Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Освітні стратегії старшини

В Українському Гетьманаті місце колишнього річпосполитського «політичного народу» посіла нова еліта, що складалася з козацької старшини та частини старої шляхти. Процес формування української знаті був тривалим, однак є всі підстави вважати, що на кінець 1730-х років вона цілком усвідомлено ототожнювала себе з річпосполитськими «уродзоними». Принаймні, у «Правах, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.), що складалися від 1728 р., така ідентифікація простежується досить виразно¹⁴. De jure весь козацький загал претендував на шляхетську ідентифікацію та привілеї¹⁵. Однак практика засвідчувала розрив між верхівкою та рядовими представниками стану¹⁶. Фактичний поділ на ці дві частини і серед реєстровців, і серед запорожців дослідники фіксують вже із середини XVI ст., зазначаючи при цьому важливість шляхетського походження для просування на вищі щаблі козацької ієрархії¹⁷. Що ж стосується Гетьманату, то ще в часи Хмельниччини та одразу після неї важливу роль при номінуванні на уряд відігравали матеріальні ресурси та родинні зв’язки кандидата¹⁸, а вже наприкінці XVII — початку XVIII ст. простежується активне замикання привілейованого козацтва та створення цілих династій навіть на сотенному рівні. За Мазепи також відбулося остаточне юридичне оформлення інституту знатних військових товаришів — закритого джерела кадрів на старшинські уряди¹⁹.

———————

14 Детальніше про нову українську шляхту див.: Когут З. Українська еліта у XVIII ст. та її інтеґрація в російське дворянство // Когут З. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К., 2004. — С. 46–79.

15 Цікаво, що у Києво-Могилянській академії козацькі діти також користувалися юридичними правами шляхти. Так, коли у 1751 р. «ритора» Павла Навроцького побили син києво-подольського протопопа, інший «ритор» та служитель маркітанта, то Київська духовна консисторія (чиє рішення затвердив митрополит), встановлюючи сатисфакцію за «увитча [...], убитку и безчестия» та вибираючи відповідні артикули «в книги Статут», відштовхувалася від того, що «оной же Навроцкий щитается за шляхтича, потому что син козачий» (Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Отделение ІІ (1721–1795 гг.) / Со введением и примеч. Н.И. Петрова (далі — АиД). — Киев, 1905. — Т. IІ: (1751–1762 гг.). — С. 12–15. — № VII).

16 Про недотримання права рядових козаків на шляхетський статус свідчать накази останніх до Законодавчої комісії 1767 р. Так, наприклад, у клопотаннях Чернігівського полку козаки вказували на прирівняння підпомічників до «мужиків» та апелювали до того, що «предки козаков малороссийских ... честию дворянскою пользовалися без всякого отягощения». У прошенії представників Миргородського полку так само йшлося «о подтверждении вольностей и шляхетской чести всем козакам к вечному содержанию» тощо (Наказы малороссийским депутатам 1767 года и акты о выборах депутатов в Коммиссию сочинения уложения. — Киев, 1890. — С. 158, 164).

17 Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV — середина XVII ст. — К., 2000. — С. 135–136; Його ж. Соціальний портрет козацької верхівки другої половини XVI — першої половини XVII ст. // «Істину встановлює суд історії»: Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка. — К., 2004. — Т. 2: Наукові студії. — С. 183.

18 Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану... — С. 184–186; Його ж. Трансформація суспільного статусу козацької старшини в період Національновизвольної війни 1648–1657 рр. // Наукові записки НаУКМА. — 2007. — Т. 65: Історичні науки. — С. 4–5.

Зазначимо, що у XVIII ст. саме козацька верхівка прагнула давати освіту своїм дітям, і, власне, цілком природно й була найосвіченішою в Лівобережній Україні. Тут її стимуляція до здобування знань не особливо відрізнялася від «колег» з інших держав. Схоже, що у старшини різного рівня не дивиною була й жіноча грамотність, на що вказують власноручні листи тогочасних панн. За спогадами Іллі Тимківського, сина полкового переяславського осавула, а згодом засідателя повітового суду, наприкінці 1770-х років першоосновам церковнослов’янської грамоти його навчила мати. Кузина Тимківського також була письменною, а його рідна старша сестра опановувала елементарний рівень знань («науку читанья») разом із ним (а заразом навчалася вишиванню)²⁰.

———————

19 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Вид. 2-е, доп. — Нью-Йорк– Київ–Львів–Париж–Торонто, 2001. — С. 115–118. Про замкненість старшини див. також: Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII–XVIII ст.). — К., 1995. — С. 47 та ін. На прикладі Слобожанщини це явище простежено у: Маслійчук В. Козацька старшина слобідських полків XVII–XVIII ст.: «родинний клан» та досягнення соціального статусу // Маслійчук В. Провінція на перехресті культур: дослідження з історії Слобідської України XVII–XIX ст. — Харків, 2007. — С. 77 та наст. Цікаві спостереження над замиканням верхівки козацтва дають дослідження їхніх шлюбів, що відбувалися всупереч церковних норм навіть між спорідненими родинами (Див.: Романова О. «Боже неблагословіння» чи вигідне одруження? Штрихи до ціннісних пріоритетів козацької старшини XVIII ст. // Соціум. Альманах соціальної історії. –2010. — Вип. 9. — С. 373–391).

