Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 11 клас. Столій

Велика Британія

Джордж Оруелл (Ерік Артур Блер)

(1903-1950)

Борець із тоталітаризмом

Ерік Артур Блер народився 25 червня 1903 року в індійському містечку Мотігарі. У той час Індія була британською колонією, і батько майбутнього письменника служив в одному з департаментів колоніальної адміністрації. У віці 8 років Еріка влаштували до приватної підготовчої школи в Англії. 1917 року підліток отримав іменну стипендію, що дозволила йому вступити до одного з найпривелейованіших навчальних закладів Європи — Ітонського коледжу.

Після закінчення навчання Блер служив у колоніальній поліції в Бірмі. 1927 року він вирішив подати у відставку і присвятити себе письменництву. Кинувши службу, він деякий час жив у Парижі, де заробляв миттям посуду, а потім мандрував англійськими селами. Зібраний наприкінці 1920-х років матеріал став основою для першої книги митця «Фунти лиха в Парижі і Лондоні». Вона вийшла друком 1933-го під псевдонімом Джордж Оруелл (Оруелл — назва невеликої англійської річки, а Джордж — одне з найпоширеніших імен в англомовному світі).

Наступного року побачила світ книга «Бірманські будні», в якій автор розповів про службу в колоніях Британської імперії. За нею було надруковано роман «Дочка священика» (1935), соціологічне дослідження умов життя англійського робочого класу «Дорога на Віґан-Пірс» (1937) та інші праці письменника.

Під час громадянської війни в Іспанії 1936-1939 рр. Оруелл брав активну участь у воєнних подіях. Вирушивши до країни як кореспондент компанії Бі-бі-сі, згодом він приєднався до партизанського загону Робітничої партії марксистського об’єднання. В Іспанії письменника тяжко поранили, він був змушений повернутися до Великої Британії. Іспанські події Оруелл описав у книзі «Данина Каталонії» (1938).

Свій письменницький обов’язок Оруелл бачив у відстоюванні ідеалів ліберального соціалізму, боротьбі з тоталітарними тенденціями. Ці погляди втілилися у двох найвідоміших творах Оруелла — повісті-антиутопії «Скотохутір» та романі-антиутопії «1984». У повісті зображено переродження революційних ідеалів і принципів, крах пробуджених революцією надій. Роман розкриває вплив тоталітарної системи на особистість людини.

«1984» став останньою книгою митця. 21 січня 1950 року Джордж Оруелл помер у Лондоні.

Повість-антиутопія «Скотохутір»

Під час перебування в Іспанії Оруелл як переконаний прихильник лівих ідей і критик капіталізму замислився над долею соціалістичного руху у світі, і ці думки згодом підштовхнули його до створення повісті «Скотохутір». Історію виникнення задуму антиутопії він розповів у передмові до українського видання «Скотохутора»: «Я тоді збагнув, ясніше як до того, — негативний вплив совєтського міфу на західній соціалістичний рух.

Та тут варто спинитись і окреслити моє становище до совєтського режиму. <...>

Більш-менш від 1930 року я не бачу жодної ознаки, що СССР справді рухається в напрямку чогось, що можна б обґрунтовано назвати соціалізмом, зате я помічаю дуже багато ознак, що СССР перетворився на ієрархічне суспільство, де володарі мають не більше причин відректися від влади, як який-небудь інший панівний клас. <...> СССРсьогодні зовсім інший, як у 1917 році... <...>

На мою думку, ніщо так не призвело до перекручення давнього, спертого на однаковому всюди розумінні, поняття соціалізму, як погляд, що Росія — соціалістична країна і що кожен вчинок володарів Росії заслуговує вибачення, коли не наслідування.

Тим-то за останні 10 років у мене виробилось переконання, що коли хочемо відродити соціалістичний рух, то знищення совєтського міфу є необхідною передумовою для цього.

Незабаром після повернення з Іспанії прийшло мені на думку виступити проти совєтського міфу, вживаючи казкової форми, доступної майже кожному читачеві, і що легко можна б перекласти на чужі мови. Такі міркування, трохи неясні, приходили мені вже від деякого часу в голову, коли одного дня (жив я тоді якраз у малому селі) я побачив, як малий, може, десятилітній, хлопець гнав по вузькій доріжці величезну їжджалу коняку та лупцював її як тільки вона хотіла звертати убік. Мені майнуло крізь голову, що коли б тільки оці тварини усвідомили собі свою міць, ми не були б у силі над ними панувати, та що людина визискує тварин майже так само, як багаті класи визискують пролетаріат».

Реалізувати задум письменникові вдалося 1944 року, а надрукувати новий твір — через рік.

Повість «Скотохутір» — це алегорія на революцію 1917 року в Росії і наступні події в СРСР під час становлення сталінізму перед Другою світовою війною. В образі кабана Наполеона легко вгадується Йосип Сталін. Наприклад, відміна Наполеоном Асамблеї тварин — це прозорий натяк на розпуск Сталіним Комінтерну та відмову від ідеї світової революції.

У творі письменник показав, як від початку гарна ідея побудування ідеального суспільства на засадах рівності, братерства, справедливості, моральності спотворюється: еліти узурпують владу, переписують історію, укріплюється одноосібна влада жорстокого тирана, придушується свобода думок, вільні громадяни перетворюються на рабів. Автор дослідив, чому це стало можливим, показав витоки та природу тоталітаризму.

Повість «Скотохутір» швидко принесла Оруеллу світове визнання, її почали перекладати різними мовами. Цікаво, що першою іноземною мовою, якою було перекладено твір, стала українська. Переклад зробив 1947 року Іван Чернятинський для українського видавництва «Прометей» у Німеччині. Твір у цьому перекладі мав назву «Колгосп тварин». Згодом він також виходив під назвами «Хутір тварин» (переклад Ірини Дибко), «Ферма “Рай для тварин”: небилиця» (переклад Юрія Шевчука), «Скотоферма» (переклад Олексія Дроздовського) та «Скотохутір» (переклад Наталії Околітенко).

Роман-антиутопія «1984»

1949 року Оруелл завершив роман «1984». Швидше за все, під час роботи над твором на автора вплинули антиутопії Є. Замятіна та О. Хакслі, що з’явилися раніше. Усі три романи мають низку спільних ознак у прогнозуванні можливого майбутнього цивілізації: опис деспотичної влади, повного підкорення суспільства державі, боротьби влади з природними інстинктами людини, спроби тоталітарних режимів повністю знищити в людині особисте, індивідуальне, унікальне. Але роман Оруелла відрізняється від інших двох у трактуванні мети тоталітарної влади. У творах Замятіна і Хакслі завданням влади були порядок у суспільстві, гармонійне існування його членів (хоч й у своєрідному розумінні), навіть щастя людей. Тобто тоталітаризм мав хоч якесь виправдання благою метою. У творі Оруелла мету здійснення влади окреслює член Внутрішньої Партії О’Браєн: «Нас не цікавить добробут інших, нас цікавить лише влада. Нам не потрібне ні багатство, ні розкіш, ні довге життя чи щастя: нам потрібна лише влада, абсолютна влада. <...> Світ страху, зрадництва і катувань, світ, де ти чавиш людей і де чавлять тебе, світ, який стане не менш, а ще БІЛЬШ нещадним — таким ми бачимо шлях його удосконалення.

У нашому світі не буде інших емоцій, окрім страху, люті, тріумфу та самоприниження.

Ми знищимо всі задоволення. <...> Якщо ви хочете уявити собі майбутнє, уявіть підошву черевика, що чавить людське обличчя — чавить вічно».

Тоталітаризм у романі «1984» постає як довершена система, що охоплює всі сторони людського буття, втілює усі негативні штрихи попередніх, теперішніх і можливих тоталітарних режимів людства.

Проблема тоталітаризму визначила провідну тему роману — існування особистості в умовах повної несвободи. Твір містить три частини, кожна з яких є етапом становлення і розвитку головного героя Вінстона Сміта. Оруелл будує оповідь як історію зародження, життя і загибелі особистості героя. Перша частина вводить читача у світ самотності й безпросвітності існування людини в світі тотальної влади держави над громадянами. Друга присвячена історії кохання Сміта, усвідомленню ним власної гідності та водночас приреченості. Третя частина описує тортури й катування, яким піддається герой і внаслідок яких втрачає свою особистість. У класичних утопіях герої статичні, у них немає характерів, вони лише ілюструють теорію автора. На відміну від них, героя «1984» подано в динаміці. Сміта сприймають як живу людину, незважаючи на фантастичний світ роману та уривчастість оповіді.

Тематика та проблематика твору зумовлюють його специфічний конфлікт, що розгортається у двох планах: зовнішній конфлікт героя та суспільства обумовлено протиправними вчинками Сміта; внутрішнє протистояння у душі героя зумовлене тим, що його пам’ять, почуття та розум не можуть коритися безумству життя та брехні панівної ідеології.

Роман «1984» став новим етапом у розвитку жанру антиутопії. Твір синтезував ознаки наукової фантастики, соціальної утопії, філософського і сатиричного романів, публіцистики, наукового та історичного документа. Поєднання ознак різних жанрів дозволило автору в доступній і цікавій формі донести до читача всю складність проблем сучасного життя.

СКОТОХУТІР

(Уривки)

Розділ 1

Містер Джонс з ферми «Садиба» замкнув на ніч курник, проте, добряче напившись, забув позатуляти дірки в стіні. Садонувши ногою затильні двері, він прохилитався через двір, силкуючись переступити через світляне коло від ліхтаря, що витанцьовував у його руці; на кухні вицідив собі з діжечки рештки пива й вклався в ліжко, де вже похропувала місіс Джонс.

Вікно відпочивальні згасло, й тієї ж миті на фермі зчинився рейвах. Зранку ходили чутки, що старий Майор, призовий кнур з Мідлуайта, минулої ночі бачив дивний сон і хоче повідати його іншим. Усі домовилися зібратися у великій стодолі, щойно містер Джонс згине з очей. Старий Майор (так його звали, хоч на ярмарках представляли під іменем Краса Вілінгтона) зажив на фермі такої поваги, що тварини без вагань згодилися пожертвувати годиною сну, аби почути його оповідь.

