Історія: Україна і світ. Інтегрований курс. Частина 2. 9 клас. Васильків

§ 54. Виховання та освіта

Згадайте...

— що таке кріпацтво і як воно впливало на можливість навчання;

— що промислова революція вплинула на вимоги до грамотності населення.

Як ви розумієте... — поняття «становий характер освіти», «реальні училища»?

Чи знаєте ви, що...

— закони про обов’язкову освіту не завжди виконували, бо батьки віддавали дітей працювати;

— перша українська жінка-лікар з Австро-Угорщини була змушена створювати власну мережу медичних закладів через дискримінацію?

54.1. Виховання в сім’ї та тендерні ролі в XIX ст.

У XIX ст. сім’я залишалась основним осередком виховання, особливо для дітей молодшого віку. У сільських і традиційних суспільствах виховання було тісно пов’язане з релігійними та моральними цінностями. У християнських країнах, таких як Франція, Великобританія чи Німецька імперія, дітей навчали шанувати Бога, дотримуватися Десяти заповідей і поважати старших. Навіть у заможних сім’ях виховання часто було суворим: дітей привчали до дисципліни, слухняності та виконання обов’язків. Наприклад, у Великобританії у вікторіанську епоху (1837-1901) прославляли ідеал «жорсткого виховання», де фізичні покарання, такі як різки, вважалися нормою для формування характеру.

«Думка про рідну оселю», художник Вінслоу Гомер, 1863 р.

«Тато повертається», Вашингтон, художник Вінслоу Гомер, 1873 р.

У селянських і робітничих сім’ях діти рано залучалися до праці. Хлопчики допомагали в полі чи майстернях, а дівчатка — у домашньому господарстві чи догляді за молодшими братами і сестрами. У таких сім’ях виховання було практичним: дітей готували до виживання в умовах бідності, а освіта часто обмежувалася базовою грамотністю, якщо була доступною. Виховання в підлітковому віці здійснювалося часто через працю.

Діти на бавовняній фабриці (Джорджія, США), січень 1909 р.

Маленькі продавці газет у Нью-Йорку, поч. XX ст.

У міщанських та аристократичних сім’ях виховання було більш структурованим. Багаті родини наймали гувернанток (для дівчат) або гувернерів (для хлопчиків), які навчали дітей мов, літератури, музики та етикету. Наприклад, у Російській імперії дворянські діти вивчали французьку мову як ознаку статусу, а в Англії акцент робили на класичну освіту (латинь, грецька мова). Гувернантки часто були іноземками, що сприяло культурному обміну, але також підкреслювало класові відмінності.

«Доньки Катюля Мендеса», художник П’єр Огюст Ренуар, 1888 р.

«Купання дитини», художниця Мері Кассат, 1893 р.

Плакат про милосердя до сиріт, художник Жуль Шере, 1890 р.

У вихованні чітко прописувалися тендерні ролі. Хлопчиків готували до ролі лідерів, фахівців, воїнів, тому їхнє виховання включало фізичну підготовку, спорт, математику, класичні науки та формування лідерських навичок. Дівчаток готували до ролі дружин і матерів. Їхнє виховання зосереджувалося на домоведенні, музиці, вишиванні та релігійній моралі. У заможних сім’ях дівчата вивчали мови та літературу, але рідко — природничі науки чи математику.

1. Порівняйте виховання хлопчиків і дівчаток у міщанських та аристократичних сім’ях, акцентуючи на кінцевих гендерних ролях, до яких їх готували. 2. Проаналізуйте, чому виховання в селянських сім’ях було практичним і як воно впливало на можливість здобуття дітьми формальної освіти. 3. Напишіть міні-інструкцію для гувернантки дворянської дівчинки в Англії, вказавши три ключові навчальні предмети та дві моральні цінності, які вона має прищепити.

54.2. Перехід до масової освіти та боротьба за жіночу освіту

XIX ст. стало переломним у поширенні освіти серед населення. Майже до середини століття більшість населення світу залишалася неписемною. Краща ситуація із поширенням грамотності була у країнах Європи, особливо в Данії, Норвегії та Швеції, де державною релігією було лютеранство, а кожен лютеранин повинен був уміти самостійно читати Біблію.

Та перша половина XIX ст. позначилася стрімким розвитком промисловості. Нове обладнання, машини і т. д. потребували освічених людей, кваліфікованих інженерів, техніків, майстрів, здатних виконувати складні роботи. Уряди більшості європейських держав поступово приходили до розуміння, що необхідно підвищувати рівень грамотності населення. Від цього залежала не тільки їхня економіка, але й обороноздатність. Адже у війнах XIX ст. важливу роль також відігравала техніка, зокрема артилерія, а для точності стрільби потрібно було вміти добре рахувати. У 1830 р. британський парламент ухвалив закон, яким змушував місцеві органи влади фінансувати діяльність місцевих шкіл. Завдяки цьому хоча б початкова освіта стала безкоштовною. У 1870 р. у Великій Британії було ухвалено закон про обов’язкову освіту для всіх дітей віком до 12 років. Аналогічні закони були ухвалені згодом у Франції, Німеччині, деяких інших державах.

Однак ухвалення законів не завжди означало їх безумовне виконання. У багатьох випадках батьки вважали за краще сплатити грошовий штраф і відправити дітей працювати, ніж витрачати гроші на одяг та взуття для дітей, щоб ті мали можливість навчатися.

Тривалий час освіту могли здобувати лише хлопчики. В окремих державах Західної Європи частка писемних серед чоловіків наприкінці XIX ст. досягала 70-90 %. У Східній Європі частка писемних була значно меншою. В окремих регіонах Австро-Угорщини, Російської імперії писемними були лише священники та поміщики.

Загалом декларування права на освіту не означало його безумовну реалізацію. Якщо наприкінці XIX ст. в більшості країн Європи початкова освіта була державною й безкоштовною, то середня освіта переважно була платною і досить коштовною для більшості селян і незаможних мешканців міст. Відповідно у талановитих дітей було доволі мало шансів здобути якісну освіту в гімназії та університеті. Їм та їхнім батькам доводилося шукати щедрих меценатів, що оплачували навчання.

Лише в останній третині XIX ст. було визнано право жінок на освіту. Та кожну поступку в цьому питанні потрібно було виборювати тривалий час. Серед важливих етапів зі здобуття освіти жінками було здобуття ними права навчатися в середніх закладах освіти — гімназіях, вищих закладах освіти — вчительських семінаріях, університетах. Різні держави до надання жінкам права на освіту підходили по-різному. Найшвидше тут рухалися законодавці Великої Британії, Швейцарії, Швеції та Франції. Натомість, в Австро-Угорщині й, особливо, Російській імперії права жінок обмежувалися досить довго. З цієї причини багато жінок, щоб навчатися, були змушені переїздити в інші країни.

«Три віки», художник Федір Кричевський, 1910 р.

Прикладами такої освітянської міграції є відомі жінки-вчені. Так, Марія Склодовська-Кюрі, нобелівська лауреатка з фізики та хімії, була змушена залишити захоплену Росією Варшаву і навчатися та працювати в Парижі. Відома російська вчена, математик Софія Ковалевська виїхала на навчання до Швеції, Німеччини, Франції. Здобувати освіту і там виявилося непросто. Доводилося просити про спеціальні дозволи. Ставши вже відомою вченою, Ковалевська так і не змогла знайти роботу в Санкт-Петербурзі і провела останні роки життя у Стокгольмі.

Матір з немовлям, поч. XX ст.

Марія Склодовська-Кюрі з доньками Ірен (справа) та Євою (ліворуч), 1908 р.

Складним виявився життєвий шлях українки Софії Окуневської. Вона була однією із дуже небагатьох дівчат, що закінчили Академічну гімназію у Львові. Оскільки в Австро-Угорщині дівчат не приймали до університетів, Окуневська разом зі своєю родичкою Наталією Кобринською вирішили навчатись у Швейцарії: Софія на медичному, Наталія на економічному факультетах. Успішно завершивши навчання, Софія Окуневська стала першою українською жінкою-лікарем. Вона згодом стала першою мешканкою Австро-Угорщини, що зуміла захистити докторську дисертацію з медицини. При цьому її відмовлялися приймати на роботу у всі державні лікарні імперії. Тоді вона почала створювати мережу українських медичних закладів «Народна лічниця». Окуневська не тільки лікувала, але й створила у Львові курси медсестер, курси акушерок для українських дівчат.

Наталія Кобринська не змогла працювати за обраним фахом. Натомість вона стала відомою громадською діячкою, співпрацювала з Іваном Франком та Михайлом Грушевським, послідовно відстоювала право жінок на освіту та кар’єру. Популярністю серед населення користувалися її художні твори — повісті «Дух часу», «Ядзя і Катруся», численні оповідання, казки, — публіцистичні статті на захист прав жінок.

Наталія Кобринська, 1880-і рр.

Софія Окуневська-Морачевська під час навчання в університеті

1. Які фінансові бар’єри (крім плати за навчання) заважали бідним дітям здобувати навіть обов’язкову початкову освіту після ухвалення відповідних законів? 2. Як освітянська міграція жінок ілюструє політику імперій щодо жіночих прав та чому жінкам, які повернулися, було складно знайти роботу? 3. Складіть гасло для жіночого руху в Австро-Угорщині, що відображає історію Софії Окуневської та її боротьбу за право на працю.

54.3. Освіта на Наддніпрянщині: імперська політика та русифікація

Звичним явищем для українських земель XVIII ст. у складі Російської імперії була наявність церковноприходських народних шкіл (дяківки). Вчителями в них були церковні дяки. Зарплату їм платили парафіяни — тобто селяни, що проживали в певній місцевості, батьки маленьких школярів. У цих школах навчали, як правило, українською мовою граматики (букваря), письма, читати псалтир і часослов, співати. Учні цих шкіл часто пізніше самі ставали дяками, вчителями. Це було збереження давніх освітніх українських традицій. Та вже наприкінці правління Катерини II, кількість таких шкіл стала зменшуватися. Їх закривали переважно в тих селах, де селяни ставали кріпаками.

Царський уряд упродовж XIX ст. насаджував таку систему освіти, яка мала задовольняти державні потреби в кадрах і при цьому сприяла русифікації національних меншин. Згідно з «Попередніми правилами народної освіти» 1803 р., впроваджувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

«Тарас у науці в дяка», художник Михайло Дерегус, 1937 р.

Освіта набула яскраво вираженого станового характеру. Для нижчих верств населення передбачалися лише парафіяльні двокласні школи, натомість для дітей дворян, купців, службовців, заможних міщан — повітові училища, гімназії; для дітей дворян — гімназії, ліцеї та університети.

У 1804 р. було впроваджено шкільну реформу, після якої всі парафіяльні школи підпорядковувалися Синоду Російської православної церкви. Синод розробляв шкільні навчальні програми, підбирав учителів. У парафіяльних школах, які відкривалися при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4-6 місяців у селах і до одного року — у містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ релігії.

Того ж 1804 р. в Одесі було відкрито першу в Наддніпрянській Україні гімназію. Вже незабаром аналогічні заклади запрацювали в Києві, Харкові, Чернігові, Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Новгороді-Сіверському. У гімназіях викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і слов’янських наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. З 1828 р. навчання тривало 7 років. За статутом для гімназій 1828 р., з навчальних планів було виключено природознавство, філософію і політекономію, впроваджено викладання закону Божого, священної і церковної історії. Тоді ж грецьку мову та латину було замінено на церковнослов’янську.

У 1864 р. російський імператор Олександр II затвердив Статут гімназій і прогімназій. Формально ці заклади оголошувалися безстановими і загальнодоступними, але насправді навчання в них було платне (30-100 карбованців за рік, залежно від оцінок гімназиста) і тому доступне далеко не всім. Прогімназії створювалися переважно в містах, де ще не було гімназій. Навчання в них тривало 4 роки і відповідало 4 молодшим класам гімназій. Випускники прогімназій могли без екзаменів продовжити навчання в гімназіях, але часто для цього було потрібно переїздити в інше місто — де була гімназія. Вони також могли працювати вчителями в початкових школах. Згідно реформи 1864 р., навчання в гімназіях мало тривати 7 років. Випускники гімназій могли вступати на навчання до університетів. Гімназії мали бути створені в усіх центрах губерній.

З 1805 р. передбачалося створення гарнізонних шкіл для дітей солдатів та нижчих офіцерських чинів. Учні таких шкіл — кантоністи — повинні були вчитися читати і писати, але, окрім того, особлива увага відводилася математиці, артилерійській та фортифікаційній справі, співу, музиці, діловодству. Додатково кантоністи опановували промисли — столярство, ковальство, шевство тощо. Лише під час реформ 1860-х рр. гарнізонні школи було реформовано у військові гімназії та училища.

Царські реформи спричинили скорочення кількості закладів освіти і зменшення чисельності учнів на Наддніпрянщині. На середину XIX ст. одна школа припадала на 9,5 тисяч мешканців, а один учень — на 188 мешканців. Це було суттєве погіршення порівняно із попереднім століттям.

Заняття з фізичної підготовки в Києво-Печерській гімназії, кін. ХІХ — поч. XX ст.

Заняття з фізичної підготовки в приватній жіночій гімназії Катерини Євсєєвої на Подолі в Києві, до 1913 р.

Російська державна система освіти штучно створювала бар’єри, нездоланні для багатьох дітей шкільного віку. Були наявні розриви в рівні знань між парафіяльними школами та гімназіями, між гімназіями та університетами. Щоб їх подолати, було необхідно займатися додатково з репетиторами або самоосвітою, вивчати грецьку мову, латину та ін. Навіть частина російських дворян не могла цього дозволити для своїх дітей.

Якість навчання в державних закладах також не завжди відповідала вимогам епохи. У низці українських міст прогресивна громадськість намагалася створювати приватні заклади освіти. У Харкові, Києві, Одесі, інших містах для дітей дворян відкривалися приватні пансіонати, школи, де готували до вступу в середні та вищі заклади освіти. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838). Завдяки активізації громад у другій половині XIX ст. стали масово відкриватися недільні школи. У 1862 р. вони на деякий час були заборонені імперською владою, але в 1864 р. їх діяльність стала відновлюватися.

Урок «Закону Божого» в Першій імператорській Олександрівській чоловічій гімназії в Києві, 1910-і рр.

Випускні іспити в Першій імператорській Олександрівській чоловічій гімназії в Києві, кін. XIX ст.

Також у другій половині XIX ст. дещо покращилася ситуація із освітою для дівчат. Зокрема, доньки священників отримали можливість навчатися в єпархіальних училищах. Стали створювати Вищі жіночі курси (у Києві (1878 р.)), учительські інститути, семінарії. Однак таких було мало, і навчалися в них переважно доньки дворян.

Урок законовчителя Павла Григоровича в Недільній школі Христини Алчевської, фотограф Альфред Федецький, 1895 р.

Під час уроку в Кам’янець-Подільській гімназії, поч. XX ст.

У 1805 р. з ініціативи відомого вченого і громадського діяча Василя Каразіна в Харкові було відкрито Харківський університет. Гірше ситуація виглядала в Києві, де в 1817 р. було ліквідовано Києво-Могилянську академію. Російський уряд, побоюючись появи національних опозиційних осередків, усіляко обмежував появу тут нових закладів освіти. Лише в 1834 р. в Києві запрацював Університет святого Володимира. У ньому було відкрито два факультети — філософський та юридичний. Навчання студентів мало тривати 4 роки. Першим ректором цього закладу став відомий професор Михайло Максимович. У 1865 р. влада санкціонувала відкриття Новоросійського університету в Одесі. У цих трьох університетах у 1865 р. навчалося лише близько 1200 студентів, а в 1897 р. — понад 4 тисячі. До закладів вищої освіти в XIX ст. належали ліцеї. На Наддніпрянщині в цей час було відкрито три ліцеї: Рішельєвський в Одесі (1817), Волинський ліцей на основі Кременецької гімназії (1819) і Ніжинський (1832), створений на основі місцевої гімназії вищих наук.

В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька професійних закладів освіти. У Єлисаветграді (нині — Кропивницький) працювала медична фельдшерська школа, у Миколаєві — артилерійське (1794) і штурманське (1798) училища. У Херсоні в 1850-і роки почало діяти училище торгового мореплавства, у Севастополі — морська школа. У 1851 р. поблизу Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів.

З 1840 р. стали виникати реальні школи, згодом реальні гімназії, які 1872 р. було реорганізовано на реальні училища. На відміну від гімназій, у них не вивчали класичні мови, а значно більше часу відводили математиці, фізиці, природознавству, кресленню. Випускники реальних училищ могли вступати до вищих технічних та сільськогосподарських закладів освіти, але не до університетів.

У 1870-1890-х рр. було відкрито спеціальні вищі заклади освіти: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі. Поступово демократизувався склад студентів. Кількість вихідців із дворянства зменшувалась, а кількість представників інтелігенції збільшувалася.

Всього наприкінці XIX ст. на Наддніпрянщині діяло близько 200 прогімназій, 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, а також 17 тисяч початкових народних шкіл. У цих закладах навчалося лише близько 30 % дітей шкільного віку. Більшість дітей не відвідувала школу взагалі чи не могла її завершити через бідність батьків. У 1897 р. в різних регіонах Наддніпрянщини кількість писемних коливалася від 15,5 до 27,9 %. При цьому серед етнічних українців їх було ще менше. До того ж тогочасна освіта мала русифікаторський характер. Особливо це проявилося після Валуєвського циркуляра та Емського указу. Учні були змушені спілкуватися тільки російською мовою, вчитися із російськомовних підручників.

Ситуація стала покращуватися лише в результаті шкільних реформ 1905-1907 рр. До початку Першої світової війни кількість шкіл Наддніпрянщини зросла до 26 тисяч. У них навчалися 2,6 млн учнів. Щоправда, більшість шкіл були початковими. До 20 % дітей шкільного віку не навчалися. Загалом рівень грамотності населення зростав дуже повільно.

Хронічно не вистачало гімназій та реальних училищ. До половини бажаючих у них навчатися щороку отримували відмову через нестачу місць. Навчалися в цих закладах діти дворян і державних чиновників. Лише після 1905 р. частка учнів «нижчих станів» стала зростати і досягла 20 %. Дещо спрощено було вступ і в університети. У результаті, частка недворян у Київському університеті досягла 36 %. Найбільшою проблемою освіти Наддніпрянщини була повна відсутність державних закладів освіти з українською мовою навчання.

1. Опишіть становий характер освіти в Російській імперії, впроваджений згідно з «Попередніми правилами народної освіти» 1803 р. 2. Чим реальні училища відрізнялися від гімназій за навчальним планом і куди могли вступати їхні випускники? 3. Проаналізуйте, як система освіти Російської імперії штучно створювала бар’єри для дітей з нижчих станів (наведіть три приклади таких розривів у знаннях). 4. Сформулюйте вимогу до Святійшого синоду від імені прогресивного духовенства після 1905 р. щодо мови викладання в парафіяльних школах.

54.4. Освіта в Галичині, Буковині та на Закарпатті: між імперським контролем і національним опором

Освітня політика Габсбургів відрізнялася від політики Романових. У 1805 р. в Австрійській імперії народні, початкові школи перейшли у відання церкви. В них посилювався нагляд за навчальним процесом, збільшувалася кількість релігійних дисциплін. У 1841 р. в Галичині в початкових трикласних школах навчалося приблизно 14 % дітей шкільного віку. Схожа ситуація була й на Буковині. Натомість на Закарпатті цей відсоток був значно меншим.

Після «Весни народів» 1848 р. відбулися деякі зміни в освіті. Початкові школи стали тепер 4-класними. Почалося створення нижчих реальних шкіл, відкривалися недільні школи для ліквідації неписемності серед дорослих. У Галичині таких шкіл було 60, на Закарпатті — 9.

Із наданням у 1867 р. певних автономій Галичині та Буковині в цих регіонах система освіти перейшла у відання місцевих органів самоврядування. Згідно з реформою 1869 р., формально впроваджено безкоштовне та обов’язкове навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак багато з них не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Батьки все одно мали купувати підручники, приладдя та належний одяг для дитини. Для бідних селянських родин навіть ці витрати часто були непідйомними. Відправити дитину до школи означало втратити помічника в господарстві. Саме тому діти часто відвідували школу лише взимку, коли не було польових робіт. Не вистачало кваліфікованих учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, спираючись на місцевих великих землевласників, сприяв політиці полонізації (Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Буковина) системи освіти. Більшість західноукраїнського населення залишалася неписьменною.

Середню освіту в Австрійській імперії надавали гімназії. Навчання в них тривало 8 років. Лише поодинокі заклади навчали українською мовою. Найдавнішою гімназією з українською мовою викладання була створена в 1784 р. Львівська академічна гімназія. Навчання українською в усіх класах тут було запроваджено в 1874 р. У 1899 р. українські гімназії діяли тільки у Львові та Перемишлі, а в Коломиї, Тернополі й Чернівцях існували окремі україномовні класи в гімназіях. Однак навчання в більшості гімназій Галичини, Буковини та Закарпаття велося відповідно польською, німецькою, румунською та угорською мовами.

