Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Розділ 25

ОСВІТНІ СТРАТЕГІЇ КОЗАЦЬКОЇ ЕЛІТИ

Освіта й соціальна еліта

Ставлення козацтва до освіти неодноразово привертало увагу істориків, хоча частіше дослідники писали про старшину та зосереджувалися на фактах (інколи поодиноких), що ілюстрували любов привілейованого стану Українського Гетьманату до студій, книг тощо. Натомість всебічно про «освітні стратегії» його представників не писалося, тож саме на них зупинимося далі.

Перш ніж аналізувати причини (чи їх відсутність), що спонукали козацтво навчатися, звернемо увагу на той факт, що його делегати регулярно були студентами українських православних колегіумів та КиєвоМогилянської академії. Детальніше вивчення контингентіввихованців «латинських шкіл» Гетьманату дає змогу зауважити помітну присутність серед козаків-«студіозів» представників нечисленної старшинської групи (іноді до 50%), а не кількісно переважаючого рядового козацтва1. Як видається, це явище «природнє», а його пояснення якраз і слід шукати серед мотивацій до навчання. Спочатку зосередимо увагу на спонуках до студій козацької старшини.

Зміни у ставленні західноєвропейської аристократії до освіти принесло ще XV ст. Однак масове відвідування університетів дітьми привілейованих верств припадає на XVI ст., особливо його другу половину (втім, традиції окремих країн, наприклад, Іспанії, надавали перевагу домашньому вихованню з наставниками)2. Стосовно XVII ст. дослідники ведуть мову про виразну «аристократизацію навчання» — процес відокремлення студій шляхетних дітей від решти. Відвідування «шкіл» остаточно стало одним із необхідних маркерів статусу, відрізнення від решти непривілейованих верств. Інколи бажання відмежуватися виявлялося у таких зовнішніх атрибутах, як відмова носити обов’язковий в університеті одяг, специфічний спосіб життя, ігнорування іспитів та дипломів. З іншого боку, «аристократизація освіти» виявлялася у створенні окремих закладів для шляхетства — лицарських академій зі своєю програмою. Останні наприкінці XVI–XVII ст. набули широкого поширення у Франції та німецьких землях. У різних країнах були власні відповіді на прагнення дворянства до окремого та спеціального навчання. Так, протестанти у своїх нижньоавстрійських школах, що мали готувати молодь до університетського навчання, орієнтувалися на освіту в юриспруденції та військовій сфері. Інший заклад у володіннях Габсбургів для привілейованого стану — Нижньоавстрійська провінційна школа і шляхетський колегіум (відкрився між 1560 і 1565 рр.) у Відні — перебував під опікою домініканців3. Спеціальними школами для сильних світу у ранньомодерний час опікувалися єзуїти.

———————

1 Детальніше кількісні дані див.: Яременко М. Яких козаків діти навчалися в КиєвоМогилянській академії? // Київська старовина. — 2010. — № 3. — С. 3–19. Статистику та короткий виклад частини обговорюваних тут положень див. також: Яременко М. Для «честі дому», заради користі «отчизни» та «в прислугу государственную» (стимули донавчання дітей козацької старшини у XVIII ст.) // Od Kijowa do Rzymu. Z dziejów stosunków Rzeczypospolitej ze Stolicą Apostolską i Ukrainą. W 35 lecie pracy naukowej Teresie Chynczewskiej-Hennel, Uczniowie, Przyjaciele i Koledzy. — Białystok, 2012. — S. 369–388.

2 Di Simone M.R. Admission // A History of the University in Europe. — Cambridge, 1996. — Vol. II: Universities in Early Modern Europe (1500–1800). — P. 311–324.