Майор чекав, як завжди, затишно влаштувавшись на своїй солом’яній підстилці, на узвишші в кінці стодоли під ліхтарем, що звисав зі сволока. Він мав уже дванадцять років, був ширший, як довший, проте лишався тим самим благородним кабаном з притаманним йому виразом мудрості й доброзичливості, який не збавляли навіть страхітливі ікла. Доки тварини посходились та влаштувалися кожен на свій смак, минуло чимало часу.

Першими прибігли три собаки — Блюбел, Джессі й Пінчер, а за ними свині, які захопили місця на соломі перед узвишшям. Кури повистрибували на підвіконня, голуби, штовхаючись, обсіли бантини, вівці та корови вмостилися за свиньми й заходилися ремигати. У парі прийшли коні Боксер і Кловер; ступали вони неквапно, ощадливо ставлячи свої широкі кошлаті копита. Кловер була середнього віку рослява кобила, яка по четвертому лошаті геть зовсім стала репетею; Боксер хоч на кого міг справити враження — в холці шість футів заввишки, він тягнув за двох битюгів. Біла поперекова пасмуга надавала його пиці дурнуватого виразу — втім, він і був таким, а любили його за спокійну вдачу та надзвичайну працьовитість. За кіньми придріботіли біла коза Мюріель і віслюк Бенджамін. На фермі він жив найдовше і мав на рідкість прикру вдачу. Здебільшого мовчав, коли ж здобувався на слово, то нікого воно не тішило; так одного разу процідив, що Господь Бог обдарував його хвостом, аби оганятися, та він би волів обходитися без хвоста, але ж і без гедзів. Бенджамін єдиний з усіх ніколи не сміявся й на запитання, чому такий похмурий, відповідав, що приводу для веселощів не бачить. Однак він був приязний до Боксера, і недільні дні вони збавляли плече до плеча, мовчки смикаючи травичку в загоні поряд із садом.

Щойно Боксер та Кловер вклалися, як до стодоли вскочив виводок каченят, котрі примудрилися загубити матір: схвильовано крякаючи, вони метушилися, шукаючи безпечного для себе місця. Зметикувавши, що витягнуті вперед ноги Кловер непогана захисна стіна, стрибнули в сховок і заснули. Нарешті, як завжди вихилясом, похрумуючи цукром, з’явилася Моллі, біла кобилка, яка тягала бідарку містера Джонса,— що ловка, що дурна. Вона пропхалася наперед, струшуючи гривою: адже в неї були вплетені червоні стрічечки. Останньою була кішка: вмить вибравши найтепліше місце, вона ковзнула поміж Боксером та Кловер — муркотіла, вовтузилась і щонайменше збиралася слухати промову Майора.

Окрім Мозуса, ручного ворона, що дрімав на тичці за стодолою, зібралися всі. Запропонувавши слухачам гарненько влаштуватися та дочекавшись тиші, Майор прочистив горло й почав:

— Товариші! Ви вже чули, що минулої ночі я бачив дивний сон. Про сон пізніше. Насамперед я маю вам сказати ось що. Навряд чи я довго буду з вами, й перед смертю я зобов’язаний поділитися набутою мудрістю. Вік мені випав довгий, я мав достатньо часу для роздумів, коли самотній лежав у своєму загоні, й смію твердити, що розумію сенс життя краще від своїх одноплемінників. Ось про це й хочу вам повідати.

Отже, друзі, в чому сенс нашого з вами буття? Гляньмо правді у вічі: дні наші куценькі, ми ж гноблені та упосліджені. З тієї хвилини, як ми приходимо у світ, нам дають рівно стільки, щоб підтримати в нас живу душу, і той, хто дужий, працює до останку, коли ж ми стаємо непотрібні, нас із страхітливою жорстокістю женуть на бойню. Жодна тварина Англії не знає не те що щастя — заслуженого відпочинку, не відає, що таке свобода. Життя наше — злидні й рабство. Це істина.

Та чи таким має бути справжній лад? Чи від того це, що земля наша бідна й неспроможна прогодувати тих, хто живе на ній і обробляє її? Ні, товариші, тисячу разів ні! Клімат Англії м’який, грунти родючі, вони здатні прогодувати куди більшу кількість тварин, аніж їх є. Така ферма, як наша, може утримувати дюжину коней, двадцять корів, сотню овечок — і життя їхнє буде сповнене такого комфорту, такої гідності, що нам про це й мріяти годі. Чому ж ми отак животіємо? А тому, що майже весь наш гірко здобутий доробок привласнюють люди. Ось, товариші, відповідь на всі ваші запитання! Ось де наш єдиний і справжній ворог — Людина. Заберіть Людину — й назавжди зникне причина голоду та непосильної праці.

Людина — єдина істота, котра споживає, нічого не виробляючи. Вона не доїться, не несе яєць, вона занадто квола, аби тягати плуга, й не вженеться за кроликом. І Людина володарює над тваринами! Вона жене їх на роботу, вона уділяє їм кормів рівно стільки, щоб вони не потерпали від голоду, а решту забирає собі. Наша праця спушує грунт, наш гній удобрює його, та єдине, що в нас є, — це наша шкура. Ось ви, корови, які тут лежите, скільки літрів молока ви дали торік? Цим молоком ви могли б вигодувати дебелих телят, а де воно поділося? Все до останньої краплини щезло в горлянках наших ворогів. А ви, кури, скільки яєць знесли цього року? Курчат-бо скільки виростили? Все пішло на базар, щоб у кишенях містера Джонса та йому подібних водилися грошенята. Скажи й ти, Кловер, де четверо тих лошат, яких ти виносила й народила в муках? Вони б стали тобі втіхою на старості... Та всіх їх продали під’ярками, і жодного з них ти не побачиш? І по твоїх материнських трудах, по твоїх розораних перелогах що в тебе є, окрім жмені вівса й старого стійла?

Та й це наше нікчемне життя не кінчається так, як велить природа. Я не кажу про себе — мені пощастило. За плечима в мене дванадцять років, і я дав життя більш як чотирьом сотням нащадків. Як на свиню, то мені є чим пишатися! Та жодна тварина не уникає ножа! Ось ви, поросята, яких я бачу перед собою, не мине й року, як усім вам буде кінець в тій он загородці. Така доля чатує на корів, свиней, курей, овечок... Навіть коні та собаки її не уникнуть. Настане ще далекий день, коли могутні м’язи вже не служитимуть тобі, Боксере, і Джонс відправить тебе до живодера, який переріже тобі горлянку й зварить з тебе собачу хльобавку. Що ж до собак, то коли вони постаріють і втратять зуби, містер Джонс почепить їм на шию каменюку й пенделем під зад відправить на дно найближчого ставка.

Хіба ж не стало вам тепер, товариші, наскрізь зрозуміло, що джерело зла, яке роз’їло наше життя, — це тиранія людства. Позбудьмося Людини — й плоди трудів наших лишатимуться нам! Вже цього вечора може зійти зоря свободи, яка зробить нас багатими й незалежними. Що потрібно для цього? Трудитися день і ніч, душу й тіло свої кладучи на олтар вибавлення від деспотизму. І я закликаю вас, товариші, — Повстання! Я не знаю, коли воно спалахне, за тиждень чи за сотню років, але, як я бачу цю солому під ногами, так само я певний: справедливість переможе. І хай хоч скільки лишилося вам жити, товариші, присвятіть себе цій ідеї! Окрім того, заповідаю передати своє послання тим, хто прийде після вас, щоб майбутні покоління продовжили боротьбу до переможного кінця.

І пам’ятайте, товариші, — ваша рішучість має бути несхитною. Хай ніщо не зіб’є вас з обраного шляху. Не слухайте, коли вам казатимуть, що у людей і тварин спільні інтереси, що процвітання одного табору означає благоденство й для іншого. Все це брехня! Людей ніщо не обходить, окрім них самих. А серед нас, тварин, нехай над усім візьме гору непорушна єдність. Всі люди — вороги. Всі тварини — друзі. <...>

І пам’ятайте також, що в змаганні з Людиною ми не повинні їй уподібнюватися. Навіть здобувши перемогу, відкиньте все, що створила Людина. Жодній тварині не слід жити в домі, спати в ліжку, носити одяг, вживати алкоголь, палити, торкатися грошей або ж займатися торгівлею. Всі людські звички — це зло! Окрім того, жодна тварина не повинна гнобити своїх родичів. Слабкі чи сильні, розумні чи дурні, — ми брати! Жодна тварина не має права вбивати інших тварин. Усі тварини рівні.

А тепер, товариші, я розповім вам сон, який побачив минулої ночі. О, ні, в моїй мові бракує барв, аби змалювати вам цю мрію. Це була мрія про те, якою стане земля після того, як остання людина щезне з її лиця. І пригадалося мені давно забуте... Багато років тому, коли я був крихітним поросятком, моя мати й вся наша рідня любили наспівувати прадавню пісню, з якої вони знали лиш три рядочки й мелодію. Вона в пам’ятку мені з дитинства, хоча минуло стільки часу... І от — о, диво! — минулої ночі ця пісня прийшла до мене разом із мрією; де не взялися слова, які, я певний, співали наші пращури і які, здавалося, були навіки втрачені в пам’яті поколінь. Я подарую їх вам, товариші! Я вже старий, мій голос хрипить, та ви підхопите за мною, і у вас це вийде краще. Пісня називається «Тварини Англії».

Старий Майор прочистив горло й затягнув... <...>

Звірі Англії та світу,

Всіх загонів і полів,

Закликаю вас до світлих,

До щасливих нових днів.

Він настане, він настане,

Світ святої чистоти,

Як людей на нім не стане,

А залишаться скоти.

Батогів на нас не буде,

І ярмо не треба нам.

Все це зникне, як і люди,

Віз хай струхне без коня!

Наше майбуття багате

Конюшиною, вівсом,

Стануть дні суцільним святом,

Стануть дійсністю, не сном!

Небо Англії так сяє,

В ріках чистої води

Всім тваринам вистачає.

Станем вільні назавжди!

Присягнемо чесним словом —

Волю відберем свою.

Свині, кури і корови —

Не відступимо в бою!

Звірі Англії та світу,

Всіх загонів і полів,

Закликаю вас до світла,

До щасливих вільних днів.

