Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Українське військо доби визвольних змагань 1917—1921 рр.

r097.jpg

У лютому 1917 р. в Росії повалено самодержавство, усю країну охопила революційна ейфорія, з’явилися надії на встановлення справедливого ладу і розв’язання національних та соціально-­економічних проблем. Революційна хвиля не оминула й армію, в якій служило декілька мільйонів українців. 29 березня у Києві було утворено Український військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка. За його прикладом починається творення різноманітних організацій вояків-українців по всіх фронтах і арміях, а також у великих тилових гарнізонах: Петрограді, Москві, Кронштадті, Гельсінгфорсі тощо. Об’єднати цей могутній патріотичний рух мав 1-й український військовий з’їзд, що проходив 18—21 травня у Києві. У ньому взяли участь понад 900 делегатів, що представляли 1,5 млн військовиків. Делегати виступили за автономію України в рамках федеративної Росії та утворення національного війська. Ухвали з’їзду спричинили масову українізацію військових частин. Відтак, незважаючи на заборону російського Тимчасового уряду, 18—23 червня у Києві відбувся 2-й український військовий з’їзд, на який прибуло вже 2,5 тис. делегатів, що представляли близько 2 млн вояків. Вони висунули перед Українською Центральною Радою (УЦР) вимогу припинити балачки і взятися за державотворчу роботу.

Серед військовиків переважали прихильники самостійницьких поглядів на подальший розвиток України. Однак керівники УЦР і лідери найвпливовіших українських партій (соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, соціалістів-федералістів) стояли на автономістських позиціях, а тому не приділяли належної уваги творенню власного війська. Український військовий рух вони розглядали як один із козирів у боротьбі з центральною російською владою для досягнення своїх поміркованих вимог. Саме тут треба шукати коріння антимілітариського курсу соціалістичних лідерів УЦР, які фактично відмовилися від творення війська. Заступник голови УЦР Володимир Винниченко писав: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». Ці утопічні погляди знайшли відображення у IV Універсалі УЦР, яким проголошувалася незалежність Української Народної Республіки (УНР). «Розпустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народну міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верст», — йшлося у документі, автором якого був усе той же Винниченко. Цими закликами українському військовому руху було завдано небезпечного удару, позбавлено самої мети боротьби, до якої він прямував, — побудови регулярної національної армії.

Сама собою міліційна організація збройних сил не була аж такою шкідливою (сьогодні за цим принципом будується швейцарська армія), але запорукою її успішного втілення є високий рівень патріотичної свідомості населення, готового встати на захист своєї держави. Проте у цій сфері діячі УЦР виявилися не на висоті, продемонструвавши політичну незрілість і недалекоглядність. Вони пливли за течією, не встигали за швидкими змінами ситуації, не керували народними масами, а діяли під їхнім впливом. Однак така інертність, прикрита красивою фразою і театральною позою, у полеміці з консервативним російським Тимчасовим урядом приносила діячам УЦР певні дивіденди. Їм вірили, вони користувалися симпатією українського населення. Однак після того як владу у Петрограді захопили більшовики, усе змінилося, адже через політичну наївність і нерішучість українські лідери програли більшовикам вирішальний двобій за свідомість вояків.

Не гвинтівками і гарматами, а вміло побудованою на популістських гаслах пропагандою більшовицькі агітатори вирвали з-під ідейного впливу поміркованих українських партій більшу частину солдатів українізованих частин. Втомлені війною, вони прагнули скоріше повернутися додому, аби ділити поміщицьку землю. У цій ситуації, за словами Винниченка, діячі УЦР з сумом спостерігали, як на їхніх очах «полки імені різних гетьманів, які так свідомо, так струнко, так рішуче вступали в столицю України для оборони й захисту її, які так веселили всі національні серця своєю національною свідомістю, щирістю, жовто-блакитними прапорами й українськими піснями, які так гучно кричали «славу» українській владі, ці полки через якусь пару тижнів дивним способом спочатку губили своє завзяття, потім упадали в апатію, в «нейтралітет» до більшовиків, а потім… повертали разом із тими більшовиками свої українські багнети проти нас».

Чисельність вірних УЦР військ швидко танула. Якщо наприкінці осені 1917 р. на підконтрольній їй території таких було близько 300 тис. вояків, то вже у січні 1918 р. на захист Києва проти 30-тисячного більшовицького угруповання піднялося лише дві тисячі бійців. Більша частина цих сил воювала з ворогом у самому місті, придушуючи повстання на заводі «Арсенал», а для оборони східних підступів до столиці в бій було кинуто останній резерв — патріотичну київську молодь, яка вступила у нерівний і жертовний бій біля станції Крути.

Російська більшовицька армія мала не тільки кількісну, а й якісну перевагу. Особливо це стосується її організаційного будівництва, що досягалося грошима, терором, агітацією. Власне, й сама більшовицька партія мала характер воєнізованої організації з суворим централізмом і дисципліною. Крім того, українська сторона не мала мобілізаційних ресурсів для поповнення армійських лав. Її головний резерв, селянство, уже був використаний у ході Першої світової війни як фізично, так і морально. «Свіжий» у військовому плані промисловий пролетаріат, який під час війни був звільнений від армійської служби, УЦР на свій бік залучити не змогла. Русифіковане робітництво вороже ставилося до української справи і радо йшло до більшовиків.

Таким чином, війська УЦР не стримали ворога, але й більшовики панували недовго. Їх витіснили німецько-австрійські війська, які після Брестського миру прийшли на Україну. Повернувшись до Києва, УЦР не мала того авторитету й підтримки, тож внаслідок безкровного перевороту наприкінці квітня 1918 р. її було розігнано. Новим лідером України став обраний гетьманом генерал Павло Скоропадський. Кадровий військовий, він не мав соціалістичних ілюзій щодо міліційного ополчення і почав творення регулярної армії. Передусім довелося долати опір німців, які говорили гетьману: «Для чого вам армія? Ми перебуваємо тут, нічого поганого вашому урядові всередині країни ми не дозволимо, а з приводу ваших північних кордонів ви можете бути цілком спокійним: ми не допустимо більшовиків. Створіть собі невеликий загін у дві тисячі людей для підтримки порядку в Києві й для охорони вас особисто».

