Географія. Комплексна підготовка до ЗНО і ДПА

32. Загальна характеристика господарства України. Економічний потенціал України. Промисловість

Поняття про господарство та національний господарський комплекс

Господарство існувало вже тоді, коли первісні люди займались збиральництвом дикорослих плодів, ягід, грибів, рибальством та полюванням, будівництвом примітивного житла (курінь, землянка), виготовляли мисливські чи рибальські знаряддя. Таке господарство називалось натуральним, бо виготовляло продукти для самих виробників. З появою обміну продуктами господарської діяльності воно стає товарним.

В Україні розвиток товарного виробництва розпочався у XVIII-XIX ст. Позаяк територія України тривалий час перебувала у складі інших держав, то її господарство було складовою частиною господарства цих країн. Лише зі здобуттям Україною незалежності її господарство стало національним господарським комплексом (слово «комплекс» означає сукупність взаємозв’язаних об’єктів, що становлять єдине ціле).

Отже, господарство — це сукупність підприємств та організацій, які виготовляють певну продукцію і створюють умови для життя людей (освіта, культура, охорона здоров’я, побутове обслуговування тощо).

Взаємопов’язані підприємства та організації, що виробляють продукцію і створюють умови і засоби для життя людей у певній країні, становлять національний господарський комплекс.

Національний господарський комплекс діє в умовах існування певної економічної системи.

Економічна система — це сукупність принципів, правил і норм, які в конкретній країні визначають основні економічні відносини в процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання продуктів і надання послуг. Класифікація економічних систем залежить від критеріїв оцінювання, якими можуть бути технологічний спосіб виробництва, відносини власності, типи механізму господарювання, особливості товарно-грошових відносин та сукупність їх розвитку. Так, за технологічними способами виробництва, що ґрунтуються на ручній праці, машинному або автоматизованому виробництві, виділяють економічні системи доіндустріальні, індустріальні, постіндустріальні. Україну за такою класифікацією відносять до індустріальних держав. Починаючи з кінця XX ст. економічна система України формується як перехідна до ринкової (ринок — це система товарно-грошових відносин у суспільстві, що ґрунтується на об’єктивних (незалежно від волі людини) економічних законах, які є стимулами постійного підвищення ефективності будь-якого виду людської діяльності).

Суспільство в цілому, його господарство і кожне підприємство можуть розвиватись екстенсивним або інтенсивним шляхом.

Екстенсивний шлях пов’язаний з виключно кількісним зростанням обсягів виробництва при невисокій його результативності. При цьому зростають витрати сировини, але якість готової продукції залишається невисокою, недостатньо застосовуються у виробництві новітні науково-технічні досягнення.

Інтенсивний розвиток характеризується збільшенням валового обсягу продукції за рахунок широкого впровадження досягнень науково-технічного прогресу, високим ступенем віддачі кожного з чинників розвитку виробництва, ресурсів, що використовуються в його процесі.

Розвиток господарства України — складний та довготривалий процес. Він визначався не лише ходом науково-технічного прогресу, а й низкою радикальних політичних та економічних потрясінь, що періодично охоплювали країну.

Становлення ринкового капіталістичного господарства другої половини XVIII ст. в Україні характерне орієнтацією на місцеву сировину. Виникають мануфактурні підприємства: полотняні, суконні, шкіряні, миловарні, склоробні та інші. У першій половині XIX ст. в Україні починається розвиток промислового видобутку вугілля, нафти та солі, будуються перші підприємства чорної металургії і металообробки, виникає порцеляно-фаянсова та цукрова промисловість тощо.

Соціально-політичні зміни, що відбулися в Російській імперії після реформ 1861 р., дали потужний поштовх розвиткові промисловості. Саме в цей період в Україні починається так звана перша промислова революція (революція пари та вугілля). У період 1861-1917 рр. загальна кількість підприємств у межах України зростає більш як удвічі, а виробництво продукції — у 6 разів. Значних масштабів набуває промислове освоєння запасів вугілля та кам’яної солі на Донбасі, залізної руди в Криворіжжі, марганцю в Нікополі, нафти в Передкарпатті; стає до ладу низка цукрових заводів, починає розвиватись машинобудування (переважно виготовлення реманенту для сільського господарства, обладнання для харчової промисловості, суднобудування), хімічна промисловість (виготовлення добрив, вибухових речовин, барвників тощо). Економічний прогрес країни в цілому, і передусім її промисловий розвиток, у цей період мав досить органічний та стабільний характер. Саме тоді починається індустріалізація країни в класичному розумінні цього поняття, тобто процес створення великого машинного виробництва в усіх галузях економіки.

