Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 11 клас. Столій
Генріх Белль
(1917-1985)
Сумління Німеччини
Німецький письменник і перекладач Генріх Белль народився в Кельні. Він став восьмою дитиною у родині столяра-червонодеревника Віктора Белля і його дружини Марі, чиї пращури були селянами.
У рідному Кельні Генріх закінчив школу. Під час навчання він почав писати вірші й оповідання.
На роки дитинства письменника припало становлення нацистського режиму в Німеччині. Ровесники Генріха масово вступали до молодіжної воєнізованої організації «Гітлер’югенд» націонал-соціалістичної партії. Однак у родині Беллей дотримувалися антифашистських поглядів, тож Генріх ухилився від членства в «Гітлер’югенді».
Участі у Другій світовій війні Беллю уникнути вже не вдалося. За німецькими законами, кожний юнак мав відбути шестимісячну трудову повинність, а потім вступити до лав війська. Тому Белля через рік після закінчення школи залучили до примусових робіт в Імперській службі праці, що була частиною системи виховання молоді в дусі націонал-соціалізму. 1939 року Белля призвали до армії.
Письменник служив на Східному і Західному фронтах, піхотинцем пройшов дорогами Франції, брав участь у боях на українських землях. Кілька разів Белль діставав поранення. 1945 року він дезертирував з фронту і здався у полон до американців. На кілька місяців його відправили до табору для військовополонених на півдні Франції.
Після закінчення війни Белль повернувся до Кельну та влаштувався в столярну майстерню батька. Йому також вдалося вступити на відділення філології Кельнського університету. У той післявоєнний час він багато писав.
1949 року Белль дебютував з першою публікацією повістю «Поїзд точно за розкладом». У творі йшлося про молодого солдата, вбитого незабаром після повернення на фронт із відпустки.
У наступних книгах — збірках оповідань «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» і «Коли почалася війна», романі «Де ти був, Адаме?» — письменник теж звернувся до теми війни. У творах він розвінчав людожерську сутність фашизму.
У 1960-х рр. Белль облишив сюжети про війну, звернувшись до інших проблем, активно виступав в пресі з публіцистичними статтями. Також разом із дружиною Анною Марі Чех він почав перекладати американських прозаїків XX століття.
1971 року митець написав роман «Груповий портрет з дамою», у якому крізь призму біографії героїні Лені Пфайфер показав грандіозну панораму Німеччини XX століття. За цей твір письменника висунули на Нобелівську премію. 1972 року Белль отримав цю престижну нагороду з формулюванням: «За творчість, у якій сполучається широке охоплення дійсності з високим мистецтвом створення характерів і яке стало вагомим внеском у відродження німецької літератури».
До кінця життя Белль зберігав творчу активність, багато писав і виступав у пресі, брав участь у діяльності ПЕН-клубу — міжнародної письменницької організації.
Помер Белль у віці 67 років. Спадщину письменника становлять романи, повісті, оповідання, п’єси, памфлети, вірші, критичні та публіцистичні статті, рецензії. За щирість і захист свободи духу в Німеччині Белля називають сумлінням нації.
Оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»
Однією з центральних у творчості Белля була тема війни. У творах про війну письменник не зображав масштабних битв і героїчних подвигів. Війна у нього — це насамперед безмірне й безглузде страждання. Такий погляд на війну Белль не раз прямо висловлював у листах та інтерв’ю: «Я ненавиджу війну, до глибини душі ненавиджу війну і будь-яке спричинене нею страждання, ненавиджу будь-яке слово, будь-який жест, кожного, хто відчуває до війні інші почуття, ніж ненависть»; «Чи були героями ті, хто кричав, молився і проклинав в окопах, шпиталях, на сходах і в підвалах, на вантажівках, возах, у залізничних вагонах?.. Героїчна смерть, яку їм щедро приписують, не більш ніж розмінна монета політики, а значить — фальшиві гроші».
Розмінною монетою злочинної політики Гітлера є герой оповідання Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».
Твір побудовано у формі внутрішнього монологу молодого німецького солдата, який після тяжкого поранення потрапив у польовий шпиталь, розташований в його рідній гімназії.
Місце дії твору обрано не випадково, адже в нацистській Німеччині саме в школі почали обробляти свідомість юних громадян Третього рейху1. Їм прищеплювали фанатичну віру в хибні ідеали, презирство до «нижчих» рас, романтичні уявлення про війну і готовність віддати життя за фюрера.
