Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 10 клас. Столій
Паоло Коельйо
(Народився 1947 р.)
Довгий шлях до мрії
Бразильський прозаїк і поет Паоло Коельйо народився 1947 року в Ріо-де-Жанейро, у родині інженера Педро Коельйо. У семирічному віці Паоло пішов до школи католицького ордену єзуїтів. У роки навчання він захопився літературою і палко мріяв стати письменником. Однак це бажання родичі сприйняли без ентузіазму. У той час у Бразилії панувала військова диктатура, мистецтво і література перебували під жорстким контролем влади, а письменників і художників вважали ізгоями. Мабуть, тому батьки примусили Паоло облишити думки про літературу та вступити на юридичний факультет університету Ріо-де-Жанейро. Але юнак незабаром покинув навчання і присвятив себе журналістиці. Це спричинило новий конфлікт із родиною. Побоюючись за долю сина-бунтаря в умовах авторитарного політичного режиму, батьки направили 17-річного Паоло до психіатричної клініки. Два тяжких курси лікування не вплинули на життєву позицію парубка: його, як і раніше, приваблювала вільна творчість. Він приєднався до одного з аматорських театрів і почав писати статті для журналів.
У 1970-х рр. Коельйо заснував свій журнал — підпільне видання «2001», створював тексти пісень для бразильської рок-знаменитості того часу Рауля Сейшаса. Також разом з однодумцями Паоло планував організувати громаду анархістів1 «Альтернативне суспільство», що жила б за принципом «Роби що хочеш — ось і весь закон». Діяльність і зв’язки Коельйо були для влади підозрілими, і його заарештували, звинувативши в підривній роботі. Деякий час письменник провів у в’язниці, де його піддавали тортурам. Йому дивом вдалося уникнути тривалого ув’язнення й загибелі: Паоло заявив, що лікувався в психіатричній клініці, тому його визнали неосудним і відпустили.
1 Анархісти — прихильники анархізму (від грец. anarchia — «безвладдя») — вчення, що стверджує необхідність звільнення людей від впливу громадської влади, забезпечення повної свободи особистості.
Після звільнення Коельйо поїхав до Європи. 1981 року в Амстердамі він зустрів члена католицької громади Regnus Agnus Mundi — RAM1. Новий знайомий переконав Паоло здійснити паломництво — пройти з Франції до Іспанії пішим маршрутом, що був відомий християнам з доби Середньовіччя. Майже два місяці Коельйо перебував у дорозі. Завершивши похід, він написав книгу «Паломництво», більше відому під іншою назвою — «Щоденник мага» (1987). Так здійснилася дитяча мрія Коельйо стати письменником.
1 Regnum — з латини перекладають як «царство», agnus — «агнець», mundi — «світ».
За «Щоденником мага» вийшла друком повість «Алхімік» (1987), що принесла автору світову славу. Відтоді він видав понад двадцять книжок, зокрема збірки афоризмів, оповідання, дитячі казки, а також романи «Бріда» (1990), «Біля ріки Ріо-П’єдра сіла я й заплакала...» (1994), «Вероніка вирішує померти» (1998), «Одинадцять хвилин» (2003), «Шпигунка» (2016) та інші.
Повість «Алхімік»
Найвідомішим твором П. Коельйо є повість «Алхімік». Її сюжет запозичений із невеликого оповідання «Історія двох сновидінь» аргентинського письменника XX століття Хорхе Луїса Борхеса, що, зі свого боку, є переказом перської легенди. Твір Борхеса невеликий, містить буквально кілька абзаців, у ньому діють лише два персонажі: сновидець із Каїра і начальник нічної варти міста Ісфахан. Коельйо значно розширив коло персонажів, додав любовну сюжетну лінію, перекази біблійних легенд, численні діалоги.
Центральний образ повісті — син іспанського селянина Сантьяго, який шукає власного шляху в житті. Із дитинства охоплений жагою пізнання світу, він покинув навчання в семінарії, відмовився від перспективи стати священиком і обрав долю шукача скарбів. Здолавши важкі випробування, Сантьяго повірив у своє призначення, відкрив таємниці світу, зустрів своє кохання і знайшов скарб. Позбавитися сумнівів у собі йому допомогли жага знань, завзятість, уміння діставати уроки з негативного досвіду. Сантьяго — це втілення людського прагнення до пізнання, духовного самовдосконалення. За допомогою образу головного героя Коельйо стверджує ідею долі як призначення.
Повість «Алхімік» має притчовий характер. Як усі твори цього жанру, вона містить повчання: не боятися здійснювати свої мрії, сміливо ставити мету та досягати її. Як герої інших притч, Сантьяго не має ані детально описаної зовнішності, ані індивідуалізованого характеру. Це образ людини взагалі, яка перебуває перед моральним вибором. Зрештою, події притч можуть відбуватися будь-де та будь-коли. У повісті бразильського автора теж описано історію, яку складно віднести до певної епохи.
АЛХІМІК
(Уривки)
Розділ перший
[Юнак на ім’я Сантьяго походив із родини селян. До шістнадцяти років він навчався в семінарії, готуючись стати священиком. Але мрія пізнати світ пересилила прагнення пізнати Бога, і Сантьяго вирішив мандрувати. На подаровані батьком гроші він купив кількох овець і почав мандрувати ланами Андалузії.