Власне, саме так ситуація і виглядала на початку правління гетьмана. Переважну більшість військових частин, що перейшли у спадок від Центральної Ради, було ліквідовано одразу після державного перевороту. Так, за відмову присягати новій владі було розформовано полк Січових стрільців. Крім того, німці ліквідували дві так звані «синьожупанні» (назва походить від кольору і типу уніформи) дивізії, створені ними після укладання Брестського мирного договору з військовополонених українців — вояків колишньої царської армії. Першу дивізію було роззброєно і розпущено буквально за кілька днів перед гетьманським заколотом, а невдовзі така ж доля спіткала й 2-гу «синьожупанну» дивізію.

Від старих з’єднань залишився лише Запорізький корпус, перейменований в Окрему запорізьку дивізію, але її теж із політичних міркувань планували розформувати. Поки ж до цього не дійшло, запорожців, серед яких були досить потужні антигетьманські та прореспубліканські, демократичні настрої, відправили охороняти східний кордон Української Держави. Це, можна сказати, і врятувало формування.

За таких умов, вимушений дослухатися до німецьких порад, Скоропадський почав створення низки військових формувань, які б мали виконувати здебільшого охоронні та церемоніальні функції. Так з’явився Власний конвой Ясновельможного пана гетьмана всієї України у складі пішої та кінної сотень, що були укомплектовані переважно колишніми офіцерами; Особиста охоронна команда, вояки якої здійснювали безпосередню фізичну охорону голови держави та членів його родини, а також 800-особовий Загін особливого призначення, котрий мав забезпечувати порядок у місцях перебування гетьмана, маючи для цього на озброєнні навіть броньовані автомобілі.

Поступове, хоч і повільне зростання чисельності збройних сил Української Держави і формування нових військових частин почалося у другій половині літа 1918 р. Так, у липні 1918 р. почалося формування Сердюцької дивізії, яка мала у складі чотири піші полки, Лубенський кінно-козачий полк, гарматний полк та окрему інженерну сотню. Дивізія, яка мала комплектуватися як за рахунок добровольців, так і призовників, представників заможної верстви селянства, бажано з козацьким корінням, задумувалася як елітне, політично стійке з’єднання, аналог імператорської гвардії. Назву «Сердюцька» було обрано для дивізії не випадково — вона мала нагадувати про сердюцькі полки, створені гетьманом Іваном Мазепою, які загинули, захищаючи козацьку столицю, місто Батурин, 1708 р. Формування дивізії йшло досить успішно, тому наприкінці вересня 1918 р. її запланована штатна чисельність сягала 5000 вояків. Як писав пізніше сам гетьман Павло Скоропадський, «підбір офіцерів був прекрасний, а новобранці молодець до молодця, більшість з них були діти заможних селян… Деякі частини я оглянув, і повинен сказати, моє серце раділо, дивлячись на те, як швидко, при правильній постановці справи, наша молодь сприймає військову дисципліну. Відділи, які я оглянув, нічим, в сенсі підготовки новобранців, не відрізнялися від частин старої імператорської гвардії».

26 серпня гетьман підписав розпорядження про початок формування у Бердичеві Чорноморського кошу — особливої добровольчої («з круговою порукою і по рекомендації старших муштрових начальників») військової частини загальною штатною чисельністю понад 2500 вояків, з яких набрали лише кілька сотень. За сприятливих умов кіш збиралися перекинути на Кубань, аби підтримати тамтешніх козаків, котрі виступали за союз з Україною, а поки що його головним завданням була боротьба з внутрішніми ворогами держави.

28 серпня військове командування Габсбурзької імперії передало Українській Державі так звану «Сірожупанну» дивізію, що складалася з чотирьох піших полків, гарматного куреня, кінної й інженерної сотень та допоміжних підрозділів. Дивізію було сформовано після підписання Брестського мирного договору з військовополонених українців, що перебували в австрійських таборах. Після параду на Софійській площі у Києві, де був присутній гетьман Скоропадський, сірожупанників було направлено на Чернігівщину для охорони північно-східного кордону. Початкова чисельність з’єднання становила понад 6000, однак у жовтні внаслідок демобілізації, котра була викликана недовірою з боку гетьмана, вона скоротилася до 1200 вояків.

Крім того, наприкінці серпня Скоропадський дав добро на відновлення військового формування січовиків. У Білій Церкві почалося формування Окремого загону Січових стрільців, що складався з пішого куреня, кулеметної сотні, кінної розвідки, гарматної батареї й технічних підрозділів загальною чисельністю маже 1200 вояків.

Існували також інші військові та воєнізовані формування — Окремий корпус кордонної охорони, Окремий корпус залізнично-технічних військ, понад дві 200 повітових охоронних комендантських сотень, Державна варта (виконувала функції поліції та жандармерії). Також для організації військової підготовки населення та створення соціальної опори режиму гетьманським указом 16 жовтня 1918 р. реанімувалося Українське козацтво, аналог територіальної оборони.

Потужний наступ в Пікардії, що тривав впродовж весни-літа 1918 р., суттєво вичерпав німецький військовий потенціал на Західному фронті. Для продовження війни потрібно було перекидати війська зі Сходу, де від Балтики до Чорного моря німці тримали майже мільйонне угрупування, яке контролювало величезні території, що були відторгнуті від Росії після Брестського миру. За таких умов німецьке командування вирішило нарешті дати гетьману більше самостійності у військових питаннях і дозволити йому розбудувати українське військо, яке вивільнить німецькі частини, такі потрібні на полях Бельгії та Франції. З цією метою не раніше за вересень 1918 р. почалося формування кадрованих частин, що мали стати основою для розгортання Війська Української Держави. Планувалося створити 8 корпусів, по дві піші дивізії та три (дві легкі й одна важка) гарматні бригади в кожному, а також чотири кінні дивізії (4-полкового складу) та одну кінну бригаду, п’ять окремих гарматних бригад, залізничну бригаду, два понтонні курені та низку інших частин і установ центрального підпорядкування. Кадровий потенціал армії мали готувати у Державній військовій академії, 9 юнацьких, 2 фельдшерських та залізничній школах, а підвищення професійної кваліфікації здійснюватись у трьох інструкторських школах. У разі реалізації накресленої програми чисельність української армії мала б навесні 1919 р. зрости майже до 310 000 вояків. Для цього потрібно було провести військовий призов, початок якого було призначено на 15 листопада, але за наполяганням німців було перенесено на 1 грудня. Планувалося у першу чергу призвати 85 000 новобранців для поповнення кадрованих частин. Однак унаслідок швидкого падіння режиму Скоропадського цього так і не відбулося. Тому наприкінці осені 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 65 000 чол., з яких у бойових формуваннях було приблизно 40 000.