XVI ст. принесло також у Річ Посполиту розуміння потреби студій не лише дітям аристократії, а й шляхти. Остання у своїй більшості до здобування знань ставилася утилітарно: вивчати варто було те, що могло знадобитися у публічному житті. До набору премудростей найперше належали латина та курс риторики. Поширенню освіти у Речі Посполитій у другій половині XVI ст. сприяли становлення т. зв. гуманістичної школи, що у вигляді протестантських гімназій та єзуїтських колегіумів потрапила й на українські терени, та поява закладів найвищого типу: в останній чверті століття поважну конкуренцію Кракову склали Віленська (1578 р.) та Замойська (1596) академії4. Дослідження функціонування деяких єзуїтських шкіл на українських землях, базоване на виявленні та аналізі згадок про окремих вихованців, показує, що шляхетські діти складали основний контингент їх вихованців5. Цей висновок може слугувати одним із опосередкованих підтверджень потреби шкільного виховання, як одного з маркерів статусу «уродзоних».

———————

3 Хаванова О.В. Заслуги отцов и таланты сыновей: венгерские дворяне в учебных заведениях монархии Габсбургов. 1746–1784. — СПб, 2006. — С. 12–14, 64–66.

4 Kalmer A. Edukacja w rodzinie szlacheckiej w XVI wieku // Rodzina i gospodarstwo-domowe na ziemiach polskich w XV–XX wieku. — Warszawa, 2008. — S. 49–50. Про гуманістичну школу на українських теренах див.: Яковенко Н. Латинське шкільництво і «шкільний гуманізм» в Україні кінця XVI — середини XVII ст. // Київська старовина. — 1997. — № 1–2. — С. 11–27. Про єзуїтське шкільництво в українських землях до середини XVII ст. див.: Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверті XVI — середини XVII ст. — Львів, 2005.

5 Див. дослідження учнівського складу Луцького й Острозького колегіумів першої половини XVII ст.: Яковенко Н. Учні Луцького й Острозького єзуїтських колеґіумів у першій половині XVII століття (спроба «колективного портрета») // Записки Наукового товариства ім. Шевченка (далі — ЗНТШ). — 2008. — Т. CCLVI: Праці Історично-філософської секції. — С. 166–176.

Разом із тим, слід зауважити, що потреба освіти, як однієї з необхідних норм належності до привілейованого стану, найперше сформувалася на доктринальному рівні. Приміром, аналіз поборової документації п’яти повітів Краківського воєводства 1563–1565 рр., який дав змогу простежити писемність6 799 осілих шляхтичів, показав, що 458 з них (57%) уміли писати. Про решту конкретних даних виявити не вдалося, крім 15 осіб (1,8%), які, напевне, не вміли писати. Прикметно, що писемність прямо залежала від статусу та майнових статків(серед найубогіших кіл «уродзоних» виразно переважала неграмотність — (від 71 до 91%, тоді як у середніх та багатих — від 47 до 22%), а також соціальної ролі (серед урядників та служебників письменні налічували 91%)7. Інше джерело — протоколи ґродських книг (підписи та прямі вказівки на писемність) — показує, що в останній третині XVI ст. у Краківському воєводстві (а ширше — західній Малопольщі) серед понад 1600 зафіксованих «уродзоних»чоловіків грамотність магнатів була правилом, серед заможних та середніх шляхтичів уміло писати 96–98%, а серед шляхетської дрібноти — від 71 до 82%. Дані по окремих територіях першої половини XVII ст. так само засвідчують стовідсоткову писемність магнатів, а краківські відомості середини XVII ст. інформують про достатньо високий відсоток грамотності середніх (98,5%) та дрібних (89%) «уродзоних»8.

У тому таки воєводстві упродовж XVII ст. власноручно засвідчені записи у судових книгах вказують на всезагальну писемність магнатівчоловіків та заможної шляхти. Серед вивчених представників останньої групи, щоправда, 1% все ж припадав на тих, хто не міг писати, однак для частини на це вплинув стан здоров’я, а не брак уміння (хворі очі, тремтіння рук тощо). Дані з польських обширів також засвідчують територіальні відмінності у поширенні писемності. Так, інформація про грамотних заможних «уродзоних»-чоловіків у Сандомирському та Краківському воєводствах ідентична, а от на Люблінщині їх частка дещо менша — 95%.

