Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.
Реакція на шляхетські освітні проекти
Інший бік медалі, на який слід поглянути, — реакція самих «латинських шкіл» Українського Гетьманату на виклики часу та шляхетські закиди. Відразу зазначимо, що академічні достойники розуміли потреби окремих змін, однак не завжди мали можливість втілити їх у життя, або ж робили це не відразу.
В’ялість реакції добре помітно, коли порівняти українське шкільництво із сусіднім річпосполитським. Так, єзуїти, від яких Петро Могила перейняв модель навчального закладу, проектуючи православний колегіум у Києві, у XVIII ст. зробили кілька суттєвих кроків, аби модернізувати навчальні програми та пристосувати їх до вимог часу. Зокрема, зазнали певних змін не лише традиційні виклади гуманістичного шкільництва, в яких, приміром, ширше стала використовуватися польська мова, а й до «старої» програми додалися нові предмети.
———————
99 Там само. — Арк. 510-–511 зв.; див. також: Н.П. Опыт обязательного обучения козацких детей грамоте в Лубенском полку, в 1762 году // Киевская старина. — 1906. — № 1. — С. 3–5.
Крім вивчення німецької та французької мов100, започаткованого вперше 1709–1710 навчального року у Сандомирі, окремих предметів історії та географії приблизно від 1740 р., як ілюстрацію можна привести поширення у колегіумах Товариства курсів математики та фізики. Ще у 1728 р. у Красному Ставі було відкрито дворічний студіум для підготовки викладачів математики. Від 1743 р. важливим центром фізико-математичних наук став Львів, де єзуїти мали навіть свою спеціалізацію — акцент на військовому спрямуванні101. Та найбільшою модернізацією шкільництва (і не лише того, яким опікувалося Товариство) стало створення у Речі Посполитій у XVIII ст. мережі Collegium Nobilium102.
Шляхетські колегіуми, що їх не знала козацька Україна, якраз і мали задовольнити потреби у навчанні сильних світу, зокрема, через інакше наповнення навчальної програми. Нові школи створювалися спеціально для окремого навчання дітей привілейованого стану: магнатерії та багатої шляхти.
———————
100 Роль мови освіченої Європи — латини впродовж ранньомодерного часу хоча й зберігала формально-символічну функцію, все ж поволі знижувалася. Поступово латина витіснялася з багатьох сфер ужитку. У різних частинах Європи цей процес тривав з різного інтенсивністю: раніше нові мови посунули латинську в освіті, приміром, в Англії. В Угорщині ж вона протрималася до XVIII, а от в Хорватії — до XIX ст. (Див.: Houston R.A. Literacy in Early Modern Europe. — P. 24–25).
101 Piechnik L., SJ. Przemiany w szkolnictwie jezuickim w Polsce XVIII wieku // Z dziejów szkolnictwa jezuickiego w Polsce. Wybór artykułów. — Kraków, 1994. — S. 183–209.
102 Ці навчальні заклади не були фактом лише річпосполитської історії освіти. Єзуїти практикували їх в інших країнах, що зайвий раз засвідчує, що такі заклади були на часі. Так, у Відні Товариство відкрило подібну школу у 1746 р. На честь Марії Терезії, тоді австрійської ерцгерцогині і правительниці Нижньої Австрії та міста Відня, яка сприяла цій акції, вона отримала назву «Collegium Nobilium Theresianum SocietatisJesu». Від створення цього закладу веде відлік реформа шляхетської освіти у монархії. Серед перших вихованців колегіуму були представники австрійської аристократії, зокрема, сини канцлера, кабінет-секретаря імператриці та ін. (Див.: Хаванова О.В. Заслуги отцов и таланты сыновей: венгерские дворяне в учебных заведениях монархии Габсбургов. 1746–1784. — С. 78–89). Цікаво, що навіть у Москві, де єзуїтська школадіяла короткий час (1701–1719 рр.), серед її близько 30 російських та іноземних учнів фігурували прізвища тогочасних можновладців (Наришкін, Долгорукий, Апраксін і Голіцин). Відкриваючи заклад, єзуїти очікували попит на німецьку мову, а також викладали геометрію й алгебру (Шлафли Д.Л., младший. Педагогическое наследие иезуитов в России Екатерины ІІ // Россия и езуиты. 1772– 1820. — М., 2006. — С. 145–146). Щоправда, елітним в Росії став коледж Товариства, відкритий значно пізніше, 1803 р., у Петербурзі; тоді у ньому навчалося понад 50 представників благородних сімей; у 1820 р. був закритий, а єзуїти вигнані (Цимбаева Е.Н. Иезуиты XVIII века и их влияние на формирование русского католицизма // Там само. — С. 311).
