Історія української культури. Навчальний посібник

Культурне життя на західноукраїнських землях

На землях Східної Галичини та Західної Волині, які у 1920-1930-ті рр. перебували у складі Польщі, здійснювалась політика полонізації. У 1923-1926 рр., відомих як етап “тиску”, керівництво Польської держави намагалося прибрати з ужитку поняття “Україна”, “українець”.

31 липня 1926 р. було видано закон про державний статус польської мови. Було взято курс на ліквідацію українських шкіл. Якщо в 1911/12 навчальному році в Східній Галичині було 2418 українських шкіл, то в 1922/1923 н.р. – 1859, 1926/1927 н.р. – 845, у 1937 р. – лише 352.

Як реакція на закриття українських кафедр у Львівському університеті і заборону навчання в ньому для українських студентів, у липні 1921 р. у Львові було засновано таємний Український університет. Він мав 3 факультети: філософський, юридичний та медичний. Пізніше було утворено технічний відділ. В 1922 р. на основі останнього було створено Українську (таємну) Високу Політехнічну Школу. В 1924 р. до університету було приєднано факультет мистецтва під керівництвом О. Новаківського і протекторатом А. Шептицького. В університеті навчалося близько 1500 студентів. У 1925 р. через переслідування та арешти студентів та професорів, відсутність матеріальної бази та нестачу коштів, урядову заборону держслужбовцям викладати в університеті та дискримінацію випускників університет припинив діяльність.

Переслідувань з боку польської влади зазнавало й Наукове товариство імені Шевченка. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики М. Кордуба, І. Крип’якевич, С. Томашівський, археолог Я. Пастернак, етнограф і фольклорист В. Гнатюк, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, музикознавець Ф. Колеса та ін. Наслідком праці членів НТШ стала «Українська Загальна Енциклопедія» – перша енциклопедія українською мовою у 3 томах (1930-1935) під редакцією І. Чаковського, “Велика історія України” (1935) та “Історія Українського Війська” (1936) з видавництва І. Тиктора. В 1937 р. серед численних праць Ґеографічної комісії НТШ вийшов «Атлас України та сумежних країв» під ред. В. Кубійовича. Загальний видавничий доробок НТШ станом на вересень 1939 р. складав майже 1200 томів збірників, монографій, часописів тощо. Бібліотека НТШ у 1939 р. налічувала 350 тис. книг, часописів, стародруків, рукописів. У складі НТШ було сформовано п'ять музейних збірок (археологічна, етнографічна, мистецька, природнича, музей воєнно-історичних пам'яток).

У Східній Галичині, Західній Волині, Холмщині та Підляшші діяло Товариство “Просвіта” – громадська організація культурно-освітнього спрямування. Намагаючись протидіяти їй, польська влада заарештувала голову Товариства І. Кивелюка, якого було вивезено до табору інтернованих біля Кракова. У грудні 1920 р. було проведено «Свято Просвіти», а через два місяці відзначено 60-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, під час якого було створено видавничий фонд “Учітеся, брати мої!”. Для збирання й публікації матеріалів, документів, спогадів з визвольних змагань та періоду української державності Головний відділ Товариства створив у 1921 р. у Львові видавництво “Червона Калина”. За 18 років воно видало близько 80 книг, серед яких праці О. Думіна “Нарис історії українcько-польської війни”(1933), “Історія Легіону Українських Січових Стрільців” (1936), монографія І. Кедрина-Рудницького “Берестейський мир: спомини і матеріали” (1928), праця О. Кузьми ”Листопадові дні 1918 р.” (1931), спогади В. Юрченка “Шляхами на Соловки:/із записок засланця/” (1931) тощо.

