Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Конструювання ідентичностей: уявлення про історію

Репрезентація картин минулого у візії авторів XVIII ст. була опосередкована кількома чинниками — наявністю необхідних джерел, ерудицією самих авторів, їх певним суб’єктивним уподобанням та часом написання твору з притаманними йому інтелектуальними потребами чи «соціальним замовленням».

Оскільки виникнення козацького історіописання прямо залежало від постання козацької держави, саме її історія стала в центрі уваги авторів творів. Це відобразилось і в оригінальних назвах основних зразків козацького історіописання. Крім об’єктивних причин виникнення цих текстів, кожен з їх творців мав свою мотивацію до їх написання. Живучи на межі XVII–XVIII ст., вони ставили перед собою приблизно такі запитання, зміст яких вдається реконструювати з існуючих текстів. Як так сталося, що їх держава — Гетьманщина / Малоросія / Військо Запорозьке, що існує вже півстоліття, й досі не представлена творами, які б висвітлювали її історичне минуле? Чому інші народи мають власні писані історії, а наш ні, хоча діяння наших предків не менш славні? Чому відомості про своє минуле змушені дізнаватися в іноземних авторів, які не завжди толерантні до нього? Тому мотив для авторів був спільним — заповнити інформаційну лакуну та відобразити героїчні діяння предків чи своїх попередників, які уможливили статус їх нової держави. Для Величка поштовхом до написання твору стало побачене ним спустошення Правобережної України. Як так сталося, що квітуча колись «отчизна наша Украина малороссійская» приведена в запустіння, а славні діяння предків зосталися забуті? Аби дошукатися причин, Величко, не покладаючись на розповіді ще живих очевидців, «бо не моцно мн− было з их неединогласных пов−стей информоватися», сам узявся до написання історичного твору. Додатковою мотивацією для автора стала відсутність достатньої інформації про історію «наших сармато-козацких продков» в історичних творах іноземного походження, які до того ж є недоступними в Україні.

Автор «Літопису Граб’янки», визначаючи роль та завдання літописця у відображенні картини минулого, посилається на прадавні часи: «Но кто би до сих времен відал Богом устроенного вождя Мойсея…? Кто би Навуходоносора в славі на землі первійшого, кто Кира, перве кораблями моря наполнившаго, Александра в славі превознесенного, и Августа, вселенною единовластвующаго…? Тих убо и тим подобних побідителей исторіи мні многочастні в сладок чтущу и ползу народом их ежи к безсмертной им славі поразумівшу, соболізновах немало, яко и нашого отчества ничим же от иних во воинских трудах разнствующого, а толикой забвенія пучині діла видя погруженна; сего ради не коею либо любострастною лавицею, но одною возбужденій ползою судих и сего вірнішого Россійского сина благо розумного вождя Богдана Хмелницкого…, немолчная дійствія не оставляю в пепелі погребенних повістми світу явити…»104. Григорій Покас визначив своє завдання у з’ясуванні «обстоятельств оного [козацкого] народа и великости их малороссийской націи», слава якого не минула «и во всем свете и соседственным иностранным народам совершенно известны и никогда потаится не смогут»105.

———————

104 Летопись Грабянки. — С. ІІІ.

Для регіональних, родинних хронік, які виникли на основі козацьких літописів, мотиви й завдання були скромніші. Вони писалися під впливом двох основних чинників. По-перше, їх творці хотіли зафіксувати близьку їм за часом і місцем регіональну історію, яку вони самі пам’ятали чи могли відтворити за переказами, по-друге, ввести її в загальний контекст історії Гетьманату. Для таких авторів характерним є своєрідний місцевий / регіональний патріотизм. Адже, навіть описуючи загальноукраїнські події, вони звертали увагу щодо їх впливу на власний регіон або ж концентрували увагу на подіях власної території, обмеженої містом чи полком, занотовуючи найменші подробиці з їх життя, включно з описами стихійних явищ, поточних цін на збіжжя тощо.

