Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.
Розділ 27
КОЗАЦЬКЕ ІСТОРІОПИСАННЯ: ВІЗІЯ МИНУЛОГО Й КОНСТРУЮВАННЯ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ
Витоки козацького історіописання
Із занепадом давньоруської державності в XIV ст. на українських теренах припиняється й традиція літописання. В наступний період — XV–XVI ст. — з’являються так звані литовські або західно-руські літописи, що укладалися переважно на території сучасних Білорусі й Литви, які не постраждали від монгольської навали й стали осередком державницької традиції Великого князівства Литовського. Ці тексти за свій взірець та не рідко й джерела мали списки давньоруських літописів. Вони ж слугували важливою основою для творів польських авторів XVI– XVII ст. — Кромера, Меховіти, Стрийковського, що писалися під впливом європейських ідей Ренесансу та гуманізму. На сьогодні відомо ряд пам’яток, об’єднаних категорією «литовські літописи», кожен з яких означено за місцем укладання, його упорядником чи пізнішим власником:
«Літопис Авраамки», Уварівський, Красинського, Археографічний, Баркулабівський та ін.1 Серед них вирізняються два — Биховця та Супрасльський. Літопис Биховця, написаний в кінці XVI ст., вважається найповнішим за решту. Охоплює період від напівміфічних витоків Литовської держави й генеалогії великих князів від римських імператорів (що, зрештою, було типовим для літописання тієї доби) до 1506 р.2 Супрасльський літопис, названий так за місцем написання — Супрасльським монастирем неподалік Білостока, має найбільше серед інших відношення до української історії, описуючи події, що відбувалися на території Волині та Київщини в XIV–XV ст., зокрема, татарські набіги, відомості про князя Костянтина Острозького, його звитяжства у війнах та моральні чесноти. В цілому ж загальна концепція та ідеологія цих творів були спрямовані на висвітлення подій, пов’язаних з історією становлення Великого князівства Литовського та правлячої династії.
У 1569 р., після попередніх невдалих спроб, під тиском зовнішньо-політичних обставин Литва та Польща об’єднуються в одну державу. Люблінська унія, яка легітимізувала цю подію, визначила також й новий статус українських земель — вони стають частиною Королівства Польського. Зміна підпорядкування не була надто помітною для тогочасних мешканців України, оскільки в середньовіччя та ранньомодерні часи, за панування васально-клієнтських зв’язків, державна приналежність не була визначальною. Втім, Люблінська унія, за результатами якої давні осередки києворуської державної традиції опинилися в складі Польщі, заклала підґрунтя для певної руської відрубності в межах королівства3.
———————
1 Марченко М. Українська історіографія від найдавніших часів до ХІХ ст. — К., 1956. — С. 31; Полное собрание русских летописей. — Спб., 1907. — Т. XVII.
2 Багалій Д. Нарис української історіографії. — Т. 1: Літописи. — К., 1923. — С. 120.
Принаймні до середини XVII ст. така відрубність не має помітного політичного забарвлення. Радше відбувалася кристалізація етнічної та релігійної ідентичностей. В новій Польсько-Литовській державі руський елемент опинився на положенні «третього зайвого»4. Втім, саме двоєдиність Речі Посполитої стала для її православного руського населення своєрідним викликом, який стимулював захищати свою етнорелігійну інакшість, пошук своєї ідентичності. В умовах відсутності власної династії виразниками й захисниками інтересів руського населення та православної церкви, принаймні в масовій свідомості, виступали православні князі — Заславські, Острозькі, Чарторийські та ін. Вони стали об’єктами численних панегіриків та геральдичної поезії — форм репрезентації історичної думки. В цих творах Русь постає як уособлення «золотих часів», минулої величі, простежується континуїтет між давньоруськими князями та сучасними князівськими родинами. Останні зображувалися не лише як генеалогічні нащадки київських князів, але й спадкоємці їх слави та державницьких традицій5.
Друга половина XVI ст. — період активної контрреформації в Польщі. Її успіхи ставали загрозою для православної церкви, яка, поряд із князівськими родами, в ранньомодерні часи була основою ідентичності6. Небезпека для церкви стала ще більш зримішою після Берестейської унії 1596 р., що фактично поставила православ’я у межах Речі Посполитої поза законом. Унія викликала хвилю антикатолицької та антиунійної полеміки. Її ведення вимагало також й історичних знань задля доведення легітимності й давніх традицій православ’я на річпосполитських теренах. Фактично Берестейська унія стала новим потужним викликом, що стимулював зацікавленість давньоруським минулим, спричинивши «відкриття Русі».