Спільне виконання пісні надихнуло тварин. Щойно Майор дійшов до останнього рядка, вони завели її спочатку. <...>

Лемент збудив містера Джонса, й він вибрався з ліжка, певний, що в двір ускочила лисиця. Схопив рушницю, яка завжди стояла біля ліжка, й кілька разів вистрелив у темряву. Кулі дзенькнули об стінку стодоли, й збори довелося припинити. Усі розбіглися по своїх місцях, і ферму пойняв глибокий сон.

Розділ II

Через три дні старий Майор заснув і не прокинувся. Його поховали в саду. Сталося це на початку березня. Протягом наступних місяців таємна діяльність набула великого розмаху. Майорова промова спонукала більшість найкмітливіших мешканців ферми глянути на власне життя під новим кутом зору. Вони не знали, коли збудеться передбачення великого кнура, у них не було жодних підстав сподіватися, що це станеться за їхнього життя, проте в одному вони не сумнівалися: Повстання належить готувати.

Просвітянська та організаційна робота, звичайно, лягла на плечі свиней, чиї видатні розумові здібності були загальновизнані. Серед цих інтелектуалів явно вирізнялися два кабанчики — Сноубол і Наполеон, яких містер Джонс відгодовував на продаж. Наполеон був дебелий і навіть аж лютий з вигляду беркширський кнур, єдиний такий на фермі. Радше мовчазний, як говіркий, він, проте, мав репутацію особи з подвійним дном. Сноубол по слово до кишені не ліз, був жвавий та винахідливий, хоч і не без вітру в голові. Інші свині ще не вийшли з віку поросят. Найбільшої популярності серед них зажив куценький та тлустенький, а проте вельми прудкий Верескун — з кругленькими щічками, неспокійними очицями і голосом, що проймав до печінок. Він зростав у блискучого оратора. <...> Подейкували, що Верескун спроможний довести, що біле — це чорне, й навпаки...

Утрьох вони творчо осмислили ідеї старого Майора й скомпонували їх у струнку світоглядну систему, яку назвали Анімалізмом. Його основи вони викладали на таємних збориськах у стодолі — протягом кількох ночей на тиждень. Спочатку проводирі зіткнулися з тупістю й байдужістю худоби. Дехто вважав за вкрай потрібне бути лояльним до містера Джонса, якого вони величали Хазяїном, або ж кидав недоумкуваті зауваження на кшталт: «Містер Джонс нас годує. Коли його не стане, то ми помремо з голоду». <...> Або: «Якщо Повстання не здійсниться за нашого життя, то який сенс трудитися заради нього?» Свині терпляче пояснювали, що це суперечить духові Анімалізму... <...>

Найвідданішими були тяглові коні — Кловер і Боксер. Думалось їм вкрай сутужно, тож, раз і назавжди визнавши свиней за поводирів, вони вбирали в себе все, що ті казали, а потім втовкмачували його іншій худобі. Коні ходили на всі стодольні збориська й першими заводили «Тварини Англії», чим завершувалася зустріч. <...>

[Повстання спалахнуло раніше, а здійснилося значно легше, аніж хтось міг це уявити. Якось у червні містер Джонс напився і ліг спати, забувши погодувати худобу. Одна корова вибила двері до засіків, і розгнівані зголоднілі тварини кинулися на помічників Джонса. Перелякані люди втекли з ферми геть. Худоба викинула усе, за допомогою чого фермер гнобив її: кінську збрую, ножі для кастрування тощо.]

Руйнувати все, що нагадувало про Джонса, довго не довелося. Після цього Наполеон відвів підопічних у засіки й кидав кожному подвійну порцію їжі, а собакам ще й по два бісквіти. Потім тварини сім разів натхненно проспівали «Тварини Англії» й заходилися вкладатися на ніч. Спалося їм, як ніколи, солодко.

Прокинувшись, як завжди, на світанку, вони згадали вчорашню блискучу перемогу й разом потрюхикали на пастівень. <...>

Потім вони повернулися до будівель і збентежено зупинилися на порозі Джонсового житла. Тепер і воно належало їм, однак заходити до покоїв було лячно. Якусь хвилю повагавшись, Сноубол і Наполеон розчахнули двері, й тварини вервечкою потягнулися за ними, стараючись нічого не зачепити. На цирлах вони пройшли з кімнати до кімнати, затамувавши віддих, приголомшені неймовірними довколишніми розкошами — ліжками з пуховими перинами, дзеркалами, софою з кінського волосу, брюссельськими килимами, літографією королеви Вікторії над вішаком у вітальні. <...>

Після сніданку Сноубол і Наполеон знов зібрали худобу.

— Товариші, — сказав Сноубол, — уже по п’ятій і на нас чекає довгий день. Сьогодні ми розпочнемо жнива. Але перед тим ми повинні зробити щось важливе.

І свині повідомили, що протягом останніх трьох місяців вони вчилися читати й писати за старим букварем, який колись належав дітям містера Джонса, а потім його викинули. Наполеон послав по слоїчки з чорною та білою фарбами і попрямував до воріт, за якими починався великий шлях. Затим Сноубол (саме Сноубол, бо в нього був найкращий почерк) узяв своїми ратичками пензлик, заквацяв слова «Ферма “Садиба”» на воротях, натомість написав: «Скотохутір». Віднині так називалася ферма. Після цього всі повернулися до будинку, де вже стояла прихилена до затилля драбинка, принесена за наказом Сноубола й Наполеона. Вони оголосили, що протягом останніх трьох місяців їм, ученим свиням, принципи Анімалізму вдалося сформулювати в Семи Заповідях. Ці Сім Заповідей будуть увічнені на стіні, й вони стануть залізним законом, за яким віднині й довіку житимуть усі мешканці хутора. Не без труднощів (свині не так просто збалансувати на приступці) Сноубол видерся нагору і взявся до роботи; трохи нижче Верескун тримав відерце з фарбою. Заповіді були написані на темній проолієній стіні великими білими літерами, помітними з тридцяти метрів. Ось що вони проголошували:

СІМ ЗАПОВІДЕЙ

1. Кожний, хто ходить на двох ногах, — ворог.

2. Кожний, хто ходить на чотирьох ногах або має крила, — друг.

3. Тварини не вбираються.

4. Тварини не сплять у ліжках.

5. Тварини не споживають алкоголю.

6. Тварина не вбиває іншу тварину.

7. Всі тварини рівні. <...>

— А тепер, товариші, — сказав Сноубол, кидаючи пензлик, — на лани! Хай буде для нас справою честі впоратися з урожаєм скоріш, аніж Джонс та його раби!

Але в цей час три корови, котрі давно вже неспокійно товклися, голосно замукали: їх не доїли цілу добу, і вим’я в них боліло. Трохи подумавши, свині послали по відра й пречудово видоїли корів, ніби для цього й народилися зі своїми роздвоєними ратичками. Незабаром п’ять відер наповнилися густим парним молоком, на яке інші тварини позирали з неприхованим інтересом.

— І що будемо з ним робити? — спитав хтось.

— Джонс колись підливав його нам у годівнички, — сказала котрась курка.

— Не про молоко треба думати, товариші! — вигукнув Наполеон, затуляючи собою відра. — Про нього подбають. Врожай — ось що головне! Товариш Сноубол поведе вас. Я наздожену за кілька хвилин. Вперед, товариші! Жнива не ждатимуть.

Коли пізнього вечора тварини повернулися додому, то побачили, що молоко десь поділося.

Розділ III

[Мешканці ферми взялися за роботу й зібрали врожай раніше, ніж за часів Джонса. Тяжка праця не гнітила їх, адже вони працювали на себе.

Згодом у тварин з’явився прапор, було започатковано традицію щотижня збирати Асамблеї, на яких усі присутні обговорювали плани роботи. Свині навчилися читати й писати, інші тварини теж опановували грамоту, але не так успішно. Більшість навіть не могла прочитати Заповіді. Тож Сноубол звів Заповіді до афоризму: «Чотири ноги — добре, дві ноги — погано». У цьому, сказав він, і полягає основний принцип Анімалізму. Сноубол займався організаторською роботою з тваринами, створюючи різні профільні комітети.]

Наполеона не цікавили комітети Сноубола. Він вважав, що найважливіше — навчання молодого покоління, і висловив цю свою думку саме тоді, коли після збирання врожаю Джессі й Блюбел народили міцненьких собачат. Тільки-но вони перестали годувати їх молоком, Наполеон забрав малюків від матерів, сказавши, що збирається особисто опікуватися їхнім вихованням. Він влаштував цуценят на горищі, куди можна було дістатися тільки східцями із штаб-квартири, і так заховав їх від сторонніх очей, що скоро всі мешканці ферми забули про собак.

Незабаром з’ясувалося, куди зникає молоко: потрапляє у свинячу годівницю. Достигли й ранні яблука — вітер струшував їх на траву. Нібито всі мали на них однакові права, та одного разу яблука зібрали й перенесли в приміщення для свиней. Дехто запротестував, але це нічого не дало. Тут навіть Наполеон і Сноубол дійшли консенсусу. На Верескуна поклали обов’язок роз’яснити ситуацію.

— Товариші! — репетував він. — Сподіваюся, ви не запідозрюєте нас, свиней, у тому, що ми так поводимося з причини дрібного егоїзму? Багато хто з нас терпіти не може ні молока, ні яблук, а сам я їх на дух не зношу. Єдине, задля чого ми мусимо їх споживати, — це здоров’я. Яблука й молоко, — наукою доведено, товариші, наукою! — доконче потрібні свиням, щоб тримати себе у творчій формі. Ми, свині, трудівники інтелектуального фронту, процвітання ферми й організація праці залежить тільки від нас. День і ніч ми невтомно дбаємо про ваш добробут. Ми п’ємо молоко та їмо яблука тільки заради вас. Знаєте, що станеться, коли ми, свині, не зможемо виконувати свої обов’язки? Повернеться Джонс! Так, знов над нами запанує Джонс! І я певен, товариші, — голос Верескуна, який кидався навсібіч, метляючи хвостиком, тут перейшов у хлип, — я певен, товариші, що серед нас не знайдеться жодного, хто змирився б з поверненням Джонса.

