Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Україна та українці у Другій світовій війні

r098.jpg

Версальська система, що постала після Першої світової війни, була результатом диктату країн-переможниць. Принизливі умови миру сприяли поширенню реваншистських настроїв у німецькому суспільстві. У 1933 р. в Німеччині на хвилі цих настроїв до влади прийшли нацисти. Невдоволеним був і фактичний правонаступник Російської імперії — СРСР. Більшовики вважали, що їхні інтереси не були враховані під час Паризької мирної конференції. Саме Німеччина та СРСР стали головними ревізіоністськими силами у Європі. Природні союзники, вони водночас були й головними антагоністами, оскільки і Гітлер, і Сталін прагнули до світової гегемонії.

Головним об’єктом бажань обох диктаторів була Україна. Сталіну українські ресурси були необхідні для успішного проведення індустріалізації, адже без міцної армії було неможливо поширення ідей світової революції. Гітлер вбачав в Україні життєвий простір для німецької колонізації й створення тисячолітнього рейху. Тож зіткнення Радянського Союзу та Німеччини було неминучим.

Створені на руїнах континентальних імперій національні держави мали в своїх прикордонних регіонах чисельні національні меншини. Складні взаємовідносини центральних урядів з представниками нацменшин створювали потенційні вогнища нестабільності. Тож не дивно, що саме національне питання визначало порядок денний європейської міжнародної політики міжвоєнного періоду. Серед них були й українці — 35-мільйонний народ у центрі Європи, який не мав своєї держави. Українські землі були поділені між чотирма державами: СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунією. УРСР, яка мала всі формальні атрибути державності, на практиці керувалася з Москви через більшовицьких ставлеників в ЦК КП(б)У. Тож не дивно, що «українська карта» стала головним козирем у геополітичній грі великих держав.

Напередодні Другої світової війни Чехословаччина залишалася єдиною країною Центрально-Східної Європи, що не піддалася авторитарним тенденціям і зберегла демократичний устрій. Уряд ЧСР проводив досить толерантну політику щодо власних нацменшин. Але це не зупинило Гітлера, який активно мусував тему порушення Чехословаччиною прав студетських німців. 30 вересня 1938 р. з благословення Франції та Великої Британії, що стали на шлях «умиротворення агресора», була підписана Мюнхенська угода. Вона поклала початок розчленуванню Чехословаччини.

Назрівала нова війна, яка могла дати українцям другий шанс у боротьбі за власну державу. ОУН як єдина сила, що сповідувала ідею збройної боротьби, активно включилася в міжнародні процеси. Українські націоналісти усвідомлювали стратегічну вагу Закарпаття як плацдарму для розбудови української держави, але їх непокоїло поширення москвофільських настроїв місцевого населення та антиукраїнська діяльність угорської «п’ятої колони».

1935 р. СРСР та Чехословаччина підписали договір про взаємодопомогу в разі агресії. Це викликало побоювання проводу ОУН, що за сприятливих умов Радянський Союз може скористатися союзницьким договором для окупації краю. Суттєву загрозу становила Угорщина, яка відкрито претендувала на Закарпаття. Угорські зазіхання підтримувала Польща. Відверто ворожа польська позиція була продиктована небажанням мати у себе на кордоні українське державне утворення навіть у формі автономії, не кажучи вже про незалежну Карпатську Україну. Таке сусідство загрожувало національній безпеці Польщі, яка ніяк не могла дати раду власній шестимільйонній українській нацменшині. Користуючись слабкістю ЧСР, угорські й польські диверсійні групи тероризували населення Закарпаття. Вони намагалися розхитати ситуацію з тим, щоб мати привід для інтервенції.

Аби запобігти розвитку негативного для українців сценарію, у лютому 1938 р. Провід Українських Націоналістів (ПУН) створює окремий штаб по Закарпаттю. Він складався з двох секторів: політичного й військового. Згодом представники цього штабу активно долучаться до подій у Карпатській Україні. Серед них і автор української воєнної доктрини — полковник Михайло Колодзінський5, який у 1935—1937 рр. виклав основні постулати стратегії національної безпеки України.

