Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.
Конструювання ідентичностей: уявлення про територію
Важливим елементом ідентичності для авторів козацького історіописання була територія, що позиціонувалася як «своя», де відбувалися основні події «власної» історії та проживали люди з усвідомленням власної етнічної чи релігійної спільності. В козацьких наративах кордони цієї території були доволі рухомі і залежали від світосприйняття авторів чи підставових джерел, якими вони користувалися. Її означення включає, як правило, декілька назв: «Україна», «Русь / Руська земля», «Малоросія», вживання яких опосередковане часом написання твору чи конкретною метою, яку ставив перед собою його автор. Спробуємо окреслити, як ці територіальні означення існували в текстах та як змінювалося їхнє значення.
———————
61 Собрание историческое из книг древнего писателя Александра Гвагнина и из старых русских верных летописей обшитованым полковым обозным Стефаном Васильевичем сыном Лукомским, сочиненное в малороссийском городе Прилуки 1770 году / Летопись Самовидца по новооткритым спискам. — К., 1878. — С. 321–372.
62 Повесть о том, что случилось на Украине с тоя поры, как она Литвою завладена // Чтения Императорского общества истории и древностей российских. — 1848. — № 5. — Отд. 4.
Найбільш давнім серед них є визначення «Русь» чи «Руська земля». В козацьких наративах їх вживання, з одного боку, пов’язане з впливом попередньої — церковної традиції історіописання, з іншого — Русь, від якої в більшості текстів козацької доби лишилася одна назва, все ж таки уособлювала героїчне минуле та дозволяла вбачати потенційно «своїми» території, які виходили за межі козацької юрисдикції. Наприклад, Величко, слідуючи традиціям церковного історіописання, вказує на значно ширші обсяги «своєї» території. Він, зокрема, цитує відомий Білоцерківький універсал Богдана Хмельницького, в якому визначено «истиннія з древних векав земли і провінціи наши Сарматійскіе і Козакорускіе»63. Під останніми розумілися землі Київської Русі включно з Галичиною, Білоруссю. Втім, якщо для церковних інтелектуалів цей простір передусім пов'язаний з традицією Pax Orthodoxa, то для козацьких авторів означав максимальну і бажану перспективу по розширенню козацької держави64.
Прикметно, що в творах XVII ст. «Русь» і «Україна» існують паралельно, але для означення різних територій. Для автора «Львівського літопису» Україна співпадає з польським уявленням про її територію ще до розгортання Хмельниччини. Це південно-східні землі Речі Посполитої. Втім, хоч території Поділля, Галичини, Волині у творі не є Україною, але вони й не польські, а руські65. Михайло Гунашевський — автор літопису, помістив до нього промовистий епізод: «Жолніри приіхали до Києва аби впрод Козаков а затим по вшисткой Україні Русь стинати…»66. Показовим є те, що Русь тут виступає категорією етнічною та конфесійною, яка існує в територіальних межах України. На дещо відмінне розуміння Русі натрапляємо в анонімній польськомовній хроніці XVIII cт., написаній на Правобережжі, очевидно, представником «іншої Русі», яка не приєдналася до козацького повстання: «Kozacy, przyłeczeni do Moskwy, Rus wojują»67.
———————
63 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — Т. І. — С. 82.
64 Кордони козацької держави збігалися з межами поширення православ’я в дипломатичному листуванні Богдана Хмельницького з Московським двором напередодні Переяславської угоди (Затилюк Я. «Спадкоємці», «власники» та «охоронці» києворуської спадщини в уявленнях мешканців Гетьманщини другої половини XVII ст. — С. 33).
65 Бевзо О. Львівський літопис і Острозький літописець. — Львів, 1971. — С. 114, 121.
66 Там само. — С. 105.
67 НБУВ. ІР. — Ф. XXIV. — №. 2371. — Арк. 17 зв. Рукопис форматом F 4, об’ємом 21 аркуш носить назву «Хронікальные заметки по истории Польщи (1550–1763)», яка не є оригінальною для даної хроніки. На рукописі збереглась первинна пагінація, що починається з 29 аркуша. Це може свідчити про первинну належність хроніки складу рукописного збірника.
Русь часто фігурує в обох редакціях «Літопису Граб’янки». Вона виступає синонімом «України», яка доволі широко представлена в тексті. Для його автора зрозумілими є «предели земли своея», які включають тогочасні Київське, Брацлавське, Чернігівське та Подільське воєводства і є водночас Руссю та споконвічними землями козаків68.