І справді, не знайшлося. Коли становище постало в такому світлі — який міг бути опір? Свиняче здоров’я — ось найактуальніша проблема. Без зайвих слів усі погодились, що й молоко, і падалиці, а окрім того, значну частину яблук, що достигають, належить берегти для свиней і тільки для свиней.

[Джонс вирішив повернути хутір собі. Із помічниками-добровольцями він напав на ферму, але Сноубол підготував оборонні заходи, і атаку людей було відбито. Під час нападу Сноубол дістав легке вогнепальне поранення.

Узимку почалися суперечки між свинями-лідерами. Тварини розділилися на два табори: прихильників Наполеона й Сноубола. Сноубол вивчав сільське господарство, замислив багато корисних нововведень, зокрема будівництво вітряка, завдяки якому можна було забезпечити ферму електрикою. Але Наполеон вважав його плани дурницями.

На черговій Асамблеї Сноубол назвав переваги будівництва млина.]

Розділ V

<...> Він блискуче змалював, як перевтілиться Скотохутір, коли тягар принизливої для його славних мешканців праці буде скинуто раз і назавжди. Хіба ж майбутні блага обмежаться косаркою чи віялкою? Та в кожному стійлі буде світло, гаряча й холодна вода, електрообігрівачі! Тепер сумнівів, за що належить голосувати, не лишилося ні в кого. Та наступної миті знов звівся Наполеон. Він виразно подивився на Сноубола і якось незрозуміло рохнув.

У відповідь пролунав шалений гавкіт, і дев’ятеро дебелих псів в ошийниках з мідними бляхами вдерлися до стодоли й кинулися на Сноубола. Дивом уникнувши їхніх ощирених ікол, він стрибонув до дверей...

Вражені побаченим та перестрашені тварини збилися в купу, чекаючи, що ж буде далі. Сноубол мчав пасовиськом так прудко, як тільки спроможні свині; посковзнувшись, він замалим не дістався собакам, однак зібрався з силами й ще дужче наліг на ноги; ось один переслідувач ухопив його за хвостик, ривок — і втікач проскочив у дірку в паркані. Та й по всьому...

Мовчазна та пригнічена худоба повернулася до стодоли, туди ж незабаром прибігли й пси. Спочатку ніхто не міг зрозуміти, звідки вони взялися, однак загадка розв’язалася просто: та це ж ті цуцики, яких Наполеон забрав у матерів, аби особисто взятися за їхнє виховання. Вони були ще зовсім ярчуки, однак з вигляду тягнули на вовків, лютих та могутніх. Собаки оточили Наполеона, помахами хвостів відповідаючи на кожне його слово, — колись таких знаків пошани удостоювався лиш містер Джонс.

Аж тепер настав час для промови Наполеона. Так само в супроводі собак він піднявся на поміст, де колись стояв легендарний Майор, і оголосив, що відтепер недільні Асамблеї відміняються. Та в них немає потреби, сказав він, ми просто гаємо час! На майбутнє всі фермерські проблеми розв’язуватиме свинячий комітет, який очолить він особисто, а про рішення комітету всім оголошуватимуть. Недільними ж ранками мешканці ферми збиратимуться для того, щоб вшанувати прапор, проспівати гімн і дістати завдання на тиждень — будь-які суперечки заборонені. <...>

А потім Верескун обійшов ферму й роз’яснив усім новий порядок.

— Товариші, — сказав він, — я вірю, що всі, хто живе тут, цінують жертву, яку приніс товариш Наполеон, узявши на себе таку непосильну працю. Не думайте, товариші, що керувати — це їсти мед. Навпаки, це велика й тяжка відповідальність. Товариш Наполеон глибоко вірить у те, що всі тварини мають однакові права й можливості. Він був би щасливий перекласти на вас тягар приймати рішення. Але ж ви можете помилитися — і що тоді на вас чекає? Уявіть, що було б, якби ви далися на поталу химерам Сноубола — цього авантурника, котрий, як нам тепер достеменно відомо, є злочинцем. <...> Дисципліна, товариші, залізна дисципліна! Ось гасло сьогоднішнього дня. Один хибний крок — і вороги здолають нас! Звичайно ж, товариші, ви не хочете, щоб повернувся Джонс?

Цей аргумент, як завжди, виявився невідпорним. Авжеж, ніхто не хотів мати над собою Джонса, і якщо суперечки щодо недільного ранку можуть повернути його, то, без сумніву, таким суперечкам треба покласти край. Боксер, якому нарешті стачило часу на роздуми, висловив свої почуття так: «Коли товариш Наполеон сказав, то це правильно». <...> На третю неділю після вигнання Сноубола худобу трохи здивувало повідомлення Наполеона: попри все, вітряк вони споруджуватимуть. Наполеон не сказав, чому він змінив свою позицію, а просто всіх попередив, що цей винятково складний захід потребує вкрай напруженої роботи; можливо, навіть доведеться піти на скорочення щоденного раціону. Плани, природно, були докладно продумані: останні три тижні над ними працював спеціальний свинячий комітет. На будівництво млина та всіляких службових приміщень треба два роки.

Увечері Верескун у дружній бесіді пояснив, що насправді Наполеон ніколи не виступав проти спорудження вітряка. Навпаки, він перший запропонував цю ідею, і план, який Сноубол креслив на підлозі в інкубаторі, був викрадений з паперів Наполеона. Тобто млин задумав тільки Наполеон. <...> ...Верескун говорив так переконливо, а троє собак, які супроводжували його, гарчали так грізно, що ніяких запитань ні в кого не виникло.

[Умови життя на хуторі погіршилися. Тварини працювали по десять годин щодня й у вихідний на будівництві млина та в полі. Але вони не вважали, що стали жити гірше. Ніхто не скаржився, адже усі були впевнені, що трудяться задля власного добробуту й нащадків, а не в інтересах ледачих людей.

Між тим Наполеон почав порушувати Заповіді: торгував із сусідніми фермами, разом з іншими свинями зайняв будинок Джонса, де спав у ліжку. Мешканці ферми помітили, що хтось переписує Заповіді. Наприклад, замість «Тварини не сплять у ліжках» з’явився напис: «Жодна тварина не спатиме в постелі з простирадлами».

Усі порушення заповідей Верескун виправдовував так, що складно було заперечити.

Зі Сноубола почали створювати образ ворога. У всіх невдачах та бідах винуватили його: мовляв, він улаштовує диверсії, діє заодно з людьми. Згодом Наполеону та його прибічникам вдалося всіх запевнити, що Сноубол під час нападу Джонса виступав на боці людей.

Наполеон почав переслідувати агентів Сноубола. Тих тварин, хто зізнався у співпраці з ворогом, публічно стратили: їх загризли собаки Наполеона. Після страти приголомшені тварини зібралися на пагорбі біля Кловер.]

Розділ VII

У Кловер на очах виступили сльози. Коли б вона могла висловити свої думки, то сказала б, що не про це мріяла в ті далекі роки, коли вони тільки готувалися скинути з себе людське ярмо. Не сповнені крові й жаху сцени поставали перед їхніми очима, коли старий Майор закликав їх до Повстання. Майбутнє вона уявляла як вічне братерство тварин, що позбулися голоду й побоїв, братерство рівних, де кожен працює як може й сильний захищає слабкого подібно до того, як вона оберігала заблуклих каченят у ніч, коли промовляв Майор. Натомість — як же воно так сталося? — настав час, коли ніхто не може казати те, що думає, коли навколо нюшкують люті пси, коли ти змушений дивитися, як твоїх товаришів роздирають після того, як вони зізналися в жахливих злочинах. У неї й думки не було про опір: вона й досі вважала, що, попри все, їм живеться краще, аніж за Джонса, і так само найголовніше — це зробити повернення колишніх хазяїв неможливим. І хай там що, а вона лишиться такою ж відданою і трудящою, так само визнаватиме авторитет Наполеона. <...>

Врешті, щоб заспокоїтись, Кловер завела «Тварини Англії», інші підхопили гімн і проспівали його три рази — тихо та сумно, як ніколи раніше.

Не встигли завершити пісню, як у супроводі двох псів з’явився Верескун і жестом дав зрозуміти, що хоче повідомити щось важливе. Він оголосив, що, згідно з розпорядженням товариша Наполеона, гімн відміняється — виконувати його віднині заборонено.

Мешканці ферми були ошелешені.

— Чому? — вихопилося у Мюріель.

— Бо в цьому більше немає потреби, товариші, — твердо мовив Верескун. — Це була пісня часів Повстання. Але Повстання успішно здійснене, сьогодні відбувся останній його акт. Вороги внутрішні й зовнішні стерті на порох. У «Тваринах Англії» ми втілювали прагнення до кращого суспільства, а тепер ми вже побудували його. Отже, пісня застаріла.

Хоч і нажахана, худоба пробувала протестувати, але овечки замекали «Чотири ноги — добре, дві ноги — погано», і на тому все кінчилося.

Отож гімн «Тварини Англії» відійшов у минуле. Замість нього поет Мінімус написав іншу пісню, яка починалася словами:

Скотохутір, Скотохутір, всюди радості розмай,

Скотохутір, Скотохутір, спів наш весело лунай! <...>

[Після запровадження страт було змінено Шосту Заповідь. Відтепер вона виглядала так: «Тварина не може вбити іншу тварину без причини».

Влада Наполеона зміцнювалася. Його почали називати Наш Вождь, увійшло в звичай дякувати йому за кожне досягнення, напроти Семи Заповідей повісили портрет правителя.

Жити стало ще важче. Усі кошти та запаси витрачали на годування свиней, які розплодилися. Інші тварини бідували. Від тяжкої праці на будівництві млина занедужав Боксер. Верескун повідомив, що товариш Наполеон дуже сумує через хворобу Боксера, і викликав до нього лікаря. Але замість лікаря приїхав працівник бойні: коня продали на шкуродерню. Через три дні Верескун запевняв усіх, що Боксер потрапив до лікарні і помер у нього на руках.]