20 Записки Ильи Федоровича Тимковского // Русский архив. — М., 1874. — Кн. 1. — Стб. 1381–1384. Серед документів XVIII ст. зустрічаються й інші цікавинки про жіночу писемність. Наприклад, у Румянцевському описі Стародуба про одну із восьми бабповитух, 45-річну мешканку, зазначено: «баба для обучения детей грамоте Ирина Иванва». Щоправда, жила вона в дворі, де не були зафіксовані жодні учні (Цит. за: Сердюк І. Баба-повитуха у ранньомодерному суспільстві (за даними статистичних джерел та етнографічних досліджень) // Краєзнавство. — 2009. — № 3–4. — С. 216). Загалом же є всі підстави не лише твердити про переважання в Україні, як повсюди у ранньомодерній Європі, чоловічої писемності, а й припускати, що на загал, на рівні «непросвічених» обивателів панував цілком чоловічий погляд на недоречність жіночої грамотності. Ось як він виразно зафіксований в одному з творів ченця-віршувальника другої половини XVII — початку XVIII ст. Климентія-Зіновіїва:

«Да(р)мо сu види(т) жΤ(н)скъ по(л) звы(к)лъ пи(с)мо учити: могла бъ цΤ(р)ковъ и бΤз ныхъ пи(с)ма обходити.

Бо то(к)мо то мужΤм далъ Бгъ нΤбΤзпотрΤбно: а ім здаΤтсu яко бы и нΤ потрΤбно.

ЖΤна писмΤнна мужΤ(м) просты(мъ) погоржаΤтъ: и якъ простака ц-лΤ того вничижаΤтъ.

ОвшΤ(м) бо правΤ жΤнамъ пи(с)мо нΤприлично: ты(л)ко оно мΤнщызна(м) потрΤбно и слично. А жΤна(мъ) якъ пятого колΤса такъ трΤба:

а мужΤмъ всяки(мъ) всюда на всΤ то потрΤба. Една(к) ко(т)ро(и) хочΤ(т)сu пи(с)ма научити(с): нΤха(и) учитъ жΤ(б) вм-ла л-пшъ Бгу млити(с)»

(Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. — К., 1971. — С. 99–100).

Про те, що освіченість та відвідування шкіл, принаймні на доктринальному рівні, були одним із маркерів соціального статусу, свідчить сатиричний вірш «Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні», на який свого часу звернув увагу ще Л. Миловидов²¹. У творі, написаному, судячи зі змісту, в часи активної інтеграції малоросійського шляхетства до дворянства Російської імперії, а вперше надрукованому за списком кінця XVIII — початку XIX ст., герой, який «з казенного мужика зробився ... паном», не лише розповідає про створення власного герба «без спору» з лопатою, граблями, сокирою та вилами на щиті, родовід від прадіда Хама, економічне зростання і вигідні шлюби дітей, а й про їхнє навчання у школі²². Відтак, останнє, поряд з іншими згаданими характеристиками, слід гадати, належало до панського «набору» достоїнств.

Про навчання як необхідну для шляхетної молоді справу свідчить також поява відповідних сюжетів на тогочасних портретах, що зображали прихильність юнаків до знань. Так, на одному з них — портреті Василя Дарагана 1760-х років — хлопець вказує на книгу та інші, пов’язані зі студіями, предмети²³.

Різночасові репліки, зокрема, з вуст старшинських синів XVIII ст., засвідчують, що для сильних світу набуття освіти виступало однією з ознак поняття честі, і не лише особистої, а й усього дому. Стандартність фраз про потребу студій підказує, що вони добре засвоїлися та вкорінилися у свідомості представників тогочасного соціуму. У листі 1696 р. до охочекомонного полковника Іллі Новицького митрополит Варлаам (Ясинський) зазначав, що його син, навчаючись, «моглъ сво−го часу достойный прин−сти плод любомдрый малороссийскойотчизн−, ку полз− многорадостной ц−лого поважного [...] дому»²⁴. Іван Обидовський, пишучи до своєї тітки Параски Сулими (в дівоцтві — Кочубей, дружина бунчукового товариша) із Вроцлава 1722 р., вказував, що «на славу Божию и ползи ради души моей учуся и на вашего тиж дому честь и похвалу»²⁵.

———————

21 Миловидов Л. Проєкти вищої школи на Чернігівщині (1760–1803 рр.) // Записки Чернігівського наукового товариства. — Чернігів, 1930. — Т. 1: Праці історично-краєзнавчої секції. — С. 70.

22 Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні // Українська література XVIII ст. — К., 1983. — С. 211–212.

23 Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII–XVIII вв. — Ленинград, 1981. — С. 213. — Іл. 198.

Інший студент, могилянський «філософ» Василь Зарудний, син полкового лубенського осавула, у 1752 р., відстоюючи свою правоту у конфлікті з власним професором та описуючи завдані його честі урази, між іншим заявляв про неможливість викладачеві поступати так з ним, «в ползу отчtства и в прислугу государствtнную доброволно обучаюùtмуся»²⁶. У репліці цього спудея, де не звучить стандарт «все для більшої слави Божої» («ad maiorem Dei gloriam»), що вгадується у словах Обидовського²⁷, цікавим є поділ користей на потрібні батьківщині та державі. Навряд чи доводиться вести мову про оригінальність такого «обґрунтування» обов’язком перед «отчеством» і покликання на славу Божу, і, слід гадати, честь та користь батьківщини, запозичені від тих-таки єзуїтів, чиї школи стали зразком для реформатора Петра Могили. Зокрема, Бартоломей Вонсовський із Товариства Ісусового, який безуспішно намагався 1674 р. організувати лицарську школу у Ярославі, наголошував, що для шляхетської молоді головними цінностями мають бути «Bóg, honor i Ojczyzna»²⁸.

