Українська література. Міні-довідник. ЗНО
Богдан-Ігор Антонин
(1909-1937)
Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині (територія між Східними Бескидами, річками Сяном і Попрадом та на захід від Ужа). Син священника, Богдан Антонич, вірить у Бога, звертається у творчості до біблійних мотивів та образів. Проте він одночасно культивує і язичництво. Природа в Антонина жива, одухотворена, багатолика. Через поетичні вірування предків, через культ природних сил Антонич визнає існування вищої сили, що створила гармонію на землі. Богдана-Ігоря Антонина називають поетом-романтиком, поетом-мислителем. Що дає підстави для такого твердження? Найперше — це світосприйняття митця, його особистісне відчуття в реальному техногенному світі: «Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве». Поет вважав, що все на світі має свою душу, що має існувати гармонія всесвіту, а завдання митців — цю гармонію відтворювати.
У своїх творах Б.-І. Антонич зумів передати лемківський колорит без уживання діалектизмів. Він зумів так опанувати літературну мову, що читачі вбачали в ньому представника Наддніпрянської України і щиро дивувались, дізнавшись про походження поета.
Поет майже ніколи у віршованих текстах відкрито не висвітлював своїх почуттів, зокрема й патріотичних. Вважав, що не в цьому полягає справжнє покликання його таланту. «Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність», — наголошував він у статті «Національне мистецтво».
Якийсь час він редагував молодіжний часопис «Дажбог». Перша збірка поезій Б.-І. Антонина «Привітання життя» вийшла 1931 р., коли авторові було 22 роки. Згодом з’явилися ще дві: «Три перстені» (1934) та «Книга Лева» (1936). Уже після смерті поета побачили світ «Зелена Євангелія» та незакінчена збірка «Ротації» (обидві — 1938).
РІЗДВО
ПАСПОРТ ТВОРУ
Рід літератури: філософська лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Мотив: возвеличення таїнства Різдва Христового.
Віршовий розмір: хорей.
Художні особливості: у вірші — мотиви двох релігійних основ: сюжет християнської містерії, тонко помережаний язичницькими елементами, розгортається в українському середовищі. Волхви уподібнювалися до лемків: «Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий», тобто хліб. Справді, на Різдво лемки з хлібом і свяченою водою обходять обійстя й освячують його. Згаданий тут символ місяця пов’язувався здавен із дохристиянським святом Різдва. До речі, язичницький місячний знак — «золотий горіх» — опинився в долоні Матері Божої, утаємниченої в долю її небуденного Сина. Вона знає його трагічне майбутнє, але нічого вдіяти не може, покладаючись в усьому на Господнє провидіння.
У вірші Б.-І. Антонич по-своєму розкриває біблійну легенду про народження Христа. Він уміло взаємодоповнює дві однаково рідні українцям релігійні системи. Залучаючи творчу фантазію, уяву, автор щільно переплітає християнську і язичницьку традиції, робить інтимним переживання віри.
Примітки
У справжньому шедеврі лірики — поезії «Різдво» — Б.-І. Антонич християнську місію проектує на Лемківщину, з її язичницькими повір’ями й поклоніннями. У вірші Б.-І. Антонина Бог народжується не в яслах, а на санях. Замість волхвів приходять лемки, приносячи із собою місяць. Підкреслюючи значущість рідного краю, поет переносить подію Різдва Христового в лемківське містечко Дуклі. Тож Батьківщина — центр усіх внутрішніх прагнень ліричного героя поезії Б.-І. Антонина. У поезії «Різдво» бачимо не нове потрактування Біблії, за якою «народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі», а показ того, що духовність не має географічного окреслення: лемки так само шанують Бога, як і віруючі в Єрусалимі.
ДУМКИ ПРО ТВОРЧІСТЬ БОГДАНА-ІГОРЯ АНТОНИМА
• «Він [Антоним] усвідомлює, що все живе підпорядковане закону тлінності, і тут же бачить, що смерть відступає перед єдністю всього живого... Антонич думку про минущість усього живого вкладає в похвалу життю як єдиній вічності» (Д. Павличко).
• «Я не мандолініст ніякого гуртка. Не вистукую верблів на барабані дерев’яного пафосу. Знаю добре, що криця й бунтарство, котурни й сурми наших поетів — це здебільше векслі без покриття» (Б.-І. Антонич).