Розділ X

У мигтінні весен і осеней минали роки. Йшли з життя ті, кому відпущено на Землі короткий строк. Настав час, коли не лишилося майже нікого, хто міг би пригадати, як було до Повстання — хіба що Кловер, Бенджамін, ворон Мозус та кілька свиней. <...>

Кловер стала зовсім старенькою з ревматичними ногами й каправими очима. Два роки тому вона досягла пенсійного віку, але ніхто з тварин не пішов на заслужений відпочинок, і давно вже ніхто не сподівався на клапоть пасовиська, де можна було б відпочити від трудів. Наполеон тепер важив півтора центнера, та й Верескун так розтовстів, що очі зовсім втопилися в складках жиру. <...>

Ферма процвітала, на ній панував суворий лад, вона навіть розширилася за рахунок двох ділянок, куплених у містера Пілкінгтона. Будівництво вітряка нарешті було успішно завершене, і тепер фермі належали віялка та елеватор, не кажучи вже про кілька новобудов. <...> Електрика на Скотохуторі так і не з’явилася, але вітряк молов зерно, що давало фермі непогані прибутки. <...> Але про добробут, що його так яскраво змальовував Сноубол — електрика в стійлах, холодна та гаряча вода, триденний робочий тиждень, — уже не йшлося. Наполеон відмовився від усіх цих ідей, оскільки вони суперечили духу Анімалізму. Істина, сказав він, полягає в безперервній праці й помірності.

Часом здавалося, що хоч ферма багатіє, але це не має якогось стосунку до тварин, — хіба що до свиней та собак. Можливо, такі думки виникали через те, що на фермі було дуже багато свиней і дуже багато собак. Звичайно, вони не лишалися осторонь роботи... Вони були завантажені по саму зав’язку, як не втомлювався пояснювати Верескун, нескінченними обов’язками щодо контролю й організації праці на фермі. Багато з того, ще вони робили, не кожен міг збагнути. Наприклад, вони складали зведення, звіти, протоколи, пам’ятні записки, і від усього цього прямо залежав добробут ферми. Так вважав Верескун, і все-таки ні свині, ні собаки не створювали своєю працею ніякої поживи, а їхній могутній колектив вирізнявся рідкісним апетитом.

Що ж до інших, то їхнє життя не змінилось. Вони так само потерпали від голоду, спали на соломі, пили з колод і трудилися на полях: взимку їм дошкуляв холод, а влітку гедзі. <...>

І все-таки худобу не полишала надія. Більше того, вони ніколи не втрачали почуття гордості за те, що їм випала така честь — бути мешканцями Скотохутора. Адже в цілій Англії не було ферми, якою б володіли й управляли самі тварини. <...> Якщо й голодували, то не тому, що годували деспотів-людей; якщо вимотували із себе жили, то все одно задля себе. Ніхто з них не ходив на двох ногах. Ніхто не знав слова «хазяїн». Усі були рівні.

Якось на початку літа Верескун наказав овечкам іти за ним і повів їх у віддалений закуток ферми, порослий березняком. Там вони провели тиждень, скубучи молоді пагінці. Верескун навчав їх нових пісень, і для цього вони потребували усамітнення.

Одного чудового вечора, якраз тоді, коли овечки повернулися, тварини почули схвильоване іржання Кловер і зупинилися в подиві. Коли іржання повторилося, всі галопом помчали на ферму. Ускочивши в двір, побачили те, що збентежило стару кобилу.

Верескун ішов на задніх ногах. Не без труднощів несучи своє черево, перечіпаючись копитом об копито, він, проте, благополучно пробалансував через двір, а за мить вийшла вервечка свиней — і всі на задніх ногах. В одних це виходило зграбніше, інші ж явно потребували підпорки, але всі вони, тримаючись вертикально, зробили коло. Пролунало собаче гавкання, врочисте кукурікання чорного півня, і з’явився сам Наполеон. Пихатий і величний, він прошпацірував двором, оточений псами.

Поміж копитами в нього був затиснутий канчук.

Панувала мертва тиша. Збившись у гурт, тварини спостерігали, як повз них суне свиняча процесія, і їм здавалося, що світ перекинувся. Коли ж отямились, то, попри страх перед собаками, попри виховану багатьма роками звичку не ремствувати й не критикувати своїх керівників, — пролунали слова протесту. Та, ніби за сигналом, овечки замекали на повні груди:

— Чотири ноги добре, дві ноги краще! Чотири ноги добре, дві ноги краще! Чотири ноги добре, дві ноги краще!

Так тривало хвилин п’ять, коли ж овечки замовкли, звертатися з протестами стало ні до кого, бо свині зайшли в дім.

Бенджамін відчув, що хтось тицьнувся йому носом в плече. Це була Кловер. Її старі очі ще більше потьмяніли. Не кажучи й слова, вона мовчки потягнула його за гриву й повела до затилля великої стодоли, на якому було записано Сім Заповідей.

— Погано бачу, — сказала нарешті. — Та навіть замолоду я однаково не могла прочитати, що тут написано. Мені здається, що стіна стала іншою. Чи не стали іншими й Сім Заповідей, Бенджаміне?

Вперше осел порушив своє правило й прочитав Кловер, що там було написано. Те ж саме, що й раніше, окрім останньої Заповіді. Тепер вона була така:

ВСІ ТВАРИНИ РІВНІ, АЛЕ ДЕЯКІ ТВАРИНИ БІЛЬШ РІВНІ, АНІЖ ІНШІ.

Після цього вже нікого не здивувало, що всі свині, які наглядали за роботами, озброїлися канчуками. Не здивувало й те, що вони купили для себе радіоприймачі, провели телефон і підписалися на масову пресу. Навіть те, що Наполеон прогулювався з трубочкою в роті, не дивувало. На ньому тепер був чорний піджак містера Джонса та його мисливські бриджі, а його улюблена свиноматка нап’яла на себе святкове плаття місіс Джонс. А що такого? <...>

[Незабаром до Наполеона завітали фермери-сусіди. Хазяїн і гості влаштували бенкет у будинку Джонса. За ними у шибки вікон спостерігали інші тварини. Один із візитерів, містер Пілкінгтон, заговорив про дружні стосунки, що встановилися між хутором і людьми.]

— Хотілося б, — завершуючи свій виступ, сказав він, — ще раз підкреслити ті дружні зв’язки, які віднині встановлюються між Скотохутором і його сусідами. Між свиньми й людьми та й бути не може суттєвих суперечностей. У них однакові турботи й труднощі, однакові проблеми, які стосуються...

Тут містер Пілкінгтон чомусь захвилювався, увесь напружився; однак, опанувавши себе, від чого всі його численні підборіддя почервоніли, він нарешті вимовив: «Якщо у вас робочий скот, то у нас робочий клас!»

Цей каламбур викликав за столом схвальне ревисько, а містер Пілкінгтон ще раз подякував свиням за те, що за їхньою допомогою вони зможуть вирішити проблеми тривалого робочого дня, малого раціону й жорсткої системи керування, що він сьогодні спостерігав на фермі. <...>

Ті, що стояли іззовні, переводили погляд з людей на свиней, із свиней на людей, знову й знову вдивлялися в тих і в тих, але зрозуміти, хто є хто, не могли.

1944

(Переклад Н. Околітенко)

Поміркуйте над змістом тексту

1. Чому тварини вважали, що людина — їхній головний ворог?

2. За яких обставин лідерами тварин стали свині?

3. Як трансформувалися Заповіді та головний принцип Анімалізму? Заповніть таблицю.

Трасформація принципів Анімалізму у повісті Дж. Оруелла

Заповіді та головний принцип Анімалізму одразу після Повстання	Заповіді та головний принцип Анімалізму після встановлення влади Наполеона

4. Яким чином свині встановили свою владу на хуторі?

5. Чому тварини не протестували проти узурпації влади свинями? Чи засуджуєте ви їх за це?

Висловте свою думку

6. Що вам відомо про революцію 1917 року? Як ви гадаєте, кого з історичних осіб, причетних до революційних подій, письменник зобразив в образах Майора, Сноубола, Наполеона? За необхідності скористайтеся для відповіді інтернет-джерелами.

7. Чи випадково автор обрав ім’я Наполеон для героя свого твору? Обґрунтуйте свою відповідь.

8. Хто винен у встановленні й укріпленні одноосібної влади Наполеона, тоталітарного режиму на хуторі? Оберіть позицію і обґрунтуйте її.

Наполеон та його прихильники серед свиней	Інші тварини	Усі герої	Зовнішні обставини

9. Антиутопії притаманне використання фантастики. Пригадайте визначення поняття «фантастика». Назвіть елементи фантастики у творі. Яку роль вони відіграють?

10. Пригадайте інші ознаки антиутопії. Які ознаки ви помітили у творі Оруелла?

11. На вашу думку, про що Оруелл намагався попередити людство своїм твором?

12. Висловте припущення, чи можна зруйнувати тоталітарну систему зсередини. Якщо так, то яким чином? Як подолати наслідки тоталітарної системи в суспільстві й суспільній свідомості?

13. Які ідеали можна протиставити встановленим Наполеоном законам?

14. Чи актуальна повість Оруелла? Аргументуйте відповідь.

1984¹

(Уривок)

¹ Повний текст твору та фрагменти, необхідні для роботи на уроці, дивіться в електронному додатку.

[Головний герой твору Вінстон Сміт жив у тоталітарній Англії майбутнього, якою керувала Партія на чолі зі Старшим Братом. Влада країни контролювала усі сфери життя громадян. У зрілі роки Вінстон зрозумів, що більше не може бути слухняним гвинтиком системи, став шукати однодумців. Згодом він познайомився з чоловіком на прізвище О’Браєн, який розповів Сміту про підпільну організацію ворогів Партії. Завдяки О’Браєну до Сміта потрапила заборонена книга дисидента Імануїла Ґолдштайна, що розповідала, як виникла існуюча тоталітарна система. Вінстон читав розділи книги разом з коханою дівчиною Джулією.]