Collegium Nobilium функціонували як окремі інституційні одиниці з власним ректором та викладачами. Навіть якщо у невеликих закладах, як-от Острозі та Любліні, у шляхетських колегіумах викладали ті самі професори, що й у публічній школі, вони робили це в інший час. Загалом же освітні осередки для синів еліти мали окремі будівлі, бібліотеку та господарство. Курси і процес організації навчання та перевірки знань вихованців також відрізнялися, пристосовуючись до потреб часу і студентського контингенту. Так, у Варшаві, де від 1727 р. існував Collegium Nobilium театинів103, у 1740 р. подібний заклад створили піари, а 1752 р. дійшла черга й до єзуїтів. В осередку останніх, крім традиційної програми гуманістичної публічної школи Товариства, функціонували окремі математичний та французький класи, у програмі значилися спеціальні лекції з права, географії, історії, студіювалася цивільна та військова архітектура, а також були заняття з фехтування, танців, малювання104. В інших шляхетських колегіумах студентам викладалися також боротьба та верхова їзда105. За свідченням Кітовіча, після таких «ноу хау», як навчальні осередки для дітей сильних світу, єзуїтські публічні школи здрібніли як кількісно, так і якісно — через перехід кращих професорів до нових елітних закладів. У 1759 р. світ побачила навіть спеціальна брошура, спрямована проти нововведень, — «Skarga ubogiej szlachty na otworzone w Polszcze konwikty»106.
Намагання річпосполитської шляхти відокремитися у навчанні від «недостойного» товариства простолюду добре простежується у XVIII ст., особливо від 1760-х років, на прикладі соціального походження студентів Краківської академії: навчальний заклад все менше відвідують діти «сильних світу», кількість яких на цей час вже не сягала більше 15% у загальній чисельності всіх вихованців, хоча у попередні десятиліття вона становила 20–30%107. Щоправда, річпосполитське конкурентне розмаїте шкільництво в окремих регіонах мало свою «спеціалізацію». Так, у західній частині Руського воєводства єзуїти навчали найперше шляхетських дітей, а от піари вважалися вчителями для міщан чи селян, хоча, звісно ж, і в одних, і в інших студіювали й шляхетські сини108.
———————
103 Piechnik L., SJ. Jezuickie Collegium Nobilium w Warszawie (1752–1777) // Z dziejów szkolnictwa jezuickiego w Polsce. — S. 151.
104 Ibidem. — S. 151–182.
105 Kolegium szlacheckie (Collegium Nobilium) // Encyklopedia wiedzy o jezuitach naziemiach Polski i Litwy 1564–1995. — Kraków, 1996. — S. 291–292.
106 Kitowicz J. Opis obyczajów za panowania Augusta III. — Wrocław–Warszawa, 2003. — I. — S. 81-82.
107 Dzieje Uniwersytetu Jagiellońskiego w latach 1364–1764. — Kraków, 1964. — T. I. S. 375.
108 Pelczar R. Szkolnictwo w miastach zachodnich ziem województwa Ruskiego (XVI– XVIII w.). — Rzeszów, 1998. — S. 107–108, 151–152.
Отож, могилянські «сусіди» — єзуїти — у XVIII ст. достатньо успішно реагували на виклики часу і навіть змогли й надалі залучати до своїх закладів дітей аристократії. Не відставала й світська річпосполитська влада, відкривши для середньої та дрібної шляхти у 1765 р. Корпус кадетів (інша назва — Szkoła Rycerska), що, як і подібні навчальні заклади у Російській імперії, мав виховувати не лише військових, а й добре освічених службовців у публічній цивільній сфері. Через його стіни до 1794 р. пройшло до 1000 осіб109.