Одного разу Сантьяго зі своїми вівцями переночував у занедбаній церковці. Там йому наснився дивний сон: ніби, коли він пас вівці, до нього підійшла дитина. Побавившись із тваринами, вона раптом перенесла Сантьяго до єгипетських пірамід і сказала: «Якщо ти сюди дійдеш, то знайдеш захований скарб».
Пастуху дуже подобалася донька крамаря в Таріфі. Він планував відвідати крамницю, щоб продати вовну та під цим приводом побачити красуню-андалузійку. Дорогою Сантьяго вирішив зайти до старої циганки, яка тлумачила сни. Він розповів жінці про своє видіння. Циганка порадила йому дістатися пірамід, запевнивши, що там на нього чекає скарб. За свою послугу вона взяла з юнака слово, що той віддасть їй десяту частину скарбів, якщо знайде їх.
Залишивши помешкання ворожки, Сантьяго влаштувався з книгою на лаві. До нього підсів незнайомий старий і повів розмову про книгу, що тримав Сантьяго.]
— Гм... — протягнув старий, розглядаючи книгу з усіх боків, наче яку дивовижу. — Це важлива книга, та надто вже плутана. <...> Це книга про те ж, про що йдеться майже в усіх інших книжках, — вів далі старий. — Про нездатність людей вибирати собі долю. А ще — про найбільшу на світі брехню, в яку всі вірять.
— Яку брехню? — запитав ошелешено юнак.
— Таку, що в певні моменти свого життя ми втрачаємо над ним контроль, і тоді нами керує доля. Це і є найбільша на світі брехня.
— Зі мною сталось навпаки, — мовив хлопчина. — Всі хотіли, щоб я був священиком, а я вирішив стати чабаном.
— Оце й добре, — сказав старий. — Ти ж любиш мандрувати.
«Він читає мої думки», — подумав юнак. Старий тим часом гортав сторінки, не кваплячись повертати книгу. Юнак зауважив його дивне, наче в араба, вбрання, що, зрештою, не було тут незвичним. Від Таріфи до Африки можна було дістатися за кілька годин — варто лише переплисти вузьку протоку. У місті часто з’являлись купці-араби, що по кілька разів на день виспівували свої чудернацькі молитви.
— Звідки ви? — поцікавився хлопець.
— Багато звідки.
— Так не буває, — заперечив юнак. — Ось я чабан, і я багато де бував, але ж народився в одному місці — в містечку біля старовинного замку. Звідти я родом.
— Що ж, тоді, скажімо, я родом із Салему1.
1 Салем — поселення, що в стародавні часи існувало на місці Єрусалима.
Юнак не знав, де той Салем, але не хотів розпитувати, щоб не здаватися невігласом. Якийсь час він спостерігав за людьми, що заклопотано метушилися на майдані.
— Ну, й як там у Салемі? — поцікавився він, сподіваючись бодай що-небудь вивідати.
— Як завжди.
Тільки й того. Але принаймні той Салем — не в Андалузії. Інакше він би про нього вже чув.
— А чим ви займаєтесь у Салемі? — випитував він.
— Чим я займаюся в Салемі? — розреготався старий. — Я — король Салему! <...> Мене звати Мелхіседек2, — сказав старий. — А скільки в тебе овець?
2 Мелхіседек — біблійний персонаж, згаданий у книзі Буття (Старий Заповіт) як цар Салему і священик Бога Всевишнього.
— Мені достатньо, — відповів хлопець. Цей старий занадто допитливий.
— Ну, тоді буде складно. Я не зможу допомогти, якщо тобі достатньо твоїх овець.
Юнак починав дратуватися. Він же не просив допомоги. Навпаки, це старий спочатку попросив ковток вина, тоді почав розмову, а тепер ось забрав його книгу.
— Прошу віддати книгу, — сказав хлопець. — Мені пора збирати овець і рушати в дорогу.
— Дай мені десяту частину своїх овець, — сказав старий, — і я навчу тебе, як знайти захований скарб.
Юнак відразу пригадав свій сон, і йому все стало ясно. Стара циганка нічого з нього не взяла, але цей дід — мабуть, її чоловік — намірився отримати значно більше в обмін за те, чого навіть не існує. Він також, напевне, циган.
Та не встиг юнак і рота відкрити, як старий нахилився, підняв гілочку й почав писати нею на піску. На грудях у нього щось дуже яскраво зблиснуло, на мить засліпивши хлопця. Напрочуд спритно для людини його віку старий затулив цей блиск плащем. Коли до юнака вернувся зір, він зміг побачити, що там написано.
Там, на піску містечкового майдану, він прочитав імена своїх батька й матері. Прочитав увесь свій життєпис, від дитячих забав і до холодних ночей у семінарії. Прочитав ім’я крамаревої доньки, якого й сам ще не відав. Прочитав таке, про що не говорив ніколи й нікому — скажімо, про рушницю, яку він викрав у батька, щоб полювати на оленів, або про свій перший і єдиний любовний зв’язок.