1 Третій рейх (від нім. Drittes Reich — «третя імперія, третє царство») — термін, який вживали нацисти для звеличення свого режиму. Його джерелом було середньовічне вчення про три царства. Першим царством нацисти проголошували середньовічну «Священну Римську імперію німецької нації», другим — Німецьку імперію 1871-1918 рр. Третім мала стати відроджена після поразки в Першій світовій війні гітлерівська Німеччина.
Белль відтворив типову обстановку німецької гімназії 1930-1940-х рр., із копіями творів античного мистецтва, статуями видатних діячів античності, портретами, бюстами німецьких правителів «од великого курфюрста до Гітлера» і «взірцями арійської породи». Така обстановка ілюструвала нацистський міф про те, що «вища» німецька цивілізація є законною спадкоємицею «арійської» культури класичної античності, слугувала ідеї звеличення німецької нації.
Із деталями шкільної обстановки різко контрастує непривабливий побут військового шпиталю: втомлені та байдужі санітари, їхні мляві сварки, запахи йоду, тютюну і людських випорожнень.
Прийом контрасту використано і для відтворення почуттів героя. З одного боку, він ще мислить шкільними ідеологічними штампами, мріє про таблицю полеглих, яку, мабуть, приб’ють на стіні школи, «оздобивши її... золотим Залізним хрестом і вквітчавши ще більшим лавровим вінком». З іншого — парубок мучиться від спраги і болю, бачить увесь кривавий жах війни і вперше усвідомлює її безглуздість: «І зненацька мені спало на думку, що коли я справді у своїй школі, то й моє ім’я стоятиме там, укарбоване в камінь, а в шкільному календарі проти мого прізвища буде написано “Пішов зі школи на фронт і поліг за...”»
Із цією обірваною думкою героя перегукується назва оповідання — незавершена цитата з епітафії давньогрецького поета Симоніда Кеоського: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, перекажи лакедемонянам, що ми полягли тут, вірні їхньому наказові». Грецький вислів присвячений битві 480 р. до н. е. при Фермопільській ущелині, де невеликий загін спартанських воїнів царя Леоніда загинув, захищаючи батьківщину від багатотисячної армії персів.
Епітафія здавна вважалася формулою подвигу в справедливій війні. Однак нацистський режим пристосував її для ідеологічного обробляння молоді, щоб змусити юнаків і дівчат брати участь у грабіжницьких походах Гітлера, знищенні народів і держав.
Обірвана цитата є скорботним пророцтвом про долю молодого покоління Німеччини, яке стало жертвою нацистських злочинців. Герой розповіді — представник цього покоління. Лише за три місяці до зображених у творі подій він старанно виводив на дошці слова грецького класика і вірив у справедливість війни. Однак через неї він втратив кінцівки, перетворившись на безпорадний обрубок, і був покалічений духовно: в його свідомості не залишилося нічого, крім жаху перед тим, що відбувається. Цей жах кілька разів проривається із криком юнака.
В образі напівмертвого, душевно зломленого героя Белль показав антигуманну сутність війни. Оповідання стало епітафією марно знівеченому й занапащеному життю, одним із найпотужніших антивоєнних творів у літературі XX століття.
ПОДОРОЖНІЙ, КОЛИ ТИ ПРИЙДЕШ У СПА...
Машина зупинилася, але мотор ще гурчав; десь відчинилася велика брама. Крізь розтрощене вікно в машину ввірвалося світло, і тоді я побачив, що й лампочку під стелею розбито вщент, лишень звій ще стирчав у патроні — кілька мерехтливих дротиків із рештками скла. Потому мотор замовк, і знадвору добувся чийсь голос:
— Мерців сюди. Є там мерці?
— Туди до біса, — вилаявся шофер. — Ви що, уже більше не робите затемнення?
— Поможе тут затемнення, коли все місто горить огнем! — гукнув той самий голос. — Мерці є, питаюся?
— Не знаю.
— Мерців сюди, чув? А решту сходами нагору, до зали малювання, зрозумів?
— Так, так, зрозумів.
Та я не був ще мертвий, я належав до решти, і мене понесли сходами нагору.
