Всесвітня історія. Рівень стандарту. 11 клас. Васильків

§ 15-16. Кризи комуністичних режимів у країнах Центрально-Східної Європи

Чи знаєте ви, що...

...6 листопада 1968 р. у Києві на Хрещатику на знак протесту проти агресії СССР щодо Чехословаччини та русифікації вчинив акт самоспалення колишній упівець Василь Макух;

... лідер «Солідарності» Лєх Валенса, який був президентом Польщі та отримав Нобелівську премію миру в 1983 році, після поразки на виборах у 1996 році повернувся на свою колишню роботу електрика на корабельні;

... від 1992 року український військовий миротворчий контингент брав участь у багатонаціональних місіях ООН території новостворених держав колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія під час Югославських воєн.

Терміни та поняття, які варто знати й розуміти

«Празька весна» — період політичної лібералізації та реформ 1968 р. в Чехословаччині.

«Соціалізм із людським обличчям» — вираз, що означає помірковану демократизацію, економічну модернізацію та політичну лібералізацію періоду «Празької весни» 1968 р. у Чехословаччині.

«Оксамитова революція» — це повалення у 1989 р. комуністичного режиму в Чехословаччині ненасильницьким шляхом (термін також застосовують щодо більшості революцій 1989 р. у країнах Центрально-Східної Європи).

«Шокова терапія» — комплекс радикальних господарських реформ у Польщі, покликаних швидко вивести економіку з кризи (лібералізація цін, приватизація, закриття нерентабельних підприємств).

15-16. 1. Чому і як відбувалися антикомуністичні виступи у 1950-х роках?

Смерть Й. Сталіна, а згодом ХХ-й з’їзд КПРС в лютому 1956 р. сприйняли в країнах Центрально-Східної Європи як «революційний крок до демократизації». Реакція на «хрущовську відлигу» не забарилася, але вона навряд чи задовольняла Москву.

Поміркована лібералізація в Польщі розпочалася після загадкової смерті в березні 1956 р. Першого секретаря ЦК Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) Болеслава Берута. Однак суспільна лібералізація на тлі економічних труднощів призвела до відкритих проявів незадоволення серед населення. На заводі імені Й. Сталіна в Познані 28 червня 1956 року розпочався страйк робітників, які вимагали підвищення соціальних стандартів життя й умов праці. Демонстрації відбувалися під гаслами «Хліба і свободи!», «Геть росіян!». Намагання поліції запобігти громадській активності зумовили стихійні заворушення. Влада вдалася до силового придушення виступів (загинуло 58 осіб, ще 573 отримали поранення). Аби не втратити контролю над ситуацією в Польщі, до Варшави на жовтневий пленум ЦК ПОРП прибула совєтська делегація в складі М. Хрущова, В. Молотова, Л. Кагановича та ін. Пленум ЦК ПОРП відбувався в умовах військового тиску, бо у ніч на 19 жовтня 1956 р. у бік Варшави рушили частини совєтської Північної групи військ. Однак рішучість поляків змусила М. Хрущова погодитися на виведення зі складу Політбюро сталіністів і призначення Першим секретарем ПОРП Владислава Ґомулку. Він визнав «помилки і викривлення» правлячої партії в попередні роки, дозволив розформовувати колгоспи, припинив репресії. Розуміючи вагу католицизму для поляків, Ґомулка розпорядився звільнити з ув’язнення кардинала Стефана Вишинського.

«Молодь, вперед до боротьби за щасливе соціалістичне польське село», польський плакат, 1950-ті роки

Події в Польщі стали каталізатором демократизації в Угорщині. Угорське партійне керівництво на чолі з Матяшем Ракоші тільки на словах підтримувало ініційовані лідерами КПСС зміни, а насправді відмовилося від запровадження їх у життя. Ба більше, звільнили Імре Надя, главу уряду, котрий ініціював реформи в різних сферах суспільного життя. На підтримку познанських страйкарів 23 жовтня 1956 р. в Будапешті відбулася багатотисячна студентська демонстрація, яка поступово переросла в Угорську революцію. Лунали гасла «Надя в уряд, Ракоші — в Дунай!», «Росіяни, повертайтеся додому!» (в Угорщині містилися совєтські військові частини). Повсталі зруйнували велетенський 25-метровий пам’ятник Й. Сталіну, захопили склади зі зброєю, мости, аеродром, поліцейські управління, казарми окремих військових частин. На їхній бік переходили урядові війська та курсанти військових навчальних закладів, яких направляли на придушення виступу. У пошуках компромісу І. Надя знову призначили главою уряду і він мимоволі перетворився на лідера угорської революції.

Знищений танк Т-34-85 на площі Моріча Жигмонда в м. Будапешті, світлина невідомого автора, 1956 рік

«Угорська революція проти радянської окупації», автор світлини Габор Б. Рач, 1956 рік

Уранці 24 жовтня 1956 р. розпочалося введення в Угорщину совєтських військ (операція «Хвиля»), які захопили найважливіші об’єкти в столиці. На вулицях з’явилися барикади, зав’язалися бої з регулярними армійськими частинами. Переломним моментом у розвитку подій став розстріл совєтськими військами демонстрації на площі перед парламентом, що сприяло поширенню спротиву по всій країні. Імре Надь схилявся до переговорів і пошуку компромісу, але коли довідався про вступ на територію Угорщини додаткових совєтських частин, оголосив про вихід країни з Організації Варшавського договору (ОВД). Москва пояснювала свої дії прагненням придушити «контрреволюційний виступ».

Першого секретаря одного з відділень Угорської партії трудящих (УНТ) Яноша Кадара вивезли на совєтську територію і вже як очільника нового, «законного уряду Угорщини» переконали звернутися до Москви із «проханням про допомогу». Уранці 4 листопада 1956 р. совєти розпочали нову військову операцію («Вихор»). Відбувся штурм Будапешта, до якого відразу за совєтськими танками увійшов з новим промосковським урядом Я. Кадар. Імре Надю та його прихильникам совєти обіцяли недоторканність, однак даного слова недотримали (Надя стратили). Збройний опір угорців припинився через тиждень. Тисячі угорців зуміли покинути країну як політичні біженці. У результаті бойових зіткнень загинуло 2,6 тис. повстанців і понад 600 совєтських солдат. У країні відновили комуністичну диктатуру. Після придушення революції почалися масові страти та арешти учасників повстання. Західні країни зайняли пасивну позицію в подіях 1956 р. в Угорщині. Увагу світової спільноти від угорських подій також відволікла Суецька криза, у яку були безпосередньо втягнені Велика Британія та Франція.

Що продемонстрували антикомуністичні виступи в Польщі та Угорщині? Передусім те, що насаджені ззовні комуністичні режими можна повалити, але совєтська імперія не готова допустити виходу країн соцтабору з-під своєї опіки.

Міркуємо і діємо!

1. Порівняйте наслідки антикомуністичних виступів 1956 року в Польщі та в Угорщині. 2. Чому, на вашу думку, демонстрації в Польщі та Угорщині 1956 року, маючи антисовєтський характер, відбувалися під гаслами «Геть росіян!»? 3. Яку роль відіграв Янош Кадар у повторному застосування совєтських військ у Будапешті?

15-16. 2. Чому розпочалася та як була придушена «Празька весна» 1968 р.?

Чехословаччина у 1950-х роках уникла потрясінь, подібних до польських чи угорських. Проте нерозв’язаних проблем в країні було чимало. У січні 1968 р. партійний з’їзд місцевої компартії обрав своїм лідером Александра Дубчека. Він вдався до децентралізації влади, ініціював посилення орієнтації економіки на споживача, обмежив цензуру, оголосив про реабілітацію жертв політичних репресій 1940-1950-х років. Ці реформи назвали «Празькою весною». А. Дубчек прагнув поєднати совєтський соціалізм із європейською соціал-демократією, називаючи нову ідеологію «соціалізмом із людським обличчям».

Александр Дубчек, 1990 рік

У Москві зміни в Чехословаччині трактували «повзучою контрреволюцією». Війська ОВД 21 серпня 1968 р. розпочали вторгнення на територію Чехословаччини (операція «Дунай» — наймасштабніша для совєтів військова кампанія з часів Другої світової війни, за участі пів мільйона солдатів). Югославія, Румунія, Албанія не підтримали такого кроку. Одним з ініціаторів військового вторгнення до сусідньої країни був Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. Як ви гадаєте, чому його лякала ситуація в Чехословаччині? Вторгнення здійснювалося з території НДР, Польщі, Угорщини і Совєтського Союзу. А. Дубчек по радіо закликав жителів зберігати спокій і не допустити кровопролиття.

Придушення «Празької весни», світлини Йозефа Куделки, 1968 рік

Мешканці Чехословаччини чинили пасивний опір: з метою ускладнення пересування техніки були збиті (або замінені) всі вказівники з назвами вулиць, населення відмовлялося забезпечувати окупантів продуктами, масово виходило на вулиці і закликало окупантів повертатися додому. Проте жертв уникнути не вдалося: загинуло трохи більше сотні і були поранені понад пів тисячі громадян Чехословаччини. Фіксувалися втрати і серед солдатів ОВД, передусім совєтських. Окупанти подолали пасивний опір, ув’язнили лідерів чехословацької компартії. Їх доставили до Москви і змусили погодитися на розміщення совєтських військ на території Чехословаччини («тимчасова дислокація» тривала до 1991 р.). Почалися зачистки неугодних режимові осіб. Замість А. Дубчека керівником чехословацької компартії став Ґустав Гусак, котрий протримався на чолі держави двадцять років. У 1969 р. в Празі студенти Ян Палах і Ян Зайїц здійснили самоспалення на знак протесту проти совєтської окупації. Із західних країн лунала словесна критика дій Совєтського Союзу, але не більше.

«Празька весна», що протривала трохи більше семи місяців, завершилася придушенням народних протестів та відновленням совєтського контролю над Чехословаччиною. Надії на реформування комуністичної ідеології видалися марними. Події в Чехословаччині показали кризу зовнішньої політики СССР, неготовність московського керівництва до вирішення нестандартних ситуацій. Саме під час серпневих подій 1968 р. була сформульована «доктрина Брежнєва» (за прізвищем Генерального секретаря ЦК КПРС). З-поміж іншого, вона передбачала право втручатися у внутрішні справи країн соцтабору, якщо ті відхилялися від заданого Кремлем політичного курсу.

Міркуємо і діємо!

1. Скільки часу минуло від початку «Празької весни» до початку її придушення? 2. Чому, на вашу думку, чеський «соціалізм з людським обличчям» в Москві вважали «повзучою контрреволюцією»? 3. Визначте наслідки придушення «Празької весни».

15-16. 3. Що таке «оксамитові революції» в країнах Центрально-Східної Європи і до чого вони привели?

Пом’якшення контролю Москви над своїми східноєвропейськими сателітами в період горбачовської перебудови (детальніше про неї йтиметься в наступному параграфі) привело до наростання опозиційних настроїв у країнах Центрально-Східної Європи. На хвилі економічних негараздів восени 1989 р. регіон охопили акції протесту, що переросли в революції, спрямовані проти правлячих комуністичних режимів. Заклопотаний своїми проблемами, Совєтський Союз вже не був у стані запобігти хвилі революційних рухів, яку називають «осінню народів» (за аналогією до «весни народів» 1848-1849 рр.), або ж «оксамитовими революціями» — тобто ненасильницькими.

Намагання режиму генерала Войцеха Ярузелського (1981-1990) налагодити ситуацію в Польщі були не надто вдалими. Опозиційні настрої наростали. Країною у 1988-1989 рр. прокотилася хвиля страйків з вимогами збільшити заробітну плату і припинити репресії проти політичної опозиції. Під тиском протестувальників влада була змушена легалізувати незалежну профспілку «Солідарність» (створена ще 1980 р. у Ґданську).

Лех Валенса, 2009 рік

Упродовж лютого-квітня 1989 р. у Варшаві відбувся «круглий стіл» — перемовини між комуністичною владою й опозиційною «Солідарністю» за посередництвом католицької церкви. Зустріч завершилася домовленістю про проведення політичної реформи. «Напіввільні» вибори у червні 1989 р. завершились переконливою перемогою опозиціонерів й формуванням уряду Тадеуша Мазовецького, який вдався до радикальних реформ. Таким чином Польща стала на шлях відродження демократії та ринкової економіки. Переходу до ринку сприяли рішучі реформи польського економіста Лєшека Бальцеровича, відомі як «шокова терапія». Наприкінці 1990 р. президентом Польщі обрали лідера «Солідарності» Леха Валенсу.

На відміну від Польщі, в Угорщині не було яскравих лідерів опозиції. Проте перехід до нової політичної системи також відбувався мирним шляхом — у результаті перемовин. Цьому передувало усунення від влади у травні 1988 р. Я. Кадара. Глава угорського уряду Міклош Немет відмовився від комуністичної ідеології і пішов на демократизацію. Цьому сприяло й усунення в травні 1989 р. «залізної завіси» між Угорщиною та Австрією. Як і в Польщі, угорці провели Національний круглий стіл. Правляча Угорська соціалістична робітнича партія перейшла на соціал-демократичні позиції. Весною 1990 р. в Угорщині відбулися перші вільні вибори, у результаті яких до влади прийшла опозиція. Тоді ж розпочалося виведення совєтських військ з території країни (завершилося влітку 1991 р.).

Вацлав Гавел, 2009 рік

Події в Чехословаччині відбувалися ще динамічніше. У міжнародний день студента 17 листопада 1989 р. відбулася студентська демонстрація у Празі, яка набула політичного характеру. Протестувальники вимагали вільних виборів, скасування монополії комуністичної партії на владу. Поліція розігнала демонстрантів, застосувавши силу. Ця подія виклика серію нових, значно більших демонстрацій. Під тиском громадськості 24 листопада все керівництво чехословацької компартії подало у відставку, після чого було сформовано перший з 1948 р. некомуністичний уряд. Ще до кінця 1989 р. парламент обрав своїм головою натхненника «празької весни» А. Дубчека, а президентом — драматурга, дисидента Вацлава Гавела. Так відбулася «оксамитова революція» — мирний перехід влади від комуністів до демократів. У червні 1991 р. останні совєтські війська були виведені з країни. Після падіння комуністичного режиму стало очевидним, що федеративна Чехословаччина не зможе існувати в попередньому форматі. Компромісу щодо збереження спільної держави чехів і словаків знайти не вдалося. Після «оксамитової революції» настало «оксамитове розлучення» — 1 січня 1993 р. на політичній мапі Європи виникли дві окремі держави: Чеська Республіка та Словацька Республіка.

У Болгарії впродовж жовтня-листопада 1989 р. відбулися демонстрації з вимогами політичних реформ. Багаторічного болгарського лідера комуніста Тодора Живкова відправили у відставку однопартійці. Його наступником став поміркований політик Петер Младенов, котрий скасував обмеження на свободу слова та зібрань. Опозиціонери об’єднались у Союз демократичних сил (СДС) та вимагали ґрунтовних суспільних реформ. Відтак комуністів позбавили монополії на владу. За польським взірцем у січні-травні 1990 р. відбувся «круглий стіл», на якому всі політичні сили досягли згоди щодо переходу до демократії.

Комуністичний режим в Румунії був повалений насильницьким способом - найпізніше з інших країн ОВД. Заворушення розпочалися 16 грудня 1989 р. у м. Тімішоара, звідки поширились на всю країну. Після декількох днів насилля (загинуло більше тисячі осіб) армія несподівано для влади почала переходити на бік протестувальників. Комуністичний диктатор Ніколає Чаушеску намагався утекти з країни, проте його схопили й після відкритого судового процесу стратили. Влада в країні перейшла до Фронту національного порятунку, який ініціював демократичні перетворення.

Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, не будучи частиною ОВД, збудувала власну версію комунізму — «тітоїзм» — за прізвищем багатолітнього керівника країни Йосипа Броз Тіто. Це була багатонаціональна держава, у якій пропагували доктрину «братерства та єдності», однак національні розбіжності між народами Югославії мали давнє коріння. Після смерті у 1980 р. Тіто напруга між етнічними групами загострилась. Під час «осені народів» епіцентром невдоволення стала Словенія, де відбувалася поміркована лібералізація. У січні 1990 р. було скликано надзвичайний конгрес Ліги комуністів Югославії, щоб врегулювати суперечки між її партіями. Словенські та хорватські комуністи покинули конгрес, фактично поклавши кінець комуністичній партії Югославії. Вони ініціювали вільні багатопартійні вибори, на яких перемогу здобули демократичні сили, що виступали за незалежність. 25 червня 1991 р. Словенія та Хорватія оголосили про вихід зі складу СФРЮ. Невдовзі шляхом незалежності пішли й інші суб’єкти СФРЮ — Македонія (Північна Македонія), Боснія та Герцеговина. У квітні 1992 р. була створена Союзна Республіка Югославія (СРЮ; включала 40% території СФРЮ) у складі Сербії та Чорногорії, яка проіснувала до 2006 р.

Таким чином, у результаті «оксамитових революцій» у країнах Центрально-Східної Європи було повалено комунізм і регіон вступив в епоху суспільних трансформацій. Організація Варшавського договору і Рада економічної взаємодопомоги припинили своє існування. Багатонаціональні держави — Чехословаччина та Югославія — розпалися. На відміну від «оксамитового розлучення» Чехії та Словаччини, у хід подій на теренах колишньої Югославії втручалися миротворчі війська ООН і НАТО.

Міркуємо і діємо!

1. Назвіть опозиційних лідерів, які відіграли значну роль в ненасильницьких «оксамитових революціях». 2. У яких країнах і завдяки чому перехід влади від комуністичних до опозиційних сил відбувся шляхом проведення перемовин («круглих столів»)? 3. Послуговуючись додатковими джерелами інформації, порівняйте і визначте особливості подій листопада-грудня 1989 року в Чехословаччині та Румунії.

15-16. 4. Як трансформувалися країни Центрально-Східної Європи у першій чверті XXI ст.?

Суспільні трансформації у країнах Центрально-Східної Європи включали радикальні економічні реформи, демократизацію політичного життя, відродження національних традицій і культурної спадщини.

Демократизація в посткомуністичних країнах передусім означала запровадження політичного плюралізму й парламентаризму. Партійні системи були достатньо хиткими. Повноваження президентів часто обмежувались на користь парламентів. Перехід від комунізму до ліберальної демократії був непростим, особливо в розумінні меж свободи і подолання травм тоталітарного минулого. Наприклад, у 2016 р. президент Польщі Анджей Дуда підписав закон про заборону пропаганди комунізму в назвах вулиць та інших громадських об’єктів.

Анджей Дуда, 2019 рік, світлина Якуба Шимчука

Питання національних меншин у більшості країн Центрально-Східної Європи втратило гостроту, крім колишньої Югославії. Розпад СФРЮ супроводжувався збройними конфліктами: якщо війна у Словенії тривала недовго («десятиденна війна», 25 червня - 7 липня 1991 р.), то в Хорватії затягнулася на кілька років (1991-1995). Хорватам довелося боронити свою незалежність у війні проти союзної Югославської народної армії та місцевих сербських екстремістів. Протистояння завершилося на користь хорватів. Бойові дії точилися й на території Боснії та Герцеговини (1992-1995), куди ООН скерувала свої миротворчі загони.

Миротворцям не завжди вдавалося захистити цивільне населення від етнічних чисток. Найбільшою з них стала різанина в Сребрениці — масове вбивство боснійськими сербами близько 8 тис. боснійських мусульман у липні 1995 року. З ініціативи Великої Британії та США у 1995 р. конфліктуючі сторони підписали Дейтонські угоди й припинили бойові дії. Та вже через три роки почалася війна в Косово, складовою якої стало бомбардування Сербії військовими силами НАТО. У жовтні 2000 р. режим Слободана Мілошевича було повалено, а його самого передано під суд міжнародного трибуналу в Гаазі. У 2006 р. незалежність проголосила Чорногорія, а 2008 р. — Косово, де переважали албанці. У 2007 р. Міжнародний суд ООН в Гаазі визнав різанину в Сребрениці геноцидом.

Економічні реформи включали побудову ринкового господарства, у якому вбачали синонім демократії і добробуту. Але перехід до ринкової економіки був часто болісним. Лібералізація цін, приватизація, податкова реформа, обмеження витрат були «шоковою терапією» в низці країн, передусім у Польщі. Трансформація центрально-східноєвропейських економік була б неможливою без участі глобальних інституцій, на зразок Європейського банку реконструкції і розвитку, МВФ, Світового банку. Рішучість у проведенні реформ дозволила залучити західні інвестиції, що сприяло зростанню виробничих можливостей і конкретності товарів на міжнародних ринках.

