Історія української культури. Навчальний посібник

6.2. Українське Відродження як відбуття ідеї Просвітництва

Діяльність представників просвітницького руху сприяла тому, що Просвітництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною і невід’ємною складовою. Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширились у світі, зокрема й в Україні. Вони збагатили нове українське культурне і національне відродження.

У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.

Основними чинниками українського відродження були ідеї Просвітництва та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов’янського відродження, пам’ять про минуле України [4].

Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Неперевершену роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей, у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, у тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мали цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалася усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань.

Головним в її діяльності стало прагнення спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості й національної сили.

У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відіграло відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього.

Вивчення минулого необхідне було й для того, щоб спростувати твердження ряду російських істориків (В. Татищева, М. Карамзіна, М. Ломоносова), що української нації немає і що Малоросія - споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури.

Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому як підсвідомий протест проти русифікації наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історією українського народу.

Щоб прислужитися рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирачами стали Андріян Чепа (1760 - 1822) і Григорій Палетика (1725 - 1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркевич (1776 - 1804) почав складати енциклопедію українознавства, але встиг видати лише перший том під назвою "Записки про Малоросію, її жителів та виробництва" (1798), в якій містився короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Палетика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором "Історії Русів".

Перші спроби синтезованого викладу історії України зробили Дмитро Бантиш-Каменський (1737 - 1814), який у 1822 році опублікував документовану чотиритомну "Історію Малої Росії", Микола Маркевич (1804 - 1860), котрий у 1842 - 1843 рр. видав п’ятитомну "Історію Малоросії". Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник "Руської трійці" Яків Галовацький (1814 - 1888) [1, с. 129].

На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалася усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало прагнення спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості й національної сили.

Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала перша збірка українських поезій "Кобзар" відомого Тараса Шевченка, що вийшла друком у 1840 р. [20].

У цей історичний період, на хвилі духовного піднесення було засновано багато шкіл, а також деякі університети. На Буковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст.

У 1808 році відкрито гімназію в Чернівцях, а в 1828 році семінарію для підготовки вчителів. У всіх цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання. Упродовж другої половини XVIII ст. українське шляхетство при кожній нагоді ставило питання про заснування університету "по примеру находящихся в иностранных государствах".

Однак усі ці освітні проекти, на жаль, так і залишилися на папері. Тільки в 1805 році було відкрито університет у Харкові. На відміну від інших російських університетів, які засновано за ініціативою і підтримкою царського уряду, Харківський університет відкрито за бажанням місцевого населення і на його пожертвування.

6 жовтня 1833 року Микола І підписав указ про утворення Київського університету. В указі, зокрема, зазначалося, що "після переведення Волинського ліцею з Кременця до Києва перетворити оний у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням і на твердих основах, переважно для мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній". Така ідея, очевидно, вперше зародилася після польського повстання 1830 року, коли російський уряд з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні розгорнув на повну силу політику русифікації.

Саме в 1831 році Микола І запропонував реорганізувати освіту на українських землях із переведенням усього навчання на російську мову. 23 грудня 1833 року було затверджено статут і штати нового університету, а 13 липня 1834 року відбувся "публічний акт відкриття" його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 році відкрито медичний факультет, а в 1850 році філософський факультет поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. У 1834 році в університеті навчався лише 61 студент, з яких на філософському факультеті 27. Першим ректором був 30-річний М. Максимович, відомий енциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України. Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований у 1865 році [11].

Складною була доля Львівського університету. У 1774 році при церкві святої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства. У 1783 році її було переведено до Львова. У зв’язку зі скасуванням ордену єзуїтів було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість у 1784 році відкрито Львівській університет, який завжди залишався духовним форпостом українства і не зраджував національних ідеалів. У 1805 році його було перетворено на ліцей, а в 1817 році знову на університет. У 1849 році в університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький, і лише в 1894 році, була створена кафедра історії України, яку посів М. Грушевський.

На Буковині університет засновано в 1875 році у Чернівцях з німецькою мовою навчання, але були також кафедри української мови і літератури.

Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, проголосивши ідею слов’янської федерації. Товариство активізувало зацікавленість суспільства історією слов’ян, їхніми мовами, культурою. М. Костомаров і його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важливою підоймою народної освіти.

Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов’язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку.

Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку 30-х років і був названий сучасниками "Руською трійцею" [1, с. 110-113].

В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди: 50 - 70-ті й 80 - 90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошуках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий - пожвавленням розвитку всіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов’янський (і світовий) духовний розвиток.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій 1848 року в Європі культурне життя на всіх українських землях починає пожвавлюватися лише в кінці 50-х - початку 60-х років, проявляючи себе у виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та альбомів ("Записки Южной Руси", "Ужинок рідного поля", "Зоря галицька", "Хата"). Виникають різні легально-просвітницькі товариства в Західній Україні: "Руська бесіда", "Матиця руська" та ін. На одне з перших місць висувається діяльність київської "Громади".

Значну роль у розвитку національної свідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство "Просвіта", засноване в 1868 році у Львові. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, літературно-наукові альманахи, організовувало серйозні наукові конференції, створювало народні читальні тощо.

Таким чином, українське національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу.

Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. Об’єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.