Спершу йшли довгим, тьмяно освітленим коридором, із зеленими, мальованими олійною фарбою стінами, у які повбивано чорні, криві, старосвітські гачки на одяг; ось виринули двері з емальованими табличками: 6-А і 6-Б, між тими дверима висіла, лагідно поблискуючи під склом у чорній рамі, Фейєрбахова «Медея»1 з поглядом у далечінь; потому пішли двері з табличками: 5-А і 5-Б, а між ними — «Хлопчик, що виймає терня»2 — прегарне, з червонястим полиском фото в брунатній рамі.
1 Медея — у давньогрецькій міфології чарівниця, дружина аргонавта Ясона, яка жорстоко помстилася йому за невірність вбивством спільних дітей. В оповіданні йдеться про картину німецького живописця XIX ст. А. Фейєрбаха «Медея» (1870).
2 Римська бронзова статуя І в. до н. е.
А ось уже й колона перед виходом на сходовий помісток, і довгий, вузький фриз Парфенону за нею, справжній, античний — мистецьки зроблений із жовтавого гіпсу макет, і все інше, віддавна знайоме: грецький гопліт3, до п’ят озброєний, наїжений і грізний, схожий на розлюченого півня. На самому ж помістку, на стіні, пофарбованій жовтим, пишалися всі вони — од великого курфюрста4 до Гітлера... А у вузенькому малому коридорчику, де врешті на якусь хвилю мої ноші стали рівно, висів особливо гарний, величезний і дуже яскравий портрет старого Фріца5 в небесно-блакитному мундирі, з променистими очима і великою ясною золотою зіркою на грудях.
3 Гопліт — піший воїн із важким озброєнням у давньогрецькому війську.
4 Великий курфюрст — Фрідріх Вільгельм І Бранденбурзький, засновник Бранденбурзько-Прусської держави.
5 Старий Фріц — прізвисько Фрідріха II (Фрідріха Великого), короля Пруссії, фундатора пруссько-німецької державності.
І знову мої ноші похилилися, повз мене попливли... тепер взірці арійської породи: нордичний капітан з орлиним поглядом і дурним ротом, жіноча модель із Західного Мозелю, трохи сухорлява й костиста, остзейський дурносміх із носом-цибулиною й борлакуватим довгим профілем верховинця з кінофільмів; а далі знов потягся коридор, і знов якусь хвилину я лежав на ношах рівно, і перш ніж санітари стали сходити на третій поверх, я встиг побачити і її — перевиту камінним лавровим вінком таблицю з іменами полеглих, з великим золотим Залізним хрестом угорі.
Усе це перебігло дуже швидко: я не важкий і санітари квапились. Не диво, якщо воно мені й примарилось: я весь горів, усе в мене боліло — голова, руки, ноги; й серце калаталось, мов несамовите. Чого лишень не привидиться у гарячці!
Та коли ми проминули взірцевих арійців, за ними виринуло й усе інше: троє погруддів — Цезар, Цицерон і Марк Аврелій, рядочком, один біля одного, — чудові копії, усі жовті, античні, поважні, стояли вони попід стіною. А коли ми зайшли за ріг, з’явилася й Гермесова колона1, а далі, у глибині коридору, — коридор тут був пофарбований у рожевий колір, — аж ген у глибині, над дверима зали малювання, висіла величезна мармиза Зевса, але до неї було ще далеко. Праворуч у вікні я бачив заграву пожежі — усе небо було червоне, й по ньому врочисто пливли чорні, густі хмари диму...
1 Колони Гермеса — у Давній Греції поясні фігури Гермеса, що стояли на вулицях, дорогах, площах і біля входу в гімнастичні школи.
І знов я мимохідь глянув ліворуч, і знов побачив двері з табличками: 01-А й 01-Б, а поміж тими бурими, немов просякнутими затхлістю дверима вгледів у золотій рамі вуса й кінчик носа Ніцше — другу половину портрета було заліплено папером із написом: «Легка хірургія».
«Якщо зараз, — майнуло в мене в голові, — якщо зараз...» Та ось і він, я його вже побачив — краєвид Того, великий і яскравий, плаский, як старовинна гравюра, чудова олеографія, і на першому плані, поперед колоніальних будиночків, поперед негрів і німецького солдата, що безглуздо стовбичив там із гвинтівкою, на першому плані картини красувалася велика, змальована в натуральну величину в’язка бананів — ліворуч кетяг, праворуч кетяг, і саме на середньому банані в правім кетягу було щось надряпано; я розгледів той напис, бо, здається, сам його й надряпав...