Що ж робили у Києві? В академії збагатити курс німецькою змогли лише 1738 р., яка надалі читалася із перервами, що залежало від наявності викладача, французькою — 1753 р. У 1740–1741, 1743–1744, 1746–1747 навчальних роках окремо курсів математики, географії (чи окремого викладача з них) у Могилянських Атенах не було, так само, як у 1751–1752, 1752–1753 навчальних роках. І лише у вересні 1753 р. в академії у переліку професорів з’явився окремий викладач математики, що читав саме цей курс. Однак через рік, перед початком наступного навчального періоду, у планованому переліку професорів він вже не фігурував, як і в наступні найближчі роки. Щоправда, 1756 р. викладання арифметики ділив разом із навчанням грецької мови Віктор Ладиженський110. У середині 1760-х років могилянці, напевне, доповнювали науку «познанием» глобуса, знаннями з географії, а також скороченими відомостями з універсальної історії, проте вони, вочевидь, як і раніше, не фігурували як окремі предмети111. Це, звісно, не значить, що могилянські вихованці дійсно не вміли лічити, як зазначав Винський. Навпаки, арифметика, наприклад, у 1758–1759 навчальному році вивчалася з другого рівня студій — інфіми. Причому тоді вже починали опановувати, як і в сучасній початковій школі, додавання, віднімання, множення та ділення. Затим у граматиці до арифметики (зокрема, практикуванні у дії ділення) додавалася географія — і «математична», й «історична». Студіювання цих предметів продовжувалося у синтаксимі і аж до риторики. «Філософи», натомість, продовжували поглиблювати знання про частини світу, читаючи відповідну літературу німецькою мовою. Але, як бачимо, навчання таких секулярних предметів не носило самостійного характеру, могло поєднувати одночасно кілька завдань (наприклад, паралельне опанування мови) та й навряд чи було глибоким. Скажімо, чотири арифметичні дії вивчалися від самого початку ознайомлення з ними аж до риторики112.
———————
109 Lukowski J. Liberty’s Folly. The Polish-Lithuanian Commonwealth in the eighteenth century, 1697–1795. — London–New York, 1991. — P. 221.
110 АиД. — Т. І. — Ч. 1. — С. 198–199, 203 — № XXXIII; Т. IІ: (1751–1762 гг.). — Киев, 1905. — С. 97–98. — № XXXVI; С. 133–134. — № LI; С. 173–175. — № LXIX.
111 Про їх викладання довідуємося з докладу імператриці генерал-губернатора Глібова 1766 р. (АиД. — Т. ІІІ: Царствование Екатерины ІІ. (1762–1796 гг.). Киевский митрополит Арсений Могилянский (до 1770 г.). — С. 340. — № XXXV).
Цікавий приклад того, як у Києві викладання філософії намагалися очистити від «смиття схолястиков», датований 1755 роком. Тоді префект академії Давид Нащинський прохав митрополита дозволити читати курс не за Пурхоцієм, позаяк «ныни во всей Европи принятая и толкуемая Волфианская философия превосходно полезние, понеже основателние, вразумителние и твердие от Пурхоциевой», а за сучасником Баумайстером. Цю ініціативу підтримав також колишній могилянський професор, а тоді вже білоруський владика Георгій Кониський, до якого за порадою звернувся його київський колега113. Відтак, від середини століття стара єзуїтська філософія, що раніше викладалася у Києві, не лише вважалася застарілою, а й була змінена на нову вольфіанську (за припущенням дослідників, чи то під впливом німецьких університетів, чи через внутрішні зміни у філософуванні Товариства і послаблення його впливу на київських професорів)114.