———————
3 Sysyn F. The Cultural, Social, and Political Context of Ukrainian History — Writing: 1620–1690 // Europa Orientalis. — 1986. — Vol. 5. — P. 290.
4 Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — К., 2005. — С. 193.
5 Див. тексти таких творів у виданнях: Українська література XIV–XVI ст. — К., 1988; Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст.. / Упор. Колосова В., Крекотень В. — К., 1978; Українська література XVII ст.: Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика / Упоряд., приміт. В.І. Крекотня. — К., 1987.
6 Sysyn F. The Cultural, Social, and Political Context of Ukrainian… — P. 291.
Після Берестейської унії «активним гравцем» на політичній арені стає козацтво. Звичайно, не слід перебільшувати релігійний фактор в перших козацьких повстаннях Косинського і Наливайка7. Однак, після згасання князівських родів, представники яких довгий час виступали покровителями православної церкви, ця роль переходить саме на козацтво. Вже 1610 р. відома перша протестація козаків, подана до Київського гродського суду на захист православної церкви. Як зазначає С. Плохій, «козаччина забезпечила гнану церкву своєю збройною підтримкою, яка в роз’їденій князівським і шляхетським свавіллям Речі Посполитій значила не менше ніж сеймові постанови та королівські універсали»8. Підтримка православ’я додавала козакам престижу та певної респектабельності. Оскільки довгі часи це було прерогативою заможних верств, козаки, захищаючи церкву, торували собі шлях до вступу в клуб традиційної еліти річпосполитського суспільства9. Апогеєм діяльності козацького стану як протектора православ’я була вирішальна участь у висвяченні 1620 р. єрусалимським патріархом Феофаном нової ієрархії та відновленні Київської митрополії на чолі з Іовом Борецьким.
Відновлення митрополії стало наступною після Люблінської та Берестейської уній рубіжною подією, що посилила процес кристалізації етнічної та релігійної ідентичностей на українських теренах. Після 1620 р. концепти «Русь», «руське минуле» як засіб легітимації православної церкви стають ще більш затребуваними. Саме в цей час в Україні були створені списки давньоруського Іпатіївського літопису10. В цей же період в історико-полемічних творах, авторами яких виступали представники церковної інтелектуальної еліти, серед фігурантів історичного процесу з’являються козаки, причому, повідомлення, що їх стосуються, так чи інакше пов’язані з давньоруським минулим. Козацтво, ставши правонаступником князів у справі оборони православ’я, замістило їх і в дискурсі тогочасного історіописання. Так само, як колись князі, тепер вони уособлювали героїчні традиції давньої Русі. В свідомості тогочасних авторів вони асоціювалися як продовжувачі справи Олега та Володимира. Так, в «Протестації» Іова Борецького козаки — народ лицарський, поборники й захисники православної церкви11. В іншому творі — «Палінодії» Захарія Копистенського — козацтво — нащадки «яфето-роського поколения», оборонці віри, яку «за Владимира от греков принятую держат»12. Вони — також славний лицарський народ, що став для Речі Посполитої «живым и движущимся муром, баштами обронными»13. Взагалі Копистенський активно використовував дискурс Русі для легітимації сучасного становища церкви. Він один із перших вітчизняних авторів широко залучає праці польських істориків Гваніньї, Кромера, Бєльского, Стрийковського, а також давньоруські літописи. В «Палінодії», як пізніше і в козацьких літописах XVIII ст., наголошується на добровільному входженні давньоруських земель до складу Великого князівства Литовського, а згодом і Королівства Польського14.
———————
7 Див. докладніше про їх перебіг: Лепявко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996.
8 Плохій С. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. — К., 2005. — С. 148–149.
9 Там само. — С. 149.
10 Пріцак О. Іпатський літопис та його роля у реставрації української історичної пам’яті // Чому катедри українознавства в Гарварді? Вибір статей на теми нашої культурної політики (1967–1973). — Нью-Йорк, 1973. — С. 42–53.