———————

6 Тут і далі в тексті під «письменністю» мається на увазі «вміння розшифровувати і розуміти писану мову на елементарному рівні», співвідносити писані слова та звичний усний дискурс, «говорити ними та розуміти їх». Саме цими параметрами більшість істориків окреслюють поняття елементарної писемності («crude literacy») (Див.: Kaestle C.F. The History of Literacy and the History of Readers // Review of Research inEducation. — 1985. — Vol. 12. — P. 13), хоча, звісно, повна безграмотність не виключає, приміром, уміння послуговуватися примітивною арифметикою на побутовому рівні тощо, а вживання терміну «освіта» так само викликає низку питань про його наповнення.

7 Wyczański A. Oświata a pozycja społeczna w Polsce XVI stulecia. Próba oceny umiejętności pisania szlachty województwa Krakowskiego w drugiej pjłowie XVI w. // Społeczeństwo staropolskie. — Warszawa, 1976. — T. 1. — S. 46–48.

8 Urban W. Umiejętność pisania w Małopolsce w drugiej połowie XVI wieku // Przegląd historyczny. — 1977. — T. LXVIII. — Zesz. 2. — S. 231–245.

Тут також було більше неписьменних серед дрібних шляхтичів — 20–50%, тоді як на Краківщині — 15%. Цікаво, що впродовж століття в останньому воєводстві спостерігався процес зменшення неграмотних чоловіків цієї групи (від 27 до 3%). Знову ж таки давали про себе знати регіональні відмінності: частина дрібних шляхтичів ближче до Кракова за допомогою освіти перетворювалася на своєрідну «інтелігенцію» (різноманітні урядники, адміністратори тощо), тоді як їхні колеги з віддаленіших регіонів зближувалися із селянством. Загальною тенденцією були також слабші навики писання серед католиків, а найкраще ними володіли антитринітарії. У XVIII ст. в Краківському воєводстві практично стовідсоткова писемність спостерігалася серед магнатів та заможної шляхти. Рівень грамотності середніх та дрібних «уродзоних» упродовж століття знизився. Зокрема, серед дрібних шляхтичів у його останній третині 30% чоловіків не вміли писати. При цьому мешканці Краківщини відзначалися вищим відсотком писемності, аніж Червоної Русі9.

Загалом упродовж XVIII ст. випадки неграмотності серед шляхти зустрічаються в інших регіонах і фіксуються не лише у судових книгах. Зокрема, у першій чверті XVIII ст. приблизні підрахунки на львівських матеріалах вказують на 28% неписьменних магнатів та багатих «уродзоних», 40% середніх та 92% дрібних представників цього стану10. У табелі учнів парафіяльної школи на околиці Дунайгорода за 1789 р., яку засвідчили й їхні батьки, на 19 осіб припадало 10 шляхтичів. З них власноручно змогли підписатися семеро (4 поляки і 3 русини), а троє (усі русини) поставили хрестики11. В останній чверті XVIII ст. в Північній Буковині не кожен шляхтич вмів читати чи писати12. Не входячи у глибше з’ясування територіальних відмінностей, джерельної специфіки тощо, зазначимо, що наведені дані все ж показують присутність неписьменних серед шляхти, надто — незаможної. Зрештою, чіткий розподіл писемності за майновим статусом (більший відсоток серед багатших та менший серед бідніших, і не лише серед привілейованих верств), який, своєю чергою, часто зумовлювався місцем у соціальній ієрархії, — річ цілком типова для ранньомодерної Європи13.

———————

9 Urban W. Sztuka pisania w województwie krakowskim w XVII i XVIII wieku // Przegląd historyczny. — 1984. — T. LXXV. — Zesz. 1. — S. 40–42, 46–47, 50, 65–67.

10 Wyczański A. Oświata a pozycja społeczna w Polsce XVI stulecia. — S. 29-30.

11 Свєнціцкий І. З життя старої школи // ЗНТШ. — 1907. — Т. LXXVIII. — Кн. IV. — С. 173.

12 Кожолянко Я.І. Розвиток освіти на Буковині в кінці XVIII — на початку XIX ст. // IV республіканська наукова конференція з історичного краєзнавства / Тези доповідей і повідомлень. — К., 1989. — С. 282.

13 Houston R.A. Literacy in Early Modern Europe: Culture and Education 1500–1800. — London–New York, 1988. — P. 131–134. Звісно, таке правило мало свої винятки.