Реагували в академії і на загрозливі тенденції 1760-х років. Факти з історії навчального закладу того часу засвідчують, що він намагався оперативно відповідати на нові виклики та загрози, які йшли з боку еліти та звучали у не менш загрозливому контексті. Тривожні для професорів репліки лунали у час, коли посилювалося недолюблювання могилянських вихованців у Російській імперії. Як писав 16 червня 1763 р. до невідомої особи білгородський єпископ Йоасаф, прохаючи по прочитанні знищити листа, «Беда, да горе! Всы тепер малороссияне везде в крайнем презрении»115. Ця фраза влучно передає ставлення тогочасної царської влади до українського чорного духовенства, що не підтримувало політику Катерини ІІ, зокрема, щодо секуляризації церковних маєтків, яка остаточно завершилася 1764 р. Яскравим хрестоматійним прикладом відкритого спротиву тут слугує доля ростовського митрополита Арсенія Мацієвича (арештований у 1763 р.). Більше того, у 1762 р. стається, як вважається, знакова подія, що визначила подальше відношення Катерини ІІ до ієрархів з
———————
112 АиД. — Т. IІ: (1751–1762 гг.). — С. 328–329, 331–333. — № CIII.
113 Там же. — С. 175–181. — № LXX (цит.: С. 176, 179). Оригінал листа-відповіді Георгія Кониського // Державний архів м. Києва. — Ф. 3. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 1–2 зв. 114 Див. детальніше: Симчич М. Зауваги до впливів на викладання філософії в КиєвоМогилянській академії кінця XVII–XVIII ст. // Київська Академія. — 2006. — Вип. 2–3. — С. 74–85; Його ж. Philosophia rationalis у Києво-Могилянській академії. Компаративний аналіз могилянських курсів логіки кінця XVII — першої половини XVIII ст. — Вінниця, 2009. — C. 143–144.
115 АиД. — Т. ІІІ: Царствование Екатерины ІІ. (1762–1796 гг.). Киевский митрополит Арсений Могилянский (до 1770 г.). — С. 44. — № X.
Гетьманщини. 18 липня при розгляді одного із сенатських законопроектів на спільному засіданні Синоду й Сенату відбувся чіткий етнічний поділ при висловленні «за» і «проти» на єпископів-українців та владик-росіян. Саме останні підтримували державні заходи, тоді як перші виступили проти. Відтак, імператриця почала надавати перевагу «великоросам» при номінуванні на кафедри, монастирські настоятельства тощо.
Неприязнь до «малоросів» поширювалася й на Київську академію. Саме її вихованців Катерина ІІ звинувачувала в одному з листів у «ненасытном властолюбии»116. Після скасування гетьманства 1764 р. вона радила в особливій інструкції новопризначеному президенту Малоросійської колегії графу Румянцеву звернути увагу на могилянські «школи». Слова імператриці засвідчують зовсім не поблажливе ставлення до навчального закладу: «Не безизвестно, что обучающиеся богословию и определяющие себя здесь к чинам духовным в самых малороссийских училищах по развратным правилам римского духовенства заражаются многими ненасытного честолюбия началами»117.
Вже через рік у петиції Румянцева до імператриці йшлося про потребу забрати в єпархіальної влади Братський монастир з маєтностями і розмістити на його території університет118. А в 1767 р., вказуючи Малоросійській колегії на те, які «недостатки» при складанні інструкції депутату від колегії до Законодавчої комісії слід згадати, граф, поміж іншим, згадував місцеві навчальні заклади: «к обучению юности здесь хотя и есть школы и так называемая в Киеве академия, однакож оне отнюдь не на тех правилах основаны, каковы ея императорскому величеству угодно подавать к исправлению народа»119.
Зрозуміло, що київські професори навряд чи знали зміст інструкції або донесень сановника, однак не могли не відчувати пануючих на той час настроїв, що, до речі, засвідчують і цитовані слова білгородського владики. Відповіддю як на невдоволення характером навчання з боку української еліти, так і на державні секуляризаційні заходи, до яких прив’язувалася й реформа навчальних закладів у російських єпархіях (цим теж опікувалася Комісія по церковних маєтках120), стало запровадження нової інструкції 1763–1764 рр. Вона, поміж іншим, включила окремі положення із проекту реформування російських єпархіальних шкіл (приміром, введення, хоча й у «німецькій школі», географії), а її автор — ректор Самуїл Миславський у процесі підготовки документа заглядав до регул іноземних академій, намагаючись наслідувати деякі практики, та рекомендував користуватися у навчанні виданими Академією наук, Московським університетом і Кадетським корпусом посібниками121.
