Крок до ВНЗ. Географія. Довідник

ГЕОГРАФІЯ МАТЕРИКІВ І ОКЕАНІВ

Поняття «материк», «частина світу»

Це треба знати!

Материки - великі ділянки суходолу, які з усіх боків омиваються океанами та морями. Материки називають також континентами: Африка, Австралія, Південна Америка, Північна Америка, Євразія, Антарктида. Майже кожному материку на протилежному боці планети відповідає океан. Загальна площа суходолу складає 149 млн км². Поняття «частини світу» виникло до відкриття і дослідження усіх сучасних материків. Виділяють такі частини світу: Європа, Азія, Африка, Австралія, Антарктида, Америка. До частин світу належать і прилеглі до них острови.

Євразія — найбільший материк Землі, що складається з двох частин світу — Європи й Азії. Азія — від ассірійського Asi — схід (схід Сонця, схід), у протилежність Європа — Irib, або Ereb — захід (захід Сонця, захід).

Разом з островами Євразія займає площу близько 53,4 млн км², із них на острови припадає близько 2,75 млн км². Крайні материкові точки Євразії: на півночі — мис Челюскін, 77°43' пн. ш.; на півдні — мис Піай, 1°16' пн. ш.; на заході — мис Рока, 9°34' зх. д.; на сході — мис Дежньова, 169°40' зх. д. Декілька островів на південному сході Євразії розташовані в Південній півкулі.

Євразію омивають океани: на заході — Атлантичний, на півночі — Північний Льодовитий, на півдні — Індійський, на сході — Тихий і їхні окраїнні моря. На південному сході Євразію відокремлюють від Австралії австрало-азіатські моря; на північному сході від Північної Америки — Беринґова протока; на південному заході від Африки, з якою Євразія з’єднується Суецьким перешийком, — Ґібралтарська протока, Середземне й Червоне моря.

ЦЕ ЦІКАВО

Найбільшою частиною світу є Азія, площа якої становить 43 млн км².

Найбільший материк земної кулі — Євразія.

Найменший серед материків — Австралія. Одночасно він зберігає ще кілька рекордів: найбільш посушливого та найменш заселеного (звичайно, за винятком незаселеної Антарктиди). Найвищий материк земної кулі — Антарктида. її середня висота — 2024 м над рівнем океану.

Найбільший півострів — Аравійський, його площа перевищує 2,7 млн км². А найбільша затока — Бенгальська біля південних берегів Азії. Її площа складає 2,2 млн км².

Океани

Світовий океан — це безперервна водна оболонка планети, яка оточує острови та материки. Його загальна площа — 361 млн км² - або 71 % земної поверхні. У Світовому океані знаходиться 96,5 % об’єму гідросфери. Світовий океан складається з 4 океанів, хоча останнім часом деякі дослідники виділяють п’ятий, Південний океан, який омиває узбережжя Антарктиди.

Візитна картка океанів

Назва океану	Площа (до Світового)	Об’єм (до Світового)	Середня глибина, м	Кількість морів
Тихий	0,5	більше 0,5	3960	25
Атлантичний	майже 0,25	майже 0,25	3926	16
Індійський	майже 0,2	майже 0,2	3711	11
Північний Льодовитий	0,04	0,013	1125	11

Видатні дослідники океанів

Вітус Берінг. Думка про використання Північного морського шляху володіла думками багатьох дослідників ще у XVI ст. Перші спроби проникнути на північ відбулися наприкінці XVI — на початку XVII ст. Відомий російський мандрівник С. Дежньов обігнув північно-східну Азію і досяг Камчатки.

За Петра І у 1714-1716 рр., після приєднання Камчатки до Росії, було налагоджено морське сполучення між Охотським морем і західним узбережжям Камчатки. Потім було організовано пошук берегів Північної Америки. У 1720-1721 рр. одна з експедицій, яка вирушила з Камчатки на південний захід, досягла Курильських островів, але Американського узбережжя не відшукали.

Уже перед смертю Петро І направляє на Далекий Схід чергову експедицію, яку очолює Вітус Берінг. Берінг народився 12 серпня 1681 р. в датському містечку Хорсере.

Вітус Берінг (або Іван Іванович, як його називали в Росії) — капітан-командор, перший російський мореплавець, іменем якого названо протоку, що відділяє Азію від Америки. Він першим дослідив північні береги Камчатки, східну частину Азії, о. Св. Лаврентія, о. Св. Діомеда; першим з усіх європейських мореплавців відвідав моря Камчатське і Бобровське, назване пізніше Беринговим, і відкрив ряд Алеутських островів, Шумагінські та Туманні острови, північно-західну частину Америки та бухту Св. Іллі.

Іван Федорович Крузенштерн народився в листопаді 1770 р. в маєтку Хагудіс поблизу Таллінна.

Крузенштерн розробив проект першої російської навколосвітньої експедиції для прямого торгового шляху між російськими портами на Балтиці та на Алясці. У 1802 р. був призначений керівником першої російської навколосвітньої експедиції.

У 1803 р. його судна вперше в історії російського флоту перетнули екватор. Влітку 1805 р. вперше наніс на карту близько 1000 км берегів Сахаліну. Наприкінці літа 1806 р. Крузенштерн повернувся до Крондштадта. Учасники першої навколосвітньої експедиції зробили значний внесок у географічну науку, стерши з карти ряд неіснуючих островів і уточнивши положення існуючих. Вони відкрили міжпасатні течії в Атлантичному і Тихому океанах, провели вимірювання температури води на глибинах до 400 м і визначили її питому вагу, прозорість і колір, з’ясували причину світіння моря, зібрали численні дані про атмосферний тиск, припливи і відпливи в ряді районів Світового океану.

Протягом 1809-1812 рр. Крузенштерн опублікував тритомну «Подорож навколо світу...», перекладену в семи країнах Європи, і «Атлас до подорожі...», а 1813 р. обраний членом Академії наукових товариств Англії, Франції, Німеччини і Данії.

Степан Осипович Макаров народився 8 січня 1849 р. у місті Миколаєві. Своє перше плавання Макаров здійснив 1862 р. на суднах Сибірської флотилії. Степан Макаров ходив у далекі походи, в тому числі і до Сполучених Штатів Америки, де в ті роки йшла громадянська війна. Діяльність Степана Макарова у сфері досліджень непотоплюваності кораблів почалася в 60-х роках XIX ст. на Балтійському морі. Термін «непотоплюваність» придумав він же.

У 1875 р. Макаров видав працю «Про непотоплюваність судів». Він запропонував розділити корпус судна на відсіки водонепроникними поперечними перегородками, створити друге дно і другий борт, розділені на дрібні відсіки.

У 1876 р. Степана Осиповича переведено на Чорноморський флот. Він запропонував переобладнати швидкісні парові кораблі для перевозки мінних катерів.

Наприкінці 1881 р. Макаров був призначений командиром пароплаву «Тамань». Він уперше довів існування двох течій: одну — поверхневу, а другу — глибинну, що направлені в протилежні сторони.

У 1886-1889 рр. Макаров здійснив навколосвітню подорож із Кронштадта через Магелланову протоку, Йокагаму, Сінгапур, Суецький канал, Гібралтар. Степан Осипович провів гідрологічні і метеорологічні дослідження, які потім описав у двохтомній праці «’’Вітязь” і Тихий океан». Наприкінці 90-х років XIX ст. Степан Осипович переключив свою енергію на дослідження Арктики, й результатом його діяльності став перший в Росії криголам «Єрмак».

Макаров — автор понад 50 великих наукових праць із військово-морської справи та океанографії. На його честь був названий броненосний крейсер, в Кронштадті і Миколаєві споруджено пам’ятники.

Тихий океан

Це найбільший океан планети, тому його географічне положення впливає на природу більшості материків: Євразії, Північної та Південної Америки, Австралії та Антарктиди.

Історія відкриття та освоєння Тихого океану. У 1513 р. іспанський завойовник Васко де Бальбоа, рухаючись на захід, першим серед європейців перетнув Америку і досяг берегів невідомих водних просторів. Лише через сім років по тому завдяки португальцю Ф. Магеллану, який першим перетнув невідоме «море», з’явилася сучасна назва — Тихий океан. Ф. Магеллан вперше пройшов протокою, що з’єднує два океани — Тихий і Атлантичний, яка потім була названа на його честь.

Англійський мореплавець Джеймс Кук у 1768-1771 рр. відкрив у Тихому океані цілу низку островів, у тому числі Гавайські та Великий Бар’єрний риф. У всіх його експедиціях брали участь природознавці, які збирали науковий матеріал, проводили географічні дослідження.

Наприкінці 1880 р. водні маси Тихого океану в його північній частині успішно вивчав наш співвітчизник — адмірал і вчений Є. О. Макаров. Засвою працю він був удостоєний премії Російської академії наук і золотої медалі Географічного товариства.

На початку 30-х років XX ст. англійське науково-дослідне судно «Дискавері-ІІ», вимірюючи глибини Тихого океану, виявило на його дні серединно-океанічний хребет. Продовжуючи вивчати рельєф дна Тихого океану, 1957 р. радянське судно «Вітязь» виявило найглибшу ділянку Світового океану — Маріанський жолоб.