Аж ось широко відчинилися двері зали малювання, я вплив туди під Зевсовим зображенням і заплющив очі.
Я не хотів більше нічого бачити...
У залі малювання тхнуло йодом, калом, марлею й тютюном і стояв гомін.
Ноші поставили на підлогу, і я сказав санітарам:
— Устроміть мені в рот сигарету, угорі, у лівій кишені.
Я відчув, як хтось полапав у моїй кишені, потім тернули сірником, і в мене в роті опинилася запалена сигарета. Я затягся.
— Дякую, — сказав я.
«Усе це, — думалося мені, — ще не доказ. Кінець кінцем, у кожній гімназії є зали малювання, коридори із зеленими й жовтими стінами і кривими, старомодними гачками в них, кінець кінцем, те, що «Медея»висить межи 6-А й 6-Б, — ще не доказ, що я у своїй школі. Мабуть, є правила, де сказано, що саме там вони мають висіти, Правила внутрішнього розпорядку для класичних гімназій у Пруссії «Медея» - межи 6-А й 6-Б, «Хлопчик, що виймає терня» — там-таки. Цезар, Марк Аврелій, Цицерон — у коридорі, а Ніцше — вище, де вже вивчають філософію. Фриз Парфенону й строкатий краєвид Того... «Хлопчик, що виймає терня» і фриз Парфенону — це, зрештою, добрий давній шкільний реквізит, що переходив від покоління до покоління, і я, певне, був не єдиний гімназист, якому заманулося надряпати на банані «Хай живе Того!». Адже й дотепи в усіх гімназіях однакові. Крім цього, може, я з гарячки почав марити.
Болю я тепер не відчував. У машині було мені дуже кепсько; коли її трясло на вибоях, я те й знав, що кричав. Уже краще великі вирви: машина то здіймалася, то опускалась, немов корабель на морських хвилях. Але тепер почала, мабуть, діяти ін’єкція, яку мені десь у пітьмі зробили в руку: я відчув, як голка пронизала шкіру й десь аж у нозі зробилося гаряче.
Цього ніяк не може бути, думав я, машина просто не могла проїхати таку велику відстань — із тридцять кілометрів. І ще одне: ти нічогісінько не почуваєш; жодне чуття тобі нічого не каже, самі тільки очі; жодне чуття не говорить тобі, що ти у своїй школі, у своїй школі, яку всього три місяці тому покинув. Вісім років — не дрібниця, невже ж ти, провчившись тут вісім років, пізнавав би все самими лише очима?
Я лежав, склепивши повіки, й бачив усе те знову, воно снувалося, мов який фільм: коридор унизу — зелена фарба, сходи нагору — жовта фарба, таблиця з іменами полеглих, знову коридор, знов сходи. Цезар, Цицерон, Марк Аврелій, Гермес, вуса Ніцше, Того, Зевсове зображення.
Я виплюнув сигарету й закричав; коли кричиш — легшає, треба тільки кричати дужче, кричати було так добре, я кричав, як навіжений. Хтось нахилився наді мною, але я не розплющував очей; я відчув чийсь незнайомий подих — тепло й нудотно війнуло тютюном та цибулею, і якийсь голос спокійно запитав:
— Ну, чого?
— Пити, — сказав я, — і ще сигарету, у кишені, угорі.
Знову хтось помацав у моїй кишені, знову тернув сірником, і мені встромили в рота запалену сигарету.
— Де ми? — спитав я.
— У Бендорфі.
— Дякую, — сказав я й затявся.
Мабуть, я таки в Бендорфі, себто вдома, і, якби в мене не ця страшенна гарячка, я міг би твердити напевне, що я в якійсь класичній гімназії; принаймні, що я в школі, — це безперечно. Хіба ж той голос унизу не гукнув: «Решту до зали малювання!» Я був один із решти, був живий, живі, напевне, і становили «решту». Ось я в залі малювання, а якщо слух мене не одурив, то чого б одурили очі? І тоді я насправді впізнав Цезаря, Цицерона й Марка Аврелія, а вони могли бути лише в класичній гімназії, — навряд чи по інших школах у коридорах попід стінами виставляють цих типів.