Показовим в такому контексті є «Новгород-Сіверський літопис». Його автора мало цікавили події, що відбувалися за межами його території — міста Новгород-Сіверська. Опис подій революційної доби помістився в фрагменті: «Так [Хмельницький] зараз с козаками на запороги побыл и собрав козаков немало, також татар в помощь, пошел на поляков войною»106. Натомість подіям з історії міста приділено якнайдетальнішу увагу. Описуючи його давню історію, автор наголошує про існування могутнього Новгород-Сіверського князівства чи то навіть герцогства.

Головну мету автори історичних наративів вбачали також в зображенні подій в головному їх контексті — історія виникнення, утвердження й розвитку прав і вольностей — священних / прадавніх, як їх називали в текстах. Саме походження цього концепту має, безперечно, польське коріння і стосується самосвідомості та ідентичності політичного народушляхти. Оскільки козаки також до певної міри вважали себе політичним народом, то й ідея прав і вольностей була адаптована до власних потреб. Відтак, вся історія, всі події чи персоналії в творах козацького історіописання так чи інакше детерміновані цим концептом. Суть події, вчинки історичних діячів оцінювалися саме крізь призму прав і вольностей: яким чином сприяли вони їх утвердженню, чи ж, навпаки, були шкідливими.

Витоки і початки історії козацької держави дещо різняться в творах. Власне лише «Літопис Граб’янки» і деякі тексти, похідні від нього, мають екскурс в давнє й дещо міфологізоване минуле. Для багатьох інших авторів історія розпочинається з XVI ст. Так, автор «Короткого опису

———————

105 Короткий опис Малоросії (1340–1776). — С. 28.

106 Російська Національна бібліотека. Відділ рукописів (далі — РНБ. ВР.). — Ф. 550. — F XVII, 79. — Арк. 1–29.

Малоросії» не прагнув висвітлити історію від найдавніших часів за аналогією із своїм джерелом — «Літописом Граб’янки». Своїм завданням він вбачав висвітлення передусім козацької доби, органічно поєднавши її із попереднім періодом. Нижня хронологічна межа в «Короткому описі Малоросії» означена серединою XIV ст., тобто початком литовського володарювання над українськими землями. Діяльність перших литовських князів у творі, так само як польських королів, інтерпретується крізь призму збереження і утвердження ними прав та привілеїв для шляхетського стану, спадкоємцем якого трактовано козацтво. Після цього короткого відступу одразу йде перехід до XVI ст.

В «Короткому описі Малоросії», як і в багатьох текстах, власне, виклад козацької історії розпочинається від описів діянь перших козацьких зверхників — від Предслава Лянцкоронського, який в козацькому історіописанні традиційно вважається першим «запорозьким гетьманом», до Богдана Хмельницького. Тут містяться короткі характеристики козацьких очільників з акцентуванням уваги на їх військових звитягах у боротьбі з турками, татарами й поляками. Ці повідомлення не пов’язані єдиною сюжетною лінією, що є зрештою притаманним для літописної форми історіописання. На думку В. Антоновича, автори XVIII ст. ототожнювали козацтво XVI ст. і державну структуру Гетьманату. Відтак, аби пов’язати два періоди вітчизняної історії — до Богдана Хмельницького і після, вони намагалися створити єдиний хронологічний ряд козацьких гетьманівволодарів за аналогією із рядом правлячих монархів у сусідніх країнах. Оскільки реальних підстав для цього не існувало, вони, користуючись неясними фактами польських авторів, приписували звання козацького гетьмана всякій особі, про яку знайшли відомості, що вона головувала над козацькими загонами, прикордонним старостам та ін.107

Опис цих подій — це лише вступ чи передісторія головного сюжету козацького історіописання — повстання Богдана Хмельницького. Йому передує змалювання причин війни, що крилися в тяжкому становищі корінного населення, яке потерпало від визисків польської шляхти, магнатів, євреїв-орендарів, утисків православної церкви, несправедливості щодо козаків, котрі за свої військові доблесті та заслуги перед Річчю Посполитою не отримали належної відплати й пошанування. Найдраматичніший сюжет причин Хмельниччини міститься в «Літописі Граб’янки», де створено нестерпну картину життя козаків та посполитих напередодні повстання: «... яко ляхи великия тяжести людем украинским и козакам налагаху насилія, и обиди церквям Божіим творяху... И что есть мучительство фараоне противу поляков тиранству? Дітей в котлах варяху, женам сосци древіем изгнетаху и иния неисповідимая творяху біди...»108.