———————
116 Смолич И.К. История Русской Церкви. 1700–1917. — М., 1996. — Ч. І. — С. 199 та наст.
117 Цит. за: Петров Н.И. Введение // АиД. — Т. ІІІ: Царствование Екатерины ІІ.
(1762–1796 гг.). Киевский митрополит Арсений Могилянский (до 1770 г.). — С. VI.
118 Миловидов Л. Проєкти університету у Києві у другій половині XVIII в. — С. 301–302. За припущенням Лазаревського, Рум’янцев, попри пряме датування згаданого документа 1765 р., не міг укласти проект освітньо-інституційних змін відразу по прибутті до Глухова за браком часу на ознайомлення зі станом справ, а зробив це пізніше,наприкінці 1760-х років (Див.:Лазаревский Ал. По поводу ста лет от смерти графа П.А. Румянцова // Киевская старина. — 1896. — № 12. — С. 389–390). Однак, якщо взяти до уваги подібність пропозицій головного «малоросійського» адміністратора та гетьмансько-старшинських прохань 1764 р., а отже — можливості лобіювання ним шляхетських інтересів, доказовість такого припущення виглядає сумнівною.
119 Акты по управлению Малороссиею гр. П.А. Румянцева, за 1767 г. // ЧИОНЛ. — 1891. — Кн. 5. — Отд. ІІІ. — С. 107.
Інший хід, до якого вдалася могилянська професура, — залучення на свій бік київського генерал-губернатора Глібова. Результатом перемовин стала доповідь Глібова імператриці. Микола Петров датував її, публікуючи, часом подання — 1 лютим 1766 р. і загалом згадував саме під цим роком122. Однак архівна копія засвідчує, що документ вже був готовий 1765 р.123 Отож, це з більшою долею вірогідності дозволяє запідозрити в якості поштовху до співпраці академії й чиновника гетьмансько-старшинську петицію 1764 р.
На початку докладу Глібов мотивував свій вчинок, при цьому слова вельможі мали засвідчувати його службову зразковість: позаяк генералгубернатор зобов’язаний сповіщати «о всих истинную ползу приносящих благоустроениях», то він і наважується «о усмотренных по бытности [...] в Киеви обстоятелствах тамошней академии наук [...] краткое всеподданниише поднест объяснение». Затим йшла історія навчального закладу.
———————
120 Із Комісії по церковних маєтках виділили дві комісії, що спеціально займалися долею духовної школи, — 1763–1765 рр. та 1766 р. Показово, що душею першої був Григорій Миколайович Теплов, автор найранішого проекту заснування університету в Україні у Батурині (1760 р.), складеного для гетьмана Кирила Розумовського. Причиною відкриття такого закладу, поміж іншим, називалися невідповідність вже існуючих «шкіл» новим вимогам та брак добрих учителів (Петров Н.И. Киевская Академия в царствование императрицы Екатерины ІІ (1762–1796 гг.) // ТКДА. — 1906. — Кн. 7. — С. 467–468; Миловидов Л. Проекти університету у Києві у другій половині XVIII в. — С. 299–300).
121 Огляд інструкції див.: Петров Н.И. Введение // АиД. — Т. ІІІ: Царствование Екатерины ІІ. (1762–1796 гг.). Киевский митрополит Арсений Могилянский (до 1770 г.). — С. XIII–XVI. Там само див. матеріали про укладення та затвердження інструкції у 1763– 1764 рр. (С. 50–112. — № XII).
122 АиД. — Т. ІІІ: Царствование Екатерины ІІ. (1762–1796 гг.). Киевский митрополит Арсений Могилянский (до 1770 г.). — С. 338–342. — № XXXV; Петров Н.И. Введение. — С. XI, XXI.
123 ЦДІАК України. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 4736. — Арк. 1–6 зв.
Наступна частина докладу кількома реченнями розповідала про зміст навчання, чисельність вихованців, трохи детальніше — про недостатнє утримання викладачів та студентів і закінчувалася пунктом про заслуги навчального закладу.
