Історія: Україна і світ. Інтегрований курс. Частина 2. 9 клас. Васильків

§ 53. Світська і релігійна культури

Згадайте...

— які ідеї Просвітництва і науки вплинули на світогляд людини XIX століття;

— як ці зміни позначилися на освіті та суспільному житті.

Як ви розумієте... — поняття «світська культура», «конфесія»?

Чи знаєте ви, що...

— з кінця XVIII ст. церква в Україні була залежна від політики двох могутніх імперій;

— національне відродження в Галичині значною мірою відбулося завдяки греко-католицькому духовенству?

53.1. Розмежування світської та релігійної культур

XIX ст. стало періодом, коли відбувся стрибок у розвитку освіти і науки, суттєво змінилося повсякденне життя як сіл, так і міст не лише в Європі, але і в більшості регіонів світу. У цей час відбувається розмежування світської та релігійної культур. Раніше тісно переплетені, тепер вони існують паралельно, лише зрідка торкаючись одна одної.

Світська культура — це сукупність людських цінностей, знань, норм та форм діяльності, що не пов’язані з релігією, на відміну від духовної чи релігійної культури. Вона охоплює всі сфери життя: від мистецтва та науки до повсякденної поведінки та матеріальних цінностей, створюючи спільний простір для діалогу та взаємодії між різними самобутніми культурами світу.

Світська культура з XIX ст. спрямована на зображення людини у світі, відображення її місця і ролі у взаєминах з природою, навколишнім середовищем, суспільством. Світська культура — це народна, національна культура, культура повсякденного життя. Вона поєднує в собі широкий спектр людської діяльності — освіту, науку, архітектуру, скульптуру, образотворче мистецтво, музику, кіно.

Важливими рисами XIX ст. стала глобалізація світської культури, змішування в ній релігійних мотивів різних народів, країн і континентів, і, водночас, її все більше дистанціювання від релігійних норм та моральних цінностей, спроби вийти за межі, окреслені релігією, зосередження на земних цінностях, раціональному пізнанні світу, людських стосунках.

Про еволюцію світської культури в XIX ст. вже йшлося в попередніх параграфах. Підкреслимо лише, що її здобутки суттєво впливали і на релігійну культуру, спричинивши церковні зміни, реформи, появу нових релігійних течій та організацій.

Релігійна культура — це система цінностей, світоглядів і вірувань, що формується на основі релігійних поглядів і пояснює людину, світ і суспільство через призму релігійної картини світу. Вона включає в себе релігійну свідомість, культову діяльність та організації, а також надає сенс життя, формує моральні норми та сприяє створенню соціальної ідентичності.

Складовою частиною релігійної культури є церковна культура — сукупність духовної та матеріальної спадщини церкви як спільноти, що охоплює релігійні погляди, цінності, норми поведінки, мистецтво, архітектуру, обряди, ритуали та інституційні практики, які формуються на основі віри та духовного досвіду вірян. Це цілісний продукт історії християнства, що відображає світогляд, соціальну структуру та духовні прагнення народу.

https://cutt.ly/UtaF94Kz

1. Чому світська культура XIX ст. є культурою повсякденного життя? 2. Порівняйте світську та релігійну культури за їхніми основними функціями та цінностями, на які вони орієнтовані. 3. Як, на вашу думку, досягнення світської культури (про які згадувалося в попередньому параграфі) могли впливати на релігійну культуру і спричиняти в ній реформи?

53.2. Розвиток релігійної освіти та університетів

Для задоволення потреб духовенства різних країн створювали спеціальні заклади освіти. Частина з них пізніше стали відомими науковими осередками, набули більш світського характеру. Протестанти США свого часу заснували Гарвардський (1636), Єльський (1701), Прінстонський (1746), Колумбійський (1754) університети. У 1789 р. у м. Вашингтоні у США монахи-єзуїти створили Джорджтаунський університет. Різні католицькі згромадження у США відкрили університети у Нью-Йорку (Фордемський, 1842), Філадельфії (Університет Святого Йосифа, 1851), Бостоні (Бостонський коледж, 1863). У більшості цих навчальних закладів до завершення Громадянської війни приймали на навчання лише студентів своєї релігійної конфесії. Лише Масачусетський технологічний інститут, який розпочав свою роботу в 1861 р., одним із перших дозволяв навчання не тільки християнам різних конфесій, але й юдеям та представникам інших релігій.

