Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Шляхетські проекти «доброго воспитания»

У другій половині XVIII ст. одна за одною з’являлися ініціативи створити у Гетьманщині інакші від існуючих навчальні заклади. Перша з відомих спроб, що стосувалася запровадження університету в Батурині (його статут складався на основі німецьких та Московського університетів), датована 1760 р.: йдеться про нереалізований проект Теплова, складений для гетьмана Кирила Розумовського, у якому, до речі, навчання у «латинських школах» до риторики розглядалося як підготовка до університетських студій70. До відкриття Харківського університету питання про заснування такого типу навчального закладу на теренах підросійської України піднімалося ще вісім разів (двічі у 1764, у 1765, 1767, 1781, 1786, 1801, 1802–1803 рр.), а ініціатором нововведення виступала у п’яти випадках українська еліта. У трьох проектах (1764, 1765 та 1767 рр.) серед місць локалізації нових навчальних закладів фігурував Київ71. Цікаво, що голоси про створення українського навчального закладу лунали у поліфонії з подібними планами освітніх університетських реформ 1760–1780-х років загалом у Російській імперії. В останніх більшою чи меншою мірою відобразилися найперше німецькі тенденції переходу від «докласичного» до «класичного» університету через «модернізований» заклад, коли встановлювалися інакші зв’язки з державою та інакшого сенсу набували «академічні свободи». Першим у цій шерезі вважається проект Філіпа Генріха Дільтея, представлений імператриці у листопаді 1764 р.72

———————

69 Разныя сочинения князя М.М. Щербатова // Чтения в Императорском Обществе истории и древностей российских (далі — ЧИОИДР). — 1860. — Кн. 1. — С. 26.

70 Рождественский С.В. Очерки по истории систем народного просвещения в России в XVIII–XIX веках. — С. 197.

71 Миловидов Л. Проєкти вищої школи на Чернігівщині (1760–1803 рр.). — С. 65–89. Слід зазначити, що Київ ще раніше бачився місцем улаштування університету, щоправда, цей проект ішов «ззовні»: місто, як планований університетський центр, згадане поряд із Москвою, Петербургом і Астраханню в адресованих 1711 та 1716 рр. Петру І освітніх проектах німецького філософа Готфріда Вільгельма Лейбніца (Див.: Смагина Г.И. Немецкие образовательные идеи и российская школа XVIII в. // «Вводя нравы и обычаи Европейские в Европейском народе»... — С. 209.

72 Див. детальніше: Андреев А.Ю. Идея университета в проектах образовательных реформ в России 1760–1780-х гг. // Там само. — С. 163–189.

Яскравою «колективною» ілюстрацією заанґажування козацької еліти питаннями освіти та їхньої візії інакшого, ніж «латинські школи», навчального закладу, є проект київського університету, викладений у відповідному пункті складеного 1763 р. і поданого Катерині ІІ 1764 р. клопотання гетьмана і шляхетства зі старшиною про відновлення старовинних прав:

«К безсмертной вашего императорского величества славе, а к просвещению и пользе малороссийского народа весьма много служить может, ежели всемилостивейше указ соблагоизволите, по примеру находящихся в иностранных государствах университетов и гимназий и с такими-ж привилегиями, завесть и в Малой России два университета и несколько гимназий»73.

У цих пропозиціях існуючій академії відводилася досить скромна роль — один із університетів мав розміститися на її території після виселення ченців Братського монастиря і спорудження нових будівель для студентів та професорів. З огляду на пропоноване відкриття у Києві ще й четвертого, богословського факультету з викладачами духовного сану під протекцією київського митрополита (курувати рештою факультетів належало гетьману), можна припустити, що його основою і мали стати могилянські «латинські школи». Крім того, матеріально забезпечувати новостворений заклад планувалося коштом церковних маєтностей74.