Поряд з об’єктивними чинниками, що сприяли індустріалізації країни (природні багатства, зручне розташування території, забезпеченість робочою силою тощо) не можна обійти увагою суто суб’єктивні фактори. Пов’язані вони, головним чином, з подвижницькою діяльністю організаторів промислового виробництва тієї доби. Передусім слід віддати належне українським промисловцям, підприємцям та благодійникам Федорові, Платонові та Василеві Симиренкам, Миколі Терещенку, Іванові Харитоненку, Олександрові Полю та багатьом іншим, чия праця забезпечила становлення індустріального суспільства в країні.

На початку XX ст. в Україні налічували вже близько 5,3 тис. підприємств, де працювало 207 тис. робітників.

На фоні високих темпів зростання і концентрації виробництва (видобуток 65 % вугілля й виробництво 51 % чавуну та сталі в Російській імперії) розпочинається деформація структури (як галузевої, так і територіальної) промисловості України. Так, на гірничу промисловість припадало понад 60 % виробництва всієї валової продукції промисловості, тоді як частка машинобудування та металообробки становила близько 10 %. Вкрай нерівномірним було й розташування основних промислових підприємств по території України. Вони концентрувались переважно в межах двох промислових районів: Донбасу та Подніпров'я і кількох великих промислових центрів — Харкова, Києва, Одеси, Миколаєва, Львова. Решта ж території, за винятком тих міст (переважно адміністративних центрів) і містечок, де розташовувались невеликі підприємства, у промисловому відношенні залишалася слабо освоєною.

Із другої половини XIX ст. розвивається товарне зернове господарство та буряківництво. Понад 80 % цукру і 27 % зерна, що вироблялось в Російській імперії, припадало на Україну. Для експорту продукції сільського господарства і промислової було збудовано залізниці з глибинних районів до приморських портів (Балта — Одеса, Харків — Миколаїв, Знам’янка — Одеса).

У західній частині України, що належала в цей час до Австро-Угорщини, економіка розвивалася швидкими темпами, бо феодальні відносини у ній були знищені раніше (1848 р.), ніж у Росії (1861 р.). Тут було розпочато будівництво густої мережі залізниць, що сполучали ці регіони з центрами імперії.

Наступний етап розвитку господарства України характеризується складними, неоднозначними процесами, що були зумовлені становленням централізованої планової економіки. Саме в цей період проходила колективізація сільського господарства та індустріалізація країни, відбудова зруйнованого війною господарства, його модернізація та стрімке нарощування обсягів промислового виробництва. Розвиток промисловості України, як і всього СРСР на початку XX ст. виходили з необхідності постійного нарощування військової могутності країни і передбачали невиправдано високі темпи зростання важкої індустрії. Період індустріалізації 30-х рр. XX ст. в Україні відзначався будівництвом значної кількості нових підприємств, розширенням потужностей уже існуючих. Усі ці перетворення в промисловості відбувались із впровадженням технологічних інновацій початку другої промислової революції (революції нафти та електрики), але вони забезпечувались жорстокою експлуатацією сільського населення країни. Незважаючи на більш високі темпи зростання машинобудування (обсяг продукції у 1940 р. зріс порівняно з 1913 р. майже у 50 разів), електроенергетики (у 23 рази) та деяких інших галузей, структура промислового виробництва залишилась деформованою. Особливо відставали у розвитку галузі виробництва товарів широкого вжитку, хімічна та електротехнічна промисловість, приладобудування, транспортне машинобудування.

Промисловість західноукраїнських земель, що перебували у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини та Угорщини у період 20-30-х років минулого століття, характеризувалася досить низьким рівнем розвитку та слабо диверсифікованою структурою. Крім харчової, деревообробної та целюлозо-паперової промисловості, виробництва будівельних матеріалів, значну роль тут продовжував відігравати видобуток калійної солі (Калуш, Стебник, Голинь) та нафти (Борислав, Східниця, Битків). У 1938 р. видобуток нафти становив 371 тис. т, тоді яку 1909 р. цей показник становив 2 млн. т (5 % світового видобутку нафти).

Великої шкоди промисловості України завдала Друга світова війна. У ході бойових дій було повністю зруйновано понад 16 тисяч підприємств. Згідно з планами перебудови економіки на військовий лад, перед нацистською окупацією з території України на Урал, до Західного Сибіру, Казахстану та інших східних регіонів Радянського Союзу була евакуйована велика кількість підприємств оборонної, металургійної, хімічної промисловості, машинобудування й інших галузей.

Наступний етап розвитку промисловості (1945 р. — перша половина 60-х рр. XX ст.) характеризується відбудовою зруйнованих війною промислових об’єктів, спорудженням нових. Але при високих темпах росту промисловості у цей період суттєвих змін у її науково-технічній озброєності та галузевій структурі не відбувалось. Разом з тим, екстенсивне нарощування основних фондів, при збереженні спеціалізації, усе-таки призвело до нових зрушень у територіальній структурі промисловості. Так, у 1965 р. в Україні було вже близько 150 великих і середніх багатогалузевих промислових центрів; формувалися великі промислові вузли (Київський, Львівський, Харківський, Дніпропетровський та інші); ще більше зростала концентрація виробництва в Донецькому і Придніпровському промислових районах. Найбільшими темпами зростає промисловий потенціал у західних областях України, зокрема у Передкарпатському промисловому районі.

