Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 11 клас. Столій

Розділ V. Проблема війни і миру в літературі ХХ століття

Німеччина

Бертольд Брехт

(1898-1956)

Найпомітніша фігура світової драматургії XX століття

Німецький драматург і поет народився в Ауґсбурзі, у родині директора фабрики. Закінчивши гімназію, він вступив до Мюнхенського університету, де вивчав філософію та медицину. У студентські роки Брехт створив перші п’єси «Ваал» та «Бій барабанів серед ночі». 1918 року юнака мобілізували до армії. Він служив санітаром в одному зі шпиталів Ауґсбурґа. У цей час він складав пісні та вірші, що привернули увагу читачів своєю складною образністю й духом ненависті до війни.

У 1920-ті роки Брехт звернувся до театру. Він став режисером, а потім і драматургом Камерного театру Мюнхена. 1924 року митець переїхав до Берліна, де теж влаштувався працювати в театр. У цей період він виступив не тільки як режисер і автор п’єс — склалася естетика Брехта, його новаторський погляд на завдання драматургії і театру. Свої теоретичні погляди на мистецтво Брехт виклав у статтях і виступах, що увійшли до збірок «Проти театральної рутини» та «На шляху до сучасного театру». Пізніше, у 1930-1940 роки, Брехт систематизував свою театральну теорію в трактатах «Про неарістотелівську драму», «Нові принципи акторського мистецтва», «Малий органон для театру», «Купівля міді» та ін.

1933 року, після укріплення в Німеччині нацистського режиму, драматург кинув отчий край. Упродовж 15 років він не повертався на батьківщину, мешкав у Данії, Швеції, Фінляндії та США. В еміграції Брехт створив свої найвідоміші п’єси «Матінка Кураж та її діти», «Життя Галілея», «Швейк у Другій світовій війні». Повернувшись додому 1948 року, драматург оселився у східній частині Берліна. Незабаром разом із дружиною Геленою Вайґель він очолив театр «Берлінській ансамбль», на сцені якого відбулася прем’єра «Матінки Кураж».

В останній період творчості (кінець 1940-х — середина 1950-х років) митець написав віршований памфлет «“Свобода” і “демократія”», п’єсу «Кавказьке крейдяне коло», випустив збірку «Сто віршів. 1918-1950». Він також став лауреатом національних і міжнародних премій, його обрали членом Академії мистецтв Німецької демократичної республіки та президентом німецького ПЕН-центру.

Інтенсивна режисерська праця та напружена творча діяльність підірвали здоров’я майстра слова. У серпні 1956 року видатного театрального діяча XX століття не стало.

Епічний театр Брехта: теоретичні засади й художня практика

Б. Брехт розробив власну естетику театру, яку разом із своїми п’єсами називав епічним або неаристотелівським театром.

Театральна естетика Брехта пов’язана з поглядами видатного німецького режисера XX ст. Ервіна Піскатора. У 1920-ті роки Піскатор протиставив сучасний театр аристотелівському, тобто драматургії, заснованій на драматичному напруженні, створенні сценічної ілюзії і співпереживанні глядачів почуттям і вчинкам героїв. Брехт розвив цю тезу Піскатора. Він заперечував аристотелівське вчення про катарсис. Згідно з «Поетикою» Аристотеля, трагедія має будити у глядача гнів, страх і співчуття, емоційне напруження, духовні переживання, а у фіналі викликати очищення душі. Катарсис — це надзвичайна, найвища емоційна напруженість. За Брехтом, саме катарсис надавав давньогрецькій трагедії сценічної привабливості. Страждання здавалися глядачеві «прекрасними», естетично виправданими. Нещастя й поразки було подано в «позолоченому» вигляді, а тому сприймалися як сила, що облагороджує публіку.

Брехт прагнув повернути театру просвітницькі функції. На його думку, театр має бути школою глядача, стимулювати його соціально-критичну активність. Публіка повинна не насолоджуватися ілюзорними радощами або стражданнями, а за допомогою сценічного видовища визначати своє ставлення до актуальних подій суспільного і політичного життя. «Епічним» Брехт назвав свій театр тому, що він покликаний охоплювати широкий соціально-історичний матеріал, не задовольняючись відтворенням якогось фрагмента реальності. Авторська думка має примусити працювати думку глядача. Брехт вважав метою театру перетворення глядача зі «споживача» спектаклю на співтворця. Для цього він увів прийом очуження. Сутність прийому полягає у поданні добре знайомого глядачеві явища з несподіваного боку, розвінчання прописних або зручних істин.

Прийом очуження у театрі Брехта реалізовували шляхом використання проекцій різних фотографій і написів, зміни декорацій на очах у глядачів, що руйнували ілюзію зображуваних на сцені подій. Також Брехт знижував драматичне напруження, вводячи в п’єси особливі функціональні сцени, що дозволяли створити дистанцію між розповіддю про події та їхнім «показом» (наприклад, втручання автора в розвиток дії, акцентування уваги на певній позиції). Для фіксації уваги глядача на найважливіших думках Брехт уводив у драми пісні, хори, звернення акторів безпосередньо до глядачів.

П’єса «Матінка Кураж та її діти»

Роботу над п’єсою «Матінка Кураж та її діти» Брехт розпочав в еміграції, напередодні Другої світової війни. Пізніше він пригадував: «Коли я писав, мені здавалося, що зі сцен кількох великих міст пролунає попередження драматурга, попередження про те, що, хто хоче снідати з чортом, має запастися довгою ложкою. Ймовірно, я був надто наївним... Вистави, про які я мріяв, не відбулися. Письменник не може писати з такою швидкістю, з якою уряди розв’язують війни... “Матінка Кураж та її діти’’ запізнилася». П’єсу було створено 1939 року, вийшла друком вона через два роки, а на сцені з’явилася лише 1949 року.

Джерелом сюжету твору стала повість учасника Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр., німецького прозаїка Г. фон Ґріммельсгаузена, «Детальний і дивовижний життєпис запеклої ошуканки та бродяги Кураж» (1670). У Ґріммельсгаузена Кураж — авантюристка, яка, плутаючись з полковими офіцерами, багатіє, а потім зазнає невдачі й перетворюється на маркітантку. Брехт у своїй п’єсі розділив долю і риси Кураж між двома героїнями — Іветтою Потьє і Анною Фірлінг на прізвисько матінка Кураж.

П’єса побудована як хроніка подорожей маркітантки Анни Фірлінг та її трьох дітей під час Тридцятилітньої війни. Щоб прогодувати родину, жінка мандрує спочатку в обозі армії протестантів, а потім католиків. Дванадцять сцен «Матінки Кураж» поєднані вільно, розмови дійових осіб нагадують безладний хор голосів війни. У творі можна простежити загальну дію, але ця дія не досягає кульмінації, що відповідає авторській концепції «епічного театру». Наприклад, смерть меншого сина героїні Швейцеркаса стає лише одним із незначних епізодів війни, що навчив матінку Кураж пристосовуватися до обставин, терпіти та йти на компроміси.

Життєва філософія Кураж ґрунтується на мудрому прийнятті життя яким воно є. Драматург підводить жінку до усвідомлення, що філософія компромісів насправді згубна. Але, переживши численні потрясіння, матінка Кураж так і не прозріває. Вона не усвідомлює, що загибель її дітей — це катастрофічний наслідок її згубного бізнесу на війні та тактики компромісів. Її особистий трагічний досвід збагатив глядача, але нічого не навчив героїню. У такий спосіб Брехт стверджує ідею, що сприйняття трагізму дійсності тільки на рівні емоційних реакцій не є пізнанням світу мало чим відрізняється від повного невігластва.