Бережанська гімназія від 1805 року розташовувалася в будинку міської ратуші, тут навчався Маркіян Шашкевич

У 1890-1914 рр. у Галичині було створено 15 приватних гімназій «Руського педагогічного товариства» («Рідна школа»). В них могли навчатися хлопчики і дівчата. При цьому ж товаристві виникали захоронки — перші дитячі садочки.

Імперським цілям Габсбургів було підпорядковано систему навчання у Львівському (відновлений 1784 р., мав чотири факультети — філософський, юридичний, богословський, медичний) та Чернівецькому (заснований 1875 р. з юридичним, філософським, богословським факультетами) університетах. Найчастіше українці вступали на богословський факультет, закінчивши навчання на якому, могли стати священниками. Ситуація стала змінюватися лише на початку XX ст., коли стало зростати число українських студентів на юридичному та медичному факультетах. Зі спеціальних вищих закладів освіти виділялася Технічна академія у Львові, перейменована 1877 р. в Політехнічний інститут. У 1897 р. тут засновано також Академію ветеринарної медицини.

Викладачі та студенти Наукових курсів українознавства у Львові, організованих Товариством прихильників української науки, літератури і штуки (1900-1914 рр.), 5 липня 1904 р.

У 1900-1909 рр. кількість гімназій у Галичині подвоїлася. Але менше 20 % учнів були українцями (при тому, що українці становили більшість населення краю). Лише після тривалої боротьби було збільшено кількість українських кафедр у Львівському та Чернівецькому університетах. Державна влада і місцева адміністрація різними методами обмежували вступ для українських студентів. У 1911 р. у Львівському університеті вони становили лише 21 %, а в Чернівецькому — 17,6 % від загальної кількості студентів.

Значно краще виглядала ситуація із початковими школами. У 1914 р. налічувалося 3500 таких шкіл із українською мовою навчання. Ними було охоплено більшу частину дітей шкільного віку. Майже в кожному селі Галичини і Буковини були освітні осередки, доступні для всіх селян, діяли читальні «Просвіти». У сільських бібліотеках зберігалися художні книги, популярна література із різних галузей знань, підручники рідною мовою.

1. Назвіть мови, якими велося навчання в більшості гімназій Галичини, Буковини та Закарпаття (крім української). 2. Яка організація в Галичині відкривала приватні гімназії та захоронки? Поясніть, що таке захоронки і чому їхнє створення національними товариствами було важливим явищем для розвитку української освіти. 3. На прикладі Львівського та Чернівецького університетів проаналізуйте, як політика імперії та місцевої адміністрації обмежувала доступ українців до вищої освіти.

Освітня політика імперій щодо українців
	Підросійська Україна (Наддніпрянщина)	Підавстрійська Україна (Галичина, Буковина, Закарпаття)
Державна політика	Русифікація. Використання школи як інструменту перетворення українців на «істинно росіян».	Відносний лібералізм. Після реформ 1860-х рр. — визнання прав національних меншин на початкову освіту.
Мова навчання	Тільки російська. Українська мова була заборонена у школах (Валуєвський циркуляр, Емський указ).	Багатомовність. Навчання в початкових школах могло вестися українською, хоча в середніх і вищих панували польська або німецька.
Громадські ініціативи	Освіта залежала від земств (місцевого самоврядування), які відкривали мережі початкових шкіл. Однак вони мусили діяти в межах жорсткої цензури. Недільні школи (створені інтелігенцією, але заборонені в 1862 р.) та земські школи.	Головну роль відігравали національні товариства. Оскільки держава не відкривала українських гімназій, громада збирала кошти й відкривала їх приватно. Товариство «Просвіта», мережа шкіл «Рідна школа», які фінансувалися самими українцями.
Початкова освіта	Необов’язкова. Високий рівень неписьменності, особливо серед селян.	Обов’язкова (за законом 1869 р.). Рівень грамотності був вищим, ніж на Наддніпрянщині, хоча закон часто ігнорували через бідність.
Вища освіта	Університети (Київ, Харків, Одеса) — центри науки, але суто російськомовні.	Боротьба за український університет у Львові. Відкриття Чернівецького університету.
Освіта для жінок	Доступ дуже обмежений (Вищі жіночі курси), тривала заборона на вступ до університетів.	Більш ранній доступ до медицини та університетів (наприклад, Софія Окуневська).
Соціальні бар’єри та ліфти	Освіта мала становий характер.	Освіта мала становий характер.

