Крок до ВНЗ. Географія. Довідник
Африка
Африка: фізико-географічне положення, історія дослідження й освоєння
Це треба знати!
Загальні відомості. Африка — другий за величиною материк після Євразії. Площа суходолу — 29,2 млн км2, з островами — 30,3 млн км2 (близько 1/5 площі суші земної кулі). Найвища точка над рівнем моря — г. Кіліманджаро (5895 м), найнижча — западина Ассаль (155 м). Екватором Африку перетинає майже посередині, її окраїни заходять у субтропічні широти. Африка розташована в чотирьох півкулях одночасно — Північній та Південній, Західній та Східній. Крайні точки материка: північна — мис Рас-Енгела (37° пн. ш., 10° сх. д.), південна — мис
Агульяс (35° пд. ш., 20° сх. д.), західна — мис Альмаді (14° пн. ш., 18° зх. д.), східна — мис Рас-Хафун (11° пн. ш., 52° сх. д.). Довжина з півночі на південь — майже 8000 км, ширина на півночі — 7500 км (мис Альмаді — мис Рас-Хафун). Африка омивається Середземним і Червоним морями, Індійським й Атлантичним океанами. Материк з’єднується з Азією вузьким (120 км) Суецьким перешийком. Від Європи Африка відділена Ґібралтарською протокою (найменша ширина 13 км). Берегова лінія Африки порізана незначною мірою, береги часто гористі. Довжина берегової лінії — 30 500 км, понад 1/5 площі віддалено від океанів і морів на 1000-1500 км. Великі затоки — Ґвінейська й Сидра. Зручних бухт мало. Найбільший півострів — Сомалі. До Африки відносять острови: на сході — Мадагаскар, Коморські, Маскаренські, Амірантські, Сейшельські, Пемба, Мафія, Занзібар, Сокотра; на заході — Мадейра, Канарські, Зеленого Мису, Аннобон, Сан-Томе, Принсіпі, По й віддалені острови: Вознесіння, Святої Єлени, Трістан-да-Кунья.
Історія дослідження й освоєння. Європейці починають детальне вивчення Африки з XV ст.: у XVI ст. португальці під час пошуку морського шляху до Індії дослідили обрис узбережжя Африки. Бартоломеу Діаш — португальський мореплавець — у 1487 р. уперше здійснив плавання уздовж західного узбережжя Африки, досяг мису Доброї Надії (1487-1488 рр.). Експедиція Бартоломеу Діаша довела, що Індійський океан сполучається з Атлантичним і що до Індії можна потрапити морським шляхом. Експедиція під керівництвом Васко да Ґама відкрила для європейців морський шлях до Індії (1497-1499 рр.). Тривала, складна подорож мала значні наслідки — із моменту відкриття морського шляху й до побудови в 1869 р. Суецького каналу головна торгівля країн Європи та Південної й Східної Азії йшла навколо Африки.
У XVII ст. у внутрішніх районах Африки на південь від екватора португальські дослідники відкрили озера Тана (1613 р.), Ньяса (1616 р.), дослідили витоки Голубого Нілу та пониззя річки Конґо. На заході материка французька експедиція А. Брю дослідила річку Сенегал. У XVIII ст., внаслідок стрімкого розвитку промисловості та світової торгівлі, зростає інтерес до материка, його ресурсів. У 1788 р. в Лондоні була організована «Асоціація для сприяння відкриттю внутрішніх частин Африки», яка в 1830 р. об’єдналася з Королівським географічним товариством. Експедиції, організовані Асоціацією: М. Парка у 1795-1797 рр. (дослідження Нілу та Ніґеру), Ордена, Денгема, Клаппертона в 1822-1824 рр. (уперше перетнули Сахару до озера Чад, через р. Сокото дійшли до Ніґеру). У дослідженні басейну Нілу велика роль належить французам (часи походу Наполеона до Єгипту). У 1835 р. Е. Сміт дослідив ріку Лімпопо, у 1847-1848 рр. експедиція Є. П. Ковалевського розпочала географічне та геологічне вивчення басейну Голубого Нілу.
У 1848-1849 рр. німецькі місіонери І. Крапф та І. Ребман відкрили найвищу точку материка — вулкан Кіліманджаро. У 1856-1859 рр. експедиція Дж. Спіка та Р. Бертона відкрила озеро Танганьїка, установила, що Ніл бере початок з озера Вікторія. Девід Лівінґстон відкрив озеро Нгамі, водоспад Вікторія (1855 р.), перетнув Африку із заходу на схід, дослідив басейн річки Замбезі, у 1867-1871 рр. вивчав південні та західні береги озера Танганьїка, відкрив озеро Банґвеулу. У Європі експедицію Лівінґстона вважали зниклою, і на її пошуки було направлено журналіста Г. Стенлі, який у 1871 р. зустрівся з Лівінгстоном на озері Танганьїка. Разом вони продовжили вивчення північної частини озера та з’ясували, що озеро не пов’язане з Нілом. У 1865-1867 рр. експедиція німецьких дослідників Г. Рольфса та Г. Нахтигаля першою з європейців перетнула Сахару від берегів Середземного моря (місто Тріполі) до Ґвінейської затоки (місто Лаґос), досягли масив Вадаї. Російський мандрівник В. В. Юнкер у 1876-1878 рр. провів географічні та етнографічні дослідження Центральної Африки, деталізував гідрографію витоку Білого Нілу, дослідив вододіл рік Ніл і Конго. Отже, до кінця XIX ст. були досліджені чотири великі африканські річки — Ніл, Конґо, Ніґер та Замбезі, на початку XX ст. розвідані великі запаси природних ресурсів.