Розділ 9

<...> Неуцтво — це сила

Протягом усієї зафіксованої історії і, мабуть, уже з кінця неолітичної доби у світі існували три різновиди людей: Вищі, Середні й Нижчі. <...>

Ці три групи мають абсолютно несумісні цілі. Мета Вищих — залишатися там, де вони є. Мета Середніх — помінятися місцями з Вищими. Метою Нижчих, якщо у них є мета — бо Нижчі незмінно характеризуються тим, що вони надто розчавлені вбогістю й лише зрідка усвідомлюють щось поза межами їхнього повсякденного життя, — є усунути всі відмінності і створити суспільство, в якому всі люди були б рівними. Таким чином, упродовж історії знову й знову поновлюється боротьба, яка в головних своїх рисах залишається незмінною. Протягом тривалих періодів Вищі міцно тримаються при владі, але раніше чи пізніше завжди настає мить, коли вони втрачають віру в себе, чи свою спроможність ефективно керувати державою, або те і те одночасно. Тоді їх повалюють Середні, які переманюють Нижчих на свій бік, вдаючи, ніби борються за свободу й справедливість. Як тільки вони досягають своєї мети, Середні відкидають Нижчих назад до їхньої колишньої рабської залежності і самі стають Вищими. Незабаром утворюється нова група Середніх, почасти відколюючись від однієї або іншої групи, або одночасно від обох, і знову починається боротьба. З трьох описаних груп лише Нижчі ніколи, бодай тимчасово, не досягають своїх цілей. <...> З погляду Нижчих, жодна історична зміна ніколи нічого їм не приносила, окрім зміни імен їхніх гнобителів.

Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя для багатьох спостерігачів повторюваність цієї системи стала надто очевидною. Саме тоді виникли школи мислителів, що тлумачили історію як циклічний процес і намагалися довести, що нерівність — незмінний закон людського життя. <...> Нові доктрини, які виникли в середині двадцятого сторіччя, Ангсоц в Океанії, Необільшовизм в Євразії, Культ смерті, як його зазвичай називають, в Остазії, ставили перед собою свідому мету зберегти несвободу й нерівність. Звичайно, ці нові рухи виникали на основі попередніх і намагалися зберігати їхні назви та на словах підтримували їхні ідеології. Але їхня мета полягала в тому, щоб зупинити поступ і на певному етапі заморозити історію. Маятник мав ще раз хитнутися і зупинитися назавжди. За звичним ходом речей Середні мали повалити Вищих, щоб згодом перетворитися на Вищих; а потім, завдяки обміркованій стратегії, вони мали намір назавжди зберегти свою позицію. <...>

Після революційного періоду п’ятдесятих і шістдесятих років, як і завжди, суспільство перегрупувалося у Вищих, Середніх і Нижчих. Але, на відміну від усіх своїх попередників, нова група Вищих діяла не інстинктивно, а точно знаючи, що саме треба робити для того, аби зберегти свої позиції. Було вже давно з’ясовано, що єдиною надійною основою для олігархії є колективізм. Найлегше захищати багатство й привілеї, коли ними володіють спільно. Так зване «скасування приватної власності», здійснене в середині сторіччя, насправді означало концентрацію власності в значно меншій кількості рук, аніж раніше, але з тією відмінністю, що нові власники утворювали організовану групу, а не стихійну масу індивідів. Сам по собі жоден член Партії нічим не володіє, окрім суто приватних речей. Колективно ж в Океанії Партія володіє всім, бо вона все контролює й розподіляє блага, як їй заманеться. У роки після Революції їй вдалося майже без опору захопити владу, бо весь процес був представлений як акт колективізації. Усі вважали, що коли знищити клас капіталістів, на зміну йому прийде соціалізм. І капіталізм справді був знищений. Фабрики, шахти, земля, будинки, транспорт — усе було експропрійоване. А оскільки всі ці речі перестали бути приватною власністю, то з цього випливало, що вони мають стати власністю громадською. Ангсоц, який утворився з попереднього соціалістичного руху й успадкував його риторику, проголосив новий напрям у соціалістичній програмі; з передбаченим і бажаним результатом, за якого економічна нерівність закріплювалася назавжди. <...>

З огляду на це можна зробити висновок про загальну структуру суспільства Океанії, якщо, звичайно, ця інформація для когось виявиться новою. На вершині піраміди перебуває Старший Брат. Старший Брат непохитний і наділений усією повнотою влади. Кожен успіх, кожне досягнення, кожна перемога, кожне наукове відкриття, усе знання, уся мудрість, усе щастя, уся доброчесність безпосередньо завдячують його лідерству і його натхненню. Ніхто ніколи не бачив Старшого Брата. Він — це обличчя на плакатах, голос, що лунає з телеекранів. Ми маємо всі підстави вважати, що він ніколи не помре, і ніхто не може з певністю сказати, коли він народився. Старший Брат — це маска, у якій Партія постає перед світом. Його функція — бути точкою фокусування для любові, страху й пошани, які легше відчувати до індивіда, аніж до організації. Старшому Братові підпорядковується Внутрішня Партія, кількість членів якої обмежується шістьма мільйонами, або трохи менше ніж двома відсотками усього населення Океанії. Внутрішній Партії підлягає Зовнішня Партія, і якщо Внутрішню Партію називають мозком держави, то Зовнішню Партію можна порівняти з її руками. Ще нижче перебуває безмовна й обмежена маса, яку ми звикли називати «пролами» і яка становить приблизно вісімдесят п’ять відсотків усього населення. <...>

Загалом, членство у цих трьох групах не є спадковим. Теоретично, якщо батьки належать до Внутрішньої Партії, то це не означає, що їхня дитина також у Внутрішній Партії. Щоб бути прийнятим у те або те відгалуження Партії, треба скласти іспити у шістнадцять років. Також немає расової дискримінації або очевидної переваги однієї області над іншою. У найвищих ешелонах Партії можна зустріти і євреїв, і негрів, і чистокровних індіанців з Південної Америки, а адміністраторів будь-якого регіону завжди призначають з-поміж його жителів. У жодній частині Океанії у населення не виникає відчуття, ніби вони колоніальне населення, яким керують із далекої столиці. В Океанії немає столиці, і ніхто не знає, де перебуває її лідер. Хоча англійська мова і вважається її головною розмовною мовою, а Новомова — офіційною, вона анітрохи не централізована. Її керівники об’єднані не кревними узами, а сповідуванням спільної доктрини. Насправді ж наше суспільство дуже чітко розшароване, як здається на перший погляд, саме за спадковими ознаками. Між різними групами населення спостерігається значно менше перемішування, ніж це було за часів капіталізму або навіть у доіндустріальні часи. Між двома гілками Партії відбувається певний рух, але лише у тих масштабах, які дозволяють усунути з лав Внутрішньої Партії відвертих слабаків і водночас уникнути загрози від амбітних членів Зовнішньої Партії, дозволивши їм піднятися нагору. Пролетарям зазвичай не дозволяють проникати у Партію. Найобдарованіші з них, які можуть стати лідерами невдоволених, просто потрапляють під нагляд Поліції Думок і врешті-решт знищуються. <...>

Усі притаманні нашому часові вірування, звички, смаки, емоції, психологія насправді покликані лише підтримувати містичний ореол Партії і приховувати справжню природу сьогоднішнього суспільства. Нині неможливе фізичне повстання або якісь спроби протесту. Пролів можна не боятися. Геть покинуті напризволяще, вони з покоління у покоління, зі століття у століття працюватимуть, народжуватимуть дітей і вмиратимуть не лише без жодного бажання повстати, а й навіть нездатні зрозуміти, що світ може бути інакшим, аніж він є. <...>

Член Партії від свого народження до смерті живе під пильним оком Поліції Думок. Навіть перебуваючи на самоті, він не може бути певен, що він і справді на самоті. <...> Неодмінно фіксується не лише хибна поведінка, а й будь-яка, навіть найнезначущіша, дивакуватість, зміна звичок, знервованість, яка може свідчити про внутрішнє занепокоєння. Він ні в чому не має свободи вибору. Проте його дії не регульовано ані законом, ані будь-яким іншим, чітко сформульованим кодексом поведінки. В Океанії не існує закону. Думки та вчинки, які в разі їх фіксування призводять до смерті, формально не заборонені, і нескінченні чистки, арешти, тортури, ув’язнення й розпорошування людей здійснюються не як покарання за вже скоєні злочини, а просто потрібні для усунення осіб, які колись у майбутньому, можливо, могли б скоїти злочин. Член Партії повинен мати не лише правильні думки, а й правильні інстинкти. Чимало вірувань і вчинків, яких від нього вимагають, ніколи точно не формулюють, та й не можуть вони бути сформульовані, бо тоді на поверхню випливли б притаманні Ангсоцу суперечності. <...>

Від члена Партії очікують, що він не матиме особистих емоцій і буде постійно сповнений ентузіазму. Він має ненавидіти чужоземних ворогів і внутрішніх зрадників, відчувати тріумф від перемог і віддано захоплюватися силою та мудрістю Партії. Невдоволення, яке виникає через нудне й незадовільне життя, зумисне спрямовують на інші об’єкти і розвіюють такими заходами, як Двохвилинка Ненависті, а шкідливі роздуми, які могли б призвести до бунтівної поведінки, одразу ж знищуються його раніше набутою власною внутрішньою дисципліною. Найперший і найпростіший крок у цій дисципліні, якого можна навчити навіть малих дітей, Новомовою називається стопзлоч. Стопзлоч означає раптову, немов інстинктивну, зупинку на порозі небезпечної думки. <...> Зрештою суспільство Океанії базується на вірі, що Старший Брат усемогутній і що Партія не помиляється. Та оскільки насправді Старший Брат не всемогутній, а Партія помиляється, то від кожного члена Партії вимагається невтомна й постійна гнучкість у витлумаченні фактів. Тут ключове слово чорнобіл. Як багато слів Новомови, воно <...> означає спроможність повірити, що чорне є білим, і навіть знати, що чорне є білим, і забути про те, що ти раніше вірив у протилежне. Це вимагає постійної зміни минулого, яку робить можливою загальний метод мислення, відомий у Новомові як дводумство.