Із усього викладеного, як резюмував Глібов, можна побачити, «скол давно Киево-Братская академия наук основана», які мала привілеї, її сучасний стан та «скудное» утримання, «и коликой напротив того от просвещения науками юношества империи вашего императорского величества происходит плод». Відтак генерал-губернатор просив підтвердити привілеї навчального закладу, видавати на утримання викладачів та бідних вихованців хоча б таку суму, як Харківському колегіуму, заснувати для забезпечення навчальних потреб типографію для публікації літератури різними мовами, а видання церковних книг пожалувати Лаврській друкарні.
Крім цих пропозицій, другою після прохання підтвердити попередні привілеї йшла ще одна, що виглядає прямою відповіддю на гетьманськошляхетські плани: Могилянська академія мала передатися «для лучшаго возстановления и распространения наук в дирекцию киевского митрополита с киевским губернатором, ибо под защитою обеих науки всемерно лутче процветат могли б», а не гетьмана та преосвященного, як пропонувалося у козацькій петиції 1764 р. Ще одна репліка Глібового докладу так само засвідчує, що перед її укладачами маячила старшинська загроза перетворення закладу на університет із чотирма факультетами. За словами російського чиновника, більша матеріальна підтримка не лише допомогла б професорам, стимулювала «к лутшему их о учениках [...] попечению», а останніх до успішніших студій, «но и директорам способ подала б как к прибавлению еще двух факултетов математического и медицинскаго, так к выписанию искусных учителей немецкого и француского языков»124 (вочевидь, це був контрвипад проти шляхетської ідеї закладу із чотирма факультетами).
Намагалися професори брати реванш і на «ідеологічному фронті», спростовуючи козацькі претензії на перебудову закладу, що аргументувалося його створенням гетьманом Петром Сагайдачним (саме у 1760-х роках з’явилося перше у XVIII ст. пов’язання академічної історії з «фундаторкою» Галшкою Гулевичівною, що заперечувало козацьку першість у заснуванні Київського колегіуму125), а також виопуклюючи свої заслуги перед державою та наголошуючи на знаках уваги попередніх монархів до київських «шкіл» (відтоді в академічних «історіях», писаних для Синоду, почали наголошувати, що у царській грамоті 1701 р. «Киевския училища наименованы Академиею»)126.
———————
124 ЦДІАК України. — Ф. 59. — Оп. 1. — Спр. 4736. — Арк. 1–6 зв; АиД. — Т. ІІІ: Царствование Екатерины ІІ. (1762–1796 гг.). Киевский митрополит Арсений Могилянский (до 1770 г.). — С. 338–342. — № XXXV.
125 Див. детальніше: Яременко М. Пам’ять про Галшку Гулевичівну в Києво-Могилянській академії у XVIII столітті: пригадування чи вигадування? // Київська Академія. — 2009. — Вип. 7. — С. 18–43.
Питання часткового приведення академічного курікулюму до вимог часу піднімалося також у наказах духовенства до Законодавчої комісії127. Представники Київської митрополії у своїх розлогих, викладених у 74 великих пунктах128, проханнях 1768 р. про оборону старовинних прав, урівняння їх зі шляхетськими та відновлення пов’язаних з ними економічних пільг згадали наприкінці — у позиціях № 51–58 — про Могилянську академію. Тут ішлося про підтвердження раніше наданих прав та привілеїв, непідлеглість вихованців та професорів світському суду, покращення матеріального утримання, надання вихованцям переваг перед неученими на посідання світських чинів та парафій і настоятельств, а також законодавче полегшення церковної кар’єри. Пропозиції якихось змін до організації навчання натомість на фоні решти були вкрай лаконічними:
«К вящшему же распространению наук и для большаго просвещения учащагося юношества, кроме имеющихся ныне учителей для оных еврейскаго, греческаго, немецкаго и французскаго языка и для наук: истории, географии и арифметики, нужно иметь особливых православного греческого исповедания учителей, и для их надобно особливое жалованье с тем, чтобы они единственно в показании и обучениитех наук и языков труды свои с ревностия полагали».