Слід зауважити, що традиція означення козаків як народу лицарського зустрічається не лише у вітчизняних наративах. Наприклад, Шимон Старовольський — польський історик, пишучи про видатних воїнівсарматів, до їх переліку, поряд з польськими королями, включає не лише давньоруських князів, але й перших запорозьких ватажків Ружинського й Косинського15. Якщо для вітчизняних авторів позитивний і героїчний образ козацтва був опосередкований його роллю у захисті церкви, то для поляків захоплення козаками було інерцією їх популярності після переможної Хотинської війни.
Плекання давньоруської традиції церковними інтелектуалами продовжилося і в наступний період — 30-ті роки XVII ст. Особливо це було пов’язане з обранням нового митрополита Петра Могили. З його діяльністю асоціюється реформа православної церкви та її піднесення, створення Київського колегіуму (1632 р.), переписування давньоруських літописів, відновлення культу Святого Володимира, реставрація храмів. Втім, з текстів часів Петра Могили зникає тематика козацтва як оборонців православ’я. Така тенденція збереглася надалі і фактично заклала підвалини розриву між церковною й козацькою традиціями історіописання та спричинила виникнення козацьких літописів.
———————
11 Жукович П. Протестация митрополита Иова Борецького и других западно-русских иерархов, составленная 28 апреля 1621 года // Статьи по славяноведению. — 1910. — Вып. 3. — С. 135–153.
12 Копистенский З. Палинодия или книга обороны Кафолической Святой Апостолской Всходней Церкви и Святих Патриархов // Русская историческая библиотека. — СПб., 1878. — Т. 4. — С. 1111.
13 Там же.
14 Там же. — С. 1110.
15 Плохій С. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. — С. 222.
Із сходженням на престол нового короля Владислава IV відбулася помітна лібералізація у відносинах православної церкви й Корони. Одним із її наслідків став королівський дозвіл на обрання нового митрополита — Петра Могили, який уже більше не потребував підтримки козацтва, як його попередник. Могила — нащадок молдавських господарів, мав тісні зв’язки з польським нобілітетом і зовсім не поділяв антипольських настроїв козаччини16. Відтак, в нових умовах роль козацтва у справах церкви була незрівнянно меншою. Відбулося помітне охолодження стосунків між козацтвом та кліром, що зберігалося й надалі. Хоч козацькі повстання 1630-х років й висували релігійні гасла, вони були радше способом легітимації їхньої опозиції щодо уряду17.
Успішний початок повстання в 1648 р. та створення нової держави, здавалося б, мали змінити ставлення церковної еліти до козацтва й посприяти виникненню цілого ряду текстів із його позитивним образом. Однак цього не сталося. В польському історичному дискурсі доба захоплення козаками минула, Русь і православ’я із союзників в боротьбі з мусульманами перетворилися на ворогів18. Відносини між церквою та козацькою верхівкою у перші роки повстання продовжували залишатися напруженими. Світська інтелектуальна еліта на той час ще не сформувалася достатньо, аби виступати творцями історичних наративів, представники ж церкви у вирі мінливих подій Хмельниччини та подальшої «Руїни» не вбачали в козацтві надійної основи для церковної протекції.
Поодинокі вітчизняні тексти, що з’явилися в середині XVII ст., не мали в собі певної ідеології, а були радше літописними записками очевидців подій. Очевидно, саме такі тексти Самійло Величко, нарікаючи на брак вітчизняних джерел, означив як «реєстрики бардзо щуплие...»19. Йдеться, зокрема, про «Хмільницький літопис» (1636–1650)20 та «Львівський літопис». Перший із них, написаний на Поділлі в містечку Хмільник, описував військові дії на території краю, пов’язану з ними розруху. «Львівський літопис» охоплює період 1498–1649 рр., він входить до складу рукописної збірки Михайла Гунашевського, який, очевидно, був і автором твору чи його прикінцевої частини, де є повідомлення про козацькі повстання 1630-х років та події початку революції, більшість з яких стосуються міста Львова21. Кар’єра Гунашевського являє собою один із яскравих і типових прикладів становлення представника козацької старшини в добу Хмельницького. Він був священиком, закінчив Замойську академію. В 1650 р. у почті львівського єпископа Арсенія Желіборського їздив на зустріч з Богданом Хмельницьким. Через два роки Гунашевський уже перебуває в складі гетьманського посольства до Москви, ще через рік — канцелярист, довірена особа генерального писаря Івана Виговського22.
———————
16 Sysyn F. The Cultural, Social, and Political Context of Ukrainian… — P. 302.
17 Плохій С. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. — С. 191.
18 Там само. — С. 225.
19 Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — К., 1848. — Т. 1. — С. 6.
20 Хмельницкая летопись (1636–1650) // Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. — К., 1878. — С. 77–81.
Відсутність ідеології козацького автономізму та брак уваги до історії козацької держави характерна і для творів середини — другої половини XVII ст. — «Густинського літопису» й «Хроніки з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича, що були написані в 70-х роках духовними особами.
В умовах політичної нестабільності церковні автори не воліли вбачати в козацтві надійного заступника прав церкви, ця роль була тепер призначена для московського царя. Особливо наочним це стало після підпорядкування Київської митрополії патріарху московському (1685 р.)23.
Свого найвищого піднесення церковна візія вітчизняного минулого набула на сторінках «Синопсису»24, написаного в стінах Києво-Печерської лаври. Метою автора цього твору було доведення церковної зверхності Києва та його династичного зв’язку з Москвою. Козацтво в тексті, хоч він був написаний на території юрисдикції козацької держави в добу Самойловича, тобто утвердження козацьких державних інституцій, згадується лише принагідно — як один із учасників антитурецького протистояння в ході Чигиринських воєн.
Стабілізація держави в період пізнього Самойловича та гетьманування Мазепи сприяли виникненню на певний час інтересу кліриків до «нової батьківщини»25. При Мазепі намітився консенсус між світською й церковною владою, гетьман виступав як щедрий меценат православної церкви в Гетьманаті26. Йому були присвячені ктиторські портрети, численні панегірики, на його честь студентами Києво-Могилянської академії була поставлена п’єса «Володимир»27, написана, імовірно, ректором закладу Феофаном Прокоповичем. У цей же період завдяки вихідцям із церковного середовища постали перші твори козацького історіописання — «История о действиях презельной брани» (коротка редакція «Літопису Граб’янки»)28 та «Літопис Самовидця».
———————
21 Бевзо О. Львівський літопис і Острозький літописець. — К., 1972.
22 Там само. — С. 14–15.
23 Sysyn F. Recovering the Ancient and Recent Past: The Shaping of Memory and Identity in Early Modern Ukraine // Eighteenth–Century Studies. — 2001. — Vol. 35. — № 1. — P. 79.
24 Sinopsis, Kiev 1681 / ed. by Hans Rothe. — Cologne–Vienna, 1983.
25 Sysyn F. Recovering the Ancient and Recent Past... — Р. 80.
26 Див. наприклад: Bercoff G.B. The Hetman and the Metropolitan. Cooperation between State and Church in the Time of Varlaam Jasyns’kyj // Mazepa and his time. History, culture, society. — Alessandria, 2004. — P. 417–440; Мицик Ю. Гетьман Іван Мазепа як покровитель правосланої церкви // Mazepa and his time… — Р. 401–416.
Однак поразка під Полтавою, анафема Мазепі й наступний політичний терор проти справжніх і вигаданих його прибічників остаточно відвернули церковну інтелектуальну еліту від світських лідерів. Відтепер справа створення творів про історичне минуле цілком покладається на плечі козацьких інтелектуалів — творців нового виду історіописання — козацького.
Причини появи світського історіописання криються не лише у втраті інтересу до козацької історії в церковному середовищі. Початок XVIII ст. — час реформ Петра І, імперський характер яких став загрозою для існування Гетьманату, традиційних прав і вольностей його еліти. Наступ на автономні інституції посилився після полтавської катастрофи. Втім, поразка значною мірою спричинилася до піднесення вітчизняного історіописання, оскільки автори козацьких літописів відстоювали самобутність Гетьманату, тяглість державотворчих традицій від давньоруських та навіть античних часів. На противагу імператорським маніфестам, де всі гетьмани, до Мазепи включно, іменувалися зрадниками, тексти цих творів репрезентують альтернативну картину історичного розвитку, сповненого драматизму і героїки, а не суцільної смуги зрад, як це було в уявленні російських чиновників. Мета козацьких літописів полягала в доведенні давності походження «козацького малоросійського народу», що своєю історією й звитягою не поступається іншим етносам, а його автономні права та привілеї є непорушними, і їх неприпустимо зліквідувати, попри відкритий виступ Мазепи.