Назва періоду	Етапи періоду	Дослідження	Географічні об’єкти
Перший період: з давніх часів до початку XIX ст.	40 тис. років тому	Аборигени	Здійснювали подорожі з Нової Гвінеї до Австралії
	1513 р.	Іспанці, В. де Бальбоа	Перетнув Панамський перешийок, побачив океан, який назвав Південним
	1519-1521 рр.	Навколосвітня подорож Ф. Магеллана	Першим перетнув океан, назвав його Тихим
	1648 р.	С. Дежньов, російський мандрівник	Установив зв’язок між Тихим і Північним Льодовитим океанами (Берінгова протока)
Назва періоду	Етапи періоду	Дослідження	Географічні об’єкти
Перший період: з давніх часів до початку XIX ст.	1768-1799 рр.	Дж. Кук, англійський мореплавець	Досліджував острови в Тихому океані
Другий період: початок — середина XIX ст.	1804-1806 рр.	І. Крузенштерн і Ю. Лисянський	Вивчали фізичні властивості Тихого океану
Другий період: початок — середина XIX ст.	1819-1921 рр.	Т. Белінсгузен і М. Лазарев	Почали глибоководні дослідження
Третій період: середина XIX — перша половина XX ст.	1873-1876 рр.; 1886-1889 рр.; 1894-1896 рр.	Ч. Томпсон С. Макаров	Проведення комплексних океанологічних досліджень: Ч. Томпсон — на кораблі «Челенджер», С. Макаров — під час двох навколосвітніх експедицій

У будові дна Тихого океану виділяють три частини: материковий шельф, материковий схил та ложе океану.

Дно Тихого океану унікальне в геотектонічному відношенні — тут вулканів, підводних гір та атолів більше, ніж у всіх океанах, разом узятих. Океан з усіх боків оточений суцільними поясами складчастих гір із діючими вулканами. Особливість рельєфу дна — найбільша його розчленованість та слабкий розвиток шельфу (1,7 % від усієї площі). Материкові схили круті, ступінчасті, розчленовані каньйонами (глибокими вузькими ущелинами, що були в давні часи річковими долинами). Їхня площа 13,5 % від загальної площі океану. На півночі та заході простяглася система улоговин окраїнних морів (глибина 3000-7000 м), острівних дуг та жолобів — Алеутський, Курило-Камчатський, Маріанський. На території океанічного дна знаходяться великі улоговини — Північно-Східна, Центральна, Перуанська та інші (глибина 4000-7000 м), розділені високими підняттями. Найбільше — Східно-Тихоокеанічне, що входить до складу світової системи серединно-океанічних хребтів (загальна довжина 11500 км). Воно поділяє океан на дві нерівні частини та не має чітко визначених рифтових долин (система лінійних поздовжніх западин, що розділяють центральну частину серединно-океанічних хребтів). Характерні вулканічні вали та хребти — Гавайський, Лайн та ін. Східну частину океану та Східно-Тихоокеанське підняття перетинають численні розломи.

Ложе Тихого океану, на яке припадає 2/3 площі океану, являє собою переважно хвилясту рівнину з численними горбами. Тут зустрічаються поодинокі підводні гори з майже плоскими вершинами, що колись були вулканами. Це гайоти.

Величезні розміри океану спричинили різноманітність кліматичних умов:

— середня температура повітря над Тихим океаном узимку від 26 °С на екваторі до -20 °С над Беринговою протокою; влітку відповідно+8 °С... +27°С;

— середня температура води у Тихому океані на 2 °С вище, ніж у Індійському та Атлантичному, що пояснюється розташування більшої частини океану у жаркому тепловому поясі;

— менша частина знаходиться в екваторіальному та субарктичному кліматичних поясах;

— середня кількість опадів на екваторі 3000 мм, у помірних поясах — від 1000 мм на заході до 2000-3000 мм на сході;

— області атмосферного тиску, що впливають на атмосферну циркуляцію: Алеутський мінімум; Північно-Тихоокеанський, Південно-Тихоокеанський, Антарктичний максимуми;

— атмосферна циркуляція: пасатна (тропічні, субтропічні широти), що спричиняє тайфуни; західна (помірні широти), у помірних широтах на північному сході виражена мусонна циркуляція.

У Тихому океані представлені всі типи водних мас. Так, за широтою виділяють екваторіальні, тропічні, помірні й полярні. За глибиною — придонні, глибинні, проміжні й поверхневі.

Основні властивості водних мас — їхня температура та солоність. Так, середня температура води на поверхні в лютому становить +26°...+28 °С біля екватора та -0,5°...-1 °С біля Курил; у серпні температура води +25°...+29 °С біля екватора і +5°...+8 °С — у Беринговій протоці. Найбільшою солоність вод є в субтропічних широтах (35,5-36,5 %о), а в помірних широтах вона зменшується (33,5-30 %о).

Крига утворюється на півночі та півдні океану, на більшій частині берегів Антарктиди. Взимку айсберги доходять до 61°-64° пд. ш., влітку — до 46°- 48° пд. ш.

Циркуляція атмосфери формує потужний колообіг поверхневих течій у Тихому океані. Так, у тропічних широтах Північної півкулі під впливом області постійного високого атмосферного тиску над Гавайями водні маси (як і повітряні) рухаються за годинною стрілкою, приносячи теплу воду з екватора. У Південній півкулі, навпаки, циркуляція повітря та води відбуваються проти годинної стрілки завдяки області постійного високого атмосферного тиску на сході тропічного поясу. Циркуляція повітряних і водних мас у Південній півкулі спричиняє різні температури води на сході та заході океану.

У Тихому океані сформувалася найбільша кількість поверхневих течій. Теплі: Куросіо, Північно-Тихоокеанська, Аляскінська, Південна Пасатна, Північна Пасатна, Східноавстралійська. Холодні: Перуанська, Каліфорнійська, Курильська, Західних вітрів.

Тихий океан відрізняється багатством органічного світу внаслідок розташування майже в усіх географічних поясах. Тільки фауна океану налічує близько 110 тис. видів, що в 4 рази більше, ніж в інших океанах. У фітопланктоні відомо майже 380 видів. Кількість видів і біомаса органічного світу Тихого океану становлять 50 % від світових показників. У шельфовій зоні представлені різноманітні ракоподібні, голкошкірі, молюски, бурі, фукусові, ламінарієві водорості. Органічний світ різних широт океану відрізняється. Так, для тропічних широт характерний значний розвиток коралових рифів, рибна фауна представлена 2000 видів. У помірних широтах налічується майже 800 видів риб, на півночі багато ссавців (кашалот, декілька видів полосатиків, морські котики), а також креветки, головоногі молюски, краби та ін. Фауна Тихого океану багата на ендеміки та гіганти. Серед ендемічних ссавців морські котики, калани, сивучі. Серед гігантів — мідії, молюски та устриці, які мешкають на півночі океану.

Ресурси Тихого океану багаті та різноманітні.

Енергетичні та рекреаційні ресурси.

Активне використання людиною природних ресурсів Тихого океану спричинило багато екологічних проблем:

— забруднення води нафтопродуктами;

— забруднення води синтетичними розчинами, побутовими відходами;

— знищення окремих видів рослин і тварин;

— забруднення води радіоактивними відходами;

— забруднення води відходами промисловості, сільськогосподарської діяльності.

ЦЕ ЦІКАВО

Зараз увагу біологів привернула морська зірка аканта стер. Вона з'їдає великі колонії коралів у районі Великого Бар'єрного рифу. Але з'ясувалося, що це відбувається у місцях шельфу, де колонії коралових поліпів живуть у забруднених водах океану. Саме тому захист океану від забруднення побутовими та промисловими відходами — нагальна проблема людства.

Океанія

Деякі географи виділяють Океанію в окрему частину світу — так несхожі її природні комплекси з природою інших материків.

Океанія — це сукупність островів та архіпелагів у Тихому океані, які розташовані у його центральній та південно-західній частинах. Складається майже з 10 тис. островів загальною площею 1,3 млн км². За особливостями географічного положення виділяють групи островів — Полінезія, Мікронезія та Меланезія. Найбільші острови — Нова Гвінея, Нова Зеландія та Тасманія — материкового походження. Океанію майже навпіл розділяє екватор, більша частина островів знаходиться у жаркому тепловому поясі (між тропіками). Саме це визначає кліматичні особливості регіону.

Геологічна будова. Походження островів Океанії тісно пов’язане з будовою дна Тихого океану. Тут сходяться дві літосферні плити — Тихоокеанська і Індо-Австралійська, що спричиняє виникнення вулканізму та землетрусів. Саме тому велика кількість островів Океанії вулканічного походження. Багато тут і коралових островів, які утворилися на верхніх частинах підводних хребтів.

Корисні копалини. За складом схожі на Австралію, але тут переважають металеві корисні копалини. Так, на о. Нова Каледонія є великі поклади хромових, нікелевих та кобальтових руд, на островах Фіджі — золота. На атолах розробляються фосфорити (о. Науру), а Нова Гвінея багата на вугілля й нафту.