Не маючи можливості активно залучати людський ресурс власної держави, та й не сильно сподіваючись на лояльність селянства, що було невдоволене поверненням старих господарів і порядків, гетьман звернувся до іншого джерела поповнення війська. Він вирішив зробити ставку на фактично іноземних найманців. Україна, котра, на відміну від охопленої революцією та громадянською війною Росії, перебуваючи під надійним захистом австро-угорських та німецьких багнетів, була справжньою «оазою спокою», чим приваблювала чимало втікачів від більшовицького терору. Власне, з цієї причини в Україні зосередилася велика кількість офіцерів колишньої царської армії, з котрих Скоропадський почав формування добровольчих офіцерських дружин. Однак за своїми політичними та ідеологічними переконаннями ці люди були як мінімум скептично, а часто геть вороже налаштовані до української державності. Свою службу у гетьмана вони розглядали як один з етапів на шляху до реставрації дореволюційного ладу та відновлення «єдиної і неподільної» Росії.

Наприкінці осені 1918 р. у політичному становищі гетьмана сталися радикальні зміни. Австро-Угорщина та Німеччина програли світову війну. У цих країнах відбулися демократичні революції, впали монархії, а Габсбурзька монархія взагалі перестала існувати, розпавшись на окремі національні держави. Внаслідок цього Скоропадський втратив своїх головних союзників і покровителів, що підірвало основу стабільності та різко послабило його владу в Україні. Цим негайно скористалися зовнішні та внутрішні противники режиму — російські й місцеві більшовики та українські соціалістичні партії, що раніше, після квітневого перевороту, були усунуті від державного керівництва. За цих умов гетьман конче потребував зовнішньополітичної допомоги з боку Великої Британії та Франції, основних країн-переможниць блоку Антанти. Однак ті пообіцяли Скоропадському підтримку тільки в разі врегулювання відносин з «білою» Росією. Зіткнувшись із глибокою кризою і не маючи іншого вибору, 14 листопада 1918 р. він оголосив грамоту, задекларувавши, що очолювана ним Українська Держава увійде до майбутньої небільшовицької федеративної Росії. Грамота стала, по суті, головним приводом до повстання проти гетьманського режиму, яке вже давно готували українські соціалісти.

У цей критичний момент проявились усі помилки режиму Скоропадського у військовій сфері. Так, однією з них було надмірне захоплення регулярністю. Люди, котрі відповідали за військове будівництво, пройшли царську школу, мислили застарілими категоріями, не розуміли складності революційного часу. До організації війська вони підійшли методично, почавши з розбудови адміністративних структур. Своїм головним завданням вони вважали розробку у найменших подробицях штатних розкладів для різноманітних військових частин і підрахунок коштів на їхнє утримання. Такі підходи абсолютно не відповідали тодішнім умовам. Як наслідок, не вистачило часу, засобів та енергії на організацію відділів. Іншою, ще більш важливою проблемою, з якою зіткнулися творці гетьманської армії, був брак суспільної підтримки як у цивільному, так і у військовому середовищі. Майже весь командний склад походив з колишньої царської армії. Більшість офіцерів не симпатизувала українській ідеї, розглядаючи службу як спосіб пережити важкі часи. З іншого боку, широкі маси населення не мали розвинутого почуття національної самосвідомості й легко підпадали під вплив соціалістичної й комуністичної пропаганди. Гасла про земельну реформу й націоналізацію промисловості впали на добрий ´рунт. Населення не підтримувало консервативного гетьманського режиму, який спирався на німецьких і австрійських окупантів. Власне, тому соціалістам без особливих зусиль вдалося підняти повстання проти гетьмана. Для позбавленого допомоги центральних держав Скоропадського це означало кінець його панування.

Повстання проти Скоропадського очолила так звана Директорія, до складу якої увійшли представники опозиційних соціалістичних партій: соціал-демократи В. Винниченко (голова) і С. Петлюра, есер Ф. Швець, соціаліст-самостійник О. Андрієвський, а також безпартійний голова профспілки залізничників А. Макаренко. 15 листопада 1918 р., наступного дня після появи Грамоти про федерацію з Росією, Директорія поширила свою відозву, якою закликала народні маси до повстання проти гетьмана-зрадника, за відновлення республіканського ладу.

16 листопада розташовані у Білій Церкві Січові стрільці підняли повстання і стали рухатися у бік Києва. Їм на зустріч виступив зведений загін гетьманських військ чисельністю близько 1500 чол. (сердюки та російські офіцери-добровольці). Вирішальний бій стався вранці 18 листопада поблизу залізничної станції Мотовилівка. Він завершився цілковитою перемогою повстанців, у яких було 17 вбитих і 22 поранених вояки, у той час як гетьманці тільки вбитими втратили близько 600 чол. Поразка негативно вплинула на морально-психологічний стан військ Скоропадського. Так, на бік Директорії перейшла Запорізька дивізія на Харківщині, сірожупанники на Чернігівщині, навіть елітний сердюцький Лубенський кінно-козачий полк теж зрадив гетьмана.

Після Мотовилівського бою повстанці швидко підійшли до Києва, однак, не наважуючись штурмувати велике місто, взяли його в облогу. Для цього був сформований спеціальний «Осадний корпус» під проводом командира січовиків полковника Є. Коновальця. Скоропадський же, позбавлений допомоги як зовнішніх, так і внутрішніх сил для організації опору, 14 грудня зрікся влади і виїхав за кордон. Після цього останні вірні гетьманські частини склали зброю. 19 грудня до Києва прибули члени Директорії, які на Софійській площі урочисто оголосили про відновлення Української Народної Республіки.

У цей час Директорія була на піку своєї слави, контролюючи майже всю територію України, від Києва до Одеси й від Харкова до Луцька. У своєму розпорядженні вона мала понад 100-тисячне військо, більшу частину якого, щоправда, складали загони селян-повстанців, що виступили проти гетьмана-зрадника. Однак дуже скоро військово-політичне становище УНР почало стрімко погіршуватися. Республіка опинилася в оточенні ворожих сил. На південному сході у приазовські степи прорвалися російські «білі» війська генерала А. Денікіна, котрий не визнавав української незалежності; на півдні (у Криму та на узбережжі Чорного моря) висадилися десанти військ Антанти, котра, хоч і була нейтральною стосовно УНР, але підтримувала білогвардійців; на південному заході вздовж Дністра стояли румуни, котрі навесні 1918 р. окупували Бессарабію; на заході поляки загарбали Холмщину й почали захоплення Волині.