В «Літописі Граб’янки» поряд з «Руссю» та «Україною» представлене ще одне означення, яке поєднує територію й вітчизну, — «Україна-мати» як сакральна батьківщина «людей украинских» і «козаков». Зокрема, в своєму зверненні до реєстрових козаків напередодні повстання Хмельницький закликає їх приєднатися до запорожців, бо їх «едина породи мати Украина»; «Корони ли Полской пособити можут, яже неволею мужество им заплатила, или матери своїй Украини, яже свободою дарствавати хощет»69. В тексті короткої редакції («История о действиях презельной брани») знаходимо також епізод з таким визначенням: «От бач, каждый русине и Украины матки твоей сыне, як Бог тебе любе. Из под лядской неволи освободиша, дал тебе полскую землю в користь яко жидам землю ханаанскую, которой уже обобравши ужитков начатки, даждь славу Богу, а далей при помощи Божей поступай»70. В цьому фрагменті привертає увагу поєднання «русин — Украины матки сын». Тобто йдеться про взаємоіснування старої та нової ідентичностей — Русі та України, а, можливо, поняття «русин» втілювало православну ідентичність. Слід зауважити, що автор схильний розмежовувати козаків, «людей украинских» та росів / русинів71, під двома останніми маючи на увазі некозацьке населення. Втім, вони були вихідцями з України, і вона вважалася «своєю» землею для них всіх.
Ряд концептів, властивих «Літопису Граб’янки», впливав й на твори, для яких останній був за джерело. Йдеться не стільки про текстологічні запозичення, як про ідейні. Так, Симоновський також окреслює територію України чотирма воєводствами72. Проте в «Истории о малороссийском народе», як і в інших творах другої половини XVIII ст., фіксується також вживання терміну «Малоросія» для Лівобережної України поряд з традиційними означеннями «тогобочная» і «сегобочная Украина»73.
———————
68 Летопись Грабянки. — С. ІІ.
69 Там же. — С. 43.
70 Гисторія Г. Граб’янки. Л−топись краткій... — С. 79.
71 Летопись Григория Грабянки. — С. 26, 32, 111.
72 Симоновский П. Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах, собранное из разных историй иностранных, немецкой — Бишенга, латинской — Безольди, французской — Шевалье и рукописей русских чрез бунчукового товарища Петра Симоновского, 1765 года. — М., 1847. — С. 58, 67.
73 Там же. — С. 90–92.
В іншому наративі — історичній драмі «Милість Божа», поставленій студентами Києво-Могилянської академії в 1728 р. з нагоди 80-річчя від початку повстання Хмельницького, також подібно до «Літопису Граб’янки» простежується образ «України-матері» в значенні батьківщини козацького народу74.
Для Величка характерне синонімічне вживання назв «Русь», «Україна», «Малоросія» для визначення території. Нерідко він робить їх поєднання на кшталт «Украина малороссийская», «Украина козакорусская». Територіальні межі для цих категорій в творі не представлені однозначно. Величко, оповідаючи про події напередодні Визвольної війни, вказує, що Хмельницький втік із Бродівського замку «в Украину»75. Тобто, за аналогією з Самовидцем, Величко не схильний трактувати Галичину як Україну. Те ж саме стосується і епізоду про похід гетьмана на Паволоч, де він чекав прибуття козацького війська з України і розсилав універсали «во всю Украину Малороссійскую и в далніе города рускіе»76. Територія «отчизни украиномалороссійской» для Величка, як і для Самовидця — землі, на які в різні часи розповсюджувалася юрисдикція козацької держави.
У Величка питання єдності України Правобережної — «тогобочной» та Лівобережної — «сегобочной» є священним — запорукою існування самої держави та гарантією миру. Не даремно ця проблема винесена автором у звернення до читача — центральний елемент твору. Власне, і поштовхом для написання історії стала подорож автора Правобережною Україною у 1703 р., під час військової кампанії. Побачена ним руїна краю спонукала до пошуку причин такої ситуації: «вид−х многія гради и замки безлюднія и пустіи, валы некгдись трудами людскими аки гори и холми висипанні и тилко зверьем дікіім приб−жищем и водвореніем суще ... Вид−х же к тому на розніх там м−стцах много костей челов−ческих сухих и нагих... и рекох в ум−, кто сіє?»77. Впродовж усього твору Величко не раз нарікає на розкол України та втрату і занепад внаслідок цього Правобережжя: «Пала тогобочная Украина аки древній Вавилон»78.