Освіта як соціальний ліфт. Зусилля громади допомагають долати бар’єри

54.5. Долі талантів

Про те, як залежали долі талантів (Карла Гауса, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки) від фінансових і соціальних факторів, дізнайтеся за покликанням https://cutt.ly/EtamfpOD або QR-кодом.

Машина часу

«Ти взяла мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела».

На сайті Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» розміщено історико-біографічний нарис (авторка Валентина Старусева), присвячений опису дяківської школи в селі Кирилівка часів дитинства Тараса Шевченка та його перших учителів. Ознайомтеся з інформацією про навчальний процес, жорстку методику, вплив учителів та умови наймитування Т. Шевченка за покликанням https://cutt.ly/MtwWgY5z чи QR-кодом.

1. Які основні ознаки дяківської школи свідчили про те, що вона не відповідала реальним життєвим потребам селян? 2. Чому, незважаючи на жорстокість і фізичні покарання, саме Павло Рубан (Совгир), а не Василь Губський чи Богорський, став джерелом, яке дало «добрі сходи» у «відкритій Тарасовій душі»? 3. Уявіть себе «школярем-попихачем» Тарасом Шевченком. Опишіть один день вашого життя в дяківській хаті, поєднавши обов'язки «консула», наймитування та емоції від голоду. Що було для вас найтяжчим випробуванням?

• 1. Як біографії Гауса та Шевченка ілюструють ключову проблему освіти в XIX ст.: залежність освіти талановитих дітей від фінансових факторів? Порівняйте початковий освітній шлях Карла Гауса і Тараса Шевченка, акцентуючи на тому, що дозволило Гаусу отримати системну освіту, а Шевченку — ні. 2. Визначте, які переваги мала Леся Українка перед Іваном Франком у здобутті якісної освіти (з точки зору фінансів та організації навчання). 3. Яка конкретна причина заборони Іванові Франку працювати викладачем (політична чи соціальна) і як вона ілюструє імперський контроль над академічним середовищем? 4. На прикладі Лесі Українки обґрунтуйте тезу: «В умовах імперських обмежень національна свідомість і приватне меценатство були єдиною гарантією якісної української освіти».

Працюємо разом

Вправа «Освіта і національна політика. Модель двох імперій». Створіть дві групи: Російська імперія (Наддніпрянщина) та Австро-Угорська імперія (Галичина, Буковина, Закарпаття). Складіть «паспорт» освітньої системи певної імперії за таким планом: а) мета освіти (офіційна та реальна); домінуюча мова викладання; доступність вищої освіти для українців; роль національних товариств. Презентуйте напрацювання груп і подискутуйте довкола питання «Яка з двох імперських систем, незважаючи на всі обмеження, надавала українцям більше можливостей для здобуття національно орієнтованої освіти і чому?».

Корисна гра:

«Розвиток освіти в українських землях»

https://cutt.ly/EtabwKh2

Перевірте себе

I. 1. Розмістіть у хронологічній послідовності ключові освітні події на Наддніпрянщині, що ілюструють зміну освітньої політики. 2. Прослідкуйте, які європейські країни стали центрами освітньої міграції для жінок з Російської та Австро-Угорської імперій і поясніть, чому саме ці країни.

II. 3. Складіть запитання до тексту параграфа, починаючи кожне такими словами: Коли ____? Що ____? Хто ____? Де ____? Звідки ми можемо дізнатися про ____? Чому ____? Як ____? Який результат ____? Запропонуйте свої запитання у класі. 4. Поясніть, наскільки ефективними були недільні школи в ліквідації неписемності серед дорослого населення і чому імперська влада їх заборонила. 5. Як діяльність товариства «Рідна школа» і читалень «Просвіти» компенсувала відсутність державних закладів освіти з українською мовою навчання та сприяла формуванню національної свідомості?

III. 6. Вправа «Освіта як соціальний ліфт чи бар’єр». Напишіть короткий есей-роздум на тему: «Чи була освіта в XIX столітті соціальним ліфтом для українців і за яких умов?». Наведіть аргументи, які ілюструють соціальні бар’єри, громадянську ініціативу та особистий вибір. Скористайтеся допоміжними запитаннями: а) які перешкоди унеможливлювали доступ до якісної освіти для більшості українських дітей; б) як громадськість створювала національно орієнтовані ліфти для своїх дітей, незважаючи на імперську протидію; в) що було вирішальним для здобуття освіти в умовах тотальних обмежень: випадковість, меценатство чи боротьба за власні права?