Однак найбільшим ворогом були «червоні» росіяни, які, скориставшись поваленням гетьманського режиму, вирішили відновити радянську владу в Україні. 11 листопада, того самого дня, коли Німеччина підписала капітуляцію у Першій світовій війні, радянська Росія почала підготовку до наступу військ проти України, а через два дні офіційно заявила про денонсацію Брестського мирного договору. Для прикриття агресивних дій 28 листопада у Курську було засновано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який нібито повертався додому як легітимний орган, що раніше був незаконно усунутий австро-німецькими окупантами. Наступного дня цей уряд оголосив про повалення Скоропадського, відновлення радянської влади, скасування всіх законів і договорів як гетьмана, так і Центральної Ради, а також закликав до боротьби проти Директорії. 30 листопада для цього маріонеткового уряду було створено таку ж по своїй суті Українську радянську армію, яка ніколи не була самостійним військовим формуванням, а одним з елементів різних оперативно-стратегічних об’єднань РСЧА. До складу цієї армії увійшли дві дивізії загальною чисельністю близько 16 000 чол. Їх було сформовано більшовиками ще у вересні 1918 р. із загонів українських селян-повстанців, що боролися проти гетьманського режиму й відступили до так званої нейтральної смуги, котра, згідно з Брестським мирним договором, розділяла незалежну Україну (під австро-німецьким протекторатом) та радянську Росію.

Однак з’ясувалося, що, попри здавалося б, поважну чисельність війська, Директорія насправді могла небагато протиставити ворогам. З понад 100-тисячної армії боєздатними були лише Січові стрільці з приєднаними до них залишками Сердюцької дивізії (реорганізовані в корпус), запорожці (також реорганізовані в корпус) та сірожупанники. Кадрові гетьманські частини дуже скоро самовільно припинили існування, а численні загони повстанців або розійшлися по домівках, або вийшли з-під контролю і зайнялися грабунком і бандитизмом, або під впливом більшовицької агітації взагалі переметнулися на бік «червоних», як, наприклад, Дніпровська повстанська дивізія отамана Зеленого чи Херсонська повстанська дивізія Н. Григор’єва.

За таких умов наступ «червоних» проходив досить успішно. 21 грудня 1918 р. вони зайняли український Білгород, а 3 січня 1919 р. — Харків, куди перебрався маріонетковий тимчасовий уряд, котрий через три дні оголосив про утворення Української соціалістичної радянської республіки (УСРР). 4 січня Українська радянська армія стала складовою частиною щойно утвореного Українського фронту — оперативно-стратегічного об’єднання більшовицької РСЧА, до якого, окрім неї, увійшла ще низка суто російських «червоних» частин та навіть інтернаціональні, чехословацькі та угорські, загони.

Директорія УНР протестувала проти неприкритої агресії. У відповідь на її дипломатичні ноти народний комісар закордонних справ ленінського уряду Г. Чичерін цинічно і брехливо заявив, що ніяких російських в Україні немає, а проти Директорії воює армія «українського радянського уряду, який є цілком незалежний». Після такої заяви владі УНР не залишалося нічого іншого, як 16 січня 1919 р. відкрито оголосити війну радянській Росії. Однак дорогоцінний час було втрачено — дезорієнтовані українські війська з боями відступали, стратегічна ініціатива була в руках ворога, який до кінця місяця захопив майже все Лівобережжя і впритул наблизився до Києва.

У той час, коли в Наддніпрянській Україні розгорталися драматичні події (повалення гетьмана, вторгнення «червоних» і початок другої війни з радянською Росією), різкого загострення набула й ситуація у до того спокійній підавстрійській Галичині. Внаслідок поразки у Першій світовій війні розпалася Габсбурзька імперія. Про незалежність заявили чехи, словаки, південнослов’янські народи, а 1 листопада й галицькі українці, які взяли владу в краї в свої руки, офіційно проголосивши через два тижні про створення власної держави — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Однак уже з перших днів свого існування вона була змушена захищатись від загарбницьких зазіхань з боку сусідньої Польщі, котра висунула претензії на її територію.

Основою Галицької Армії (ГА) — таку назву мали збройні сили ЗУНР — став Легіон УСС, вояки-українці дислокованих в Галичині запасних частин старої австро-угорської армії, а також добровольці з числа цивільного населення. На допомогу братам-галичанам 13 листопада прибув із Києва укомплектований наддніпрянцями добровольчий козацький загін ім. Гонти під проводом А. Долуда.

Окремою бойовою одиницею в ГА був піший курінь. Декілька куренів із додатком гарматних батарей утворювали окремі бойові групи, які проіснували до січня 1919 р., коли було здійснено перебудову організаційної структури армії. Відтоді 2—5 куренів зводили у бригаду, до складу якої також входили гарматний полк (3—5 батарей), відділ кінноти та допоміжні підрозділи. Всього таким чином було сформовано 13 бригад, розподілених по трьох корпусах.

Основні бої зосередилися довкола Львова, який українці утримували до 22 листопада, коли були змушені відступити на його околиці. Відтоді вони взяли місто в облогу, однак остаточно замкнути кільце оточення так і не змогли. Поляки контролювали стратегічно важливу залізницю у бік Перемишля, якою до оборонців надходило поповнення військами, озброєнням і боєприпасами. Впродовж грудня 1918 р. — березня 1919 р. частини ГА зробили декілька невдалих спроб взяти Львів штурмом, зумівши лише на короткий час перерізати цю «дорогу життя».

Дві українські держави, УНР і ЗУНР, заявили про своє прагнення до об’єднання. Після попередніх переговорів 21 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві було урочисто оголошено Акт Злуки, за яким ЗУНР офіційно входила до складу УНР як її Західна область, зберігаючи при цьому широку автономію. Проте цей документ мав здебільшого декларативний характер, адже реального злиття державних органів управління та збройних сил тоді так і не відбулося. Директорія, попри скрутне становище на власному фронті проти «червоних», допомагала галичанам озброєнням, боєприпасами та різноманітними матеріалами, направляла загони добровольців та командирувала військових радників, які займали в ГА високі командні та штабні посади.

