Українська література. 7 клас. Заболотний
Розділ 2. І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов
Окриленість душі в поезії та прозі
Електрокари чи гіроборди на вулицях, мультиварки чи бездротові пилососи в оселях - звичні для сьогодення речі. А ще можна вмикати світло голосовими командами й зводити будинки за допомогою 3D-принтерів...
• Що нового ви запропонували б для забезпечення життєдіяльності міст і сіл?
• А які технічні новинки в побуті, на вашу думку можуть з'явитися найближчим часом?
• Чи можуть технічні новації допомагати довкіллю?
А ось героїня повісті Михайла Стельмаха «Щедрий вечір» нічого цього не знала й жила в селі, любила природу та мріяла побувати у Вінниці, бо в міських оселях уже була електрика, а вулицями їздили трамваї. Завітаймо разом з автором до цієї світлої дівчинки та скуштуймо меду з липовим чаєм.
Михайло Стельмах
(1912-1983)
Михайло Стельмах народився в селі Дяківці на Вінниччині. Про своїх рідних митець завжди згадував із любов’ю і вдячністю. Дід Дем’ян був на всі руки майстром: пошукати треба було вправнішого коваля, стельмаха1, механіка. Одного разу він навіть відремонтував автомобіль, хоча тоді вперше бачив машину. Бабуся тонко відчувала все живе, на плодові дерева у своєму саду мало не молилася, розмовляла з ними.
1 Стельмах - майстер, який робить вози, сани, колеса тощо.
Дитинство Михайлика до восьми років проходило в Одесі, де його батько працював у порту. Згодом родина повернулась у рідне село. Батько господарював на невеликому клаптику землі, любив працювати з деревом, як казали сусіди, мав золоті руки. Мати майбутнього письменника була дуже доброю, ласкавою, милосердною. Вона пробудила в серці сина любов до землі, природи, навчила милуватися довкіллям. Найдужче любив хлопчик зимові свята, коли колядували й щедрували. Ще в школі написав свою першу п’єсу, яку показали на сцені сільської бібліотеки.
Михайло Стельмах закінчив Вінницький педагогічний інститут, учителював, пройшов нелегкими шляхами Другої світової війни. Мова його творів унікальна: красива, настільки добірна, аж запашна. І ви це відчуєте, читаючи повість «Щедрий вечір», у якій митець залишив найкращі спогади про своє дитинство.
ЦІКАВО ЗНАТИ
У Михайла Стельмаха було троє дітей: двоє синів і донька. Старший син - Ярослав Стельмах - письменник, драматург, кіносценарист. Його повість «Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера» ви вже вивчали в 6-му класі. Письменником став і менший син Дмитро, а донька Марта стала філологинею, фольклористкою, дизайнеркою ландшафтів.
Щедрий вечір
ПОВІСТЬ
(Уривки)
Розділ другий
(...) З грибами в одній руці, а з поводом у другій поволеньки доходжу до загорожі, де зараз трава аж куриться пахощами й прив’яленим сонцем. Отут, при дорозі, путаю нашу коняку й з грибами поспішаю до куреня1. Але ні в курені, ні на пасіці Люби нема. То що мені робити? Я кладу на видноті гриби, кажу, щоб вони нікуди не втекли з куреня, а сам думаю майнути в осичняк2 пошукати красноголовців3. Там є таке місце!
1 Курінь - легка будівля, сторожка (на городах, у лісі і т. ін.).
2 Осичняк - осиковий ліс або гай.
3 Красноголовець - їстівний гриб із червоною або жовтогарячою шапкою (підосичник).
Гриби красноголовці
Біля борсукової нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи бачить борсук сонце, чи він у темені прочавкає і проспить усе життя?
Я лягаю на землю, притуляюся вухом до того місця, під яким повинен вилежуватися борсук із борсученятами. Ось щось злегка чи то піді мною, чи за мною зашаруділо. Напевне, заворушилася борсукова сімейка. Може, вона саме засіла за стіл й орудує біля миски? Я починаю всміхатися, у думці вже всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарює сміх:
- Може, тобі й подушку покласти? Будеш вилежуватися, наче борсук!
Борсук
Я відриваю голову од землі, а біля мене аж перехитується од сміху Люба.
- І чого б ото я одразу всі зуби продавав? - кажу трохи невдоволено.
- Бо зраділа, що тебе побачила, - мов очеретинка, розгойдується Люба. - А ти щось привіз мені?
- А що ж тобі треба було привезти?
- Ніби й не догадуєшся? Якусь книжку.
- Привіз казки страшні-страшні.
- Я цих і слухати не хочу.
- Чого?
- Бо як начитаєшся їх, то так страшно стає в лісі. - І дівчинка боязко озирнулася назад, ніби там, за деревами, коловоротилась різна погань.
- А от мені й зовсім не страшно, - відчайдушне обманюю, а сам згадую, як мені колись уночі чорні дідові штани здалися чортом.
- Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечисті. Мій тато каже, щоб і я нічого не страхалась, а я все одно страхаюсь.
- І чого ж ти боїшся?
- Грому, різної погані й сови.
- Сови?
- Еге. Вона увечері так моторошно кричить, що волосся саме їжаком підіймається. І очі її страшно світяться уночі. Тоді я забиваюсь у курені татові під руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвіта! Будять мене то соловей, то зозуля, то іволга, то одуди, а то й роса. Ти щільникового меду хочеш?
Олександр Коваль. Ілюстрація до повісті Михайла Стельмаха «Щедрий вечір»
І хоч мені дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так віднікуюсь, наче щодня маю мед у своїй хаті.
- І даремно, - каже чиїмись словами Люба. - Мед - це здоров’я.
- Ну, коли здоров’я, то попробую.
- От і добре, - показує рідкі зуби Люба. - А може, тобі й чумацької юшки зварити?
- Та ні, мабуть, не треба.
- От я все набиваюсь, а ти все віднікуєшся і віднікуєшся. Гордий чогось став... Михайлику, а я тобі щось хочу сказати. - І дівчинка, оглянувшись, засоромлено подивилася на мене. - Сказати чи ні?
Я теж чогось ніяковію і теж озираюся довкола.
- Кажи, як маєш щось...
- Ось дай відсапну. Тільки ти нікому нічичирк. Чуєш?.. Оце ж учора в моєї тітки Василини був аж із Вінниці якийсь головний над співаками. Він такий патлатий і смішний-смішний! Як заспіває, то в нього рот стає пащекою - ціле горня влізло б туди. Він привіз тітці якісь ноти...
- І що?
- То тітка Василина візьми та й похвалися йому, що я теж гарно співаю і виводжу підголоском. От йому й захотілося послухати мене. А я все соромилась і соромилась перед городським. Тоді моя тітка сказала, щоб ми разом заспівали. І ми заспівали разом, бо так і легше, і не соромно.
- І що далі?
Люба кумедно відкопилила губи, сторчма поставила очі, як той головний над співаками, і посміхнулась. (...)
Осиковий ліс
- Отак живе людина і не знає, що вона - голос. Головний над співаками обіцяв якось і мене, і тітку Василину викликати у Вінницю. Тоді я там і театр, і трамвай побачу.
- Щастить же людям! - кажу я, а Люба починає сміятись. - І що ти тому головному співала?
- Журливої: «Ой під яром-яром пшениченька яра, в долині овес». І веснянки співала, теж сумні. А він сказав, що в них живуть голоси якихось предків. Такий уже розумний чоловік, що й половини слів його не второпаєш. Він і моєму татові сказав, що я голос... Ходімо до куреня.
- А що в тебе в торбинці?
- Хіба не бачиш? Липовий цвіт.
- На чай збираєш?
- Ні, у нас приймають його на ліки. От я і зароблю собі на зошити. Назбираю цвіту аж на цілий срібний карбованець, бо дуже люблю, коли є багато зошитів. Збираймо разом цвіт. У мене в курені й посушимо, бо на сонці не можна. Як ти?
- Можна й разом.
- То спершу ходімо їсти мед.
І в цей час біля нас ворухнулася чиясь тінь. Я озирнувся. Біля самої Люби зупинився із старенькою рушницею в руках темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергій. (...)
- Скажи, он там борсук ще живе? - і дядько Сергій націлився берданкою на нору звірка.
- Що ви, дядьку, робите?! - злякано скрикнула Люба.
На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмішка:
- Не бійся, він мені тепер не потрібний. От коли нагуляє жиру, я таки доберуся до нього. Тут якоїсь кізочки або зайця не бачила?
- Нема тут ні кізочки, ні зайця...
Дядько Сергій крутнувся і, тримаючи рушницю навпереваги, сторожко пішов у глибінь притихлого лісу.
- Попрощається сьогодні із життям якийсь звір чи птах. Не доведи господи мати такого родича, - сказала Люба чиїмись словами. - Тато говорить, що в нього затверділа совість.
Після зустрічі з дядьком Сергієм мені вже навіть меду не захотілося.
Липовий цвіт
- Краще спочатку нарвемо липового цвіту.
- То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж на пів лісу. Мабуть, її цвіт найбільш цілющий. Правда ж, гарно буде, коли він допоможе якійсь добрій людині - візьме й підведе її на ноги?
- Ге. А далеко ця липа?
- Аж біля яру. От зараз розстелю цвіт у курені, та й побіжимо собі.
Я поглянув на небо, яке обкладали неспокійні грізно-фіалкові хмари, а Люба тим часом уже вискочила зі свого лісового житла, і ми побігли до тієї липи, що мала пособити добрим людям. Струнка, мов тополя, вона трохи навскіс стояла над яром, натрушувала і на ліс, і на яр свої пахощі, навколо неї живою сіткою ворушилися бджоли. Коли я виліз на дерево, за яром обізвався грім, а Люба налякано скрикнула.
- Чого ти?
- Боюся грому, - щиро призналася дівчинка. - Може, повернемося назад?
- Нарвемо цвіту й повернемось.
- Добре тобі казати: нарвемо! У мене вже і руки, і душа тремтять.
- А як же твій карбованець на зошити?
- Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чуєш! Знову загриміло, синім коренем вималювалася блискавка, розкрила шматок другого неба й згасла в хмарі.
- Ти не бійся, - заспокоював я Любу - то Ілля1 калачі розкидає.
- Аби ж калачі, а то громи й блискавки. Он уже й ліс перелякався грози, - заскімлила дівчинка.
1 Ілля - святий пророк; віряни вшановують його пам’ять улітку. Коли гриміло, казали, що то Ілля по небесному мосту калачі везе.
Справді, під темним небом затривожився, загудів ліс, закипіло листя на ньому, деревам чогось захотілося бігти, але вони не знали, куди податися, й, стогнучи, металися на всі боки. Знову мигнула блискавка раз і вдруге, ліс і зверху, і зсередини просвітився недобрим блакитнавим огнем, а грім, як навіжений, лупнув у кілька ціпів, неначе хотів обмолотити землю. І вона під ударами грози почала злякано кренитись у безвість. Тепер і мені стало лячно.
- Михайлику, зараз же злазь! - уже внизу обізвалася Люба сльозами.
І тільки я, обдираючи ноги, скотився з липи, як на землю стіною обвалилася злива. Одразу невидимим став ліс, тільки стогін його охоплював, затискав і перекочувався через нас. Та ось блискавка влучила в серцевину лісу, і він засвітився величезним фіалковим ліхтарем. А коли блискавка згасла, ми побачили інший огонь - біля самого яру, заломивши руки, горіло скалічене дерево.
- Михайлику, нам треба сховатись.
- Куди ж ми сховаємось?
- Я знаю таке дупло в дубі - велике-велике. Там ми обоє вмістимось, - сказала Люба, витираючи вже мокре обличчя.
Дощ у лісі
І я, пуста голова1, навіть не подумав, яке лихо могло спіткати того дуба, і побіг за Любою. Хустина спала їй на плечі, навколо її голови, стікаючи струмками, затанцювали коси й кісники, а дівчинка шматувала сизу пелену дощу, зникала в ній і знову з’являлась, мов тінь. Грім кидав її на землю, вона падала, підводилась і бігла вперед.
- Отак і голосу можна позбутися, - хотів я пожартувати, але Люба й вухом не повела2.
1 Пуста (порожня) голова (фразеологізм) - нерозумна, нетямуща людина.
2 Вухом не вести (фразеологізм) - зовсім не звертати уваги, не реагувати.
Ми сполохано металися між громами й блискавками, а дощ, як хотів, прав і виполіскував нас.
- Ось тут! - дівчинка раптом зупинилась перед старим гіллястим дубом. При його корені темніло нерівне присмалене провалля.
«Дубе, дубе, хто тобі душу виїв? - у думках запитав я дерева й сам відповів: - Літа мені виїли серцевину й душу».
Чи сподобалося вам питання Михайлика та відповідь на це питання?
І питання, і відповідь мені дуже сподобались, я хотів було запишатись, але передумав - це, певне, десь таке вичитав.
- Михайлику, сюди лізь!
Я ввійшов у дупло, мов у комірчину. Тут було темно й майже сухо. Люба встигла вже витертись, викрутити хустку й трохи заспокоїтись. Та ось знову, мов з гармати, тарахнув грім, дуб заскрипів усіма своїми кісточками, і лісовичка обома руками вчепилася в мене, а перегодя, сама себе заспокоюючи, запитала:
- Правда ж, тут не так лячно?
- Авжеж, - відповів я, зовсім забувши, як небезпечно в грозу сусідувати з великим деревом. Воно скрипіло й стогнало, обвалюючи на землю потоки дощу, а на нас крихти своєї зітлілої серцевини.
- Михайлику, може, ти казку розкажеш?
- Та від неї тобі ще страшніше буде.
- І це правда, - зітхнула дівчинка, притихла на якийсь час і раптом перелякано ойкнула.
- Ти чого?
- Ой, Михайлику, я зовсім забула за куріпку! Що тепер буде з нею, з її дітками?
- А що має бути з ними?
- Ти нічого не знаєш! У неї тільки-тільки вивелися дітки, вони зовсім безпорадні. Це ж вода потопить усіх. Біжімо рятувати їх. Усе одно мокрішими, чим є, не будемо. - І Люба першою вискочила з дупла, зіщулилась, глянула поверх дерев і полегшено зітхнула: - О, уже небо вивиднюється. Біжімо.
- І що це в тебе за куріпка?
- Я її на узліссі в заростях терну побачила, коли вона саме сиділа на яєчках. І я її трохи приручила до себе. Ой, аби ж не затопило її діток.
Розбризкуючи калюжі, ми побігли на узлісся. Від нас уже відкочувалися громи, над нами стишувався дощ, а під нами вигиналися, щасно плакали трави і цвіт. І пахло суницею, грибами, розіпрілим хмелем і тією житньою свіжістю, яку приносять тільки петрівчанські пучки блискавиць. Немало накидав їх сьогодні Ілля і в ліс, і поза ліс, вибиваючи нечисту силу.
Ми пробігли чиюсь загороду, у якій стояли високі вулики, обминули озерце червоного проса, перехопилися через струмок, що став тепер річкою, і опинилися на зарослому терном узліссі. За ним уже стояли поколошкані зливою жита й пшениці.
- Обережно, Михайлику, - тут подряпатися можна, - розводячи руками цупкі гілки, Люба зайшла в терник1. Ось вона зупинилася, пригнулася до землі й тихенько скрикнула.
1 Терник - зарості терну.
- Що там у тебе?
- Ось подивись, - дівчинка підвелася, простягнула до мене човником складені долоні. На них безпомічною сірою грудочкою лежало пташеня, завбільшки з волоський горіх. Воно навіть не могло підвестися на ноги. - І що мені робити з тобою? - жалісно запитала його.
Але пташеня і не поворухнулося.
Куріпка
- Замерзло, охляло, - пояснила дівчинка й обережно поклала свою знахідку в пазуху. - Ось іще одненьке!
Я теж нахилився до трави й побачив біля якоїсь трухлятини заболочене, з підвернутою голівкою пташеня. У руці воно й не писнуло, тільки болісно глянуло на мене затуманеним оком.
- А де ж куріпка? Чого вона покинула їх? - запитав я в Люби, яка й моє пташеня поклала собі в пазуху.
- Хто його знає? Може, грім наполохав і розігнав її діток, а вона тепер збирає їх докупи. А може, ще гірше щось сталося. Хіба мало ворогів у пташини? Почекаємо її.
- А як вона не прийде?
- То заберемо діток, і я доглядатиму їх сама. - Люба, прислухаючись до себе, неждано усміхнулась: - Вони вже дряпають мене ніжками. От дурненькі!
Ми винишпорили всю тернину й знайшли аж семеро пташенят. Люба поховала їх у пазуху, а сама неспокійно позирала на всі боки, визираючи матір куріпку.
Уже й розпогодилось, умите сонце перекинуло свої золоті коси на поля, і вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсім зігрілися і, попискуючи, бешкетували в Любиній пазусі.
- На волю просяться. Що мені робити з вами? - Та ось дівчинка витягнула шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж затаїв дух. Недалеко почувся занепокоєний пташиний поклик, потім біля куща вовчого лика з’явилася куріпка, її мокрі крила аж черкали землю, а побіля матері вовтузилося кілька пташенят. Ось куріпка занепокоєно зупинилася, повела головою, а крилами придержала діток. Птиця побачила людину.
- Красунечко моя, - тихо сказала Люба, полізла рукою до пазухи й випустила на землю пташеня.
Володя Чубарев й Ліля Суддя - виконавці ролей Михайлика й Люби у фільмі «Щедрий вечір»; режисер Олександр Муратов, кіностудія імені О. Довженка (1976)
Куріпка щось скрикнула на своїй пташиній мові, ступила крок до дитини, а та, розхитуючись і крильцями, і всім тілом, так поспішала-заточувалась до матері, що аж падала з ніг. Люба випустила усіх пташенят, з утіхою поглянула на них, шепнула мені:
- Ходімо, Михайлику, не будемо тривожити ні красунечки, ні й діток. Хай вони теж мають своє щастя.
І ми тихенько-тихенько почали вибиратися із чагарів. На душі в мене було таке, наче я не з куріпкою, а із самим сонцем зустрівся. Це ж і мати зрадіє, що ми допомогли бідолашній пташині.
Чому Михайлику здалося, що він зустрівся із самим сонцем?
Мокрі, стомлені, але радісно осміхнені, ми входимо в ліс, бредемо струмком і вражено зупиняємося прямо в розбурханій воді: навпроти нас, за галявиною, веселка порозвішувала всі свої стрічки, і в їхнім одсвіті діброва стала такою гарною, якою вона може тільки наснитися. (...)
Після літніх канікул Михайлик і Люба повернуться на навчання. Спрогнозуйте, чи із задоволенням діти йтимуть до школи, чи зможе Михайлик дати відсіч, якщо хтось насміхатиметься з його дружби з дівчинкою, та чи здійсниться мрія Люби побувати у Вінниці.
Розділ четвертий
Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити крила вітряків.
Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим дзвоном, що прибивається навіть на хутори. І от над хатами урочисто, густо обізвалася мідь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння і всюди-всюди порадувала босоноге школярство.
Ні, це не дзвін, а мої надії бентежно запасмилися наді мною і в мені. Вони тепло вихоплюють малого з подвір’я на лебедині крила та й несуть через діброви, села, ріки до того казкового міста, де скільки хочеш читай книжок і вчися аж на вчителя.
Про що мріяв Михайлик?
Враз усе покращало біля мене: і ясени з блакитнавими тінями й зеленим шумом, і нагорблена клуня із чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде в щось гарне моя дорога, і маківки, що бринять і бринять на городі, і навіть ледачі гарбузи, що повдягали різнобарвні сорочки та й, лежачи, вихваляються ними. (...)
А над нами гуде дзвін, і вище нього летять лелеки, а біля нас шелестять ясени і маківки, а під ногами сонце смикає за поводи тіні, - і все це зветься вересень, перший день до школи.
Сторч головою лечу до хатини. У клуні я мало не поздоровкався із стовпом і, розпашілий, зупиняюся на порозі, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.
- Що? Десь горить? - питається від печі мати.
- Дзвін! - відповідаю одним словом і заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на підвіконні.
Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усміхається і зітхає:
- От і дочекалися свята.
- А ви думаєте! - кажу гордовито і вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лінійку й коробку від сірників, у якій лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув’язаний олівець. У ті часи путящий, що не викришувався, олівець був цілим скарбом, тому його так берегла дітвора.
- То я, мабуть, і пішов.
- Квіти ж візьми вчительці, - підходить мати до столу, на якому лежать і стікають росою чорнобривці, гвоздики, айстри й майори.
Я вагаюсь: брати їх чи ні, бо в нас до школи приносять квіти лише дівчатка. Це їхня, а не хлоп’яча справа. І водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительці. От візьму букет і зненацька подам їй із-за спини.
А в цей час до хати заходить тато. Він оглядає мене так, неначе я з місяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
- Це ж для чого вам? - придивляюся до того батькового ока, що найбільше назбирує насмішку.
- Пригодиться, - каже тато. - Хочу надивитися, який ти є.
- Давно бачили? - показую зуби, вихитуюсь на місці, а на мені погойдується олівець.
Тато підходить до скрині й виймає звідти приплюснуту, схожу на пів коржа шапочку, її він дістав десь, мандруючи по херсонських степах.
- Ось тобі подарунок, сину.
З підозрілою цікавістю дивлюсь на цю блаватну, із справжнісінького сукна шапочку й питаю:
- І що воно таке, і до чого воно?
- Це, вважай, австрійський картуз - од війни залишився. Дуже гарне сукно.
- Не хочу я австрійського наголовника, хоч і з гарного він сукна.
- А в чому ж підеш до школи? У шапці рано, кашкет зносився, а бриль продірявився.
- Бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці, - кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. І раптом у моїй макітрі спливає щаслива думка: впакую букет в австрійську штукенцію і непомітно вручу його вчительці.
- Хай буде, тату, по-вашому!
Батько насовує мені на голову шапочку із справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи відходить і підхвалює мене:
- І виріс хлопець за літо нівроку, і кирпа в цьому році не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тільки, що чуб потемнів.
- Потемнів? І назовсім?
- Вважай, назовсім.
- І вже мене більше не будуть звати Пшеничним? - із жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прізвисько і від своїх, і від чужих.
- Напевне, не будуть.
І так шкода стає, що вже щось кудись відходить від мене, притьмарюючи радість такого славного дня.
- То я й пішов, - зітхаючи, кажу батькам.
Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:
- Іди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, - і тепер уже він зітхнув.
- Ви, тату, не журіться, - підбадьорюю його. - Ви ж читати он як умієте!
За ворітьми синє небо й другий дзвін під ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до воріт, відгорнув краї австрійської шапочки, зробив із неї торбину, обережно вклав туди квіти й вистрибом подався до школи. Біля попівського саду неждано зустрів нашу вчительку. Ось і вона побачила мене, і ласкава посмішка обметала її уста й усі молоді зморшки навколо очей.
- Добрий ранок, Насте Василівно!
- Добрий ранок, Михайлику. Як ти виріс за літо! - дивується й оглядає мене вчителька. - Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
- А чого ж, - не знаю, що сказати, а в душі радію, що таки підріс. Шкода тільки, що голос ніяк не хоче грубшати. А вже б і пора! - Ось нате вам, - соромлячись, виймаю квіти із шапочки й подаю вчительці.
- От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, - сміється Настя Василівна. - Спасибі, Михайлику.
- Я ще можу вам принести.
- Як тато-мама?
- Живі.
- Що вони роблять?
- Тато збирається жито сіяти, а мама - вибирати коноплі.
- Ти ж пособляв1 їм улітку?
1 Пособляти - допомагати.
- Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.
- Ти жито жав? - аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.
- А чого ж! Наше селянське діло таке... - і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе (...)
Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах. (...)
А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати й телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкільне подвір’я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатися до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:
- Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?
- Дві копійки без копійки й копійку здачі, - відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь - Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотилися клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. (...)
Я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.
- Михайлику, це ти?! - дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.
- І ти вже прийшла до школи? - не знаю, що сказати їй.
- Я перша прийшла, - і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчилися собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. - Усе боялася, щоб не спізнитися.
Олександр Коваль. Ілюстрація до повісті Михайла Стельмаха «Щедрий вечір»
- А може, ти хотіла всім сережки показати?
- Безсовісний, - відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: - Я тобі щось принесла. Знаєш що?
- Звідки мені знати.
Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені й Любі в очі й багатозначно каже: «Ги».
- Ти чого? - одразу накостричився я.
- Бо щось знаю, - хитро дивиться на мене й Любу. - От розкажу всім хлопцям.
- Що ж ти, чаполоч1 болотяна, розкажеш? - скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. - Що?
1 Чаполоч - трав’яниста рослина з довгим повзучим кореневищем; зубрівка.
Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:
- Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках.
- Пусти! - раптом заскиглив Цибуля.
- А набріхувати будеш?
- Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.
Я випускаю Цибулю. Він швидко біжить на подвір’я. Чи ж буде він там розповідати брехні?
Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:
- Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, - я зараз! - Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. - Здогадався, що в мене?
- Де там.
- Дивись! - і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках. - Це твої.
- Чого ж вони мої?
- А хто рвав липовий цвіт?
- То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.
- От якраз на ці зошити й нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
- Тоді спасибі.
- Пиши на здоров’я, - каже Люба.
- То заробила ти срібного карбованця?
- Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце - одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати вже насушила кілька в’язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки1?
1 Не з руки (фразеологізм) - незручно.
- Чого ж, підемо.
- То й добре, - чого нам боятися пустобреха...
У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулися до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.
І от на порозі стає наша вчителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір’ю:
- Діти, ви всі підросли на сонечку й дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати...
Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую - наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба у святешному2 одязі, розгойдується собі й усміхається мені.
2 Святешний (діалектне) - про одяг, призначений для святкових днів, для виходу в театр, у гості та ін.
- Ти чого гойдаєшся? - уганяю сокиру в колоду й іду до воріт.
- Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, - вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.
- І дослухалась! - Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів. - Ти й сьогодні першою в школу прийшла?
- Я сьогодні, Михайлику, у школу не йду, - каже таємниче, а погляд її аж зоріє. - І по гриби ми сьогодні не підемо.
- Це ж чого?
- Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.
- І ти їдеш? - обізвався жаль у мене.
- Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Уже підвода на шляху чекає мене.
- Ти ж скоріше приїжджай.
- Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця - скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.
І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем’я3.
3 Врем’я (діалектне) - час.
Розділ дев’ятий
Воно, звісно, дурниця, писати п’єси в четвертому класі, але що вдієш, коли тебе так тягне до цього писання. Уже вся школа підсміюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилося кілька образливих прізвиськ. Образливо й боляче стає від цього, та я б’ю лихом об землю4 і тримаюся свого. (...)
4 Бити лихом об землю (фразеологізм) - не журитися, не втрачати надії на краще.
А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші й видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б уставити в п’єсу... За своїми думками я й не почув, коли із школи повернувся тато.
- Сьогодні наш батько з якогось дива аж гуде всередині, - несе йому посмішку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матір:
- Скоро й ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратися до тіятру.
Від одного слова про театр я нашорошив вуха, приріс до печі, а поглядом уп’явся в батькове обличчя: чи радість, чи насмішка виб’ються на ньому?
- Знову якийсь тіятр приїжджає до нас? - прядучи пряжу, допитується мати.
- Не приїжджає, а он увесь тіятр вилежується на печі, - тато знову зиркнув на мене. - Оце ж написав якусь п’єсу, і її поставлять у школі.
- Тату, і справді вчителька сказала, що... того, поставлять? - забринів надією мій голос.
- Та, певне, поставлять. Сьогодні всі учителі прочитали твоє мазюкання, щось підчикрижили в ньому, а щось дописали й зійшлись на тому, що нашому селу ніяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досі, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, - приязно й насмішкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. - Пустиш нас із мамою в тіятри?
- Ой таточку!.. - Неймовірні сподівання, неймовірні надії залітають у мою душу й ведуть до того дня, про який і радісно, і страшно подумати.
- То чого ж так застидався? - знову смикає тато мене за чуба. - Може, й справді з нас щось буде? (...)
Цього вечора до хати завітав дядько Себастіян і запропонував Михайликові поїхати завтра в сусіднє село, де є велика шкільна бібліотека. Михайлик одразу погодився.
Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, - одного вистачало на молотника. Укинув я три вареники в торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня в легкокрилі санчата й чекав на мене.
І так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватися до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт. (...)
Ось і Майдан-Трепівський, і річка Згар, і крутояри, і глинисті червоні горби, що обросли хатами-білянками. Ми в’їжджаємо на шкільне подвір’я, де ясніє великими вікнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвір’ї зараз тихо (школярі пороз’їжджалися по домівках), і тільки голуби воркують на тепло.
З острахом і радістю я підіймаюся прочовганими металевими східцями на другий поверх. Ось дядько Себастіян зупиняється біля високих дверей і обережно стукає.
- Заходьте, заходьте!
Ми переступаємо поріг просторої кімнати, вітаємося з немолодим в окулярах чоловіком, сиве волосся якого лягло на плечі. Дядько Себастіян іде до нього, а я, наче замовлений, приріс до підлоги: проти мене й праворуч, і ліворуч стоять величезні дубові шафи, а з них крізь скло виглядають тисячі книг. Їх, либонь, і на десять возів не вмістив би! Спершу я не повірив, що стільки можна зібрати книжок в одному місці. Є ж такі щасливці, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очі корінці книг, до мене підходять і дядько Себастіян, і завідувач бібліотеки.
- Це, Михайлику, учитель Дмитро Онисимович, - знайомить мене дядько Себастіян.
- Спасибі, - невпопад кажу я і так виминаю шапку в руках, що з неї летить шерсть.
Дмитро Онисимович тільки переглянувся з дядьком Себастіяном і лагідно заговорив до мене:
- Наша бібліотека, Михайле, видає додому лише по дві книги. Які тобі потрібні? Чи вибереш сам?
- Я сам, - прикидаю, що треба вибрати дві найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти. (...)
Ми подякували Дмитрові Онисимовичу, а він на прощання й каже:
- Ти ж як закінчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобі дам усі книги прочитати.
- Спасибі, спасибі, Дмитре Онисимовичу, - уклоняюся старому вчителю, а він кладе мені на голову пропахлу книгами руку й кліпає повіками...
Як радісно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальці, і королі, й лицарі виходили з неї, і билися, і падали отут, у снігах, де пахла примерзла калина, де вітряки билися з присмерком і кликали до себе добрих людей молоти на хліб.
Що зігрівало серце Михайлика дорогою додому?
- Михайлику, очі попсуєш! - гримав на мене дядько Себастіян. Я посміхався, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось заковані в залізо.
І памороззю, і димами, і розкиданими вогниками, і зорями зустрічає нас засніжене село. Ось край дороги заскрипів журавель, а за дорогою обізвалася щедрівка:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на весь вечір.
— Спасибі, діточки, що защедрували нашій хаті й нам... - жебонить жіночий голос.
А он біля ставу заспівали самі дівчата:
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка...
Я одразу впізнаю Любин голос, підводжуся на санях і гукаю через став:
- Любо, не застуди голос!
Від ставу чується спочатку сміх, потім хтось відділяється від гурту й чимдуж мете до нас.
- Михайлику, пиріжка хочеш? - висміюється Люба, падає на сани й подає мені вищедруваний пиріжок.
- А я тобі калини привіз, бери.
- Дядьку Себастіяне, а ви не хочете пиріжка? Він ще теплий.
- Коли теплий, то що ж... - напівобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастіян. (...)
А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на весь вечір...
І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, у цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори...
Олександр Коваль. Ілюстрація до повісті Михайла Стельмаха «Щедрий вечір»
ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ
У повісті «Щедрий вечір» Михайло Стельмах розповідає про своє дитинство, про батька й матір, про дружбу з дівчинкою Любою, про події в школі тощо. Головний герой твору Михайлик - це сам автор.
Твори, у яких письменник / письменниця розповідає про своє життя, називають автобіографічними. Розповідь в автобіографічних творах ведуть від першої особи («Я»). Головним героєм є автор / авторка такого художнього тексту. Персонажами виступають реальні люди: родичі, сусіди, знайомі автора / авторки; місце розгортання дії - населені пункти, з якими пов'язано життя автора / авторки. Події в автобіографічному творі достеменні, тобто такі, що справді відбувалися.