У другій половині 60-х рр. XX ст. Україна вступає у стадію високоіндустріального розвитку. Пріоритетного значення у цей період набувають такі галузі як автомобіле- та авіабудування, верстатобудування, електротехніка, приладобудування, хімія органічного синтезу тощо. Найбільш сприятливими для розташування нових виробництв були умови у західних (Закарпатська, Львівська, Волинська, Рівненська, Тернопільська, Івано-Франківська) та деяких центральних (Хмельницька, Вінницька, Черкаська) областях. Саме в цих областях у період кінця 60-х — 80-х рр. XX ст. відбувається найбільш інтенсивне зрушення в галузевій структурі промисловості, головним чином, за рахунок прискореного розвитку середньо- та деяких високотехнологічних галузей машинобудування. Переважна більшість підприємств цих галузей (виробництво засобів зв’язку, електронна та радіотехнічна промисловість тощо) входили до складу ВПК Радянського Союзу. Розташування цих виробництв у названих областях було зумовлено наявністю тут у той період широкої мережі міст із недостатньо розвинутою виробничою базою, вигідним економіко-географічним положенням, значними трудовими ресурсами, що потенційно робили їх ядрами промислового зростання.

Розвиток в Україні галузей і виробництв пріоритетних для високоіндустріальної стадії розвитку мав низку позитивних наслідків. Серед них, насамперед, треба назвати відносну стабілізацію темпів зростання промислового виробництва, яка відмічалась у країні впродовж другої половини 60-х — першої половини 70-х років XX ст. У середньому вони становили 8 % щорічного приросту виробництва.

В Україні, як і в інших республіках Радянського Союзу, цей період відзначився початком стагнації виробництва. Планований характер радянської економіки не зміг запобігти кризі, яка відчутно проявилась у другій половині 70-х — на початку 80-х років XX ст. Саме цей період характеризується різким спадом середньорічних темпів зростання промислового і сільськогосподарського виробництва.

Крім іншого у спадок від Радянського Союзу Україна отримала значною мірою мілітаризовану промисловість (близько 35 % потужностей ВПК колишнього СРСР) з деформованою галузевою структурою, у якій відмічалось надмірне (понад 70 %) переважання галузей важкої індустрії. Усі ці вади разом унеможливили прогресивні зрушення в структурі промислового виробництва, перехід країни на якісно вищу стадію розвитку.

Не відбулись ці зміни й після задекларованого переходу країни до ринку, здобуття нею незалежності. У процесі трансформації економічних умов господарювання (перехід до ринкових відносин, інтеграція у світову господарську систему і т. ін.) при зволіканні з реалізацією дієвих реформ в економічній сфері криза ще більше посилилась і набула руйнівного характеру. У 1990 р. зростання промислового виробництва припинилось, а у наступні роки відбувся його різкий спад. Лише у 1995 р. темпи падіння почали уповільнюватись, а з 1999 р. намітилося певне зростання виробництва. Однак це було зумовлено не стільки інституційними змінами в економіці, розвитком ринкової інфраструктури чи підвищенням ефективності функціонування виробництва, скільки сприятливою кон’юнктурою для продукції базових галузей промисловості України на міжнародному ринку.

Господарство України розвивалось переважно екстенсивним шляхом, тобто за рахунок додаткового залучення ресурсів.

Господарський комплекс, як і будь-яка система, має певну структуру, що передбачає наявність складових частин і зв’язків між ними. Головними складовими частинами його є дві сфери. У першій з них (виробничій) безпосередньо створюються матеріальні блага. Сфера послуг (невиробнича сфера) надає послуги населенню.

Отже, національний господарський комплекс є поєданням підприємств та установ у межах території країни, що задовольняють матеріальні й духовні потреби населення. За формою власності підприємства в Україні можуть бути: приватними, державними, колективними, у власності інших держав чи міжнародних організацій.

Міжнародний географічний поділ праці

Будучи елементом світового господарства, Україна є учасником процесу міжнародного географічного поділу праці — спеціалізація окремих країн і територій на виробництві та експорті певних товарів і послуг. В його основі є спеціалізація — орієнтація на випуск певного виду товарів або послуг. У результаті міжнародного географічного поділу праці виникають виробництва міжнародної спеціалізації, — види діяльності у виробничій сфері чи сфері послуг, що переважно зорієнтовані на експорт продукції або обслуговування іноземних громадян. Для цього країна повинна мати перевагу у виробництві певного виду продукції чи наданні послуг перед іншими країнами. Ці переваги можуть полягати в якості товару чи послуг або ж у їх низькій собівартості. Водночас інші країни повинні відчувати потребу в таких товарах чи послугах, що будуть дефіцитними. Також при міжнародному поділі праці важливі помірні витрати на транспортування продукції до місця призначення або надання послуг мають бути економічно вигідними.