Проте радість від історичного об’єднання Західної та Східної України в одну державу була затьмарена негативним розвитком подій у війні УНР проти радянської Росії та її маріонетки УСРР. До кінця січня 1919 р. «червоні» взяли під контроль Лівобережжя, а 5 лютого 1919 р. вступили до Києва. Частини української армії, які зберегли боєздатність, відступали на захід, постійно контратакуючи, однак стримати швидке просування ворога не могли. У березні «червоним» вдалося розсікти угрупування військ УНР. Його північна частина (корпус Січових стрільців) виявилася притиснутою до польського фронту на Волині, у той час як південна частина (Запорізький корпус), аби не потрапити в полон, була змушена перейти Дністер до окупованої румунами Бессарабії. Румуни роззброїли українських вояків, але не інтернували і пізніше переправили їх через свою територію до південних повітів Тернопільщини.

Члени Директорії постійно змінювали місце перебування. Залишивши Київ, вони перебралися спочатку до Вінниці, звідки вже на початку березня переїхали далі на захід до Проскурова, а наступного місяця ще далі — до Рівного. Цілком усвідомлюючи власну слабкість у боротьбі з «червоними», лідери УНР шукали зовнішньої підтримки. У лютому почалися їхні переговори з представниками Антанти, війська якої не так давно висадилися на Півдні України. Складне становище примусило українську сторону пристати на всі вимоги західних держав, зокрема погодитися на усунення від влади політиків-соціалістів. Це викликало розкол серед членів Директорії — незадоволений і ображений В. Винниченко на знак протесту вийшов з її складу і виїхав з України за кордон. Новим головою Директорії став С. Петлюра, який заради одержання допомоги відмовився від членства у соціал-демократичній партії. Однак, попри досягнуті попередні домовленості й виконання українською стороною висунутих вимог, допомоги від Антанти так і не надійшло. У квітні 1919 р. під напором «червоних» її війська були евакуйовані з південних, причорноморських районів України, позбавивши таким чином УНР останньої, хай навіть і примарної надії на допомогу.

Поразка українського війська у боротьбі з «червоними» взимку-навесні 1919 р. була зумовлена тим, що народжена у вирі народного повстання проти гетьмана армія УНР не перетворилася на боєздатну й організовану силу. У ній зростає анархія, падає дисципліна, гору беруть різноманітні отамани, які, проводячи власну політику, не виконують накази командування. За влучним висловом професора Т. Гунчака, армія тоді була «радше месником за народні кривди, а не будівничим нового життя». Для приведення її до ладу потрібна була одностайна політична воля лідерів і тверда державна влада. Цього якраз і бракувало Україні. Українські партії розколюються на конкуруючі фракції, вчорашні союзники та однодумці стають запеклими ворогами, урядові кабінети змінюються з калейдоскопічною швидкістю, держава не може визначитися ні з внутрішнім, ні з зовнішньополітичним курсом. Кожний політик бачив себе єдиним рятівником України. У свої інтриги політики втягують військо, що призводить до подальшої його деградації (наприклад, у квітні 1919 р. була невдала спроба військового перевороту, який очолив отаман В. Оскілко). Власне, на тлі політичних чвар і внутрішнього розкладу армії більшовики захоплюють більшу частину України. Позбавлена зовнішньої підтримки, УНР б’ється у ворожому оточенні, кільце якого дедалі звужується, б’ється без союзників, сам на сам з усіма противниками.

На середину травня становище армії УНР стає просто катастрофічним. Її ліве крило відрізане від основних сил, потрапивши в оточення в районі Броди — Здолбунів, де на нього одночасно тиснули поляки із заходу, «червоні» — зі сходу. Війська центру і правого крила під напором «червоних» були вимушені відступити за Збруч, на територію Західної Області (колишня ЗУНР). У цей же час ГА намагалася з останніх сил стримати наступ поляків, котрі отримали суттєво підкріплення у вигляді щойно перекинутої з Франції та Італії так званої «блакитної» армії генерала Ю. Галлера (була сформована там у 1917—1918 рр. в основному з поляків-військовополонених та добровольців-діаспорян для боротьби з німцями на Західному фронті). У руках українців залишалася лише вузька, завширшки приблизно 80 км, смуга території між Збручем, де стояли «червоні», та Серетом, де були поляки. Перед командуванням армії УНР постав складний вибір: або скласти зброю, або сильним і рішучим ударом, зібравши всі сили, повернутись на східний берег Збруча. Про капітуляцію ніхто не думав, тому готувався наступ.

Усіх боєздатних вояків із тилових підрозділів та установ переводили у фронтові частини. З наявних сил створили 11 дивізій невеликої чисельності, фактично кадрованих, що мали поповнюватися вже на східному березі Збруча за рахунок повстанців, добровольців та мобілізованих. Кожна дивізія складалася з трьох піших (по 3 курені) та трьох гарматних (по 3 батареї) полків, технічного куреня та кінної сотні. Дивізії зводилися у 5 груп: Січових стрільців (9, 10, 11-а дивізії), Запорізька (6, 7, 8-а дивізії), Північна (1, 4-а дивізії), отамана Тютюнника (2, 5-а дивізії), полковника Удовиченка (3-я дивізія та менші частини). Загальна чисельність армії становила 30 000 вояків, а бойова — 15 000 багнетів, 350—380 кулеметів, 100 гармат. Однак війська відчували страшенний брак набоїв та снарядів, власні запаси майже вичерпалися, а поповнити їх не було можливості. Крім того, бракувало зброї, коней, різноманітних військових матеріалів.

Аби забезпечити свій тил, 25 травня 1919 р. УНР уклала перемир’я з Польщею (не стосувалося ГА, яка продовжувала вести бойові дії проти поляків), що дозволило їй сконцентрувати всі сили для боротьби з «червоними». 1 червня на фронті завширшки 140 км армія УНР перейшла в наступ, який розвивався досить успішно. Оборону «червоних» було прорвано та впродовж місяця внаслідок запеклих боїв українські війська визволили Кам’янець-Подільський, Проскурів та Старокостянтинів, наблизилися до Жмеринки та Могилева-Подільського.

