Історія української культури. Навчальний посібник
Розвиток культури в умовах тоталітарних режимів
Установлення тоталітарної диктатури у 1930-х рр. мало для культури руйнівні наслідки. Вона була поставлена під жорсткий ідеологічний та адміністративний контроль. На початку 1930-х рр. для полегшення контролю були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено край стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, зокрема, українськими емігрантами.
Політика українізації була згорнута. У 1938 р. Раднарком УРСР запровадив обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах. Того ж року ЦК КП(б)У ухвалив постанову “Про реорганізацію національних шкіл на Україні”. Тепер вони розглядалися як осередки “буржуазно-націоналістичного впливу на дітей”.
У 1932 р. з'явився термін "соціалістичний реалізм", який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони нібито не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати непохитність влади.
Для придушення вільнодумства сталінський режим розпочав масові репресії. Репресії проти діячів культури увійшли під назвою “розстріляне відродження”. У 1930 р. був організований суд над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відокремлення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента ВУАН С. Єфремова. Перед судом постали 45 чоловік – академіки, професори, вчителі, священнослужителі, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді такої організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії АН, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили та перевели працювати до Москви. Туди ж перевели і О. Довженка. Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М.Скрипника, який відстоював політику українізації. У 1933 р. напередодні арешту він застрелився.
Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдали нищівного удару культурі, бо українське село було носієм традиційної народної культури, звичаїв, мовних традицій.
У 1938-1953 рр. було репресовано 238 письменників. Зазнавав арешту М.Рильський, 10 років провів у таборах Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який намагався врятувати товаришів. Закрили театр “Березіль”, розстріляли Л. Курбаса, репресували 62 вчених-мовознавців. Наркомат освіти “очистили” від 2 тис. співробітників.
Держава взяла курс на формування у громадян атеїстичного світогляду. Зростає тиск на православну церкву, діяльність якої не вписувалася в рамки офіційної ідеології. Внаслідок утисків у 1930 р. самоліквідувалася автокефальна православна церква. Близько 2 тис. її священників були піддані репресіям (зокрема, митрополити В. Липківський, М. Борецький, І. Павловський). Були зруйновані численні пам’ятки церковної архітектури. У 1930-ті рр. на «хвилі» антирелігійної кампанії у Києві були зруйновані Михайлівський Золотоверхий собор, Микільський військовий собор, Богоявленський собор Братського монастиря, Трисвятительську церкву і церкву Успіння Богородиці (Пирогоща), Свято-Миколаївський монастир у Харкові, Покровський собор у Запоріжжі, Успенський собор у Полтаві. Тисячі культових споруд були перетворені на склади, кінотеатри, лікарні. Усього в 1917-1939 рр. були зруйновані 8 тис. церковних споруд – більше половини всіх храмів.
Отже, у 1930-ті рр. відбулася деморалізація, дегуманізація в мистецтві, духовному житті, заміна душевної правди політичною формулою, загальнолюдського морального почуття – класовим “чуттям”. Було примітивізовано, політизовано і схематизовано літературу та мистецтво. Сталінський режим формував індустріальну цивілізацію, підвищив роль промислового міста в культурній системі, надав їй військово-промислового спрямування. Відбувається спрощення цінностей, сайєнтизм, підпорядкування моралі інтересам “класової” влади. Від Заходу сприймалися лише техніко-утилітарні результати. Для цього розвивалися освіта, грамотність, медицина, математика, природничі й технічні науки – матеріалознавство, машинознавство.
Особливості культурних процесів воєнних років диктувалися екстремальними умовами часу. Для потреби фронту працювала наука. При Президії АН УРСР було створено Науково-технічний комітет сприяння обороні. Над розробкою технології виплавки броньованих сталей працювали вчені під керівництвом академіка М. Доброхотова. Інститут електрозварювання на чолі з Є. Патоном винайшов метод автоматичного дугового зварювання під флюсом та використав його під час збирання танків Т-34. Колектив Інституту клінічної фізіології на чолі з О. Богомольцем винайшов сировину для лікування ран, вчені Інституту біохімії під керівництвом О. Палладіна створили препарат для згортання крові, Український інститут клінічної медицини на чолі з М. Стражеско інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції тощо.
У літературі головною стала тема “Радянської Батьківщини”. Більшовицький режим пом’якшив уніфікаційну політику, з метою стимулювання патріотизму вдався до історичних традицій народів СРСР. Патріотичні вірші, статті українських літераторів з'явилися в газетах вже в перші дні війни ("Ми йдемо на бій" П. Тичини, "Клятва" М. Бажана, вірші Л. Первомайського). Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співробітничали в армійській, фронтовій, республіканській періодиці ("За Радянську Україну!, "За честь Батьківщини!"). З Москви українською мовою вела передачі радіостанція "Радянська Україна" (П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т. Шевченка (Я. Галан, К. Гордієнко, В. Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція "Дніпро". У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика. Офіційні органи, зокрема, Спілка письменників, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик "Література і мистецтво", а з 1943 р. поновився випуск журналів "Україна" і "Перець".
У роки війни українські письменники створили такі твори як "Україна у вогні" О. Довженка, "Похорони друга" П. Тичини, "Мандрівка в молодість" М. Рильського, "Ярослав Мудрий" І. Кочерги, поетичний цикл “Україно моя!”. Переваги цих творів були очевидні порівняно з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 1930-х рр.
Значний розвиток отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки “Битва за нашу Радянську Україну", “Перемога на Правобережній Україні".
Трагічними стали спроби налагодити видавничу діяльність, відновити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Так, у Києві були закриті "Українське слово" і "Литаври", а їх організатори – члени ОУН О. Теліга та І.Ірлявський – були страчені гітлерівцями.
Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск. Нова хвиля боротьби з "буржуазним націоналізмом" припадає на 1950-ті рр. Це відбилося в таких документах ЦК КП(б)У як "Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в “Очерке истории украинской литературы”, „Про журнали "Вiтчизна" і "Перець". У 1947 р. на пленумі Спілки письменників огульній критиці були піддані романи Ю. Яновського "Жива вода", І. Сенченка "Його покоління", повість П. Панча "Блакитні ешелони". У 1951 р. була розгорнута гучна кампанія проти вірша В. Сосюри "Любіть Україну", в якому нібито був відсутній класовий підхід. З тих само позицій критики зазнавала творчість М. Рильського. Були проведені кампанії по розвінчуванню кібернетики і генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняної науки.
Трагічна доля спіткала Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) в Західній Україні. У першій половині ХХ ст. УГКЦ була носієм національної ідеї, одним з важливих чинників самосвідомості західних українців, їх духовної та етнічної консолідації. Підтримка УГКЦ українського повстанського руху та її незалежність від радянських владних структур стали головними причинами її ліквідації. У квітні 1945 р. було заарештовано митрополита УГКЦ Й. Сліпого та єпископів. За сприяння НКВС та за ініціативи релігійних діячів Г. Костельника, М. Мельника, А. Пельвецького 8-10 березня 1946 р. відбулося проведення Львівського собору, який ухвалив рішення про скасування Берестейської унії 1569 р., розрив відносин із Римом і воз’єднання УГКЦ з Російською православною церквою. Після собору УГКЦ вимушена була діяти підпільно. Наслідком антицерковної політики радянської влади стали глибокі моральні деформації, зростання бездуховності.