Нарешті він приніс мені води, знову від нього війнуло на мене духом тютюну й цибулі, я несамохіть розплющив очі й побачив утомлене, старе, неголене обличчя в пожежній формі, і старечий голос тихо мовив:
— Пий, друзяко!
Я почав пити, то була вода, але ж вода — чудовий напій; я відчував на губах металевий смак казанка, з насолодою усвідомлював, як багато ще там води, але пожежник несподівано відняв казанка від моїх губ і подався геть; я закричав, але він не озирнувся, тільки втомлено знизав плечима й пішов далі; поранений, що лежав біля мене, спокійно сказав:
— Дарма галасувати, у них нема води, ти ж бачиш.
Я бачив, хоч вікна й були затемнені, — за чорними заслонами жевріло й миготіло, — чорне на червоному, як у грубці, коли туди підсипати вугілля. Так, я бачив: місто горіло.
— Яке це місто? — спитав я того, що лежав біля мене,
— Бендорф, — відказав він.
— Дякую.
Я дивився просто перед собою — на ряди вікон, інколи й на стелю. Стеля була ще незаймана, біла й гладенька, з вузьким класичним ліпленим карнизом, але стелі з такими карнизами були в залах малювання по всіх школах, принаймні — по добрих давніх класичних гімназіях.
Тепер уже годі було сумніватися, що я лежу в залі малювання якоїсь класичної гімназії в Бендорфі. У Бендорфі три класичні гімназії: гімназія Фрідріха Великого, гімназія Альберта й — може, краще було б цього й не казати, — але остання, третя, звалася гімназія Адольфа Гітлера.
Хіба ж у гімназії Фрідріха Великого не висів на сходовій клітці такий яскравий, такий гарний, величезний портрет старого Фріца? Я провчився в тій гімназії вісім років, але хіба достоту такий портрет не міг висіти в іншій школі на тому ж таки місці, такий яскравий, що відразу впадав в очі; тільки-но ступиш на другий поверх?..
Тепер я чув, як десь били важкі гармати. А так усе було майже спокійно; тільки інколи за темною заслоною дужче спалахувало полум’я та падав у темряві фронтон будинку. Гармати били впевнено й розмірено, і я думав: любі гармати! Я знаю, що це підло, але я так думав. Господи, як миротворно, як заспокійливо гули ті гармати: глухо й суворо, мов тиха, майже піднесена органна музика. Якось шляхетно. Як на мене, у гарматах є щось шляхетне, навіть коли вони стріляють. Така врочиста луна, достоту як у тій війні, про яку пишуть у книжках із малюнками. Потім я міркував, скільки імен буде на тій таблиці полеглих, яку, мабуть, приб’ють тут згодом, оздобивши її ще більшим золотим Залізним хрестом і вквітчавши ще більшим лавровим вінком. І зненацька мені спало на думку, що коли я справді у своїй школі, то й моє ім’я стоятиме там, укарбоване в камінь, а в шкільному календарі проти мого прізвища буде написано «Пішов зі школи на фронт і поліг за...»
Та я ще не знав, за що, й не знав ще напевне, чи я у своїй школі, я хотів тепер про це дізнатися будь-що, адже й на дошці полеглих не було нічого особливого, нічого прикметного, вона була така сама, як і скрізь, штампована дошка полеглих: їх, певне, усім постачає якесь одне управління...
Я знов повів очима довкола, але картини вони познімали, а що можна визначити з кількох парт, складених стосом у кутку, з вузьких високих вікон, густо поставлених одне біля одного, як і годиться в залі малювання, де має бути якомога більше світла? Серце в мені не озивалося. Чи то б воно й тоді не обізвалося, якби я опинився в тій кімнаті, де цілих вісім років малював вази й писав шрифти? Стрункі, чудові, вишукані вази, прекрасні копії римських оригіналів, — учитель малювання завжди ставив їх перед нами на підставку, — і всілякі шрифти: рондо, рівний, римський, італійський. Я ненавидів ті уроки над усе в гімназії, я годинами гинув із нудьги й жодного разу не зумів до ладу намалювати вазу або написати літеру. І де ж ділися мої прокльони, де ділась моя пекуча ненависть до цих остогидлих, ніби вилинялих стін? Ніщо в мені не озивалось, і я мовчки похитав головою.
Я раз у раз стирав, застругував олівця, знову стирав... І — нічогісінько...
Я не пам’ятав, як мене поранено, я знав одне: що не ворухну руками й правою ногою, лише лівою, та й то тільки злегенька. Я думав, може, це вони так цупко примотали мені руки до тулуба, що я не можу поворушити ними.
Я виплюнув другу сигарету в прохід між солом’яниками й спробував посовати руками, але відчув такий біль, що знову закричав; я кричав, не вгаваючи, від крику ж мало бути легше, а ще я лютував, що не міг поворушити руками.
Нарешті переді мною виріс лікар; він скинув окуляри і, кліпаючи очима, мовчки дивився на мене; позад нього стояв пожежник, що давав мені пити. Він щось зашепотів на вухо лікареві, і той знову начепив окуляри; я виразно побачив за товстими скельцями великі сірі очі з ледь тремтливими зіницями. Він дивився на мене довго, так довго, що я відвів очі, а тоді тихо сказав:
— Хвилиночку, уже скоро ваша черга...
Потім санітари підняли мого сусіду й понесли за дошку. Я повів за ними поглядом; вони розсунули дошку, поставили її впоперек і завісили прогалину між дошкою та стіною простиралом; за дошкою горіло яскраве світло...
Звідти нічого не було чути, аж поки простирало знову відхилили й винесли мого сусіду. Санітари з байдужим, утомленим виглядом понесли його до дверей.
Я знов заплющив очі й подумав: ти мусиш, мусиш дізнатися, що в тебе за рана й чи ти справді у своїй школі. Усе тут було таке далеке мені та байдуже, неначе мене принесли до якогось музею міста мертвих, у світ, глибоко чужий для мене й нецікавий, який чомусь пізнавали мої очі, але самі тільки очі; ні, не могло бути, що лише три місяці минуло, як я сидів отут, малював вази й писав шрифти, а на перервах, узявши свій бутерброд із повидлом, спроквола сходив униз, — повз Ніцше, Гермеса, Того, повз Цезаря, Цицерона, Марка Аврелія, — у коридор, де висіла «Медея», і, минувши її, простував до сторожа Біргелера пити молоко — в ту малу тьмяну комірчину, де я міг часом ризикнути й запалити сигарету, хоч палити в гімназії було суворо заборонено. Мабуть, мого сусіду понесли вниз, туди, де клали мертвих; може, мерців відносили в маленьку тьмяну Біргелерову кімнатчину, де пахло теплим молоком, пилом і дешевим Біргелеровим тютюном...
Аж ось санітари знов увійшли до зали, тепер вони підняли мене й понесли туди, за дошку. Я вдруге поплив повз двері й, пропливаючи, нагледів ще одну прикмету: тут, над дверима, висів колись хрест, як гімназія звалася ще школою Святого Хоми; хреста вони потім зняли, але на тому місці на стіні лишився свіжий темно-жовтий слід від нього, такий виразний, що його було, мабуть, ще краще видно, ніж сам той старий, маленький, благенький хрест, який вони зняли; напрочуд помітний і гарно відбитий, проступав той знак на злинялій фарбі стіни. Тоді вони зозла перефарбували всю стіну, та марно, бо маляр не зумів як слід добрати барви, і хрест знову виступив, буруватий і чіткий на рожевому тлі стіни. Вони лаялися, та нічого не зарадили: темний і виразний, хрест, як і раніше, виділявся на ясній стіні, і, я гадаю, вони вичерпали весь свій кошторис на фарби, проте не могли нічого вдіяти. Хреста було видно, і, як приглянутися пильніше, можна було розгледіти навіть нерівний слід на правому кінці поперечки, там, де роками висіла букова галузка, яку чіпляв сторож Біргелер, коли ще дозволяли чіпляти по школах хрести...
Усе це промайнуло в мене в толові за ту коротку мить, поки мене несли за дошку, де горіло яскраве світло.
Мене поклали на операційний стіл, і я добре побачив самого себе, тільки маленького, ніби вкороченого, угорі, в ясному склі лампочки — такий куценький, білий, вузький сувій марлі, неначе химерний, тендітний кокон; виходить, то було моє відображення.