Природні умови, природні ресурси, їх використання й охорона
Рельєф. В основі материка залягає давня Африкано-Аравійська платформа, що зумовлює переважно рівнинний рельєф континенту. У рельєфі Африки переважають рівнини, плато та плоскогір’я, які лежать на висоті 200-500 м над рівнем моря (39 % площі) і 500-1000 м над рівнем моря (28,1 % площі). Низовини займають лише 9,8 % площі і розташовані головним чином уздовж прибережних окраїн. За середньою висотою над рівнем моря (750 м) Африка поступається лише Антарктиді та Євразії. Майже всю Африку на північ від екватора займають рівнини та плато Сахари й Судану, серед яких у центрі Сахари піднімаються нагір’я Ахаґґар і Тібесті (г. Емі-Куссі, висота 3415 м), у Судані — плато Дарфур (г. Марра, 3088 м). На північному заході над рівнинами Сахари піднімаються Атлаські гори (г. Тубкаль, 4165 м), на сході уздовж Червоного моря простягається хребет Етбай (г. Ода, 2259 м). Рівнини Судану з півдня обрамлені Північноґвінейською височиною (г. Бинтимані, 1948 м) і плоскогір’ям Азанде; зі сходу над ними піднімається Ефіопське нагір’я (г. Рас-Дашен, 4620 м). Воно круто обривається до западини Афар, де розташована найглибша западина Африки (оз. Ассаль, 150 м).
Западина Конго обмежена із заходу Південноґвінейською височиною, із півдня — плоскогір’ям Лунда-Катанга, зі сходу — Східноафриканським плоскогір’ям, на якому височать найвищі вершини Африки — г. Кіліманджаро (5895 м), г. Рувензорі (5109 м). Південну Африку займають високі рівнини Калахарі, облямовані із заходу плоскогір’ями Намакваленд, Дамараленд, Каоко, зі сходу — Драконовими горами (г. Табана-Нтльеньяна, 3482 м). Уздовж південної окраїни материка простягаються середньовисотні Капські гори. Переважання вирівняного рельєфу зумовлено платформною структурою материка. У північно-західній частині Африки із глибоким заляганням фундаменту і широким розвитком осадового чохла переважають висоти менше 1000 м (Низька Африка); для південного заходу Африки характерні висоти понад 1000 м (Висока Африка). Прогинам і виступам Африканської платформи відповідають великі западини (Калахарі, Конґо, Чадська тощо).
Східна окраїна Африки найбільше піднята й роздроблена в межах активізованої ділянки платформи — Ефіопське нагір’я, Східноафриканське плоскогір’я, де простягається складна система східноафриканських розломів. У піднятих областях Високої Африки найбільшу площу займають цокольні рівнини й цокольні брилові гори, що обрамляють западини Східної Африки (у т. ч. Рувензорі) і Катанги. У Низькій Африці цокольні хребти й масиви простягаються уздовж узбережжя Ґвінейської затоки, виступають у Сахарі (у нагір’ях Ахаґґар, Тібесті, хребет Етбай). Лавові плато й конуси поширені на Ефіопському нагір’ї та в Східній Африці (Кіліманджаро, Кенія й ін.), вінчають вершини Ахаґґара й Тібесті, є в Судані (г. Марра), Камеруні (вулкан Камерун, гори Адамава), перекривають Драконові гори в Лесото.
Із розломами земної кори пов’язані процеси вулканізму, що є причиною утворення високих нагір’їв та вулканічних вершин. Гори Африки різного віку: старі розташовані на півдні, молоді — на півночі.
Геологічна будова й корисні копалини. Майже вся Африка, крім Атлаських гір на північному заході й Капських гір на крайньому півдні, являє собою стародавню платформу, що включає також Аравійський півострів і о. Мадаґаскар із Сейшельськими островами.
В основі материка залягає давня Африкано-Аравійська платформа зі значно зруйнованими складчастими утвореннями. На півдні та сході материка кристалічний фундамент виходить на поверхню. Тут розташована зона глибинних розломів земної кори: горсти (підняття) — Ефіопське нагір’я, Східноафриканське плоскогір’я, Драконові гори, грабени (опускання) — котловини Ньяса, Танґаньїка. До платформи примикають рухомі складчасті зони: на півночі — Атлас, на півдні — Капські гори.
