Українська література. Міні-довідник. ЗНО

Микола Хвильовий (Микола Фітільов)

(1893-1933)

Микола Хвильовий — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників дореволюційної української прози.

Цикли памфлетів Миколи Хвильового — «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», — а також полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925-1928 рр.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.

Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.

Перші поетичні збірки Миколи Хвильового — «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, отримали доволі високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, О. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант Микола Хвильовий розкрив у жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним або імпресіоністичним забарвленням).

Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923 р.) стала якісно новим етапом у розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери Миколи Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу.

Я (РОМАНТИКА)

ПАСПОРТ ТВОРУ

Рід літератури: епос.

Жанр: психологічна новела (деякі літературознавці стверджують, що оповідання є імпресіоністичним, тому що автор акцентує увагу на мінливості відчуттів і вражень, застосовує різноманітні зорові й слухові образи. Особливістю цієї новели є синтез ілюзії та дійсності. Нерідко читачу буває надзвичайно тяжко розрізнити, чи описувані події й відчуття реальні, чи це тільки уявлювані, нафантазовані головним героєм картини).

Тема: зображення громадянської війни як одного з найтрагічніших явищ в історії України, адже в основі війни лежить руйнація, нівелювання родинних зв’язків, братовбивство. Показ того, як генетичні, вроджені риси людяності, добра, любові до матері розчиняються в патологічному відчутті відданості ефемерним ідеалам комуни.

Ідея: фатальна невідповідність між ідеалами революції та методами їх досягнення, засудження більшовицького революційного фанатизму; світ врятує любов, усепрощення.

Герої: «Я» — «главковерх чорного трибуналу комуни», доктор Тагабат, дегенерат, Андрюша, мати.

Композиційно-стильові особливості:

Композиційні особливості:

• заспів (лірико-романтичний зачин), що вводить читача в складний психологічний світ (показана розмова матері із сином напередодні грози);
• три частини — три різні фронтові ситуації, три різні душевні стани героя, протягом яких читач спостерігає зміну в ставленні героя до вбивства.

Микола Хвильовий використовує у творі композиційні рамки: З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. — ...Я зупинився серед мертвого степу: — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни.

На думку М. Поповича, персонажі твору — «усе це різні кінці душі» того самого «Я», які символізують різні грані свідомості головного героя.

Найважливіші стильові ознаки: розповідь від першої особи («Я»); драматизм; лаконізм; виразні художні деталі; глибокий психологізм; відмова від традиційного описового реалізму; часові зміщення; символічність образів, деталей, наприклад безіменність персонажів (символ, деталь): революційна дійсність нівелює людську індивідуальність; годинник — пересторога, що життя — коротке.

Конфлікт — внутрішньопсихологічний. Центром уваги є душа ліричного героя, що змагається між революційним обов’язком та гуманістичним началом: «я — чекіст, але і людина». Ідея служіння абстрактним ідеалам «революції» стає джерелом мук і страждань «Я». Опозиція «я — чекіст, але і людина» (протистояння насильства та загальногуманістичних цінностей) вирішується тим, що головний герой фактично знищує в собі людське, гуманне. Коріння «синдрому революції» і полягає в тому, що «мета виправдовує засоби». Фанатична захопленість ідеєю і є причиною тієї кривавої драми, що розігрується перед очима читача.

«Я (Романтика)» має специфічну присвяту: «Цвітові яблуні», — новелі М. Коцюбинського, де душа головного героя, батька, у якого померла донька, подібно до душі «Я», роздвоїлась (у ній відбувається боротьба між людиною, що страждає від втрати дитини, та художником, який намагається зафіксувати всі деталі смерті, щоб у майбутньому використати для творчості). У Миколи Хвильового центром уваги є душа ліричного героя, що змагається між революційним обов’язком та гуманістичним началом.

Проблематика:

• збереження людської індивідуальності, цілісності людської натури як необхідності існування людини;
• розбіжності між мрією і дійсністю;
• мети і засобів її досягнення;
• колізії між гуманізмом і фанатизмом;
• роздвоєння особистості.

ДУМКИ ПРО ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

• «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до інших і до себе, хворобливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий, а часом — ніжний і сором’язливий, химерний характерник, залюблений у слово і форму мрійник» (В. Коряк).

• «Шукання Хвильового почались там, де урвалися шукання Коцюбинського» (М. Рильський).

• «Микола Хвильовий, крім того, що він поет — як слід тому бути — з повним розумінням науки поетики, ще й іде своїм шляхом, яким до нього не йшов ніхто ні в російській, ні в українській літературі, — це справжній і оригінальний майстер» (М. Йогансен).