Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.
Етногенез та рання історія у візії козацького історіописання
Питання витоків свого народу, його ранньої історії для авторів ранньомодерної доби мали вирішальне значення. Давність історичного розвитку держави, глибокі історичні корені її мешканців додавали неабиякої престижності в очах власних підданих, сприяли легітимізації сучасного становища державних інституцій, прав та привілеїв еліти, посилювали конкурентоспроможність на зовнішньополітичній арені.
———————
27 Прокопович Ф. Сочинения / Под ред. И.П. Еремина. — М.–Л., 1961. — С. 147–206 (Трагедокомедія «Владимир» написана у 1705 р. і вперше поставлена на сцені Київської академії 3 липня цього ж року).
28 Див. про текстологічні особливості списків та редакцій «Літопису Граб’янки»: Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст. — К., 2010. — С. 71–96.
Окреслюючи початки давнього минулого, вітчизняні автори XVII– XVIII ст. намагалися слідувати торованим шляхом своїх попередників — європейських і, зокрема, польських істориків. Вони відшукували в їх творах не лише фактичні відомості, що могли б прислужитися при укладанні картини власного минулого, але й певні схеми, усталені форми та міфи, які були популярні на той час в Європі. Адаптовані елементи на ґрунті козацького та церковного історіописання набували власних оригінальних форм або ж ставали аналогією вже існуючих зразків.
Одним із елементів тогочасної етногенетичної традиції була античність — власне давньоримська історія, що виступала засобом підкреслення давності етнічних витоків і була дуже популярною у польських та інших східноєвропейських авторів раньомодерної доби29. Активно залучали її також і при укладанні царської генеалогії в Московській державі, виводячи правлячу династію від імператора Августа. Для творців українських історичних наративів XVII–XVIII ст., попри їх добре ознайомлення з античною традицією через польське та чеське посередництво, а також візантійську спадщину, давньоримські та грецькі діяння не стали основоположним елементом в етногенетичних пошуках. Їх радше використовували в риторичних прийомах, різноманітних аналогіях, аби підкреслити вишуканість стилю та власну освіченість.
Вітчизняні автори (особливо це стосується представників до-козацького історіописання — церковних інтелектуалів) в питаннях етногенезу активно використовували біблійну генеалогію. Звертання до Старозавітних часів, що зрештою було притаманне для багатьох європейських історій, мало дві основні причини. По-перше, автори таким чином намагалися довести давність походження народу, ввести його історію в певний сакральний вимір. Інша причина, на думку П. Левін, полягала в тезі про служіння Богу як найвище завдання людського буття. Відтак, читання й написання історії також мало підпорядковуватися цій меті30.
В «Хроніці Софоновича», «Густинському літописі», «Хроніці Боболинського», «Синопсисі» та інших творах XVII ст. є сюжети про розселення народів після Потопу й походження народу руського. Генеалогія останнього виводиться від Ноєвого сина Яфета — родоначальника європейських народів та його нащадків — в різних версіях Мосоха чи Рифата31. З’ясувавши найдавніші витоки, автори звертаються до києворуської історії, змалювання величі та героїки якої мало стати аргументом на захист православ’я. Звеличення Русі у творах XVII ст. мало також на меті переломити концепцію її історії, вироблену в польській історіографії. Адже, наприклад, у Длугоша розвивається концепція трьох слов’янських народів, що походили від Леха, Чеха й Руса. Втім, останньому відводиться лише роль кузена, а не рідного брата. Тим самим його нащадки не були рівними нащадкам двох перших. У Кромера є відомості про привілеї, надані імператором Оттоном ІІІ польським королям про зверхність їх над іншими слов’янами, відстоюється теза про завоювання Русі та її наступну втрату через слабкість королів. Бєльський дещо стриманий у своїх висловлюваннях, але також підтримує теорію завоювання Русі. Лише в Стрийковського Русь не розглядається з таких позицій. Для нього руська монархія закінчилася в 1320, а не в 1018 р., подібно до його попередників, коли король Болеслав прибив свого щита на Золотих Воротах Києва32.