У 1834 р. було відновлено Лувенський католицький університет у Бельгії. Англіканці в 1837 р. домоглися створення у Великій Британії Даремського університету. У 1854 р. засновано Католицький університет Ірландії в Дубліні. У 1889 р. монахи-єзуїти відновили Фрібурський університет у Швейцарії. Один із найбільших католицьких університетів Європи було відкрито в 1877 р. у французькому місті Лілль. У Німеччині, Швейцарії, Швеції, Данії натомість створювалися вищі протестантські заклади освіти.

1. Наведіть приклади університетів, заснованих католиками у США, та європейських католицьких університетів, які були відновлені чи засновані в цей час. 2. Поясніть, чому релігійні конфесії активно створювали нові університети в XIX ст. 3. Як зміна політики щодо прийому студентів (від навчання лише своєї конфесії до прийому представників інших релігій) свідчить про секуляризацію (одержавлення) освіти?

53.3. Релігійне життя українського народу в умовах Російської імперії

У житті українського народу XIX ст. релігія і церква відігравали надзвичайно важливу роль, адже світогляд більшості людей залишався релігійним. При цьому церква на теренах України залежала від політичних змін, імперської політики Габсбургів та Романових.

Історично склалося, що в Україні тривалий час не було єдиної релігійної організації. На Наддніпрянщині та Буковині домінувала православна церква, а в Галичині та на Закарпатті — греко-католицька. Впродовж XIX ст. поширення отримали протестантські різні течії, що часто фігурували під спільною назвою — «штундизм», але це були лютерани, п’ятидесятники, баптисти, меноніти та інші. Серед євреїв України мали поширення різні релігійні групи юдаїзму. У південних та східних губерніях Наддніпрянщини помітним був вплив ісламу — сунізм.

Характерно, що Австрійська (з 1867 р. Австро-Угорська) та Російська імперії проводили в Україні особливу політику, що передбачала контроль духовного життя всіх релігійних спільнот — призначення релігійних керівників, діяльність духовних закладів освіти і т. д.

Найбільш жорстко діяла Російська імперія. Вона послідовно впроваджувала монополію лише підконтрольних державному апарату релігійних структур, витісняючи опонентів і знищуючи будь-які прояви релігійного вільнодумства. Насамперед, російська влада намагалася обірвати зв’язки релігійних громад імперії із зовнішнім світом, створити для них контрольовані осередки та центри.

Греко-католики в Російській імперії. Показовою була доля Української греко-католицької церкви на Правобережній Україні — Київщині, Волині та Поділлі. Ці регіони потрапили до складу Російської імперії в результаті трьох поділів Польщі. Майже одразу сюди стали спрямовувати православних священників із Києва та Лівобережної України, але утвердження православ’я не відбувалося. Катерина II 22 квітня 1794 р. видала указ про повернення в лоно православної церкви усіх уніатів. В указі наголошувалося, що велика кількість духовних осіб та вірян добровільно хочуть повернутися на православ’я, оскільки були навернуті в католицизм у насильницький спосіб. Майже одразу процеси навернення у православ’я активізувалися в Білорусі. Священників, що відмовлялися переходити, виганяли з парафій. Парафія вважалася наверненою у православ’я, якщо хоча б частина вірян була готова до зміни віри. Храми переосвячували, ікони, інші священні речі викидали чи конфісковували. До навернення уніатів влада масово залучала війська. Чинилося насильство — парафіян били, арештовували священників, членів церковних братств. Завдяки погрозам, залякуванню, терору до 1795 р. від унії відійшли понад 1 мільйон вірян. Переосвячено 2328 храмів. Восени 1795 р. за розпорядженням Катерини II було ліквідовано Луцьке, Київське і Володимирське греко-католицькі єпископства. Їх території і майно долучалися до Полоцького архієпископства. До кінця 1796 р. на Волині, Київщині та Поділлі майже 1,4 мільйона вірян перейшли у православ’я.

Від остаточної ліквідації греко-католицьку церкву на Правобережній Україні тоді врятувала лише смерть Катерини II. Новий імператор Павло І розпорядився створити на Волині, Поділлі та Київщині греко-католицьку Луцьку єпархію. Частина нових «православних» повернулася до попереднього стану. У 1805 р. вдалося відновити Київську «Митрополію всіх уніатів Росії». Але вона одразу була поставлена під контроль Святійшого синоду.

Так само Святійший синод контролював створену 1801 р. у Санкт-Петербурзі Римсько-католицьку духовну колегію. Було суттєво зменшено коло питань, з якими католики Російської імперії могли звертатися до Папи Римського.