— Я — король Салему, — повторив старий.
— Чого б то королю розмовляти з пастухом? — запитав спантеличений юнак.
— Є на те різні причини. Та головне, що ти почав здійснювати Особисту Легенду.
Хлопчина нічого не чув про Особисті Легенди.
— Це те, чого ти прагнеш досягти. Кожен знає свою Легенду ще змалечку. Це та пора, коли ми все розуміємо і все можемо. Ми ще не боїмося мріяти й жадати того, чого нам хочеться від життя. Але минає час, і таємнича сила починає нас переконувати, що Особисту Легенду здійснити неможливо.
Юнак мало що з усього цього втямив. Але дуже вже хотів він знати про «таємничу силу» — щось таке справило б враження на доньку крамаря!
— Сила ця здається руйнівною, але насправді готує нас до здійснення Легенди, гартуючи наш дух і волю. Бо є одна велика істина на цій планеті: ким би ти не був і що б не робив, коли ти палко чогось прагнеш, так це тому, що прагнення це зародилося в душі Всесвіту. Це — твоя місія на Землі.
— Навіть якщо прагнеш мандрувати? Або одружитися з крамаревою донькою?
— Або знайти скарб. Світова Душа живиться людським щастям. Як і нещастям, заздрощами, ревнощами. Єдиним обов’язком людини є здійснення своєї Легенди. Весь світ — одне ціле. Тому, коли ти чогось зажадав, цілий Всесвіт змовляється, щоб тобі допомогти.
Якийсь час вони мовчки стежили за людьми на майдані. Тоді знову заговорив старий.
— Чому ти пасеш овець?
— Бо люблю мандрувати.
Старий показав на пекаря, що стояв біля своєї крамнички.
— Цей чоловік також мріяв про мандри, коли був малим. Та вирішив купити пекарню, щоб заробити грошей. А коли стане старим, поїде на місяць в Африку. Він так і не збагнув, що мрію можна здійснити будь-коли.
— Йому треба було стати чабаном, — сказав юнак.
— Він думав про це, — відповів старий. — Але пекарі — люди солідніші. В них є житло, а чабани ночують у відкритому полі. Та й батьки охочіше віддають своїх дочок за пекарів, не за чабанів.
Юнак подумав про крамареву доньку, і йому стислося серце. Без сумніву, в їхньому містечку також є пекар.
— Врешті-решт, те, що люди думають про пекарів і чабанів, стає для них важливішим, ніж Особиста Легенда.
Старий погортав книгу, а тоді поринув у читання. Юнак трохи зачекав, та згодом перервав старого так само, як той раніше — його.
— Чому ви все це мені розповідаєте?
— Тому, що ти прагнеш прожити свою Легенду. Але настав момент, коли ти можеш їй зрадити.
— І в такий момент з’являєтесь ви?
— Так, хоча не завжди у цьому вигляді. Часом я набуваю форми цікавої ідеї або готового рішення. Іноді, в критичну хвилину, сприяю, щоб сталося так, а не інакше. Всяко буває, але люди переважно не здогадуються, що це зробив саме я.
Старий розповів, як минулого тижня він мусив з’явитися у вигляді камінця перед старателем. Той чолов’яга покинув усе на світі ради смарагдів. За п’ять років праці на берегах однієї річки він розколов 999 999 камінців у пошуках єдиного смарагда. І вже готовий був здатися — саме тоді, коли, щоб знайти смарагд, лишалося розколоти тільки один камінь — тільки один. Старатель усім пожертвував заради своєї Легенди, тому старий вирішив йому допомогти. Обернувшись камінчиком, він підкотився старателеві до ніг. Той, повен жалю, що змарнував п’ять років, спересердя пожбурив камінця геть. Але пожбурив з такою силою, що розколов ним інший камінь, у якому й був найрозкішніший смарагд на світі.
— Люди дуже рано довідуються, задля чого вони живуть, — з гіркотою сказав в старий. — Мабуть, тому рано й здаються. Але так уже влаштовано цей світ.
Юнак нагадав старому, що він говорив щось про скарб.
— Вода виносить скарби із землі, вода ж їх і ховає, — прорік старий. — Якщо хочеш знати про скарб, мусиш віддати десятину своїх овець.
— А може, десятину скарбу?
Старий був розчарований.
— Якщо почнеш обіцяти те, чого ще й сам не маєш, втратиш бажання його добути.
Юнак тоді розповів, що вже пообіцяв десяту частину скарбу циганці.
— Цигани це вміють, — зітхнув старий. — У будь-якому випадку добре знати, що все в житті має свою ціну. Це те, чого вчать Воїни Світла.
Він повернув юнакові книгу.
— Завтра, о цій порі, приведи мені десятину своєї отари, і я навчу тебе, як знайти захований скарб. Бувай.
І він зник за рогом. <...>
Наступного дня опівдні юнак зустрівся зі старим. Він привів шестеро овець.
— Дивно, — сказав юнак. — Мій товариш одразу купив отару. Він сказав, що все життя мріяв стати чабаном, і це для нього гарна прикмета.