———————

107 Антонович В. Неизвестный доселе гетман и его приказ // Киевская старина. — 1883. — Кн. 5. — С. 141.

Автори козацьких літописів були свідомі того, що військовий виступ проти короля, держави, трактувався злочином. Тому опис страждань народу під польським пануванням мав підводити до того, що розгортання Визвольної війни, як і всіх невдалих козацьких повстань до неї, виглядало цілком справедливою відплатою за кривди і закономірним їх наслідком. Власне, й сама війна трактувалася як дії проти шляхти та магнатів, а не проти короля.

Опис подій самої війни у трьох головних козацьких літописах відбувається за схожою схемою: привід — напад Чаплинського на Суботів, початок — втеча Хмельницького на Січ, його обрання гетьманом, перші перемоги — битви при Жовтих Водах, Пилявцями, Корсунем. У «Літописі Граб’янки» кожна з цих битв і наступних названа війною зі своїми причинами, ходом та наслідками. Самовидець і Величко були схильні до висвітлення подій згідно літописного стилю — у хронологічному порядку. Автор «Повести о том что случилось на Украине когда она Литвою завладена» створив свою періодизацію війни, яка в нього не є самостійною подією, а включена в контекст козацьких повстань XVII ст. Таких, на його думку, було п’ять: 1) Наливайка, 2) Тараса, Гуні, 3) Хмельницького до Зборівської угоди, 4) Хмельницького від Зборовської до Білоцерківської угод, 5) битва під Батогом109.

Якщо у Величка й «Літописі Граб’янки» повстання Хмельницького — це пафос перемог і звеличення козацької звитяги, то в Самовидця — це, передусім, війна, яка, попри благородну мету, призвела до краху звичного стану речей, насилля і вбивств: «Рідкий хто рук своїх у крові не умочил»110, — писав він.

Ще радикальнішою в такому розумінні є позиція Петра Симоновського. Попри малоросійський патріотизм, яким пройнятий його твір, ставлення автора до повстання Хмельницького неоднозначне. Спочатку він протиставляє еліті — руській шляхті козацтво як бунтівників. Згодом, при розгортанні повстання, для Симоновського козаки вже стають елітою, а посполиті, що примкнули до війська, — «взбунтовавшиеся мужики»111. Втім, і про козаків пише: «Храбрость их достойна была бы великой похвалы если бы не употребляли безчеловеческих поступков... [и не] прибывали в ярости, в которой утверждены были через их попов»112. Така візія Симоновського, очевидно, була пов’язана з його елітарною позицією, шляхетською візією історії Гетьманату, а також характером джерел, які він використовував.

———————

108 Летопись Грабянки. — С. 31–32.

109 Повесть о том, что случилось на Украине с тоя поры, как она Литвою завладена. — С. 6.

110 Літопис Самовидця. — С. 52.

111 Симоновский П. Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах… — С. 22, 26.

В цілому ж опис війни відзначається пафосністю в більшості творів. Навіть поразки козацького війська презентуються як тимчасові чи зумовлені підступами союзників. Ці невдачі врешті-решт компенсуються ще більшими перемогами й, відповідно, ніщивними поразками супротивника. Максим Плиска та Іоанн — автори віршованих історичних творів, взагалі уникали будь-яких негероїчних подій козацької історії, опускаючи відомості про невдачі козацького війська, натомість представили череду його суцільних перемог й тріумфу.

Одним із сюжетів при описі Визвольної війни є підданство московському цареві, яке в творах козацького історіописання зображено, як важлива подія в контексті нового етапу утвердження прав і вольностей, гарантованих тепер уже московським монархом. Величко, описуючи цю подію, робить далекоглядний висновок: «Чинь мондре а патш конца»113, натякаючи щодо наслідку Переяславських угод, свідком якого він був. Взагалі для Величка Переяславська рада — не стільки підданство іншому монарху та інші політичні реалії, пов’язані з цим, а кінець річпосполитського світу передусім для самої Польщі. Вона «утратила Украину аки златое яблоко»114, і звідси почалися всі проблеми для польської державності, зокрема, шведська інвазія — Потоп. У «Літописі Граб’янки» (коротка редакція) ці події мали релігійно-візіонерське трактування, як відплата полякам за їхні гріхи й кривди проти народу малоросійського115.