У 1928 р. “Просвіта” мала у Галичині 2934 читальні і 12508 членів. На Волині, Підляшші та Холмщині діяли близько 600 читалень Товариства. Розпочатий польською владою на зламі 1920-1930-х рр. наступ на українську культуру призвів до скорочення числа читалень і членів “Просвіти”. Але, не зважаючи на труднощі, Товариство намагалося відновлювати і відкривати нові читальні. За редакцією проф. В. Сімовича виходив ілюстрований науково-популярний місячник “Життя і Знання”. Видавалися книжки, новорічні календарі. У 1936 р. «Просвіта» мала 83 філії, 3210 читалень, 1207 домівок, 3209 бібліотек із фондом 688,2 тис. книжок, 2185 театральних гуртків, 1115 хорів, 138 оркестрів, 550 гуртків самоосвіти, 86 курсів для неписьменних і 262 гуртки просвітянської молоді. Працювали 11 комісій (просвітньо-організаційна, освітньо-виховна, видавнича, бібліотечна, господарсько-фінансова, театрально-співоча, для ліквідації неписьменності тощо).

Після 1937 р. «Просвіта» переживала тяжкі часи. Польська влада, повернувшись до доктрини однонаціональної Польщі, закривала читальні, особливо на північно-західних землях. За таких умов 8 червня 1939 р. відбувся останній загальний збір «Просвіти». Товариство було ліквідоване після приходу на Західну Україну радянської влади.

У Галичині й на Волині в умовах полонізації розвивалося українське літературне й мистецьке життя. Представниками західноукраїнського модерну були Б.-І. Антонич (“Привітання життя”), О. Ольжич (“Ріньє”), С. Гординський (“Барви і лінії”, “Буруни”, переспів “Слова о полку Ігоревім”), Н. Лівицька-Холодна (“Вогонь і попіл”), О. Турянський, які продовжили традиції “Молодої Музи”. У 1921 р. Р. Купчинський, В. Бобинський та П. Ковжун організували у Львові літературно-мистецьку групу «Митуса», яка видавала однойменний місячник літератури й мистецтва. Важливим джерелом художньої свідомості представників “Митуси” була українська філософсько-естетична традиція, яка стала основою для формування їх націоорієнтованої позиції. В.Бобинський, О.Бабій плідно розвивали ідеї, які започаткували Г.Сковорода, Т.Шевченко, П.Юркевич – “сродність” з природою, краєм, емоційно-вольове начало, серце як основа невичерпності індивідуального. На перше місце “миту­сівці” висували національне як органічне начало літератури. Важливим у концепції розвитку літератури, яку обґрунтовували митусівці, був заклик до синтезу національних дже­рел з досягненнями літературного поступу.

1927 р. львівські молоді парафутуристи заснували літературно-мистецьку групу “Інтелектуальний блок Молодої Всеукраїнської Генерації” на чолі з Я. Цурковськи. Вони спиралися на спадщину українських і європейських неоромантиків (А. Рембо, символізм П. Тичини). Західноукраїнська література збагатилася багатьма новими іменами. Серед поетів виділялися Р. Купчинський, О. Бабій, Ю. Шкрумеляк, М. Матіїв-Мельник, Б. Кравців, Б.-І. Антонич, С. Гординський. Із Західною Україною була тісно пов'язана творчість емігрантів зі Сходу – Ю. Косача, О. Олеся, О. Ольжича, Є. Маланюка та ін. Помітними явищами у прозі були твори У. Самчука (роман “Волинь” тощо), трилогія Р. Купчинського “Заметіль”, присвячена історії січових стрільців, повісті Б. Лепкого. Серед прозаїків Західної України і емігрантів у 1930-х рр. вирізнялися В. Софронов-Левицький, Г. Журба, І. Вільде, Н. Королева.

Для літературного процесу була характерна політизація. Письменники поділилися на три групи. Прихильники націоналістичного напряму згуртувалися навколо журналу “Вістник”, редагованого теоретиком інтегрального націоналізму Д. Донцовим. До них належали У. Самчук, О. Бабій, Ю. Клен, поети – члени так званої квадриги – Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Л. Мосендз. У філософсько-політичній галузі літератури слід відзначити археолога, поета і водночас керівника ідеологічної служби ОУН О. Ольжича. Ідея національного руху в мистецтві вилилася у проголошення філософського ідеалізму, волі, експресії національного почуття, монументальності: “український націоналізм, опановуючи свідомість та підсвідомість, робить експансію в культуру і створює героїчне мистецтво”. Цей ідеалізм виправдовував варварський потяг до завоювань “доби заліза” і визнавав циклічність епох в історії.