У часи правління Олександра І становище греко-католицької церкви не зазнавало помітних змін. Та вже за дорученням Миколи І Синод розробив низку заходів із ліквідації греко-католицької церкви. Реалізація цих заходів тривала впродовж 1827-1839 рр. Так, 22 квітня 1828 р. із Римсько-католицької духовної колегії було виокремлено Греко-унійну духовну колегію. Знову було зменшено кількість греко-католицьких єпархій. Далі російська влада, користуючись різними приводами (як, наприклад, участь греко-католицького духовенства в польському повстанні 1830-1831 рр.), стала заарештовувати чи відправляти на каторгу до Сибіру найбільш харизматичних греко-католицьких священників і монахів. Інших намагалися скерувати у віддалені від України регіони, ізолювати від впливу з-за кордонів імперії, щоб згодом ліквідувати. Було ліквідовано понад 60 греко-католицьких монастирів. Зокрема, ченці-василіяни були вигнані із монастирів у Барі, Вінниці, Почаєві, Умані та інших містах. Влада намагалася відділити греко-католиків від римо-католиків і зблизити їх із православними. Для цього вилучалися греко-католицькі книги із храмів, служебники замінялися московськими виданнями. Лише у Волинській і Київській губерніях до 1837 р. було закрито чи переосвячено 124 греко-католицьких храми. У січні 1837 р. Греко-унійну духовну колегію передали у повне розпорядження Синоду.

12 лютого 1839 р. у місті Полоцьку було скликано «возз’єднавчий» собор. На ньому низка єпископів та священників підписали «акт возз’єднання» греко-унійної церкви із православною. Після цього греко-католицька церква на Правобережній Україні була «остаточно» знищена. Усіх противників «возз’єднання» піддавали репресіям.

Після 1839 р. греко-католицька церква у складі Російської імперії збереглася лише у Холмській губернії. Але й там її було ліквідовано в 1875 р.

Становище православної церкви. Потрапивши наприкінці XVII ст. під владу московських патріархів, а згодом російських чиновників Святійшого синоду, православна церква в Україні відірвалася від давніх традицій українського народу, ставши на службу російської імперської політики. Єпископами, священниками, вчителями духовних семінарій на Наддніпрянщині часто були росіяни, які пропагували великоросійський патріотизм і шовінізм. Наприкінці XIX ст. серед православного духовенства українських губерній українців було менше половини. З 1799 р. жоден українець не посідав посади Київського митрополита, а з 1812 р. українців навіть перестали висвячувати на єпископів. Православна церква стала знаряддям русифікації українців. Мова літургії була церковнослов’янською (максимально наближеною до російської), мова проповідей була російською. Православні священники та монахи були зобов’язані наглядати за парафіянами і доносити поліції про будь-які прояви невдоволення, сепаратизму, мазепинства тощо. Було заборонено будувати храми в українському стилі, малювати ікони із українськими національними мотивами.

Інтер’єр Володимирського собору в Києві, сучасна світлина

Незважаючи на таку політику Російської імперії, серед православного духовенства все одно залишалися діячі, що намагалися надати церкві українського характеру. У Київській духовній академії, низці духовних семінарій існували опозиційні гуртки, а під впливом українофілів, хлопоманів перебувала певна частина духовної молоді.

З 1905 р. частина православного духовенства Наддніпрянщини послідовно стала виступати за українізацію проповідей і богослужінь. Активно поширювалися примірники українського перекладу Біблії, здійсненого Пантелеймоном Кулішем, Іваном Нечуєм-Левицьким та Іваном Пулюєм. З різних повітів надходили повідомлення про бажання духовенства і віруючих запровадити навчання українською мовою в парафіяльних школах, духовних семінаріях. У 1907 р. у Подільській губернії влада була змушена дозволити викладання української мови в парафіяльних школах. У 1909 р. в цій же губернії було навіть надруковано збірник проповідей українською мовою.

Загалом, становище православної церкви на Наддніпрянщині залишалося вкрай складним через її повну залежність від імперського центру. Це добре розуміли патріотично налаштовані священники та ченці, які з 1911 р. почали вимагати надання автокефалії (незалежності) українській церкві. Відсутність власної національної церкви згодом негативно позначилася на перебігу Української революції 1917-1921 рр.

Сім’я протестантів-штундистів, Київська губернія, 1901 р.