———————

112 Там же. — С. 55.

113 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — Т. І. — С. 170.

114 Там же. — С. 175.

115 «Прежде сия над ляхами победы (мається на увазі перемога в битві під Батогом — Авт.) днями тремя видны бяху на небе звезды з метлами их же аки некая рука держала... В другую же ночь видено бе воинство вооруженное на небе. Но не токмо небеса но и земля ляхом беду знаменовала, ибо на един день сего прежде под Ладыжином з под камня дух некий возымаше глаголя: “идите рците гетману полскому да отойдет от зде или да блюдется крепко ибо приходит близ пяница он свирепый иже браду Калиновскому урежет...”. Понеже бяше опустеные земли полской, глад, пожары, бури и наводнения рек. Паче же их всех божыим попущеныем мор велик бяше. Наченся от сошествыя святого духа а протяжеся даже до зимы... Всем же сим бедам смертностным полскую землю одержащим жители тих стран оставиша грады и села исходяху и вместо людей зверье в человеческое жилище вшедше. Мертвые человеческие телеса от гробов изгребяху и едяху... Таковы бяху за грехи лядские от Бога казни... занеже и беды полской земли внутрь нахождяху, яко сынове полскую землю свою настояти начинаяху, ибо Родзиевский сенатор от канцелярии отставлен неведомо что ради и бежа в шведскую землю ...» (Гисторія о начале проименованія козаков. — С. 142–143).

Величко воліє триматись осторонь польсько-шведського конфлікту, але його симпатії на боці колишніх співвітчизників. Він вважав повстання Хмельницького першопричиною не лише Потопу, але й подією, що збурила всю християнську Європу і викликала ланцюгову реакцію європейських війн: «Мало не всю христіянскую Європу (з неменшою бусурманам пот−хою) билі запалили и димами военніми затмили, почавши от Хмелницкого року 1648 аж до року 1659»116.

Доба «Руїни» в козацьких літописах виступає протиставленням героїчним подіям Хмельниччини — це період поділу України та кривавих міжусобиць, які поставили під загрозу здобуті права і вольності. Якщо у візії Самовидця та автора «Літопису Граб’янки» події після смерті Хмельницького не викликали особливого занепокоєння, вони просто констатували їх перебіг, то для Величка «Руїна» — це трагедія з жахливими для вітчизни наслідками — розділом, спустошенням Правобережжя: «Пала тогобочная Украина аки древний Вавилон»117. Для нього це зовсім інша епоха, відмінна від попереднього правління Хмельницького — «золотих часів» держави. Основну причину історичних невдач козацького народу Величко вбачає в існуванні своєрідної дихотомії — з одного боку, героїзм, істинність і простодушність, славне, сповнене подвигами минуле, з іншого — відсутність внутрішньої згоди. Задля підкреслення образу історичної долі українства та пороків, які перешкоджають йому, Величко залучає алегоричні аналогії з двох підставових текстів. Перший з них — польський віршований твір кінця XVII ст. «Nędza z biedą z Polski idą». Величко робить висновок, що йдуть вони саме в Україну: «Нендза и беда присовокупили себе подобніх свойственниц, привендровали и зачастили, губителними лікворами своими напоіли народ наш козако-русскій… народ мужественний, рицерскій, древним продкам своїм СкифоСловянским подобящим». Іншою алегорією міжусобиць й розбрату є так звана «Сатирова повість», написана Величком за зразком поеми «Звільнений Єрусалим» італійського поета XVI ст. Торквато Тассо118. В її зміст, зокрема, поміщено сюжет виступу Люципера перед нечистою силою, в якому викладено план знищення українського народу, що набрид йому

———————

116 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — Т. І. — С. 451–452.

117 Там же. — Т. ІІ. — С. 8.