Схожі резони навчання прочитуються у проповіді, виголошеній 31 грудня 1754 р. у день поминання в Київській академії Петра Могили. Наприкінці її автор порівнює засновника «шкіл» із сучасним митрополитом Тимофієм, «равного ему и делом и словом» пастирем, і закликає студентів користатися щедротами архиєрея та досягати досконалості в науках, бо «к сему вас прославление имени Божия обязывает, сего польза и слава отечества требует, сего родителей ваших намерение и произволение ожидает»²⁹. Як бачимо, у цьому випадку честь дому дещо видозмінена на батьківське бажання. Втім, ця репліка адресувалася всім студентам, серед яких були представники станів, що не посідали шляхетської честі. Коли ж ішлося про спудейську бідноту — бурсаків, то вони мали навчатися, аби знання «употребыть[...] къ совершенію святихъ въ д−ло служенія, въ созиданіе Т−ла Христова, потомъ къ прибр−тенію ползи jтчеству, наконецъ, къ засвид−телствованію какъ благодарности, такъ и услужности своhмъ милостиводаятелемъ, найпаче просв−щая и обогащая ихъ д−тей разуми основателними и твердимы ученіямы»³⁰.

———————

24 Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського. Інститут рукопису (далі — НБУВ. ІР). — Ф. 2. — Спр. 13960–14039 (14008). — Арк. 76.

25 Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей. XVII– XVIII в. / Пред. и ред. А.М. Лазаревского. — Киев, 1884. — № 34. — С. 43.

26 Києво-Могилянська Академія кін. XVII — поч. XIX ст.: повсякденна історія: Збірник документів / Упор. О.Ф. Задорожна, Т.Л. Кузик, З.І. Хижняк, М.В. Яременко. — К., 2005. — С. 121. — № 75.

27 Той-таки шаблон примноження та розширення «хвалы Б[о]жой, ц[t]рквtй святых» (звісно ж, православного сповідання) через студії «в наYках вызволіоных синовъ малороссийских» звучить у першому пункті «Договорів і постанов…» 1710 р. Пилипа Орлика, який, як відомо, отримав типову освіту в єзуїтів, а затим Київській академії (Конституція Пилипа Орлика: оригінал та його історія // Архіви України. — 2010. — Вип. 3-4. — С. 158).

28 Puchowski K. Model kształcenia szlachty w kolegiach jezuickich // Między barokiem a oświeceniem : nowe spojrzenie na czasy saskie : praca zbiorowa. — Olsztyn, 1996. — S. 99.

Отож, тут, замість честі дому, після церковного та на користь батьківщини служіння йшла потреба віддячити набутими знаннями всім, хто проявляв милість до вбогих вихованців (цю цитату взято із грамоти 1759 р., виданої київським митрополитом Арсенієм для збору пожертв на ремонт бурси Києво-Могилянської академії).

Повертаючись до репліки Зарудного, зазначимо, що, вочевидь, не буде перебільшенням потрактувати Василеве «отчество» як видозміну «отчизни». Останнє поняття у свідомості української еліти вже від 1660-х років починає прикладатися до козацької України, а від початку XVIII ст. впевнено ототожнюватися з Гетьманщиною, українською територією та населенням, а не Російською державою³¹. Добре підтвердження цього висновку містить приклад панегіричної промови Петру Могилі, вміщеної у рукописі «Praecepta artis rhetoricae ad utilitatem studiosae indolis variis praxibus illustrata» («Настанови риторичного мистецтва для користі молоді, що навчається, ілюстровані різними вправами»)³². Серед інших похвал митрополиту згадується також, яку користь принесло «отчизні» заснування ним навчального закладу. Із контексту добре зрозуміло, що ця «отчизна» / «малоросійська отчизна» / «російська отчизна» не змішується із великоросійськими теренами, а саме поняття стосується не лише території, а й мешканців: «И тако въ сtмъ д−л− бгохвалномъ созданной Акадtміи пtрв−йшую доброд−тtл, прtмудрост во прtмудрости, жtвси иннія доброд−тtли зр−ти въсякому мощно tст. Нt посл−дняя бо доброд−тtл любовъ ко jтчизн− малоросійской являtтся, когда нtдоум−нной и простои прtждt дадt умъ и разумъ, и учtніt на всякоt д−ло полtзноt, яко инностраннимъ родомъ дивилис jт древнихъ врtмtн jтчизн−ншой грубой и нtв−жи сущой, нн− жt тол прtмудрими члв−ки обогащtнной, и со ужасом глати, откуду сtй толикая прtмудрост и сила. Нt сія бяшt иногда ни инна буйства всякаго исполнtнна, нtв−жtствомъ помрачtнна, нt ум−юща tдинаго алфавита, нt ум−юща, нt jт gреков испрошающая, нн− жt честна, прtмудра и вtликороссійскіе государства и иннія многія странни богатящая...

———————

29 Слово в день воспоминания преосвященнейшего митрополита Петра Могилы 1754 года, декабря 31 дня // Труды Киевской духовной академии (далі — ТКДА). — 1910. — № 12. — С. 684.

30 Києво-Могилянська академія кін. XVII — поч. XVIII ст.: повсякденна історія. — С. 177-178. — № 113.

31 Когут З. Кордони України: територіальні візії козаків від гетьмана Б. Хмельницького до гетьмана І. Самойловича // Укр. іст. журн. — 2011. — № 3. — С. 59–70; Плохій С. В ім’я милої вітчизни: вірність та зрада Івана Мазепи // Соціум. Альманах соціальної історії — 2006. — Вип. 6. — С. 267–271; Сисин Ф. «Отчизна» у політичній культурі України початку XVIII століття // Україна модерна. — 2006. — Ч. 10. — С. 7–18 та ін. Детальний розгляд сучасних досліджень на згадану тематику див.: Багро С.О. Уявлення про козацьку вітчизну в сучасній історіографії // Наукові записки НаУКМА. — 2013 (Історичні науки). У другій половині XVII ст. поняття «отчизна» також звичне для слововжитку церковних інтелектуалів, проте тут воно не таке чітке, хоча інколи стосується теренів козацької держави (Довга Л. Система цінностей в українській культурі XVII століття (на прикладі теоретичної спадщини Інокентія Ґізеля). — К.–Л., 2012. — С. 247–252).

