. Однак негація до росіян залежить від ступеня втручання імперії в українські справи. Росіяни, як репрезентанти імперії, збирають непомірні податки для імперської / царської казни. В «Літописі Граб’янки» є сюжет про здирства російських службовців в містах Лівобережжя в часи правління гетьмана Брюховецького, який був навіть вилучений цензурою при публікації 1854 р. Російські солдати експропріюють худобу, збіжжя, знесилюють людей військовими постоями, знищують мирне невинне населення під час захоплення Батурина. В козацьких літописах сприйняття росіян як етносу замінюється рецепцією Росії як держави, яка загрожує традиційним правам і вольностям Гетьманату. В кінці XVIII ст. один з упорядників рукописного збірника написав на його сторінках слова, що в загальному виражають ставлення до Росії більшості української еліти:

«Когда родная дочь Малороссія присо−денилась к матери сво−й Великороссіи, то Россія стала страшна вс−м сос−дям и с того только врем−ни стала восходить на верх славы и величія. Не взирая на сіе, из предразсудков и зависти, обращалась с родной сестрою как мачеха с падчерицей»¹⁶⁴. На третій сходинці за ступенем толерантності знаходяться вихідці з Балкан, в основному серби, яких російський уряд запрошував для поселення на землях на південь від Лівобережжя. Вони займали керівні посади в державному апараті козацької автономії. В козацькому історіописанні другої половини XVIII ст. зазвичай їхнє сприйняття не дуже позитивне. Незважаючи на спільну православну віру, вони були, поперше, конкурентами в отриманні важливих посад в управлінській структурі Гетьманату, оскільки призначалися безпосередньо царем. Подруге, їх нічого не пов’язувало із традиційними цінностями прав і вольностей — ці цінності залишались чужими для них, оскільки усі привілеї і блага вони отримували від монарха. До того ж переселенці із Балкан, які займали південні території України, перебували в прихованому конфлікті із місцевими мешканцями.

В текстах фігурують також православні волохи та молдавани. В основному їх згадано нейтрально в контексті спільних антипольських проектів Семиграддя й Хмельницького або його стосунків з господарем Василем Лупулом. Лише Величко один раз негативно відзивається про них, як про зрадливих й підступних, що визнають лише примус і силу¹⁶⁵.

———————

163 Див.: Sysyn F. The Image of Russia and Russian–Ukrainian Relations in Ukrainian Historiography of the Late Seventeenth and Early Eighteenth Centuries // Culture, Nation and Identities. The Ukrainian–Russian Encounter (1600–1945). — Edmonton–Toronto, 2003. — P. 121–123, 130–131.

164 НБУВ. ІР. — Ф. І. — Од. зб. 54671. — Арк. 119 зв.

Ставлення до поляків (чи ляхів — одного із синонімічного негативного їх означення) як до етносу доволі складне у козацькому історіописанні. Можна визначити три виміри їхнього сприйняття козацькими авторами. Перший — соціальний: образ шляхтича, магната, який визискує місцеву людність. Другий полягає в сприйнятті поляків як представників іншої релігії — католиків. Цей вимір ще більше визначає ляха-католика як утискувача православ’я. І нарешті третій вимір є національним — козацькі інтелектуали пробують розібратися із етнічними витоками поляків¹⁶⁶. На цьому варто зупинитися детальніше. Згідно з етногенетичним міфом, виробленим в українському інтелектуальному середовищі ХVІІ–ХVІІІ ст., поляки та українці походять від спільного племені — сарматів. За Величком, поляки та предки козаків належали до єдиного народу — сарматійського: «поляки от нас Савроматов и Русов уродившиеся»¹⁶⁷. Втім, поляки зрадили своїх побратимів: «Другой же Сарматійскій народ полскій скони власною братією Цимбрам, Скифам и Козарем бывший, сделал был над право Божіе озлобленіе»¹⁶⁸. Поляки навіть персоніфікуються як братовбивця Каїн, що зрадив свого брата Авеля. Основна квінтесенція у сприйнятті цього етносу — брехливі, підступні та зрадливі. «Ніколи, поки світ стоит, Ляхом не треба вірити. Покол світ на землі стоит, потол русин ляхові не буде братом», — писав у своїй хроніці київський полковник Василь Дворецький¹⁶⁹.

Таким самим аргументом, в контексті віросповідання, оцінювалися й євреї. В основі негативного ставлення до євреїв було два фактори. Вони не були християнами, що у свідомості людини ранньомодерного часу вважалося саме по собі злочином. Також євреї найчастіше були орендарями й власниками шинків, тому їх звинувачували у фінансовому визиску місцевого населення. Слід відзначити, що на момент написання козацьких літописів євреїв на теренах Гетьманату практично не залишилося. Велика частина їх загинула або ж емігрувала на Правобережжя, територію Речі Посполитої. Ті, що залишилися, були змушені виїхати з української автономії згідно з указами Петра І та Катерини І. Згодом, завдяки діяльності гетьманів Івана Скоропадського і Данила Апостола, євреям було дозволено обмежений в’їзд на територію Лівобережжя для участі в ярмарках і здійснення оптової торгівлі. Єврейські торгові поселення існували у XVIII ст. і на території Запорозької Січі¹⁷⁰. Важливо відзначити, що до кінця XVII ст., в період стабілізації української козацької держави, що намітилася в часи правління гетьманів Івана Самойловича і особливо Івана Мазепи, євреї стали займати чільне місце в її ієрархії. Впливові старшинські роди Марковичі, Герцики, що входили до складу вищої управлінської еліти Гетьманату, були єврейського походження.

———————

165 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — Т. І. — С. 143.