5

Михайло Колодзінський (1902—1939) — український громадсько-політичний та військовий діяч. Член УВО та ОУН. З 1924 р. по 1927 р. служив у Польському війську. Навчався у старшинській школі, отримав звання підхорунжого. З 1929 р. по 1933 р. військовий референт Краєвої Екзекутиви (КЕ) ОУН на західноукраїнських землях (ЗУЗ). З осені 1933 р. переведений для нелегальної роботи за кордоном. Працював у Німеччині, Чехословаччині, Австрії, Італії, Нідерландах. Продовжив військову освіту. Отримав звання поручника, згодом підвищений до полковника. Автор багатьох публіцистичних праць та підручників з військової справи. Найвідоміша праця — «Українська воєнна доктрина» (1935—1937), також відома як «Воєнна доктрина українських націоналістів».

Колодзінський виходив з геополітичного положення України на межі зі степом. В історичній перспективі таке сусідство змусило українців від самого початку свого існування вести «абсолютні війни» на знищення. Тож для українців «тотальна війна» є природною.

Цивілізаційна місія України завжди полягала у опануванні Степу. Уперше вона була окреслена мечем князя Святослава Завойовника. У добу Київської Русі та козаччини вектор української воєнної доктрини був спрямований на південь. Тоді стратегічними задачами було підкорення Степу, захист південного кордону та вихід до моря. У новітню добу головний виклик для України йде зі сходу. Провіщаючи українцям європейське майбутнє, Колодзінський водночас розглядав Україну як природного суперника Кремля у Східній Європі. Оскільки шлях на Схід Європи йде через Київ, то російський імперіалізм, у який би колір він не був пофарбований, чи триколор, чи то червоний, завжди буде ворогом України. Саме тому українці мусять не просто опанувати Степ, а й відсунути кордони Азії до лінії Волги, Каспію, Кавказу, Чорного та Азовського морів. Останнє взагалі мало стати внутрішнім українським морем.

Геополітичне положення України вимагає, аби Київ посів місце регіонального лідера, інакше, на думку Колодзінського, українську незалежність не втримати. Він наголошував: «Хто хоче бути паном-господарем у Києві, то мусить мати ідею для цілої Східньої Європи й сумежних з нею азійських земель. Згідно з цим, ми мусимо мати відповідну концепцію військову, політичну, економічну, а навіть церковну для тих усіх земель і народів. Коли не погодимося з нашою місією, то програємо знову. (…) Не може бути над Дніпром української держави, а над Волгою і Каспієм дикого поля. Це є все одна геополітична цілість». Як видно, оунівський воєнний теоретик не відкидав можливості використання «м’якої сили» і поширення українського впливу шляхом культурної експансії.

Українсько-російську війну Колодзінський розглядав як протистояння землеробської й кочової психології, а головну мету росіян вбачав у перетворенні українців на «номадів», тобто знищенні духовних підвалин нації. Саме тому в своїй воєнній доктрині він надавав великого значення пропаганді. Боротьба поневоленого народу повинна бути пронизана ясними політичними кличами та створенням культу героїв. Популяризації, на його думку, потребувала і воєнна доктрина, аби вона була зрозумілою кожному, а не тільки військовим. Поточну українську ситуацію Колодзінський оцінював у дусі «тотальної війни»: «Україна сьогодні веде рішучу боротьбу за місце між першими народами світу й за своє виключне право до Сходу Європи, у смертельному зударі з Москвою, яка є духовною загрозою для цілого світу».

Аналіз поразки українців у визвольних змаганнях 1917—1921 рр. приводив українського воєнного теоретика до невтішних висновків. Саме роз’єднаність та розбрат, а не зовнішній ворог призвели до національної катастрофи. Вбачаючи велику шкоду в політичному опортунізмі та регіоналізмі, Колодзінський писав: «Наша воєнна доктрина мусить заступати ідею одної націоналістичної армії, яка б уважала своїм центром Київ і була здібна та готова боротися за кожну п’ядь української землі з однаковим запалом і героїзмом». Соборність та самостійність посіли один щабель не тільки воєнної, а й політичної доктрини ОУН, ідеалом якої стало створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД).