О любв− таковой являtтся tго млсрдіе ко jтчизн− ншой россійской, яко милосердова о нtв−жtствующои и ижди на научtніt tя въсt своt им−ніt, восхот− самъ нищъ вtсма быти, нtже jтчизну ншу бtз научtнія и наставлtнія вид−ти. Наипачt жt чудитися блгости tго таковой, яко нtснъ сущи jтчизни ншой, ниже бяшt въ оной воскормленъ, ниже въ им−ніt tя вбогащtн, снъ бо бяшt jтчизни Молдовлахійской — тамо во блгородіh воспитанъ и им−нhtмъ jтчtским вбогащtн, таковим ражжеся милосердіемъ, яко санов− своtму оумали добротнаго урона да точіювоздвигнtт Россію учtніtмъ и прtмудростію. Зд−жt премногія щtдроти носитъ оучилищам ншимъ сtго jтца и патрона ншtго являются, яко нt токмо им−ніt своt, но и самаго себt нуждамъ jтдадt и да училища сія будут въсяц−мъ угодіtмъ оусмотрtнна въсего сtбt истощати нtпощад−...»³³.

Щоправда, у цьому тексті, найшвидше, багаторазово згадана «отчизна» не охоплює терени із населенням неправославного віросповідання. У промові йдеться, зокрема, про визначні вчинки Могили, спрямовані на захист православ’я: він не захотів бути учасником «російского заблужденія», до якого спонукав неодноразово папа Урбан, помножив та прикрасив Божі храми, частина яких раніше запустіла частково через «нашествіє іноплеменних», частково через «междоусобния брані», особливо — через дії «ворогів домашніх», «хижих вовків». Не важко зрозуміти, що йдеться, між іншим, про унію та уніатів (ця тема на початку XVIII ст., після недавнього відходу від православ’я «закордонних» благочестивих єпархій мала бути особливо пекучою). Натомість створена Петром академія виростила багатьох синів на захист православної церкви, а сам митрополит «jтчизну ншу учніtмъ тако огради, яко въсякая tрес и мн−ніt jтступничtскоt цркви Бжои противноt нt дtрзнtт приступити ниже коhмъ либо образомъ и ухищренми прелстати…», адже «jтчизна нша оучtніtм просв−щtнна»³⁴. Історики, яких цікавить побутування згаданого терміну, зосереджуючись переважно на текстах, що походили зі світського середовища, не зауважують цього нюансу «звуження території» батьківщини на початку XVIII ст. Натомість вони ведуть мову про, як видається, наступний крок — «розширення кордонів» отчизни в іншому напрямі.

———————

32 НБУВ. ІР. — Ф. 307, 510/1722П. Рукопис належав воронезькому наміснику Василію Квілецькому. Згаданих настанов навчали у Київській академії на початку XVIII ст., можливо, у 1714–1715 рр. Висновок про таке датування М. Петров робив із наступного: у рукописі філософського курсу, що його читав в академії у 1715–1717 рр. Йосиф Волчанський, на останньому аркуші вміщено список студентів цієї школи, серед яких є також «Basilius Kwilecki». Отож, риторику він мав вивчати раніше (Петров Н.И. Описание рукописных собраний, находящихся в городе Киеве. — М., 1897. — Вып. ІІ. — С. 42. — № 108; С. 235. — № 510).

33 НБУВ. ІР. — Ф. 307, 510/1722П. — Арк. 176–176 зв.

Нове значення поняттю «вітчизна» надав Феофан Прокопович, який це окреслення вже у формі «отечество» ототожнював із Російською державою — всезагальною батьківщиною всіх підданих царя. На думку С. Плохія, нова інтерпретація «отечества» сприймалася тими, хто залишав Україну та ставав на службу імперії, проте в самій Гетьманщині продовжував панувати дискурс української вітчизни³⁵. Втім, таке припущення справедливе лише частково, адже низка фактів вказує на те, що представники «українського десанту» у Росії продовжували «отчизною» / «отечеством» іменувати саме Гетьманщину. Зокрема, 1745 р. у синодальному указі київському митрополиту Рафаїлу Заборовському про надання священицького місця колишньому півчому придворної капели Якову Мултянському, повторюючи, вочевидь, уривки із прохання останнього, було написано, що Яків 1741 р. «отпущен за случившуюся тогда немощь его в отечество в Малороссию при апшити»³⁶. У листі до київського преосвященного Арсенія Могилянського 1763 р. Григорій Полетика, який прибув із Петербурга до Чернігова, зазначив, що пише «по при−зд− моемъ въ отечество»³⁷. При цьому одночасно в Гетьманщину, а не лише середовище її представників у Росії, поступово проникав та починав вживатися дискурс загальноімперського «отечества», початково, мабуть, на рівні засвоєння шаблонних ідеологічних фраз. Так, у присвяті могилянського панегірика Єлизаветі Петрівні 1744 р. її «дражайшого родителя» Петра І названо «отцом отечествія, самодержцем всероссійским» та згадано про щастя і ревність «услуг» імператорському престолу «вірних отечества синів»³⁸.

———————

34 Там само. — Арк. 177–178 зв.

35 Плохій С. В ім’я милої вітчизни: вірність та зрада Івана Мазепи. — С. 275–281.