———————
29 Див.: Мыльников А. Картина славянского мира: взгляд из Восточной Европы. Представления об этнической номинации и этничности XVI — начала XVIII века. — СПб., 1999. — С. 74–101.
30 Levin P. Ancient and Early–Modern Thought in Ukrainian Historiography // Europa Orientalis. — 1986. — № 5. — Р. 322.
Для церковних інтелектуалів важливо було показати, всупереч польській візії, що ніякого завоювання не відбулося. Русь добровільно піддалася під литовську і польську зверхність лише після того, як були гарантовані усі права еліти та православної віри33. Втім, основним джерелом для церковних інтелектуалів — авторів вітчизняних історичних творів, попри знайомство з давньоруським літописанням та введенням до читацького кола Іпатіївського літопису в 1630-х роках, залишалися польські твори того ж Длугоша, Кромера, Меховіти, Гваніньї. Саме завдяки ним Русь опановувала своє руське минуле. Відтак за цим руським минулим в історичних та історико-полемічних текстах, що укладалися на українських теренах у XVII ст., впізнається польсько-латинський образ з характерним тлумаченням поняття «держава», «права і вольності», «вітчизна», що зовсім не були притаманні давньоруському літописанню. Звідси й бароково-ренесансні образи давньоруських князів в творах XVII ст.34
———————
31 Див.: Мыльников А. Картина славянского мира: взгляд из Восточной Европы. Этногенетические легенды, догадки, протогипотезы XVI — начала XVIII века. — СПб., 2000. — С. 21–31. Момрик А. Біблійна генеалогія в етногенетичних концепціях польських та українських літописців і хроністів: до постановки проблеми // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історя ідей. — 1992. — № 5. — С. 111–118.
32 Velychenko S. From Kievan Rus’ to Malorossia (1200–1822). The Clerical Chronicles. The Cossack Chronicles // National History as Cultural Proces. A Syrvey of the Interpretation of Ukraine’s Past in Polish, Russian and Ukrainian Writing from the Earlier Time to 1914. — Edmonton, 1992. — P. 7.
33 Ibid. — P. 144.
34 Толочко О. «Русь» очима «України» в пошуках самоідентифікації та континуїтету // Сучасність. — 1994. — № 1. — С. 117.
Втім, біблійна генеалогія, руське минуле залишалися за межами інтересів творців козацького історіописання. В козацьких літописах годі шукати сюжети про Русь, діяння київських князів, чи тим паче галицьковолинських. Лише в поодиноких текстах натрапляємо на сліди руського минулого. Так, наприклад, в «Короткому описі Малоросії» є речення про існування держави Володимира Великого та її розпад за його наступників35, в «Літописі Граб’янки» міститься непевна згадка про хрещення Русі, в «Конституції» Пилипа Орлика знаходимо фрагмент про Київ як стольний град Русі. Самовидець та Величко воліють взагалі не помічати руської давнини у своїх творах. У відносно пізньому творі 1765 р. Петра Симоновського «История о малороссийском народе» натрапляємо лише на стислі повідомлення про князів Олега й Ігоря, та й то в контексті передісторії виникнення козацького стану. Чому ж творці козацького історіописання ігнорували такий, здавалося б, потужний пласт історичного минулого, достатньо відомого і героїчного, аби представляти нову козацьку державу36?