У цей самий час становище «червоних» в Україні починає погіршуватись. У їхньому тилу значно активізуються повстанці. Розчаровані селяни, котрі замість обіцяної землі та волі отримали політику «воєнного комунізму» з примусовою конфіскацією зерна, повернули зброю проти більшовиків. Крім того, з південного сходу наступають денікінці, котрі починають займати Харківщину. За таких умов радянське командування ухвалило рішення сконцентрувати максимальні зусилля на швидкій ліквідації українського фронту з тим, щоб потім перекинути війська проти білогвардійців. 1 липня 1919 р. «червоні» перейшли у контрнаступ, 6-го числа вони захопили Проскурів. Українські війська опинилися у скрутній ситуації: їхні сили було вже майже цілковито вичерпано, адже у попередніх боях вони зазнали значних людських втрат, крім того, катастрофічно бракувало набоїв, запаси яких поповнювалися за рахунок трофеїв або конфіскації у населення, тож армія УНР була змушена відступати у межиріччя Збруча та Дністра, до району Кам’янця-Подільського. У цей же час українська 3-я дивізія провадила успішний наступ на південно-східному напрямку, здобувала станцію Вапнярка, відтягуючи на себе значні сили «червоних». У середині липня, у найбільш критичний момент, коли ворог, здавалося, був дуже близький до перемоги, їй на допомогу приходять частини ГА, що відступили з Галичини під напором поляків.

У той час, коли на сході армія УНР, напружуючи останні сили, билася проти «червоних», на заході Галицька армія намагалася стримати поляків. Навесні 1919 р. польські війська в Східній Галичині отримують суттєве підкріплення — їм на допомогу прибуває з Франції та Італії добре вишколена, екіпірована та озброєна «свіжа» армія генерала Ю. Галлера. У середині травня поляки переходять у рішучий наступ. На північному крилі, розбивши слабкі сили УНР на Волині, вони займають Луцьк, заходячи тим самим у фланг 1-му корпусу ГА в районі Сокаля. Аби не потрапити в скрутне становище, той змушений відступати на схід. Одночасно потужного удару поляки завдають і на південному крилі з району Мостиськ та Хирова. В останньому випадку українські війська було вибито за кордон, до Чехословаччини. 3-й корпус ГА, що діяв у Прикарпатті, не маючи резервів, почав відступ по всьому фронту. 17 травня поляки займають Дрогобич і через декілька днів — Стрий. За таких умов відходить і 2-й корпус ГА, котрий займав позиції в центрі. 24 травня поляки вийшли на лінію Буськ — Бібрка — Ходорів — Болехів. Скориставшись скрутним становищем українців, румуни без опору 24—25 травня займають Покуття.

Командування Галицької армії вирішило відірватися від противника і відвести свої сили в район Чорткова і Бучача у межиріччі Збруча і Дністра. Після короткого відпочинку та реорганізації 8 червня ГА, загальна чисельність якої становила тоді понад 60 000 вояків, рушила у контрнаступ («чортківська офензива»). Його стратегічна мета полягала у тому, аби протриматися на своїй землі якомога довше і дочекатися того моменту, коли Мирна конференція в Парижі візьметься за вирішення державно-політичного майбутнього східної частини колишньої австрійської Галичини. У разі присутності тут українських військ уряд ЗУНР мав певні перспективи для позитивного вирішення питання, за умови ж встановлення тут повного контролю поляків шанси до цього були майже нульові. Таким чином, контрнаступ ГА мав не стільки військове, скільки політичне значення.

Контрнаступ розвивався досить успішно. Захоплені зненацька поляки швидко відступали по всьому фронту. 15 червня українці визволили Тернопіль, 18 — Зборів, 20 — Бережани, 22 — Золочів. На 24 червня 1-й корпус ГА досягнув залізниці Броди — Красне; 2-й корпус вів бої за Перемишляни; 3-й корпус вийшов на лінію річки Гнила Липа. За два тижні українські війська відкинули противника більш ніж на 100 км, до Львова їм залишалося лише 40—50 км. Однак поляки, які не відчували проблем на інших ділянках фронту, зуміли перегрупувати свої сили, підтягнути резерви та зупинити просування українців, а потім і самі перейшли в наступ. 28 червня ГА, вичерпавши останні сили, а головне боєприпаси, почала швидко відходити назад. 13 липня надійшла неприємна звістка з Парижа, що перекреслила всі сподівання уряду ЗУНР. Мирна конференція дозволила польським військам окупувати всю Східну Галичину. За таких умов ГА не залишалося нічого іншого, як відступити до Наддніпрянської України і з’єднатися там з армією УНР. 16 липня під тиском противника її частини перейшли на східний берег Збруча. Це був кінець збройної боротьби ЗУНР проти поляків.

Як указувалося, ГА прибула саме у той момент, коли становище армії УНР було надзвичайно критичним — на останньому клаптику рідної землі в районі Кам’янця-Подільського вона з останніх сил стримувала «червоних», які були за півкроку від остаточної перемоги. Поява ж галичан докорінно змінила баланс сил на фронті.

26 липня об’єднані українські сили почали загальний наступ. Через три дні Запорізький корпус звільняє Проскурів, а січові стрільці — Чорний Острів. На 30 липня українські війська вийшли на річку Бужок та лінію Бар — Томашпіль, взявши великі трофеї й багато полонених. Після короткої паузи 2 серпня наступ успішно продовжився. Так, після тривалих і кровопролитних боїв спільними зусиллями галичан і повстанців отамана Ю. Тютюнника 9 серпня було визволено станцію Жмеринка, де захоплено в полон кількасот червоноармійців. Наступного дня Запорізький корпус вступив до Вінниці. Певного успіху вдалося досягти й на північному напрямку. Січові стрільці на короткий час зайняли Старокостянтинів, де серед іншого майна здобули два ворожі панцерні потяги, але Шепетівку їм узяти не вдалося. Важкі бої точилися на південному крилі фронту. Тут українська 3-я дивізія з останніх сил утримує станцію Вапнярка, відбиваючи всі спроби ворога захопити цей важливий залізничний вузол.

Після досягнутого успіху і значного збільшення контрольованої території 12 серпня головнокомандувач об’єднаних українських армій Головний Отаман С. Петлюра видав наказ головними силами наступати на Київ. Для цього їх було поділено на три оперативні групи. Західна група (2-й корпус ГА і Січові стрільці), якою командував полковник Вольф, повинна була взяти Шепетівку і прикривати наступ з північного боку. Центральна група (1-й і 3-й корпуси ГА та запорожці) під проводом генерала А. Кравса мала зайняти район Козятин — Сквира — Бердичів. Нарешті Східна група (армія УНР окрім запорожців і Січових стільців) під командуванням отамана В. Тютюнника мала зайняти район Бирзула — Умань — Володарка. На південному крилі окрема 3-я дивізія разом з приданими до неї частинами мали продовжувати боронити Вапнярку.