Фундамент Африкано-Аравійської платформи, складений породами докембрію, здебільшого складчастими й метаморфізованими, виступає в багатьох районах Африки — від Антиатласу і Західної Аравії до Трансваалю. У складі фундаменту відомі породи усіх вікових підрозділів докембрію — від нижнього архею (більше 3 млрд років) до верхів протерозою. Консолідація більшої частини Африки завершилася до середини протерозою (1,9-1,7 млрд років тому); у пізньому протерозої розвивалися лише периферичні (Мавритано-Сенеґальська, Аравійська) і деякі внутрішні (Західноконґолезька) геосинклінальні системи, і до початку палеозою вся площа сучасної платформи була стабілізована.
Породи раннього докембрійського фундаменту представлені різними кристалічними сланцями, гнейсами, метаморфізованими вулканічними утвореннями, які на значних площах заміщені гранітами. Для них характерні родовища залізних руд, золота (у зв’язку із гранітами), хромітів. Великі скупчення золота й уранових руд відомі в уламкових породах основи осадового чохла на півдні Африки. Більш молоді, слабо метаморфізовані породи верхнього протерозою містять поклади олов’яних, вольфрамових (у гранітах або поблизу них), мідних, свинцевих, цинкових і уранових руд. До початку юри відносяться потужні вулканічні виливи і виверження основної (базальтової) магми, які найбільше поширені в Південній Африці, але ще трапляються і на заході Північної Африки. До цього самого часу (кінець юри) відноситься оформлення сучасних контурів Африки, пов’язане з опусканням по розривах дна Індійського й Атлантичного океанів й утворенням системи периокеанічних прогинів, що містять значні поклади нафти й газу (Нігерія, Ґабон, Анґола та ін.). Мадаґаскар відокремився від континенту наприкінці палеозою. У цей же час відбувається інтенсивне занурення сучасного узбережжя Тунісу, Лівії з утворенням покладів нафти у крейдових й еоценових відкладах. У середині й кінці крейди значна трансгресія охопила Сахарську плиту: виникли морські протоки, що з’єднали Середземне море з Ґвінейською затокою й проіснували до середини еоцену.
Африка має великі поклади залізних руд (загальні запаси оцінюються приблизно в 16-23 млрд т), марганцевих руд (близько 400 млн т), хромітів (500-700 млн т), бокситів (3,3 млрд т), міді (достовірні та ймовірні запаси близько 48 млн т), кобальту (0,5 млн т), фосфоритів (26 млрд т), сурьми, літію, урану, азбесту, золота (Африка дає близько 80 % світового сумарного видобутку), Платини й платиноїдів (близько 60 % видобутку), алмазів (98 % видобутку). Після Другої світової війни на території Африки (переважно в Алжирі, Лівії та Ніґерії) виявлені великі поклади нафти (загальні запаси оцінюються в 5,6 млрд т) і природного газу.
Клімат Африки визначається її географічним положенням — більша її частина розташована між тропіками і характеризується високими значеннями сумарної сонячної радіації (180-200 ккал/см2 на рік). Африку вважають найжаркішим материком. На північному узбережжі Ґвінейської затоки і в западині Конґо середні температури протягом року складають +25, +26 °С. Середні літні температури найвищі на півночі Судану, у Сахарі (+30, +32 °С; у західній частині до +38 °С); в Ель-Азізії (Лівія) спостерігали найвищу на Землі температуру: +58 °С. У субтропічних широтах влітку від +16 до +22 °С. Середні зимові температури під 20° пн. і пд. ш. складають +16 °С; у субтропіках — близько +10 °С.
На клімат Африки впливають пасати, які дмуть із тропіків до екватора. Вологі повітряні маси на територію Африки приносить з Індійського океану південно-східний пасат, суху погоду приносить з Євразії північно-східний пасат.
На клімат узбережжя материка впливають теплі течії Мозамбікського і Голкового мису, що омивають східні береги Африки на південь від екватора, підвищують і вирівнюють температури узбережжя; Канарська і Бенґальська холодні течії знижують температури і підсилюють посушливість західних берегів Африки у тропіках.
Драконові та Капські гори затримують південно-східний пасат на навітряних схилах, що спричиняє перерозподіл опадів. Основний циркуляційний процес над Африкою — перенесення тропічного повітря пасатами, що відтікають від поясів високого тиску в тропіках до екваторіальної балки низького атмосферного тиску, де панують західні вітри. Пасатна циркуляція над материком ускладнюється мусонною, котра особливо яскраво виявляється на північному узбережжі Ґвінейської затоки і над східною окраїною Африки. Улітку в Північній півкулі екваторіальна смуга західних вітрів лежить між 5° і 18° пн. ш., унаслідок чого на північному узбережжі Ґвінейської затоки, у Судані й на західних схилах Ефіопського нагір’я випадає велика кількість річних опадів.