Козаки передусім прагнули легітимізувати свої права, вольності, нову державу, її інституції. На києворуське минуле чи біблійну генеалогію, як пункти відліку початків власної історії та створення на їх основі нового міфу, вони вже не могли спиратися. Русь стала засобом легітимації для відновленої православної церкви, відносини з якою у козацтва були не простими. Очевидно, в сприйнятті козацьких авторів києворуське минуле асоціювалося саме з церковною традицією, через активну його експлуатацію церковними інтелектуалами. В 20–30-х роках XVII ст., на хвилі відродження православ’я та «віднайдення Русі», козацтво ще позиціонувало себе як частину народу руського. В документах часів гетьманів Сагайдачного та Бородавки (Нерода) часто трапляються сентенції на кшталт: «ми і наш народ руський»37. В творах Іова Борецького, Захарії Копистенського, Феодосія Софоновича, «Густинському літописі» — репрезентантів тодішнього історіописання, козацтво — це нащадки дружинників київських князів, народ лицарський. Касіян Сакович у «Вірші на жалостный погреб...» (1622 р.) пише про козаків, як про плем’я Яфетове, та ототожнює їх із руськими князями, що воювали Візантію38. Однак уже після 1648 р. ситуація докорінно змінилася. Повстання розділило «русь» на своїх прибічників та антагоністів. Багато з представників руської шляхти влилися в козацьке середовище, інші залишилися в політичному просторі Речі Посполитої. В очах останніх козацтво втратило свою легітимність через збройний виступ проти короля та вітчизни, а також право представляти інтереси всієї «русі». Православна віра та етнічність тепер втрачають свою визначальність у виборі та формуванні політичної лояльності.
———————
35 Короткий опис Малоросії (1340–1776) / Підготовка до друку А. Бовгирі. — К., 2012. — С. 30.
36 Попри це, руське минуле активно експлуатувалося в Гетьманщині XVII — початку XVIII ст. Зокрема, при укладанні універсалів, дипломатичному листуванні, панегіриках тощо (Затилюк Я. «Спадкоємці», «власники» та «охоронці» києворуської спадщини в уявленнях мешканців Гетьманщини другої половини XVII ст. // Укр. іст. журн. — № 5. — К, 2011. — C. 28–43).
37 Brechunenko W. Kozaczyna i kształtowanie sie nowej tożsamości ukraińskiej // Rzecz Pospolita w XVI–XVII wieku. Państwo czy współnota? — Toruń, 2007. — S. 155–158.
Вже в часи гетьманів Брюховецького та Самойловича козацька старшина перетворюється на замкнутий елітарний прошарок, в середовищі якого починають продукуватися нові ідеї, що мали б виробити якісно нову концепцію історії. Значна частина цієї нової еліти не мала шляхетного походження — ані польського, ані русько-православного. Відтак виникає ідея «політичного народу», на кшталт польської політичної нації — народу-шляхти, однак тепер уже на українсько-козацькому ґрунті. Ця нова категорія не була залежна ні від «русі», ні від поляків, а мала виробити свою власну ідеологію. Щоправда, в козацькому історіописанні, що репрезентувало нову ідеологію нового «політичного народу», руське минуле не було витіснене остаточно. Одним із стрижнів нової ідеології залишалося православ’я, і руська ідентичність козаків здебільшого ним і обмежувалася39. Так, Самовидець, який ігнорує повністю руське минуле, тим не менше вживає термін «народ руський», маючи на увазі православних носіїв «руської віри»40.
Ідея політичного народу-шляхти, або в українському прочитанні народу-козаків / старшини, вимагала відповідного підґрунтя. Відкинувши «Русь», як засіб легітимації витоків козацької історії, творці нового жанру історіописання взяли на озброєння популярну в польському інтелектуальному середовищі XVI–XVIII ст. концепцію сарматизму, дещо її видозмінивши для власних потреб.
Сарматизм, як етногенетична концепція, не був власне польським винаходом. Його коріння сягають ще в добу античності, коли грецькі та римські автори позначали Сарматією територію причорноморських рівнин. Так, «Географія» Птоломея визначає Сарматією терени Польщі, Литви (з Україною)41. Власне, реальною причиною виникнення цієї теорії був брак достовірних знань про географію та історію Центрально-Східної Європи. Подальшого розвитку етногенетичний міф набуває в працях німецьких та французьких хроністів Х–ХІІІ ст., які воліли вбачати в слов’янах нащадків сарматів чи й самих сарматів42. Також сарматський міф популярним був в епоху Відродження, з властивим їй захопленням античністю. Зокрема, його розвинув в 1470 р. італійський історик і філософ Філліпо Буанакорсі Каллімах в праці «Історія Польщі, Чехії та Угорщини»43.
———————
38 Сакович К. Вірші на жалісний погреб презацного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного // Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — С. 221.