Клімат. Внаслідок особливостей географічного положення майже всі острови Океанії розмістилися в екваторіальному, субекваторіальному та тропічному поясах (за винятком о. Тасманія, який знаходиться в помірному кліматичному поясі, та Нової Зеландії, яка розташована у субтропіках). Переважає морський тип клімату, який характеризується середніми температурами +25 °С... +26 °С, значною кількістю опадів — 3000-4000 мм/за рік. Вітри дмуть з океану, вони досить прохолодні. Але несприятливим природним явищем є тайфуни — тропічні циклони, які наділені великою руйнівною силою.

Органічний світ. Внаслідок розташування у великому водному просторі островів малих розмірів та ізольованості від інших материків сформувався унікальний світ Океанії. Тут багато ендеміків.

Поверхня більшості островів вкрита вологими лісами. На островах ростуть каучуконоси, пальми, хлібне та динне дерева, манго, банани. На окремих високих островах (наприклад, Гавайях) представлена висотна поясність. Значно відрізняється рослинний світ навітряних схилів, де випадає значна кількість опадів і ростуть вічнозелені тропічні ліси, від підвітряних схилів, де випадає близько 200 мм опадів і де переважають сухі чагарники.

Головна проблема Океанії — збереження неповторної природи, яка почала істотно змінюватися та руйнуватися внаслідок активної діяльності людини.

Населення і політична карта. Історія заселення островів ще невідома напевно. Існують різні гіпотези, одну з яких висунув норвезький дослідник і мандрівник Т. Хейєрдал. Він стверджував, що населення Океанії — це вихідці з Південної Америки. Корінні мешканці островів — маорі, гавайці, саманці, таїтянці, які є перехідною гілкою між трьома людськими расами. Поступово зростає кількість переселенців з Азії, Америки та Європи. Традиційні промисли населення Океанії — рибальство, землеробство, видобувна галузь. Останнім часом зростає частка зайнятих у сфері туризму. Загальна кількість населення — 15 млн осіб.

Зараз на політичній карті Океанії існує 13 суверенних держав. Значна частина Океанії — це залежні території, які належать розвинутим країнам: Австралії, Великій Британії, Новій Зеландії, США, Франції.

Атлантичний океан

Це другий за розмірами океан планети. Він простягнувся на 16 тис. км від Північного Полярного кола до антарктичного узбережжя та на 13 тис. км від Мексиканської затоки до узбережжя Чорного моря. На півдні Атлантичний океан з’єднаний з Індійським та Тихим, на півночі — з Північним Льодовитим океаном.

Основні етапи історії відкриття та дослідження.

1. Плавання фінікійців океаном у XII ст. до н. е. Нормани (вікінги) — войовничий народ Скандинавського півострова — перепливли Атлантику, досягти берегів Північної Америки.

2. Епоха Великих географічних відкриттів: Бартоломеу Діаш (західний шлях до Індії), Христофор Колумб (відкриття Америки), Джон Кабот (першовідкривач острова Лабрадор), Васко да Гама (західний шлях до Індії) навколо Африки. У 1749 р. Генрі Елліс виміряв температуру води на різних глибинах Атлантичного океану.

3. Дослідження Атлантичного океану в XIX-XX ст. характеризуються комплексністю вивчення рельєфу дна, кліматичних особливостей, органічного світу (експедиції на кораблях «Челенджер» і «Витязь»).

4. Історія дослідження Атлантичного океану поділяється на три періоди. У перший період, до 1749 р., — це плавання норманів, фінікійців, карфагенян, Б. Діаша, X. Колумба, Дж. Кабота, Ф. Магеллана та ін.); було зібрано відомості лише про розподіл суходолу і води. У другий період — з 1749 до 1873 р, — були одержані перші дані про температуру води на різних глибинах (Елліс, Дж. Кук, І. Ф. Крузенштерн, Ю. Ф. Лисянський та ін.). Третій період — період комплексних океанографічних досліджень, який почався наприкінці XIX ст. і триває дотепер. Експедиції на кораблях «Челленджер» (1872-1876), «Витязь» (1886-1889), «Метеор» (1925-1927, 1929-1938), «Діскавері-ІІ» (з 1931). Дослідження вчених СРСР, проведені протягом Міжнародного геофізичного року (1957-1958) на кораблях «Об», «Севастополь», «Ломоносов». Значний внесок у вивчення природи Індійського океану належить Жаку Іву Кусто. У 2008 р. було відкрито джерело гідрокарбонатів — основи всіх живих організмів на планеті.

Особливості рельєфу дна. Характерна ознака дна Атлантичного океану — невеликі розміри шельфу, які дорівнюють 8,5 % від загальної площі. На півночі він найбільший, на півдні — найменший. Для рельєфу дна характерні жолоби та банки. Тут представлені всі великі форми донного рельєфу. Рельєф дна Атлантичного океану характеризується наявністю хребтів, піднять та улоговин. Посередині простягається S-подібний Серединно-океанічний хребет (від о. Ісландія до о. Буве на 18 тис. км). Особливість його будови — розломи, що розділяють основний хребет на блоки. До розколин тяжіють центри землетрусів. На захід і схід від хребта знаходяться підводні плато (Бермудське, Ріу-Гранді та ін.), хребти (Південноантильський, Китовий) та височини, що відокремлюють улоговини (Лабрадорську, Північноафриканську, Бразильську та ін.), глибина яких сягає 3000 м. Поверхня атлантичних улоговин більш плоска, ніж тихоокеанських. Це пояснюється більшою потужністю осадових відкладень, що надходять з материків. В Атлантичному океані представлено 5 глибоководних жолобів (у Тихому їх 25). У тропічних широтах океану коралові поліпи інтенсивно змінюють рельєф дна на мілководді.

Біля материків, які омиває Атлантичний океан, із глибоководних улоговин простягайся абісальні рівнини. Це невеликі плоскі ділянки з потужним шаром (3000-3500 м) осадових відкладень. Ближче до Серединно-Атлантичного хребта знаходиться зона абісальних горбів (на глибині до 6000 м). Також на дні океану багато поодиноких підводних гір вулканічного походження.

Клімат Атлантичного океану дуже різноманітний, тому що океан простягнувся через усі географічні пояси.

Кліматотвірні чинники	Наслідки їхнього впливу
Більша частина розташована в жаркому поясі	Температура поверхневих вод у центрі до 28 °С
Видовженість з півночі на південь	Широтна зміна кліматичних умов і температури води (на півночі-півдні до 0 °С)
Чотири центри дії атмосфери: Ісландський та Антарктичний мінімуми, Північно- та Південно-Атлантичний максимум	Панування потужних західних вітрів у помірних широтах та пасатів у субтропічних та тропічних широтах
Вплив материків, видовженість із заходу на схід	Кліматичні умови західної, центральної та східної частин океану мають певні відмінності

Значний вплив на температуру поверхневих вод мають океанічні течії: Гольфстрім, Антильське, Гвіанське та Лабрадорське.

Середні температури води значно нижчі, ніж у Тихому океані.

Так, температура поверхневих вод узимку, в лютому (відповідно в серпні у південній частині Атлантики) коливається так: +29°С на екваторі, +6°С на 60° пн. ш., -1°С на 60° пд. ш.; улітку, в серпні (у лютому — в південній частині Атлантики) відповідно 26°С, 10°С і майже 0°С. Солоність води — від 34 %о до 37,4 %о (у тропічних широтах).

Атлантичний океан — найсолоніший з усіх океанів Землі.

Крига в Атлантичному океані утворюється тільки у внутрішніх морях помірного поясу (Балтійському, Північному, Азовському, затоці Св. Лаврентія). Айсберги з Північного Льодовитого океану виносить далеко в Атлантику. У південній частині океану льоди утворюються біля Антарктиди та в морі Уеддела.

Під впливом атмосферної циркуляції в Атлантичному океані у субтропічних і тропічних широтах утворюються антициклонічні, а в північних помірних і південних високих широтах — циклонічні системи течій. Пасати тропічних широт викликають потужні Північну і Південну Пасатні течії, які несуть теплі і солоні води зі сходу на захід. Південна Пасатна течія біля мису Кабу-Бранку розділяється на Гвіанську течію, яка йде в Карибське море, і Бразильську течію, що прямує на південь уздовж Бразилії.

Північна Пасатна течія також роздвоюється біля Малих Антильських островів. Північна гілка — Антильська течія — рухається уздовж берегів Великих Антильських островів на північний захід. Південна гілка вливається в Карибське море. Поєднуючись з Гвіанською течією, вона впадає в Мексиканську затоку, значно піднімаючи там рівень води порівняно з прилеглими районами океану.

Це викликає утворення стокової Флоридської течії, яка відзначається великими швидкостями. Зливаючись з Антильською течією, вона утворює відому течію Гольфстрім.

Північний циклонічний колообіг складається з теплих течій — Північно-Атлантичної та Ірмінгера і холодної Лабрадорської.

У цілому течії в Атлантичному океані мають майже меридіольну спрямованість, що спричинено значною протяжністю океану з півночі на південь.