Над північно-західною Африкою встановлюється високий тиск відрога Азорського максимуму, від якого відтікає морське тропічне повітря, що швидко прогрівається і не дає опадів на узбережжі Середземного моря і в Сахарі, де формується Сахарський мінімум. Уздовж західного узбережжя дмуть вітри зі східної периферії Азорського максимуму. Через охолодження повітря над Канарською течією і низьке положення пасатної інверсії на узбережжі Сахари дощів майже не випадає. Основне джерело бідного зволоження — приховане зволоження туманами й росами. У північно-східній Африці від 5° пд. ш. уздовж низинного узбережжя півострова Сомалі дме південно-західний мусон, що спрямований в Індію. Дощі випадають тільки у внутрішніх гірських районах півострова. У Східній Африці, на південь від екватора, також випадає дуже мало опадів, тому що вологі вітри, які надходять із західної периферії Південноіндійського океанічного максимуму, дмуть в основному паралельно до берега і дають опади лише на навітряних схилах плоскогір’я.
У його внутрішніх районах сухо, тому що в Сахарський мінімум перетікає континентальне тропічне повітря з Південноафриканського максимуму, що встановлюється взимку в Південній півкулі над Південною Африкою в тропічних широтах. Над Сахарою тиск підвищується (Сахарський максимум), сухо; уздовж Атлантичного узбережжя зберігається несприятлива для випадання опадів циркуляція. На східні схили хребта Етбай і Ефіопського нагір’я бідні опади з Червоного моря приносять північно-східні вітри, що відтікають від зимового максимуму, який розташований над Аравійським півостровом. У Східній Африці, на південь від 5° пд. ш., опади випадають переважно на східних схилах плоскогір’я, а також у його західних гористих районах, де зустрічаються мусонні потоки з Індійського й Атлантичного океанів. У Південній Африці пасати з Індійського океану приносять рясні опади на східні схили Мадаґаскару та Драконові гори аж до субтропічних широт.
Африка розташована в семи кліматичних поясах: екваторіальний (вологий та спекотливий сезон протягом року), два субекваторіальних (тепло цілий рік, два сезони — літній дощовий та зимовий посушливий), два тропічних (континентальний, морський), два субтропічних (волога тепла зима, сухе спекотливе літо).
Уздовж західної окраїни Південної Африки від 6° пд. ш. до субтропіків діє антициклональна циркуляція східної периферії Південноатлантичного максимуму, особливо стійка в тропічних широтах, де зберігається виняткова посушливість. За сезонними особливостями циркуляції, температури й випадання опадів на узбережжя Гвінейської затоки і в западині Конґо виділяють постійно вологий і жаркий екваторіальний тип клімату (від 5-7° пн. ш. до 2-3° пд. ш.). Тут розташоване найвологіше місце Африки — Дебунджа (біля підніжжя гори Камерун, 9655 мм опадів на рік); в інших районах випадає не менше 1500 мм. На півночі й півдні екваторіальний клімат поступово переходить у субекваторіальний (екваторіальних мусонів) з літнім вологим і зимовим сухим сезонами. Тривалість останнього зростає з 2 до 10 місяців, а річні суми опадів зменшуються з 1800 мм до 300 мм. На північ від 20° пн. ш. і на південь від 18° пд. ш. клімат Африки тропічний, у Північній півкулі пустельний, дуже сухий.
У Сахарі кількість опадів знижується до 100 мм на рік і менше; Східна Сахара — найсухіший район Африки (10-20 мм опадів на рік). Уздовж західного узбережжя клімат океанічний пустельний з високою відносною вологістю повітря. У Південній півкулі в тропічному поясі три сектори: на заході — океанічний пустельний, у центрі — континентальний помірно посушливий і посушливий, на сході — морський пасатний з літнім максимумом опадів. Окраїни Африки лежать у субтропічних кліматичних поясах. На півночі Африки клімат середземноморський: на навітряних схилах Атласу — типовий, у його внутрішніх районах і на узбережжі Лівії та Південної Африки — напівпустельний і пустельний. У Південній Африці типово середземноморський клімат; спостерігається на південно-західних навітряних схилах Капських гір; мусонний субтропічний з літнім максимумом опадів — на південно-східній окраїні; напівпустельний і пустельний — у внутрішніх районах.
Внутрішні води. Поверхневі води по материку розташовані нерівномірно. Річки Африки належать до басейнів Атлантичного, Індійського океанів та басейну внутрішнього стоку. Для Африки в цілому характерний великий річний стік (5390 км3), за обсягом якого вона поступається лише Азії й Південній Америці. Річкова мережа найгустіша в екваторіальному кліматі; у пустелях і на піщаних рівнинах Калахарі річок майже немає. Континентальний вододіл проходить уздовж східної підвищеної частини Африки, внаслідок чого басейну Атлантичного океану належить 36,5 % площі Африки, басейну Індійського океану — 18,48 %, басейну Середземного моря — 14,88 %. Стік здійснюють в основному п’ять головних рік: Конґо, Ніл, Ніґер, Замбезі й Оранжева, басейни яких охоплюють близько 1/3 площі Африки. З них Конґо за обсягом річного стоку (1230 км3) поступається лише Амазонці, а Ніл — найдовша річка на Землі (6671 км). Безстічні басейни й області внутрішнього стоку охоплюють 30,5 % площі Африки. У результаті посилення сухості клімату скорочувалися в розмірах або зникали стародавні озера, у які стікали стародавні річки. Такі озера існували в Сахарі (Палеосахарське море тощо), у Чадській улоговині (Палеочадське озеро). Живлення більшості рік переважно дощове. Ґрунтове живлення переважає в напівпустелях і пустелях. Розподіл поверхневого стоку дуже нерівномірний. Найбільшої величини шар стоку (1000-1500 мм у рік) сягає у районах надлишкового зволоження і виходів на поверхню кристалічних порід і латеритних шарів (північно-західне узбережжя Ґвінейської затоки, східні схили Мадаґаскару); у западині Конго шар стоку складає 500-600 мм. У субтропічних широтах стік збільшується до 200 мм. Майже всі річки Африки мають значні сезонні коливання стоку. У більшості річок стік буває переважно влітку й восени. Узимку стік переважає на північно-західних і південно-західних окраїнах, в областях із середземноморським кліматом. 37 % площі Африки має епізодичний стік.
