Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Бій на Красному полі

Красне поле — це рівнина на правому березі Тиси поблизу м. Хуста — столиці Карпатської України. Тут відбувся основний бій між захисниками Карпатської України та угорською армією. Відступаючи від Виноградова через Королево аж до Красного поля, січовики стримували сили противника, що переважали, і тим самим дозволили Сейму (Сойму) Карпатської України прийняти акт про незалежність.

Остання лінія оборони пролягала вздовж залізничного шляху Рокосово — Веряця — Велика Копаня та тягнулася вздовж правого берега Тиси на 4 км. Регулярним частинам угорської армії протистояли дві сотні вояків, озброєні легкими кулеметами, гвинтівками, ручними гранатами та пістолетами. 16 березня 1939 р. тут відбулася вирішальна битва. Бій розпочався о десятій годині й тривав з півгодини. Зрештою січовики змушені були відступити під сильним артилерійським обстрілом. О дванадцятій годині з Хусту підійшла сотня підкріплення, що дозволило січовикам перейти в контратаку. Бій на Красному полі затягувався, угорська армія вирішила задіяти літаки та легкі танкетки. Перевага угорців у живій силі й озброєнні змусила карпатських оборонців відступати з боями до Хусту. О шістнадцятій годині угорські війська увійшли в Хуст.

У бою на Красному полі загинуло близько 230 січовиків, українських офіцерів чеської армії й добровольців, переважно семінаристів та пластунів. Крім того, мадяри захопили в полон 450 січовиків. Серед них було багато галичан. Втрати угорців становили близько 160 убитими і 400 пораненими.

Підполковник армії УНР Василь Филонович, член Генерального штабу Національної оборони Карпатської України, написав про бій на Красному полі: «Тут повстали нові Карпатські Крути».

Залишки вояків з Красного поля приєдналися до решти січовиків, які відступали до Великого Бичкова, аби організувати там другу лінію оборони.

19 березня 1939 р. Карпатська Україна припинила організований військовий спротив, але повстанська боротьба окремих партизанських загонів проти окупантів тривала в Карпатських горах аж до травня.

У боях карпатські січовики втратили близько тисячі осіб, тоді як втрати угорської армії — 72 вояки вбитими, 163 пораненими і 4 пропали безвісти. Серед них і автор української воєнної доктрини М. Колодзінський. Він та ще 15 січовиків були розстріляні у Солотвино. Отже, перша спроба українців відновити незалежність і повернути Україну на карту Європи як суб’єкт міжнародної політики провалилася. Показовою була і реакція нацистської Німеччини: Гітлер апріорі не розглядав Україну та українців навіть як молодших партнерів.

Удруге «українська карта» була розіграна вже між головними прихильниками партії війни в Європі — Німеччиною та СРСР. Їх зближення було обумовлено обопільною користю такої співпраці. Радянський Союз конче потребував інвестицій для модернізації своєї економіки. Німеччина, в свою чергу, відчувала брак сировини. До того ж обидва диктатори виношували плани щодо ліквідації Польської держави, гарантами безпеки якої виступали Франція та Великобританія.

Тож німецько-радянська торговельна угода від 19 серпня 1939 р. була вигідною обом сторонам. Німеччина надавала СРСР кредит у розмірі 200 млн німецьких марок на пільгових умовах для закупівлі німецьких товарів. Мова йшла про гірничорудне устаткування, обладнання для нафтової, хімічної, сталеливарної промисловості та електростанцій, локомотиви, судна та військову техніку, що мала бути поставлена в Радянський Союз протягом двох років з моменту підписання угоди. СРСР також зобов’язувався протягом двох років поставити Німеччині сировини на суму у 180 млн німецьких марок.

23 серпня 1939 р. СРСР і Німеччина підписують ще й політичну угоду, так званий Пакт Молотова—Ріббентропа, який містить таємні протоколи. Визначений торговельно-кредитною угодою термін у два роки, як і таємні протоколи цього пакту, вказують на тактичний характер співробітництва двох тоталітарних режимів. Головним об’єктом зацікавлення обох диктаторів була Україна.

Неспроможність Гітлера і Сталіна домовитися щодо України була очевидною. Але обидва диктатори потребували часу для здійснення своїх задумів. Гітлеру треба було убезпечити свої західні кордони, адже досвід Першої світової підказував, що Німеччина не зможе вести війну на два фронти. Радянський Союз потребував часу для нарощування військового потенціалу. Керівництво СРСР також мало напружену ситуацію на своїх далекосхідних кордонах з Японією.

Характер радянсько-німецької економічної співпраці вказує на особливу зацікавленість саме Сталіна в цих угодах. Зрештою, УРСР внаслідок поділу Польщі приросла українськими етнографічними землями, а Сталін «закрив», як йому тоді здавалося, «українське питання» раз і назавжди.

Виконання торговельної угоди обернулося нещадною експлуатацією насамперед аграрних та промислових регіонів Радянської України. Протягом дії угоди Німеччина отримала від СРСР 1,5 млн т зерна, 1 млн т лісоматеріалів, 238 тис. т бензину, 14 тис. т міді, 140 тис. т марганцевої руди, 8 млн т нафтопродуктів, десятки тисяч тон стратегічної сировини — нікелю, алюмінію, золота і навіть платини (900 кг!). Сталін забезпечив Німеччину всіма дефіцитними матеріалами, необхідними для зміцнення німецької військової машини.

Вражає сумлінність СРСР у дотриманні торговельної угоди. Німці припинили виконання своїх зобов’язань за два з половиною місяці до нападу на Радянський Союз, тоді як останній вагон з продовольством і сировиною для Німеччини був відправлений зі станції Брест-Литовськ за кілька хвилин до початку німецької агресії. Протягом 1939—1941 рр. поставки Радянського Союзу до Німеччини становили 40 % всього експорту СРСР. Складається враження, що Сталін намагався задобрити Гітлера чи принаймні приспати його увагу.

Натомість поставки устаткування в СРСР були вигідні Гітлеру, в плани якого входила колонізація радянських територій. Фактично він допомагав в індустріалізації регіонів, що невдовзі мали перейти під контроль Німеччини. Постачання зброї почалося тільки напередодні агресії, а отже, радянські інженери не встигали підготувати цю техніку, аби використати її проти Німеччини.

Гра двох диктаторів «на випередження» закінчилася тактичною поразкою Сталіна і дорого коштувала Україні, яка одна з перших відчула на собі всі тяготи війни та стала основним полем бою.