Органічний світ. Органічний світ Атлантичного океану характеризується відносною видовою бідністю, на що вплинула його «молодість» і значне охолодження у льодовикові епохи. Він найбідніший за Тихий океан.

Океан населяють близько 2 тис. видів тварин і рослин. У планктоні значна маса припадає на криль — головне джерело їжі вусатих китів, які мешкають у антарктичних водах. Загальна кількість видів риб перевищує 15 тис., китів і ластоногих — майже 100 видів. Найпоширеніші види риб — скумбрія, тріска, оселедець, морський окунь; з морських тварин, крім китів, є кашалоти, тюлені.

Флора та фауна Атлантики змінюються за широтою: у тропічних поясах вони різноманітніші, ніж у помірних, але чисельність кожного виду тут менша.

Там, де зустрічаються води теплих і холодних течій Атлантичного океану, склалися найсприятливіші умови для розвитку фауни. Це північна та північно-західна частини Атлантичного океану. Тут відбувається промисловий вилов скумбрії, оселедця, тріски, мойви та морського окуня.

Природні ресурси Атлантичного океану різноманітні.

Ресурси Атлантичного океану
мінеральні	біологічні	транспортні
нафта газ кам’яне вугілля залізна руда золото фосфорити алмази	(бідніший за Тихий океан) вилов риби (40 % від світового) устричні ферми	Перше місце у світі за обсягами міжнародних перевезень
енергетичні		водні
припливні електростанції (ПЕС): Франція («Ране»), Канада (затока Фанді)		опріснення морської води: Іспанія, Італія, Північна Африка

Як відомо, Атлантичний океан вже давно став місцем інтенсивного природокористування. Це призвело до виникнення серйозних екологічних проблем, які потребують негайного вирішення: забруднення води (нафтове, хімічне, радіоактивне); проблема сміття в океанічних водах; виснаження біологічних ресурсів.

Індійський океан

Це третій за розміром океан планети. Більша частина Індійського океану знаходиться у Південній півкулі. На півночі його обмежує Азія, на заході — Африка, на сході — Зондські острови та Австралія, на півдні — Антарктида. Умовні лінії, що відокремлюють Індійський океан від Атлантичного та Тихого, проходять по меридіанах мису Голковий та мису Південний (о. Тасманія) до Антарктиди.

Внаслідок слабкої розчленованості берегової лінії в Індійському океані мало заток і морів. На півночі знаходяться лише два моря — Червоне та Аравійське і чотири затоки — Аденська, Оманська, Перська та Бенгальська. На сході розташувалися океанічні моря: Андаманське, Тиморське, Арафурське та затока Карпентарія.

Океан утворився завдяки розколу давнього материка Гондвана на окремі величезні брили. Він знаходиться у межах трьох літосферних плит.

Рельєф дна Індійського океану складний та різноманітний. Шельф розвинутий відносно слабо і займає трохи більше 4 % площі дна, простягнувшись вузькою смугою уздовж океану до 100 км завширшки. Материковий схил розчленований каньйонами та давніми долинами річок Інд, Ганг та ін. На північному сході Індійського океану знаходиться Зондська острівна дуга та Зондський жолоб (7729 м). У ложі океану виділяються улоговини — Центральна, Західноавстралійська, Африкансько-Антарктична тощо. їх розділяють хребти, гори та вали. Серед підводних хребтів виділяється Східноіндійський хребет, що має прямолінійний меридіональний напрямок та довжину до 5000 км. На півдні він з’єднується з широтним Західноавстралійським хребтом. Серединно-Океанічний хребет — найзначніша форма рельєфу дна Індійського океану. Він розділений на три частини, які розходяться від центру океану на північ (Аравійсько-Індійський хребет), на південний захід (Західноіндійський та Африкансько-Антарктичний хребти) та південний схід (Центральноіндійський хребет і Антарктичне підняття). Серединно-Океанічний хребет має численні розколини, які є «живою» ділянкою земної кори. Тут спостерігається вихід гарячих вод та відбуваються землетруси. Для ложа Індійського океану характерні окремі вулканічні гори.

На клімат Індійського океану справляє величезний вплив материк Євразія, з яким пов’язана мусонна циркуляція у північній частині океану. У південній частині циркуляція пасатна (у тропічних і субтропічних широтах) та західна (у помірних широтах).

Кліматичні зони Індійського океану

Типи атмосферної циркуляції	Стисла характеристика	Наслідки впливу
Мусонна	Взимку Євразія сильно охолоджується формування області високого тиску —» мусони дмуть з материка до океану; влітку над океаном формується область високого тиску, над материком — низького —» мусони дмуть з океану на материк	зимовий мусон переносить сухе і холодне повітря; літній — тепле і вологе
Пасатна	Південніше 8°-10° пд. ш., відрізняється постійністю, над 30-ми широтами формується область постійного високого атмосферного тиску —» дмуть південно-східні пасати	влітку та восени — утворення ураганів (тайфунів)
Західна	Південніше 30° пд. ш., у помірному поясі формується західна циркуляція повітря —» дмуть західні вітри	формування циклонів

Історія відкриття та дослідження Індійського океану. Є відомості, що Індійський океан люди почали освоювати ще за 3 тис. років до н. є. Його водами єгипетські, фінікійські, індійські мореплавці та купці доставляли спеції, слонову кістку, тканини. У XV ст. китайський мореплавець Жен Хо плавав Індійським океаном до берегів Індії і далі — до Африки. А 1498 р. португалець Васко да Гама став першим із європейців, який перетнув Індійський океан і досягнув берегів Індії. У XVIII ст. англійський мореплавець Джеймс Кук зробив перші проміри глибин океану.

В історії дослідження природи Індійського океану можна простежити чотири етапи. Перший етап — від плавань у стародавні часи до 1772 р.— характеризувався вивченням географічного розподілу води й суходолу в цій частині земної кулі. Освоєння Індійського океану почалося з півночі індійськими, єгипетськими та фінікійськими мореплавцями, які за 3 тис. років до н. е. побували в Аравійському й Червоному морях та Перській затоці. Наприкінці II ст. до н. є. Індійський океан став відомий грекам. У І ст. н. е. індійські мореплавці проклали морські шляхи з Індії до Індокитаю, Малакки та островів Малайського архіпелагу. В І ст. н. е. малайці обігнули Індію, відкривши острів Мадагаскар. У VIII—X ст. встановилися постійні морські торговельні зв’язки Китаю та Індії. А 1340 р. арабський учений-мандрівник Ібн-Баттута обігнув майже все західне та північне узбережжя океану — від Мозамбіку до Малаккської протоки. Для плавання Індійським океаном араби вже мали географічні описи та лоції.

Європейці з успіхом скористалися набутими знаннями. З перших їхніх експедицій величезне значення мало плавання португальців Бартоломеу Діаша, який обігнув 1487 р. Африку з півдня, та Васко да Гами, який у 1497-1499 рр. пройшов цим шляхом з Атлантичного океану до Індії. Після Васко да Гами португальці почали розширювати свої морські торговельні зв’язки зі Сходом, зокрема з народами Суматри, Яви та інших островів Малайського архіпелагу. Це дозволило їм досить точно нанести на карти острови Мадагаскар, Амірантські, Коморські, Сейшельські та Маскаренські.

Наприкінці XVI ст. активізувалися голландці. Після завоювання Індонезії на початку XVII ст. вони почали відкривати окремі ділянки західного й південного узбереж Австралії. У 1642-1644 рр. голландський мореплавець Абель Тасман, обігнувши Австралію, виявив водні простори далі на південь та відкрив о. Тасманія.

Другий етап — з 1772 до 1873 р. — ознаменувався першими глибоководними спостереженнями, які започаткував Дж. Кук у 1772 р. Потім їх проводили російські та іноземні експедиції. Визначальними серед російських були експедиції О. Коцебу 1818 р. на судні «Рюрик» і Палена в 1858-1859 рр. на кораблі «Циклон». Усього в Індійському океані до 1873 р. було здійснено роботу 83 глибоководних станцій, на яких велися спостереження за температурою та солоністю води на різних глибинах. У цей період були майже завершені територіальні відкриття океану.

Третій етап — з 1873 до 1956 р. — характеризується комплексними океанографічними дослідженнями. Найважливіші роботи виконали у 1873-1874 рр. експедиції на англійському судні «Челенджер», на німецьких кораблях «Вальдівія» у 1898-1899 рр. і «Гаус» у 1901-1903 рр., на англійському «Діскавері-ІІ» в 1930-1951 рр., на радянському «Об» у 1956-1957 рр. Ці та інші експедиції провели фізичні, хімічні, біологічні та геологічні дослідження океану. Вони дали змогу скласти карту рельєфу дна, вивчити окремі риси рослинного і тваринного світу, особливості гідрогеологічного режиму.

Четвертий етап — від 1957 р. і дотепер — характеризується комплексним вивченням рельєфу та геологічної будови дна океану, а також дослідженням гідрофізичних процесів, що відбуваються в товщі води. За допомогою космічних супутників роблять знімки Індійського океану для відстеження змін, які відбуваються в океані.

