Історія української культури. Навчальний посібник

6. Культура в час пробудження української національної свідомості

Основна ідея

Лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями культури доби Просвітництва, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції

6.1. Зарубіжна культура епохи Просвітництва.

6.2. Українське Відродження як відбуття ідеї Просвітництва.

6.3. Романтизм та українське національне Відродження.

6.4. Шевченко Т. Г. і становлення нової української культури.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

• розуміння головних тенденцій розвитку зарубіжної культури епохи Просвітництва;

• визначати особливості та тенденції розвитку українського

• відродження як відбуття ідеї Просвітництва;

• аналізувати зв’язок романтизму та українського національного відродження;

• розуміння ролі творчості Шевченка Т. Г. у становленні нової української культури, а також усвідомлення того, як воно сприяло збагаченню вітчизняної духовної спадщини.

6.1. Зарубіжна культура епохи Просвітництва

Культурологічна межа епохи Просвітництва бере свій початок ще в XVII столітті, коли проходили такі процеси:

1. Зростання антифеодальних сил, які супроводжувались революційними виступами (нідерландська й англійська буржуазні революції);

2. Поширення ідеалів протестантизму, спричинених секуляризації суспільної свідомості, тобто обмеження церковного авторитету в питаннях віри й моральності;

3. Піднесення на новий якісний рівень наукового знання (поява експерименту, що став одним із основних методів пізнання світу);

4. Розвиток суспільної думки, започаткованої теоріями природного права і суспільної догоди, які, по-перше, є головним способом ідеологічної боротьби прогресивних сил з феодальним устроєм і, по-друге, слугували теоретичним ґрунтом свідомості нового суспільства, яке відповідає законам природи. А економічними пересторогами стали розвиток капіталістичного способу виробництва і зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі, які активізують збільшення капіталу [1, с. 72].

Як наслідок цих процесів, розгорнувся широкий ідейно-культурний і антифеодальний рух, що ввійшов в історію під назвою Просвітництва. Уперше ця назва була запропонована Дж. Мільтоном - англійським поетом у його поемі "Загублений рай".

Головною ідеєю руху стало пізнання природного порядку в природі для виправлення соціальних відношень. Просвітителі Вольтер і Ж. Руссо у Франції; І. Кант, Й. Гердер і Г. Гегель у Німеччині; Д. Юм, Дж. Локк в Англії вірили в нескінченні можливості розуму, сили виховання, покладали великі надії на виховання при формуванні нової людини, боролися з суспільною нерівністю. Ключем зла вважали неосвіченість людей, у той самий час, як знання і мудрість - ключем загального прогресу і благополуччя.

Розквіт діяльності просвітителів припадає на 50 - 60-ті роки XVIII століття, він тісно пов’язаний з виданням багатотомної (35 т.) "Енциклопедії наук, мистецтва і ремесел". Головна роль у її створенні належить Д. Дідро і Ж. Д’аламберу, які поставили завдання не тільки проаналізувати досягнутий рівень людського пізнання, а й виявити найновіші наукові підходи, які опираються на прогресивні філософські концепції. До цієї роботи були підключені такі видатні вчені, як: НІ. Монтеск’є, Вольтер, Ж. Руссо, П. Гольбах, К. Гельвецій та ін. їх діяльність сприяла зростанню соціального інтересу в галузі природознавства, а також удосконаленню системи освіти й поширенню наукових знань [1, с. 73].

Серед видатних діячів французької освіти слід виділити творчість письменника, філософа Вольтера (Марі Франсуа Аруе) - (1684 - 1778), який вів активну боротьбу за демократичні свободи, ідеал суспільства бачив у просвітительській монархії й у рухливій силі історії, зміст якої повинна складати боротьба розуму з нерозумним, освіти з неосвіченістю.

Вольтер був супротивником европоцентризму. Одним із головних досягнень Вольтера було захоплення ідеєю про культуру як складну систему, що включає в себе ідеї технічного та соціального установлення.

Не менш важливий внесок вніс у розвиток суспільної думки і Жан-Жак Руссо (1712 - 1773). Він виступав проти приватної власності, яка, за його судженням, зіграла рокову роль у розвитку цивілізації. У своїй роботі "Про вплив наук на моральність" висловив негативне відношення до мистецтва, яке розглядається не як генератор прекрасного, а як ключ до багатьох пороків. Падіння Стародавньої Греції він пояснював не чим іншим, як деградацією вдачі під впливом мистецтва. Просвітительські ідеї Руссо сприяли розвитку прогресивних педагогічних ідей і становленню педагогіки. Заклик Руссо повернутися до природи, а також критика сучасної йому культури зробили великий вплив на спільне розуміння і духовну історію Європи.