Важливим елементом «епічного театру» в п’єсі виступають пісні (зонґі). У піснях автор немов говорить від імені героїні, але при цьому загострює її хибні погляди і тим самим сперечається з нею.

МАТІНКА КУРАЖ ТА ЇЇ ДІТИ

(хроніка з часів Тридцятилітньої війни)

(Скорочено)

Дійові особи

Матінка Кураж.

Катрін, її німа дочка.

Ейліф, старший син.

Швейецеркас, менший син.

Вербувальник.

Фельдфебель.

Кухар.

Командувач.

Військовий священик.

Інтендант.

Іветта.

Потьє.

Чоловік з пов’язкою.

Інший фельдфебель.

Старий полковник.

Писар.

Молодий солдат.

Літній солдат.

Селянин.

Селянка.

Юнак.

Стара жінка.

Інший селянин.

Інша селянка.

Хлопець.

Прапорщик.

Солдати.

Голос.

Весна 1624 року. Командувач Уксеншерва вербує в Даларне військо для походу на Польщу. У маркітантки Анни Фірлінґ, відомої під прізвиськом матінки Кураж, забирають сина.

На шляху поблизу міста, мерзнучи, стоять фельдфебель і вербувальник.

Вербувальник. Хіба тут набереш загін? Фельдфебелю, мені вже часом спадає на думку повіситись. До дванадцятого я маю підготувати для командувача чотири ескадрони, а тут людиська такі кляті, що я вже не сплю ночами. Одного лобуря я, нарешті, піймав, подивився крізь пальці на те, що в нього курячі груди, удав, ніби не помічаю у нього розширених жил, добряче його напоїв, він уже підписався, я плачу за горілку, а він іде надвір. Щось, думаю, непевне — і пішов слідом за ним. Де там! Зник, як блоха в сіні. Тутешні люди не знають ні слова честі, ні почуття обов’язку, ні вірності. Тут я втратив довіру до людства, фельдфебелю.

Фельдфебель. Зразу видно, що в цих краях давненько не було війни. Звідки ж тут узятися моральності, питаю? Мир — це безладдя. Тільки війна творить лад. Мирного часу людство переводиться нінащо. І люди, і худоба розбещуються вкрай. Кожне жере, що хоче, білу паляницю з сиром, а поверх сиру ще й скибку сала. Ніхто не знає, скільки в цьому місті молодих хлопців і добрих коней, їх ніколи ніхто не рахував. Я побував у краях, де війни не було, мабуть, років сімдесят, тож там люди взагалі не мають прізвищ, не знають одне одного. Лиш там, де точиться війна, є такі як слід списки і реєстрація, і чоботи паками, і зерно лантухами, там кожну людину і кожну худобину візьмуть на облік і відберуть. Бо ж відома річ, що без порядку нема війни!

Вербувальник. Щира правда! <...> Диви-но, якийсь фургон їде. Дві жінки і двоє хлопців. Затримай стару, фельдфебелю. Коли й цього разу нічого не вийде, я більше не згоден мерзнути під цим холодним вітром, кажу тобі навпростець.

Чути звуки губної гармонійки. Двоє парубійків тягнуть фургон.

На ньому сидить матінка Кураж та її німа дочка Катрін. <...>

Фельдфебель (заступаючи дорогу). Доброго ранку, людоньки! Хто ви такі?

Матінка Кураж. Крамарі. <...>

Фельдфебель. Стривайте, обозники, з якої ви частини?

Старший син. З Другого Фінляндського полку.

Фельдфебель. Де ваші папери?

Матінка Кураж. Папери?

Менший син. Та це ж матінка Кураж!

Фельдфебель. Зроду про таку не чув. А чому її звуть Кураж?

Матінка Кураж. Кураж мене звуть, фельдфебелю, тому, що, боячись розору, я під гарматним вогнем виїхала з Риги з півсотнею хлібин у фургоні. Хліб уже почав цвісти, я мусила поспішати, у мене іншої ради не було.

Фельдфебель. Ну, годі жартувати! Де папери?

Матінка Кураж (виймаючи з олов’яної коробки пачку паперів і злазячи з фургона). Ось, фельдфебелю, всі мої папери. Це цілий служебник, я дістала його в Альтегінзі, він іде у мене на загортання огірків, а ось карта Моравії, бозна, чи мені коли доведеться там побувати, якщо ні, то на біса вона мені, а ось тут свідчиться печаткою, що моя коняка не хвора ні на сап, ні на ящур, на жаль, вона в мене здохла, а коштувала п’ятнадцять гульденів — не мені, хвалити Бога. Чи цього паперу не досить?

Фельдфебель. Ти що, хочеш заморочити мені голову? Я відучу тебе від такого зухвальства. Ти ж знаєш, що повинна мати ліцензію.

Матінка Кураж. Говоріть зі мною пристойно і не базікайте при моїх малолітніх дітях, ніби я хочу закрутити вам голову. Не годиться так, я вас і знати не знаю. Обличчя порядної жінки — ось моя ліцензія у Другому полку, і якщо ви не вмієте читати такі ліцензії, то це не моя провина. А печатки на себе ставити я не дозволю.

Вербувальник. Фельдфебелю, з цієї баби так і пре непокірливий дух. У нашому таборі має бути дисципліна.

Матінка Кураж. А я думала — має бути ковбаса.

Фельдфебель. Як звати?

Матінка Кураж. Анна Фірлінґ.

Фельдфебель. То ви всі Фірлінґи?

Матінка Кураж. Чого це? Фірлінг — це моє прізвище. А в них не такі.

Фельдфебель. А я думав — усі вони твої діти.

Матінка Кураж. Авжеж, та чому вони всі повинні мати одне прізвище? (Показуючи на старшого сина.) Цей, наприклад, Ейліф Нойоцький. Чому? Його батько завжди твердив, що він Койоцький чи то Мойоцький. Хлопчик ще добре його пам’ятає, а втім, пам’ятає він уже іншого, отого француза з цапиною борідкою. А взагалі він кмітливий, весь у таточка; той, було, так спритно стягне штани з селянина, що бідолаха нічого й не помітить. Кожне з нас має своє прізвище.

Фельдфебель. Що, кожне має інше прізвище?

Матінка Кураж. А буцімто ви такого ніколи не чули?

Фельдфебель. То цей, либонь, китаєць? (Показує на меншого сина.)

Матінка Кураж. А от і не вгадав. Швейцарець.

Фельдфебель. Після француза?

Матінка Кураж. Після якого француза? Я не знаю ніякого француза. Не плутайте, бо ми простоїмо тут до вечора. Він швейцарець, а прізвище його Фейош, але це прізвище зовсім не тичеться його батька. У того було інше прізвище, і він був будівничий фортець, та, на жаль, спився.

Менший син радісно киває головою, німій Катрін так само весело.

Фельдфебель. Чому ж тоді він зветься Фейош?

Матінка Кураж. Не хочу вас образити, але клею у вас в голові не дуже багато. Коли він народився, я жила з одним угорцем, на прізвище Фейош. А угорцеві було байдуже, що я дала синові його прізвище, він хворів на нирки, хоч горілки й не нюхав, і був дуже порядний чоловік. Хлопчик удався в нього.