В Африці виділяють річки таких типів: екваторіальний (тільки з дощовим живленням і рівномірним стоком); суданський (найбільш поширений — із перевагою дощового живлення літнього й осіннього стоків); сахарський (до якого належать тимчасові або епізодичні водотоки, у Сахарі називаються уедами); середземноморський (з дощовим і частково сніговим живленням і різким скороченням або припиненням літнього стоку). Майже всі великі озера Африки лежать у тектонічних западинах на Східноафриканському плоскогір’ї; вони довгі, вузькі і дуже глибокі. Озеро Танганьїка — друге у світі за глибиною (1435 м) після Байкалу. Найбільше в Африці озеро Вікторія (площа 68 тис. км2) — друге після озера Верхнього (США) прісноводне водоймище Землі. Озеро Тана, утворене в результаті підгачування долини лавовим потоком, — найбільше на Ефіопському нагір’ї.
В аридних областях Африки переважають реліктові озера внутрішнього стоку, з відносно невеликими глибинами, плоскими берегами, солоною водою (крім солонуватого озера Чад, що має підземний стік у западині Боделе). У північно-західній частині Сахари і в Атласі тимчасові солоні озера називаються шотами, або себхами. Ґрунтові води залягають на невеликих глибинах під руслами тимчасових водотоків; підземні утримуються головним чином у континентальних нижньокрейдових піщаниках Сахари й Північного Судану, у Південній Африці накопичуються в тріщинах корінних порід, у піщаниках і закарстованих вапняках системи Карру. За потенційними запасами гідроенергії (700 млн кВт, близько 20 % світових) Африка поступається тільки Азії. Найбільші запаси мають басейни Конґо (390 млн кВт) і Замбезі (137 млн кВт), але використовується менше 1 %. На території Африки, що одержує в середньому близько 800 мм опадів на рік, є можливість використовувати для зрошення поверхневі, ґрунтові й підземні води.
ЦЕ ЦІКАВО
Африканське озеро Ківу завглибшки 780 м, що знаходиться на кордоні між республіками Руанда та Заїр, є своєрідним сховищем газу. Потужний 25-метровий шар води, у якому накопичено до 60 млрд м3 газу, окремим «поверхом» розташований на 300-метровій глибині. Уважають, що газ утворився в процесі розкладу органічних решток, що осідають на дно.
Зрошувані землі Африки становлять менше 5% усіх оброблюваних площ і зосереджені переважно в долинах Нілу (Судан), Нігеру (Малі) і в ПАР. Транспортне значення рік Африки невелике через порожистість багатьох ділянок русел.
Ґрунти. Для тропічної Африки характерний латеритний процес ґрунтоутворення. В екваторіальному кліматі під вологими вічнозеленими лісами розвинуті червоно-жовті латеритні ґрунти, для них характерна добра водопроникність та повітропроникність. Лише в західній частині западини Конґо, де стік рік дуже уповільнений, велику площу займають латеритні глейові та тропічні болотні ґрунти. Із півночі й до півдня від зони червоно-жовтих ґрунтів лежать зони червоних ґрунтів, що розвиваються при сухому сезоні до 5 місяців під мішаними листопадно-вічнозеленими лісами й вологими саванами.
На півдні Східної Африки і в Південній Африці під рідколіссями розташовані великі масиви червоно-коричневих ґрунтів. Пустельний процес ґрунтоутворення відбувається в субтропічних і тропічних пустелях. Ґрунти пустель примітивні, щебенисті або галькові. Розвинуті стародавні сольові кори, що бронюють рельєф, і молоді, що утворюють солончаки. Ґрунти оазисів — солончакові й лучно-солончакові. На субтропічних окраїнах Африки в середземноморському кліматі ґрунти коричневі (у більш вологих районах) і сіро-коричневі (у більш сухих), збагачені карбонатами й гіпсом. У напівпустелях і пустелях — сіроземи. На південному й південно-східному узбережжі в мусонних субтропіках у коричневих ґрунтах з’являється червонуватий нижній горизонт.