Експансіоністські та месіанські інтенції воєнної доктрини Колодзінського є даниною тогочасній інтелектуальній моді та наслідком глибокої політичної й духовної кризи, яку переживала українська нація в 1920—1930-х рр. Головним завданням все ж таки залишалося відродження української державності. Цей процес пролягав через національну революцію, яку Колодзінський розглядав як тотальну війну за створення власної держави. Він сповідував ідею партизанської тактики. Розбудова держави мала йти шляхом проголошення незалежності та створення народної революційної влади в кожному селі, поступово поширюючись на райони й області. Зрештою, такі «повстанські республіки» мали з’єднатися і створити державну структуру. Стратегічною метою було проголошення української держави в Києві.

1938 р. Колодзінський написав «Воєнне значення та стратегічне положення Закарпаття», де зазначив, що природний рельєф Закарпаття дозволяє у стислі терміни перетворити його на плацдарм-фортецю, своєрідну лінію Маннергейма, придатну як для оборони, так і для наступу. Уже в липні 1938 р. у Колодзінського з’являється можливість безпосередньо долучитися до реалізації ідеї національної революції. Військовий штаб ОУН відправляє його на Закарпаття.

Події довкола Карпатської України розвивалися з блискавичною швидкістю. 11 жовтня 1938 р. була проголошена автономія краю. А вже 2 листопада, за рішенням Віденського арбітражу, від Закарпаття на користь Угорщини відходить близько 12 % переважно рівнинної території та 175 тис. населення. Край втрачає основні міські центри: Ужгород, Мукачеве, Берегове та транспортне сполучення з рештою Чехословаччини. Новою столицею стає місто Хуст.

Український уряд Карпатської України Августина Волошина робить ставку на протекторат Німеччини. Починається активна розбудова державних структур, у тому числі й власних збройних сил. До цього процесу активно долучається ПУН та оунівці-перебіжчики з польської Галичини.

Карпатська Січ

Початок Карпатської Січі було покладено на загальному з’їзді Першої української центральної народної ради в Ужгороді. 4 вересня 1938 р. українці Закарпаття створили парамілітарну організацію — Українську національну оборону (УНО). Її метою був захист державного майна, оборона населення краю від нападів угорських та польських терористів, особистою охороною прем’єр-міністра та міністрів автономного уряду. Загальна кількість членів УНО складала близько тисячі. Вони утворювали міцну мережу по всьому Закарпаттю. З молоді було сформовано два боєздатних відділи УНО. Згодом їх звели в 1-шу чоту під командуванням полк. Михайла Колодзінського (Гузара). 10 листопада 1938 р. саме вони здійснювали евакуацію державних структур автономного уряду Карпатської України з Ужгорода до нової столиці — Хуста.

Реорганізація збройних сил Закарпаття була пов’язана з рішенням Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. та політичною кризою у Чехословаччині.

9 листопада 1939 р. відбулися установчі збори Організації народної оборони Карпатська Січ (ОНОКС). Наступного дня її статут було офіційно затверджено міністром внутрішніх справ Карпатської України Юліаном Реваєм.

Організація мала політичний штаб — Головну команду та Раду. Команду очолював командант, який мав двох заступників і двох членів команди. Рада складалася з команди і референтів — керівників секцій. При Головній команді існував адміністративний секретаріат та ревізійна комісія.

Головним командантом було обрано Д. Климпуша, до складу Головної команди увійшли: генеральний писар та начальник секретаріату І. Рогач; заступник з організаційних і господарсько-фінансових справ І. Роман. Референтом преси, інформацій та політичного виховання, а також зв’язковим старшиною з урядом Карпатської України став С. Росоха.

Існувало три категорії членів організації: дійсні, які були прийняті командою; благодійні, що надавали матеріальну/моральну підтримку; почесні, які мали заслуги перед українським народом. Рішення щодо двох останніх категорій ухвалювала Рада. Всі члени ОНОКС мали рівні права, включно з правом носити формений одяг, відзнаки і зброю. Відзнаки розміщувалися на рукавах і головних уборах.

За званнями керівний склад поділявся на: старший січовик, десятник, сотник і атаман. Вони займали відповідні посади: гуртковий, провідник, кошовий, член ради й командант.

Низові організації поділялися на відділи — «чоти», ті в свою чергу, об’єднувалися в «кущі». Команди ОНОКС були створені в Іршаві, Воловому (нині Межигір’я), Великому Бичкові, Перечині, Рахові, Тячеві та Хусті.

Окрім політичного штабу, якій діяв легально, існував ще й таємний військовий штаб. Його перші очільники — полковники М. Аркас та Г. Стефанів стояли біля витоків УНО. Згодом ­виконувачем обов’язків начальника штабу став автор української військової доктрини, член ОУН полковник М. Колодзінський.

До штабу входили також й інші оунівці: Р. Шухевич (Щука), З. Коссак (Тарнавський), О. Карачевський (Свобода), Г. Барбаш (Чорний), Є. Врецьона (Волянський), І. Кедюлич (Чубчик). Для багатьох з них боротьба за Карпатську України стане першим бойовим хрещенням на шляху збройної боротьби за українську державу. Карпатська Січ сконцентрувала найбільш радикальний національно-патріотичний елемент, головним чином членів ОУН — втікачів з Галичини.

До військових справ також залучалися представники ПУН О. Сеник (Грибівський), генерали — М. Капустянський (Низола), В. Курманович та В. Петрів.

Загальна кількість бійців, що перебували на казарменному положенні, не перевищувала 2 тис. осіб. Озброєння мали лише 300—400 осіб. Члени Карпатської Русі несли патрульну службу у прикордонній смузі проти угорських та польських терористів, допомагали поліції. ОНОКС мав свій тижневик — «Наступ» (ред. С. Росоха). Великий акцент робився на пропагандистській роботі. При штабі Карпатської січі виготовляли державну символіку, агітаційні плакати, оформляли мітинги, різні урочистості і свята. Також працювала група пропагандистів та лекторів — «Летюча естрада», яка займалася політичною пропагандою серед населення.

У лавах Карпатської Січі існував жіночій відділ, який очолювали М. Тисовська та М. Химинець.

4 грудня 1938 р. у Хусті відбувся І-й з’їзд Карпатської Січі, який затвердив організаційну структуру й ідеологічну основу організації. Згідно положень, викладених в доповіді С. Росохи «Творим збройні сили народу», КС мала стати організацією тотального характеру, що охоплювала всі напрями національного та державного життя закарпатських українців. Оунівське керівництво ОНОКС розглядало її як оборонний суспільний рух, покликаний боротися з головними ворогами — комуністичною доктриною та мадярофільством.

Військовий штаб Карпатської Січі був сформований переважно з представників ОУН і перебував у фактичній опозиції до уряду А. Волошина та політичного керівництва ОНОКС в особі Д. Климпуша. Такі розбіжності є досить традиційними в українській воєнній історії. Українські військові завжди мали більш радикальні підходи до вирішення питань, не завжди розуміючи дипломатичні тонкощі «мистецтва можливого», які розцінювалися як угодівство.

12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму (сойму) Карпатської України. Але вже 6 березня Гітлер приймає рішення про остаточну ліквідацію Чехословаччині і дає «відмашку» Угорщині щодо Закарпаття.

Військовий штаб ОНОКС витупив з вимогою негайно озброїти січовиків. Враховуючи міжнародну ситуацію, голова уряду Волошин підтримав цю ініціативу. Однак це рішення викликало категоричний спротив представника чеського уряду в краї — генерала Л. Прхали. Він вимагав, аби січовики повернули зброю, внаслідок відмови в ніч з 13 на14 березня у Хусті відбувся бій між Карпатською Січчю та чеськими військами. Тільки повномасштабний наступ угорських військ, який розпочався 14 березня, зупинив це безглузде кровопролиття.

Звернення Волошина до Німеччини з прохання взяти Карпатську Україну під свій протекторат і зупинити Угорщину не були почуті. 14 березня Волошин проголошує незалежність, 15 березня 1939 р. сейм Карпатської України приймає акт про незалежність. В умовах фактичної капітуляції центрального уряду чеська армія заявила про свій нейтралітет. У терміновому порядку Волошин призначає військовим міністром С. Клочурака, а головнокомандувачем Збройних Сил Карпатської України полк. Армії УНР С. Єфремова. Основу ЗС Карпатської України складали січовики.

Угорські війська рухалися у трьох основних напрямах — на Хуст, Іршаву та Перечин. Визначальний бій відбувся на Красному полі.