Лікар повернувся до мене спиною і, нахилившись над столом, порпався в інструментах; старий, обважнілий пожежник стояв навпроти дошки й усміхався мені; він усміхався втомлено й скорботно, і заросле, невмиване його обличчя було таке, ніби він спав. І раптом за його плечима, на нестертому другому боці дошки я побачив щось таке, від чого вперше, відколи я опинився в цьому мертвому домі, озвалося моє серце, десь у потаємному його куточку зринув переляк, глибокий і страшний, і воно закалатало в мене в грудях - на дошці був напис моєю рукою. Угорі, у найвищому рядку. Я знаю свою руку; побачити своє письмо — гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі, — куди більше ймовірності. Ідентичність власного письма я вже ніяк не міг узяти під сумнів. Усе інше не було ще доказом: ані «Медея», ні Ніцше, ні динарський профіль верховинця з кінофільму, ні банани з Того, ні навіть слід хреста над дверима — усе це могло бути й по всіх інших школах. Та навряд щоб по інших школах писали на дошках моєю рукою. Он він, ще й досі там, той вислів, який нам звеліли тоді написати, у тім безнадійному житті, яке скінчилося всього три місяці тому «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»
О, я пам’ятаю, мені не вистачило дошки, і вчитель малювання розкричався, що я не розрахував як слід, узяв завеликі літери, а тоді сам, хитаючи головою, написав тим-таки шрифтом нижче: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»
Сім раз було там написано — моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, римським, італійським і рондо «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»
На тихий лікарів поклик пожежник відступив від дошки, і я побачив увесь вислів, тільки трохи зіпсований, бо я не розрахував як слід, вибрав завеликі літери, узяв забагато пунктів.
Я стенувся, відчувши укол у ліве стегно, хотів був підвестися на лікті й не зміг, а проте встиг поглянути на себе й побачив, — мене вже розмотали, — що в мене немає обох рук, немає правої ноги, тим-то я відразу впав на спину, бо не мав тепер на що спертися; я закричав; лікар із пожежником злякано подивилися на мене; та лікар тільки знизав плечима й знов натиснув на поршень шприца, що поволі й твердо пішов донизу; я хотів ще раз подивитися на дошку, але пожежник стояв тепер зовсім близько біля мене й заступав її; він міцно тримав мене за плечі, і я чув лише дух смалятини й бруду, що йшов від його мундира, бачив тільки його втомлене, скорботне обличчя; і раптом я його пізнав: то був Біргелер.
— Молока, — тихо сказав я...
1950
(Переклад Є. Горевої)
Поміркуйте над змістом тексту
1. Яке враження на вас справило оповідання? Із якими творами літератури та мистецтва про війну ви можете його порівняти за настроєм?
2. На вашу думку, чому Белль обрав форму розповіді від першої особи?
3. Яким ви уявляєте героя оповідання? Поміркуйте, чому письменник не згадує його імені, не називає віку юнака. Чому герой майже не має виразних індивідуальних рис?
4. Яку роль у творі грають повтори переліку предметів мистецтва, що прикрашали гімназійні приміщення?
5. Чому герой увесь час повертається думками до картин і статуй у приміщенні колишньої гімназії?
6. Чому герой відмовляється і боїться упізнавати гімназію, де провчився вісім років?
7. Чому героя приголомшує обірвана цитата Симоніда? Висловте припущення, із якою метою письменник зробив її назвою оповідання.
8. У чому, на ваш погляд, полягає ідея оповідання?
Висловте свою думку
9. Пригадайте, що називають художньою деталлю. Які виразні значущі подробиці у творі можна вважати художніми деталями?
10. Чи випадково письменник згадує знятий хрест і слід від нього?
11. За допомогою художніх деталей в оповіданні проступає глибокий підтекст. Згадайте, що таке підтекст. У чому полягає сутність підтексту в творі Белля?
12. Що ви можете сказати щодо авторської позиції у творі?
13. Складіть асоціативний кущ «Війна очима молодого солдата в оповіданні Г. Белля».
14. В. Стус в есе «Очима гуманіста» зазначив: «Концепція світу в письменника [Белля] далеко не оптимістична. І мабуть-таки несправедливо було б його в тому винуватити. Є песимізм, як слабкодухість, і є песимізм, як похідне від цілком тверезого розуміння дуже вже безрадісної картини навколишнього». На вашу думку, чому український поет вважав Белля песимістом?