Прохання 1764 р. були лише концентрованим виразом бажання гетьманської еліти мати інакшу від існуючої систему освіти на батьківщині. Не перевантажуватимемо текст поодинокими свідченнями на підтвердження цієї добре відомої в історіографії тези75. Шляхетські голоси про потребу змін добре фіксуються вже у 1750-х роках76. Більше того, у 1764 р. в академії заявляли, що в її стінах «нине весма малое число имеется» саме дітей «разних господ»77. Чада останніх, як свідчили у навчальному закладі, до того ж досить вибірково підходили до навчальної програми і студіювали лише те, що вважалося необхідним їхнім життєвим планам:

«Многие из ных не для латинского, но единственно для немецкого и французского языков в Академию приезжают, почему некоторые из них латинскому языку и не обучались»78.

———————

73 Прошение малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом, о возстановлении разных старинных прав Малороссии, поданное Екатерине ІІ в 1764 году // Киевская старина. — 1883. — № 6. — С. 343–344.

74 Там же. — С. 344.

75 Див., наприклад: Грушевський О. Зміни шкільної системи на Лівобережжі в XVIII в. // Україна. — 1924. — Кн. 1–2. — С. 83; Грушевський М. Три Академії // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. — К., 1930. — Зб. 1. — С. 7; Миловидов Л. Проєкти університету у Києві у другій половині XVIII в. // Там само. — С. 296 та ін.

76 Див., наприклад, репліку з Чернігівщини перших років гетьманування Розумовського: «Учение как к просвещению разума, так и к содержанию всяких добрых порядков в государствах больше всего способствует; найлучшие государи, полководцы, градоначальники были философы; надлежит нам стараться о распространении наук в нашем отечестве, а распространить их не можем, не учредив хороших училищ и не дав должного на них содержания» (Речь «О поправлении состояния» Малороссии // Киевская старина. — 1882. — № 10. — С. 124). Є спокуса назвати відповідний пункт Гадяцького договору 1658 р., у якому йшлося про надання київським «школам» статусу академії, чи не першим свідченням козацького зацікавлення проблемами освіти, найперше — її якісною стороною, а не лише матеріальною чи силовою підтримкою. Однак, як доводить Н. Яковенко, включення до документа згаданої вимоги було не козацької голови рішенням, а «залаштунковим впливом» Лазаря Барановича. Надалі, втім, ідея академії не вмерла, а кочувала у козацьких вимогах наступних десятиліть, починаючи від інструкції Павла Тетері послам Війська Запорозького на сейм 1664 р. (Див. в останньому виданні статті, вперше оприлюдненої 2008 р.: Яковенко Н. Київські професори за лаштунками Гадяцької угоди: до історії спроби перетворення Могилянської колегії на університет // Яковенко Н. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI — початку XVIII століття. — К., 2012. — С. 342–367).

Разом із тим, у 1750–1760-х роках та наступних десятиліттях сини малоросійської шляхти продовжували навчатися у Києві.

Глибину зацікавлення тогочасної української еліти питанням якісної освіти, з одного боку, та невдоволення існуючою — з іншого, засвідчує підготовка наказів для створеної у 1767 р. Законодавчої комісії. З десяти вироблених «малоросійською» елітою клопотань у семи йшлося про відкриття в Україні університету, кадетського училища та жіночого «дому воспитанія». Що цікаво, серед цих семи були також пропозиції київської, чернігівської та переяславської шляхти, тобто представників тих місцевостей, де функціонували академія і колегіуми79. Стародубська еліта так описала якість освіти, що їх давали три вищезгадані заклади: «к большему просвещению разума человеческого и к получению других нужных для службы государственной и к пользе всеобщей наук суть недостаточны»80.

———————

77 АиД. — К., 1906. — Т. ІІІ: Царствование Екатерины ІІ (1762–1796 гг.). Киевский митрополит Арсений Могилянский (до 1770 г.). — С. 108. — № XII.

78 Там же. — С. 68. — № XII. Цікаво, що ще двома десятиліттями раніше латина, можливо, «за старою звичкою», а також інші традиційні премудрості гуманістичної школи долучалися до необхідних представнику української еліти знань та перемішувалися з новими «віяннями». Коло освітніх достоїнств добре зобразив Микола Ханенко у «Сыну моему Василию Ханенку увещании» 1746 р. Хлопець мав поводитися, як належить («наставлятися и в регулах политичных, и во всяких порядках, которые благочинному и честолюбивому человеку знати подлежит»), оволодіти латинською і французькою мовами, «не забывая и немецкого», студіювати поетику, риторику, логіку, фізику та метафізику, історію, арифметику, геометрію, тригонометрію, астрономію, геодезію, військову та цивільну архітектуру, механіку, юриспруденцію, етику та економіку, «політику», а також живопис, музику «либо какого другого майстерства, что честному и ученому человеку, к знанию и искуству благопристоино» (О бумагах Генерального хорунжаго Николая Даниловича Ханенки // Черниговские губернские ведомости. — 1852. — № 34. — Отд. ІІ. — Часть неоффиц. — С. 350). Не погоджуючись із другою частиною твердження О. Дзюби про те, що в «увещании» згадано традиційні українські доброчинності («відбиті ідеали козацької старшинської еліти, яка майбутнє своїх дітей пов’язувала з освітою та належним вихованням в традиційних для українців доброчинностях, що мало б забезпечити успішну кар’єру»), ще раз наголосимо — освіта, принаймні на декларативному рівні, бачилася українською елітою необхідним елементом підготовки дітей до дорослого життя, а Ханенкові нотатки виопуклюють розуміння якості навчання та його користі (Цит. за: Дзюба О.М. Приватне життя козацької старшини XVIII ст. — С. 161).

Переяславське шляхетство, оперуючи просвітницькими топосами «интересов государственных», «пользы юношества», «просвещения... разума» та просячи заснувати казенним коштом шляхетський корпус «и дом воспитательный для благородных девиц», не забуло нагадати про брак «счастия» необхідної освіти в Гетьманщині і поклопотатися про рідний полковий центр, прохаючи «пожаловать нас высочайшею милостию в учреждении в Малой России на коште казенном из малороссийских таможенных доходов университета в городе Переясловле, яко сей город не последний между малороссийскими первейшими городами...»81.

Втім, тут, як і повсюди по Гетьманщині, з різних причин «латинські школи» продовжували і надалі виконувати роль головних, чи базових, освітніх осередків для багатьох сімей вельможного панства. Показово, що під переяславськими клопотаннями 1767 р., де згадано і про заснування нових навчальних закладів, стоять підписи підкоморія Якова Іскри (другий серед кількох десятків «субскрибантів»), підсудка Дмитра Лебедя (дев’ятий у переліку), полкового хорунжого Степана Ілляшенка та військового канцеляриста Івана Ісаєвича. У кожного з них у місцевому колегіумі на 1766 р. навчалося по двоє синів. Під наказом також підписався переяславський «граматик» 1766 р., син сотника Федора Киселевського Григорій Киселевський (тепер уже сирота). Там само зазначений підканцелярист Василь Гулак (син покійного військового товариша Івана Гулака), який міг бути у 1766 р. або «піїтом», або «граматиком», відтак сином сотника Івана Гулака з Виповзок — у першому випадку, чи абшитованого померлого сотника Івана Гулака з Малої Каратулі — у другому. До слова, брати обох Василів — також тезки Федори разом із ними навчалися у тих самих «школах», так що дуже імовірно, продовжували студіювати у колегіумі на 1767 р. «Аналогіст» 1766 р. Олександр Дараган, син абшитованого переяславського судді Дмитра із Кропивної, доводився братом чинному полковому судді Петру та, вочевидь, був родичем значкових товаришів Григорія і Михайла Дараганів (підписи всіх трьох також стоять під наказом)82.

———————

79 Наказы малороссийским депутатам 1767 года и акты о выборах депутатов в Коммиссию сочинения уложения. — С. 6–7, 13–14, 40–41; Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини. 1760–1830. — К., 1996. — С. 125–126.

80 Цит. за: Петров Н.И. Введение // АиД. — К., 1906. — Т. ІІІ: Царствование Екатерины ІІ. (1762–1796 гг.). Киевский митрополит Арсений Могилянский (до 1770 г.). — С. XVII та с. 18. — № ІІІ. Про невідповідний часові рівень освіти, що не влаштовував лівобережне дворянство, див. також: Литвинова Т. Освітні традиції дворянства Лівобережної України в другій половині XVIII — на початку XIX століття // Схід — Захід: Історико-культурологічний збірник. — 2005. — Вип. 7: Спеціальне видання. Університети та нації в Російській імперії. — С. 52–63. Про застарілість існуючої освіти та невдоволення нею тогочасної еліти писав також В. Кравченко (Див.: Кравченко В. Університет для України // Там само. — С. 125–131).

81 Наказы малороссийским депутатам 1767 года и акты о выборах депутатов в Коммиссию сочинения уложения. — С. 40.

Схожі пропозиції про нові школи містилися і в петиціях частини слобідської старшини. Так, коли охтирці клопоталися про дозвіл відвідувати Харківський колегіум, у якому від 1766 р. у «прибавочних класах» навчали секулярним премудростям, то сумчани прохали про відкриття у Сумах університету для шляхетства та окремої школи для простолюду83. Цікаво, що українська еліта значно активніше за російське дворянство переймалася питаннями поширення освіти. Так, загалом десь 24% дворянських наказів по цілій імперії піднімали питання освіти, причому у більшості випадків йшлося саме про дворянську освіту і не згадувалося про школи для інших станів. Однак про вищу освіту (університети, академії) клопоталися лише «малоросіяни» й естляндці, та ще дворяни Орловського повіту Білгородської губернії ратували за збільшення підготовки медиків. Лише 5 наказів представників цієї групи від трьох повітів Московської та двох Петербурзької губерній вели мову про потребу елементарної освіти для селянських дітей — переважно у школах на кшталт парафіяльних, з вчителями священиками, дяками чи паламарями84. Загальна статистика така: зі 158 наказів дворянства та шляхетства лише в 35 заторкнуто питання освіти, однак найширші вимоги висловило українське панство, клопочучись і про кадетські корпуси, і про власний університет, і про жіночі навчальні заклади85.

———————

82 Наказ переяславского шляхетства // Сборник Императорского Русского исторического общества (далі — Сб. РИО). — СПб., 1889. — Т. 68. — С. 155–157. Сучасна генеалогія кропивнянських Дараганів не згадує Олександра серед дітей абшитованого полкового судді Дмитра і братів Петра Дмитровича (Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Переяславський полк. — К., 2004. — С. 265–266). Немає його і в В. Модзалевського (Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. — К., 1908. — Т. І: (А–Д). — С. 371–394). Дані про переяславських колегіантів 1766 р. взято: ЦДІАК України. — Ф. 57. — Оп. 1. — Спр. 280. — Арк. 52–54 зв.

83 Багалій Д.І. Історія Слобідської України. — Харків, 1993. — С. 121–122.

84 Курмачева М.Д. Проблемы образования в Уложенной комиссии 1767 г. // Дворянство и крепостной строй России XVI–XVIII вв.: Сборник статей, посвященный памяти Алексея Андреевича Новосельского. — М., 1975. — С. 243–251.

85 Рождественский С.В. Очерки по истории систем народного просвещения в России в XVIII–XIX веках. — С. 283–285.

Невдоволення української еліти змістом освіти у 1770–1780-х роках могло посилюватися ще й у зв’язку з активним обговоренням на найвищому рівні, зокрема, під впливом просвітницьких уявлень, реформи системи освіти у Російській імперії та запровадження нової світської шкільної мережі86.

Висловлюючись за створення інакших освітніх осередків, старшина стверджувала, що «латинські школи» Гетьманату придатні лише для освіти духовенства. Так, Григорій Винський, майбутній військовий родом із Чернігівщини, який студіював у Києві впродовж п’яти років (до середини 1768 р.), у своїх більш ніж ста сторінкових спогадах присвятив академії близько однієї сторінки. Його враженням від пережитої особисто науки відведено її половину: «Киевская академия, по назначению своему для духовенства, пеклась наиболее образовать людей в сие звание. Посему науки, преподаваемые в ней, были: грамматика, пиитика, реторика, философия, богословие и языки: латинский — как основание, польской — как истолковательный; по них греческий и еврейский — как нужные для разумения церковных писателей; немецкому и французскому хотя также обучали, но весьма недостаточно*; прочия же науки там были совершенно неизвестны. Из сего можно видеть, что я, учившись весьма похвально, бывши в одной реторике три года, говоривши и писавши латинским и польским языками, как моими природными, имевши набитую голову тропами и фигурами, умевши состроить хрию правильную и превращенную, выехал из Киева настоящим, касательно необходимейших знаний, дурнем до того, что ежели бы добрый человек, квартировавший тогда в Киеве, канонерского полка штаб-юнкер Паченко, не показал мне первых правил арифметики, я бы принужден был считать по пальцам»87.

Винський, звісно ж, «обміряв» тогочасну могилянську освіту своєю міркою, з огляду на власні потреби та з віддаленої часової перспективи. Однак подібні до його характеристики студій («по назначению своему для духовенства») та оцінки їх якості звучать у другій половині XVIII ст. непоодиноко. Вихованець Гальського, Лейденського та Стразбурзького університетів, автор «Черниговского наместничества топографического описания...» Шафонський, пишучи у середині 1780-х років про київські, чернігівські та переяславські «школи», згадав, що раніше у них навчалися «самых почтеннейших дети», проте «ныне, по неимению порядочных гимназий и университетов, достаточные дворяне содержат учителями иноземцев, а другие отдают в Москве, Петербурге и других местах в училища, в кадетские разные корпусы, а некоторые посылают в чужие краи, так что уже в малороссийских латинских школах одни почти поповския и другия церковническия дети учатся»88.

———————

86 Про Катерининські освітні реформи та роль просвітницьких настанов у їх підготовці див.: Kusber J. Individual, Subject, and Empire. Toward a Discourse on Upbringing, Education, and Schooling in the Time of Catherine II // Ab Imperio. — 2008. — № 2. — P. 125–155.

* Якість навчання мов добре простежити на прикладі самого Винського: після Києва він продовжив на дев’ять місяців студії у приватному пансіоні в Глухові для опанування французької мови.

87 Винский Г. Мое время / Ред. и вступ. ст. П.Е. Щеголева. — СПб., 1914. — С. 13.

Син головного інспектора Кадетського шляхетського корпусу, вихованця Київської академії Григорія Полетики Василь на зборах дворянства Роменського повіту у 1801 р. теж типово для його середовища охарактеризував могилянські «школи»: «Доселе нет еще у нас хорошо учрежденных училищ для воспитания и обучения юношества. Киевское только носит имя Академии, а в самом существе своем заключает в себе одну только богословскую школу, наполненную монахами. Их толкования и пустые споры о том, что ум человеческий постигнуть не может, томят только юные умы, которые б должно более просвещать нужнейшими и в общежитии полезнейшими учениями. Вместо математики, точностию и ясностию своею приучающей нас к основательным рассуждениям, говорят там о метафизических тонкостях — вместо Истории, которой примеры столь нужны для образования юношества, о богословских тонкостях»89.

Оцінку спрямування могилянського навчання як духовного дав Максим Берлинський — виходець із священицької родини, сам вихованець Київських Атен (1776–1786), який, до того ж, мав відношення не до військової сфери, як, скажімо, Винський, а безпосередньо до історії, зокрема, як автор написаної на рубежі XVIII–XIX ст. «Истории города Киева от основания его до настоящего времени». У другій частині праці («Топография города Киева») назва одого з підрозділів про устрій Києво-Подолу —

«Академия духовная и Киево-Братский монастырь» — свідчить сама за себе. У цьому коротенькому огляді академічної історії та локалізації навчального закладу Берлинський іменує його не інакше, як «духовним»90.

———————

88 Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малыя России, из части коей оное наместничество составлено, сочиненное действительным статским советником и кавалером Афанасием Шафонским, с четырьмя географическими картами. В Чернигове, 1786 года. — К., 1851. — С. 35.

89 Цит. за: Литвинова Т. Освітні традиції дворянства Лівобережної України в другій половині XVIII — на початку XIX століття. — С. 59–60. Слід зауважити, що «малоросійське шляхетство» не було оригінальним у своїх закидах до гуманістичної школи. Приблизно у той самий час, що й Василь Полетика, на початку XIX ст., Гуґо Коллонтай схоже відгукувався про школи, що їх провадили чернечі згромадження: «Szkoły nasze zakonne wprawiały młodzież w zbytnie nabożeństwa praktyki, gadano imnieustatnnie o religii, o cnocie i potrzebie poczciwego obcowania na świecie, lecz prócz prawideł chrześcijańskiej nauki nie mieli oni żadnego gruntu, jakie daje czysta filozofia moralna, dobrze zrozumiana nauka prawa natury, politycznego i ekonomicznego» (Kołłątaj H. Stan oświecenia w Polsce w ostatnich latach panowania Augusta III (1750-1764) / Opracował Jan Hulewicz. — Wrocław, 1953. — S. 137).

Зрештою, «духовними» Київські Атени називаються вже і в офіційних документах. Для прикладу, згідно з іменним височайшим указом, даним Комісії про заснування училищ щодо укладення плану заведення університетів у Пскові, Чернігові та Пензі від 29 січня 1786 р., передбачалося, що «богословский факультет не должен входить в университеты; ибо по правилам, от предков наших принятым и от нас свято наблюдаемым, учение богословии присвоено училищам духовным, из коих не токмо две духовныя академии Московская Заиконоспаская и Киевская тем факультетом снабдены, но и всякая семинария может завести сие учение»91.

Таке резервування «латинських шкіл» за духовенством зауважує ще одну особливість вибору соціальними «верхами» місця для студій. Тоді вважалося, що навчатися слід не лише відповідним наукам, а й у достойному оточенні рівних собі однокашників. У проектах освітніх реформ у Російській імперії XVIII ст. стверджувалося, що виховання «істинних синів батьківщини» якраз повинне прививати відчуття станової належності, а відтак отримувати його слід саме у станових навчальних закладах. До таких Татіщев, наприклад, відносив саме Кадетський корпус, а не, скажімо, Московську академію, де були вихідці із «подлих» станів92. Тож не дивно, що відкриті при новоствореному Московському університеті академічні гімназії ділилися за становим принципом — окремо дворянська, окремо для решти учнів («різночинницька»). Їх вихованці відрізнялися також формою мундира та окремо харчувалися. Дворяни традиційно частіше обирали французьку та німецьку мови та відвідували клас «художеств»93. Вочевидь, козацька верхівка, все більше віддаючи перевагу новим навчальним закладам, переймалася не лише їхніми курікулюмами, а й відповідними «статусними» речами, яких всестанові Могилянські «школи» не забезпечували вповні.

Заанґажування козацької еліти питаннями освіти не обмежувалося благими намірами та планами відкривати нові навчальні заклади. Маємо й конкретну та промовисту дію — частково успішну реалізацію власного «просвітницького проекту» у Гетьманщині, починаючи з кінця 1750-х років. Перші зусилля козацької старшини, спрямовані на більш-менш широке поширення елементарної освіти, зафіксовано у 1758 р. Саме тоді у ролі просвітника виступив лубенський полковник Іван Кулябка, який у донесенні гетьману просив дозволити обов’язкове навчання здібних козацьких синів «грамоти» у парафіяльних школах, а тих, «кои по изученію грамоти нε способни покажутся, или в л−тах пεрεросли будутъ, тεхъ воεнной и артилεрійской и другой къ войсковой служб− принадлεжащой эксεрцицій заобучать». Кулябка аргументував свою пропозицію тим, що із багатьох сотень йому повідомляли, «что нε толко в сотεнніε комисари, коймъ нεобходимо быть должно, грамотным, яко жъ та должность бываεтъ всεгда многотрудна, и простолюдинамъ нεпонятна; но и въ сотεнніε старшини ко опрεд−лεнію крайнεй εсть нεдостатокъ въ грамотнихъ людяхъ, зачεмъ въ инихъ сотняхъ нεточію асауловъ и хоружихъ, но и атамановъ сотεннихъ нεтъ грамотних и въ бываεміε въ походи, комεндирацій по нεдостатку за многими сотεнних старшинъ роскомандированіями, за сотεннихъ командировъ, наряжаются, и командируются зъ с−лскихъ атамановъ и радовихъ козаковъ, такъ жε нεграмотніε»94. У 1765 р. Генеральна військова канцелярія клопоталася про запровадження «лікнепу» в усіх полках. Детально відомо про виконання розпорядження у Чернігівському95.

———————

90 Берлинський М.Ф. Історія міста Києва. — К., 1991. — С. 245.

91 АиД. — К., 1908. — Т. V: Царствование Екатерины ІІ (1762–1795 гг.). Киевский митрополит Самуил Миславский (1783–1795 гг.). — С. 139. — № XXXIV.

92 Моряков В.И. Проблема воспитания «истинного сына Отечества» в Росии XVIII в. // Вестник Московского университета. — 2009. — Серия 8. История. — № 2. — С. 45–48.

93 Рождественский С.В. Очерки по истории систем народного просвещения в России в XVIII–XIX веках. — С. 196, 238.

Перший відомий «просвітницький проект» української еліти96 був, разом з тим, вельми консервативним за якісними параметрами. Принагідно звернемо увагу на дві особливості старшинських просвітницьких потуг. Перша — це достатньо запізніле звернення до лікнепу серед рядового козацтва. Тут можна, зокрема, пригадати, що про приклади поширення освіти серед, приміром, солдатів регулярної армії українська шляхта могла не лише чути, а й спостерігати за ними «під боком». Так, наприкінці 1741 р. відбувалися заходи з організації школи у Глухові для малолітніх дітей тамтешнього гарнізону. У ній хлопців мали навчати писати, арифметики, інженерної та артилерійської і «протчим наукам»97. Окреслена у Кулябчиному проекті навчальна програма увиразнює іншу патріархальну рису старшинського просвітницького проекту — звернення до традиційного, позбавленого будь-яких модернізаційних наголосів елементарного навчання для козацьких синів: і за програмою, і за вчителями (дяками), що його реалізували, це було типове парафіяльне шкільництво.

———————

94 Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.: Збірник документів / Упоряд., автор передмови та комент. В.Й. Горобець. — К., 1993. — С. 75. — № 32 (при цитуванні збережено запропоновану упорядником пунктуацію, хоча, як видається, вона не завжди доречна).

95 Максимович Г. Обучение грамоте и воинской экзерциции в Старой Малороссии в конце XVIII века // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца (далі — ЧИОНЛ). — 1913. — Кн. 23. — Вып. ІІ. — С. 89–137; Панашенко В.В. Навчання козацьких дітей грамоти та військової справи на Лівобережній Україні в XVIII ст. // Укр. іст. журн. — 1972. — № 2. — С. 103–108.

96 О. Сидоренко, пишучи про Україну і Просвітництво, не згадує цього намагання організувати більш-менш широкий «лікнеп», хоча й згадує про віру представників української еліти Гетьманату в освіту як засіб для соціальної трансформації. Історик, натомість, для підтвердження цієї тези наводить інший факт — долучення БантишаКаменського до відкриття 1768 р. бурсацької бібліотеки в Києво-Могилянській академії (Sydorenko A. Ukraine and the Enlightenment // На службі Кліо: Збірник наукових праць на пошану Любомира Романа Винара, з нагоди 50-ліття його наукової діяльности. — КиївНью-Йорк–Торонто–Париж–Львів, 2000. — С. 166).

Застосування традиційної дяківської шкільної науки у козацьких просвітницьких зусиллях не завжди ставало у добрій нагоді при реалізації ідеї широкого поширення писемності, адже «алфавітизація» дітей інколи наштовхувалася на нерозуміння духовенства. На проблеми вказував у листах до київського митрополита Кулябка. Так, 13 грудня 1761 р., інформуючи владику про свої успіхи («... ужε таковихъ обучаючихся д−тεй набралось во вс−хъ полку моεго сотняхъ до трεхъ тисящъ и часъ отъ часу болшимъ числомъ прибавляются, зъ койхъ многыε ужε и Псалтыри виучили, а иніε и писать обучаются...»), полковник просив вплинути на вчителів:

«Особливо жt учинить срогыя притвtрждtнія куда надлtжит архипастырскыми указами всtпокорн−йшt прошу, дабы дячки, по школамъ обр−таючіtся при цtрквахъ, отнюдъ бtзъ пашпортовъ и свид−тtлства приходскихъ свящtнныковъ и сотtной старшини нt бродили, а малчиковъ д−тtй козачихъ прил−жно бы и с пилностію досматривали и обучали, якожъ оныt дячки нt толко годовую от прихожанъ и от всякого малчика особливо за обучtніt по договору получають заплату. Да и попи с−лскіt таковихъ дячковъ въ посилки и въ поtздки съ собою и домашними ихъ нt употрtбляли бы, ибо зъ того чинится въ обучtніh д−тtй пом−шатtлство и остановка. Да и приходящихъ бtзъ свид−тtлства и пашпортовъ бродягъ по школамъ нt принимали бы, но отсилали бъ оныхъ на уряди, понtжt многіt у господъ служитtли, починивъ воровства, по школамъ укриваются…». Кулябка скаржився, що про все те раніше від консисторії і від полкової канцелярії надходили розпорядження до протопопів, «точію никакова усп−ху нt посл−довало»98.

Майже за рік, 8 листопада 1762 р. лубенський полковник знову писав до київського митрополита, повідомляючи, що попри його минулорічні прохання розібратися з дячками та ствердну відповідь владики, від сотенних старшин стало відомо, що деякі міські та сільські священики «и нын− дячков во вс− свои привати, поtздки и посылки употрtбляютъ, работая оными какъ бы своими поддаными бtзпрtстанно, и т−мъ въ изобучtніи козачихъ д−тtй причиняютъ нtмалую остановку и пом−шатtлство».

———————

97 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8189. — Арк. 1а.

98 НБУВ. ІР. — Ф. 160. — Спр. 518. — Арк. 332-333.

Ще більше проблем із реалізацією задуму широкого «лікнепу» з навчанням виникало через те, що ієреї «tжtчастимъ т−хъ дячковъ бtзъ в−дома и согласія парохіанъ, по однимъ своимъ прихотямъ, умышлtнно пtрtм−нами и вовся прtс−каютъ оноt козачихъ д−тtй учtніt».

Як приклад, Кулябка наводив ситуацію у Пирятинській протопопії, де курінський намісник Павло і його брат Андрій Петрановські переслідували наставленого парафіянами здатного до викладання дячка Григорія Чубаровського, бажаючи поставити до церковної служби своїх синів. Петрановські добилися свого, проте виявилося, що їхні чада «къ п−нію нtискусны, а къ учtнію д−тtй за бtзпрtстаннымъ пянствомъ, а къ тому нtприл−жаніtмъ крайнt нt годятся». Зрештою, ці нові дячки посварилися між собою і, залишивши школу пустою, живуть по власних домівках, а коли вибрані для науки хлопці до них приходили на навчання, «то оныt ихъ нt обучая книжного чтtнія, употрtбляютъ въ домашніt послуги». Згадані церковнослужителі не слухалися навіть сотника, який покликався на відповідне митрополиче розпорядження, «съ нар−каніtмъ будто tму, сотнику, до того и д−ла н−тъ». Кулябка, нагадуючи, що від «оныхъ малчиков какъ найлутчt писмtнной грамоты изобучtнію, отъ чtго по врtмtни нt точію онымъ д−тямъ, но и всtму отtчtству явно видная полза сл−дуtтъ», знову просив преосвященного розпорядитися, аби у Лубенському полку міські та сільські священики дячків у свої «привати» не використовували, без згоди парафіян не переміняли та не приймали по школах «бродяг», чинячи такими діями перешкоди у навчанні грамоти99.