118 Поема «Звільнений Єрусалим» (1575) була відома в Україні через польський переклад Петра Кохановського (1566–1620), що у XVII ст. пережив три видання. Існував і український переклад поеми (Тассо Т. Действія Кгоффреда или Іерусалиму свобожденного // Українська поезія середини XVII ст. — К., 1992). На думку В. Соболь, Величко користувався польським перекладом поеми (Соболь В. «Літопис» С. Величка як явище українського бароко. — Дніпропетровськ, 1996. — С. 49).

більше за інші народи своїм благочестям і лицарством: «Нехай одн− по св−ту волочатся яко заблудшіе без пастора овци, другіе затягаются на службу розним посторонним монархам и там за денги гинут, третти в пянств− утопают, четверти в св−тових розкошах, яко вепрові нехай утопают, пяти в сладострастіях плотских нехай гнусн−ют и Бога на ся ображают, шести на своїх гетманов и началников нехай бунтуют, а роздвоеніями и незгодами внутрними и междуусобіями своїми сами себе нехай викореняют, нехай військо згине, нех му ся то станет, же козаров память не зостанет»119.

В контексті «Руїни» Величко розглядає й правління Брюховецького. За його версією, український народ двічі повставав за свої права. Один раз за Богдана Хмельницького, другий — за правління гетьмана Брюховецького, при якому «всенародное негодованіе разширилося за уничтоженіе древних прав и волностей малороссійских», і який допустив і «позволил непредусмотрително бити воєводам московским по вс−х городам малороссійским, которіи з т−м позволеніем по указу монаршім поіхали и господствовати почали з великим ... з всенародним малороссійским отягощеніем»120. Апогеєм «Руїни», за Величком, став поділ території козацької держави на дві частини згідно з Андрусівською угодою 1667 р., яка відбулася з «великою кривдою козацкой» й стала черговим актом занепаду традиційних прав івольностей.

Для пізніших представників козацького історіописання події «Руїни» вже позбавлені такого драматизму, як у Величка. Можливо, тому, що більшість їхніх творів ґрунтувались на основі «Літопису Граб’янки», а можливо, й через те, що автори, які жили й писали вже в середині — другій половині XVIII ст., не були свідками міжусобиць та їх наслідків. Окремі ж з них — згадувані Максим Плиска та Іоанн, воліли взагалі уникати опису цих подій, аби не погіршувати загальну картину героїчного минулого, яку вони конструювали у своїх віршованих історіях.

Ці автори сприймали повстання Хмельницького, події «Руїни», як далеку історію — «золотим віком», часом становлення і найвищого піднесення прав і вольностей. Втім, і в сучасному їм періоді вони прагнули віднайти такі події, які б могли прирівнятися до героїчних діянь, описуваних їхніми попередниками.

Такими подіями стали російсько-турецькі війни 1734–1739, 1774– 1776 рр. й участь в них козацьких формувань та елекція гетьмана Кирила Розумовського. Для тодішніх творців козацького історіописання вони означали не менше, ніж події Хмельниччини для Величка чи Самовидця.

———————

119 Величко С. Летопись событий в Юго-Западном крае.– Т. ІІ. — С. 406–407.

120 Там же. — С. 96.

Так, Максим Плиска в 1763 р. навіть ототожнював часи великого повстання і війни з турками 1730-х років: «…сіи баталіи совокуплены были и яко славного гетмана Малороссійского Богдана Хмелницкого, который спас Малороссію от поляков, так і сіи баталіи про честь и удаль россійскаго народа, храбрость и отвагу и в−чную их славу с которих впервых пишу»121. При цьому свій текст він намагався конструювати, за аналогією з «Літописом Граб’янки», у формі сюжетно-цілісних оповідань — «сказаній» та «повістей»: «Сказаніе о первой баталіи с турками и военніх д−йствіях против турок и татар 1736 году», «Пов−сть о взятіи преславного турецкого города Хотина».