Наступ розвивався надзвичайно успішно. « Червоні» опинилися у ситуації війни на два фронти. З одного боку, на Лівобережжі вони ледве відбивалися від білогвардійців генерала А. Денікіна, що рвались до Москви, а з іншого, на Правобережжі, були змушені відступати під ударами об’єднаних українських армій, які йшли на Київ.

14 серпня Західна група українських військ полковника Вольфа звільнила Старокостянтинів, а станом на 17 серпня зосередилася в районі Шепетівка — Полонне — Миропіль, цілком виконавши покладене на неї завдання — ворога було побито і відкинуто далеко на північ, взято під контроль важливу залізничну магістраль та забезпечено лівий фланг всього угрупування. Під прикриттям Західної групи успішно просувалися вперед війська Центральної групи генерала А. Кравса: 19 серпня галичани визволили Козятин, 21-го — Бердичів. Східна група отамана В. Тютюнника, яка перебувала в стадії реорганізації, до початку наступу не встигла завершити зосередження у вихідних районах. Перед її фронтом активно діяли українські повстанці, організовані у дві дивізії (5-а і 12-а) під проводом отамана Ю. Тютюнника, котрі 19 серпня увійшли до Христинівки та Умані. На південному крилі об’єднаннях українських армій продовжувала битись окрема 3-я дивізія полковника О. Удовиченка, котра вперто тримала у своїх руках Вапнярку. За героїзм і стійкість, що проявили її вояки у цих боях, дивізія одержала почесне найменування «Залізна».

У той же самий час успішно розвивався й наступ денікінців на Лівобережжі. Білогвардійці 16 серпня вийшли на лінію Золотоноша — Черкаси. Тоді ж їхня кіннота, форсувавши Дніпро в районі Катеринослава й Олександрівська, рушила на Знам’янку і Білу Церкву та Христинівку, де зустрілася з українськими повстанцями отамана Ю. Тютюнника. Радянські війська швидко відступали з України. «Армія тікає, командного складу немає, ми котимося як яблука, і невідомо, де зупинимося», — так характеризували ситуацію самі «червоні».

Наступ українських військ успішно продовжується. Західна група 26 серпня вступила до Житомира і Новограда-Волинського, однак не змогла взяти Коростень, котрий тримали «червоні». Центральна група 24 серпня звільнила Фастів, Васильків та Білу Церкву, де за допомогою місцевих повстанців було розбите значне угрупування ворога. Східна група наблизилася до Шполи, де увійшла в контакт з денікінцями. Водночас 3-я «Залізна», захопивши 1000 полонених, зайняла станцію Кодима, чим відкрила шлях на Одесу.

30 серпня приблизно о 8-й годині вечора передові загони Центральної групи генерала А. Кравса вступили до Києва. Столиця знову опинилися в українських руках, що спричинило піднесення та ентузіазм як серед військових, так і серед цивільного населення. Однак радість від звільнення тривала недовго. У той самий час, коли ранком наступного дня колони українських військ проходили центральною частиною міста, зі сходу мостами через Дніпро до Києва почали входити денікінські частини під командуванням генерала М. Брєдова. Українські вояки, котрі отримали наказ у бій не вступати, були дезорієнтовані, сподіваючись, що командування обох армій якось знайдуть вихід зі складної ситуації. Проте вже за кілька годин стало зрозуміло, що всі сподівання на мирні відносини і спільну боротьбу проти «червоних» були марними. На Хрещатику денікінці обстріляли колону українських військ, спричинивши велику паніку серед мешканців міста, які вийшли на вулицю, аби привітати армію УНР. Українці не прийняли бою й відійшли на західні околиці Києва, а білогвардійці почали оточувати і роззброювати окремі невеликі українські загони. За таких умов генерал А. Кравс розгубився і втратив зв’язок зі своїми військами, які не знали, що їм слід робити — відповідати вогнем чи ухилятися від боїв. Спроби вступити в переговори з генералом М. Брєдовим виявилися безуспішними, він відмовлявся говорити з українськими представниками, зухвало погрожуючи парламентарям арештом.

У цих надзвичайно складних умовах уряд УНР, сподіваючись на підтримку Антанти, яка, на його думку, мала б неодмінно змусити Денікіна рахуватися з незалежною Українською державою, вирішив уникнути війни з білогвардійцями. За це ж говорила і стратегічна ситуація — новий фронт і новий ворог був УНР не потрібний. Власне, тому на початку вересня 1919 р. Центральна группа генерала А. Кравса почала відступ з-під Києва на захід, до району Козятина. Водночас Західна група після невдалої спроби вибити «червоних» з Коростеня сама почала відхід спочатку до Житомира і Новограда-Волинського, а потім до Бердичева і Шепетівки.

У середині вересня 1919 р. хитке перемир’я на лінії зіткнення українських та білогвардійських військ було врешті порушене. На станції Бирзула, яку займали одночасно частини двох армій, сталася бійка і білогвардійців було роззброєно. Тоді ж українські війська перехопили наказ командувача денікінськими військами на Правобережжі генерала Шилінга, у якому, зокрема, йшлося: «При зустрічі з військами Петлюри пропонувати їм роззброїтись або залишити територію, яку займає Добровольча армія. У разі невиконання цих вимог трактувати їх як противника. При цьому належить всіляко затягувати розмови і виясняти фізіономію петлюрівців та їх ставлення до нас». Невдовзі було перехоплено ще один наказ про початок активних і масштабних бойових дій проти армії УНР. Маски було скинуто. За таких умов українське командування не мало іншого вибору, окрім адекватної відповіді. Таким чином, у останній декаді вересня на тлі інших конфліктів почалася українсько-білогвардійська війна. УНР знову опинилася у кільці фронтів, зусібіч затиснута ворогами: зі сходу проти українців були війська «білих», з півночі — «червоних», із заходу — поляків.