До групи “пролетарських” письменників, що орієнтувалися на СРСР, входили В. Бобинський, О. Гаврилюк, Я. Галан, П. Козланюк, Я. Кондра, К. Пелехатий, С. Тудор та ін. Молоді “пролетарські” письменники об'єдналися в групу “Гроно” і видавали у Львові журнал “Вікна”. До них долучалася також група “новошляхівців”, які гуртувалися навколо журналу “Нові шляхи”, редагованого А. Крушельницьким.

Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого відносились П. Карманський, Ю. Шкрумеляк, Б.-І. Антонич, О. Турянський, І. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева, А. Чайківський, К. Гриневичева та ін. Ліберальних поглядів дотримувалися також письменники старшого покоління – В. Стефаник, У. Кравченко, М. Черемшина.

У галузі мистецтва плідно працювали такі художники як О. Кульчицька, О. Курилас, Л. Левицький, А.Манастирський, О. Новаківський, І. Труш, графік П. Ковжун та ін.

Великий вплив на українців мала греко-католицька церква. У 1939 р. у Галичині і Закарпатті вона налічувала 4,37 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Митрополит А. Шептицький намагався підтримувати національні прагнення українців і рішуче засудив колонізаційну політику поляків на Волині, де було знищено майже 200 церков. Водночас єпископ Г. Хомишин і Василіанський орден виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою, сприяючи полонізації українців.

Складним було становище культури на українських землях під владою Румунії (Ізмаїльський, Аккерманський і Хотинський повіти Бессарабії, Північна Буковина і частина Мармарощини – Сигітщини в Закарпатті). Тут здійснювалась політика румунізації. Найбільшого її впливу зазнала Північна Буковина. Закон про шкільництво від 26 липня 1924 р. визначав українців як ”румунів за походженням, що забули рідну мову” і вимагав віддавати дітей до румунських шкіл. До 1927 р. було закрито або румунізовано всі українські школи, у Чернівецькому університеті – закрито українські кафедри. Переслідування і румунізації зазнала православна церква. Під заборону потрапила українська преса.

Деяке послаблення тиску на українську культуру відбувається у період відносної лібералізації 1928-1937 рр. Відновлювалися культурні товариства, театральні трупи та хори. Запрацювали студентські товариства “Чорномор´є”, “Запорожжя”, товариство “Кобзар”, спортивне об´єднання “Довбуш” тощо. З´явилася українська преса: тижневик “Рідний край” та щоденна газета “Час” за редакцією Л. Когута.

У складних умовах відбувався літературний процес. Продовжувала діяльність письменниця О. Кобилянська. В її оповідання ввійшла тема війни: “Юда”, “Лист засудженого вояка до своєї жінки”, “Назустріч долі” (1917), “Зійшов з розуму” (1923) тощо. В оповіданнях та новелах післявоєнного періоду О. Кобилянська звернулася до морально-етичних проблем, що були предметом аналізу в її творах кін. XIX – поч. XX ст. На творчість О. Кобилянської 1920-1930-х рр. певний вплив мав символізм (“Сниться”, “Пресвятая богородице, помилуй нас!”). У романі “Апостол черні” письменниця ідеалізує буковинське духовенство.

У 1937 р. починається новий етап реакції. Влада відновила жорстку асиміляцію українців та блокувала розвиток української культури.

Поміркованішою була політика Чехословаччини щодо української культури на Закарпатті. З 1924 р. до 1938 р. у краї відбулося збільшення українських початкових шкіл (з 525 до 851), гімназій (з 3 до 11). У школах дозволялося обирати мову навчання. Вільно діяли ”Просвіта” на чолі з А. Волошиним, М. та Ю. Бращайками, товариство русофілів ім. Духновича, ”Пласт”, що налічував близько 3 тис. чол., тощо. У 1934 р. до “Асоціації українських вчителів” входили 1200 чол., або дві третини всіх вчителів Закарпаття. Паралельно відбувалась чехізація краю: було відкрито 213 чеських шкіл та 191 чеський філіал при українських та угорських школах. Літературне життя Закарпаття знайшло прояв у діяльності письменників В. Гренжі-Донського, А Карабелеша та О. Маркуша.