— Так буває завжди, — відповів старий. — Це — Закон Сприяння. Коли вперше сідаєш грати в карти, то майже завжди виграєш. Фортуна початківця.
— Чому це так?
— Щоб почати жити Легендою. Успіх збуджує азарт.
Оглянувши овець, старий зауважив, що одна з них накульгує. Нічого страшного, пояснив юнак, бо якраз ця вівця — найкмітливіша і вовни з неї багато.
— Ну й де той скарб? — запитав він.
— В Єгипті, біля Пірамід.
Дивно, стара циганка сказала йому те саме, але нічого за це не взяла.
— Щоб до нього дійти, треба читати знаки. Бог сотворив їх для кожного з нас. Зумій тільки прочитати, що написано тобі.
Не встиг юнак відповісти, як між ним і старим затріпотів крильми метелик. Йому пригадався дідусь: коли він був малим, дідусь йому повідав, що метелики — гарна прикмета. Як цвіркуни, ящірки й конюшина з чотирма листочками.
— Це правда, — сказав старий, читаючи юнакові думки. — Саме так, як казав дідусь. Все це — знаки.
Тут старий розгорнув мантію, яка закривала йому груди. Юнак був вражений побаченим: відразу пригадалося сяйво, яке засліпило його вчора. То сяяла пектораль1 із чистого золота, всипана коштовними каменями.
1 Шийна прикраса, що закриває груди.
Це справжній король! Просто він маскувався від грабіжників!
— Візьми, — сказав старий, виймаючи з пекторалі два камені, білий та чорний. — Це Урім і Туммім. Чорний означає «так», білий — «ні». Коли не розумітимеш знаків, вони тобі допоможуть. Завжди став їм точні питання. Однак, якщо можеш, вирішуй все сам. Скарб заховано біля Пірамід, це ти вже знаєш. Але я взяв за це шість овець, бо допоміг тобі прийняти рішення.
Юнак заховав камінці до торби. Відтепер він прийматиме рішення сам.
— Не забувай, що світ — одне ціле. Не забувай мови знаків. І не забудь головного: Особисту Легенду треба прожити до кінця. А тепер я розповім тобі притчу.
«Один купець відправив свого сина до найбільшого мудреця світу, щоб довідатись від нього Секрет Щастя. Сорок днів блукав хлопчина пустелею, аж вийшов до прекрасного замку, що височів на вершечку гори. Там жив Мудрець.
Він думав, що побачить там святого старця, але натомість, увійшовши до замку, наш герой мов потрапив у вируючий вулик: метушилися купці, по кутках велися розмови, грав невеличкий оркестр, а стіл був заставлений розкішними наїдками. Мудрець постійно з кимось говорив, і минуло зо дві години, поки прийшла черга хлопця.
Мудрець уважно вислухав, за чим той прибув, але сказав, що зараз не має часу тлумачити йому Секрет Щастя. Хай він піде оглянути палац і вернеться через дві години.
— Зроби лише послугу, — попросив Мудрець, простягаючи хлопцеві ложечку з двома краплями олії. — Носи це з собою і гляди, не пролий.
Хлопчина подався навмання численними залами палацу, не зводячи з ложечки очей, а через дві години прийшов назад.
— Ну що, — запитав Мудрець, — ти бачив перські гобелени в моїй їдальні? А сад, який десять років вирощував мій садівник? А розкішні пергаменти в моїй бібліотеці?
Розгублений юнак зізнався, що не бачив нічого, — він дбав тільки про те, щоб не розілляти олію, довірену йому Мудрецем.
— Ще раз піди й оглянь дива мого світу, — звелів Мудрець. — Не можна вірити людині, не знаючи дому, у якому вона живе.
Втішений юнак схопив ложечку й знову подався блукати палацом, не пропускаючи цього разу жодного мистецького твору. Він побачив сад, навколишні гори, красу квітів і те, з яким смаком було все підібране в замку, а повернувшись, детально про все розповів.
— А де та олія, яку я тобі довірив? — запитав Мудрець.
Глянувши на ложечку, юнак побачив, що олії там не лишилося.
— Ну, що ж, дам я тобі одну пораду, — прорік Наймудріший з Мудреців. — Секрет Щастя полягає в тому, щоб побачити всі дива світу, не забувши про дві крапельки олії».
Юнак не сказав нічого. Він зрозумів притчу старого короля. Вівчар може мандрувати, але не повинен забувати про своїх овець.
Старий глянув на юнака і, стуливши долоні, зробив кілька дивних жестів над його головою. А тоді забрав овець і подався своєю дорогою. <...>
[Незабаром Сантьяго опинився в африканському портовому місті Танжер. Від пірамід його віддаляла велика пустеля Сахара. Тож він мав купити верблюда, щоб подолати її. Але в юнака вкрали усі гроші. Спочатку Сантьяго відчув образу через несправедливість: адже він повірив у сон, а доля віддячила йому так жорстоко. Але потім згадав про камені — подарунок Мелхіседека. Він спитав у них, чи благословення старого й далі лишається з ним. Вийшла відповідь «так». Наступного ж дня парубок знайшов притулок і роботу в крамниці Торговця Кришталем.]