Впродовж 1960-1966 рр. в океані виявлено ланцюг глибоководних жолобів і підводних хребтів. Відкриття південно-західного відгалуження Серединно-Океанічного хребта дозволило довести, що у Світовому океані існує єдина глобальна система серединних хребтів і розломів.

Найхолодніші території океану розташовані на півдні, де відчувається вплив крижаної Антарктиди. Її айсберги виносяться вітрами до 55° пд. ш.

Циркуляція повітряних та водних мас зумовлює закономірності зміни температури та опадів в Індійському океані: тут чітко виражена широтна зональність. Найвища температура поверхневих вод — в екваторіальних і тропічних широтах (+27° ... +32 °С). Температура води у Червоному морі та Перській затоці +34° ... +35 °С. Це найтепліші води Світового океану. Висока температура пояснюється впливом нагрітої влітку Євразії. У помірних широтах температура води знижується до +15° ... +10 °С, на крайньому півдні становить 0°С. Взагалі в Індійському океані переважає температура води, вища за +20 °С.

Широтна зональність чітко простежується і в розподілі опадів. Так, в екваторіальних широтах за рік випадає від 2000 до 3000 мм, у тропіках — не більше 100 м.

Солоність вод Індійського океану (як і інших) залежить, у першу чергу, від співвідношення опадів і випаровування. На екваторі вона становить 34 %о, у тропіках — 37 %о, у помірних широтах — нижча за 32 %о. Найбільшою солоністю відзначаються води Червоного моря та Перської затоки (40 %о - 42 %о). Це найсолоніші місця Світового океану.

Атмосферна циркуляція над Індійським океаном формує циркуляцію поверхневих вод.

Циркуляція поверхневих вод

Північна частина	Центральна частина	Південна частина
Мусонна циркуляція: влітку — північно-східні та східні течії, взимку — південно-західні та західні; мусонна циркуляція повітря утворює мусонний водний колообіг, що складається з теплої Південної Пасатної течії, холодної Сомалійської (біля Африки), Мусонної (омиває Євразію); півроку води у цьому колообігу рухаються за годинною стрілкою, півроку — проти неї (таке явище більше ніде не зустрічається)	Між 3° та 8° пд. ш. взимку — Міжпасатна протитечія	Утворюється великий антициклонічний колообіг, що складається з теплих течій (на півночі — Південної Пасатної, на заході — Мадагаскарської, Голкового мису) та холодних (на півдні — течія Західних вітрів, на сході — Західноавстралійська течія)

Органічний світ Індійського океану доволі багатий та схожий на органічний світ західної частини Тихого океану, що пояснюється вільним обміном водних мас між ними. В Індійському океані рослини і тварини розподілені нерівномірно. Найбагатший органічний світ у північній частині тропічної області, на відміну від Тихого та Атлантичного океанів. Тут на мілководді живуть шести- та восьмипроменеві корали, гідрокорали. На узбережжі розповсюджені мангрові зарості із специфічною фауною. У помірній зоні океану на материковій обмілині розвиваються червоні та бурі водорості, різноманітні безхребетні. У помірних і полярних широтах живуть численні ссавці: сині кити, кашалоти, дельфіни, тюлені, морські слони.

Основну масу тварин Індійського океану складають рачки-копеподи (більше 100 видів), крилоногі молюски, медузи та ін. З одноклітинних характерні радіолярії і планктонні водорості, які живуть у стометровому шарі води, особливо у відкритому океані; із риб — летючі риби, тунці, риби-вітрильники, різноманітні акули. Зустрічається дюгонь (великий морський ссавець), із птахів — альбатрос, фрегат, пінгвін.

В Індійському океані є місця, які вважаються «біологічними пустелями». Це південні тропічні райони океану. Північні райони цих широт, навпаки, мають багатий та різноманітний органічний світ, що пояснюється надходженням сюди з суходолу великої кількості поживних речовин, які сприяють розвитку планктону. Тут водяться велетенські морські черепахи вагою до 200 кг, морські змії, кальмари та каракатиці.

Індійський океан багатий на природні ресурси, але не всі вони використовуються повного мірою, особливо біологічні ресурси.

Природні ресурси Індійського океану

Біологічні

Мінеральні

Транспортні

Водні

До 8 % світового вилову риби:

сардинелла,

тунцеві,

окуневі,

оселедець,

анчоусні,

креветки;

головний район промислу — західначастина океану); розповсюджений кустарний лов

Розсипні родовища:

ільменит,

циркон,

рутил,

олово;

залізо-

манганові

конкреції;

нафтогазові родовища (у Перській затоці — перше місце в світі за запасами)

Переважають транзитні маршрути, головні з яких проходять у північній частині океану в широтному напрямку та з Перської затоки вздовж Африки в Атлантику; особлива роль належить Суецькому каналу; на узбережжі знаходяться спеціалізовані нафтові порти: Рас-Таннура (Саудівська Аравія), Харк (Іран), Міна-ел-Ахмаді (Кувейт)

опріснення морської води, особливо на Аравійському півострові

Основні екологічні проблеми Індійського океану
Забруднення води нафтопродуктами (особливо у північній та північно-західній частинах океану у зв’язку з інтенсивним видобутком нафти та транспортуванням нафтопродуктів)	Виснаження біологічних ресурсів (внаслідок необмеженого полювання численні види тварин-ендемиків зникли: додо — нелітаючий голуб о. Маврикій — був знищений до кінця XVII ст.; велетенська черепаха зникла до XIX ст.)

Північний Льодовитий океан

Свою назву отримав 1845 р. завдяки Лондонському географічному товариству. Це найменший океан Землі. Він займає приполюсні райони між північними берегами Європи, Азії та Північної Америки.

У межах океану зафіксовано північний географічний полюс і південний магнітний полюс.

Історія відкриття та дослідження. До кінця XIX ст. про Північний Льодовитий океан майже нічого не знали. Були сумніви навіть щодо наявності води в районі Північного полюса. Скандинави та росіяни почали освоєння Арктики ще XVII ст. Першою людиною, яка 1909 р. досягла Північного полюсу, був адмірал флоту США Роберт Пірі.

Перше письмове свідчення про дослідження північно-західної Європи датується IV ст. до н. е., коли грек Піфей з Массилії (Марсель) здійснив плавання в країну Туле (Ісландію).

Приблизно у той же час Оттар з Халогаланда став першим скандинавським мореплавцем, що здійснив плавання на схід і досяг Білого моря. Вихідці з Норвегії у 986 р. заснували поселення в Гренландії. Подальші дослідження в Арктиці були направлені на пошук північно-західного і північно-східного проходів з метою виходу на ринки Далекого Сходу. У 1556 р. С. Барроу за наказом англійської Московської компанії відправився на пошуки північного морського шляху в Китай, але зміг добратися лише до Нової Землі. У дослідженні цього району велику роль зіграв голландець В. Баренц (Барентс), що здійснив плавання у 1594, 1595 і 1596-1597 рр. В останній експедиції він помер і був похований у морі, названому на його честь.

Руські рибаки і селяни вийшли до берегів Білого моря і в басейн Печори ще на початку XI ст. У XVIII ст. Росія стала проводити інтенсивні наукові дослідження в Сибіру і на Далекому Сході. Серед них перша (1725-1730) і друга (1733-1743) Камчатські експедиції, якими керував В. Беринг, і Велика Північна експедиція (1733-1743), підчас якої систематично вивчалося узбережжя Сибіру. Північно-східний прохід був уперше пройдений у 1878-1879 рр. шведським дослідником Н. Норденшельдом на кораблі «Вега».

Англійський мореплавець і пірат М. Фробішер також займався пошуками північно-західного проходу з Атлантичного у Тихий океан. У серпні 1576 р. він зайшов в акваторію, яка згодом була названа протокою Фробішера, і на узбережжі Баффі нової Землі знайшов ескімосів і мінерал, помилково прийнятий ним за золото. Згодом з’ясувалося, що це був пірит. Фробішер так і не просунувся далі на захід. Тільки 1860 р. з’ясувалося, що «протока» Фробішера насправді являє собою затоку. У серпні 1585 р. англійський корсар Дж. Девіс перетнув протоку, яка тепер носить його ім’я, і зробив опис східного берега півострова Камберленд на Баффіновій Землі. У 1610 р. англійські купці фінансували чергову північну експедицію під керівництвом Г. Гудзона. Протягом 1610-1611 рр. Гудзон досяг протоки, а потім і затоки, які тепер носять його ім’я. У 1615—1616 г. Р. Вайлот і У. Баффін на «Діскавері» двічі ходили до острова Баффінова Земля, перетнули усе море Баффіна (Баффінова затока) в північному напрямку і дісталися протоки Сміта між островами Елсмір і Гренландією.