Є дві причини для зміни минулого, одна з яких другорядна і, так би мовити, превентивна. Другорядна причина полягає в тому, що член Партії, як і прол, терпить сьогоднішні умови життя ще й через те, що він не має стандартів для порівнювання. Він повинен бути відірваним від минулого і так само відірваним від чужоземних країн, бо йому необхідно вірити, що він живе краще, ніж його предки, і що середній рівень матеріального достатку постійно зростає. Але найважливішою причиною зміни минулого є потреба у збереженні непогрішності Партії. Тут йдеться не лише про потребу демонструвати, що прогнози Партії були завжди правильними, і, відповідно, повсякчас узгоджувати із сьогоденням промови, статистику та різні письмові матеріали. Крім того, треба довести, що доктрина чи політична лінія Партії ніколи не змінювалися. Бо змінити свої погляди або навіть політику означало б виявити слабкість. Якщо, наприклад, Євразія або Остазія (байдуже котра з них) сьогодні є ворогом, то необхідно, щоб ця країна завжди була ворогом. І якщо факти свідчать про протилежне, то факти потрібно змінити. Таким чином, історію постійно переписують. Така щоденна фальсифікація минулого, здійснювана Міністерством Правди, так само необхідна для стабільності режиму, як і забезпечувані Міністерством Любові репресії та шпіонаж. <...>

Дводумство означає спроможність одного розуму дотримувати водночас двох протилежних переконань і однаково приймати обидва з них. Партійний інтелектуал знає, у якому напрямі потрібно змінити свою пам’ять, а отже, знає й те, що він маніпулює реальністю; але, звертаючись до дводумства, він також переконує себе в тому, що він не порушував реальності. Цей процес має бути усвідомленим, бо інакше його неможливо здійснити з достатньою точністю, але він також має бути й підсвідомим, бо інакше виникне відчуття фальші, а отже, й провини. Дводумство є серцем Ангсоцу, оскільки сутність діяльності Партії полягає у тому, щоб вдаватися до свідомого обману, водночас зберігаючи вірність меті, яку проголошують з усією повнотою правди. Говорити очевидну брехню й щиро вірити в неї, забути кожен незручний факт, а потім, коли він знову стає потрібним, витягти його із забуття на певний період, заперечувати існування об’єктивної реальності, а проте увесь час посилатися на реальність, яку водночас заперечувати, — без усього цього годі обійтися. <...>

[О’Браєн виявився співпрацівником репресивного апарату та провокатором. Тож незабаром Вінстона та його кохану арештували. Героя утримували у в’язниці Міністерства Любові, де його катував О’Браєн.]

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ 2

<...> — Річ не в тому, щоб вичавити з вас зізнання, і не в тому, щоб вас покарати. Розказати вам, чому ви тут опинилися? Щоб вилікуватися! Щоб повернути вам здоров’я! Чи зможете ви зрозуміти, Вінстоне, що ніхто із тих, хто сюди потрапляє, не виходить звідси невилікуваним? Нас не цікавлять ті безглузді вчинені вами злочини. Партію не цікавить кінцевий акт у вигляді дії, все, що нас цікавить, — це думка. Ми не просто знищуємо своїх ворогів, ми їх перевиховуємо. Ви розумієте, що я хочу сказати?

Він схилився над Вінстоном. <...>

— Насамперед ви повинні зрозуміти, що тут немає мучеників. Ви читали про релігійні гоніння в минулому. У середні віки існувала Інквізиція. Вона зазнала невдачі. Вона поставила собі за мету викорінити єресь, а насправді лише сприяла її поширенню. Бо на місце кожного єретика, якого вона спалювала біля стовпа, приходили тисячі інших. Чому так було? Тому що Інквізиція вбивала своїх ворогів відкрито, і вбивала їх нерозкаяними: фактично їх вбивали тому, що вони не розкаювалися. Люди помирали, бо не хотіли зректися своєї віри, своєї правди. І немає нічого дивного, що вся слава належала жертві, а вся ганьба — інквізитору, який її спалював. <...> Ми не припускаємося таких помилок. Усі зізнання, які тут у нас лунають, — щирі. Ми робимо їх щирими. І головне — ми не дозволяємо мерцям повставати проти нас. Ви, Вінстоне, мусите відмовитися від думки, що нащадки за вас помстяться. Нащадки ніколи про вас не почують. Вас викинуть з плину історії так, що ви не залишите по собі жодного сліду Ми вас розпорошимо й випустимо у стратосферу. Ніщо не нагадуватиме про вас: ані запис у реєстраційній книзі, ані чиясь жива пам’ять. Вас розпорошать не лише в минулому, а й у майбутньому. Вас ніколи не було.

«Навіщо ж тоді ви завдаєте собі клопоту, катуючи мене?» — вмить гірко подумав Вінстон. О’Браєн зрозумів його, так ніби той подумав уголос. Його велике відразливе обличчя наблизилося, очі трохи звузилися. <...>

— Ми не задовольняємося негативною покірливістю чи навіть найдогідливішою слухняністю. Коли нарешті ви нам підкоритеся, то зробите це із власної волі. Ми не знищуємо єретика саме тому, що він нам опирається: доти, доки він опирається, ми його не знищуємо. Ми його навертаємо, ми проникаємо в його свідомість, ми перетворюємо його. Ми випалюємо з нього все зло й усі ілюзії, ми схиляємо його на наш бік не лише зовні, а й глибоко ізсередини, душею і серцем. Перш ніж убиваємо, ми робимо його одним із нас. Ми не потерпимо існування будь-де у світі хибної думки, незалежно від того, наскільки, вона прихована й безсильна. Ми не допускаємо жодного відхилення навіть у випадку смерті. У давні часи єретик ішов до стовпа, все ще залишаючись єретиком, проголошуючи свою єресь, хизуючись нею. Навіть жертва російських чисток, йдучи коридором і чекаючи кулі в потилицю, могла приховувати у своєму черепі бунтівні думки. Але ми, перш ніж пустити кулю, робимо мозок ідеально чистим. <...>

— Не уявляйте, що ви врятуєтеся, Вінстоне, навіть якщо повністю здастеся. Досі ми не щадили жодного, хто збивався зі шляху. Але навіть якби ми дозволили вам померти своєю смертю, ви б ніколи не змогли від нас утекти. Те, що з вами тут відбувається, — це назавжди. Затямте на майбутнє. Ми зруйнуємо вас настільки, що для вас уже не буде дороги назад. Тут із вами відбудеться те, від чого ви ніколи не оклигаєтеся, навіть якби вам пощастило прожити тисячу років. Ви втратите спроможність переживати звичайні людські почуття. Всередині вас усе відімре. Ви ніколи більше не спізнаєте любов, дружбу чи радість життя, ніколи не зможете сміятися, чимось цікавитися, бути мужнім або сумлінним. Ви станете порожнім. Ми з вас усе вичавимо, а порожнечу заповнимо нами. <...>

О’Браєн із задоволеним виглядом підвівся. Вінстон побачив, як ліворуч чоловік у білому халаті зламав кінчик ампули і почав набирати шприц. О’Браєн, усміхаючись, обернувся до Вінстона. Він, майже як колись, поправив окуляри на носі.

— Пам’ятаєте, як ви записали у своєму щоденнику, — сказав він, — що не має значення, друг я вам чи ворог, оскільки я принаймні та людина, яка може вас зрозуміти і з якою можна поговорити? Ваша правда. Мені дуже приємно розмовляти з вами. Мені подобається ваш розум. Він схожий на мій, от лише шкода, що ви божевільний. Перш ніж ми закінчимо нашу корисну розмову, якщо хочете, можете поставити мені кілька запитань. <...>

— Що ви зробили з Джулією? — запитав Вінстон.

О’Браєн знову усміхнувся.

— Вона зрадила вас, Вінстоне. Відразу й відкрито. Я ще ніколи не бачив, аби хтось так швидко йшов нам назустріч. Ви б її не впізнали, якби знову з нею зустрілися. Всю її непокору, брехливість, її божевілля, її розбещеність — ми все це з неї витравили. Це було досконале хрестоматійне навернення.

— Ви її катували?

О’Браєн не відповів.

— Наступне запитання, — сказав він.

— Старший Брат існує?

— Звичайно, існує. Партія існує. Старший Брат — втілення Партії.

— Він існує в тому сенсі, що і я?

— Вас не існує, — заперечив О’Браєн. <...>

Розділ 3

— Ваше перевиховання передбачає три етапи, — сказав О’Браєн. — Вивчення, розуміння і прийняття. Вам уже час перейти до другого етапу.

Вінстон, як завжди, лежав випростаний на спині. <...>

— Лежачи тут, — сказав О’Браєн, — ви часто дивувалися і навіть запитували мене, чому Міністерство Любові витрачає на вас стільки часу і так морочиться з вами. <...> Пам’ятаєте, як ви записали у своєму щоденнику: «Я розумію як, але я не розумію навіщо?» <...> А тепер скажіть мені, навіщо ми так тримаємося за владу? Який наш мотив? Чому ми хочемо бути при владі? Ну ж бо, говоріть, — додав він, бачачи, що Вінстон мовчить. <...>

— Ви правите нами задля нашого ж таки добра, — сказав він [Вінстон] слабким голосом. — Ви вважаєте, що люди неспроможні керувати собою, а тому...

Він заговорив і одразу майже скрикнув від пронизливого болю. О’Браєн повернув важіль до тридцяти п’яти.

— Це дурниця, Вінстоне, дурниця! — прокоментував він. — Ви могли б подумати й не верзти такої нісенітниці.