———————
126 Ця царська грамота дала підстави дослідникам твердити про надання «школам» академічного статусу на кшталт єзуїтських академій університетського типу. Останнім часом в російській історіографії навіть ведеться дискусія, чи не слід від Київського та Московського навчальних закладів, «православних університетів докласичного типу», вести відлік університетської освіти в Російській державі (Див. детальніше: Андреев А.Ю. Начало университетского образования в России в отечественной и зарубежной историографии // Отечественная история. — 2008. — № 4. — С. 157–169). Однак Київські Атени не можуть прирівнюватися до Краківської, Віленської та подібних академій найперше за формальними ознаками (не присуджували звань, не мали відповідного правового статусу). Непорозуміння дослідників починається від перебільшення значення грамоти Петра І, що стала реакцією на конкретну ситуацію і не дарувала академії самоврядного статусу, а лише регулювала один конкретний аспект — стосунки студентів із міщанами. Навпаки, документ 1701 р. чіткіше визначив ієрархію підпорядкування могилянських ректора та префекта, які мали чинити управу винним у проступках вихованцям. Якщо ж ця первинна «інстанція» не справлялася зі своїм обов’язком, то слід було скаржитися на могилянське керівництво київському преосвященному, у відомстві якого знаходився навчальний заклад. Коли ж і той не наводив справедливого порядку, то скарги мав приймати київський воєвода. Про інші аспекти самоврядності у внутрішньому житті не йшлося взагалі, та їх і не було. Навпаки, тогочасна українська ситуація обумовлювала кількаповерхове підпорядкування «шкіл». Крім митрополита, воєводи чи генерал-губернатора та гетьмана, упродовж XVIII ст. академія була підзвітною Синоду, а подеколи долі її професорів вершила безпосередньо воля монарха (детальніше про значення грамоти 1701 р. див.: Яременко М. Чи був 1701 рік рубіжним для Могилянської академії у сприйнятті київських професорів XVIII ст.? // 350-lecie Unii Hadziackiej (1658–2008). — Warszawa, 2008. — S. 623–637).
127 Аналіз їх наказів див.: Когут З. Російський централізм і українська автономія… — С. 146–149.
128 Дослідники вказують, що «київські пункти не просте заявлення потреб і бажань духовенства, а широка дисертація на тему про переваги старих вольностей духовенства; це захист прав, заснований на глибокому знайомстві укладачів зі своїм предметом». Ґрунтовність проведеної у Київській єпархії роботи стає ще виразніше помітною при порівнянні зі значно меншими та скромнішими наказами від Чернігівської та Переяславської єпархій (Див.: Теличенко И. Сословные нужды и желания малороссиян в епоху Екатерининской комиссии // Киевская старина. — 1890. — № 9. — С. 252–253).
Крім цього, додатково збільшити час викладачам планувалося не лише через зменшення «педагогічного навантаження», а й завдяки звільненню від проповідування у Братському монастирі: для казнодіяння передбачалося двоє спеціально обраних осіб129.
У приблизно такому ж дусі — доповнення до навчальної програми нових предметів на вимогу часу — діяли у «школах» у 1780-х роках, коли київським митрополитом став колишній могилянський ректор Самуїл Миславський. На думку дослідників, його реформаційні заходи головно спрямовувалися на наближення академічного курсу до університетського (викладання теоретичної та практичної арифметики російською мовою за підручником Московського університету, поезії — за російськими посібниками, зокрема, Ломоносова тощо)130. Ілля Тимківський, який тоді навчався у Києві, згадував, що окремо слухав географію, історію, «чисту математику» з геодезією та фортифікацією, що викладалися спеціальними вчителями131.