Величко не лише окреслює саму територію — ареал проживання «козакоруського народу», але й робить спробу визначити місце козацької держави в середовищі цілого європейського регіону. Крім того, що в творі неодноразово наголошується роль цієї держави в історичному розвиткові регіону, також її саму потрактовано як європейську: «сталося знаменитое в страні нашей Европійской примереніе», хоча варто все ж таки застерегти від трансляції сучасного розуміння європейськості на світогляд XVIII ст.
———————
74 Милость Божія // Українська література XVIII ст. Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори. — К., 1983. — С. 307–311.
75 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — Т. І. — С. 13.
76 Там же. — С. 99.
77 Там же. — С. 4.
78 Там же. — С. 8.
Для Самовидця центральним означенням «своєї» території була «Україна». За підрахунками Я. Дзири, в «Літописі Самовидця» ця назва зустрічається понад 70 разів79. Його автор — Роман Ракушка-Романовський, писав свій твір під впливом особистих вражень від побаченого, але вже на початку XVIII ст., тобто в часи, коли Україна була розділена на лівобережну й правобережну частини, часто варіював вживання цієї назви, поширюючи її на Лівобережжя чи власне всю територію повстання. Так, пишучи про здирства польських старост перед початком війни, він вказує, що самі старости та власники маєтків не жили в Україні80, маючи на увазі здебільшого землі Київського воєводства. Вже з початком розгортання війни Самовидець означує Україною ті землі, що потрапили під козацький контроль81. Максимальні ж її межі, за Самовидцем, сягали по р. Случ82, тобто дорівнювали території козацької держави згідно з умовами Зборівського договору 1649 р.
Прикметно, що, пишучи про міста Поділля, Романовський не завжди означує їх Україною. Наприклад: «Тягнул [Хмельницький] к полским городам, где притягши под Пилявци, не доходя до Константинова Старого»83, або ж: «мусіло войско уступать на Украину, пойшли через переправи через Ікву і Пляшову… увойшло в Украину»84.
В одному місці свого твору автор визначив територію України, яка включає в себе Лівобережжя, а також правий берег: «По тамтой стороні Дніпра аж до Дністра»85. При описанні подій «Руїни», а також поділу козацької держави після Андрусівського перемир’я територія Правобережжя продовжує визначатися як Україна.
Назва «Малоросія», популярна серед пізніших козацьких авторів, не трапляється в «Літописі Самовидця». Очевидно, твір був написаний в період, коли її вживання ще не усталилося. Натомість термін «Русь» в творі фіксується часто86. Його Самовидець використовує для позначення православної спільноти Речі Посполитої. «Русь християнська» — категорія не територіальна, а радше конфесійна і виступає синонімом «православ’я».
———————
79 Дзира Я. Вступ // Літопис Самовидця. — С. 35.
80 Літопис Самовидця. — С. 46.
81 Там само. — С. 47–50.
82 Там само. — С. 59.
83 Там само. — С. 53.
84 Там само. — С. 61.
85 Там само. — С. 52.
В творах козацького історіописання трапляються також визначення території України по річку Горинь, де проходила «граница украинская»87, або ж визначення козацької території по річці Случ, що було однією з умов Зборівського договору. Зокрема, в «Ніжинському літописі» натрапляємо на такий фрагмент: «гетман Богдан все войско лядское разбил и всех ляхов за Случ выгнал и границу устрои и укрипи от Гетманщини з ляхом и написа на границе: “Смотри ляше, по Случ наше, назад не оглядайся, а вже пановати тут не сподівайся”»88.
Слід відмітити, що вживання терміну «Малоросія» в цілому не було властивим для історичних творів, написаних в до-полтавську добу. Яскравим підтвердженням цьому є «Літопис Дворецького», що постав в 1670-х роках. В його тексті взагалі відсутня Малоросія, натомість повсюдно вживається Україна, в тому числі як спільна назва для обох її берегів: «…з усею Украиною по обеим сторонам Днепра будучою»89. Коли ж необхідно було виокремити територію по один бік Дніпра, Дворецький застосовує визначення «край задніпрский». Те ж саме можна сказати про віршовані історичні твори, написані в кінці XVII ст. Йдеться про поему Олександра Бучинського-Аскольда, написану з нагоди Чигиринських походів, в якій домінує назва Україна90.