Поміркуйте над змістом тексту
1. Які поняття, пов’язані з долею, життям людини, згадуються в уривку?
2. Що таке Особиста Легенда? Чому із часом кожна людина починає думати, буцімто Легенду неможливо здійснити?
3. Якою є місія людини на землі, за словами Мелхіседека?
4. На вашу думку, навіщо Мелхіседек розповів юнаку історію про старателя, який шукав смарагди?
5. Що таке Закон Сприяння? Як ви вважаєте, чи діє він насправді?
Висловте свою думку
6. Як ви зрозуміли основну ідею притчі про Секрет Щастя?
7. Розкрийте зміст слів короля Салему: «Люди дуже рано довідуються, задля чого вони живуть. Мабуть, тому рано й здаються».
Розділ другий
[Сантьяго працював у крамниці рік і заробив чимало грошей. Він вирішив за ці кошти повернутися до Іспанії і купити нову отару овець. До цього рішення його спонукала розмова з хазяїном крамнички кришталевих виробів. Той усе життя мріяв здійснити паломництво до Мекки, але так і не поїхав туди: він побоювався, що коли досягне мети, втратить смисл існування й не знатиме, для чого жити далі.]
<...> Він вийшов, не попрощавшись з Торговцем. Боявся, що розплачеться перед чужими людьми. Але знав, що згадуватиме з тугою цей час і все, що навчився тут доброго. Тепер він певний себе й готовий підкоряти світ.
«Я вертаюсь до рідних полів, де знову пастиму овець». Не відчував радості від цього рішення. Цілий рік він працював, щоб здійснити мрію, а тепер з кожною хвилиною вона втрачала значення. Може, це не його мрія?
«Хтозна, чи не краще бути таким, як Торговець Кришталем, — так ніколи й не рушити до Мекки й жити, тільки мріючи про це». Але він тримав у руках Урім і Туммім, і камінці передавали йому силу й енергію старого короля. <...>
«Я завжди зможу знову стати чабаном, — подумав хлопець. — Я вмію пасти овець і ще не розучився це робити. А от нагода дійти до єгипетських Пірамід може більше не трапитись. Старий мав золоту пектораль і знав про мене все. Він справді був королем, мудрим королем».
До рівнин Андалузії — дві години кораблем, а від Пірамід його відділяє ціла пустеля. Хоча можна глянути й під іншим кутом зору: фактично, він на дві години наблизився до свого скарбу. Щоправда, для цього довелося затриматись тут на рік.
«Я знаю, чому хочу вернутися до своїх овець. Я їх розумію; з ними я не маю проблем, вони вміють бути друзями. Хтозна, чи таким другом стане пустеля, хоч саме у ній захований скарб. Але якщо його не знайду, то завжди зможу вернутися додому. Маю досить грошей і часу Чому б ні?».
І тієї ж миті відчув величезну радість. Він завжди може знову стати пастухом. І завжди може стати торговцем кришталем. Можливо, на світі є й інші заховані скарби, але йому двічі приснився сон, і він зустрів короля. Таке трапляється не кожному.
Він вийшов з таверни у гарному настрої. Пригадав, що один із постачальників Торговця привозив кришталь у караванах, які перетинали пустелю. Юнак тримав у руці Урім і Туммім, — завдяки цим камінцям він знов на шляху до скарбу. <...>
А чому б не піти на склад товарів і довідатись там, чи так уже далеко ті Піраміди?
[Сантьяго приєднався до каравану, що вирушав до оази Аль-Фаюм. Серед численних попутників-арабів був один дивак — англієць, чий багаж становили лише книги. Англієць їхав до славетного арабського алхіміка, який мешкав в оазі та, за чутками, знав Всесвітню Мову. А саме її і прагнув опанувати англієць.
Перехід каравану тривав довго, але нарешті мандрівники опинилися в оазі Аль-Фаюм. Тут подорожні мали затриматися, адже в пустелі почалася війна між племенами, і рухатися далі було небезпечно.
Одного разу біля джерела Сантьяго зустрів дівчину Фатіму, яку покохав із першого погляду. Парубок теж сподобався їй. Незабаром після знайомства Сантьяго відкрив Фатімі свої почуття.]
— Я прийшов сказати одну річ, — розпочав юнак. — Будь моєю дружиною. Я люблю тебе.
Дівчина випустила з рук посудину, розіллявши воду.
— Я чекатиму тебе тут щодня. Я перейшов пустелю в пошуках скарбу, який є десь біля Пірамід. Війна була для мене прокляттям. А тепер вона стала благословенням, бо звела мене з тобою.
— Війна колись закінчиться, — відповіла дівчина.
Юнак обвів поглядом фінікові пальми. Він був вівчарем і може стати ним знову. Фатіма дорожча за скарб.
— Воїни шукають скарби, — сказала дівчина, немов прочитавши його думки. — А жінки пустелі ними пишаються.
Ще раз наповнила глечик і відійшла.
Юнак щодня чекав Фатіму біля джерела. Він розповів їй про своє життя чабана, про короля й крамничку з кришталем. Вони стали друзями, і кожен день — окрім тих хвилин, коли він був з нею, — здавався йому нескінченним.
Минув майже місяць в оазі, коли Провідник Каравану скликав усіх на нараду.
— Невідомо, коли скінчиться війна, тому ми не можемо продовжити подорож, — сказав він. — Бої, буває, тягнуться довго, навіть роками. Обидві сторони дуже сильні, й воїни захищають свою честь. <...>
Люди розійшлися. Ввечері юнак зустрівся з Фатімою й розповів їй про нараду.
— Вже другого дня після нашої зустрічі, — сказала Фатіма, — ти признався, що кохаєш мене. Пізніше ти розповів мені про Всесвітню Мову і Світову Душу. Тепер я стала твоєю частинкою. <...> Я давно тебе чекала тут, біля джерела. Я не дбала про минуле, про Традицію й про те, як мала би поводитись жінка пустелі. З дитинства я мріяла отримати від пустелі дарунок. Нарешті я отримала цей дар, тобто тебе.
Юнак хотів взяти її за руку. Але в руках Фатіма тримала глечик.
— Ти розповів про свої мрії, про короля і скарб. Ти розповів про знаки. Тепер я не боюся нічого, бо ці знаки звели нас із тобою. Я тепер частинка твоєї мрії, твоєї, як ти кажеш, Особистої Легенди. Тому я хочу, щоб ти досягнув свого. Якщо треба зачекати до кінця війни, то зачекай. Але, якщо мусиш піти раніше, йди за своєю Легендою. Вітер міняє обриси дюн, але пустеля залишається, якою була. Так буде й з нашим коханням. <...> Якщо я частинка твоєї Легенди, колись ти повернешся.
Після цієї зустрічі з Фатімою юнак зажурився. Він згадав пастухів, які вже мали дружин. Всім їм було нелегко розлучатися, коли надовго вирушали в поля. Любов вимагала, щоб вони залишалися з коханими.
Наступного дня він сказав усе це Фатімі.
— Пустеля забирає наших чоловіків і деколи не повертає, — відповіла вона. — Ми звикли до цього. Ті, хто не вернувся, живуть у хмарах, у звірях, у воді. Вони стають частинками усього — стають Світовою Душею. Дехто повертається. Тоді радіють усі жінки, бо вірять, що колись повернуться й їхні чоловіки. Дивлячись на цих жінок, я заздрила їхньому щастю. Тепер і я чекатиму. Я — жінка пустелі й пишаюся цим. Я хочу, щоб мій чоловік був вільним, як вітер. А якщо треба буде, я знайду його в хмарах, у звірях, у воді. <...>
[Сантьяго бачив видіння: озброєні воїни входили до оази. Він розповів про видіння вождю племені, що мешкало в Аль-Фаюмі, і той повірив юнаку. Завдяки цьому плем’я підготувалося до нападу й не загинуло. За своє пророцтво Сантьяго отримав щедру винагороду — золоті монети. Він пішов до Алхіміка, з яким устиг познайомитися під час життя в оазі.]
— Чому ви захотіли мене бачити? — спитав юнак.
— Такі були знаки, — відповів Алхімік. — Вітер мені підказав, що ти прийдеш. І що тобі потрібна допомога.
— Це не про мене. Це про іншого чужинця, про Англійця. Це він вас шукає.
— Спочатку йому треба зробити щось інше. Але він уже на доброму шляху, — він почав спілкуватися з пустелею.
— А я?
— Коли чогось прагнеш, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти мрії здійснитись, — мовив Алхімік, відлунюючи слова старого короля. Юнак зрозумів. На його шляху з’явилась інша людина, яка допоможе йому звершити Особисту Легенду.
— То ви будете мене навчати?
— Ні. Ти вже знаєш усе, що потрібно. Я лише спрямую тебе до скарбу.
— Таж іде війна, — нагадав юнак.
— Я знаю пустелю.
— Але я вже знайшов свій скарб. Маю верблюда, маю заробіток із крамнички з кришталем, маю п’ятдесят золотих монет. У себе вдома я вже був би багатій.
— Усе це ти знайшов не біля Пірамід, — сказав Алхімік.
— Маю Фатіму. Вона мій найдорожчий скарб.
— Але й вона не біля Пірамід. <...> Відпочинь, як воїн перед битвою. Але не забувай, що твоє серце там, де скарб. Ти мусиш розшукати скарб, щоб усе, чого ти навчився дорогою, мало сенс. Завтра продай верблюда й купи собі коня. Верблюди зрадливі — вони ступають тисячі й тисячі кроків, не подаючи виду, що втомлені. Тоді враз падуть на коліна й конають. А коні втомлюються поступово. Ти завжди знаєш, чого від них чекати й коли до них приходить смерть. <...>
Юнакові не хотілось говорити про Піраміди. Він мав на серці тягар і тужив ще від учора. Бо пошуки скарбу означали розлуку з Фатімою.
— Я проведу тебе через пустелю, — сказав Алхімік.
— Але я не хочу йти з оази, — відповів юнак. — Я знайшов Фатіму. Вона дорожча за всі скарби.