Порівнюючи успішність могилянського та єзуїтського шкільництва, не слід забувати іншого, конкретнішого, контексту Російської імперії, де нові навчальні заклади створювалися від перших років XVIII ст. Не переобтяжуватимемо текст хрестоматійними прикладами про світського характеру пушкарську (артилерійську) школу (1701 р.), медичне училище (1707 р.), інженерну школу (1712 р.), які відвідували, зокрема, діти майстрів, цифирні та гарнізонні школи, епізодичне функціонування інших навчальних закладів, зрештою, появу академічної гімназії, шляхетських корпусів та Московського університету. У другій половині XVIII ст. у Російській імперії школи при парафіяльних архиєреях перетворювалися на станові закриті навчальні заклади для духовенства. Зокрема, у Московській академії навчалися лише діти церковнота священнослужителів, а виняток зробили тільки для синів типографських службовців, та й то тих, батьки яких самі походили з родин духовенства132. У цьому закладі відомі випадки заборони навчатися вихідцям зі світських родин навіть у першій третині XVIII ст.133 Тобто, російські школи, що їх заснування свого часу так чи інакше взорувало на київську модель, швидше за українські еволюціонували до виключно духовних освітніх осередків. У Могилянській академії, попри збільшення з часом серед вихованців дітей духовенства, двері для бажаючих навчатися з інших станів залишалися відчиненими.
———————
129 Орловский П. К истории малороссийского духовенства // Киевская старина. — 1896. — № 9. — С. 53; Дианин А. Малороссийское духовенство во второй половине XVIII века (по пунктам малороссийского духовенства, представленным в Екатерининскую комиссию для составления нового уложения). — К., 1904. — С. 75–85.
130 Титов Ф., прот. Императорская Киевская духовная академия в ее трехвековой жизни и деятельности (1615–1915 гг.). Историческая записка. — Изд. 2-е. — К., 2003. — С. 262–263.
131 Записки Ильи Федоровича Тимковского. — Стб. 1413.
Підсумовуючи, слід сказати, що Київська митрополія, яка вела швидше «оборонні бої», не завжди могла досягнути достатніх успіхів у модернізації навчання. Якщо деякі починання у Могилянських Атенах цілком перегукуються з єзуїтськими чи тими, що запроваджувалися в Російській імперії, їх реалізація інколи бажала кращого. Вочевидь, це зумовлено загальними освітніми тенденціями у Російській імперії, де держава «згори» засновувала школи для дворянства (кадетські корпуси), а «латинські училища» на офіційному рівні у другій половині XVIII ст. трактувалися, достоту як і козацькою старшиною, «духовними» школами. Так виглядає, що і в самій академії згоджувалися лише на часткову модернізацію освіти, без зміни самого кістяка звичної шкільної моделі. Часом причина могилянських невдач у нововведеннях була банальною — відсутність матеріальних можливостей. Прикладом тут може слугувати, зокрема, викладання нових мов. Однак дати таку відповідь на потребу еліти Гетьманщини в інакшій від традиційної освіті, якою були Collegium Nobilium, у Києві не змогли. Згадані вище критичні репліки старшини та її пропозиції реформувати академію добре підтверджують такий висновок. Могилянські Атени «хронологічно» перевершив навіть Харківський колегіум, у якому не лише викладання географії та історії розпочалося до 1741 р., німецької та французької мов і математики та геометрії при єпископі Петрі Смєличі (1736–1742). Вочевидь, чи не першу роль у можливості такого доповнення навчальної програми відіграв економічний потенціал колегіуму, який за забезпеченням матеріальними ресурсами займав перше місце серед українських «латинських шкіл» та одне з перших у всій імперії серед подібного типу навчальних закладів134. Зрештою, у Харкові були створені 1768 р. спеціальні «додаткові класи», де бажаючі окремо студіювали французьку, німецьку та італійську мови, математику, геометрію, геодезію, архітектуру, живопис, малювання, історію, географію, а з часом вокальну та інструментальну музику. Щоправда, як показав В. Маслійчук, «новоприбавочные классы» функціонували радше як окремий заклад, а не додаток до тамтешніх «латинських шкіл», та з’явилися не з місцевої ініціативи135.
———————
132 Знаменский П. Приходское духовенство в России со времен реформы Петра. — Казань, 1873. — С. 109–110.
133 Смирнов С. История Московской славяно-греко-латинской академии. — М., 1855. — С. 179.
134 Посохова Л.Ю. Харківський колегіум (XVIII — перша половина XIX ст.). — Харків, 1999. — С. 24–28, 93, 95, 97–99.
135 Маслійчук В. «Новоприбавочные классы»: спроба світського навчального закладу