Рослинний світ Африки вивчений не повністю (40 тисяч видів і 3700 родин, із них 900 ендемічних квіткових рослин). Межі й типи рослинності Африки визначилися наприкінці пліоцену, зі встановленням сучасного співвідношення тепла й вологи. Північна частина Африки входить до Голарктичної флористичної області. Територія Африки на південь від Сахари належить Палеотропічній області, на південному заході Африки виділяють Капську флористичну область. Флора Атласу й північного узбережжя Лівії і ПАР належить Середземноморській підобласті Голарктики і має багато спільного із флорою Південної Європи (суничне дерево, чист) і Західної Азії (атласький кедр, євфратська тополя). Флора островів Мадейра, Канарських і Зеленого Мису (переважно лісова) утворює Макаронезійську підобласть Голарктики з найбільшою кількістю ендеміків на Канарських островах (драконове дерево тощо). Флора Сахари (злаково-чагарникова), дуже бідна на види (близько 1200), належить до Північноафрикансько-Індійської підобласті Голарктики. Палеотропічна область включає в екваторіальному кліматі Ґвінейську підобласть лісової гігротермальної флори.
У Мадагаскарську підобласть, багату на ендеміки (сейшельська пальма, дерево мандрівників), виділяють флору Мадаґаскару й сусідніх островів. Вічнозелена флора Капської області високоендемічна і представлена переважно чагарниками. Для неї характерна відсутність злаків.
Природний рослинний покрив Африки значною мірою порушений унаслідок вирубки лісів.
На місці знищених лісів, рідколісь і чагарників, що являли собою природний перехід від вологих вічнозелених лісів до пустель, виникла значна частина саван Африки.
Сьогодні савани займають близько 37 % площі Африки, ліси — близько 16 % і пустелі — понад 39 %. Вологі вічнозелені екваторіальні ліси займають найбільшу площу вздовж узбережжя Ґвінейської затоки (від 7° пн. ш. до 12° пд. ш.) і в западині Конґо (від 4° пн. ш. до 5° пд. ш.) у спекотному й постійно вологому кліматі. На північній і південній окраїні вони переходять у змішані (листопадно-вічнозелені) і листопадні ліси, що втрачають листя у сухий сезон (3-4 місяці). Тропічні вологі ліси (переважно пальмові) ростуть на східному узбережжі Африки й на сході Мадагаскару; мішані листяно-хвойні ліси — на південно-східній мусонній окраїні Африки; вічнозелені твердолистяні ліси (переважно з коркового дуба) — на навітряних схилах Атласу. Схили гір до висоти 3000 м укривають гірські ліси, у поясах з найбільшою кількістю опадів вони низькорослі, з наявністю мохів і лишайників.
Савани обрамляють лісові масиви Екваторіальної Африки та простягаються через Судан, Східну й Південну Африку за південний тропік. Залежно від тривалості сезону дощів і річних сум опадів у них розрізняють високотравні, типові (сухі) і опустелені савани. Високотравні савани займають простір, де річна сума опадів становить 800-1200 мм, а сухий сезон триває 3-4 місяці, вони мають густий покрив високих злаків (слонова трава до 5 м), гаї і масиви мішаних або листопадних лісів на вододілах, галерейні вічнозелені ліси ґрунтового зволоження в долинах. У типових саванах (опадів 500-800 мм, сухий сезон 6 місяців) суцільний злаковий покрив не вищий 1 м (види бороданю, темеди тощо), із стародавніх порід характерні пальми (віялова, гифена), баобаби, акації; у Східній і Південній Африці — молочаї. Значна частина саван є вологими і типовими саванами вторинного походження. Опустелені савани (опадів 300-500 мм, сухий сезон 8-10 місяців) мають розріджений злаковий покрив, у них поширені зарості колючих чагарників (переважно акацій).
Пустелі займають найбільшу площу в північній частині Африки, де розташована найбільша у світі пустеля — Сахара. Її рослинність украй розріджена; у північній Сахарі злаково-чагарникова, у південній — чагарникова; зосереджена головним чином уздовж русел рік і на пісках. Найважливіша рослина оазисів — фінікова пальма. У Південній Африці рослини пустель Наміб і Карру в основному сукулентні (характерні родини: мезембріантемум, алое, молочаї). У Карру багато акацій. Субтропічні окраїнні пустелі Африки переходять у злаково-чагарникові напівпустелі; на півночі для них типова ковила альфа, на півдні — численні цибульні. Дуже великі й різноманітні рослинні ресурси. У вічнозелених лісах Центральної Африки ростуть до 40 порід дерев, які мають цінну деревину (чорне, червоне тощо); із плодів олійної пальми одержують високоякісну харчову олію, із насіння дерева кола — кофеїн та інші алкалоїди. Африка — батьківщина кофейного дерева, що росте в лісах Ефіопського нагір’я, Центральної Африки, Мадаґаскару. Батьківщиною багатьох хлібних злаків (у т. ч. засухостійкої пшениці) є Ефіопське нагір’я.