36 АиД. — К., 1904. — Т. І: (1721–1750 гг.). — Ч. 1. — С. 299. — № LIX.

37 Російська національна бібліотека. Відділ рукописів (далі — РНБ. ВР.). — Ф. 36. — Спр. 1. — Арк. 84. Натомість у Росії у сприйнятті обивателів, які вели мобільний спосіб життя, межі «отчества» справді поширювалися і на «Малоросію». Для прикладу, Григорій Бесчастной, описуючи різні міста, які сам відвідав упродовж життя під час купецьких мандрів, у передмові інформував читача (аgrг, марта дня), що «оувидишъ н−котjрых нашєгj отчєства градjвъ н−котjрую опись моими трудами сочинєнную». Серед «нашєгj отчєства градjвъ» купець згадав спочатку Москву, затим Київ,Чернігів та Смоленськ, далі Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Казань, Тобольськ, Астрахань, Нижній Новгород, Ярославль, Ростов, Вологду, Устюг, Кострому, Орел, Белєв, Болхов, Калугу, Серпухов, Тулу, Коломну, Переславль Рязанський, Зарайськ, Касимов, Єлатьму, Муром, Єрапольськ, Гороховець, Углич, Переславль Залеський,Петербург, Твер, Торжок (РНБ. ВР. — Ф. 550. — Спр. 5796. — Арк. 1–18 зв.).

Тим не менше, чимало прикладів вказують на переважання в Гетьманщині XVIII ст. дискурсу «української отчизни». Так, Василь Ханенко, пишучи із Кіля до батька 1748 р. та реагуючи на його новину про імператорську грамоту на відновлення гетьманства, зазначав, «что дражайшая наша отчизна в неотм−нной надежд− находится»³⁹. О. Дзюба вважає, що «“отчизной” для молодого Ханенка... була Україна»⁴⁰. Проте зрозуміло, що в даному випадку йшлося лише про територію поширення гетьманської компетенції, себто «Малоросію».

1766 р. гадяцький полковник і бригадир Антон Крижановський, відправляючи свого сина із братом, роменським протопопом Костянтином Крижановським, за кордон, не забув шаблонно вказати, що ця група прямує «въ Саксонъ въ городъ Лtйпцигъ для полtзныхъ отtчtству наукъ». Тут під «отечеством» малася на увазі саме «Малоросія», як видно із такої фрази, що стосувалася Костянтина, якому духовна консисторія дозволила мандрувати лише 8 місяців: «а по возвращtниі дt оттуду можtтъ зд−сь въ отtчtств− употрtбить то къ общtй полз−, какъ дt въ зд−шныхъ малороссійских м−стахъ таковихъ учитtлных людtй нtдостаточно»⁴¹.

Разом з тим, як засвідчує цитована репліка Зарудного, вже в середині XVIII ст. служба «отчеству» та державі представниками старшинських кіл сприймалися як цілком поєднувані речі, що дозволяє зробити припущення про початок ототожнення цих понять. Покликання на«прислугу государствtнную» якраз стосується, як видається, усвідомлення власної ролі у розбудові імперії. Це вельми цікава вказівка, що дозволяє розширити пошук кола стимулів до навчання дітей козацької старшини, пригадавши намагання Російської держави прив’язати кар’єрне зростання до освіти.

———————

38 АиД. — Т. І. — Ч. 1. — С. 339–340. — № LXIX.

39 Цит. за: Дзюба О.М. Приватне життя козацької старшини XVIII ст. (на матеріалах епістолярної спадщини). — К., 2012. — С. 168.

40 Там само. — С. 169.

41 НБУВ. ІР. — Ф. 160. — Спр. 185-228. — Арк. 113–113 зв.

Ще від часів Петра І, який потребував кадрів для модернізації армії та адміністрації, навчання дворянства декларувалося як обов’язкове. Позаяк сама державна служба розумілася найперше як військова, то й характер науки був відповідним⁴². У Табелі про ранги (24 січня 1722 р.) просування ієрархічними службовими сходинками дворянських дітей прямо ставилося в залежність від навченості: «ученые» найперше починали сходження від «Коллегии Юнкеры», «а которые не учились, а нужды ради и за оскудением ученых приняты (до колегій на службу. — Авт.): тех перво в Титулярные Коллегии Юнкеры писать, и быть им те годы без рангов, которым нет рангов до действительного Коллегии Юнкерства»⁴³. Про потребу освіти дворянства, найперше — для державної користі, йшлося у численних освітніх проектах, складених у XVIII ст.⁴⁴ Забігаючи наперед, слід зазначити, що аналіз стану дворянської освіченості у Російській імперії останніх десятиліть XVIII ст. засвідчує успішний поступ у реалізації їхніх просвітницьких положень. Зокрема, на значно більші інтелектуальні запити шляхетства імперії, у порівнянні з іншими станами, вказує поширення у його середовищі практики підписки на тогочасні книги та періодичні видання різних тематики та спрямування. Для прикладу, з усіх читачів видань Миколи Новікова 77% припадало на дворянство; на духовенство доводилося лише 10%. Понад 80% замовників російських журналів кінця XVIII ст. також складало дворянство. Не слід забувати, що видання, навіть тобольські, потрапляли і до українських міст⁴⁵. Загалом же, впродовж 1760–1790-х років більше 70% передплатників друкованої продукції гражданським шрифтом становило шляхетство⁴⁶.

———————

42 Raeff M. Home, School, and Service in the Life of the 18th-Century Russian Nobleman // The Slavonic and East European Review. — 1962. — № 95 (June). — P. 299–300 та наст.