Даля Ґрибаускайте, Президентка Литви

Важливим наслідком трансформаційних процесів стало «повернення до Європи». Польща, Угорщина та Чехословаччина на початку 1991 р. створили Вишеградську групу, яка поставила за мету євроатлантичну інтеграцію. У 1999 р. членам НАТО стали Угорщина, Польща і Чехія; у 2004 р. — Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія; 2009 р. — Хорватія; 2017 р. — Чорногорія; 2020 р. — Північна Македонія. Боснії та Герцеговині надано план дій щодо членства в НАТО. Тривалі переговори щодо вступу колишніх комуністичних держав Центрально-Східної Європи до ЄС видалися складнішими, ніж припускали (особливо в частині сільського господарства). Зрештою, у 2004 р. Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія та три колишні совєтські республіки — Естонія, Литва та Латвія стали частиною євроспільноти. Дещо пізніше, у 2007 р. до ЄС приєднались Болгарія і Румунія, а в 2013 р. — Хорватія. Євроінтеграція цих країн мала велике геополітичне значення, знівелювавши поділ Європи часів «холодної війни». Саме державні діячі / діячки Центрально-Східної Європи, як, наприклад, президентка Литви Даля Ґрибаускайте (2009-2019), виступали найвідданішими лобістами України на міжнародній арені. В умовах протистояння російській експансії нового змісту набув проект Балто-Чорноморської осі — Литви, Польщі та України.

Міркуємо і діємо!

1. Назвіть країни, які започаткували «повернення до Європи» і країни, які долучилися до цього процесу в XXI ст. 2. Як багатоетнічність колишньої Югославії позначилася на характері та тривалості її розпаду? 3. Укладіть хронологічні ланцюжки входження колишніх країн соціалістичного табору до НАТО і ЄС.

Мовою оригіналу

Уривок із праці Володимира В’ятровича «Прага-68: вигляд із танка окупанта». Україна. Історія з грифом «Секретно». — Харків: КСД, 2015. С. 406: «Населення Чехословаччини негативно сприймало непроханих «гостей», і вони це швидко відчули. «Живемо в лісі у наметах, — писав солдат в Україну. — І далі блокуємо військове містечко. І далі отримуємо образи (Окупанти! Загарбники!) і погрози (Забирайтеся додому! та інші)». «Чехи налаштовані вороже, згадував інший, — у контакт з нами не вступають, а якщо вступають, то лише для того, щоб чимось спровокувати. На цьому вже погоріло багато офіцерів. Менше людей загинуло при входженні, ніж зараз».

Запитання: Як населення Чехословаччини сприйняло совєтську інвазію у 1968 р.? Яким був спротив місцевих жителів?

У той час, коли у світі...	Тоді на теренах України...
1949 р. — створення Ради економічної взаємодопомоги	1948 р. — введення до ладу газогону Дашава — Київ
1956 р. — розгортання Угорської революції та її придушення	1956 р. — пуск газогону Шебелинка — Харків
1968 р. — розгортання «Празької весни» та її придушення	1968 р. — написаний і вперше надрукований у часописі «Вітчизна» роман О. Гончара «Собор»
1989 р. — «оксамитові революції» в країнах Центрально-Східної Європи	1989 р. — ухвалено Закон «Про мову в Українській РСР»
25 червня 1991 р. — вихід Словенії та Хорватії зі складу СФРЮ	24 серпня 1991 р. — Акт проголошення незалежності України
1 січня 1993 р. — утворення Чеської Республіки та Словацької Республіки	1993 р. — роз'єднання енергосистем України і Росії.

Додаткова інформація та ілюстрації:

https://cutt.ly/OwNz8xAs

«Матч на кривавій воді».

Корисна гра:

http://surl.li/gxssh

Перевірте себе

1. Складіть запитання до тексту параграфа, починаючи кожне такими словами: Коли ____? Що ____? Хто ____? Де ____? Звідки можемо дізнатися про ____? Чому ____? Як ____? Який результат ____? Які наслідки ____? Запропонуйте свої запитання в класі. 2. Поясніть, як ви розумієте поняття «повернення до Європи». 3. А. У зошиті складіть синхроністичну таблицю, де відобразіть прояви кризи комуністичних режимів упродовж 1950-70-х років. Б. Розкажіть про особливості «оксамитових революцій» на рубежі 1980-1990-х років. 4. Визначте роль етнічних процесів у війні в колишній Югославії. 5. Зіставте й порівняйте трансформаційні процеси в країнах Центрально-Східної Європи у першій чверті XXI ст. 6. Укладіть добірку тез, які відображали б причини падіння комуністичних режимів у Центрально-Східній Європі.