Фельдфебель. Таж він не був йому батьком!

Матінка Кураж. І все ж таки хлопець удався в нього. Я називаю його Швейцеркасом, Швейцарським Сиром. Чому? Бо він добре тягне фургон. (Показуючи на дочку.) А її звати Катрін Гаупт, вона наполовину німкеня.

Фельдфебель. Гарненька сімеєчка, нічого не скажеш.

Матінка Кураж. Авжеж, весь світ я обійшла з цим фургоном.

Фельдфебель. Все це ми запишемо. (Записує.) Ти ж із Баварії, з Бамберґа, як тебе сюди занесло?

Матінка Кураж. А що, мені було чекати, поки війна до Бамберґа прийде? <...>

Фельдфебель. <...> Я бачу, твої хлопці виросли кремезні, як ті дуби, груди як барило, плечі широкі. Цікаво, чому вони ухиляються від військової служби?

Матінка Кураж (швидко). Нічого не вдієш, фельдфебелю. Сини мої не годяться для воєнного ремесла.

Вербувальник. А чому це? Воно ж дає і гроші, і славу. Торгувати чобітьми — діло жіноче. (До Ейліфа.) Вийди наперед, дай глянути, чи є в тебе м’язи, чи ти кволий, як курка.

Матінка Кураж. Він кволий, як курка. Досить суворо глянути на нього, і він зразу падає.

Вербувальник. А, падаючи, вбиває теля, коли яке трапиться поряд. (Хоче відвести Ейліфа вбік.)

Матінка Кураж. Та дайте йому спокій! Він не про вашу честь. <...> Пане фельдфебелю, я поскаржусь полковникові. Він запроторить вас за грати. Лейтенант — наречений моєї дочки.

Фельдфебель. <...> А чим тобі не до вподоби військова служба? Хіба його батько не був солдатом? Хіба не поліг він у чесному бою? Ти ж сама це сказала.

Матінка Кураж. Мій син ще зовсім дитина. Ви хочете повести його на заріз, знаю я вас. Бо одержите за нього п’ять гульденів.

Вербувальник. Насамперед він дістане гарного капелюха і пару чобіт з закотами, чи не так?

Ейліф. Не від тебе.

Матінка Кураж. Ходімо зі мною рибу вудити, сказав рибалка черв’якові. (До Швейцеркаса.) Біжи й кричи, що вони хочуть украсти твого брата. (Витягає ножа.) Спробуйте-но, тільки торкніться його! Я вас удушу, падлюки! Я вам покажу, як гнати його на війну! Ми чесно торгуємо білизною і шинкою, ми люди мирні.

Фельдфебель. Видно по твоєму ножаці, які ви мирні люди. І взагалі, посоромся. Дай-но сюди ножа, шльондро! Ти ж сама сказала, що живеш з війни, та й з чого б ти жила, якби не було війни? А хіба війна буває без солдатів?

Матінка Кураж. То хай чужі сини ідуть у солдати, а не мої.

Фельдфебель. Ага, нехай, значить, війна самий качанчик виїсть, а грушку тобі зоставить! Ти хочеш вигодувати на війні свій виводок, а данину війні хай платять інші. Нехай, мовляв, війна сама піклується про себе? Називаєшся Кураж, а боїшся війни, своєї годувальниці? А сини твої не бояться, я певен.

Ейліф. Я війни не боюсь.

Фельдфебель. А чого її боятись? Гляньте на мене: хіба солдатське життя пішло мені на шкоду? А я з сімнадцяти років у війську. <...>

[Фельдфебель відвертає матінку Кураж розмовами, а вербувальник у цей час вмовляє Ейліфа піти з ним і уводить юнака.]

Матінка Кураж. Тепер, Катрін, доведеться тягти тобі з братом.

Брат і сестра впрягаються у фургон і рушають з місця.

Матінка Кураж іде поруч.

Фургон котиться далі.

Фельдфебель (дивлячись їм услід). Хоче війною жити, мусить їй щось та сплатити.

У 1625-1626 роках матінка Кураж мандрує дорогами Польщі в обозі шведського війська. Коло фортеці Вальгоф вона зустрічає свого сина. Вигідно продано каплуна; день слави її хороброго сина. <...>

[Матінка Кураж на кухні біля намету командувача продає кухарю каплуна. Вона призначає величезну ціну за дрібного птаха, тому що навкруги панує голод. Під час розмови жінки та кухаря у намет заходять командувач, військовий священик і Ейліф.]

Командувач (поплескуючи Ейліфа по плечу). Ну, синку, заходь до свого командувача і сідай праворуч від мене. Ти вчинив подвиг, ти благочестивий лицар. Те, що ти зробив, зроблено в ім’я Бога, у війні за віру, за це я тебе найдужче хвалю, і тільки-но здобуду місто, нагороджу тебе золотим наручнем. Ми прийшли врятувати їхні душі, а що витинають ці безсоромні, задрипані селюки? Вони женуть геть свою худобу! Зате попів вони годують, як на заріз. Але ти навчив їх доброго звичаю. Ось я наливаю тобі кухоль червоного вина, і ми вип’ємо його одним духом! <...> Священикові ж дамо дулю, він у нас благочестивий. А що тобі хотілося б на обід, синку?

Ейліф. Та якби м’яса добрий кусень. <...>

Матінка Кураж. Господи, та це ж мій Ейліф! <...> Два роки я його не бачила. Його вкрали у мене дорогою. Певно, він тут у великій ласці, коли вже сам командувач запрошує його до столу. А що у тебе на обід? Якась погань! Ти чув, чого забажав гість: м’яса! Послухайся доброї ради, купи швидше каплуна, він коштує один гульден. <...>

Кухар. Давай сюди, хай тобі чорт, шкуродерко! <...>

Матінка Кураж (сідає скубти каплуна). Ото рота роззявить, як мене побачить. Він у мене хоробрий і розумний хлопець. У мене є ще один син, той дурний, зате чесний. Дочка моя — ні риба ні м’ясо. Але вона принаймні мовчить, це вже чогось варте.

Командувач. <...> А тепер, Ейліфе, сину мій, розкажи нам докладніше, як ти вбрав у шори селян і здобув двадцять волів. Сподіваюсь, їх скоро приведуть сюди.

Ейліф. Через день, найпізніше через два.

Матінка Кураж. Мудро придумав мій Ейліф, що волів приженуть лише завтра. А то б ви на мого каплуна і оком не кинули.

Ейліф. Ось як воно було. Я дізнався, що селяни потай, здебільшого ночами, зганяють захованих від нас у лісі волів до одного гайка. А звідти їх мали забрати городяни. Я дозволив селянам спокійно зігнати худобу в одне місце, адже їм легше розшукувати її в нетрях, ніж мені. А своїм людям я два дні ще більше врізував і так мізерну пайку, і вони до того зголодніли за м’ясом, що у них слина текла, тільки-но почують якесь слово на «ім’я», наприклад, «м’якуш».

Командувач. Розумно зробив.

Ейліф. Чом ні. Решта вже пусте. Хіба тільки що селян було втроє більше, ніж нас, і вони мали дрючки. Вони по-звірячому напали на нас. Четверо загнали мене в чагарник, вибили з рук шаблю і кричать: «Здавайся!» Що його робити, думаю, мене ж посічуть на капусту.

Командувач. І що ж ти зробив?

Ейліф. Зареготав.

Командувач. Що, що?