43 Полное собрание законов Российской империи (далі — ПСЗ). — СПб., 1830. — Т. VI: (1720–1722). — С. 491–492. — № 3890 (п. 14).

44 Про Петрові намагання, освітні проекти, їх авторів тощо див.: Black J.L. Citizens for the Fatherland. Education, Educators, and Pedagogical Ideals in Eighteenth Century Russia. — New-York, 1979. — P. 23–43 та наст.

45 Див. детальніше: Marker G.J. Novikov’s readers // The Modern Language Review. — 1982. — Vol. 77 (October). — Part 4. — P. 894–905; Ed. by. Russian Journals and their Readers in the Late Eighteenth Century // Oxford Slavonic Papers. — 1986. — Vol. XIX. – P. 88–101.

46 Самарин А.Ю. Читатель в России во второй половине XVIII века (по спискам подписчиков). — М., 2000. — С. 134–135. Щоправда, слід зазначити, що автор аналізував замовників лише на 1% продукції «гражданським» шрифтом.

Звісно, варто наголосити, що й «імперський» стимул до освіти не відразу вплинув на шкільні практики (найперше, університетські студії⁴⁷) привілейованого стану Російської держави. Вагомим поштовхом навчатися, що дозволив краще втілювати у життя просвітницькі декларації, став указ аж 1809 р. про екзамени на чин, коли, як твердять дослідники, змінюється відношення широких кіл дворянства до студій⁴⁸.

Поширюючи на дворянство вимогу здобування освіти, держава одночасно намагалася створити умови, аби забезпечити доступ до неї дітям привілейованої верстви в імперії, а не за кордоном. Закладом, що мав давати нові знання саме дворянам, став створений згідно з указом від 29 липня 1731 р. Кадетський корпус для шляхетських дітей, що був «першою пташкою» такого роду навчальних закладів (згодом з’явилися Морський шляхетський кадетський корпус, Артилерійський та інженерний шляхетський кадетський корпус тощо). Його вихованці (виключно дворяни за статутом 1731 р.⁴⁹) мали опановувати не лише військові премудрості: «А понеже не каждаго человека природа к одному воинскому (навчанню. — Авт.) склонна, також и в государстве не меньше нужно политическое и гражданское обучение: того ради иметь при том учителей чужестранных языков, истории, географии, юриспруденции, танцованию, музыки и прочих полезных наук, дабы видя природную склонность, по тому б и к учению определять»⁵⁰.

———————

47 Цікаво, що російське дворянство спочатку не вважало університетське навчання цінністю, що давала переваги на майбутній службі. Навіть у Петербурзькому академічному університеті дворянські діти, за даними 1736 р., вибирали лише ті предмети, які вважали необхідними для свого статусу (переважно французьку та німецьку мови, танці та малювання), ігноруючи загальний навчальний план. Загалом же дворяни не бачили у цьому закладі вартої відвідування школи, що давала б необхідну їхньому соціальному статусу освіту. Після створення Шляхетного корпусу також і до академічної гімназії скоротився притік привілейованих дітей. З-поміж гімназистів Московського університету дворяни традиційно віддавали перевагу французькій та німецькій мовам та відвідуванню класу «художеств» (Рождественский С.В. Очерки по истории систем народного просвещения в России в XVIII–XIX веках. — СПб., 1912. — Т. 1. — С. 170–171, 174, 238). Та й чисельність шляхетства серед студентів Московського університету у 1750– 1770-х роках не вражала (5 із 18 осіб у 1759 р., 10 із 20 у 1760 р., 7 із 17 у 1767 р.). Натомість представники дворянства охочіше вступали саме до кадетських корпусів чи відразу на військову службу, а також до університетської гімназії. Їхнє збільшення серед московського університетського студентства простежується від останньої третини XVIII ст. (Феофанов А.М. Студенчество Московского университета XVIII — первой четверти XIX века. — М., 2011. — С. 47–48).

48 Кулакова И.П. Европейская культура и становление российских университетских традиций в XVIII в. // «Вводя нравы и обычаи Европейские в Европейском народе»: К проблеме адаптации западных идей и практик в Российской империи. — М., 2008. — С. 196–198.

49 Лалаев М. Исторический очерк военно-учебных заведений, подведомственных Главному их управлению. От основания в России военных школ до исхода первого двадцатипятилетия благополучного царствования государя императора Александра Николаевича. 1700–1880. — СПб., 1880. — Ч. І. — С. 28. Тут же коротко згадано історію виникнення «шляхетних» корпусів у XVIII ст. (С. 24–85).

Слід зазначити, що присутність дітей української старшини помітна у сухопутному Шляхетському корпусі вже у 1760-х роках⁵¹, хоча найінтенсивніше туди вони почали вступати вже наприкінці століття — після офіційного зрівняння у правах із дворянством⁵². Інтеграція до лав цього привілейованого імперського суспільного прошарку також опосередковано стимулювала до навчання. Щоправда, для першої половини XVIII ст. вона не стала надто відчутною, хоча й мала місце⁵³, а от з другої половини, коли діти козацької еліти все частіше робили офіцерську кар’єру в регулярній російській армії чи на державній службі, та коли при Катерині ІІ посилилася політика прив’язки українських еліт до центру⁵⁴, старшина допускалася до державної служби по всій імперії, звичною стала практика надання табельних чинів козацьким урядникам⁵⁵, його роль могла зростати.

Перебираючи на себе шляхетські шати, у яких одним із елементів, хай подеколи і декларативних, була потреба навчатися, українська еліта виявилася добрим учнем, і рівень освіченості у її лавах за століття зріс вельми помітно. Так, для порівняння, на початках існування Гетьманату, у 1663 р., зі 110 старшин, чиї імена вказані під Батуринськими статтями, власноруч могли поставити підписи лише 25 осіб⁵⁶. Через століття натомість, коли українське шляхетство засвідчувало накази для створеної 1767 р. Законодавчої комісії, неписьменних або не було взагалі, або ж, як виняток, одиниці в окремих місцевостях⁵⁷. Окремі приклади також засвідчують поширення грамотності у старшинському середовищі. Так, підписки полкової і сотенної старшини Полтавського полку про готовність «до походу турtцкого» самостійно засвідчили у жовтні-листопаді 1738 р., а частину і повністю написали всі урядники полкового рівня, полтавський городовий отаман та 9 сотників⁵⁸.

———————

50 ПСЗ. — СПб., 1830. — Т. VIІІ: (1728–1732). — С. 519. — № 5811.

51 Наприклад, від другої половини 1750-х років у Корпусі навчалися брати Сулими, брати «Горленкови», брати «Куляпки», носії таких старшинських прізвищ, як Милорадович, Остроградський та ін. (РНБ. ВР. — Ф. 550. — Спр. 8449. — Арк. 3 зв.–51 зв.; Мотыжинский архив. Акты Переяславского полка. XVII–XVIII в. / Под ред. А.М. Лазаревского — К., 1890. — С. 84. — № 46).

52 Миловидов Л. Проекти вищої школи на Чернігівщині (1760–1803 рр.). — С. 73. 1761 р. Сенат заборонив приймати «малоросіян» у Кадетський корпус через те, що у «Малоросії» буцімто немає дворян, проте 1767 р. це обмеження скасовано (Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина. — 1897. — № 1. — С. 26).

53 Перше пожалування дворянства російському підданому у XVIII ст. датовано 1720 р. У наступні десятиліття воно надавалося не лише помітним представникам козацтва (приміром, Андрію Марковичу у 1736 р.), а й скромнішим за соціальним статусом уродженцям Гетьманщини (як от п’ятьом придворним півчим у 1743 р.) (Див.: Хоруженко О.И. Дворянские дипломы XVIII века в России. — М., 1999. — С. 37, 79–80, 88–89).

54 Див. про це: Каппелер А. Центр и элиты периферий в Габсбургской, Российской и Османской империях (1700–1918 гг.) // Ab Imperio. — 2007. — № 2. — С. 26.

55 Горобець В. «Волимо царя східного...»: Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. — К., 2007. — С. 428.

Сказане не означає, однак, що козацька верхівка всіх рівнів повністю переборола неписемність, себто, як і у випадку з річпосполитською шляхтою, доктринальні настанови не втілювалися в життя стовідсотково. Упродовж XVIII ст. трапляється час від часу інформація про неграмотних представників козацької верхівки, щоправда, її нижчої ланки. Наприклад, у ревізії Монастирищенської сотні Прилуцького полку 1737 р. «асаул сотtний и сотtноt правлtніt содtржащий» Костянтин Богданець, городовий отаман Антон Каленбет, а також тамтешній війт не змогли поставити підписи: за них це зробив сотенний писар⁵⁹. Аналогічно у ревізії Ніжинського полку того ж року зафіксований наступний запис: «хоружій сотенній сотн− третой полковой Н−жинской, и на сей часъ сотенноt правленіt содержащій, Демидъ Рожовецъ, а въм−сто tго, Рожовъця, нtграмотного по tго прошtнию комисар то жt сотн− Василъ Плtсконусъ руку приложилъ»⁶⁰. У 1772 р. абшитований військовий товариш Семен Жоравка не міг засвідчити свою сказку, «а мисто его неграмотного по его прошениію» це зробила інша особа. Так само у 1778 р. просили подібної допомоги абшитований сотенний хорунжий Опанас Булашевич, який не вмів писати, і неграмотний син значкового товариша Іван Щерба⁶¹.

Окреме питання — глибина освіченості тогочасної еліти. Схоже, мав рацію Л. Окиншевич, стверджуючи, що «неписьменних, як бачимо, сливе немає серед українського панства кінця XVIII ст. В цім воно ніби пішло далеко від своїх дідів — людей XVII ст., що трохи чи не в переважній своїй частині були неписемні. Але більшість пише і читає російською мовою, з постійним рефреном, що «другихъ наукъ не знаетъ». Це свідчить, що освіта ця у багатьох була неглибока і поверхова, хатня освіта»⁶².

———————

56 Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини… — С. 135.

57 Див., наприклад: Наказы малороссийским депутатам 1767 года и акты о выборах депутатов в Коммиссию сочинения уложения. — С. 9.

58 Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі — ЦДІАК України). — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 6650. — Арк. 1–17.

59 Там само. — Спр. 19379. — Арк. 363.

60 Там само. — Спр. 19371. — Арк. 469.

61 Генеалогія української шляхти: послужні списки погарської шляхти 1772–1781 рр., «Описаніе» ніжинської шляхти 1784 р. — К., 2008. — С. 18. — № 3; С. 63. — № 43; С. 73. — № 53; С. 113. — № 76.

Наведені дослідником приклади показують, що на 1783 р. із 13 бунчукових товаришів Ніжинського полку всі вміли читати й писати російською^*, троє знали ще латинську, а 1 — латинську й польську мови. Того самого року з 35 військових товаришів Лубенського полку переважна більшість — 28 осіб — читали й писали російською, а серед решти були знавці латини, польської та французької мов. Тоді ж 66 із 70-ти ніжинських військових товаришів характеризувалися як такі, що «грамоти читать и писать по россійски уміютъ, другихъ наукъ не знаютъ». Зате двоє володіли ще латинською, 1 — грецькою, а 1 — латинською і французькою мовами. Із 65 значкових товаришів Київського полку на 1782 р. «російською» писали 42 особи, знали «россійскую грамоту» двоє, стільки ж її вивчали. Решта або володіли ще іншими мовами, або ж їх опановували⁶³. Окреслений рівень знань засвідчує, що частина козацької еліти, крім домашнього та дяківського навчання, могла відвідувати як мінімум початкові «класи» академії чи колегіумів.

Разом із тим інша група фактів дозволяє вести мову про значно глибшу освіту частини старшини. Крім відомих прикладів навчання в «латинських школах» Гетьманату та за кордоном, колекціонування бібліотек, виписування періодики⁶⁴, добрим маркером того, що козацька еліта не лише була чи не найосвіченішою з-посеред решти представників українського соціуму, а розуміла значення освіти, ба більше — переймалася її характером, є вияв невдоволення існуючими в Лівобережній Україні «училищами» та спроба реалізації власного «просвітницького проекту» з кінця 1750-х років.

———————

62 Окіншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII–XVIII ст. // ЗНТШ. — Мюнхен, 1948. — Т. CLVII: Праці Історично-філософічної секції. — С. 77.

* Навряд чи йдеться про власне російську мову. Найшвидше, це той рівень, який документи також окреслюють як навченість «руской грамоти».

63 Окіншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII–XVIII ст. — С. 76–77.

64 Див. перелік цих фактів хоча б у: Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини… — С. 136–143; Ігнатова О. Культурно-освітній рівень козацької старшини в епоху Просвітництва // Наукові записки: Збірник праць молодих вчених та аспірантів. — 1999. — Т. 4. — С. 28–35. Щодо колекціонування книг, то цікаві наведені В. Модзалевським дані про поширення в Україні у середині XVIII ст. друкованої продукції, закупленої у вроцлавського торговця Корна. Серед його клієнтів значилися представники кількох відомих козацьких родин та церковної еліти, Києво-Могилянська академія і, схоже, один київський міщанин. Решту замовників становили іноземці, які перебували в Україні, — військові, лікарі, аптекарі, пастори (Див.: Модзалевський В. З історії книги на Україні // Книгарь. Літопис українського письменства. — 1918. — Ч. 5 (січень). — С. 235–238).

Доказом того, що Могилянська академія та інші «латинські школи» не задовольняли у XVIII ст. козацьку еліту, слугують не лише звичні практики відправки козацькою старшиною своїх дітей «совершить» високу освіту за межі України після студій у Києві, які були необхідною початковою базою, в першу чергу — мовною⁶⁵, а й прямі критичні репліки та намагання посприяти реформі «латинських шкіл». Краще зрозуміти таке ставлення українських можновладців до закладу, де здобували освіту якщо не вони самі, то їхні батьки, допоможе вивчення зміни освітніх стратегій сильних світу. Зокрема, досить виразно простежується, принаймні від середини XVIII ст., намагання козацької старшини прилаштувати синів на військову службу у російську армію та пов’язати кар’єрне зростання саме з просуванням військовими рангами. Відтак і для навчання вибиралися відповідні заклади. Зміни освітніх пріоритетів добре простежуються на прикладах окремих родів. Так, потомок згаданого вище охочекомонного полковника Іллі Новицького (чий син студіював у Києві), Олександр Новицький (1748–1823), по матері пов’язаний із родом Сулим, освіту здобував вже не в Могилянській академії, а в сухопутному Шляхетському кадетському корпусі (1763–1766)⁶⁶. Поодинокі представники козацтва з підросійської України у 1760-х роках фіксуються також у стінах Московського університету: 1762 р. туди вступив сотницький син із Сумського полку, наступного року — двоє дітей полкового ніжинського осавула⁶⁷. Загалом же розуміння тогочасною українською елітою потреби в освіті добре сформулювало у своєму наказі 1767 р. до Законодавчої комісії чернігівське шляхетство: «без добраго воспитания нельзя быть искусным и храбрым военачальником, мудрым государственным служителем, справедливым судьею гражданам общества»⁶⁸.

Те, що віднесене тут до «доброго воспитания», різнилося від традиційного наповнення київського академічного курсу. Нові тренди у тогочасній освіті добре сформулював історик XVIII ст. князь Михайло Щербатов. Він прямо вказував, що на часі були не латина і грека, не Арістотель, Платон та святі отці, а пізнання нових досягнень фізики, хімії та математики, що в навчанні «надлежало входить в познания вновь изобретенных наук, изучится военному искуству, литью пушек, военной и гражданской архитектуре»⁶⁹. Зупинимося на «освітніх» прагненнях українського шляхетства та їхніх планах «доброго воспитания» детальніше.

———————

65 Роль Могилянських Атен, як місця підготовки для подальших глибших студій, ще у 1930 р. оцінив професор Петро Кудрявцев: «... незважаючи на зашкарублість системи й застарілість матеріалу, академія, все ж, збуджувала прагнення до наукової освіти й давала формальні засоби для того, щоб нею — за сприятливих обставин — опанувати» (Див.: Кудрявцев П. Освітні мандрівки вихованців Київської академії за кордон у XVIII ст. // Дух і Літера. — 2003. — № 11–12. — С. 114. Передрук статті із: Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. — 1930. — Зб. 1. — С. 285–294).

66 Стороженко Н.В. Отрывки из фамильных преданий и архивов // Киевская старина. — 1891. — № 2. — С. 320–321.

67 Феофанов А.М. Студенчество Московского университета XVIII — первой четверти XIX века. — С. 50.

68 Наказы малороссийским депутатам 1767 года и акты о выборах депутатов в Коммиссию сочинения уложения. — С. 14.