Історія української культури. Навчальний посібник
Тема VІІ. Культурне життя України в ХХ ст.
План
1. Новий етап національного відродження
2. Розвиток культури в умовах тоталітарних режимів.
3. Культурне життя на західноукраїнських землях.
4. Суперечності розвитку культури в умовах десталінізації та „застою”.
5. Українська культура в період “перебудови” у СРСР.
Новий етап національного відродження
Після повалення самодержавного ладу в Україні створювалися сприятливі умови для розвитку національної культури. Уже в березні 1917 р. зусиллями Товариства шкільної освіти в Києві було засновано першу українську гімназію ім. Т. Шевченка, за нею відкрилися друга і третя. Згодом почали працювати гімназії в Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові та інших містах. Загалом в різних регіонах було створено понад 80 українських гімназій. З березня до осені 1917 р. було відкрито 57 середніх шкіл, які існували на приватні або громадські кошти.
За активної участі Генерального секретаріату освіти здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання, а в учительських семінаріях та інститутах запроваджувалося вивчення української мови, літератури, історії та географії. У вузах дозволялося відкривати кафедри української мови, літератури, історії та права. Цьому сприяв І Український педагогічний з'їзд, який відбувся в Києві у квітні 1917 р. На ІІ Всеукраїнському вчительському з'їзді в серпні 1917 р. було сформовано Всеукраїнську вчительську спілку. Для керівництва освітою було створено Київський, Одеський і Харківський шкільні округи та численні курси українознавства. Багато уваги приділялось підготовці та виданню підручників. Їх наклад у 1917 р. доходив до 300 тис. Окрім народних шкіл і гімназій, було відкрито українські реальні та комерційні школи.
У період гетьманату П. Скоропадського було створено понад 150 українських гімназій, надруковано кілька мільйонів підручників. У гімназіях з російською мовою навчання було введено як обов’язкові предмети українську мову, історію та географію України, історію української літератури. 6 жовтня 1918 р. у Києві було відкрито перший Державний Український Університет, 22 жовтня – другий Державний Український Університет у Кам’янці-Подільському. Товариство”Просвіта” та Земство заснували в Полтаві історико-філологічний факультет.
Було засновано мережу загальнокультурних закладів та установ: Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу на чолі з О. Кошицем, Державний симфонічний оркестр під проводом О. Горілого тощо. 24 листопада 1918 р. було відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став видатний вчений В. Вернадський. Помітним явищем стало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.
Великих успіхів досягли українська преса і книгодрукування. Лише в 1917 р. почали діяти 78 видавництв, вони організувалися і при приватних, кооперативних органах, при "Просвітах". Якщо в 1917 р. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 р. – 1084.
Після завершення громадянської війни і приходу до влади більшовиків, а також зі створенням СРСР змінилися умови розвитку культури. Хоча країна пережила тяжку війну, втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), вона переживала культурний злет. Революція активізувала широкі маси, дала відчуття свободи. Серед майстрів культури були й гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах НЕПу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.
Негативне ставлення до радянської влади спричинило масову еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Винниченка, С. Черкасенка, М. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся). Водночас нову владу стара інтелігенція теж не влаштовувала ані кількісно, ані за світоглядом. Було поставлене завдання підготовки робітничо-селянської інтеліґенції, якій мали бути властиві ідейність. Культура ставала частиною політики партії, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.
Політика “українізації”. Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення цієї політики враховувало два аспекти: 1) українізація як така; 2) створення умов для культурного і духовного розвитку національних меншин.
У декретах Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) від 1923 р. проголошувалась рівність мов і вказувалось на необхідність надання допомоги в розвиткові української мови. Було створено комісію з українізації на чолі з В. Затонським. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Українізація швидко досягла результатів. У середині 1920-х рр. 78% шкіл, 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків стали україномовними. Якщо у 1928 р. питома вага газет українською мовою становила 56% тиражів, то у 1930 р. – 89%.
Українізація частково охопила також українців, що мешкали поза межами України: на Кубані, в Курській і Воронезькій областях тощо.
Реалізація політики “українізації” наштовхнулась на опір усередині і ззовні України. Так, другий секретар КП(б)У Д. Лебідь висунув “теорію боротьби двох культур”: російської, як революційної, передової, пролетарської і міської, та української – контрреволюційної, відсталої і сільської. У цьому двобої українській культурі належало поступитися. М. Горький виступав проти перекладу роману "Мать" на українську. Hа VII конференції КП(б)У засудила антиукраїнську теорію Д. Лебедя.