Галузева структура господарства

Усі галузі національного господарства об’єднують у дві сфери: матеріальне виробництво та сфера послуг (раніше їх називали виробничою та невиробничою сферами). До сфери матеріального виробництва входять промисловість, сільське господарство, будівництво й транспорт (за міжнародною класифікацією дві останні належать до сфери послуг). Кожна з цих галузей поділяється на вужчі галузі, підгалузі, види виробництв, які випускають матеріальні товари.

У сфері послуг створюються духовні блага та послуги невиробничого та виробничого характеру. До неї належать освіта, наука, культура, медичне та рекреаційне обслуговування, зв’язок, торгівля, страхування, житлово-комунальний комплекс, сфера управління та ін.

У галузевій структурі господарства (сукупність галузей економіки країни, співвідношення та зв’язки між ними) України сфера матеріального виробництва переважає над сферою послуг (відповідно 2/3 і 1/3). Галузева структура господарства безпосередньо відображає процес суспільного поділу праці, вказуючи на функціональні відмінності між окремими галузями. У сфері матеріального виробництва України переважає промисловість (71 % вартості вироблених товарів) і сільське господарство (21 %). Національне господарство є промислово-аграрним.

Поняття галузь і міжгалузевий комплекс

Галузь — це група подібних за технологією виробництва та призначенням їх продукції підприємств, об’єднаних єдиним управлінням чи внутрішньою координацією. Галузі господарств України тісно взаємозв’язані між собою, вони утворюють комплекс.

Міжгалузевий комплекс — це система економічно пов’язаних між собою виробництв, діяльність і розташування яких зумовлені технологією і територіально. Основні міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хімічний, лісовиробничий, агропромисловий, рекреаційний, будівельний, морепромисловий, науково-технічний, соціальний та ін.

Форми суспільної організації виробництва

Кожна галузь господарства представлена сукупністю підприємств чи установ, які розміщуються на території країни та функціонують відповідно до особливостей виробничих процесів, мета їх функціонування в оптимізації процесу виробництва. Основою для цього виступають певні форми суспільної організації: концентрація, дисперсія, спеціалізація, кооперування, комбінування та агломерування. Кожна з них — самостійна форма організації виробництва, хоча вони тісно пов’язані і взаємообумовлені.

Концентрація (зосередження) — це процес оптимального зосередження виробництва на великих підприємствах. Зростання концентрації виробництва відбувається за рахунок розширення діючих підприємств, будівництва нових великих підприємств або об’єднання кількох малих. Економічний ефект при цій формі організації виробництва забезпечують за рахунок зменшення затрат на одиницю продукції, збільшенням фінансових можливостей для модернізації підприємства та ін. Так, використання потужніших у 2-3 рази енергоблоків електростанцій призводить до збільшення продуктивності праці (кількості виробленої продукції на одиницю часу) одного робітника у 2-2,5 рази. Однак надмірна концентрація призводить до негативних наслідків через зростання відстані перевезень сировини та готової продукції.

Дисперсія (розосередження) — форма організації суспільного виробництва, що передбачає послаблення ролі великих підприємств та стимулює появу та розвиток малих та середніх підприємств, які часто є передовими, спеціалізованими, мобільними та економічно ефективними виробництвами, чутливими щодо кон’юнктури ринку і переважають передусім у науково-виробничій сфері діяльності.

Спеціалізація — це звуження профілю підприємства, орієнтація на виготовлення певного продукту, його частини або обмеження його окремою стадією послідовного технологічного ланцюга. За формою вона може бути предметною і подетальною. В умовах подетальної спеціалізації на окремих підприємствах випускають частини, вузли або деталі готового складного виробу. Предметна спеціалізація полягає у випуску підприємством готової продукції (телевізорів, автобусів, верстатів). На глибше спеціалізованих виробництвах краще використовують знаряддя праці й сировину, підвищують кваліфікацію робітників і продуктивність праці, а тому продукція стає дешевою. Спеціалізація виробництва вимагає кооперування.

Кооперування — це регулярні, спеціально зумовлені зв'язки між підприємствами, які спеціалізуються на виробництві окремих частин одного виробу. Найрозвинутіше кооперування в галузях, що виробляють складну продукцію, особливо в машинобудуванні. На автомобільних заводах 40-60 % загального обсягу продукції становить та, що надходить із суміжних підприємств. Особливо вигідно, коли кооперовані підприємства розташовані близько, що зменшує транспортні затрати.

Агломерування — процес формування потужних урбанізованих (характеризуються ознаками, властивими великому місту) територій, що є центрами тяжіння капіталу, підприємницьких проектів та людей. Вінцем цього процесу є утворення агломерацій. Для агломерацій типовими рисами є: територіальна близькість розташування підприємств, висока інтенсивність різноманітних зв’язків між ними, отримання переваг від спільного розташування та кооперації.

Поєднання на одному підприємстві (комбінаті) кількох виробництв, що можуть належати до різних галузей промисловості, називають комбінуванням. Ґрунтується воно на основі комплексної переробки вихідної сировини, відходів виробництва або послідовній технологічній обробці сировини. Найхарактерніше комбінування для металургійного, хіміко-індустріального та лісовиробничого комплексів.

Суспільство зацікавлене у високій ефективності виробництва, що визначається відношенням корисного результату (ефект) до витрат (праця, матеріали) на його одержання. Чим менші витрати на випущену продукцію, тим ефективніше виробництво. Показником ефективності є собівартість — це витрати підприємства (у грошах) на виробництво та реалізацію одиниці продукції.

Поняття про територіальну організацію господарства

Крім галузевої структури національного господарства в економічній географії розглядають його територіальну структуру. Під територіальною структурою господарства (господарського комплексу) розуміють поділ національного господарського комплексу або його економічних районів на окремі чітко виражені частини (елементи).

Первинною ланкою виробничої сфери є підприємство. Сьогодні за формою власності ці підприємства поділяють на приватні, колективні, комунальні, державні. Підприємства (господарські об’єкти) приватної власності можуть належати окремим особам. Підприємства колективної власності — це акціонерні товариства, де формальними власниками можуть бути тисячі людей, які купили акції. Комунальна власність належить місцевим радам та органам, що утворюються ними. До неї переважно належать теплові й газові мережі населених пунктів, водопостачання, міський пасажирський транспорт, міські господарства з озеленення тощо. Загальнодержавна власність характерна для енергетичної системи, системи транспорту загального користування, майна Збройних сил.

Підприємства та цілі галузі розташовуються у відповідності з певними закономірностями. Одним з найважливіших способів підвищення ефективності виробництва в країні є правильна територіальна організація господарства, що передбачає науково обґрунтоване розташування взаємопов’язаних галузей і виробництва на території країни.

Особливою формою територіальної організації господарства є територіально-виробничі комплекси — об’єднання взаємопов’язаних галузей виробництва на певній території. Економічна єдність територіально-виробничих комплексів формується на основі як безпосередніх виробничих зв’язків між підприємствами, так і спільного використання природних і трудових ресурсів, виробничої і соціальної інфраструктури.

Галузі господарства на території України здебільшого зосереджуються у промислових районах, центрах і вузлах, які є елементами територіальної структури господарства.

• Промисловий центр — це населений пункт, де зосереджено кілька промислових підприємств, що спеціалізуються на певному виробництві. Населення його зайнято переважно в промисловості.
• Промисловий вузол — це сукупність промислових центрів, що пов'язані між собою інфраструктурою та трудовими ресурсами.
• Промисловий район — це територіально-виробничий комплекс з чіткою промисловою спеціалізацією виробництва. Він охоплює зазвичай територію однієї або кількох областей.

Невідповідність між потенціалом української економіки та її сучасним станом є очевидним. У господарстві України досі переважають енерго- і матеріаломісткі екологічно небезпечні виробництва. Багато підприємств випускають продукцію низької якості та високої собівартості, яка часто неконкурентоспроможна на внутрішньому та зовнішньому ринках. Далека від досконалості й територіальна організація господарства України, що дісталась нам у спадок від СРСР. В одних районах зосереджені значні виробничі потужності, інші території надзвичайно слабо розвинуті. Неоптимальні також господарські зв’язки, що унеможливлює виробництво певних видів продукції в межах своєї держави й вимагає залучення до цього інших країн. Доволі часто кваліфіковані працівники працюють на некваліфікованій роботі за кордоном, у той час як власні підприємства з різних причин простоюють.

Економічний потенціал. Показники соціально-економічного розвитку. Валовий національний продукт, національний дохід. Показник якості життя

Сукупним показником, що характеризує економічну могутність та незалежність держави є економічний потенціал країни — сукупність трудових, матеріальних і природних ресурсів, що залучені або можуть бути залучені у господарську діяльність. В економічному потенціалі органічно поєднуються професійні знання й уміння людини з використанням різноманітних знарядь і предметів праці. Знаряддя праці визначають виробничі можливості будь-якого підприємства, беруть участь у виробничому процесі протягом багатьох років, а відтак зношуються. Предмети праці — сировина, паливо, мастильні матеріали та інші ресурси, котрі беруть безпосередню участь у виробничому процесі, змінюючи свою натуральну форму та перетворюючись у черговий продукт.

До економічного потенціалу країни відносять науково-технічний прогрес — сукупність ресурсів і можливостей науки, що дають змогу ефективно вирішувати господарські питання. Складовими НПК є наукові кадри, матеріально-технічна база науки, наукова інформація.

Інтегральним показником соціально-економічного розвитку держави є валовий внутрішній продукт (ВВП) — сукупна вартість усього обсягу товарів і послуг, вироблених і реалізованих упродовж року в країні. Цей показник характеризує рівень розвитку господарства, результативність окремих його галузей, участь країни в світових господарських процесах. Близьким до ВВП є показник валового національного продукту (ВНП) — сукупність усіх вироблених у країні товарів та надання послуг за рік незалежно від розташування національних підприємств.

З обсягом виробленого ВВП тісно пов’язані показники рівня життя населення, зокрема рівень заробітної плати та середній дохід сім’ї, рівень споживчих цін.

Показником соціально-економічного розвитку країни є національний дохід — сукупність усіх доходів, що формуються в країні в результаті розвитку господарства. Похідним від нього є показник національного доходу на душу населення — загальний обсяг національного доходу, поділений на кількість населення країни. У 2014 р. в Україні цей показник становив 3 400 доларів США на особу.

Стратегічною метою України повинен бути збалансований розвиток, що оцінюється через індекс людського розвитку — інтегральний показник, що розраховується щорічно для міждержавного порівняння і вимірювання рівня життя, грамотності, освіченості та довголіття, як основних характеристик людського потенціалу досліджуваної території. У 2014 р. Україна відносилась до країн з високим ІРЛ, посідаючи 83 місце серед 187 оцінюваних країн.

Промисловість. Промисловість як сфера матеріального виробництва

Промисловість — провідна галузь виробничої сфери та господарського комплексу України на сучасному етапі. У ній створюють близько 67 % валового суспільного продукту держави. Промисловість визначає рівень економічного розвитку держави, забезпечує надходження основних фінансових ресурсів у державну скарбницю.

Рівень розвитку промисловості та характер її розташування в країні не відповідає сучасним вимогам, що в першу чергу стосується організації виробництва та його технічного оснащення. Україні потрібна структурна перебудова промисловості в напрямку зменшення частки матеріале- та енергомістких галузей. Натомість необхідно стимулювати розвиток трудомістких сучасних галузей промисловості. Розвиток промисловості значною мірою залежить від успішної наукової діяльності вчених, конструкторів, винахідників, раціоналізаторів, що в свою чергу визначає технічний прогрес в усіх галузях господарства.

Одним з найважливіших шляхів підвищення ефективності виробництва в країні є продумана територіальна організація промислового виробництва, що передбачає науково обґрунтоване розташування взаємопов’язаних галузей виробництва на території країни, ліквідацію великої нерівномірності в розвитку промисловості, формування оптимальних територіально-виробничих комплексів, промислових районів та вузлів.

Найвищий рівень розвитку промисловості сьогодні властивий для східних та центральних областей — Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, а найнижчий — для західноукраїнських: Тернопільської, Рівненської, Волинської, Чернівецької.

Галузева структура та спеціалізація промисловості

Промисловий комплекс України багатогалузевий. За часткою продукції серед усіх галузей виділяються металургія (21 %), харчова (18 %), електроенергетика (14 %), машинобудування (12 %), гірничовидобувна (11 %).

Загалом галузі промисловості України (як і в інших державах світу) поділяють на видобувні та оброблювальні. Видобувні галузі видобувають різні види палива і сировини з надр, а тому є залежними від запасів та розташування цих ресурсів. Оброблювальні галузі займаються переробкою чи обробкою сировини (машинобудування, харчова, легка та ін.).

Частка продукції галузей промисловості, %

Структура промислового виробництва постійно змінюється. Так, протягом останнього десятиліття стабільно високою є частка продукції чорної металургії, деревообробної, целюлозно-паперової промисловості, зменшується — машинобудування, легкої промисловості.

Сучасні проблеми і перспективи розвитку та розташування промисловості

На розташування підприємств і установ господарського комплексу країни впливають певні чинники, які зумовлюють найефективніше функціонування їх у даному місці, найменші заграти на виробництво і транспортування продукції, їх називають факторами розташування господарства.

Фактори розташування групують, виділяючи серед них: а) природні (паливний, сировинний, водний, природних умов); б) техніко-економічні (енергетичний, сировинних ресурсів, транспортний, споживчий, економіко-географічного положення, виробничої інфраструктури); в) демосоціальні (трудових ресурсів, споживчий, соціальної інфраструктури).

Під сировинним фактором у першій групі слід розуміти природну сировину, а в другій групі — матеріали, які виготовлені на підприємствах (метал, пластмаса), що йдуть на подальшу переробку. Споживчий фактор у групі техніко-економічних факторів стосується підприємств-споживачів, а в групі демосоціальних — населення. З розвитком науки, впровадженням в економіку досягнень НТП, вплив деяких чинників на розташування господарства (особливо природних) поступово зменшується.

У процесі розвитку суспільства, при плануванні нових підприємств держава має певні загальні інтереси, які часто не узгоджуються з факторами розташування окремої галузі. Нею розробляються певні принципи територіальної організації промисловості, сільського господарства, транспорту, сфери послуг. Це головні напрямки розвитку господарства і суспільства загалом стосовно їхнього розташування або принципи територіальної політики держави.

Українська економічна географія обґрунтовує такі принципи розташування господарства:

• наближення виробництва до джерел сировини, палива, енергії, районів споживання готової продукції та зосередження трудових ресурсів; • вирівнювання економічного розвитку всіх регіонів країни, активніше освоєння нових чи пожвавлення розвитку депресивних районів; • комплексний розвиток і раціональне поєднання різних галузей виробництва та сфери послуг; • урахування екологічних проблем; • обмеження розвитку великих міст, активізація розвитку малих і середніх міст; • врахування міжнародних зв’язків; • максимальне врахування досягнень науково-технічного прогресу.

Деякі з цих принципів розташування господарства не узгоджуються з факторами і призводять до зростання собівартості продукції й послуг. Однак у країнах з ринковою економікою через надання пільгових кредитів, зниження податків тощо, заохочують підприємців споруджувати нові господарські об’єкти там, де зацікавлена держава. Наприклад, найвигідніше побудувати сучасне підприємство машинобудування у великому місті, де у достатній кількості наявні висококваліфіковані трудові ресурси, надійні транспортні шляхи. Однак державі необхідно забезпечити роботою і підвищити рівень життя мешканців малого міста. Тоді вона створює за рахунок власних коштів сприятливі умови для будівництва об’єкту саме в ньому. У перспективі це дасть позитивний економічний результат як суспільству, що подбало про жителів малого міста, так і самому підприємству, що з часом буде добре забезпечене кваліфікованими кадрами, транспортними магістралями, спорудженими за підтримки держави.

Тестові завдання

32. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ. ПРОМИСЛОВІСТЬ

32.1. За часткою промислової продукції, яку випускають в Україні, лідерами є

• А чорна металургія, паливна, легка та хімічна промисловості
• Б чорна та кольорова металургія, харчова промисловість
• В чорна металургія, машинобудування, харчова та легка промисловості
• Г харчова, хімічна та лісова промисловості

32.2. До виробничих функцій промисловості НЕ належить

• А видобуток мінеральної сировини й палива
• Б експлуатація природних ресурсів рослинного й тваринного походження
• В переробка сільськогосподарської сировини
• Г спорудження промислових будівель

32.3. Поняття, яке відповідає визначенню: це система економічно пов'язаних між собою виробництв, діяльність і розташування яких зумовлені технологією і територіально

• А галузева структура господарства
• Б господарство
• В міжгалузевий комплекс
• Г територіальна структура господарства

32.4. Правильне визначення терміну спеціалізація

• А регулярні, спеціально зумовлені зв’язки між підприємствами, які спеціалізуються на виробництві окремих частин одного виробу
• Б звуження профілю підприємства, орієнтація на виготовлення певного продукту, його частини або обмеження його окремою стадією послідовного технологічного ланцюга
• В процес оптимального зосередження виробництва на великих підприємствах
• Г поєднання на одному підприємстві (комбінаті) кількох виробництв, що можуть належати до різних галузей промисловості

32.5. Поселення, у якому розташоване одне мале чи середнє промислове підприємство, називають

• А промисловим пунктом
• Б промисловим центром
• В промисловим вузлом
• Г промисловою агломерацією

32.6. Населений пункт, де зосереджено кілька промислових підприємств, що спеціалізуються на певному виробництві називають

• А промисловим пунктом
• Б промисловим центром
• В промисловою агломерацією
• Г промисловим вузлом

32.7. Сукупність промислових підприємств, зосереджених у крупних містах, що мають виробничі зв’язки, спільну інфраструктурну базу і трудові ресурси, територіально утворюють

• А промислову агломерацію
• Б промисловий центр
• В промисловий вузол
• Г промисловий пункт

32.8. Компактно розташована на порівняно невеликій території сукупність промислових центрів і вузлів, що перебувають у тісному економічному зв’язку, називають

• А промисловим пунктом
• Б промисловим центром
• В промисловою агломерацією
• Г промисловим вузлом

32.9. Територіально-виробничий комплекс з чіткою промисловою спеціалізацією виробництва, що охоплює територію однією або кількох сусідніх областей

• А промисловий пункт
• Б промисловий центр
• В промисловий вузол
• Г промисловий район

32.10. Правильний варіант ланцюга галузь — підприємство — головний чинник розміщення підприємств

• А харчова промисловість — виробництво цукру — кваліфіковані кадри
• Б сільське господарство — вирощування зерна — паливні ресурси
• В гірничовидобувна промисловість — вугільні шахти — наука
• Г лісова промисловість — виробництво меблів — споживач