Тема воєн з турками присутня так чи інакше в більшості творів, написаних в середині — другій половині XVIII ст. Різниця між ними полягає в ступені детальності висвітлення подій. Але загальне спрямування сюжету доволі схоже. Воно ґрунтується на двох головних аспектах. Перший серед них — участь козаків у військових діях, їхня доблесть, виявлений героїзм. Для упорядників «Ніжинського літопису», «Новгород-Сіверського літопису», «Літопису Лизогуба», «Краткой записки о действіях прежде бывших...», продовжених варіантів «Короткого опису Малоросії» та ін., котрі й самі нерідко виступали свідками й учасниками військових дій, головним було показати незамінну й важливу роль підрозділів Гетьманату під час війни. Другий аспект, на якому особливо наголошується в текстах, полягав у висвітленні драматичних наслідків війни для його господарства та населення, яке потерпало від постійних експропріацій худоби, збіжжя, участі в будівництві різних фортифікаційних споруд, обтяжливих військових постоїв. «Внутри Малой Россіи, — писав Григорій Покас, який брав участь у війні, — не толко то, что къ армии потребно било, но что толко офицерамъ пожелалось, все забирали, а при томъ грабили гвалтомъ людей малороссійскихъ, которие за свою б−дную обиду приговаривали, обстаивали, мучили до полусмерти и убивали многихъ. Погонщиковъ къ генералному магазейну въ походахъ взятихъ более 2000 челов−къ умертвились въ единой толко компаніи очаковской»122. Інший учасник війни і автор Федір Маньківський детально занотовує кількість волів, забраних з Малоросії, число цивільних, які працювали на будівництві оборонних ліній123.

Означені сюжети мали слугувати певною реабілітацією за виступ Мазепи, а також репрезентувати звитягу козацького війська, ефективність автономного устрою Гетьманату, його провідну роль у військових перемогах імперії.

———————

121 РНБ. ВР. — Ф. 299. — № 552. — Арк. 146 зв.–47.

122 Короткий опис Малоросії (1340–1776). — С. 126.

123 Там само. — С. 146–167.

В такому ж контексті гетьманська елекція 1750 р., другий за популярністю сюжет, сприймалася авторами як визнання імперією заслуг Гетьманату, недоторканості його автономних прав і вольностей та відновлення природного стану речей. Опису цієї події передують епізоди про беззаконня, що творилися урядниками Малоросійської колегії: ігнорування традиційного устрою Малоросії, непосильні збори і податки.

«Коллегія сія была ... много людей значных помордовано, зв−рства всяким образом вымишляно, кабалы взымано ... Выдоили добре Малороссію!»124, — писав автор «Лизогубівського літопису». Відтак відновлення гетьманського правління постає як початок нового світлого періоду, повернення до традиційних прав і вольностей. Сучасники в правлінні Розумовського вбачали певну рубіжність. Можливо, тому Покас завершує свій твір 1750 роком, а Симоновський, попри те, що він прожив загалом до кінця століття, 1764 роком — коли було скасовано гетьманство, що, на думку автора, було «не полезным»125. В окремих творах представлено детальну картину виборів, атмосферу загального свята, приділено багато уваги усім начинанням молодого гетьмана. В жодному з них немає натяку на фіктивний характер виборів. Лише невідомий читач XVIII ст. залишив на полях одного з рукописів таку примітку: «Неправда, ибо хотя наказано волными голосами, но повелено им выбрать Разумовского126».

Варто погодитися з гіпотезою про те, що на козацьке історіописання у свій час справила вплив «Риторика» Феофана Прокоповича, написана в 1706–1707 рр.127 Це був своєрідний підручник, за яким навчалися покоління студентів Києво-Могилянської академії, а більшість же авторів історичних наративів були її випускниками. Згідно «Риторики», автор, приступаючи до написання твору, мав визначити для себе головну подію, явище, на які мали спиратися всі другорядні, та ґрунтуватися причиннонаслідковими зв’язками між ними. Можливо, користуючись такими настановами, творцями козацьких літописів визначена концепція прав і вольностей як головна основа їхніх творів. Керуючись нею, вони описували плин вітчизняного минулого. Цій основі підпорядковувалася низка вузлових подій історії — серед них Хмельниччина, війни з турками, відновлення гетьманства.

———————

124 Летописец, или описание краткое знатнейших действ и случав. — С. 55.

125 Симоновский П. Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах... — С. 159.

126 Апанович Е. Рукописная светская книга XVIII в. на Украине: исторические сборники. — К., 1983. — С. 197.

127 Levin P. Ancient and Early Modern Thought in Ukrainian Historiography. — Р. 322.