Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Українці у Вересневій кампанії 1939 р.

У переддень війни, 30 серпня, Польща оголосила мобілізацію. До армії призвано близько мільйона громадян, серед яких до 120 тис. були західними українцями. Майже всі військовослужбовці-українці у Війську Польському були рядовими або молодшими офіцерами. Такий стан справ був наслідком напружених польсько-українських відносин і недовіри з боку офіційної Варшави до представників найчисленнішої національної меншини республіки. Тож полки, укомплектовані призовниками з Галичини і Волині, билися під командуванням польських офіцерів і на всіх ділянках фронту. Близько восьми тисяч бійців-українців загинули в боях з Німеччиною та СРСР.

Однак була і окрема каста українців, що стали на захист Польщі. Починаючи з 1928 р. чотири десятки офіцерів-ветеранів Армії УНР підписали контракт на проходження служби у Війську Польському. Переважно вони були емігрантами з Наддніпрянської України, які з боями відступили на захід під натиском більшовиків. У міжвоєнній Польщі офіцери української армії певний час зберігали військову організацію і надію на швидке відновлення бойових дій проти СРСР. Вони не поспішали брати польське громадянство і жили у власномувіртуальному світі нескореної УНР на чолі з Симоном Петлюрою, а згодом Андрієм Лівицьким. Щоб не втрачати бойових навичок і не відставати від розвитку військової справи, українські ветерани вступали до польської армії — на умовах, погоджених керівництвом Польщі та еміграційним урядом УНР. Вісім контрактових офіцерів-українців навчалися у Вищій військовій школі (польській академії Генштабу): ротмістр Іван Зваричук, поручник Василь Татарський, капітани Аркадій Валійський, Петро Самутін, Микола Палієнко, майори Віктор Малець, Петро Дяченко і Павло Шандрук. Усі вони взяли участь у вересневих боях 1939 р., а Шандрука навіть відзначено найвищою польською бойовою нагородою — срібним хрестом ордена Virtuti Military. У боях в районі Замостя він зміг врятувати від розгрому німцями 29-у піхотну бригаду.

Більшість українських офіцерів Війська Польського боролися на фронті проти вермахту і потрапили до німецького полону. Були й такі, як Петро Дяченко, бригада якого зіткнулася з Червоною армією. У боях над Німаном Дяченко отримав поранення. Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де був інтернований, а згодом опинився у таборі для польських старшин під Кенігсбергом, у Німеччині. Доля тих, хто потрапив у радянський полон, була різною. Рядових українців переважно швидко звільнили. Деякі разом із польськими колегами опинилися в таборах Сибіру і Півночі або ж були страчені. У Катинському лісі серед інших загинув православний капелан Війська Польського Симон Федоронько. Невеликій частині українців удалося евакуюватися з польськими підрозділами через Румунію до Франції. Серед них Михайло Опаренко та Юрій Сальський (син міністра військових справ УНР Володимира Сальського); обоє — пілоти польських ВПС.

Легальні українські партії, представлені у парламенті, сеймі, у перші ж дні конфлікту заявили про свою лояльність до польської держави. Визначні депутати-українці Василь Мудрий та Степан Скрипник (майбутній патріарх Мстислав) на сторінках газети «Діло» закликали українців забути минулі образи і виконати громадянський обов’язок перед Польщею. Але не всі українські політичні лідери підтримали у війні Варшаву.

На відміну від легальних організацій, підпільна ОУН вважала, що розгром Польщі може принести свободу Західній Україні. Такі надії підтримувала і німецька військова розвідка (абвер), що була зацікавлена у дестабілізації польського тилу. Проведені поліцією масові превентивні арешти виявлених підпільників не змогли підірвати сили ОУН, яка готувала повстання. Поки крайовий провідник Володимир Тимчій організував повстанські загони на місцях, лідер ОУН Андрій Мельник домовився з абвером про створення у Словаччині невеликого українського формування: ВВН (українською це розшифровували: «Військові відділи націоналістів», а німецькою: «Berg-Bauern-Hilfe» — «допомога гірським селянам»). Цей спецпідрозділ під командуванням колишнього полковника УНР Романа Сушка повинен був вступити до Польщі разом із вермахтом та просуватись у напрямку Львова.

Перед самим німецьким нападом шеф абверу Вільгельм Канаріс натякнув Мельнику, що після розгрому Польщі можуть виникнути умови для утворення в Галичині та на Волині української держави. Заохочені такою перспективою, лідери ОУН навіть призначили заочно прем’єром Омеляна Сеника, а Микола Сціборський за добу написав для цієї держави проект конституції. Але українська карта для німців була тільки запасною. Головна їх мета полягала в тому, щоб втягнути у війну проти Польщі Радянський Союз. Варіант утворення «західноукраїнської держави» був навіть не стільки альтернативою радянській окупації, скільки стимулом для неї, адже у Берліні добре знали, що Сталін не потерпить жодних незалежних українських держав під боком УРСР.

Радянський Союз напав на Польщу не відразу, а на шістнадцятий день Вересневої кампанії. За цей час вермахт встиг просунутись до Бреста і Львова. Сталін побоювався можливої реакції на відкриту інтервенцію з боку Франції та Великої Британії й чекав, поки польське керівництво припинить опір Німеччині. У той же час радянська розвідка уважно відстежувала, як повстанці ОУН роззброюють тилові польські підрозділи і встановлюють контроль над селами і містечками Західної України. 15 вересня німецьке МЗС поінформувало Москву, що Німеччина практично завершила розгром Польщі. Зазначалося, що Німеччина не має наміру окупувати східні польські території, тому якщо СРСР не втрутиться, в тих районах можуть виникнути умови для формування нових держав. Цього було вже досить для ухвалення остаточного рішення, і 17 вересня нарком зовнішніх справ В’ячеслав Молотов оголосив, що «радянський уряд віддав розпорядження головному командуванню Червоної армії надати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно Західної України й Західної Білорусі». Задоволені такою реакцією німці негайно відкликали з фронту «Легіон Сушка» та розформували його.

Варто зазначити, що були також українці, які взяли участь у Вересневій кампанії як німецькі громадяни. Один з них — син першовідкривача рентгенівського випромінювання Олександр Іванович Пулюй. Під час Визвольних змагань років він воював у складі УСС і УГА, пізніше емігрував до Німеччини та прийняв громадянство. На початку 1939 р. Пулюя мобілізували у вермахт, за розподілом він опинився в абвері. У 20-х числах вересня радянські та німецькі війська пересувалися, взаємно поступаючись завойованими польськими територіями. Вермахт відступив із Галичини, однак у львівських шпиталях залишалися на лікуванні поранені німецькі солдати. Пулюй, як член військової делегації, їздив до Львова домовлятися з радянським командуванням про евакуацію цих пацієнтів, а заодно скористався нагодою попередити знайомих українців, де саме буде проходити новий німецько-радянський кордон. Завдяки Олександру Пулюю багато представників української інтелігенції змогли вчасно переїхати до німецької окупаційної зони, поки ними не зацікавився НКВС. А ще Пулюй привів у полон польський ескадрон на чолі з колишнім австрійським принцом Карлом Альбрехтом, за що отримав німецький Залізний Хрест.