Після експедиції Дж. Росса (1818) у морі Баффіна активізувався промисел гренландських китів. У 1819 р. У. Е. Паррі, який служив першим помічником у Росса, був призначений керівником наступної експедиції і досяг острова Мелвілл, а 1820 р. пройшов до острова Банкс. Поворотним моментом в історії відкриття північно-західного проходу стала експедиція Дж. Франкліна, яка 1845 р. у складі 130 чол. Вирушила у води Американської Арктики на кораблях «Еребус» і «Терор». Дж. Франклін помер у червні 1847 р., загинули й усі його супутники, потрапивши у льодову пастку. Численні наземні й морські експедиції, що направлялися на пошуки Франкліна та його людей протягом 15 років сприяли картографуванню великої частини Американської Арктики. Норвезький дослідник Р. Амундсен у 1903-1906 рр. уперше пройшов весь північно-західний прохід на моторній яхті «Йоа». У 1940-1942 рр. канадська поліцейська шхуна «Сент-Рок» під командуванням капітана Г. Ларсена здійснила плавання по проходу у зворотному напрямку — із заходу на схід. У 1944 р. «Сент-Рок» стала першим судном, яке подолало цей шлях за одну навігацію.

Відкриття Північного полюса. Таке завдання поставив перед собою американський морський офіцер Р. Пірі. У 1908 р. він висадився на північно-східному узбережжі острова Елсмір, а у березні 1909 р. із санним загоном вирушив на північ, 6 квітня він досяг, за його розрахунками, Північного полюса. Другий американець, лікар Ф. Кук, заявив, що досяг полюса ще раніше — 21 квітня 1908 р. У наш час вважають, що насправді ні Куку, ні Пірі так і не вдалося побувати на полюсі.

У першій половині XX ст. експедиції в Арктику проводилися як з науковими, так і зі спортивними цілями. У 1937 р. під керівництвом І. Д. Папаніна була організована полярна наукова експедиція нового типу. Разом зі своїми супутниками І. П. Ширшовим (гідробіолог), Є. К. Федоровим (геофізик) і Е. Т. Кренкелем (радист) він був висаджений поблизу полюса на дрейфуючу крижину, на якій було споруджено наметовий табір. Проводилися гідробіологічні спостереження, робилися заміри морських глибин. Після 9-місячного дрейфу загін був підібраний радянськими криголамами біля острова Ян-Майєн.

Особливості рельєфу дна. У цьому океані виражені всі форми донного рельєфу, але головна його особливість — винятковий розвиток шельфу (50,3 % від загальної площі океану), найбільша видовженість якого — біля північних берегів Росії (1300 км), це найвищий світовий показник. У рельєфі дна євразійського шельфу переважають затоплені рівнини з підняттями, жолобами та западинами. Канадський шельф характеризується наявністю гребенів, що утворюють Канадський Арктичний архіпелаг. У Північному Льодовитому океані виділяють три великі акваторії: Арктичний басейн (глибоководна центральна частина океану), Північноєвропейський басейн (Гренландське, Норвезьке, Баренцове і Біле моря) та шельф з морями: Карським, Лаптєвих, Східносибірським, Чукотським, Бофорта, Баффіна.

Материковий схил — широкий, зі східчастим рельєфом, розчленованим великими підводними каньйонами. Ложе океану знаходиться в його центральній частині. Воно розділене підводними хребтами Геккеля, Ломоносова та Менделєєва на декілька глибоких улоговин: Нансена, Амундсена, Макарова, Підводників, Канадську та ін. Гренландське та Норвезьке моря перетинають меридіональні хребти Ісландський, Мона та Книповича, що разом з хребтом Геккеля є найпівнічнішою частиною світової системи серединноокеанічних хребтів.

За кліматичними умовами це найхолодніший та найсуворіший океан планети, що пояснюється його розташуванням за Північним Полярним колом.

Визначальними кліматотвірними чинниками є:

— положення у високих широтах;

— наявність постійного льодового покриву;

— надходження повітряних і водних мас з Атлантики та Тихого океану.

Узимку над центром океану формується область високого тиску (Арктичний антициклон), а влітку — область низького тиску. На заході протягом всього року знаходиться Ісландський мінімум, а над Гренландією — антициклон. Сюди постійно проникають циклони з Атлантичного океану, найчастіше — в західні райони Північного Льодовитого океану.

Зима сувора (у центрі -28°...-30 °С, у приатлантичних районах — від -16° до -18 °С), із сильними вітрами (8-10 м/сек, штормові — 20-25 м/сек). Літо холодне (у центрі -10°...-12 °С, на заході від +6°...+8 °С), переважає хмарна погода зі значними опадами. Середня кількість опадів від 75 до 250 мм/рік. В цілому клімат тепліший за антарктичний.

Властивості водних мас, течії. Температура приповерхневих вод Північного Льодовитого океану взимку від 0° до -1,8°С, влітку — від 0° до +5°С. Цей океан — найхолодніший у світі, тому у його центральній частині крига зберігається впродовж року. Взимку вона займає майже 90 % площі океану, влітку — 50 %.

Види криги в Північному Льодовитому океані

Материкова		Океанічна
шельфова	крижані поля	береговий припай	паковий лід	дрейфуючий лід	однорічний лід
утворює айсберги	площа 700 км², потужність льоду — 5-6 м	утворюється на усіх морях, за винятком Баренцового і Норвезького	багаторічний	рухливий	сезонний

Солоність вод Північного Льодовитого океану порівняно з іншими невисока. У деяких шельфових морях, у які впадають численні річки (Об, Єнісей, Лена), солоність становить 25-29 %о. У місцях вторгнення вод Тихого та Атлантичного океанів вона зростає до 34-35 %о.

На відміну від інших океанів, течії Північного Льодовитого океану слабо пов’язані з циркуляцією атмосфери. Причиною є крига, яка ізолює поверхню океану від атмосферного впливу.

На формування океанічних течій впливають такі чинники: активний водообмін з Тихим і Атлантичним океанами, значний річний стік річок Євразії та Північної Америки, переважаючий напрям постійних вітрів (північно-східний).

Ці чинники впливають на рух поверхневих вод у західному напрямку, формуючи Трансарктичну течію. Вона починається на Чукотці, перетинає океан і виходить у протоку між Гренландією та Шпіцбергеном. З Атлантики входить тепла Норвезька течія, від якої відгалужується Щпіцбергенська течія. Вздовж північної частини Євразії поверхневі води рухаються в загальному напрямку (із заходу на схід), утворюючи окремі колообіги в шельфових морях Північного Льодовитого океану. Водообмін з Тихим океаном відбувається через Берингову протоку.

Органічний світ. На відміну від інших океанів органічний світ Північного Льодовитого океану значно бідніший. Це пояснюється суворими кліматичними умовами океану. Різноманітність і чисельність видів спадають до полюса, але в усьому океані (в тому числі й в Арктичному басейні) інтенсивно розвивається фітопланктон. Тут багато водоростей — зелених, бурих та червоних.

Тваринний світ найрізноманітніший (2 тис. видів) у північноєвропейському басейні. В океані налічується понад 150 видів риб. Промислове значення мають тріска, лосось, морський окунь, пікша, океанічний оселедець; із ссавців промислове значення мають нерпа, білуха, морж, тюлень, нарвал тощо.

Представником тваринного світу Північного Льодовитого океану вважається білий ведмідь, життя якого пов’язане з береговими та дрейфуючими льодами. На берегах арктичних островів гніздяться морські птахи, утворюючи «пташині базари».

Тваринний світ океану має специфічну особливість — гігантські розміри деяких видів. Саме тут живе найбільша медуза ціанея, діаметр якої досягає в поперечнику 2 м, а довжина щупалець — кількадесят метрів. Багато організмів-довгожителів, оскільки в холодних арктичних водах усі життєві процеси протікають уповільнено (порівняно з теплими морями). В цілому широтна зональність у розподілі органічного світу в океані майже не виражена.

Природні ресурси, їхнє використання. Екологічні проблеми. Природні ресурси Північного Льодовитого океану експлуатуються не так активно внаслідок суворих кліматичних умов.

Природний комплекс Північного Льодовитого океану досить вразливий, тому непродумане втручання людини вже зараз призвело до виникнення певних екологічних проблем.

Природні ресурси Північного Льодовитого океану

Біологічні

Мінеральні

Транспортні

Енергетичні

Припадає 2% світового вилову риби, головні моря — Баренцове, Біле, Норвезьке; також видобуток гренландського тюленя, білухи

Розсипні:

золото,

хроміти,

нікель,

молібден;

залізні руди,

свинцево-цинкові руди;

нафтовидобуток (море Бофорта)

Особливе значення має Північний морських й шлях

ПЕС — Кислогубська на Кольскому півострові (Росія)

Хоча темпи господарчого освоєння та використання ресурсів Північного Льодовитого океану набагато нижчі за інші, тут також виникли проблеми забруднення: скорочення чисельності деяких видів тварин, забруднення вод побутовими та радіоактивними відходами.

Запитання для самоконтролю

1. Назвіть океани Землі у порядку зменшення їхньої площі.

2. Які океани були показані на картах Ератосфена, Птолемея?

3. Як утворились серединноокеанічні хребти? Де знаходиться найдовший з них?

4. Чому клімат Тихого й Атлантичного океанів дуже різноманітний?

5. З яким океаном пов’язана мусонна циркуляція повітряних і водних мас?

6. Чому солоність води у Північному Льодовитому океані найнижча серед інших?

7. На прикладі одного з океанів доведіть, що його природа змінюється залежно як від географічної широти, так і від відстані до материків.