32.11. Група, в якій підприємства належать до однієї галузі промисловості

• А ГЕС, ТЕС, акумуляторний завод
• Б фабрика трикотажних виробів, завод феросплавних матеріалів, завод хімволокна
• В завод пластмас, лакофарбовий завод, цегельний завод
• Г металургійний комбінат, феросплавний комбінат, збагачувальний комбінат

32.12. Галузі господарства України, у якій з початком ринкових реформ найшвидше зростала кількість працівників

• А військова промисловість, житлово-комунальне господарство, освіта
• Б металургія, машинобудування, культура
• В охорона здоров’я, текстильна промисловість
• Г банківська сфера, торгівля, фінанси

32.13. Промисловий вузол, для якого характерний виробничий профіль: чорна металургія, вугільна промисловість, коксохімія, важке машинобудування

• А Дніпровський
• Б Донецький
• В Львівський
• Г Полтавський

32.14. Промисловий вузол, у якому діють такі підприємства: металургійний комбінат, завод електросплавів, феросплавний, коксохімічний, алюмінієвий, титаномагнієвий заводи

• А Маріуполь
• Б Дніпро
• В Харків
• Г Запоріжжя

32.15. Міста України, що є потужними центрами видобувної промисловості

• А Донецьк, Запоріжжя
• Б Дніпро, Нікополь
• В Макіївка, Харків
• Г Кривий Ріг, Донецьк

32.16. Область, де виняткове значення має цукрова промисловість

• А Львівська
• Б Тернопільська
• В Запорізька
• Г Дніпропетровська

32.17. До областей з найвищим рівнем розвитку промисловості належить

• А Вінницька
• Б Запорізька
• В Львівська
• Г Чернівецька

32.18. Форма територіальної організації виробництва Придніпров’я

• А промислове підприємство
• Б промисловий вузол
• В промисловий пункт
• Г промисловий район

32.19. Сільське господарство має виняткове значення

• А для Вінницької області
• Б для Житомирської області
• В для Чернігівської області
• Г для АР Крим

32.20. Тенденція у промисловому виробництві, що забезпечує науково-технічний прогрес

• А розвиток галузей з видобування кольорових металів
• Б розвиток чорної металургії
• В розвиток високотехнологічних галузей
• Г розвиток галузей сільськогосподарського машинобудування

32.21. До переробної промисловості належать

• А ГЕС, текстильна промисловість, шкіргалантерейна промисловість
• Б гірничозбагачувальна промисловість, залізорудна промисловість, лісозаготівельна галузь
• В транспортне машинобудування, електротехнічне машинобудування, органічна хімія
• Г легка промисловість АЕС, ГЕС

32.22. Галузі промисловості, які НЕ належать до важкої індустрії

• А взуттєва промисловість
• Б виробництво цистерн
• В промисловість будівельних матеріалів
• Г теплова електроенергетика

32.23. Увідповідніть терміни та їх стислі визначення

• 1 економіка
• 2 галузь
• 3 виробнича інфраструктура
• 4 соціальна інфраструктура
• А сукупність підприємств, які безпосередньо впливають на стан і розвиток людей
• Б сукупність підприємств, які виготовляють однорідну продукцію або надають однорідні послуги
• В сукупність підприємств, що обслуговують виробництво
• Г сукупність всіх видів господарської діяльності на певній території
• Д процес оптимального зосередження виробництва на великих підприємствах

32.24. Увідповідніть форми організації виробництва та їх стислі визначення

• 1 концентрація
• 2 спеціалізація
• 3 кооперування
• 4 комбінування
• А зосередження виробництва на одному підприємстві для формування безвідходного та маловідходного виробництва
• Б формування зв’язків між спеціалізованими підприємствами
• В зосередження виробництва на випуску певної продукції, деталей, вузлів
• Г оптимальне зосередження виробництва на великих підприємствах
• Д виробництво, основна частина працівників якого зайнята виробництвом засобів виробництва

32.25. У галузевій структурі промисловості України основна вага припадає на

• 1 хімічну
• 2 деревообробну
• 3 металургію
• 4 машинобудування
• 5 харчову
• 6 електроенергетику
• 7 транспорт

32.26. Укажіть три галузі в господарській структурі України, які належать до видобувних

• 1 марганцеворудна
• 2 залізорудна
• 3 алюмінієва
• 4 важке машинобудування
• 5 гірничо-хімічна
• 6 чорна металургія
• 7 хімічна

32.27. У галузевій структурі промислового комплексу України на металургійну промисловість припадає 21 %, на харчову промисловість — 18 %, електроенергетику — 14 %, машинобудування — 12 %, гірничовидобувну галузь — 11 %, хімічну промисловість — 7 %, деревообробну промисловість — 4 %, інші галузі — 13 %. Визначте частку промислової продукції України, яка припадає на важкі галузі.