— Фатіма — жінка пустелі, — заперечив Алхімік. — Вона знає: чоловіки йдуть, щоб повернутися. Вона вже знайшла свій скарб — тебе. Тепер вона хоче, щоб і ти знайшов те, за чим шукаєш.
— А якщо я залишусь?
— Будеш Радником Оази. Маєш достатньо золота, щоб придбати багато овець і верблюдів. Одружишся з Фатімою, і перший рік будеш щасливим. Навчишся любити пустелю і знатимеш кожну з п’ятдесяти тисяч пальм. Дивитимешся, як вони ростуть, являючи цим постійну мінливість світу. Дедалі краще розумітимеш знаки, бо пустеля — найліпший учитель. На другий рік згадаєш про скарб. Знаки почнуть настирливо про це говорити, але ти їх нехтуватимеш. Твої знання служитимуть на благо оази й її мешканців. Вожді племені належно винагородять тебе за це. А твої верблюди принесуть тобі достаток і могутність. Протягом третього року знаки нагадуватимуть тобі про скарб і Особисту Легенду. Ночами ти блукатимеш оазою, а Фатіма страждатиме, що через неї ти припинив свій пошук. Але ти кохатимеш її, а вона тебе. Вона не просила, щоб ти залишився, бо жінка пустелі вміє чекати чоловіка. Отже, ти не станеш їй докоряти. Але ночами блукатимеш серед пісків, думаючи про те, що треба було, мабуть, піти... треба було повірити у свою любов до Фатіми. Бо насправді тебе тримав в оазі тільки страх, що ти не вернешся. В цей час знаки покажуть, що скарб твій поховано назавжди. На четвертий рік знаки тебе покинуть, бо ти їх знехтував. Вожді племені помітять це і звільнять тебе з посади Радника. Ти вже будеш заможнім купцем і власником багатьох верблюдів та безлічі різних товарів. Але решту свого життя тинятимешся між пальмами пустелі, знаючи, що зрадив своїй Легенді, а міняти будь-що вже запізно.
Мусиш зрозуміти, що Любов ніколи не заважає людині жити власною Легендою. Якщо так сталося, значить, Любов не була справжньою — тією, яка говорить Мовою Світу. <...>
— Я піду з вами, — сказав юнак. І відразу ж відчув спокій на душі.
— Вирушаємо на світанку, — відповів Алхімік. <...>
[Попрощавшись із Фатімою, Сантьяго в супроводі Алхіміка вирушив у дорогу. Подолавши нелегкий шлях, супутники опинилися поблизу пірамід. Безпосередньо до них юнак мав іти сам. Перед розставанням Алхімік подарував Сантьяго зливок золота — на випадок якогось лиха.]
Він уже дві з половиною години їхав пустелею, слухаючи уважно власне серце. Саме воно мало йому підказати, де захований скарб.
«Де серце, там і скарб», — казав йому Алхімік.
Але серце говорило зовсім про інше. Воно гордо розповідало про пастушка, котрий покинув своїх овець, щоб здійснити сон, який йому двічі снився. Вело мову про Особисту Легенду й про тих чоловіків, які колись вирушали на пошуки далеких країв і чарівних красунь. Описувало мандри, відкриття й великі переміни.
Він почав підійматися на високу дюну. Раптом серце прошепотіло: «Там, де заридаєш, буду я. Там твій скарб».
Юнак поволі вибирався на дюну. У зоряному небі знову з’явився повен місяць; відтоді, як він покинув оазу, минуло тридцять днів. <...> Місяць висвітлював пустельну тишу й постать мандрівника, котрий шукає скарб.
Коли він сягнув вершечка дюни, серце закалатало. Осяяні місячним світлом і білістю пісків, перед ним постали урочисті й величаві Піраміди Єгипту.
Юнак впав навколішки і заридав. Він дякував Богові за віру в свою Легенду, за зустрічі з королем, торговцем, англійцем та алхіміком. І перш за все — за зустріч із жінкою пустелі, яка сказала, що Любов ніколи не розлучить чоловіка з його Легендою. <...>
Юнак опустив очі й побачив, що там, де падали сльози, повзе жук скарабей. Він уже знав, що в Єгипті скарабеї вважаються символами Бога.
Ще один знак! Юнак почав копати, пригадавши торговця кришталем. Ніхто не зміг би збудувати Піраміду на власному подвір’ї, навіть якби складав каміння ціле життя.
Всю ніч юнак копав у зазначеному місці, проте нічого не знайшов. З висоти Пірамід на нього мовчки дивилися віки. Але він не спинявся. Копав і копав, змагаючись із вітром, який вперто заносив піском вириту яму. Мав обдерті й потомлені руки, але вірив своєму серцю. А воно казало копати там, де впали сльози.
Раптом, витягаючи з ями зайве каміння, юнак почув кроки. До нього наблизились якісь люди. Вони стояли спинами до місяця, тому юнак не бачив ані їхніх очей, ні облич.
— Що ти тут робиш? — запитала одна з постатей.
Юнак нічого не відповів. Але відчув страх — адже поруч був його скарб.
— Ми біженці, і нам потрібні гроші, — мовила інша постать. — Що ти тут ховаєш?