39 Brechunenko W. Kozaczyna i kształtowanie sie nowej tożsamości ukraińskiej... — S. 158.
40 Літопис Самовидця. — К., 1973. — С. 52.
41 Кресін О. Український сарматизм // Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996. — С. 136.
Польським «першовідкривачем» сарматизму став Ян Длугош в середині XV ст. Від нього ця теорія була перейнята авторами XVI–XVII ст. Мєховітою, Бєльським, Стрийковським, Кромером, Сарніцкім, Ваповським та ін. В основі сарматської етногенетичної легенди (в її польському прочитанні) лежить сюжет про те, що сарматські племена мешкали до перших років нової ери в степах між Доном і пониззям Волги. Від того часу вони починають свій рух на захід і займають обширну територію між Дніпром та Віслою, винищивши або полонивши місцеве населення44. Причому, тогочасні автори були схильні асоціювати сарматів виключно з поляками. У візії Станіслава Оріховського — польсько-українського історика, політичного мислителя — сарматизм набув дещо пом’якшених «проукраїнських» форм — слов’яни підкорили більшу частину Сарматії та успадкували ім’я своєї нової батьківщини. Предкам українців дісталась територія одного із найславетніших сарматських племен — роксоланів45. Дещо співзвучною є думка Анджея Максиміліана Фредро, який вважав нащадками сарматів не лише польську шляхту, але й шляхетський стан Литви та Русі46.
Згодом, в XVII ст. сарматизм з етногенетичної категорії перетворюється на категорію соціально-політичну, шляхетську ідеологію. Згідно з нею польська шляхта — нащадки войовничих сарматів, яка має панувати над іншими нижчими станами — селянами, козаками, міщанами47. Сарматизм впродовж XVII–XVIII ст. визначав багато аспектів життя шляхти в Речі Посполитій — звичаї, поведінку, мистецтво, одяг та ін. Зрештою, він мав значний вплив на внутрішньота зовнішньополітичне життя країни. Звідси експансія на Схід (терени розселення стародавніх сарматів), комплекс вищості щодо інших народів, ксенофобія та релігійна нетолеранція48.
———————
42 Cynarski S. Sarmatyzm — ideologia i styl życia // Polska XVII w.: państwo, spółeczeństwo, kultura. — Warszawa, 1969. — S. 247; Ulewicz T. Sarmacja. Studium z problematyki słowianskiej w XV-XVI w. — Kraków, 1950. — S. 18-19.
43 Мыльников С. Картина славянского мира. Взгляд из Восточной Европы. Представления об этнической номинации и этничности XVI — начала XVIII века. — С. 71.
44 Tazbir J. Sarmatyzm a barok // Kwartalnik Historyczny. — 1969. — № 4. — S. 815–816. Теорії походження, подібні сарматизмові в поляків, мали місце і в історії інших європейських народів.Наприклад, французи уXVI ст. розробили теорію франкогалізму, в скандинавських країнах того ж періоду його аналогом був нордизм, в голландців — батавізм (походження народу від стародавніх батавів). Втім, лише у поляків етногенетичний міф набув помітного впливу на суспільно-політичне життя. На думку Януша Тазбіра, певні аналогії з польським сарматизмом можна лише проводити з свідомістю іспанської еліти XVI–XVII ст. (Tazbir J. Op. cit. — S. 817–818; 826).
45 Вирський Д. Станіслав Оріховський-Роксолан як історик та політичний мислитель. — К., 2001. — С. 134.
46 Cynarski S. Sarmatyzm — ideologia i styl życia. — S. 20.
Таким чином, на час появи козацької держави сарматизм набув своїх довершених форм. Оскільки він асоціювався передусім з польською шляхтою, козацькі інтелектуали змушені були його модифікувати. Втім, вони не були серед перших, хто використовував сарматський міф. В «Густинському літописі» є докладна характеристика географічних меж Сарматії та витоків сарматського народу, від якого походять усі слов’яни49. Подібним же чином про сарматів як слов’янських прабатьків йдеться і в «Синопсисі»50. Тема «Сарматії» також звучала у віршованих творах XVII ст. — панегіриках гетьманам Самойловичу, Мазепі, геральдичній поезії. Йдеться, зокрема, про польськомовні твори Сильвестра Косова, Павла Холодовича-Остропольського, Афанасія Кальнофойського, Яна Орновського та ін. В них вживається категорія «Сарматія Російська». Під останньою, очевидно, розуміли частину загальної Сарматії, що включала й польську51.