Політика коренізації активно здійснювалася в районах, населених нацменшинами. На початку 1920-х рр. у партійних комітетах було створено підрозділи, які працювали з меншинами. Їх роботу координував підвідділ ЦК КП(б)У. У 1924 р. він мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. координацію роботи серед неукраїнського населення здійснювала Центральна комісія у справах нацменшин при ВУЦВК на чолі з П. Буценком. У 1924-1925 рр. діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо.
Освіта. Значні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Діяло добровільне товариство "Геть неписьменність!”, до початку 1930 р. в Україні було близько 30 тис. пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 млн. учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А. Макаренка.
У 1923-1924 рр. зростало держфінансування освіти, що сприяло розширенню шкільної мережі. У 1926-1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл – фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Ще раніше були організовані 3-річні загальноосвітні школи сільської молоді. У них загальна освіта в обсязі програми 5-7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 р. було встановлено декілька типів шкіл: початкову (1-4 класи), семирічну і середню (10-річну). Була введена обов'язкова початкова освіта. Розвивалася середня спеціальна освіта (професійні училища і технікуми).
Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала за рахунок випускників не лише шкіл, а й підготовчих курсів, відкритих у 1919 р., робітничих факультетів, заснованих у 1921 р. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 р. відновили університети. У 1938 р. в Україні було майже 130 вузів з 124 тис. студентів. Серед нових вузів були Донецький індустріальний та Донецький медичний інститути.
Здійснювалась мовна реформа. Для упорядкування українського правопису 23 липня 1925 р. Раднарком УСРР ухвалив рішення створити при Наркомосвіти Комісію на чолі з О. Шумським, а пізніше М. Скрипником. Головою авторського колективу і науковим керівником був мовознавець О. Синявський. За основу було взято Найголовніші правила українського правопису, підготовлені ВУАН. Упорядкування правопису слід було здійснювати на основі “традиції й природи української мови”, враховуючи її історію. 6 вересня 1929 р. нарком освіти М. Скрипник затвердив новий правопис. Але з приходом до влади Й. Сталіна результати роботи Комісії були перекреслені. У 1930 р. було ліквідовано Інститут української наукової мови. У 1933 р. правописна комісія на чолі з А. Хвилею затаврувала правопис, затверджений М. Скрипником, як «націоналістичний», припинила видання будь-яких словників і без жодного обговорення у дуже стислий термін (за 5 місяців) створила новий правопис, який уніфіковував українську та російську мови. З абетки було вилучено букву ґ, а українську наукову термінологію переглянуто і узгоджено з російсько-українськими словниками. Цю редакцію правопису було схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня 1933 р.
Наука. Координаційним центром розвитку науки в Україні з 1921 р. була Всеукраїнська академія наук (ВУАН, з 1937 р. – АН УРСР). У 1921 р. у ній працювало 36 дійсних членів, а в 1939 р. – 835. На початку 1930-х рр. у структурі Академії було створено 21 науково-дослідний інститут.
Постановою ЦК КП(б)У від 28 червня 1931 р. у Харкові було створено Всеукраїнську асоціацію науково-дослідницьких марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН) на чолі з О. Шліхтером. ВУАМЛІН стала ідеологічним опонентом ВУАН. В її виданнях було розпочато цькування українських науковців. 4 червня 1932 р. ВУЦВК ухвалив постанову про організацію Інституту Червоної Професури. На навчальній базі ВУАМЛІН було створено 7 самостійних Інститутів Червоної Професури: економіки, філософії, аграрний, історії партії та партбудівництва, літератури, мистецтва та мови, історії радянського будівництва та права.
У розвиткові української науки активну участь брали О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, природознавець В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання.
Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, яку очолив М. Грушевський. Він створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал "Україна", "Наукові збірники" історичної секції.
Медична наука розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. – великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи М. Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф. Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В. Філатова.