Ейліф. Зареготав. Ми розбалакались. Я зразу почав торгуватись. Двадцять гульденів за вола, кажу, це не по наших грошах. Даю п’ятнадцять. Ніби збираюсь платити. Спантеличені селюки чухають потилиці. А я нахилився, вхопив свою зброю й порубав їх. Хто в біду попадає, закон відкидає, правда? <...>

Командувач (сміється). <...> Отже, ти їх порубав. Що ж, добре зробив, моїм бравим воякам буде що під’їсти. Хіба в святому письмі не сказано: «Що заподіяв ти наймізернішому з братів моїх, те заподіяв ти мені?» А що ти їм заподіяв? Ти забезпечив їм добрий м’ясний обід, вони ж не звикли до цвілого хліба. <...> У тебе душа як у молодого Цезаря. Ти вартий того, щоб побачити короля. <...>

Ейліф заводить пісню.

Ейліф. Називається «Пісня про жінку й солдата». <...>

«Кого рушниці вб’ють, кого списи проткнуть,

А хто подасться вбрід, — поглине річка клята.

Чи в кризі смерті жди. Розумний будь, не йди!» —

Так жінка, вся в сльозах, казала до солдата.

«Гримить барабан — стаємо у ряди.

Солдати до бою готові завжди.

Ніщо нас не може злякати.

Вперед ідемо по воді й по землі.

Диви, на льоту ми хапаєм шаблі», —

Відказують жінці солдати.

«Ти знайдеш смерть свою, загинеш у бою,

Коли порад моїх не будеш шанувати.

Ти високо не лізь! Чекає згуба скрізь», —

Так жінка, вся в сльозах, казала до солдата.

«Шаблюка при боці, рушниця в руці

І усміх холодний на мужнім лиці:

Ковбаням його не втримати!

Коли понад стріхою місяць зійде,

Ми будемо вдома — це слово тверде», —

Відказують жінці солдати.

Матінка Кураж (на кухні підхоплює пісню, пристукуючи ложкою по горщику)

«Ви з подвигом своїм розвієтесь, як дим,

Не може подвиг ваш жінкам нічого дати!

Розвіється, як дим! Господь хай буде з ним!» —

Так жінка, вся в сльозах, казала про солдата.

Ейліф. Що таке?

Матінка Кураж (співає далі)

Шаблюка при боці, рушниця в руці —

Хоробрий солдат потопає в ріці,

З ковбані його не дістати.

Над стріхою високо місяць пливе,

Під кригою тіло лежить неживе,

Що жінці тут скажуть солдати?

«Він з подвигом своїм розвіявся, як дим,

Нічого він не міг геройством жінці дати.

Не слухав добрих рад — тому поліг солдат», —

Так жінка, вся в сльозах, казала до солдата.

Командувач. Роблять у мене на кухні все, що їм заманеться.

Ейліф (іде на кухню. Обіймає матір). Яка зустріч! А де брат, сестра?

Матінка Кураж (у його обіймах). Живуть, як риби у воді. Швейцеркас — скарбником у другому полку. Принаймні не ходить у бій. Зовсім урятувати його від служби мені не пощастило. <...>

Командувач (підходить до них). Ах, ти його мати. Сподіваюсь, у тебе є ще сини для мене. Такі, як оцей.

Ейліф. Оце щастить мені: мати сидить на кухні і чує, як вихваляють її сина!

Матінка Кураж. Авжеж, я чула. (Дає йому ляпаса.)

Ейліф (хапається за щоку). За те, що я захопив волів?

Матінка Кураж. Ні. За те, що ти не здався в полон, коли на тебе напали четверо і хотіли посікти на капусту! Хіба я не вчила тебе берегтись? Фінський чортяко!

Командувач і священик сміються, стоячи коло дверей.

[Ще через три роки матінка Кураж разом із залишками Фінляндського полку потрапляє в полон, їй щастить урятувати дочку та фургон, але її чесний син гине.]

Польовий табір. Пообідній час. На жердині полковий прапор. Між фургоном, обвішаним усяким крамом, і великою гарматою натягнуто мотузку. Матінка Кураж знімає з неї білизну і разом з Катрін складає на лафеті. А воднораз торгується з інтендантом за мішечок куль. Швейцеркас у мундирі військового скарбника стежить за ними. <...>

Інтендант. Я віддам вам мішечок куль за два гульдени. Це дешево, але мені потрібні гроші. Полковник ось уже два дні пиячить з офіцерами, і весь лікер випито.

Матінка Кураж. Це бойовий припас батальйону. Якщо їх знайдуть у моєму фургоні, мене віддадуть до польового суду. Ви, мерзотники, продаєте припас, а солдатам нічим стріляти у ворога.

Інтендант. Не будьте така вперта, рука руку миє.

Матінка Кураж. Військового майна я не купую. За таку ціну.

Інтендант. Сьогодні ж увечері ви зможете продати ці кулі інтендантові четвертого батальйону за п’ять гульденів, навіть за вісім, якщо дасте йому розписку на дванадцять. У нього зовсім нема припасу.

Матінка Кураж. Чому ж ви самі цього не робите?

Інтендант. Я йому не довіряю, ми з ним приятелюємо.

Матінка Кураж (бере мішечок). Давай сюди. (До Катрін.) Сховай і заплати панові інтенданту півтора гульдени. (На протест інтенданта.) Я сказала, півтора гульдени. <...>

[До матінки Кураж приходить священик. У цей час на табір Фінляндського полку нападають католики. Матінка Кураж дає священику перевдягтися, адже йому як протестанту загрожує небезпека. Героїня готується до приходу неприятеля: знімає полковий прапор. Священик вирішує не втікати з місця подій, а залишитися при фургоні маркітантки. Швейцеркас прибігає до матері з полковою касою.]

Матінка Кураж. Не думаю, щоб ми були такі вже пропащі безнадійно. Але ночами я все ж таки не можу спати. Без тебе, Швейцеркасе, нам було б легше. Здається, я вже з ними поладнала. <...> Як допитували, я поцікавилась, де можна закупити свічки для обідні, щоб не дуже дорого. На цій справі я добре знаюсь, бо Швейцеркасів батько був католиком і частенько жартував з тих свічок. Вони мені не зовсім вірять, але в них у полку нема маркітантів. Тому й дивляться на мене крізь пальці. Може, все обернеться на добре. Ми в полоні, але так, як воша в кожусі.

Священик. Молоко добре. Що ж до кількості, то нам доведеться тепер трошки погамувати свої шведські апетити. Адже нас, як-не-як, переможено.

Матінка Кураж. Кого переможено? Що для великих панів перемога чи там поразка, то для маленьких людей бува якраз навпаки. Буває й таке, коли поразки вигідні маленьким людям. Утрачено саму тільки честь, і нічого більше. Пригадую, в Ліфляндії ворог якось дав такого прочухана нашому командувачеві, що в переполосі мені навіть припав кінь з обозу. Аж сім місяців він тягав мій фургон, але потім ми перемогли, і його взяли на облік. Взагалі, можна сказати, що нам, маленьким людям, і перемоги, і поразки коштують дорого. Найкраще для нас, коли політика не рушає з місця. (До Швейцеркаса.) їж!

Швейцеркас. Мені шматок у горло не лізе. Як же фельдфебель виплачуватиме солдатам платню?

Матінка Кураж. Яка там у біса виплата, коли військо тікає.