Самійло Величко по-своєму інтерпретує сарматський етногенетичний міф. Він вживає різні назви для позначення предків козаків — «сарматокозацкие предки», «словено-козацкие», «козакоруские», «савроматийские козакоруские»52.
Етногенетична концепція сарматизму не набула широкого застосування у вітчизняних історичних наративах XVIII ст. Основною причиною, очевидно, було трактування українців не як автохтонів своєї території, а як прийдешніх завойовників. До того ж сарматизм був сильно пов’язаний з національною самоідентичністю польської шляхти, що не завжди однозначно сприймалось новою українською елітою. Вітчизняними авторами XVII ст. сармати трактувалися як спільні предки для всіх слов’ян, козакам же була потрібна цілком окрема теорія, яка б підтримувала ідею існування козацького народу. Втім, сарматизм подекуди знаходив і практичне відображення. Наприклад, з призначенням Юрія Хмельницького гетьманом у Немирові султан надав йому титул князя (володаря) сарматійського, що мало підкреслити автономність його країни.
———————
47 Сарматизм не був визначальним для всіх станів населення. «Сарматський» одяг в XVII ст. могли носити і міщани, а великі магнати, аби вирізнятися від решти шляхти, намагалися вести свій рід від римських часів (Tazbir J. Op. cit. — S. 820).
48 Tazbir J. Op. cit. — S. 816–822.
49 Густынская летопись // Полное собрание русских летописей (далі — ПСРЛ). — Спб., 2003. — Т. 40. — С. 13–15.
50 Sinopsis. — Kyiv, 1681. — P. 152.
51 Roksolanski Parnas. Polskoęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do XVIII wieku. — Kraków, 1998. — S. 136, 315, 318, 321, 375.
52 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — T. 1. — К., 1848. — С. 21, 31.
На зміну сарматській теорії етногенезу вже у XVIII ст. приходить хозарська концепція, що ототожнювала українців з ранньосередньовічними хозарами. В поєднанні із сарматською теорією вона фіксується в «Літописі Величка», автор якого вживає подвійне означення «сарматокозари» чи «русо-козари»53.
Хозаризм, на відміну від сарматизму, не мав таких глибоких коренів в європейській інтелектуальній традиції. Про хозарів як предків козаків згадується у Стрийковского. Оповідається про них і в «Синопсисі», втім, без жодного стосунку до їх спорідненості з слов’янами чи тим паче козаками54. Маємо також згадку в «Повісті времених літ», де русичі постають як платники данини хозарам.
Як елемент теорії етногенезу, хозаризм користувався значною популярністю в представників козацького історіописання. Найбільш повно він представлений в «Літописі Граб’янки», де сюжет про походження українців від хозарів (козарів) співвідноситься з розділом «Житій святих» Дмитрія Ростовського (Туптала) — «О козарех»55. В ньому коротко оповідається про історію цього народу, його походження, географічні межі розселення та звичаї.
Подальшого розвитку хозаризм набув в «Договорах і постановах» Пилипа Орлика. Там, зокрема, зазначено, що войовничий і прадавній козацький народ, який раніше звався хозарським, просвітився ще за панування каганів хозарських і прийняв хрещення від Апостольського Константинопольського престолу56.
