Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 11 клас. Столій

Розділ IV. Антиутопія у світовій літературі

Жанр антиутопії в літературі

Відомості про утопію

Жанр антиутопії пов’язаний з іншим різновидом літературних творів — утопією. Термін «утопія» походить від назви трактату англійського письменника-гуманіста Томаса Мора «Золота книжечка, настільки ж корисна, як і забавна про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія» (1516). Назву острову Мор утворив від грецьких слів «u» — «ні» і «topos» — «місце». Тобто «утопія» — це місце, якого немає. (Існує інше тлумачення назви: нібито її першу частину утворено від грецького слова «eu» — «досконалий», «кращий»; тобто утопія — це «досконале місце».)

Коріння літературної утопії дослідники вбачають у давніх легендах і міфах про золотий вік і острови блаженних. Протягом століть автори утопій у своїх творах критикували панівний соціальний устрій, осмислювали соціальний ідеал, закликали тікати від похмурої дійсності, намагалися передбачити майбутнє суспільства, уявляли його світлим, гарним. Утопії створювали переважно у формі описів досконалих держав, у яких надзвичайно розвинулися та відігравали важливу роль у житті суспільства наука, мистецтво, законодавство, виховання.

Розвиток жанру антиутопії

У другій половині XIX століття виник новий тип літературної утопії — негативна утопія, або антиутопія. Якщо традиційна утопія змальовувала ідеальне, бажане майбутнє, то антиутопія — не бажане.

Антиутопія — жанр художньої літератури, що містить песимістичний прогноз майбутнього. На відміну від утопії, антиутопія спрямована на розвінчання соціально-політичних доктрин, що претендують на швидке вирішення складних проблем людського буття і встановлення ідеальної суспільної системи.

Батьківщиною антиутопії, як і утопії, вважають Англію: до перших антиутопій належать романи британських авторів Е. Бульвер-Літтона «Прийдешня раса» (1870) та С. Батлера «Еревуон» (1872). Елементи антиутопії містять також твори англійського фантаста Г. Веллса, французького класика А. Франса, американського прозаїка Дж. Лондона.

Розквіт жанру антиутопії припав на XX століття. Звернення до цього жанру багатьох талановитих авторів філософ Еріх Фромм у передмові до роману Дж. Оруелла «1984» пов’язав із Першою світовою війною. Фромм зазначив: «Ця війна ознаменувала початок процесу, який мав за порівняно короткий час призвести до руйнування двохтисячолітньої традиції надії і трансформувати її в стан відчаю».

Провідні ознаки антиутопії

Найвидатнішими антиутопіями XX століття стали романи Є. Замятіна «Ми» (1924), О. Хакслі «Прекрасний новий світ» (1932) та Дж. Оруелла «1984» (1949).

У своєму творі Євген Замятін описав тоталітарне суспільство, в якому панує віра в можливість регулювання життя шляхом диктату розуму і принципу рівняння всіх громадян. Письменник першим у XX столітті зробив спробу художньо відтворити суспільство здійснених утопічних ідеалів, використовуючи досвід класичної утопії і власні висновки осмислення сучасної йому дійсності. Роман «Ми» поставив провідну проблему антиутопії: трагічна доля особистості в умовах тоталітарного суспільного устрою.

Хакслі побудував свій роман як художньо-філософське осмислення можливості реалізації утопічних проектів. У його творі сатирично зображено суспільство, в якому панує культ споживання. Це суспільство претендує на досконалість, але демонструє свою тоталітарну сутність.

Роман «1984» максимально реалізував художні можливості жанру антиутопії.

У творах Є. Замятіна, О. Хакслі та Дж. Оруелла втілилися головні ознаки антиутопії:

• перенесення дії в майбутнє;
• зображення негативних, абсурдних рис суспільного устрою;
• конфлікт між особистістю і системою;
• проблема щастя і свободи людської особистості, ствердження думки про те, що реалізація ідеалу щасливого, забезпеченого життя на практиці може призвести до тоталітаризму.

Теми, проблеми і мотиви антиутопії першої половини XX століття розробляли автори післявоєнних часів, до них продовжують звертатися й сьогодні. З-поміж найвідоміших негативних утопій останнього часу можна назвати романи В. Ґолдінґа «Володар мух» (1952), Р. Бредбері «451° за Фаренгейтом» (1953), Е. Берджеса «Механічний апельсин» (1962), С. Коллінз «Голодні ігри» (2008), В. Рот «Дивергент» (2011).