ПЕРЕВІРЯЄМО
1. Розгадайте ребуси. Який зв'язок цих слів із повістю «Щедрий вечір»?
2. З'ясуйте, які деталі згадано і в другому, і в четвертому розділах повісті.
3. Попрацюйте в парах. Перекажіть одне одному стисло один з епізодів.
Епізод 1. Порятунок куріпки та її малят.
Епізод 2. Зустріч Михайлика й Люби першого дня в школі.
АНАЛІЗУЄМО
4. Мікрофон. Які враження справила на вас повість «Щедрий вечір»? Що вам сподобалося найбільше?
5. Визначте, які твердження суперечать змісту повісті, а які - ні. Наведіть аргументи для спростування суперечливих тверджень.
|
А Михайлика возили до бібліотеки по книжки, бо хлопець нічого не хотів читати. Б Люба мала гарний голос, багато часу вона проводила в лісі, любила й оберігала природу. В Діти збирали в лісі цвіт липи, щоб купити зошити. Г Батьки сварили Михайлика за те, що він пише п'єси, та хотіли бачити його гарним стельмахом чи лісником. |
ТАК чи НІ |
6. Поділіться своїми спостереженнями стосовно Михайлика (чим він захоплюється, що його цікавить, як ставиться до людей і довкілля, чи допомагає батькам, чи любить учитися, читати тощо).
7. Як відреагувала Люба, коли до неї завітав Михайлик? Про що діти спілкувалися? Яку новину повідала дівчинка?
8. Розкажіть про дружбу Михайлика й Люби. Чи мали вони спільні інтереси, чи розуміли одне одного, чи ділилися секретами? Підтвердіть відповідь, покликаючись на текст.
9. Чи можна Михайлика й Любу назвати захисниками довкілля? Як діти реагували на дії та слова дядька Сергія?
10. Як діти поводили себе в лісі під час грози? Чому Михайлик назвав себе «пустою головою»? Що в його поведінці було небезпечним для життя?
11. Прочитайте виразно вголос уривок від слів «- Ти не бійся, - заспокоював я Любу» до слів «- Михайлику, нам треба сховатись» (с. 74). Знайдіть тут приклади персоніфікації. Які художні образи ви помітили?
12. Що відчував Михайлик, коли збирався до школи? Зачитайте опис природи, який допоміг автору передати ці відчуття (с. 79).
13. Прочитайте за особами уривок від слів: «Коридором пробігає Цибуля» до слів: «У цей час задзвонив дзвін уже на урок» (с. 82-83). Чи дотепним, на вашу думку, був «жарт» Цибулі? Оцініть поведінку Михайлика й реакцію Люби в цій ситуації.
14. Попрацюйте в парах. Випишіть із тексту твору кілька фразеологізмів. Запропонуйте однокласнику / однокласниці пояснити лексичне значення цих фразеологізмів.
15. З'ясуйте, про що саме йдеться в поданих нижче образних висловах. За бажанням знайдіть у тексті подібні приклади.
У клуні я мало не поздоровкався із стовпом.
На душі в мене було таке, наче я не з куріпкою, а із самим сонцем зустрівся.
За яром обізвався грім.
Синє небо і другий дзвін під ним одразу ж змили мою зажуру.
Літо збігло, як день.
У мене вже і руки, й душа тремтять.
16. Доберіть заголовки до поданих у підручнику розділів твору. Кожен заголовок повинен відображати тему розділу. Обґрунтуйте свої пропозиції.
17. Прочитайте виразно вголос два перші абзаци четвертого розділу. Визначте в цьому уривку художні засоби.
МІРКУЄМО
18. Що вам сподобалося в стосунках Михайлика й Люби? Чи хотіли б ви мати таких друзів?
19. Чому, на вашу думку, сучасні підлітки значно менше придивляються до поведінки тварин, до явищ природи, аніж головні герої повісті «Щедрий вечір»? А чи любите ви спостерігати за природою?
20. Чому повість М. Стельмаха «Щедрий вечір» називаємо автобіографічною? Що, на вашу думку, спільне між Михайликом та автором твору?
ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ
21. Створіть асоціативне гроно до образу Михайлика або Люби.
22. Розгляньте малюнки до різних епізодів повісті. На чому зосередив увагу художник? Оберіть епізод повісті, до якого ви самі хотіли б намалювати ілюстрацію, або попросили б художника / художницю це зробити, або скористалися б можливостями штучного інтелекту. Розкажіть, що має бути зображено, назвіть найважливіші деталі.
Для додаткового читання.
Євген Гуцало. «Олень Август».
Василь Королів-Старий. «Потороча Хрипка».
Володимир Винниченко. «Віють вітри, віють буйні...», «Гей, чи пан, чи пропав...».