Синонімічність термінів «Україна» — «Малоросія» є характерною для твору другої половини XVIII ст. «История о том, как Литва Русью завладела», автор якого до того ж стверджував, що ці назви побутували ще в часи монгольської навали91.
Пізніші твори, створені на основі козацьких літописів, — короткі хроніки, літописці, реєстри історичних подій — в своїй більшості не відзначаються оригінальними повідомленнями в частині, написаній на основі джерельного наративу, і в цілому повторюють його концепцію. Таким джерельним текстом найчастіше виступав «Літопис Граб’янки» чи його спрощена версія «Короткий опис Малоросії». Лише в поодиноких випадках регіональні хронічки можуть слугувати матеріалом для реконструкції їх авторами таких концептів, як територія, етнос, вітчизна. Йдеться, зокрема, про Ніжинський, Новгород-Сіверський, Переяславський, Чернігівський та інші літописи.
———————
86 Там само. — С. 54, 59, 115.
87 Повесть о том, что случилось на Украине с тоя поры, как она Литвою закладена. — С. 60.
88 НБУВ. ІР. — Ф. 310. — № 34. — Арк. 115.
89 Мыцык Ю. «Летописец Дворецких» — памятник украинского летописания XVII века // Летописи и хроники. — М., 1984. — С. 229.
90 Бучинський Аскольд О. Чигирин // Українська література XVII ст. / Упор. Крекотень В., Мишанич О. — К., 1987. — С. 309.
91 Повесть о том, что случилось в Украине, когда она Литвою завладена. — С. 1.
Зазвичай через надзвичайну стислість і лаконічність пам’яток регіонального історіописання важко буває простежити просторово-територіальні візії їх авторів. Для опису давнішого періоду застосовувалися концепти, які були характерні для кінця XVII — початку XVIII ст., з їх ідеєю єдності обох берегів Дніпра. Втім, у другій половині XVIII ст. батьківщиною і «своєю» територією стала Лівобережна Україна, або Малоросія — саме такий термін утвердився для її означення, і він зустрічається в текстах тієї доби майже повсюдно. Правобережжя, яке для нового покоління вже давно стало «закордоном», в текстах означується, як «Украина тогобочная», або ж навіть «Польша». Слід також відзначити, що в цей же період з’являється назва «Гетьманщина», як альтернатива Малоросії для позначення території Лівобережжя. Зокрема, ця назва фіксується в «Ніжинському літописі»92. Відтак, «Гетьманщина» зовсім не була кабінетним терміном XIX ст., ним послуговувалися, принаймні, століттям раніше.
З територією нерозривно пов’язане й поняття «батьківщина / вітчизна». Це була одна з найголовніших парадигм XVIII ст. — важливий фактор формування національної ідентичности. З повстанням Хмельницького починають формуватися нова система лояльностей, нові політичні, культурні та соціальні межі для нової батьківщини93. Втім, необхідно прослідкувати, яким чином змінювалося це поняття, який зміст в нього вкладався.
Сам термін «вітчизна» / «ojczyzna» пов’язаний передусім з польською традицією, в Росії він мав дещо відмінне значення, оскільки його відповідник «отчизна» уособлював не територію, а родову власність, спадок94. В XVII ст. це поняття активно залучається до текстів, що писалися на українських теренах. Для частини їх авторів вітчизною продовжувала бути Річ Посполита. Таке її трактування, зокрема, простежується у творі Касіяна Саковича «Вірші на жалостний погреб…» (1622 р.)95, Симона Пекаліда «Про Острозьку війну» (1600 р.)96.
———————
92 НБУВ. ІР. — Ф. 310. — № 34. — Арк. 155, 156 зв.
93 Plokhy S. The Origin of Slavic Nation. — Cambridge, 2006. — P. 334.
94 Ibid. — P. 334.
95 Сакович К. Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича Сагайдачного // Українська література XVII ст. — С. 221.
96 Пекалід С. Про Острозьку війну // Антологія української поезії. — К., 1984. — Т. 1. — С. 77.