Аби позбутись хоча б одного фронту, С. Петлюра у вересні пішов на угоду з Польщею, фактично визнавши окупацію нею Галіції. Це призвело до загострення протиріч із галичанами, і в листопаді 1919-го Галицька армія перейшла на сторону Денікіна. Ця зрада, поєднана зі страшною епідемією тифу, призвела до розвалу фронту. На початку грудня рештки українських військ, які ще зберігали вірність уряду УНР, сконцентрувались у невеликому за площею районі на південному заході Волинської губернії. Обрисами він нагадував трикутник зі сторонами завдовжки 35—40 км, вершинами якого були містечка Любар, Миропіль та Остропіль Новоград-Волинського повіту. Тут Армія УНР опинилася у пастці, адже була звідусіль заблокована значно більшими за чисельністю ворожими силами: більшовиками, поляками й денікінцями. Саме в цьому «трикутнику смерті» відбувся останній акт її трагедії. За словами українського прем’єра І. Мазепи, у той час «ми як регулярна армія існувати не могли. Щоб зберегти решту армії від деморалізації й розкладу, треба негайно переходити до інших форм боротьби».

6 грудня на урядовій нараді було вирішено ліквідувати регулярний фронт, а всі боєздатні частини вирядити в далекий партизанський рейд. Це був єдиний вихід, аби врятувати армію від неминучої загибелі в «трикутнику смерті» і зберегти її кадрове ядро до настання весни 1920 р., коли можна було б сподіватись на покращення ситуації. Того ж самого дня реорганізована армія під проводом генерала М. Омеляновича-Павленка, маючи у своїх лавах 5—10 тис. вояків, виступила у славний і героїчний Перший зимовий похід ворожими тилами «білих» і «червоних», що тривав рівно п’ять місяців.

З другої декади грудня 1919 р. військово-політична ситуація в Україні починає змінюватися. Після безуспішного походу на Москву розбиті у важких боях під Орлом білогвардійські війська генерала Денікіна швидко відступають на південь. Замість них знову приходить радянська Червона армія. 11 грудня її частини займають Полтаву і Харків, 16-го — Київ, 30-го — Катеринослав, 2 січня 1920 р. — Вінницю, 24-го — Єлисаветград, 3 лютого — Миколаїв і Херсон, а 7-го — Одесу. Вибиті з України білогвардійці зуміли закріпитися лише на Кримському півострові.

Український уряд втратив контрольовані ним терени, а вцілілі українські військові частини перейшли до партизанської боротьби. Фактично наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. уряд УНР зійшов з арени політичної боротьби як самостійний гравець. Подальший успіх тепер залежав від наявності у нього сильного союзника.

Таким союзником стала Польща, з якою у квітні 1920 р. у Варшаві було укладено угоду про спільні дії проти більшовиків. 21 квітня було підписано політичну конвенцію, за якою Польща визнавала незалежність УНР, гарантувала її уряду морально-політичну та економічну допомогу у боротьбі проти «червоних», а також відмовилася від претензій на землі колишньої Речі Посполитої в кордонах 1772 р. Натомість УНР зрікалася прав на окуповану поляками Східну Галичину і Західну Волинь. 24 квітня було укладено військову конвенцію, за якою армія УНР отримала великі партії зброї, а також підпорядковувалася польському командуванню. Водночас український уряд погодився підпорядкувати полякам свої залізниці та забезпечувати їх продуктами під час наступу.

Після цього 25 квітня об’єднані польсько-українські сили (60 тис. польських і 5 тис. українських вояків) розпочали наступ. За тиждень боїв вони вибили «червоних» із Житомира, Бердичева, Вінниці, Козятина і 7 травня увійшли до Києва. Але цей успішний наступ не спричинив всенародного антибільшовицького повстання, на яке так сподівася С. Петлюра. Крім того, поляки, всупереч своїм обіцянкам, так і не дозволили українцям провести масову мобілізацію населення і розгорнути власну армію, чисельність якої з великими труднощами було доведено лише до 20 тис. вояків.

У травні 1920 р. «червоні» стягнули до боротьби проти об’єднаних польсько-українських армій чималі військові сили й на початку наступного місяця самі перейшли в наступ, перехопивши ініціативу на фронті. Роль головного тарана відігравала 1-а кінна армія С. Будьонного. 12 червня більшовики зайняли Київ, в середині липня вийшли на лінію Збруча, 25 липня вони захопили Броди, 26-го — Тернопіль, де через кілька днів було проголошено про створення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Армія УНР відійшла за Дністер, поляки відкотилися до Львова.

Однак панування «червоних» у Східній Галичині виявилося недовгим. Уже за кілька тижнів вони почали відступати під тиском польсько-українських частин. Авантюрний штурм 16—17 серпня міцно укріпленого Львова знекровив 1-у кінну армію, яку було остаточно розбито в боях біля Замостя, де прославилися вояки української 6-ї стрілецької дивізії полковника М. Безручка. У подальшому було звільнено всю Східну Галичину і Західну Волинь. Наприкінці вересня армія УНР перейшла на східний берег Збруча, вступивши на рідний державний терен. Її успішне просування вперед і переслідування побитого ворога було зупинене у середині жовтня внаслідок сепаратного перемир’я, яке уклали з більшовиками поляки і до якого вимушено приєдналася й українська сторона. Варшава, яка ще вчора була нашим бойовим побратимом, відмовилася від українського союзника. Позбавившись опіки поляків, уряд УНР у звільнених повітах південно-західної частини Поділля нарешті провів масштабну мобілізацію, яка збільшила чисельність війська до 40 тис. Однак усе було марно, адже 10 листопада, за день до завершення перемир’я, «червоні» перейшли у наступ і менш ніж за два тижні вибили українську армію за Збруч, де її інтернували поляки.

Однак ця невдача не збентежила українських лідерів. Навіть перебуваючи за кордоном, вони сподівалися тріумфально повернутися на рідну землю, розраховуючи на підтримку широких селянських мас, що були не задоволені політикою радянської влади в аграрному питанні. Однак підготовлена за участі польських спецслужб збройна інтервенція під проводом генерала Ю. Тютюнника (відома в історіографії як Другий зимовий похід) зазнала в листопаді 1921 р. цілковитої поразки. Її трагічним фіналом став розстріл поблизу поліського містечка Базар 359 захоплених у полон українських вояків. Після цього воєнні дії армії УНР як регулярної збройної сили завершилися. Однак боротьба з більшовиками на цьому не припинилася. Відтоді вона набула інших форм, провадилася іншими методами і точилася вже на інших фронтах: політичному, ідеологічному та розвідувальному.