Чим же був привабливий хозарський міф для творців козацького історіописання? Тут можна виділити кілька аспектів. В історичних наративах XVII ст., зокрема, церковно-монастирських хроніках, вибудовувалась династична модель історичного розвитку, тобто вітчизняна історія розглядалась як почергова зміна правлячих династій — спочатку київських, потім литовських князів, польських королів і, нарешті, московських царів. Історія ж України із її Визвольною війною, козаччиною не вписувалась в дану конструкцію. Тому їй була винайдена альтернатива — хозаризм, за якою, українці-хозари мали значно древнішу власну династію каганів, а християнство перейняли у Візантії задовго до литовців, поляків та московитів. Звідси й висновок — нова українськокозацька держава має повне право на політичну автономію та власну автокефальну церкву57. До того ж етимологія слова «козак» легко виводиться від «козар». Про це згадано в короткій редакції «Літопису Граб’янки»: «...а козаров нарицаніе малороссіистіи вои пременивше мало. Козари козаки именуются посем»58.
———————
53 Там само. — Т. ІІ. — С. 406.
54 Sinopsis. — Kiev, 1681. — S. 157–158.
55 [Дмитрій Ростовський (Туптало)] Книга житій святих во славу Святія Животворящия Троици на три месяці — март, априль, май. — Киев, 1700.
56 Договори і постанови / Упор. О. Алфьоров. — К., 2010. — С. 21–22.
Хозарська концепція давала можливість козацьким літописцям, що опирались при цьому на давню європейську традицію, розробити старозавітну генеалогію походження українців-хозар, за якою останні були нащадками Гомера — Ноєвого внука59.
Виходячи з цього, в історичних наративах розроблялись різноманітні теорії, що стосувались етимології цього слова. Досить розгорнуто такі версії представлені у творі Петра Симоновського — бунчукового товариша, випускника Києво-Могилянської академії. Згідно з однією із них, козаки називаються так від назви місцевості Касахія, що на території між Чорним і Каспійським морем, за іншою — «козаки есть род скифославенски, живший в Гиркании». Звідси: hirkus — козел — козак, бо у творах польських істориків (М. Стрийковський, О. Гваніньї) «козак» виводиться від «козел», оскільки козаки носили козині хутра і були такими ж спритними, як ці тварини. Далі Симоновський подає сюжет про завоювання литовцями Києва і про переселення народу в пониззя Дніпра. Тут переселенці змішались із козаками, давніми мешканцями цих теренів, і дали початок малоросіянам.
Для пізніших текстів не властиві бароковість та занадто міфологізовані сюжети давнього минулого. Власне, давнє минуле перестає існувати для їх авторів, які починають історію не від біблійних чи сарматських часів, а значно прозаїчніше — з часів литовського панування, початку Хмельниччини. В «Короткому описі Малоросії» (1734 р.)60, що написаний на основі «Літопису Граб’янки», відстоюється позиція автохтонності місцевого населення. В цьому творі Русь асоціюється з УкраїноюМалоросією, яка внаслідок монголо-татарської навали та польськолитовського панування надовго позбулась своєї незалежності і повернула її лише завдяки збройній боротьбі. В подібному контексті розглядають походження мешканців України і Стефан Лукомський — автор «Собрания исторического»61 (1770 р.) та анонімний автор «Повести о том что случилось на Руси, когда ею Литва завладела»62. Як і в «Короткому описі Малоросії», в цих творах спостерігається відхід від міфологічного конструювання етногенезу. Українці трактуються як автохтони своєї землі, причому важливим формуючим елементом етносу вважається козацтво як репрезентант державницького начала, військової доблесті, оборонець православної віри.
———————
57 Кресін О. Український хозаризм. — С. 166–167.
58 Гисторія о начале проименованія козаков. — С. 45.
59 Момрик А. Біблійна генеалогія в етногенетичних концепціях польських та українських літописців і хроністів: до постановки проблеми. — С. 111–118.
60 Короткий опис Малоросії (1340–1776)…
Впродовж нетривалого періоду, наслідуючи існуючі зразки та винаходячи нові теорії, творці козацького історіописання змогли створити власний міф давнього минулого. Він ґрунтувався передусім на якісно новій основі. Руське минуле — фундамент церковного літописання — не відігравало істотної ролі для козацьких інтелектуалів, які створили сармато-хозарський міф походження нового політичного народу — козаків. В умовах інтеграційної політики імперії створені міфи допомагали зберігати певний час власну ідентичність, викристалізувавши малоросійську свідомість, а на її ґрунті став можливий розвиток модерної української нації.