Література. Після революції особливим драматизмом і складністю відзначався літературний процес. На початку XX ст. у сфері художньої творчості – у літературі, архітектурі, малярстві, музиці, театральному мистецтві – виникає безліч течій, груп, шкіл, які прийнято позначати збірним терміном «модернізм» (модерн – новий). Об'єднує їх насамперед авангардизм – розрив з визнаними нормами і традиціями, бунт проти старих форм не лише в мистецтві, а й у житті взагалі. У той же час у різаних майстрів абсолютно різними були цілі, тон і спрямованість протесту. Особливо цінувалося вироблення власного образу, що було пов'язано зі зміною естетичних настанов. Якщо раніше головною естетичною категорією було прекрасне, то тепер популярною категорією стає потворне, ідеал цілісної людської особистості зникає, що часом веде до підриву фундаментальних основ творчості (наприклад, образотворче мистецтво відмовляється від образності). Головною цінністю визнається внутрішній світ художника, право без обмежень вибирати способи вираження переживань.
Український модерн виник у важчих соціокультурних умовах, ніж в інших країнах Європи, внаслідок бездержавності України. Його корені – в пізньому українському романтизмі.
Активізував свою діяльність український футуризм. У 1921 р. М. Бажан, М. Семенко, І. Слісаренко, Г. Шкурупій, Ю. Шпол заснували в Києві Асоціацію панфутуристів, у Харкові діяв "Ком-Космос", в Одесі – "Юголіф". Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми.
Ще в роки революції на чолі з М. Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М. Рильський, П. Філіпович, М. Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх "неокласиками". Ультралівизна українських футуристів (“смерть минулому мистецтву”) з її відданістю динаміці нового життя спричинила появу творів, сповнених революційною романтикою (М. Семенко, ревфутпоеми “Тов. Сонце”, “Весна”, “Степ”).
Крім футуристів, революційно-романтичну тему розвивали неоромантики В. Сосюра (“Червона зима”), В. Еллан-Блакитний (“Удари молота і серця”), П. Тичина (“В космічному оркестрі”), М. Бажан, Ю. Яновський.
Прихильники класичних канонів створювали свої об’єднання. Д. Загул, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Рильський, Л. Старицька-Черняхівська, П. Филипович у 1923-1924 рр. входили до літературного об’єднання “Аспис” (Асоціація письменників). Його ідеї знайшли продовження у діяльності об’єднань “Ланкa” та “МАРС” (“Майстерня революційного слова”).
Розвивається гумористичний напрям, представлений, зокрема, творчістю П. Губенка (Остап Вишня). Він створив новий жанр – усмішку, що був різновидом фейлетону та гуморески. У 1927-1934 рр. у Харкові виходив сатиричний журнал “Червоний перець”.
Різноманітність пошуків шляхів художньої виразності вилилася у виникнення низки художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників "Плуг" (А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). Спілка ставила за мету спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, інтеліґенції в дусі пролетарської революції.
З'явився такий напрям як пролеткультівство, теоретики якого заперечували класичну спадщину, пропагували створення "лабораторним шляхом" "суто пролетарської культури", яка відповідала б "пролетарській психіці". У 1923 р. група пролетарських письменників утворила спілку "Гарт", до якої увійшли В. Блакитний, К. Гордієнко, О. Довженко, І. Кулик, І. Микитенко, В. Поліщук, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий. “Гартівці” підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності. З іншого боку, теоретик "Гарту" – В. Блакитний – говорив про створення "комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової". Лідери "Гарту", виходячи з того, що культура – явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, живопису. "Гарт" розпався в 1925 р., зі смертю В. Блакитного. У 1927 р. було створеноВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників "Західна Україна" (М. Ірчан, Ф. Малицький, А. Турчинська).
Гострій критиці в офіційних пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-1928 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі організаціям. Вона виступала проти примітивізації творчості і культури, наполягала на європейській орієнтації, що знайшло своє утілення у гаслі: “Геть від Москви”.
У 1930-31 рр. у Харкові з ініціативи М. Хвильового, місцевих письменників з організації “Молодняк” було створене і діяло літературне об'єднання “Пролітфронт”. Його метою було об'єднати кращі літературні сили, створити можливості для вільного, не регламентованого Компартією розвитку літератури. “Пролітфронт” протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, мав друкований орган – щомісячний журнал “Пролітфронт”, де друкувалися М. Хвильовий, П.Тичина, Ю. Яновський, Остап Вишня, П. Панч та ін. Внаслідок політичного та адміністративного тиску “Пролітфронт” було ліквідовано.
Популярності набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Л. Курбаса “Березіль”. Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Макети об'єднання “Березіль” отримали золоту медаль на театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша “Народний малахій", “Мина Мазайло".