Швейцеркас. Все одно, солдати мають право. Безплатно їм і тікати нічого. Ані кроку не ступлять.

Матінка Кураж. Швейцеркасе, мене аж страх бере, що ти такий сумлінний. Я вчила тебе бути чесним, бо ти не дуже розумний, але треба й міру знати. Ось ми з священиком підемо купувати католицького прапора і м’яса. <...>

[Швейцеркас планує сховати полкову касу біля річки, мріє, як здивується фельдфебель, коли скарбник поверне гроші. Але чоловіка перехоплюють шпигуни католиків.

Швейцеркаса приводять до фургона та починають розпитувати присутніх, що їм відомо про нього. Усі вдають, ніби не знають одне одного. Швейцеркаса уводять.

Незабаром стає відомо, що скарбника судитиме польовий суд. Матінка Кураж вирішує роздобути грошей, щоби спробувати за хабар визволити сина. Їй спадає на думку віддати в заставу фургон полковій повії Іветті, яка має заможних коханців. Маркітантка сподівається згодом знайти приховану Швейцеркасом полкову касу та розрахуватися за фургон. Але з’ясовується, що син кинув скриню з грішми у річку, тож надія відшукати гроші тане. Матінка Кураж просить Іветту вести перемовини з ворогом про викуп сина та як слід поторгуватися, щоб заощадити хоч трохи грошей. Поки Іветта бігає торгуватися, Швейцеркаса судять і страчують.]

Стає темно. Барабан стихає. Знову світліє.

Матінка Кураж сидить, як і сиділа.

Іветта (заходить дуже бліда). Що ж, ви добре поторгувались, фургон лишився при вас. Швейцеркас дістав усього одинадцять куль. Ви не варті, щоб я взагалі думала про вас. Але я пронюхала, що вони не вірять, ніби каса справді в річці. Вони мають підозру, що вона тут і взагалі, що ви його спільниця. Вони хочуть принести його сюди — а може, ви, побачивши його, викажете себе. Застерігаю вас, ви його не знаєте, інакше всім вам буде капець. Вони йдуть слідом за мною, чуєте? Може, взяти з собою Катрін?

Матінка Кураж хитає головою.

Вона знає? Мабуть, вона не чула про барабани або не зрозуміла.

Матінка Кураж. Вона знає. Веди її сюди.

Іветта приводить Катрін; та наближається до матері. Матінка Кураж бере її за руку. Заходять двоє солдатів з ношами, накритими простирадлом. Під ним хтось лежить. Поряд з ними йде фельдфебель. Вони становлять ноші на землю.

Фельдфебель. Тут чоловік, ім’я якого нам не відоме. Але для порядку нам треба його зареєструвати. Він у тебе обідав. Поглянь, може, ти його знаєш. (Стягує простирадло.) Знаєш його?

Матінка Кураж хитає головою.

Що, невже ти й разу не бачила його перед тим, як він у тебе обідав?

Матінка Кураж хитає головою.

Підніміть його. Несіть на звалище. Його ніхто не знає.

Солдати виносять труп.

Матінка Кураж співає пісню про «Велику капітуляцію». Перед офіцерським наметом. Матінка Кураж чекає. З намету виглядає писар.

Писар. Я знаю вас. Ви переховували скарбника протестантів. Краще, вам не скаржитись.

Матінка Кураж. А я все ж таки буду скаржитись. Я безвинна, а якщо я не поскаржусь, думатимуть, що у мене нечисте сумління. Вони порубали своїми шаблями все, що було в моєму фургоні, і ні за що ні про що зажадали від мене п’ять гульденів штрафу.

Писар. Послухайте моєї ради, я зичу вам добра: тримайте язик за зубами. У нас не так багато маркітантів, і ми дозволимо вам торгувати, тим паче, що у вас сумління нечисте і час від часу ви платитимете штраф.

Матінка Кураж. Я все ж таки поскаржусь. <...>

Молодий солдат (заходить, галасуючи). <...> Де той шолудивий пес ротмістр, що замахорює мою нагороду і пропиває її зі своїми шльондрами? Я його вб’ю!

Літній солдат (забігає слідом за ним). Припни язика. Тебе заб’ють у диби!

Молодий солдат. Ану, виходь, злодюго! Я тебе на капусту посічу! Я одним-єдиний з ескадрону поліз у річку, а ти насмілився вкрасти мою нагороду, щоб я навіть не міг випити пива? Виходь-но, я тебе порубаю! <...>

Матінка Кураж. Невже йому не видали нагороди? <...>

Літній солдат. Він урятував полковницького коня, а йому не видали нагороди. Він іще молодий і не звик до війська. <...>

Молодий солдат. <...> Ви всі понакладали в штани, а я вчинив подвиг і хочу одержати свою нагороду.

Матінка Кураж. Юначе, не гримайте на мене. Я маю досить власного клопоту. І взагалі побережіть свій голос. Він стане вам у пригоді, коли прийде ротмістр. Бо він прийде, а ви захрипнете і не зможете й слова мовити. Тоді він не зможе забити вас у диби і тримати в них, поки ви почорнієте. Хто горлає — витримує недовго, не більше як півгодини, і так стомлюється, що потім йому треба колискову співати, а то не засне.

Молодий coлдат. Я не стомився, який там сон, я голодний. <...>

Матінка Кураж. Я розумію, ви голодні. <...> Я розумію, що ви розгнівані. <...> Та воно добре, але чи довго? Чи довго будете ви не терпіти несправедливості? Одну годину чи дві? <...> Ваша лють уже минулась, ненадовго її стало. А вам потрібна тривка лють. Але де її взяти?

Молодий солдат. Чи не хочете ви сказати, що вимагати свою нагороду — це не по правді?

Матінка Кураж. Навпаки. Я лише кажу, що ваша лють недовга, з такою люттю ви, на жаль, нічого не доб’єтесь. Якби ваша лють була тривкіша, я б ще вас підштрикнула. Порубайте цього пса, радила б я вам. Та де там, ви зовсім не збираєтесь його рубати, ви самі почуваєте, що вже підібгали хвоста. <...>

Молодий солдат. Побачимо, порубаю я його чи ні. (Видобуває шаблю.) Хай-но прийде, тут я його й порубаю.

Пиcap (виглядаючи). Пан ротмістр зараз прийде. Сісти!

Молодий солдат сідає.

Матінка Кураж. Він уже сидить. Бачте, що я казала? Ви вже сидите. Авжеж, вони знають нас і вміють з нами поводитись. Сісти! — і ми вже сидимо. А хто сидить, не бунтує. Краще не підводьтеся, сидіть собі, та й годі. Передо мною вам нема чого соромитись, я нічим не краща за вас. Вони у всіх нас гуртом скупили відвагу. Ще б пак, я ж пошкодила б своїй торгівлі, якби втратила послух. Я розповім вам щось про велику капітуляцію. (Співає пісню про «Велику капітуляцію».)

Як було мені сімнадцять років,

Я себе вважала вищою за всіх.

Мене з моєю красою, з моїм хистом, з пориванням до вищого не можна було рівняти з першою-ліпшою бідною сільською дівчиною!

Людям не прощала і дрібних пороків,

Діла ж не робила я дня них.

Або все, або нічого, в усякому разі, не першого, кого зустріну, кожен сам кує своє щастя, не командуйте мною!

А шпачок співа:

Жди-но рік чи два!