— Нічого не ховаю, — відповів юнак.
Але один з них ухопив його й витягнув з ями. Інший, переривши його торби, знайшов там шматок золота.
— Тут золото, — сказав він.
Місяць освітив обличчя араба, який його схопив, і в очах араба юнак побачив смерть.
— Мабуть, він заховав тут решту золота!
Вони примусили юнака копати далі. Він копав, але там не було нічого. Тоді вони почали його бити. Били аж до перших променів сонця. Одежа юнака була пошматована, і він відчув наближення смерті.
«Навіщо тобі гроші, якщо маєш померти? Гроші рідко коли рятують від смерті», — казав Алхімік. Врешті юнак заволав:
— Я шукаю скарб! — І, хоч вуста в нього були розпухлі й закривавлені, розповів нападникам про те, що йому двічі приснився скарб, захований біля Пірамід Єгипту.
Чоловік, який, схоже, був ватажком, довго мовчав. Тоді звелів:
— Облиште. Нічого в нього немає. Він, мабуть, украв це золото.
Юнак непритомно впав на пісок.
— Ходімо, — звелів ватажок напарникам. А юнакові сказав:
— Ти не помреш. Будеш жити й навчишся, що не можна бути таким дурнем. Два роки тому, на цьому самому місці, мені також приснився двічі один сон. Мені снилося, що я маю помандрувати до Іспанії й знайти там у полі зруйновану церкву, де зупиняються на ніч чабани зі своїми вівцями. Там був платан, який проростав у захристії, і під корінням цього платана я мав би знайти захований скарб. Але не такий я дурний, щоб пертися через цілу пустелю заради снів.
І він пішов геть.
Юнак невпевнено підвівся й ще раз оглянув Піраміди. Вони всміхнулися йому, і він посміхнувся у відповідь. Його серце вибухало від щастя.
Бо він знайшов свій скарб.
Епілог
Юнака звали Сантьяго. Він дійшов до маленької занедбаної церковці, якраз коли настала ніч. Платан і далі височів серед захристії, а зірки, як і раніше, видніли через напівзруйновану покрівлю. Він пригадав, як колись ночував тут разом з вівцями; це була спокійна ніч... якби не сон.
Тепер він тут без отари. Зате з лопатою.
Він довго дивився на небо. <...> Непомітно задрімав, а коли прокинувся, сонце було вже високо. Він почав копати біля платанового кореня.
«Старий чаклуне, — подумав юнак. — Ти ж усе знав. <...> Чи ж не міг мене від цього вберегти?»
«Ні, — відповів йому вітер. — Якби я про все сказав, ти б не побачив Пірамід. А вони чудові, правда?»
Це був голос Алхіміка. Юнак посміхнувся і продовжував копати. Через півгодини лопата натрапила на щось тверде. А за годину він відкрив скриню, повну старовинних золотих монет. Ще там були коштовні камені, золоті маски й камінні статуетки, оздоблені діамантами. Забуті усіма трофеї, про які невідомий конкістадор не встиг сказати своїм дітям.
Юнак витягнув з торби Уріма й Тумміма. <...> Заховав камінці до скрині. Вони були часткою його скарбу, бо нагадували про старого короля, якого він не стріне більш ніколи.
«Життя справді щедре з тими, хто живе Легендою», — подумав юнак. Тоді згадав, що мусить дійти до Таріфи, щоб віддати десяту частку скарбу циганці. «Ну й меткі ті цигани», — подумав він. Мабуть, тому, що постійно в мандрах.
Знову повіяв вітер. Це був левант — вітер, який долітає з Африки. Не приніс ані запаху пустелі, ані загрози маврської навали. Приніс, натомість, аромат знайомих парфумів і дотик цілунку — цілунку, що линув поволі, поволі, аж доки не спочив на його вустах.
Юнак усміхнувся. Вона це зробила вперше.
— Я повертаюсь, Фатімо, — вимовив він.
1987
(Переклад В. Морозова)
Поміркуйте над змістом тексту
1. Чому Сантьяго, пробувши рік у Танжері, захотів повернутися до Іспанії? Що спонукало його змінити цей намір?
2. Як Фатіма поставилася до наміру Сантьяго відшукати скарб? Чому вона не намагалася затримати коханого?
3. Яку роль у житті Сантьяго відіграв Алхімік?
4. Яким чином Алхіміку вдалося переконати Сантьяго залишити Фатіму й піти на пошуки скарбу?
Висловте свою думку
5. Чому сновидцеві-арабу, який побив Сантьяго біля пірамід, не вдалося знайти скарб, а головний герой роману досягнув своєї мети? Які риси характеру парубка, яке його ставлення до життя розкрилися в творі?
6. П. Коельйо назвав роман символічним твором. Поміркуйте, що можуть символізувати образи пустелі, пірамід, скарбу. Запишіть їхнє значення до таблиці.
|
Символ |
Значення |
7. У чому, за твором П. Коельйо, полягає смисл буття людини?
8. Чи можна стверджувати, що в романі звеличуються насамперед матеріальні цінності, ідея збагачення? Адже Сантьяго шукає коштовний скарб. Обґрунтуйте свою позицію.