8. Назвіть види природних ресурсів Світового океану. У якому з океанів вони використовуються найінтенсивніше?

9. Наведіть приклади негативного впливу господарської діяльності людини на природу одного з океанів.

10. Порівняйте за типовим планом Атлантичний та Індійський океани. Поясніть причини відмінностей.

Тестові завдання

1. Установіть відповідність між океанами та географічними об’єктами.

1 Тихий

2 Атлантичний

3 Індійський

4 Північний Льодовитий

А Гвінейська затока, Бермудські острови

Б Бенгальська затока, Зондський жолоб

В Маріанський жолоб, Гавайські острови

Г Антарктида, Панамський канал

Д Норвезьке море, хребет Ломоносова

2. Установіть послідовність зменшення площі океанів.

А Індійський

Б Тихий

В Атлантичний

Г Північний Льодовитий

3. Уперше перетнула Тихий океан експедиція, яку очолював:

А Абель Тасман

Б Джеймс Кук

В Христофор Колумб

Г Фернан Магеллан

4. На шельф припадає найбільша площа в океані:

А Атлантичному

Б Тихому

В Північному Льодовитому

Г Індійському

5. Найдовший серединно-океанічний хребет розташований в океані:

А Північному Льодовитому

Б Тихому

В Атлантичному

Г Індійському

6. Найсолоніше море світу належить до басейну океану:

А Індійського

Б Тихого

В Атлантичного

Г Північного Льодовитого

7. Неправильними є твердження, що Течія Західних вітрів протікає в океані:

А Тихому

Б Північному Льодовитому

В Атлантичному

Г Індійському

8. Найпродуктивніший за виловом риби океан:

А Атлантичний

Б Індійський

В Північний Льодовитий

Г Тихий

9. Найбідніший за видовим складом органічного світу океан:

А Тихий

Б Північний Льодовитий

В Індійський

Г Атлантичний

10. Екологічна проблема, яка не стосується океанів:

А радіоактивне забруднення

Б скорочення видового складу флори і фауни

В деградація ґрунтів

Г забруднення побутовими відходами

Практичні завдання

Знайдіть на карті географічні об’єкти: моря: Берингова, Охотське, Японське, Південнокитайське, Філіппінське, Гренландське, Норвезьке, Баренцове, Біле, Карське; затоки: Бенгальську, Перську; канали: Суецький, Панамський; течії: Північна та Південна Пасатна, Куросіо, Течія Західних вітрів, Каліфорнійська, Перуанська, Мусонна, Мадагаскарська, Гольфстрім, Північноатлантична, Канарська, Лабрадорська; підводні хребти: Північноатлантичний, Південноатлантичний, Західноіндійський, Аравійсько-Індійський, Центральноіндійський, Ломоносова, Менделєєва; глибоководні жолоби: Маріанський, Філіппінський; острови: Гавайські, Маріанські, Японські, Філіппінські, Великі Зондські, Ісландія, Бермудські, Зеленого мису, Шрі Ланка.

Фізико-географічний огляд частин світу. Євразія — загальні відомості

Євразія — найбільший за розмірами материк Землі. На нього припадає третина земної поверхні. Загальна площа материка — 54,3 млн км², площа островів — 2,7 млн км². Складається з двох частин світу: Європи та Азії. Умовна лінія, що розмежовує їх, проходить Уральським хребтом, долиною р. Урал (Емба), Кумо-Маницькою западиною, Азовським, Чорним і Мармуровим морями, далі протоками Босфор і Дарданелли. Найпівнічніша точка Євразії — мис Челюскін із координатами 77°43’ пн. ш. та 104°18’ сх. д., найпівденніша — мис Піай, його координати 1°16’ пн. ш. та 103°30’ сх. д. Відстань між ними складає майже 8,5 тис. км. Через значну протяжність Євразії з півночі на південь на материку наявні практично всі географічні пояси Північної півкулі. Материк більш видовжений із заходу на схід, ніж із півночі на південь. Відстань між крайньою західною точкою (мисом Рока з координатами 38°47’ пн. ш. та 9°34’ з. д.) та крайньою східною точкою (мисом Дежньова, координати якого 66°05’ пн. ш. та 169°40’ з. д.) становить майже 10 тис. км. Через величезну протяжність Євразії уздовж паралелей на материку яскраво виражена зміна типів клімату і, як наслідок, — зміна природних комплексів із заходу на схід. Найбільший вплив на природу материка має Атлантичний океан із західним перенесенням повітряних мас, тому що більша частина материка розташована в помірному кліматичному поясі. На сході та півдні материка Тихий та Індійський океани спричиняють мусонну циркуляцію атмосфери, що є головним чинником у формуванні природи цих частин материка.

Євразії властива значна порізаність берегової лінії, особливо на її західному узбережжі. Загальна довжина берегової лінії 100 тис. км. В європейській частині материка розташована більшість півостровів та островів. За цим показником Європа займає перше місце серед інших частин світу. Площа півостровів складає 25 % від усієї площі Європи, а площа островів становить близько 730 тис. км².

Відсутність на заході Євразії високих гір меридіонального напрямку та наявність теплих течій, що омивають західне узбережжя материка, спричиняють глибоке проникнення вологого теплого повітря з Атлантики, яке визначає клімат Європи. На півночі відсутність високих гір зумовлює часте проникнення в глиб материка холодних і сухих арктичних мас з Північного Льодовитого океану. Центр материка, навпаки, оточений гірськими хребтами, які перешкоджають поширенню вологих морських повітряних мас із півдня та сходу та ізолюють східну та південну частини Євразії від холодного повітря з Арктики. Таким чином, велика порізаність берегової лінії Євразії, особливості підстилаючої поверхні та циркуляції атмосфери зумовлюють домінування впливу Атлантичного океану на природу материка.

Історія відкриття та дослідження. Материк був відомий людству з давніх часів. Так, у IX ст. азійськими землями мандрував Ахмед-Ібн-Фаедан, який був на Волзі, склав опис Руської рівнини та народів, які населяли її. Інший мандрівник, Ібн-Масуді, також у IX ст. подорожував Аравією, Персією, Вірменією, Індією, потім написав твір «Промивання золота й рудники самоцвітів». У X ст. Ібн-Хаукаль майже 30 років мандрував країнами Південної Європи та Азії. Помітний слід в історії вивчення материка залишив Ібн-Баттута, який у XV ст. більше 20 років мандрував від Західної Європи, Афганістану, Туркестану до Індії, Китаю, Цейлону, Суматри. Марко Поло (1254-1324) першим привіз до Західної Європи відомості про Центральну Азію, Східний Китай, Японські острови, Малайський архіпелаг. Підсумком цих мандрівок стала «Книга про розмаїття світу». Афанасій Нікітін (помер у 1472 році) написав спогади «Ходіння за три моря», де розповів про свої мандри Волгою, Каспійським морем через Аравію, щоб дістатися Індії. Потім він подорожував Індостаном і повернувся до Криму через Персію та Туреччину, перетнувши чорне море.

Значний внесок у дослідження Малої Азії належить Чихачову Петру Олександровичу (1808-1890), який видав 8 томів своїх творів, де описав природу Малої Азії. Також ним було складено три атласи.

Рельєф Євразії. Рельєф Євразії досить контрастний та різноманітний, що спричинено значними розмірами та дуже складною тектонічною будовою материка. Тут розташована найвища гірська вершина Землі — гора Еверест висотою 8850 м та найглибша улоговина на суходолі — Мертве море, яке має абсолютну висоту 400 м. Отже, амплітуда висот у Євразії становить 9250 м. Середня висота материка — 830 м над рівнем моря. Гори та високі плоскогір’я займають майже 75 % площі материка.

Характерні риси рельєфу Євразії:

• найбільша на Землі амплітуда абсолютних висот;

• найбільша у порівнянні з іншими материками висота над рівнем моря;

• на материку розташовані найвищі гірські системи Землі;

• рівнини мають величезні розміри.

Євразія складається з декількох давніх платформ, які з’єднані різними за віком поясами складчастості.

Найдавніші платформи Євразії: Східноєвропейська, Сибірська, Індостанська, Китайсько-Корейська та Південнокитайська. На них лежать великі рівнини. На стиках Євразійської плити з іншими літосферними плитами виникли гірські пояси, де процеси гороутворення тривають і донині. На півдні утворився активний гірський пояс — Альпійсько-Гімалайський, а на сході — Тихоокеанський сейсмічний пояс, найактивніша область сучасного вулканізму та землетрусів.

Рухи земної кори відбувалися не тільки в областях нової складчастості. Невисокі гори європейської частини Євразії, а також Урал, Тянь-Шань, Алтай, Саяни та інші гірські системи, які утворилися у палеозої, у період альпійської складчастості були розколоті розломами на горсти. Це призвело до значних піднять їхніх окремих частин. Таким чином відбулося омолодження цих гірських систем. У районах розломів земної кори давньої складчастості також виникають землетруси.