166 Sysyn F. The Nation of Kain: Poles in Samijlo Velychko’s Skazanniye // Sinopsis.

A Collection of Essayess in Honor of Zenon E. Kohut. — Edmonton–Toronto, 2005. — P. 447–454.

167 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — Т. І. — С. 81.

168 Там же. — С. 31.

169 Мыцык Ю. «Летописец Дворецких»... — С. 231.

Єврейський сюжет, як правило, не був самостійним в історичних текстах того часу, а завжди слідував в контексті причин, що спонукали початок війни Хмельницького. За версією козацьких літописців, поляки і євреї об’єдналися, аби знищити православний народ. Для цього поляки віддали його в єврейську неволю, і євреї, користуючись своєю владою, жорстоко експлуатували місцеве населення, обкладаючи його усілякими поборами та винаходячи нові їх види для власного збагачення. «Жиди всегда смишляху новые дани и всі именія козацкіе не свободны бяху...», — зазначено, зокрема, в «Літописі Грабянки»¹⁷¹.

В текстах ранньомодерної доби популярним був також сюжет про «церковні ключі», які нібито тримають у себе євреї, і, щоб відправити службу, православна громада мусить просити на це їх дозволу. Автор віршованої історії України XVIIІ ст. православний священик Максим Плиска писав: «Жид и лях были як родичи побратими, / А рус як неприятель обр−тал меж ними. / И оставались церкви без святой молитвы / Жид из ляхом безчестно жили без гонитвы. / Греческая вся в−ра была поругана, / От поляков и жидов бридких запродана. / Не заплати жидове никто не крестился, / Без жидова в−дома браком не дружился. / Без жидова в−дома гроба не копати. / Без жидова в−дома не волно ховати. / Жид был тогда пап−жем и жид ляхов фактор, / Жид до всего приводица и всего зла актор!»

У текстах літописів євреї виступали не лише експлуататорами, а й жертвами. Автори козацьких наративів відсторонено констатують факт знищення єврейських громад Немирова, Бара, інших міст, вказуючи при цьому на запеклий опір євреїв, що опинилися в обложених містах, і віроломство поляків, які, рятуючи свої життя, часто віддавали єврейське населення на розправу. Для більш ранніх творів козацького літописання, написаних в кінці XVII ст., характерні елементи засудження дій козаків та інших учасників війни. Віддаючи належне цілям повстання,автори Літопису Самовидця, Львівського літопису, Літопису Дворецького характеризують Хмельниччину як війну «всіх проти всіх», жертвами якої стали представники всіх станів і етнічних груп, що населяли тоді територію України.

———————

170 Рибинський В. До історії жидів на Лівобережній Україні в половині ХVІІІ ст. // Збірник праць жидівської історично-археографічної комісії. — Кн. 1. — К., 1928. — С. 1–97; Боровой С.Я. Евреи в Запорожской Сечи // Еврейские хроники XVII столетия (Эпоха «хмельнитчины») / Исследование, перевод и комментарии С.Я. Борового. — М.– Иерусалим, 1997. — С. 226, 233–250.

171 Летопись Грабянки. — С. 32.

Третім аспектом репрезентації євреїв на сторінках українських козацьких літописів можна виділити апеляцію до старозавітних часів і проведення певних історичних паралелей між ними і сучасними для авторів подіями. Тож Богдан Хмельницький — це новий Мойсей, який, подібно старозавітному Мойсеєві, що вивів свій народ з Єгипту, звільнив український народ з польської неволі. Козацька держава, що виникла в ході війни, — новий Ханаан, дарований Богом, подібно землі обітованної народу ізраїльського.

Звертаючись до теми джерел українських уявлень про євреїв, варто наголосити, що лише поодинокі сюжети можна умовно позначити як свідчення очевидців. Більшість українських авторів, які жили і писали вже в XVIII ст., знали про євреїв лише з чуток. В основному антиєврейські сюжети, на думку З. Когута, українськими авторами були адаптовані з польської історіографічної традиції. Польські автори другої половини XVII ст. (йдеться, зокрема, про твори Самуеля Грондського

«Historia belli Cosacco Polonici», 1670-ті рр., Павла Рушаля «Небесне благововіння», 1649 р.), намагаючись розібратися в причинах настільки масштабної громадянської війни, що призвела до відомих подій польського Потопу, кровопролитної війни з Московським царством, звинувачували в цьому насамперед євреїв, чия економічна діяльність спричинилася до вибуху соціального та політичного конфлікту¹⁷².

Турки і татари («бусурмани») є лідерами нетолеранції цього своєрідного рейтингу. Турецько-татарський світ був ворожим і водночас таємничим для козацьких авторів. Це був світ, куди зникали тисячі бранців і звідки виходила постійна небезпека. Турки і татари завжди були символом спустошення і страждань. Часто, аби підкреслити негативний образ історичної персони (Дорошенко, Юрій Хмельницький), наголошувалося на підтримці ним дружніх контактів з «невірними», союз з якими вважався неприродним. «Нестатечная приязнь вовка з бараном, так и християнина з бусурманом»¹⁷³, — писав, зокрема, Самовидець. Виняток робився лише для Богдана Хмельницького, який уклав союз з невірними задля святої мети — утвердження прав і вольностей козаків та народу малоросійського. Ще одною із характеристик татар відповідно до цього контексту були зрадливість та підступність, адже саме через зраду кримських татар для козаків було втрачено багато вигідних перспектив.

———————

172 Когут З. Повстання Хмельницького, образ євреїв і формування української історичної пам’яті // Когут З. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К., 2004. — С. 259–260.

173 Літопис Самовидця. — С. 121.