Значних успіхів досягає кінематограф. У 1922 р. було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління. У 1927 р. Одеська кінофабрика була визнана найкращою в країні. Через рік була введена в дію Київська кінофабрика. У 1930 р. Д. Вертов зняв перший звуковий документальний фільм – “Симфонія Донбасу”. І. Кавалерідзе вперше в Україні зняв кіноопери “Наталка Полтавка” (1936) та “Запорожець за Дунаєм” (1938). Одним з фундаторів кіномистецтва став О. Довженко. Стилістика, створена ним у фільмах “Звенигора", “Арсенал", “Земля", поклала початок напряму, який визначають як “український поетичний кінематограф".
Мистецтво. Розвиток живопису відбувався у боротьбі художніх течій. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (напр., розписи В. Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали М. Жук, І. Падалка, В. Заузе. У живописі найбільш відомими були полотна К.Костанді, Ф. Кричевського, О. Мурашка, М. Самокиша. Г. Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали "Мистецтво", "Зорі", "Сонце труда".
Визначилися групи, які розвивали традиції передвижників. Члени "Асоціації революційного мистецтва України", розвиваючи національні традиції, використовували форми візантійського та староукраїнського живопису. На західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до "Об'єднання сучасних художників України". На Всеукраїнських виставках експонувалися кращі твори О. Шовкуненка (цикл "Одеський суднобудівний завод"), Ф.Кричевського ("Мати", "Довбуш"), В.Коровчинського ("Селяни"). Київський художній інститут став центром авангардного образотворчого мистецтва. У ньому працював К. Малевич, основоположник супрематизму, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. У 1920-х рр. у Харкові та Одесі була організована мережа державних художніх музеїв.
У розвиткові скульптури акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі були поставлені пам'ятники В. Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т. Шевченку переміг М. Манізер, пам'ятник якого у 1935 р. був встановлений в Харкові, так само він був автором пам'ятників Шевченку у Києві та Каневі. Пам'ятник відомому більшовику Артему авторства І. Кавалерідзе був встановлений в Святогорську.
Активним було музичне життя. Діяли Республіканська капела під керівництвом О. Кошиця, капела "Думка", які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві та Харкові. У цей період проходив процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою пов'язане з пошуками Л. Ревуцького, В. Косенка, Б. Лятошинського, О. Чишка. Високого рівня досягла виконавча культура. Широко відомими були співаки М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко, З. Гайдай, Б. Гмиря.
Розвитку української музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським ставленням до мистецтва, бюрократичною регламентацією, утилітаризмом і недовір'ям до “буржуазної естетики". Виникла велика кількість музичних об'єднань, які часто вороже ставилися одне до іншого без достатніх причин.
В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями: раціоналізм – прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення науки і техніки; конструктивізм – спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів як метал, дерево, скло. У 1936-1939 рр. за проектом викладача Київського інженерно-будівельного інституту В. Заболотного у Києві було зведено будівлю Верховної Ради УРСР з куполом зі скла та металу. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва.
Отже, український художній процес початку ХХ ст. характеризується зіткненням, з одного боку, прагнень національного самовизначення, з іншого – модернізації культури, самозбереження на засадах національної окремішності та пошуку шляхів виходу у європейський культурний простір. Проте, якщо перше з них базувалося на розробленій ще в ХІХ ст. ідеології народництва, яка зберегла своє значення до теперішнього часу, то нова культурно-мистецька парадигма модернізму так остаточно і не утвердилася в ній, то актуалізуючись в періоди певної лібералізації культури, то відступаючи під натиском ідеології “окремого шляху”.
Нова течія – модернізм – стала своєрідною художньою реакцією на певне романтичне, реалістичне й натуралістичне відображення окремих життєвих колізій. Чітко визначеної межової хронології модернізм в українських літературі, театрі і драмі не має, але основне мистецьке навантаження робилося вже тоді на одиницю, а не на спільноту, масу, народ, як було в попередні часи. Власне, увага цілком спрямовувалася на людину та її особисті проблеми, на індивідуальність у контексті загальносоціального розвитку. Ці мистецькі ознаки найбільше виявилися в українських п’єсах, де увага в ідейно-тематичному розгалуженні та й в сюжеті зосереджується найбільше на становищі особи в навколишньому середовищі, на її душевному стані в певній ситуаційній площині, на її рішеннях при виході зі складних соціальних ситуацій.
