Історія української культури. Навчальний посібник
6.3. Романтизм та українське національне Відродження
Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла ще до появи граматики Павловського під впливом ідей романтизму.
У цілому романтизм як система ідейно-художніх принципів, що протистояли класицизму, домінував у культурному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували в цей період певне розчарування в наслідках антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував "царство розуму" з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітителі XVIII ст.
Невіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нові соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, "світової скорботи" притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768 - 1848), Альфреда Віктора Віньї (1797 - 1863), Альфонса Ламартіна (1790 - 1869), ліричній поезії Генріха Гейне (1797 - 1856) та ін.
Тема злого та страшного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякденного життя пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIX ст., знайшовши найбільш яскраве втілення в творах видатного англійського поета Джорджа-Ноела-Гордона Байрона (1788 - 1824), німецького письменника, композитора, художника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776 - 1822), американського письменника Едгара Аллана По (1809 - 1849), а також російського поета Михайла Лєрмонтова (1814 — 1841), автора поеми "Демон", яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості проти несправедливого, антилюдяного світового устрою.
Разом з тим романтикам було властиве почуття необхідності радикального оновлення світу, усвідомлення причетності людини до потаємного багатства та безмежних можливостей світового буття.
Ентузіазм, заснований на вірі у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового - одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруванню в реальній дійсності, в можливостях існуючої цивілізації полярно протиставляється романтичний потяг до "нескінченного", до ідей абсолютних і універсальних [1, с. 67].
Зображаючи повсякденне життя сучасного "цивілізованого" суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули до усього незвичайного, їх приваблювала фантастика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн.
Романтики відкривали читачеві глибину та красу духовного світу людини, безмежність проявів людської індивідуальності. Людина для них - малий всесвіт, мікрокосм. Прагнення до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, потяг до інтуїтивного та підсвідомого - суттєві риси романтичного світогляду.
Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775 - 1854) вважав, що саме в свободі полягає весь пафос земного, вся "гострота" життя.
Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва - одне з найважливіших досягнень естетики романтизму. Так, принцип історизму романтики цілісно реалізували у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789 - 1851), англійця Вальтера Скотта (1771 - 1832), француза Віктора Гюго (1802 - 1885) становлять неперевершений здобуток світової літератури.
Об’єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в одноіменних поемах Дж. Байрона та В. Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 року була виставлена картина Буланже "Мазепа", яка отримала високу оцінку [22, с. 187].
Вагомим внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, притаманних народним пісням, баладам, епосу.
Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна мораль та фольклорні сюжети становлять духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андерсена (1805 - 1875), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика - з гумором та іронією.
Романтична ідеологія будила до самостійного національного життя, підкреслювала риси саме української національності, сприяла посиленню інтересу до національного минулого, до національної мови та звичаїв. Емоційність, спонтанність, різноманітність, природність творів романтизму привертали увагу до неповторності різних народів та індивідуальності кожної людини.
Невипадково "батьком" нової української літератури часто називають Івана Котляревського (1769 - 1838). Поема І. Котляревського "Енеїда" (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.
Гумористично-сатирична форма літературної творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами. Жанр байки розвивали також Л. Боровиковський і М. Білецький-Носенко.
Діяльність заснованого у 20-ті рр. у Львові М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагілевичем літературно-фольклористичного об’єднання "Руська трійця" стала початком нової української літератури в Галичині.
Вихідець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ’яненко (1778 - 1843) відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки. У першій - тяжіння до сентименталізму: в творах "Маруся", "Сердешна Оксана", "Щира любов", "Козир-дівка" переважають життєві почуття та переживання, християнсько-моралізаторський світогляд. У другій - перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях "Солдатський патрет", "Конотопська відьма", "Мертвецький Великдень" Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії [4].
З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка пов’язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П’єси І. Котляревського "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник", комедії Г. Квітки "Сватання на Гончарівці" та "Шельменко-денщик" до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.
20-ті - 40-ві рр. позначаються досить енергійним розвитком етнографії, мовознавства та журналістики, який пов’язаний з діяльністю Харківського університету. Так, при Харківському університеті з’являються такі журнали, як "Харьковский Демокрит", "Украинский вестник", "Украинский журнал", альманахи "Сніп", "Молодик", зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів.
Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російську мову, літературу й культуру. Поруч з Є. Гребінкою та Г. Квіткою популярними в Росії письменниками-белетристами з притаманною українській культурі цієї доби сентиментально-романтичною поетикою з елементами фантастики і народного гумору були В. Наріжний і О. Сомов, але першість серед українських письменників у російській літературі, безумовно, належить Миколі Гоголю (1809 - 1852). Два цикли його повістей "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1831 - 1832) та "Миргород" (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі.
Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків, прагнення удосконалити світ, зробити його більш людяним, передбачає не стільки заглибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практичних шляхів її видозміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світовідчуття. Деякі визначні митці-романтики переходили на позиції реалістичного методу зображення дійсності [22, с. 188].
Реалізм виконував передусім критичну функцію відносно існуючих суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. в європейській літературі оформлюється напрям критичного реалізму.
Його представники намагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. В своїх творах вони стверджували народні, демократичні духовні принципи та цінності.
Провідним літературним жанром критичного реалізму стає роман, який дає можливість відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення. Зокрема, революційна героїка, пов’язана з глибоким реалізмом, притаманна поезії Шевченка Т. Г.