І ти ідеш з гуртом усім

То кроком тихим, то швидким

І все повторюєш мотив:

Ще кілька днів.

Все раптом хить і хить!

Господь за всіх вершить!

Кроком руш без слів!

Хоч відтоді й року не минуло,

Досить наковталась я пілюль гірких.

Двоє дітей на карку, а хліб такий дорогий, та й усякий харч.

Скрізь мене мотало, в різні боки гнуло,

Ґвалту я зазнала, кривд і мук тяжких.

Треба жити в злагоді з людьми, рука руку миє, муру лобом не проб’єш.

А шпачок співа:

Ані рік, ні два!

І йде вона з гуртом усім

То кроком тихим, то швидким

І все повторює мотив:

Ще кілька днів.

Все раптом хить і хить!

Господь за всіх вершить!

Кроком руш без слів!

Вже багато сміливих хотіли,

Бачила сама я, досягти зірок.

Завзятий усього доб’ється, хотіти — значить уміти, ми з цим ділом упораємось.

Та піднятись вгору їм було несила,

Навіть бриль легенький обважняв їх крок.

По своєму ліжку простягай ніжку!

А шпачок співа:

Жди ще рік чи два!

І йдуть вони з гуртом усім

То кроком тихим, то швидким

І все повторюють мотив:

Ще кілька днів.

Все раптом хить і хить!

Господь за всіх вершить!

Кроком руш без слів!

(До молодого солдата.) Тому я й думаю: лишайся тут зі своєю шаблею, якщо тобі справді несила терпіти і твоя лють велика, бо в тебе є досить причин для цього, не перечу! Та коли твоя лють недовгочасна, тоді краще забирайся звідси! <...>

Пиcap (висунувши голову). Ротмістр прийшов. Тепер можете скаржитись.

Матінка Кураж. Ні, я передумала. Не буду скаржитись. (Виходить.)

Минуло два роки. Війна поширюється на все нові краї. Не спиняючись, маленький фургон матінки Кураж кочує по землях Польщі, Моравії, Баварії, Італії і знов повертається в Баварію. 1631 рік. Перемога Тіллі під Магдебургом коштує матінці Кураж чотирьох офіцерських сорочок.

Фургон матінки Кураж стоїть у розбитому ядрами селі. Здалека тихо лунає військова музика. Біля прилавка — двоє солдатів, яких обслуговують матінка Кураж і Катрін. На плечах в одного солдата жіноча хутряна шубка.

Матінка Кураж. Що, не можеш платити? Нема грошей — нема горілки. Грати переможні марші вони мастаки, а щоб утримання солдатам платити — в них кишка тонка.

Солдат. Я хочу горілки. Я занадто пізно кинувся грабувати. Командувач пошив нас у дурні, тільки одну годину дозволив грабувати місто. Сказав, що він не звірюка; певно, одержав від міста хабара.

Священик (заходить кульгаючи). На подвір’ї лежать ще кілька чоловік. Селянська родина. Нехай хто-небудь мені допоможе. Треба полотна для перев’язок.

Другий солдат виходить з ним.

Катрін дуже хвилюється, намагається взяти у матері полотно для бинтів.

Матінка Кураж. Нема в мене полотна. Всі бинти я розпродала в полку. Заради цих я не рватиму офіцерських сорочок.

Священик (кричить у відповідь). Мені потрібне полотно, кажу я вам!

Матінка Кураж (щоб не дати Катрін залізти до фургона, сідає на східцях). Нічого не дам. Селяни мені не заплатять, бо в них нічого нема.

Священик (жінці, яку він заносить). Чому ви лишились тут, під гарматним вогнем?

Селянка (тихо). Хазяйство.

Матінка Кураж. Для цих людей хазяйство важить більше, ніж життя. А тепер мені платити за них. Нізащо в світі! <...>

[Катрін замахується на матір, а священик забирає силою сорочки, щоб перев’язати поранених.

1632 року біля міста Інґольштадта в Баварії Кураж присутня на похороні загиблого імператорського командувача Тіллі. Вона розмовляє про війну зі священиком.]

Матінка Кураж. Отож ви гадаєте, що війна не скінчиться?

Священик. Тому, що вмер командувач? Не будьте наївна. Таких, як він, знайдеться десяток, героїв завжди вистачає.

Матінка Кураж. Стривайте, я питаю не жартома, я думаю, чи зробити мені запас товарів, чи ні, тепер можна купити дешево. Але як війна скінчиться, що я з ними робитиму?

Священик. Я розумію, що для вас це не жарти. Завжди знаходились люди, які раз по раз говорили: «Колись війна скінчиться». Я кажу: ні з чого не видно, що війна колись скінчиться. Звичайно, може зайти маленький перепочинок. Можливо, війні треба буде віддихнути або їй може, так би мовити, не поталанити. <...> Але імператори, королі і папа римський визволять її з біди. Отже, ніякі справжні небезпеки їй не загрожують, і жити їй ще довгі-довгі роки. <...>

Пиcap (раптово). А мир, що буде з миром? Я — з Богемії, і мені часом хочеться додому. <...>

Священик. Я сказав би, що мир є і під час війни, війна має свої мирні куточки. Війна задовольняє всі потреби, в тому числі й мирні, про це вже подбали, інакше б вона довго не продержалась. Під час війни ти можеш так само випорожнятись, як і в найсмирніший час, між двома боями можна випити кухоль пива. І навіть під час наступу ти можеш подрімати десь у рівчаку, поклавши голову на лікоть, це цілком можлива річ. <...> І що тобі вадить, коли ти плодишся серед різанини за клунею або деінде? А війна скористається твоїми нащадками і триватиме далі. Ні, війна завжди знайде собі вихід, ще б пак. Навіщо ж їй кінчатися?

Катрін припинила роботу і втупила очі в священика.

Матінка Кураж. Отже, я закуплю товар. Я покладаюсь на вас.

Раптом Катрін кидає на землю кошика з пляшками і тікає з намету.

Катрін! (Сміється.) Ісусе, вона ж чекає миру. Я обіцяла їй, що, коли настане мир, у неї буде чоловік. (Біжить слідом за нею.) <...>

[Кураж доручає Катрін закупити крам у місті. Незабаром Катрін повертається з купою товару та раною над оком: хтось на неї напав на дорозі. Щоби втішити доньку, маркітантка дає їй червоні черевички Іветти. Катрін не приймає дарунка: ставить черевички на землю і лізе у фургон. Матінка Кураж говорить, що тепер через шрам на лобі донька напівпропаща.]

Матінка Кураж. <...> Заміж тепер не вийде, а вона ж так любить дітей. Вона й оніміла через війну, ще малою якийсь солдат напхав їй чимось рот. Швейцеркаса я вже ніколи не побачу, а де тепер Ейліф, Бог зна. Бодай вона запалась, ця війна!

Матінка Кураж на вершині своєї торгової кар’єри.

Шлях. Священик, матінка Кураж і Катрін тягнуть фургон, обвішаний новим крамом. <...>

Матінка Кураж. Не ганьте війни, я не дозволю. Кажуть, вона знищує кволих, але вони і в мирний час гинуть. Зате своїх людей вона годує краще. (Співає.)

Як для війни не маєш сили,

Побіди не побачиш ти.

Байдуже, чим — свинцем чи сиром —

Торгівлю в час війни вести.

А яке пуття сидіти сиднем? Хто відсиджується, той перший і гине. (Співає.)

Хто про рятунок власний дбає

І, втікши далі від стрільби,

Для себе схованку копає, —

Могилу риє сам собі.

Хто хоче в дні людського лиха

Знайти безпеку і спочив,

Нехай себе в могилі тихій

Спитає, нащо він спішив.

Ідуть далі. <...>

[Того ж року в битві під Лютценом гине шведський король Густав-Адольф, через що оголошують мир. Матінка Кураж у розпачі від цього, адже вона накупила нового краму, який мала намір продати солдатам. Але, хоча мир її розорив, вона сподівається побачити Ейліфа.

До фургона пані Фірлінґ приходить кухар командувача. Між ним, маркітанткою та священиком починається суперечка щодо війни та миру]

Священик. <...> (До Кураж.) <...> Я ж бачу, що ви не хочете миру, ви бажаєте війни, бо вона дає вам прибутки. Але не забувайте старого прислів’я: «Хто хоче снідати з чортом, хай запасеться довгою ложкою!»

Матінка Кураж. Я не люблю війни, та й вона мене не дуже любить. Але гієною себе називати я не дозволю. Я більше вас і знати не хочу.

Священик. Чому ж ви нарікаєте на мир, коли всі люди з полегкістю зітхнули? Через оте старе дрантя у вашому фургоні?!

Матінка Кураж. Мій крам — не старе дрантя, він годує мене та досі годував і вас.

Священик. Значить, вас годує війна? Ага! <...>

[До фургона Кураж приходить Іветта Потьє. Вона повідомляє, що встигла вийти заміж за полковника Штарґемберґа та овдовіти. Маркітантка просить Іветту допомогти розпродати крам у місті, поки речі не спали з ціни. Коли жінки щезають, до фургона наближається Ейліф. Він у кайданах та під вартою.]

Ейліф. Де мати?

Священик. Пішла до міста.

Ейліф. Я чув, що вона тут. Мені ще дозволили побачитися з нею.

Кухар (солдатам). Куди ви його ведете?

Солдат. Та вже ж не на втіху.

Священик. Що він накоїв?

Солдат. Вдерся в селянську хату. Господиню замордував.

Священик. Як міг ти зробити таке?

Ейліф. Я й перед тим робив не інакше.

Кухар. Але ж тепер мир.

Ейліф. Заткни свою пельку! Можна мені посидіти, поки вона прийде?

Солдат. У нас обмаль часу.

Священик. Під час війни його за це звеличали, він сидів по праву руку командувача. Тоді це вважали за геройство! А не можна поговорити з начальником варти?

Солдат. Марне діло. Забрати в селянина худобу — хіба це геройство?

Кухар. Ну й дурницю ти втнув!

Ейліф. Якби я був дурнем, я б давно здох з голоду, розумнику.

Кухар. А за те, що ти розумний, тобі зітнуть голову.

Священик. Треба хоч Катрін викликати.

Ейліф. Хай собі сидить у фургоні! Дай мені краще чарку горілки.

Солдат. Нема часу, ходім!

Священик. А що ми скажемо твоїй матері?

Ейліф. Скажи їй, що нічого не було, скажи їй, що було те саме. Або краще нічого не кажи.

Солдати женуть його геть. <...>

З глибини сцени лунає канонада.

Матінка Кураж (вбігає задихана, товар при ній). Кухарю, мир знову закінчився! Вже три дні знову війна. Я довідалась про це, ще як не встигла продати свій крам. Слава Богу! В місті сутичка з лютеранами. Нам треба миттю втікати разом з фургоном. Катрін, пакуй речі! <...>

[Матінці Кураж так ніхто і не розповів, що сталося з Ейліфом. Фургон знову вирушає в дорогу. Кухар пристає до невеликої компанії маркітантки.

Між тим війна за віру триває вже шістнадцять років. У боях та від епідемій хвороб Німеччина втрачає більше половини населення. Скрізь лютує голод. Восени 1634 року матінка Кураж мандрує німецькими землями. Торгівля йде так погано, що жінка змушена жебракувати. Кухар одержує листа з Утрехта з повідомленням, що його мати померла від холери, а йому в спадок залишився шинок. Він пропонує Анні кинути Катрін і піти до Утрехту разом із ним, але маркітантка відмовляється.

Подальший путь мати та дочка продовжують удвох.

У січні 1636 року жінки опиняються під протестантським містом Галле. Їхній фургон стоїть біля селянської хати неподалік від міста. Уночі до хати вдираються три солдати та прапорщик із загону католиків. Їхнє військо має намір раптово напасти на місто та вбити мешканців, тож їм потрібний провідник. Селяни відмовляються їм допомагати. Але загрозами вони змушують селянського сина показати їм стежку. Селяни розуміють, що місто приречене на загибель. Вони шкодують, що ніяк не можуть попередити мешканців про напад.]

Селянка (до Катрін). Молися, бідна худобинко, молись! Ми ніяк не можемо відвернути кроволиття. Хоч ти не можеш говорити, та можеш молитись. Ніхто тебе не чує, а він почує. Я тобі поможу.

Усі падають навколішки. Катрін позаду селян.

Отче наш, що єси на небі, почуй молитву нашу, не дай загинути місту, не губи тих, що зараз там сплять і нічого не відають. Збуди їх, хай підведуться вони, хай залізуть на мури і побачать солдатів, що ото сунуть на них серед ночі з гарматами і списами, ідуть по луках, сходять з косогору. (Обернувшись до Катрін.) Оборони матір нашу, зроби так, щоб дозорець не спав, а прокинувся, бо пізно буде. Допоможи й зятеві нашому, він там з чотирма дітьми, не дай їм загинути, вони безвинні і нічого не розуміють. (До Катрін, яка стогне.) Одному ще нема двох, а старшенькій сім.

Катрін підводиться, вона розгублена. <...>

Катрін непомітно прослизнула до фургона, щось узяла з нього, сховала під фартух і залізла по драбині на дах.

Селянка. Згадай про діток у небезпеці, надто про найменших, і про дідів безпорадних, і про всяку живу душу. <...>

Катрін, сидячи на даху, починає бити в барабан, що його вона ховала під фартухом.

Селянка. Господи, що вона робить?

Селянин. Вона з’їхала з глузду.

Селянка. Стягни її вниз, мерщій!

Селянин біжить до драбини, але Катрін піднімає її на дах.

Селянка. Вона погубить нас!

Селянин. Ану перестань барабанити, каліко нещасна!

Селянка. Католиків накличеш! <...>

Катрін дивиться вдалину, на місто, і барабанить далі. <...>

Прапорщик (прибігши з солдатами і хлопцем). Я вас порубаю!

Селянка. Пане офіцер, ми не винні! Вона нишком вилізла на дах. Вона — приблуда.

Прапорщик. Де драбина?

Селянин. На даху.

Прапорщик (задер голову). Наказую тобі, скинь барабан!

Катрін не зважає й барабанить далі. <...>

Перший солдат (до прапорщика). Прошу дозволу щось сказати. (Каже прапорщикові щось на вухо. Той киває.) Слухай, давай домовимось добром. Злазь, і ходімо з нами в місто, ти йтимеш попереду. Покажеш нам свою матір, і ми її не займемо.

Катрін усе барабанить. <...>

Прапорщик. Вона глузує з нас, диви-но. Я не витримаю. Я зіб’ю її кулею, хай там що. Давайте рушницю!

Двоє солдатів біжать по рушницю.

Катрін усе барабанить.

Селянка. Я знаю, що робити, пане командир! Ген стоїть їхній фургон. Коли ми його потрощимо, вона перестане. Фургон — їхнє єдине майно.

Прапорщик (до хлопця). Розбий фургона. (До Катрін.) Як не перестанеш барабанити, ми потрощимо твій фургон.

Хлопець кілька разів не сильно вдаряє по фургону.

Селянка. Перестань, тварюко!

Дивлячись на фургон, Катрін стогне, але не кидає барабанити. <...>

Прапорщик (до Катрін). Вони ж тебе не чують. А ми тебе пристрелимо. Востаннє кажу. Кинь барабан!

Хлопець (раптом кидаючи дошку). Барабань ще! А то всі загинуть! Барабань ще, барабань ще...

Солдат звалює його на землю і вдаряє списом.

Катрін починає плакати, але барабанить далі.

Селянка. Не бийте його по спині! Господи боже мій, ви ж уб’єте його!

Прибігають солдати з важкою рушницею. <...>

Прапорщик. Станови! Станови! (Поки солдати становлять рушницю на розсоху, кричить до Катрін.) Справді востаннє кажу: кинь барабанити! (Катрін плаче, але барабанить з усієї сили.)

Вогонь!

Солдати стріляють.

Катрін ще кілька разів б’є в барабан і падає.

Ну, кінець!

Але слідом за останніми вдарами Катрін лунає гуркіт міських гармат. Здалека чути безладний дзвін сполоху та канонаду.

Перший солдат. Таки домоглася свого.

Удосвіта. Чути бій барабанів, свист, тупання солдатських чобіт, що вже даленіють. Біля фургона матінка Кураж сидить навпочіпки над своєю дочкою. Поблизу стоять селяни.

Селянин (з ворожістю в голосі). Забирайтесь уже звідси, пані. Полк зараз пройде. А самій іти вам не можна.

Матінка Кураж. Може, вона засне. (Співає.)

Люлі-люлі. Що це там

Шарудить в соломі?

Гірко плаче дітвора

У сусіднім домі.

Тій сусідській дітворі

Нема чого їсти,

В мене доня їсть пиріг

В хаті теплій, чистій.

Тій сусідській дітворі

Нічого вдягати.

Перешила я тобі

Сукню з янголяти.

Люлі-люлі, ти не знай

Горя і наруги.

В Польщі перший син поліг,

Хто зна, де мій другий?

Нащо вам було казати їй про ваших онуків?

Селянин. Якби ви не подались до міста заробляти великі гроші, може, нічого б не сталось.

Матінка Кураж. Вже спить.

Селянка. Та не спить вона, зрозумійте, вона померла.

Селянин. І вам час нарешті піти звідси. Тут нишпорять вовки, та це півлиха, скрізь вештаються мародери.

Матінка Кураж. Авжеж.

Вона виносить з фургона простирадло, щоб укрити мертву дочку.

Селянка. А що, у вас більше нема рідних, до кого б ви могли податись?

Матінка Кураж. Є ще син, Ейліф.

Селянин (поки матінка Кураж укриває мертву). Ви мусите його розшукати. Про неї ми подбаємо, поховаємо як слід. Йдіть собі спокійно.

Матінка Кураж. Ось вам гроші на похорон. (Відраховує гроші селянинові в руку.)

Селянин і його хлопець тиснуть їй руку і виносять Катрін. <...>

Матінка Кураж (запрягається у фургоні). Може, здужаю тягти фургон. Якось упораюсь, речей у ньому небагато. Я мушу торгувати далі. (З барабанним боєм і свистом проходить ще один полк. Рушає з місця.) Візьміть мене із собою!

З глибини сцени чути пісню:

Війна, то щедра, то убога,

Тривати може цілий вік.

Але від неї анічого

Не має простий чоловік.

Він носить дрантя, вкрите брудом,

Жере гидоту на обід,

Але уперто марить чудом:

Ще ж не закінчено похід!

Гей, християни! Тане сніг!

Мерці вкушають супокій.

І кожен, хто ще не поліг,

Встає, щоб вирушити в бій.

Завіса.

1939

(Переклад М. Зісмана)

Поміркуйте над змістом тексту

1. Яке враження на вас справила п’єса?

2. Чому на початку твору фельдфебель стверджує: «Мир — це безладдя. Тільки війна творить лад»? Чи погоджуєтеся ви з цією думкою?

3. Що ви дізналися про матінку Кураж із першої сцени? Якою вона постає за характером?

4. Як ви оцінюєте позицію головної героїні твору, яка заробляє на війні, але не хоче віддавати в солдати сина?

5. Який подвиг здійснив Ейліф на початку твору? Як ви ставитеся до цього вчинку? Чи можна вважати його подвигом? Поміркуйте над роллю цієї сцени у змалюванні картини війни.

6. Визначте головну думку «Пісні про жінку й солдата».

7. Чи можна назвати матінку Кураж принциповою та чесною торговкою? Проілюструйте відповідь цитатою з тексту.

8. У яких сценах проявляється пристосуванство Анни?

9. Яку життєву позицію виказує матінка Кураж у сцені з обуреним молодим солдатом?

10. Поміркуйте, чому «Пісню про капітуляцію» вважають ключовою у розкритті образу та життєвої позиції матінки Кураж.

11. У сцені в зруйнованому селі маркітантка говорить, що для селян хазяйство важить більше, ніж життя. А що для неї важить більше, ніж життя її власне та її дітей?

12. Як ви розумієте вислів священика: «Хто хоче снідати з чортом, хай запасеться довгою ложкою»? Чому він так сказав?

13. За що покарали Ейліфа у сцені, коли ми бачимо його востаннє?

14. Як ви вважаєте, що змусило Катрін бити в барабан?

15. Які почуття породила у вас колискова, що її співає матінка Кураж над тілом доньки?

16. Яку ідею розкриває фінальна пісня твору? Чому Брехт завершив нею п’єсу?

Знайдіть додаткову інформацію

17. У мережі Інтернет або в довідкових виданнях знайдіть інформацію про Тридцятилітню війну. Складіть невелику довідку про цю історичну подію. Висловте припущення, чому драматурга привабив саме цей історичний матеріал.

18. Знайдіть інформацію про театральні вистави за твором Брехта, про його екранізації. Створіть стислий огляд вистав та фільмів або подивіться одну (один) з них і напишіть глядацький відгук.

Висловте свою думку

19. Якою постає війна у п’єсі? Чим її зображення відрізняється від відомих вам за іншими літературними творами?

20. Чим війна є для матінки Кураж? Для її дітей? Для простого народу? Поміркуйте та заповніть таблицю.

Ставлення до війни персонажів твору

Війна для матінки Кураж	Війна для дітей матінки Кураж	Війна для простого народу

21. Як ви ставитеся до образу матінки Кураж? За що засуджуєте її, чому співчуваєте цій героїні?

22. Які ознаки епічного театру містить твір «Матінка Кураж та її діти»? Запишіть їх у вигляді схеми.

23. За висловом літературознавця Іллі Фрадкіна, пісні у творі «очужують дію, коментують її, додатково освітлюють характери персонажів, іноді навіть виступають ключем до основної драматичної концепції п’єси». Доведіть спостереження вченого, використовуючи текст твору.

24. Чому Б. Брехт назвав свій твір попередженням?

25. Які проблеми, порушені п’єсою, залишилися актуальними в наш час?