Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Орієнтації українських політичних рухів

У вересні 1939 р. паризька газета «Тризуб» опублікувала заяву лідерів петлюрівської еміграції (середовища уряду УНР у вигнанні). У ній наголошувалося: «…Як би не розгорнулися події, — українці добре знають, де їх місце в страшних і рішучих перипетіях світової драми, що надходить в жахливій грозі і бурі воєнній. Ми — разом з Францією, Англією і Польщею… ми знаємо, що боротимемося за правду і справедливість, за право нашого власного народу на державну самостійність… ми тим самим продовжуємо непримиренну боротьбу й проти нового ґерманського союзника — Москви, нашого одвічного ворога, й змагаємося за визволення з московських кайданів України…»

Незабаром після цієї заяви її автори були уповноважені представляти Українську Народну Республіку перед міжнародною спільнотою. Президент Андрій Лівицький, наступник убитого 1926 р. Симона Петлюри, залишився зі своїм урядом у Варшаві. Після німецької та радянської окупації Польщі він уже не міг відстоювати незалежний політичний курс, а тому передав свої повноваження В’ячеславу Прокоповичу у Франції. Еміграційні діячі УНР залишалися вірними союзницьким відносинам із Польщею, задекларованим Варшавською угодою 1920 р. Тому, коли польський уряд проголосив, що продовжить боротьбу проти окупантів з території Франції, аналогічним чином зробили і петлюрівці.

Польсько-французька орієнтація Прокоповича не виглядала бездоганною. Поляки боролися, зокрема, за повернення передвоєнного статус-кво у Західній Україні, тобто за відновлення свого контролю над Львовом і Луцьком. Французи та британці просто не помічали приязних декларацій українців; у кращому разі петлюрівців сприймали як молодших партнерів союзниці Польщі. Та все ж діячі УНР бачили свій шанс у тому, що після пакту Молотова—Ріббентропа Радянський Союз був тісно пов’язаний з агресором, Німеччиною. Прокопович вірив, що перемога Франції й Британії над Гітлером буде також перемогою і над Сталіним. Розгром союзниками червоної Москви мав відкрити шлях до визволення принаймні центральної частини України зі столицею — Києвом.

30 червня 1941-го (менш ніж через два роки після петлюрівської декларації у Франції) у Львові проголошено Акт відновлення Української Держави: «…3. Новоповстаюча Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом свойого Вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі і світі та допомагає Українському Народові визволитися з під московської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що твориться на Українській Землі, боротимесь дальше з Союзною Німецькою Армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий лад у цілому світі…» Так визначили свою зовнішньополітичну орієнтацію бандерівці. Того ж дня вони ініціювали створення уряду — Українського Державного Правління на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком. Члени Революційного Проводу ОУН Степана Бандери прагнули взяти на себе відповідальність за українську державу і не дуже рахувалися з існуванням еміграційного уряду УНР. Максимум, що вони були готові запропонувати, — це участь окремих уенерівських представників в уряді Стецька.

Ситуація літа 1941 р. докорінно відрізнялася від осені 1939-го. Німеччині вдалося розбити Францію та істотно похитнути віру інших європейців у перемогу антигітлерівської коаліції. Сподівання Прокоповича на те, що франко-британські союзники атакують СРСР, не виправдалися. Натомість удару по Радянському Союзу завдав сам Гітлер, і тепер перспективи української території залежали від німецько-радянського протистояння. Незабаром Англія і Польща, на які покладали свої надії діячі УНР, стали шукати шляхів примирення з найбільшим ворогом української незалежності — Сталіним.

За таких умов орієнтація на Берлін виглядала більш логічною для справи визволення України. Німецька армія швидко завоювала більшість європейських держав, а радянські війська ледве впоралися з лінією Маннергейма маленької Фінляндії. Тож коли гітлерівські війська перетнули радянський кордон, здавалося, що падіння сталінського режиму — справа кількох тижнів. Вермахт і справді швидко просувався вперед радянською територією. Але чи погодяться нацистські керівники на створення українцями своєї держави, так, як це зробили у випадку Хорватії й Словаччини? На це питання влітку 1941 р. бандерівці не мали ствердної відповіді. Тому ОУН вирішила поставити своїх ситуативних союзників перед фактом: українська держава так чи інакше буде відновлена. Оунівці сподівалися, що німецьке керівництво не буде опиратися самодіяльності українців в умовах протистояння спільному ворогу — СРСР.

Розрахунки бандерівців не справдилися так само, як і уенерівців. Незалежна Україна у вирі Другої світової війни не була потрібна ні Франції, ні Англії, ні Третьому рейху. Незабаром бандерівська ОУН та емігранти з УНР перейдуть на протилежні займаним позиції. Арешт гітлерівцями уряду Стецька і розгортання репресій проти націоналістів змусить ОУН(б) перейти у підпілля. Оунівцям знадобиться рік, щоб підготувати масовий збройний рух, УПА, який дестабілізує німецьку окупаційну адміністрацію на Волині. Натомість більшість живих ветеранів Армії УНР зберігатимуть надію на те, що Гітлер дозволить якщо не державу, то хоча б регулярне військо для боротьби з більшовиками. Відповідні петиції до фюрера писатиме Андрій Лівицький з Варшави та інші українські лідери. А поки ветерани Визвольних змагань активно вступатимуть у військові та поліцейські формування Третього рейху.

Поза тим, більшість українців-учасників Другої світової війни були на боці держав Антигітлерівської коаліції. Без жодної надії на відновлення державної незалежності. Червоноармійці боролися за вигнання нацистів з радянської України. Представники західної української діаспори віддано виконували свій громадянський обов’язок перед державами проживання. Заручниками ситуації виявилися ті українці, які не за власною волею були змушені проливати кров у складі утворених Союзниками національних формувань — польських і чехословацьких.