ЦЕ ЦІКАВО
Берег Скелетів. Таку похмуру назву має прибережна частина Наміб — пустелі в південно-західній Африці, розташованої між річками Кунене та Оранжева. І справді, негостинні ці простори. Велика, майже позбавлена будь-якої рослинності, піщана пустеля. Об її неприступні береги розбивалися численні кораблі. Одинаків, яким пощастило дістатися берега, здебільшого поховали згубні піски. Звідси й назва — Берег Скелетів, або Берег Смерті. Однак тепер ці, скажімо відверто, невеселі назви замінила інша — Берег Алмазів, оскільки тут, у пустельних пісках, виявлено великі їх родовища. Цей район належить найбільшій алмазній компанії Опенгеймера і є забороненою зоною.
Африканське сорго, просо, ароуз, рицина, кунжут увійшли в культуру багатьох країн. В оазисах Сахари одержують близько 1/2 світового збору плодів фінікової пальми. В Атласі найважливіші рослинні ресурси — атласький кедр, корковий дуб, маслина (плантації на сході Тунісу), волокнистий злак альфа. В Африці акліматизували й вирощують бавовник, сизаль, арахіс, маніок, дерево какао, каучуконос гевею.
Тваринний світ Африки різноманітний і багатий; вивчений ще не повністю. Із хижих у саванах живуть леви, леопарди, гепарди, рись, гієни. Дуже багато термітів, поширена муха цеце. У XIX — на початку XX ст. кількість багатьох великих тварин різко скоротилася, а деякі зникли внаслідок винищування європейцями. Лише з 50-х рр. XX ст. розширюється мережа заповідників (національних парків, резервацій), у яких тварини охороняються, а кількість їх регулюється. Найбільші заповідники: Національний парк Крюґера (ПАР), Ківу (Демократична Республіка Конґо), Руанда. Ресурси тваринного світу Африки мають велике практичне значення: крім цінних шкур і слонової кістки, в останні роки почали використовувати м’ясо диких тварин — бегемотів, слонів, антилоп, що живуть у заповідниках. Ці тварини невибагливі в їжі та витривалі до укусів мухи цеце, через яку на 1/4 площі Африки розведення європейських порід худоби неможливе.
ЦЕ ЦІКАВО
На захід від «даху» Африканського материка — вулкану Кіліманджаро, на відстані близько 300 км, у нагір'ї Великих вулканів, розташоване одне з найдивовижніших чудес «чорного материка» — стародавній, давно погаслий вулкан Нгоронгоро. Власне, дивом є не сам вулкан, а його незвичайний кратер, утворений близько 2 млн років тому внаслідок потужного вибуху, що зніс його вершину. Це глибока улоговина площею майже в 350 км2 і радіусом 10 км.
Природні зони
Вологі екваторіальні ліси (або гілеї): ґрунти червоно-жовті фералітні; вічнозелені багатоярусні ліси (верхній ярус — фікуси, пальми, нижній — банани, папороті, ебенове дерево); тварини — окапі, карликовий бегемот, горили, шимпанзе; птахи — численні папуги, нектарниці.
Савани та рідколісся: ґрунти від червоних фералітних до червоно-бурих; рослинний світ — баобаб, алое, агава, акації, мімози, молочаї, пальми; тварини — жирафи, буйволи, антилопи, газелі, зебри, носороги, слони, леви, гієни, гепарди, шакали, терміти, мурахи, муха цеце; птахи — страуси, ткачики, лелеки, марабу, стерв’ятники; змії.
Тропічні пустелі та напівпустелі: ґрунти тропічні пустельні; рослинність бідна, розріджена — верблюжа колючка, полин, дикі кавуни, лишайники, фінікові пальми; тварини — верблюд, лисиця фенек, антилопи, черепахи, змії, скорпіони, сарана.
У горах Атлас, Драконових, Ефіопському нагір’ї, Кіліманджаро спостерігається висотна поясність.
Вічнозелені твердолисті ліси й чагарники: ґрунти коричневі; рослинність — африканські дуб, бук, дика маслина, суничне дерево, карликові пальми, ліванський кедр.
Національні парки: Серенґеті (зберігаються табуни копитних), вулканічний кратер Нгоронгоро, парк Кіліманджаро.
ЦЕ ЦІКАВО
Унікальний заповідник «Балансуючі камені» розташований у передмісті столиці африканської країни Зімбабве — Хараре. Це справжнє фантастичне кам'яне царство, у якому вирізняються гігантський гриб із ніжкою й шапкою; подоба воріт із перекладиною — громада, на вершині якої на похилій площині незрозуміло як тримаються багатотонні валуни; піраміда, що складається з трьох величезних брил, які лежать одна на одній, і т. ін. Великі скульптори — вітер, волога й різкі перепади денної та нічної температур — так химерно обточили місцеві скелі, що кожна з них є монолітом, хоча має такий вигляд, ніби складається з окремих брил. Чому нічого подібного не трапляється в інших регіонах Африки, ученим не вдається з'ясувати.
Населення, політична карта
Населення Африки складається із представників негроїдної або екваторіальної (тутсі, пігмеї, нілоти, бушмени, готтентоти), європеоїдної (араби, бербери, туареги) та монголоїдної (малагасійці — жителі Мадагаскару) рас. Кількість населення складає понад 924 млн осіб (14 % жителів планети).
В Африці спостерігаються найвищі у світі темпи приросту населення. Африка — єдиний регіон світу, у якому, за прогнозами, із 2020-х рр. чисельність населення у віці 15-49 років буде стрімко збільшуватися, до 2050 р. чисельність населення віком до 60 років збільшиться з 48 млн до 208 млн чоловік (у 5 разів).
На території Африки розташовано 58 держав та територій. Більшість із них у минулому були колоніями європейських країн — Франції, Португалії,
Великої Британії, Німеччини, Італії, Іспанії, Бельгії — і тільки в 50-60-х рр. XX ст. отримали незалежність. До того часу незалежними були тільки Єгипет, Ефіопія, Ліберія, ПАР. Традиційні релігії — християнство, іслам.
Внаслідок того, що межі держав проводились фактично штучно, без урахування особливостей розселення племен та народів, природних умов, а також неготовності більшості африканських країн до незалежності, почались громадянські війни, до влади прийшли диктатори.
Переважна більшість країн континенту належить до країн, що розвиваються. Найбіднішими є Ґабон, Центральноафриканська Республіка, Ефіопія, Чад, Ніґер.
Запитання для самоконтролю
1. Назвіть характерні риси географічного положення Африки.
2. Поясніть залежність природи материка від особливостей його географічного положення.
3. Охарактеризуйте основні форми рельєфу материка.
4. Поясніть закономірності розміщення корисних копалин на материку.
5. У яких кліматичних поясах розташована Африка? Які з них основні, які — перехідні?
6. Які типи клімату виділяють у межах тропічного та субтропічного поясів? Охарактеризуйте дані типи кліматів.
7. Які основні типи повітряних мас переважають над материком? Де вони утворюються?
8. Поясніть, чому в Африці переважають зональні природні комплекси.
9. Поясніть, чому води материка розподілені по території нерівномірно.
10. Поясніть походження озерних улоговин материка.
11. Поясніть особливості розміщення природних зон Африки.
12. Охарактеризуйте особливості заселення Африки, расовий та етнічний склад населення.
13. Опишіть особливості ґрунтів, рослинного та тваринного світу гілеї.
14. Чому вологі екваторіальні ліси відсутні на сході Африки?
15. Порівняйте природні зони: савани й рідколісся та пустелі й напівпустелі.
16. Що таке природна країна? Назвіть найбільші природні країни Африки.
Тестові завдання
Яка з нижче перелічених течій розташована біля узбережжя Африки?
А Гольфстрім
Б Бенґальська
В Північна Пасатна
Г Куросіо
2. Крайня північна точка Африки — це мис:
А Рас-Енґела
Б Рас-Хафун .
В Аґульяс Г Альмаді
3. Африку омивають океани:
А Тихий та Атлантичний
Б Атлантичний та Індійський
В Індійський і Тихий
Г Атлантичний і Північний Льодовитий
4. Маршрут експедиції Б. Діаша (1487-1488 рр.) проходив через такий географічний об’єкт:
А о. Мадаґаскар
Б озеро Танганьїка
В Ґвінейська затока
Г пустеля Сахара
5. Африка розташована тільки у півкулях:
А північній та південній
Б західній та східній
В у всіх чотирьох півкулях
Г тільки північній
6. Гринвіцький меридіан перетинає основну форму рельєфу Африки:
А Ефіопське нагір’я
Б Капські гори
В гори Атлас
Г Східноафриканське плоскогір’я
7. На материку Африка переважають такі форми рельєфу:
А низовини
Б плоскогір’я
В гори
Г височини
8. Географічний об’єкт Африки, який двічі перетинає екватор — це:
А ріка Замбезі
Б Драконові гори
В Капські гори
Г ріка Конґо
9. Символом якої природної зони Африки є баобаб?
А Вологих екваторіальних лісів
Б саван та рідколісся
В пустелі й напівпустелі
Г змінно-вологих лісів
10. Який тип атмосферної циркуляції переважає над Африкою?
А Західна
Б східна
В пасатна
Г мусонна
11. Ґрунти, найтиповіші для екваторіальної природної зони — це:
А чорноземи
Б червоно-жовті
В сірі лісові
Г піщані
12. Для сухої савани характерними є ґрунти:
А каштанові
Б чорноземи
В червоно-бурі
Г підзолисті
Практичні завдання
Знайдіть на карті такі географічні об'єкти:
— миси: Рас-Енґела, Агульяс, Альмаді, Рас-Хафун;
— моря: Середземне, Червоне;
— затоки: Ґвінейську, Аденську;
— протоки: Мозамбікську, Ґібралтарську та Баб-ель-Мандебську;
— острів Мадаґаскар; півострів Сомалі;
— гори: Атлас, Драконові, Капські; вулкан Кіліманджаро; Ефіопське нагір’я та нагір’я Тібесті; Східноафриканське плоскогір’я;
— річки: Ніл, Конґо (Заїр), Ніґер, Замбезі, Оранжева;
— озера: Вікторія, Танґаньїка, Ньяса, Чад; водоспад Вікторія;
— пустелі: Сахара, Наміб; напівпустелю Калахарі.