В творах церковних інтелектуалів — Феодосія Софоновича, а також автора «Густинського літопису» — поняття «вітчизна» мало дуалістичний характер. З одного боку, оскільки Русь, руське минуле були для них основоположним чинником історичного розвитку і важливим підґрунтям для існування православної церкви, цілком природно, що «вітчизна» охоплювала межі усього православного простору Речі Посполитої, маючи не територіальні, а конфесійні кордони. З іншого — політичною батьківщиною лишалася Річ Посполита. Автор «Густинського літопису», наприклад, називає Длугоша та інших польських істориків «нашими летописцами»97. Московське царство, попри його православність і належність до Pax Orthodoxa, є ворожим не тільки до об’єкту їх політичної лояльності — Речі Посполитої, але й для Русі. З втіхою в «Густинському літописі» описуються перемоги польських королів, а серед сусідів, від яких Русь терпіла лиха, зустрічаємо й Москву.
Ще до появи перших творів козацького історіописання, в яких концепт нової батьківщини набув розвитку, його формування простежується в гетьманських універсалах від часів Брюховецького. При ньому фактично вперше популярності став набувати топос про Україну як козацьку батьківщину, на відміну від, наприклад, Тетері, який продовжував трактувати Річ Посполиту як батьківщину для козаків98. В обох редакціях «Літопису Граб’янки» та творі Ракушки-Романовського поняття «вітчизни» ще не набуло вираженої артикуляції. Так, в «Літописі Граб’янки» його зустрічаємо лише один раз — як «наше отчество»99. Найімовірніше, тут воно вже є даниною петровській епосі.
Найбільш яскраво поняття «вітчизна» представлене на сторінках «Літопису Величка». Саме цей твір ілюструє, як у свідомості козацьких інтелектуалів нова політична реальність — Гетьманщина — остаточно замінювала собою Річ Посполиту як вітчизну100. За своєрідне кредо Величка може слугувати уривок з його твору: «Вся по обеих сторонах реки Днепр сущая Малая Росія от древних и старовечних времен бысть отчизною козацкою»101. Для Величка, який писав свій твір задовго після поділу України на лівий і правий береги, ареал вітчизни лишається єдиним, вираженим в таких термінах, як «отчизна наша украиномалороссийская»102, чи «Украина — отчизна козацкая»103, а сам Андрусівський поділ автор вважає найбільшою її трагедією.
———————
97 Густинская летопись // ПСРЛ. — М., 2003. — Т. 40. — С. 15.
98 Plokhy S. The Origin of Slavic Nation. — P. 335.
99 Летопись Грабянки. — С. ІІІ.
100 Sysyn F. Fatherland in Early Eighteenth Century Ukrainian… — P. 51.
101 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — Т. І. — С. 298.
102 Там же. — С. 5.
103 Там же. — С. 298.
Отже, не доводиться стверджувати, що уявлення про територію, її назви у вітчизняних інтелектуалів XVII–XVIII ст., в тому числі й представників козацького історіописання, були сталими і визначеними для кожного з періодів чи конкретного автора. Існувало розуміння «своєї» землі / території, що представлялася як простір, заселений людьми, етнічно та конфесійно спорідненими. Розміри території, її означення були змінними навіть в межах одного тексту. Побутування одного з найдавніших термінів — «Русь» пережило впродовж XVII–XVIII ст. свою трансформацію від уявлень про неї як простір Pax Orthodoxa до означення власне українських етнічних теренів чи земель Київської Русі, яка в окремих наративах поставала навіть споконвічною предківською землею козацького народу.
Репрезентація України в творах XVII–XVIII ст. найчастіше включала в себе чотири воєводства Речі Посполитої, зрідка охоплюючи також Поділля, Волинь та Галичину. Назва «Україна» для пам’яток межі цих століть виступала домінантним терміном для означення території. Вже в пост-полтавський період поряд з Україною дедалі частіше з’являється Малоросія. Для авторів другої половини XVIII ст. Малоросія — це Лівобережна Україна, автономна держава в складі Російської імперії. Втім, за Правобережжям визначення «Україна» зберігалося.
Не було сталим в текстах тієї доби й поняття «вітчизна». Так, для церковних інтелектуалів Річ Посполита продовжувала бути політичною вітчизною при рецепції Русі як сакральної вітчизни, православного простору. В творах козацького історіописання, зокрема, в творі Самійла Величка, це поняття постає як батьківщина козацька — «отчизна украиномалороссийская». В подальші часи, вже приблизно в другій половині XVIII ст., перед вітчизняними авторами, як і більше століття тому перед церковними інтелектуалами, постала проблема двох вітчизн: політичної — Російської імперії та Малоросії — землі предків. Таке суміщення характерне для так званої малоросійської ідентичності, яка виявлялася у відстоюванні автономії, прав і вольностей при одночасній лояльності до імператора.