На відміну від французьких просвітителів, німецького філософа Іммануіла Канта (1724 - 1804) перш за все цікавили аспекти культури. Він зробив особливий акцент на моральному суспільному бутті. На його думку, філософія може навчити, яким треба бути, щоб бути людиною. Ідеал моралі Кант виклав у вимогах категоричного імперативу: "Чини завжди так, щоб максимум твоєї волі міг стати принципом загального законодавства" і "Стався завжди до другої людини як до мети, але ніколи - як до засобу".

Учень Канта - Йоган Гердер (1744 - 1831) розглядав суспільство і його культуру з просвітянської позиції, тобто як самовіддане ціле, першоосновою якого є мова. Вважав, що історія створює мету культурного розвитку народів.

У філософській спадщині Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770 - 1831) розум був піднятий до рангу фундаментальної сили історичного процесу. На відміну від Вольтера, він вважав, що лише європейська культура є зразком, який повинен підтримувати народи.

У Європі кінця XVII - початку XVIII століття була зроблена велика кількість наукових відкриттів у галузі фізики, хімії, класифікувалися дані в біології, зоології, геології, палеонтології. Французьким вченим Жоржем Лекрерком Бюффоном була досліджена еволюція органічного світу і написана праця "Природна історія". Дякуючи розвитку науки, відкривались наукові і навчальні заклади: французька Академія наук,

Лондонське Королівське суспільство і т. д. Дякуючи активному обміну результатами досліджень збільшився випуск наукових праць.

При такому потягу до знань парадоксальним є розквіт містики, марновірства, поширення масонства (Вольтер, Й. Ґете, В. Моцарт), віра в розенкрейцерів - членів таємних релігійно-містичних товариств, а також алхіміків, дивославу, диявола, каббалу, яка є містичною течією в іудаїзмі, заснованою на вірі в те, що людина може втручатися в богокосмічний процес за допомогою молитов. Але це був і час авантюристів: Ф. Месмера, Каліостро, Д. Казанови, Л. Сен-Мартено.

Такий відступ від істинної науки пояснювався некорисними досліджуваннями псевдовчених, які добре описані в романі Дж. Свіфта "Подорож Гуллівера" [1, с. 74].

XVIII століття називають сторіччям "утопій". Пропонувалися різні варіанти щодо перетворенню суспільства - і радикальний, і ліберальний, і реальний, і нереальний. У Франції, де соціальні суперечності переживалися особливо гостро, раціоналістичні концепції просвітителів багато в чому визначили подальший історичний хід подій, підготували ідеологічний ґрунт для Великої буржуазної революції 1789 року, яка завершила процес переоцінки культурних цінностей, початий ще гуманістами епохи Відродження.

Причина кризи просвітительської ідеології заключається в тому, що вона ідеалізувала буржуазне суспільство. Виступаючи від особи "третього стану" просвітителі не розуміли, що перемога буржуазії призведе не до гармонії, а до ще більшого загострення суспільної боротьби. Відсутність діалектики й історизму в матеріалістичних теоріях просвітителів робило їх ідеологію вразливою.

До головних домінантів епохи слід віднести:

деїзм - філософське вчення, яке заперечує втручання. Бога в повсякденне життя людей, але вважає його першопричиною всього існуючого (представниками цього напряму були Вольтер, Руссо, Локк та ін.), науковість;

раціоналізм - філософський напрям, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей (класичними представниками в протилежність напряму середньовічної схоластики стали Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц);

Таким чином, ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширилися у світі, стали частиною його надбання.

Під їх впливом в Україні епоха Просвітництва припадає на XVIII ст., середину XIX століття. У цей період розвиток української культури, її стан та головні культуротворчі завдання багато в чому зумовлені соціально-політичними подіями другої половини XVIII ст.

Втрачалися рештки української державності. Україна перетворювалася в провінцію з деякими етнографічними особливостями двох великих імперій. Це призвело до занепаду ренесансно-барокової (козацької) культури, породивши барокове розмаїття та перехід до рококових і класичних форм.