На формування сучасного рельєфу Євразії впливають як ендогенні (внутрішні), так і екзогенні (зовнішні) процеси. Це, в першу чергу, стосується давнього зледеніння, центри якого були розташовані на Скандинавському півострові, Таймирі та Північному Уралі.

У центральних районах Євразії, на території пустель, велику роль у формуванні рельєфу відіграє вітер. Потужним екзогенним чинником залишаються річки, оскільки Євразія має розгалужену річкову мережу.

Складна тектонічна та геологічна будова Євразії зумовлює виняткову різноманітність на її території багатих покладів корисних копалин.

Зв’язок тектонічної та геологічної будови з розміщенням корисних копалин

Тектонічпа будова	Склад гірських порід	Корисні копалини		Країни, регіони
Західносибірська рівнина	осадові	паливні	нафта	Росія
Месопотамський прогин	осадові		нафта	Країни Перської затоки
Пониження фундаменту давньої платформи (Волго-Уральська область)	осадові		кам’яне вугілля	Індія, Китай, Казахстан
Індостанська, Китайська платформи (чохол)	осадові		кам’яне вугілля	Велика Британія, Німеччина, Польща, Україна
Крайові прогини, передгірські та міжгірські прогини	осадові		кам’яне вугілля	Велика Британія, Німеччина, Польща, Україна
Фундамент платформ: Індостанська, Китайсько-Корейська	магматичні	рудні	залізна руда	Індія, Китай
Балтійський щит	магматичні		залізна руда	Фінляндія, Швеція
Мезозойська складчастість	магматичні, метаморфічні		олово, вольфрам	Південно-Східна Азія
Український щит	магматичні, метаморфічні		залізна руда	Україна
Байкальська складчастість	магматичні		золото	Росія
Фундамент Сибірської платформи	метаморфичні	нерудні	алмази	Росія
Фундамент Індостанської платформи	метаморфічні		коштовне каміння	Шрі-Ланка Україна, Індія, Іран
Морські западини	осадові		кам’яна сіль	Шрі-Ланка Україна, Індія, Іран

У Євразії знаходиться більша частина світових запасів нафти, кам’яного вугілля, газу. Найбільші залізорудні басейни світу — Курська магнітна аномалія (Росія), Криворізький (Україна), Лотаринзький (Франція), півострів Індостан. Родовища руд кольорових металів світового значення сконцентровані на сході материка (олов’яний пояс). Євразія має практично безмежні запаси калійної та кам’яної солі (розсоли Мертвого моря насичені калійною сіллю). На Іранському нагір’ї знаходяться найпотужніші на Землі родовища сірки. Широко відоме в усьому світі коштовне каміння о. Шрі-Ланка, яке прив’язане до кристалічного фундаменту давньої платформи.

Кліматичні особливості та різноманітність типів клімату Євразії пояснюється впливом кліматотвірних чинників:

• значна видовженість з півночі на південь впливає на кількість сонячної радіації, яку отримує земна поверхня;

• значна видовженість із заходу на схід сприяє формуванню континентального клімату всередині материка;

• переважно західне перенесення повітряних мас з Атлантичного океану;

• рельєф не заважає руху повітряних мас над рівнинами, а гори їх затримують;

• вплив океанів, особливо на окраїнах, сприяє формуванню типів клімату від морського до мусонного;

• океанічні течії формують клімат прибережних територій.

Зміна клімату на рівнинах підпорядкована закону широтної зональності, а в горах — висотної поясності.

Євразія — єдиний материк, на якому наявні всі кліматичні пояси та типи клімату Землі. Найбільшу площу займає помірний кліматичний пояс, що пояснюється географічним положенням материка. Майже всі кліматичні пояси мають широтний напрямок і являють собою безперервні смуги. Винятками є тропічний кліматичний пояс, у якому лежить півострів Аравія та субекваторіальний кліматичний пояс, у якому лежать Індостан та Індокитай. В екваторіальному поясі лежать острови Зондського архіпелагу.

Серед типів клімату переважають континентальні. Основні типи клімату демонструють кліматичні діаграми, на яких показано річний хід температур повітря та режим опадів за місяцями.

Внутрішні води. Євразії властива значна кількість і різноманітність внутрішніх вод. В усі чотири океани несуть свої води річки з розвинутою системою приток.

Басейни океанів	Річки
Північний Льодовитий	Об, Єнісей, Лена, Печора
Тихий	Хуанхе, Янцзи, Амур, Меконг
Індійський	Інд, Ганг з Брахмапутрою, Тигр, Євфрат
Атлантичний	Дунай, Дніпро, Ельба, Рейн

Розміщення річок залежить від рельєфу та режиму зволоження на материку. Відмінності в режимах річок Євразії пояснюються різноманітними кліматичними умовами. На півночі вони надовго замерзають, на екваторі — завжди повноводні, у субекваторіальному кліматичному поясі найвищий рівень води влітку, а в субтропічному — взимку.

На відміну від інших материків, у Євразії найбільша площа басейну внутрішнього стоку, який знаходиться в центральній частині материка — майже 50% території. Він. До нього належать річки Волга, Урал, Кура, Терек, які впадають у Каспійське море.

Озера Євразії різні за походженням улоговин та розміщуються територією материка дуже нерівномірно.

Класифікація озерних улоговин за походженням:

• залишкові (Каспійське, Аральське);

• тектонічні (Байкал, Балхаш);

• тектонічно-льодовикові (Ладозьке, Онезьке);

• вулканічні (озера Курильських островів, Кроноцьке);

• загатні (Сарезьке, Севан).

Багатовікова мерзлота — товща промерзлих порід від десятків до сотен метрів завглибшки. Вона займає північну частину Євразії і є своєрідним наслідком останніх льодовикових епох. Її площа становить 11 млн км². На островах Північного Льодовитого океану є льодовики. Болота займають великі площі у перезволожених регіонах на півночі.

Природні зони. Євразія розташована в усіх кліматичних поясах, тому на цьому материку наявні всі природні зони Землі. На більшій частині материка вони являють собою широтні смуги.

Стисла характеристика природних зон Євразії (з півночі на південь)

Назва ПЗ	Географічне положення	Кліматичний пояс	Ґрунти	Типові
Назва ПЗ	Географічне положення	Кліматичний пояс	Ґрунти	Рослини	Тварини
Арктичні пустелі	о-ви Північного Льодовитого океану, північ Таймиру	арктичний	відсутність суцільного ґрунтового покриву	лише 40-50 видів, в основному мохи, лишайники	песець, білий ведмідь, тюлень, морський заєць
Тундра та лісотундра	на південь від арктичних пустель до північного полярного кола	субарктичний	тундрово-глейові	мохи, лишайники, чагарниковий стелюх	північний олень, песець, лемінг, багато птахів
Тайга	простягнулася смугою із заходу на схід між 70° та 60° пн. ш.	помірний	підзолисті, заболочені в пониззях	ялина, сосна, модрина	лось, заєць, білка, бурий ведмідь, рись, вовк, лисиця
Мішані та широколистяні ліси	на південь від тайги, на заході та сході Євразії	помірний	дерново-підзолисті	ялиново-дубові, сосново-дубові	козуля, олень, заєць, куниця, багато птахів
Лісостеп і степ	на півдні Східноєвропейської рівнини, Західного Сибіру, на Казахському дрібносопковику	помірний	черноземи степів і лісостепів	ковила, типчак, тонконіг, осика, пухнаста береза	козуля, хом’як, полівка, тушканчик, вовк, лисиця, тхір
Напівпустелі та пустелі	центральні райони Євразії	помірний	засолені, бідні	чагарники, злаки, курай, саксаул	плазуни, ящірки
Твердолистяні вічнозелені ліси й чагарники (середземноморська)	Узбережжя Середземного моря	субтропічний	коричневі	кам’яний дуб, корковий дуб, дика маслина, сосна пінія, полуничне дерево	європейська генета, безхвоста макака, муфлон, дика коза, шакал
Пустелі	на Аравійському півострові	тропічний	сіроземи	акація, в оазисах — фінікова пальма	антилопа, дикий осел, тушканчик, піщанка
Змінно-вологі (мусонні) ліси	на узбережжі Тихого океану між 50° та 30° пн. ш., а також південь Євразії	помірний, субтропічний	червоно-жовті	тикове, залізне, салове, атласне дерева, деревоподібні папороті, бамбук	панда, японська макака, слон, носоріг
Вологі екваторіальні ліси	на островах Зондського архіпелагу	екваторіальний	червоно-жовті фералітні	300 видів пальм, 20 тис. видів квіткових рослин, панданус, динне та хлібне дерева, манго	багато мавп, вівера, леопард, змії, летючий дракон

Природні зони являють собою суцільні смуги тільки на півночі Євразії. На південь від тайги вони змінюються не тільки у широтному, а й у меридіональному напрямках, що пояснюється впливом азональних чинників. До азональних чинників належать тектонічна будова, рельєф, видовженість материка, відстань від океану.

У горах Євразії сформувались області висотної поясності, де проходить верхня межа поширення рослинності на Землі — 6218 м. Кількість природних поясів, їхній якісний склад залежать від висоти гір, їхнього географічного положення. Найбільша кількість природних поясів наявна у Гімалаях.

Зміст