Протестанти на Наддніпрянщині. Традиційно до протестантів в Україні належали представники національних меншин — насамперед німецькі колоністи, що переселилися до Російської імперії за часів Катерини II. Однак, значна частина українських селян наймалися до німецьких лютеран, баптистів на сезонні роботи. Вони, усвідомлюючи відірваність православної церкви від потреб віруючих, стали переходити на протестантизм. Їх називали «штундистами» (від німецького слова «штунде» — «година»), оскільки щонайменше годину часу на день вони мали відводити на читання Біблії і співання релігійних пісень. Характерно, що рівень добробуту штундистів був вищим, ніж православних. Вони не вживали алкогольних напоїв. Штундизм охопив Херсонщину, Катеринославщину, Волинь. Російська влада, усвідомивши небезпеку, почала переслідувати штундистів. На них нацьковували чорносотенців, били, засилали до Сибіру, відбирали майно й дітей. Переслідувалися й інші протестантські релігійні течії — меноніти, баптисти. Самі назви цих релігійних течій набували виключно негативного звучання. Лише революція 1905 р. зупинила переслідування протестантів.

1. Якими насильницькими методами російська влада досягала переходу греко-католиків у православ’я в 1794-1796 рр.? 2. Наведіть три основні прояви використання православної церкви як знаряддя русифікації українців. 3. Яку небезпеку вбачала, на вашу думку, російська влада в поширенні протестантизму на теренах сучасної України?

53.4. Релігійне життя в Галичині, Буковині та на Закарпатті

Греко-католики в Галичині. Становище греко-католицької церкви в Австрійській імперії впродовж останньої третини XVIII — XIX ст. зазнавало суттєвих змін. У 1772 р. Галичина була приєднана до імперії Габсбургів. Майже одразу розпочалося включення греко-католицької церкви до державних структур імперії, здійснювалася конфіскація церковних земель, ліквідація монастирів. Водночас, у червні 1774 р. Марія-Терезія оголосила про зрівняння у правах римо-католиків і греко-католиків. Термін «уніат» було заборонено вживати. Імператор Йосиф II у 1777 р. заборонив примушувати греко-католицьких священників відробляти панщину.

Церква Святої Варвари у Відні з прилеглими будівлями

З волі австрійських монархів створювалися заклади вищої освіти для греко-католиків. У 1774 р. при церкві Святої Варвари у Відні було відкрито Генеральну духовну семінарію Барбареум. У 1783 р. аналогічний заклад освіти було створено у Львові. Через рік у Львівському університеті відкрився богословський факультет. З цього часу всі греко-католицькі священники мусили здобувати вищу освіту. Позитивні наслідки мало створення в 1807 р. у Львові Галицької греко-католицької митрополії. Вона оголошувалася спадкоємицею духовних традицій Київської митрополії. Під керівництвом митрополитів Антіна Ангеловича, Михайла Левицького, Григорія Яхимовича, Спиридона Литвиновича, Йосифа та Сильвестра Сембратовичів, Юліана Сас-Куїловського та Андрея Шептицького греко-католицька церква активно долучалася до українського національного відродження. Вона охоплювала найширші народні маси, її священники пробуджували національну свідомість у найвіддаленіших селах. Українська греко-католицька церква стала найбільшою захисницею галицьких українців від процесів денаціоналізації чи полонізації.

Андрей Шептицький, 1905 р.

Андрей Шептицький вкладав багато сил у розбудову українських національних інституцій, громадських організацій, економічних спілок — Наукового товариства імені Тараса Шевченка, «Просвіти», «Рідної школи», «Сільського господаря» і т. д. Він послідовно намагався порозумітися із православним духовенством Наддніпрянщини, налагодив друк українською мовою Біблії, молитовників, різноманітної духовної літератури, частина з якої нелегально переправлялася українцям Російської імперії. У 1908 р. Шептицький таємно відвідав Київ, налагодив контакти із церковними та політичними українськими діячами. Шептицький став ідеологом екуменічного руху — руху, спрямованого на відновлення духовної єдності церков.

Важливою складовою Української греко-католицької церкви був чернечий орден отців василіан (Чин Святого Василія Великого). Саме до цього ордену наприкінці XVIII ст. перейшли єзуїтські колегіуми та гімназії. Діяльність василіан була заборонена в Російській імперії, натомість у Австрійській вони проводили насамперед просвітницьку та богословську роботу.

У 1882 р. при підтримці єзуїтів орден василіан було реорганізовано в ході т. зв. Добромильської реформи. Василіани активізували діяльність — створювали релігійні місії, проводили реколекції, наукові дослідження, друкували релігійну і наукову літературу. Вони одними з перших дослідили архіви Ватикану, шукаючи документи, пов’язані з історією України. Частину знайдених матеріалів вони переклали на українську мову і надрукували.

Напередодні Першої світової війни у структурі греко-католицької церкви появилися також чернечі ордени редемптористів і салезіанців. Вони намагались організувати доброчинну діяльність — опікувалися дітьми-сиротами, немічними, людьми похилого віку. Організацією притулків для бездомних, дитячих сиротинців, захоронок (дитячих садочків), шкіл займалися також монахині найчисельнішого українського жіночого ордену — Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії.

Євгеній Гакман, 1870 р.

Релігійне життя на Буковині. Складним було релігійне життя українського населення Буковини. Близько третини населення краю становили греко-католики, а дві третини — православні. Однак православна церква в Буковині перебувала під сильним румунським впливом. У 1774 р. Буковина була приєднана до Австрійської імперії. Всі місцеві парафії та монастирі було виведено із Молдовської митрополії й об’єднано в окрему Чернівецько-Буковинську єпархію. Для підготовки духовенства в 1827 р. у Чернівцях було створено богословський інститут. У 1835-1873 рр. Буковинську єпархію очолював українець Євгеній Гакман. Він походив із селянської родини і лише завдяки власній наполегливості та таланту зумів здобути хорошу освіту (закінчив Чернівецьку гімназію та Віденський університет) і здійснити духовну кар’єру. Деякий час він був навіть домашнім учителем для майбутнього імператора Фердинанда І. З 1835 р. Євгеній Гакман обіймав посаду буковинського єпископа. У 1842 р. він провів адміністративну реформу православної церкви Буковини. Єпархію було розділено на 12 протопресвітеріатів, підвищено платню для священників, посилено вимоги до духовенства — священником можна було стати лише після успішного завершення навчання в богословському інституті чи університеті. Було також створено фонд допомоги для престарілих священників, їхніх вдів та дітей. З ініціативи Гакмана було розширено використання української мови в церковному діловодстві, навчанні в парафіяльних школах.

Багато уваги митрополит відводив будівництву нових храмів у Чернівцях — кафедрального собору Святого Духа, церкви Святої Параскеви Сербської, а також зініціював початок будівництва єпископської (згодом митрополичої) резиденції (нині — центральний корпус Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, архітектурна пам’ятка, включена ЮНЕСКО до списку Світової спадщини).

Церква Трьох Святителів в ансамблі митрополичої резиденції, м. Чернівці

Євгенію Гакману доводилося протистояти спробам румунського духовенства приєднати Буковину до Трансильванії, а буковинське єпископство — до Румунської православної церкви. Він з 1851 р. послідовно клопотав перед імператором про відкриття у Чернівцях університету, обіцяв виділити приміщення та кошти для богословського факультету.

Після смерті Євгенія Гакмана в 1873 р. православна церква Буковини потрапила під румунські впливи. Лише на початку XX ст. українцям вдалося вибороти 2 місця радників у керівництві Буковинської єпархії, а також створення окремої кафедри на богословському факультеті Чернівецького університету.

Маючи позитивний приклад галицьких греко-католиків, що успішно протистояли полонізації, українські православні священники Буковини продовжували працювати у вкрай несприятливих умовах. Саме завдяки патріотичній позиції священника Василя Продана, вихідця зі священничої родини Омеляна Поповича та інших представників духовенства українська мова зберігалася в церквах і парафіяльних школах Буковини.

Закарпатська церква. Серед українського населення Закарпаття переважали греко-католики. Греко-католицька церква в краї виникла в 1646 р. в результаті укладення Ужгородської унії. У 1651 р. було сформовано Мукачівську греко-католицьку єпархію. Її ієрархи намагались долучитися до греко-католицької церкви Речі Посполитої, але через опір угорського католицького духовенства це не вдавалося реалізувати. Угорські римо-католицькі єпископи впродовж XVII—XVIII ст. неодноразово чинили спроби обмежити незалежність Мукачівської єпархії, провести латинізацію обряду та запровадити григоріанський календар. У 1744 р. у Мукачеві було відкрито богословську школу, в якій навчання велось українською мовою.

У 1771 р. Папа Римський Климент XIV перепідпорядкував Мукачівську єпархію Естергомському архієпископу. На той момент до єпархії належало 711 парафій і 560 тисяч вірних Закарпаття, Пряшівщини, Мармарощини та Угорщини.

Після першого поділу Речі Посполитої склалася сприятлива ситуація для об’єднання греко-католиків Галичини та Закарпаття. За це виступали львівський єпископ Лев Шептицький та мукачівський єпископ Андрій Бачинський. Через спротив угорського архієпископа здійснити це не вдалося. Невдалими виявилися і наступні спроби.

Єпископ Бачинський у 1780 р. переніс свою резиденцію із Мукачева до Ужгорода. В Ужгороді було відкрито духовну семінарію.

Посилення ролі Мукачівської єпархії в житті українців Закарпаття відбулося завдяки діяльності в 1891-1912 рр. єпископа Юлія Фірцака. Він послідовно боровся проти мадяризації краю, відновлював мережу парафіяльних шкіл із українською мовою викладання. У 1897 р. єпископ Фірцак зініціював початок «Верховинської акції» — низки заходів для покращення економічного становища закарпатських українців. Він подав меморандум із планом заходів до угорського уряду. Той, у відповідь, доручив перевірити ймовірність дій економісту Едмунду Егану.

Юлій Фірцак

Спільними зусиллями Фірцак та Еган організовували курси господарської освіти для селян, сприяли організації селянами споживчих і кредитних кооперативів, сільських майстерень для розвитку промислів. У краї запроваджувалася племінна тірольська худоба. Фірцак залучив до «Верховинської акції» десятки греко-католицьких священників. У 1901 р. через вбивство Егана підтримка акції урядом завершилася, але Фірцак продовжував розвивати досягнуті результати. Він підтримав будівництво в Ужгороді реальної школи техніко-природничого профілю, школи глиняного посуду, курсів лозоплетіння, килимарень, деревообробнихпідприємств. З ініціативи єпископа Юлія Фірцака при багатьох парафіях створювалися братства тверезості, поширювалася література з пропагандою здорового способу життя.

1. Назвіть громадські організації, у розбудову яких вкладав сили митрополит Андрей Шептицький. 2. Обґрунтуйте, чому греко-католицька церква стала найбільшою захисницею галицьких українців від полонізації. 3. Визначте, як створення закладів вищої освіти вплинуло на якість та соціальний статус греко-католицького духовенства. 4. У чому полягала подвійна боротьба православного духовенства Буковини? 5. Як «Верховинська акція» єпископа Юлія Фірцака та економіста Едмунда Егана поєднувала церковну та господарську діяльність для боротьби проти мадяризації краю?

Працюємо разом

Вправа «Релігія і національна ідентичність». Створіть 3 групи: 1) Наддніпрянщина, 2) Галичина, 3) Буковина та Закарпаття. Кожна група заповнює порівняльну таблицю з трьох ключових пунктів: а) домінуюча(і) конфесія(ї); б) політика імперської влади (Росія / Австро-Угорщина); в) роль церкви в національному житті. Презентуйте результати і подискутуйте на тему: «Як політичний контроль та імперська політика визначали здатність церкви бути рушієм національного відродження чи, навпаки, знаряддям денаціоналізації?».

Корисна гра:

«Релігійне життя українського народу»

https://cutt.ly/OtabqUHm

Перевірте себе

І. 1. Складіть хронологічний ланцюжок подій, що призвели до ліквідації ГКЦ на Правобережжі (від указу Катерини II до Полоцького собору). 2. Які українські регіони (Наддніпрянщина, Галичина, Закарпаття, Холмщина) та які конфесії були найбільш вразливі до політики ліквідації / русифікації з боку Російської імперії?

ІІ. 3. Складіть запитання до тексту параграфа, починаючи кожне такими словами: Коли ____? Що ____? Хто ____? Де ____? Звідки ми можемо дізнатися про ____? Чому ____? Як ____? Який результат ____? Запропонуйте свої запитання у класі. 4. Оцініть ефективність та етичність переслідування протестантів («штундистів») у Російській імперії. Як високий рівень добробуту штундистів міг бути використаний владою для негативної пропаганди? 5. Як досвід митрополита Андрея Шептицького і єпископа Євгенія Гакмана демонструє роль церкви у формуванні громадянського діалогу та національної ідентичності?

ІІІ. 6. Вправа «Дві долі одного віросповідання». Напишіть короткий есей, порівнюючи долю греко-католицької церкви на Правобережній Україні та Галичині. Опишіть ключові події (ліквідація / відновлення, роль імператорів); визначте кінцевий результат політики обох імперій щодо ГКЦ; поясніть, чому, на вашу думку, в одному випадку церква була ліквідована (1839 р.), а в іншому стала опорою національного відродження.