Він повернув важіль назад і провадив:

— А тепер я скажу вам відповідь на моє запитання. А відповідь така. Партія прагне влади, лише переслідуючи свої власні інтереси. Нас не цікавить добробут інших, нас цікавить лише влада. Нам не потрібне ні багатство, ні розкіш, ні довге життя чи щастя: нам потрібна лише влада, абсолютна влада. Що означає абсолютна влада, ви скоро зрозумієте. Ми відрізняємося від усіх олігархій минулого, бо знаємо, що робимо. Всі інші, навіть схожі на нас, були боягузами й лицемірами. Німецькі нацисти і російські комуністи у своїх методах майже впритул наблизилися до нас, але вони ніколи не мали мужності розібратися у своїх мотивах. Вони вдавали, можливо, навіть вірили, що вони захопили владу ненадовго, на обмежений час і що десь одразу за поворотом на всіх чекає рай, де люди будуть вільними й рівними. Ми не такі. Ми знаємо, що ніхто не захоплює владу, щоб потім відмовитися від неї. Влада — то не засіб, а кінцева мета. Диктатуру запроваджують не для того, щоб стати на сторожі революції, це революцію здійснюють для того, щоб запровадити диктатуру. Метою переслідування є переслідування. Метою тортур — тортури. Метою влади — влада. <...> Ви знаєте гасло Партії: «Свобода — це рабство». Ви коли-небудь замислювалися, що це гасло можна перевернути? Рабство — це свобода. Одна, хай навіть вільна, людина завжди зазнає поразки. Так воно й має бути, бо кожна людина приречена померти, і це є найбільшим її недоліком. Але якщо вона зможе цілком і повністю підкоритися, зможе зректися своєї індивідуальності, якщо вона зможе розчинитися у Партії, тобто стане Партією, тоді вона стає всемогутньою і безсмертною. По-друге, ви повинні зрозуміти, що влада — це влада над людьми. Влада над їхніми тілами, але насамперед — над свідомістю. Влада над матерією — над зовнішньою реальністю, як ви її називаєте, — не важлива. Ми вже повністю контролюємо матерію. <...> Ми контролюємо матерію тому, що ми контролюємо свідомість. Реальність перебуває всередині мозку. Ви це поступово усвідомите, Вінстоне. Немає нічого такого, чого ми не могли б зробити. Невидимість, невагомість — геть усе. Якби я захотів, то міг би літати над цією підлогою, наче мильна бульбашка. Я цього не хочу, бо цього не хоче Партія. Ви повинні позбутися уявлень дев’ятнадцятого сторіччя про закони природи. Закони природи творимо ми. <...> — Він зробив паузу й знову став схожий на шкільного вчителя, який опитує здібного учня. — Вінстоне, яким чином людина здійснює свою владу над іншою людиною?

Вінстон замислився:

— Примушуючи її страждати.

— Саме так. Примушуючи її страждати. Покірливості недостатньо. Якщо людина не страждає, то як ви можете бути певні, що вона підкоряється саме вашій волі, а не своїй власній? Влада виявляє себе, завдаючи людині болю і принижуючи її. Влада шматує людський розум на клапті і на власний розсуд знову складає його в нову конфігурацію. Тепер ви вже починаєте бачити, який світ ми творимо? Він зовсім протилежний тим недолугим гедоністичним утопіям, які собі уявляли давні реформатори. Світ страху, зрадництва і катувань, світ, де ти чавиш людей і де чавлять тебе, світ, який стане не менш, а ще БІЛЬШ нещадним, — таким ми бачимо шлях його вдосконалення. Поступ у нашому світі означатиме поступ до ще більшого болю. Давні цивілізації заявляли, що вони засновані на любові й справедливості. Наша цивілізація заснована на ненависті. У нашому світі не буде інших емоцій, окрім страху, люті, тріумфу та самоприниження. Все інше ми зруйнуємо — геть усе. Ми вже почали руйнувати звичне мислення, що залишилося з дореволюційних часів. Ми розірвали зв’язки між дітьми і батьками, між людиною і людиною, між чоловіком і жінкою. Ніхто тепер не наважується довіряти дружині, дитині або другові. Але в майбутньому не буде ані дружин, ані друзів. У матерів забиратимуть дітей одразу після їхнього народження, як від курки забирають яйця. Сексуальний інстинкт буде викорінений. Розмноження стане формальністю, як оновлення річної картки на пайок. Ми скасуємо оргазм. Зараз наші неврологи над цим працюють. Ми усунемо вірність, існуватиме лише вірність Партії. Не існуватиме любові — любитимуть лише Старшого Брата. Не існуватиме сміху — існуватиме лише сміх тріумфу над розгромленим ворогом. Не існуватиме ні мистецтва, ні літератури, ні науки. Коли ми станемо всесильними, нам більше не потрібна буде наука. Не буде різниці між красою й потворністю. Не буде цікавості, життя не приноситиме задоволення. Ми знищимо всі задоволення. Але завжди — не забувайте про це, Вінстоне, — завжди існуватиме сп’яніння від влади, яке повсякчас зростатиме й постійно ставатиме ще невгамовнішим. Завжди, будь-якої миті, існуватиме сп’яніння від перемоги, радість чавити безпорадного ворога. Якщо ви хочете уявити собі майбутнє, уявіть підошву черевика, що чавить людське обличчя — чавить вічно. <...> Ось такий світ ми створюємо, Вінстоне. Світ, де за перемогою настає нова перемога, а за тріумфом — іще один тріумф: постійне подразнювання владного нерва. Я бачу, ви починаєте розуміти, яким буде цей світ. Але зрештою ви не просто його зрозумієте. Ви приймете його, привітаєте його, станете його частиною.

Вінстон отямився і спромігся заговорити:

— Ви не зможете! — заперечив він слабким голосом.

— Що ви маєте на увазі, Вінстоне?

— Ви не зможете створити світ, який ви щойно описали. Це марення. Він неможливий.

— Чому?

— Бо цивілізацію неможливо заснувати на страху, ненависті і жорстокості.

— Чому ні?

— Вона не буде життєздатною. Вона розпадеться. Вона самознищиться.

— Нісенітниця. Ви вважаєте, що ненависть виснажливіша, ніж любов. Чому ви так вирішили? А якщо й справді так, то яка різниця? <...> - Я знаю, що ви зазнаєте поразки. Є щось у всесвіті, — я не знаю достоту, що саме — якийсь дух, якийсь принцип, якого ви ніколи не здолаєте. <...>

— Тоді що то за принцип, який нас переможе?

— Не знаю. Дух Людини.

— А ви вважаєте себе людиною?

— Так.

— Якщо ви людина, Вінстоне, то ви остання людина. Ваш вид вимер — ми спадкоємці. Ви розумієте, що ви залишилися в однині? Ви вже поза історією. Вас не існує. <...>

[Сміт сказав, що вважає себе морально вищим за своїх катів. Тоді О’Браєн підвів його до дзеркала. Із трельяжа на Вінстона дивився жалюгідний скелет із безволосим черепом і кривим носом.]

— Погляньте, у якому ви стані! — сказав він. — Подивіться на коросту бруду, яка вкриває все ваше тіло. <...> Ви розпадаєтеся на шматки. Хто ви зараз? Лантух нечистот. А зараз оберніться і знову погляньте у дзеркало. Ви бачите те, що на вас дивиться? Це остання людина. Якщо ви людина, то отже, перед вами людство. А тепер одягайтеся.

Повільно й незграбно, Вінстон почав одягатися. Здавалося, він досі не помічав, яким слабким і немічним він став. У його голові крутилася лише одна думка: мабуть, він тут був набагато довше, аніж уявляв собі. Потім, коли він дивився на жалюгідні лахи, що теліпалися на ньому, його раптом охопило почуття жалю до свого зруйнованого тіла. Перш ніж до нього дійшло, що він робить, він упав на стільчик, який стояв біля ліжка, і залився слізьми. Він усвідомлював свою потворність, свою нікчемність, усвідомлював, що перетворився на купу кісток, що сидить на стільчику й плаче, але не міг зупинитися. О’Браєн майже доброзичливо поклав руку йому на плече.

— Це не триватиме вічно, — сказав він. — Ви можете припинити це, коли захочете. Все залежить від вас.

— Це ви зробили! — схлипнув Вінстон. — Ви довели мене до цього.

— Ні, Вінстоне, це ви самі себе до цього довели. Ви ступили на цей шлях, коли збунтувалися проти Партії. Усе було зумовлено вашим першим вчинком. Не сталося нічого такого, про що б ви не знали наперед.

Він помовчав, а тоді продовжив:

— Ми вас знищили, Вінстоне. Ми вас зламали. Ви бачили, на що схоже ваше тіло. Ваш розум перебуває в тому самому стані. Я не думаю, що у вас залишилося багато гордості. Вас копали, били й ображали, ви стогнали від болю, ви качалися підлогою у своїй крові та блювотинні. Ви благали пощади, ви зрадили всіх і вся. Чи можете ви пригадати бодай одне приниження, якого б ви не зазнали?

Вінстон перестав плакати, хоч сльози й досі котилися з його очей. Він подивився на О’Браєна.

— Я не зрадив Джулію, — сказав він.

О’Браєн подивився на нього замисленим поглядом.

— Так, — сказав він. — Так. Це справді так. Ви не зрадили Джулію. <...>

[Незабаром після жахливих тортур Вінстон і Джулія обидва зламалися («перевиховалися»), стали слухняними членами суспільства, палкими прихильниками Партії та Старшого Брата.]

1949

(Переклад В. Шовкуна)

Поміркуйте над змістом тексту

1. Що ви дізналися про суспільний устрій Океанії з уривку книги Імануїла Ґолдштайна?

2. Чому в тоталітарному суспільстві неможливе повстання, заколоти?

3. Хто і як забезпечував і контролював слухняність громадян Океанії?

4. Яким мав бути член Партії?

5. Що таке дводумство?

6. Чому в’язнів Міністерства Любові жорстоко катували? Чого кати вимагали від нещасних?

7. Як О’Браєн окреслив мету та цілі Партії?

8. На вашу думку, чому головний герой не міг примиритися з реальністю, бути покірливою частиною системи, як інші?

9. Чи можна засуджувати героя за те, що він зламався, капітулював перед системою? Аргументуйте свою позицію.

Висловте свою думку

10. На вашу думку, чому головний герой не міг примиритися з реальністю, бути покірливою частиною системи, як інші?

11. Чи випадково, що твір Оруелла з’явився після Другої світової війни? Як ви гадаєте, які події спонукали автора до створення роману?

12. Як ви розумієте значення слова «тоталітарний»? У довідкових ресурсах мережі Інтернет знайдіть ознаки тоталітарного режиму. Які з них притаманні владі Океанії?

13. У чому небезпека тоталітаризму для людини, культури, цивілізації?

14. Чому твір Оруелла називають романом-попередженням?

15. Які проблеми порушив письменник у творі? Чи можна стверджувати, що ці проблеми актуальні сьогодні?

16. Подивіться екранізацію роману «1984» (реж. М. Андерсон, Велика Британія, 1956). Як на ваш погляд, чи вдалося знімальній групі передати ідейний задум Оруелла?

Перевір свої знання за допомогою тесту в електронному додатку до хрестоматії: