Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 10 клас. Столій
Розділ VI. Сучасна література в юнацькому читанні
Художня література в наш час
У наш час загальний масив художньої літератури значно перевищує створене авторами минулого. Це зумовлено багатьма обставинами, зокрема майже загальною доступністю освіти в більшості країн, поширенням технологій, що дозволяють писати та оприлюднювати твори без великих затрат часу й коштів, зростанням кількості дрібних видавництв. Щорічно у світі друкують тисячі художніх книжок. А скільки людей публікують свої твори в мережі Інтернет на сайтах любителів поезії, фентезі, фантастики тощо, полічити майже неможливо.
Серед гігантської кількості творів не всі мають високий художній рівень і будуть цікавими прийдешнім поколінням читачів. Визначити справжню цінність кожного твору зможе тільки час. А пересічному читачеві, який захоплюється сучасною словесністю, натрапити на достойного автора в океані імен допомагають покажчики рівня продажу книг, літературні премії, Інтернет-рейтинги. Зорієнтувати юних читачів у сучасному літературному процесі намагаються й укладачі шкільних програм. Вони відбирають для вивчення на уроках зарубіжної літератури оригінальні твори різних жанрів, що спонукають замислитися над важливими для людини XXI століття питаннями. Саме такі твори містить розділ «Сучасна література в юнацькому читанні».
Роман Гарі (Роман Кацев)
(1914-1980)
Одна людина — два письменники
Справжнє ім’я французького письменника, режисера, військового та дипломата — Роман Лейбович Кацев. Він народився 8 травня 1914 року в єврейській родині, у місті Вільно, що тоді належало Російській імперії (зараз це столиця Литви Вільнюс).
Мати майбутнього письменника Міна Овчинська походила з польського містечка Свенцяни й була акторкою. Батько Лейб (Леонід) Кацев був комерсантом.
Перші роки життя Романа минули в Москві. 1925 року батьки розлучилися, хлопчик залишився з матір’ю, яка перевезла його до своєї рідні у Свенцяни. Наступного року Кацеви перебралися до Варшави, де мешкав старший брат Міни. У Варшаві Роман протягом двох років відвідував школу.
У 1928 році мати й син Кацеви переїхали до французької Ніцци, де раніше оселився інший брат Міни. Завдяки змінам місць помешкання Роман, чиєю рідною мовою була російська, добре опанував польську, французьку, а згодом і англійську (більшість його творів написана останніми двома мовами).
У Франції Роман вивчав правознавство та льотну справу, готуючись стати військовим пілотом, а також спробував писати. У лютому 1935 року він дебютував як автор: у паризькому літературно-політичному журналі «Ґренґуар» («Gringoire») з’явилася його новела «Буря». Твір був підписаний справжнім прізвищем: Кацев.
Під час Другої світової війни, коли німці окупували Францію, Роман емігрував до Великої Британії. Там була розташована штаб-квартира антифашистського руху «Бойова Франція», до лав якого він вступив. Роман здійснював бойові польоти над Європою й Африкою. У вільний час він працював над своїм першим великим твором — романом «Європейська освіта» (1945).
Повернувшись після війни до Франції, Кацев дізнався про смерть матері. Міна пішла з життя в окупованій Франції 1942 року. Згодом Роману стало відомо, що його батько, з яким він давно не підтримував зв’язку, теж помер у роки війни у Вільнюському гетто.
Полишивши військову службу, Кацев вступив до дипломатичного корпусу. Кілька років він працював у французьких посольствах у Болгарії, Швейцарії, Великій Британії, був генеральним консулом Франції в Лос-Анджелесі (США) та Ла-Пасі (Болівія). Увесь цей час він багато писав і друкувався під псевдонімом Ромен Гарі. Походження псевдоніма він сам пояснював так: «Гарі — від російського “гори” в наказовому способі. Це наказ, якому я завжди підкорявся і в літературі, і в житті».
У 1956 році письменнику за роман «Коріння неба» було присуджено Гонкурівську премію — головну літературну нагороду Франції.
Ромен Гарі став дуже популярним у Франції і взагалі в Європі. Але в середині 1970-х років критики раптом відвернулися від нього, він вибув із когорти модних авторів. Тоді Ромен вирішив поставити експеримент і написати щось під іншим псевдонімом — Еміль Ажар. На твори Ажара чекав великий успіх. Один із романів, «Життя попереду» (1975), теж здобув Гонкурівську премію.
За правилами, письменник може бути відзначений цією нагородою лише один раз за життя. Таким чином, Ромен порушив суворе правило, отримавши премію двічі. Щоби уникнути гніву письменницької спільноти, він був змушений до кінця життя приховувати таємницю Еміля Ажара. Правда стала відомою лише після загибелі Гарі, коли вийшов друком його роман «Життя і смерть Еміля Ажара».
Після другої Гонкурівської премії письменник створив ще сім романів під псевдонімами Ромен Гарі та Еміль Ажар.
2 грудня 1980 року Гарі застрелився. Йому було 66 років.
Творчість Ромена Гарі
Усього Роман Кацев надрукував під своїм справжнім ім’ям і псевдонімами Ромен Гарі, Еміль Ажар, Фоско Сінібальді та Шайтан Богат понад 40 романів. У них він розкрив найрізноманітніші теми: автобіографічну, тему Другої світової війни, теми порятунку тварин, кохання, расової дискримінації, творчості. У деяких романах письменник вдавався до фантастичних сюжетів. Наприклад, у романі «Танець Чингіз-Хаїма» (1967) головним героєм виступає вбитий під час голокосту єврей, який оселився в очах свого вбивці, а в книзі «Врятуйте наші душі» (1977) йдеться про винахідника, який перетворює душі людей на паливо.
Більшість героїв творів Гарі — аутсайдери, маргіналії, тобто люди, що опинилися на межі різних соціальних груп, систем, є чужими в різних культурних просторах. Імовірно, на це вплинуло те, що Гарі завжди усвідомлював себе представником меншості. В одному з інтерв’ю письменник зауважив: «Я від народження належу до меншості. У Варшавському університеті я сідав поруч з тими, хто в меншості. Я завжди проти найсильніших». Таким аутсайдером, маргіналом, якого більшість сприймає як дивака, є і герой роману Гарі «Повітряні змії».
ПОВІТРЯНІ ЗМІЇ
(Уривки)
Розділ І
У наші дні маленький музей витворів Амбруаза Флері — не більше ніж скромна розвага для туристів, що навідуються до містечка Клері. Відвідувачі найчастіше вирушають туди, пообідавши в «Чарівному куточку», що його всі французькі путівники одностайно оспівують як одне з місць, вартих якнайбільшої уваги. У путівниках таки згадують про наявність музею з приміткою: «Рекомендуємо відвідати». У п’ятьох залах зібрано більшу частину робіт мого дядька, які пережили війну, окупацію, визвольні бої — усі злигодні й нещастя, що випали на долю нашому народові.
Повітряні змії всіх країн створені народною фантазією; це завжди надає їм певної наївності. Повітряні змії Амбруаза Флері не виняток — навіть його останні творіння, виготовлені в похилому віці, позначені цією душевною свіжістю й чистотою. Музей не зачиняє своїх дверей, попри слабке зацікавлення публіки і скромність коштів, які він отримує від муніципалітету: надто він пов’язаний з нашою історією. Та переважно його зали стоять порожніми, бо ми переживаємо епоху, коли французам хочеться скоріш забути минуле, аніж згадувати. <...>
Мого батька було вбито під час Першої світової війни; невдовзі по тому вмерла й мати. Війна забрала життя й другого з трьох братів Флері, Робера. Мій дядько Амбруаз повернувся з війни, поранений у груди. Щоб усе вже було зрозуміло, мушу додати, що мій прадід Антуан загинув на барикадах у часи Комуни, і, гадаю, цей епізод нашого минулого і, особливо, двічі вказане прізвище Флері на пам’ятниках загиблим у Клері відіграли вирішальну роль у житті мого опікуна. Він став зовсім іншою людиною, ніж був до війни 1914-1918 років, — тоді про нього говорили в околиці, що він легко кидається в бійку. Люди чудувалися, що колишній солдат, нагороджений медаллю, ніколи не проминає нагоди висловити пацифістські погляди, захищає тих, хто ухиляється від військової служби за переконаннями, і протестує проти всіх видів насильства з полум’ям в очах — можливо, це був відблиск полум’я, що горить біля могили Невідомого солдата. Зовні він зовсім не скидався на м’якосерду людину. Вольове обличчя, правильні, жорсткі риси, стрижене їжачком сиве волосся, густі й довгі вуса, які називають «галльськими», адже французи, слава Богу, ще не розучилися цінувати свої історичні спогади, навіть якщо це всього лише пам’ять про вуса. Очі були темні — це завжди ознака веселої вдачі. Усі вважали, що він повернувся з війни «схибленим» — так пояснювали його пацифізм і примху віддавати весь вільний час повітряним зміям — «ньямам», як він їх називав. Він знайшов це слово в книзі про Екваторіальну Африку, де воно нібито означає все, у чому є подих життя: людей, комашок, левів, слонів чи ідеї. Напевно, він вибрав роботу сільського листоноші через те, що його військова медаль і два військових хрести давали право на почесну службу, а може, бачив тут поле діяльності, що підходило пацифісту. Він часто казав мені: «Мій маленький Людо, якщо тобі пощастить і ти добре працюватимеш, колись і ти зможеш посісти місце поштового службовця».
Мені знадобились роки, щоб зрозуміти, як переплітались у його характері глибока серйозність і стійкість із властивим французам жартівливим лукавством.
Дядько говорив, що «повітряні змії мають, як усі, вчитись літати», і з семи років я проводжав його після школи на «випробування», як він це називав, то на луки, що простягліїся перед Ла-Мотт, то трохи далі, на береги Ріголі, з «ньямом», від якого ще приємно пахло свіжим клеєм.
— Треба міцно тримати зміїв, — пояснював він мені, — тому що вони тягнуть угору й часом вириваються, піднімаються надто високо в гонитві за небом, і тоді їх більше не побачиш, хіба що люди принесуть уламки.
— А якщо я триматиму їх надто міцно, я не злечу разом з ними?
Він усміхався, і його густі вуса здавалися ще милішими.
— Може статись і таке, — казав він. — Треба не дозволити себе віднести. <...>
Розділ II
Ферму, яка належала нашій родині, збудував один із Флері невдовзі після того, що в часи моїх діда й баби називалось «подіями». Коли мені якось захотілося дізнатися, що за «події» малися на увазі, дядько пояснив, що це була революція 1789 року. Ще я дізнався, що у нас добра пам’ять.
— Може, це через обов’язкову народну освіту, та Флері завжди мали дивовижну історичну пам’ять. Думаю, ніхто з наших ніколи й нічого не забував із того, що вивчив. Дідусь іноді змушував нас читати напам’ять Декларацію прав людини. Я так до цього звик, що, бува, і тепер її повторюю.
Тоді я також дізнався (мені щойно виповнилося десять років), що, хоч моя власна пам’ять іще не набула «історичного» характеру, вона породжує в мого шкільного вчителя пана Ерб’є, який у певні години співав басом у хорі Клері, подив і навіть занепокоєння. Легкість, із якою я запам’ятовував усе пройдене і міг повторити напам’ять кілька сторінок зі шкільного підручника, прочитавши їх раз або двічі, так само як дивні здібності до лічби подумки, здавалися йому скоріше певним розумовим відхиленням, аніж просто властивістю хорошого чи навіть видатного учня. <...> Пан Ерб’є вирушив у Ла-Мотт, довго розмовляв із моїм опікуном і порадив йому відвезти мене до Парижа й показати фахівцеві. Притуливши вухо до дверей, я не пропустив нічого з цієї бесіди.
— Амбруазе, мова йде про здібності, які є ненормальними. Трапляється, що діти, напрочуд здібні до усної лічби, потім божеволіють. Їх демонструють на сценах мюзик-холів, і більш нічого. Частина їхнього мозку розвивається приголомшливо, та загалом вони стають справжнісінькими кретинами. У своєму нинішньому стані Людовік майже може скласти вступний іспит до інституту.
— Це справді цікаво, — сказав дядько. — У нас, Флері, дужче розвинена історична пам’ять. Одного з нас було навіть розстріляно під час Комуни.
— Не бачу зв’язку.
— Ще один, хто пам’ятав.
— Пам’ятав про що?
Дядько трохи помовчав.
— Про все, напевно, — сказав він нарешті.
— Ви не збираєтесь стверджувати, що вашого предка розстріляли через надмір пам’яті?
— Саме це я й кажу. Він, певно, знав напам’ять усе, що французький народ пережив за століття.
— Амбруазе, ви тут знані, пробачте мені, як... е-е... коротше, людина однієї ідеї, та я прийшов говорити з вами не про ваших повітряних зміїв.
— Усе правильно, я теж одержимий.
— Я хочу просто попередити вас, що пам’ять маленького Людовіка не відповідає його вікові, та й ніякому вікові. Він прочитав напам’ять довідник Ше. Десять сторінок. Він помножив чотирнадцятизначне число на інше, так само довге.
— Отже, у нього це виражається в цифрах. Здається, йому не дано історичної пам’яті. Може, це врятує його від розстрілу наступного разу.
— Якого наступного разу?
— Та чи я знаю? Завжди є наступний раз. <...>
Треба визнати, що пан Ерб’є не так уже й помилявся, коли ділився з дядьком своїми побоюваннями щодо мене, гадаючи, що легкість, із якою я все запам’ятовую, аж ніяк не свідчить про зрілий розум, урівноваженість і здоровий глузд. Можливо, брак здорового глузду - спільне лихо всіх людей, що потерпають від надміру пам’яті; свідчення тому — кількість французів, які були розстріляні через кілька років або загинули в концтаборах. <...>
Поміркуйте над змістом тексту
1. Що означають слова «пацифізм», «пацифіст»?
2. Чому дядько Людо став пацифістом?
3. Як ви розумієте слова Амбруаза Флері: «Треба не дозволити себе віднести» (розділ І)? Вони стосуються тільки поводження з повітряними зміями чи їх можна розуміти в більш широкому, переносному сенсі?
4. Що таке історична пам’ять у розумінні героїв твору?
Висловте свою думку
5. Чому герой стверджує, що людям з надлишком пам’яті бракує здорового глузду? Як ви розумієте ці слова?
[Одного разу в лісі біля ферми Ля-Мотт Людо зустрів дівчинку-білявку Лілу. Їй було 11 років — на рік більше, ніж Людо. Хлопчику вона дуже сподобалася, і наступного дня він знову сподівався її побачити, але вона не з’явилася. Людо ходив на місце їхнього першого й поки що останнього побачення майже щодня чотири роки поспіль. За цей час він устиг здобути ступінь бакалавра й влаштуватися бухгалтером у ресторан Марселена Дюпра «Чарівний куточок».
У 1936 році, коли герой, як завжди, очікував Лілу на лісовій галявині, вона нарешті прийшла. Дівчина запросила Людо до свого будинку «Гусяча садиба», де познайомила з ріднею — сім’єю польських аристократів, графів Броницьких. Батько Станіслав Броницький був спекулянтом та гравцем, мати Геня — відомою в Польщі акторкою. 16-річний брат Ліли Тадеуш навчався. Також із Броницькими мешкав Бруно — названий син графа, талановитий музикант, дитина померлого італійського метрдотеля, який служив Броницьким. Людо потоваришував із цією родиною.
Якось у лісі на героя напав незнайомий підліток. Він намагався вдарити Людо, але той був сильніший, і бійка завершилася розбитим носом незнайомця. Згодом Людо довідався, що нападник — 14-річний кузен Ліли з Німеччини Ханс фон Шведе, який був закоханий у неї.
Станіслав Броницький дізнався про незвичайні математичні здібності Людо й запропонував йому роботу. Хлопець став допомагати графу в фінансових справах, а також у пошуках способу виграти в казино.
Наступні три роки Людо з нетерпінням чекав кожного літа: теплу пору року Броницькі проводили в Нормандії, а на зиму виїжджали до Польщі. Підліток безмірно кохав Лілу. І незабаром став її першим чоловіком, а вона — його першою жінкою.
У 1939 році, коли на Європу насунулася тінь війни, Броницькі запросили Людо до себе в польський Ґродек. Під час відвідин Станіслав сказав парубку, щоб той навіть не думав про одруження з Лілою, адже вона аристократка, а Людо — звичайний сільський хлопець.
У замку Броницьких сталася ще одна сутичка Людо з Хансом. Парубки билися на шпагах, і Людо легко поранив суперника. Через кілька днів герой покинув Ґродек. Коли він повернувся додому, почалася війна, Польщу окупували німці. Про долю родини Броницьких не було жодних вістей. Людо весь час думав про Лілу і вголос розмовляв із нею, скидаючись на божевільного.
У Франції почався призов на службу. Людо побіг на призовний пункт, але його визнали непридатним до служби. Він почав допомагати Марселену Дюпра в його ресторані, адже багатьох робітників «Чарівного куточка» забрали в армію і людей бракувало. Зрештою Людо вирішив поїхати до Парижа, сподіваючись довідатись щось про Лілу.]
Розділ XXIV
Я приїхав у Париж із п’ятьмастами франків у кишені й довго блукав чужим мені містом у пошуках житла. Я знайшов кімнату за п’ятдесят франків на місяць над дансингом, на вулиці Кардинала Лемуана.
— Я знижую вам ціну через галас, — сказав власник.
Польські солдати й офіцери, яким вдалося потрапити до Франції через Румунію і яких зустрічали дещо зверхньо, втомлено відповідали на моє запитання: серед них немає Броницьких, мені лишається тільки звернутися в Генеральний штаб польської армії, вона формується в Коеткідані. Я ходив туди щодня — штаб був на вулиці Сольферіно, — мене чемно спроваджували. Я вжив нових заходів через посольства Швеції, Швейцарії та через Червоний Хрест. Мені довелося піти з квартири, давши господареві ляпаса, — він заявив, що з Гітлером потрібно домовитись: «Треба визнати, що це вождь, нам була потрібна така людина».
Його дружина викликала поліцію, проте я встиг утекти раніше й заховався в мебльованій кімнаті на вулиці Лепік. У готелі бували повії. Господиня була високою худою жінкою, з волоссям, пофарбованим у чорне, з жорстким прямим поглядом, який, здавалося, промацував мене, вивчав, навіть обшукував.
Її звали Жулі Еспіноза.
Я гаяв час, лежачи у своїй кімнаті, звільняючи Польщу і стискаючи Лілу в обіймах на березі Балтійського моря.
Настав день, коли в мене вже не стало грошей, аби заплатити за кімнату. Замість викинути на вулицю, господиня щодня запрошувала мене поїсти з нею в кухні. Вона говорила про те і про се, не ставила жодного питання й уважно спостерігала за мною, гладячи свого пекінеса Чонга, маленького песика з чорним писком і біло-коричневою шерстю, який завжди лежав у неї на колінах. Я почувався ніяково під цим невблаганним поглядом; її очі, здавалося, були завжди насторожі; вії нагадували довгі кощаві пальці, що тягліїся з глибини віків. Я дізнався, що пані Еспіноза має доньку, яка навчається за кордоном.
— У Гейдельбергу, в Німеччині, — повідомила вона мені майже переможним тоном. — Бачиш, мій маленький Людо, я зрозуміла, до чого ведеться. Я зрозуміла після Мюнхенської угоди. Крихітка має диплом, який стане у великій пригоді, коли німці будуть тут.
— Але...
Я хотів сказати: «Ваша дочка єврейка, як і ви, мадам Жулі», вона не дала мені договорити.
— Так, я знаю, але вона має цілком арійські документи, — заявила вона, поклавши руку на Чонга, який згорнувся калачиком у неї на колінах. — Я все влаштувала, і в неї хороше прізвище. Цього разу вони нас так просто не добудуть, можеш мені повірити. Принаймні лише не мене. У нас за плечима тисячі років вишколу і досвіду. Є такі, хто забув або думає, що це позаду й тепер цивілізація, — у газетах це називається права людини, — але я їх знаю, ваші права людини. Це як із трояндами. Приємний аромат, і більше нічого.
Жулі Еспіноза кілька років була помічницею хазяйки в «закладах» Будапешта і Берліна й розмовляла угорською та німецькою. Я зауважив, що вона весь час носить одну й ту саму брошку, пришпилену до сукні, маленьку золоту ящірку, яку, певно, дуже цінує. Коли вона була стурбована, її пальці завжди гралися брошкою.
— Ваша ящірка дуже гарна, — якось сказав я.
— Гарна чи негарна, ящірка — це тварина, яка живе звіку-правіку і вміє, як ніхто, прослизати між каменями.
Вона мала голос, як у чоловіка, і коли сердилась, то починала лаятись як чорнороб, — кажуть: «як чорнороб», але я ще ніколи не чув у себе в селі, щоби хтось уживав такі слова, — і грубість її висловлювань була такою, що зрештою самій мадам Жулі стало ніяково. Якось увечері вона затнулась, вимовивши скромне «паскудна хвойда» в супроводі інших слів, яких я волію не наводити з поваги до тієї, кому так багато чим завдячую, урвала свою обурену промову, що стосувалася якихось негараздів із поліцією в мебльованих кімнатах, і почала розмірковувати:
<...> — Ні, так не годиться, — рішуче проголосила вона. — Я не зможу собі дозволити бути вульгарною.
І вона завершила загадковою фразою, яка, вочевидь, мимоволі у неї вирвалась, адже вона ще не цілком мені довіряла:
— Це питання життя і смерті.
Вона взяла зі столу свою пачку «Голуаз» і вийшла, залишивши мене цілковито розгубленим, бо я не бачив, яким чином грубість її мови може становити для неї аж таку небезпеку.
І ще дужче я здивувався, коли ця вже немолода жінка почала брати уроки гарних манер. <...>
Жулі Еспіноза й далі за мною спостерігала. Можна було подумати, що вона судить мене і готується винести мені вирок.
Одного разу мені наснилося, що я стою на даху, а мадам Жулі — внизу, на тротуарі, звівши очі й чекаючи на мій стрибок, щоб мене підхопити. Зрештою настала мить, коли, сидячи на кухні навпроти неї, я закрив обличчя руками і розридався. Потім вона слухала мене до другої ночі під шум біде, що практично не стихав у цьому «готелі транзиту».
— Хіба ж можна бути таким бовдуром, — пробурмотіла вона, коли я поділився з нею своїм наміром будь-що потрапити до Польщі. — Просто не можу зрозуміти, як це тебе не взяли в армію, коли ти такий бовдур. <...>
— Чому ви мені це кажете?
— Бо незабаром справи будуть такі кепські, настане така катастрофа, що твоя болячка в ній розчиниться. Війну буде програно, і у Франції будуть німці.
Я поставив свою склянку.
— Франція не може програти війну. Це неможливо.
Вона опустила повіки над своєю сигаретою.
— Для французів не існує неможливого, — сказала вона.
Мадам Жулі підвелася з пекінесом під пахвою, взяла сумку з темно-зеленого плюшевого крісла. Вона вийняла звідти пачку купюр і знову сіла:
— На перший час візьми це. Потім будуть іще.
Я дивився на гроші, що лежали на столі.
— Ну, чого чекаєш?
— Послухайте, мадам Жулі, на це можна жити рік, а мені не так вже й хочеться жити.
Вона посміхнулась.
— Дитя хоче вмерти від кохання, — сказала вона. — Тоді ти мусиш поквапитись. Бо скоро почнуть умирати повсюдно, і не від кохання, повір мені.
Я відчував палку симпатію до цієї жінки. Може, я починав здогадуватися, що, говорячи про «повію» чи «звідницю» зі зневагою, люди таким чином опускають людську гідність на рівень гузна, щоб легше було забути про ницість розуму.
— Усе-таки не розумію, чому ви даєте мені ці гроші.
Вона сиділа переді мною в бузковій вовняній шалі на пласких грудях, зі своїм шоломом чорного волосся, очима циганки й довгими пальцями, які бавилися маленькою золотою ящіркою, пришпиленою до корсажа.
— Звісно, не розумієш. Тож я тобі поясню. Мені потрібен такий хлопець, як ти. Я складаю собі невеличку групу.
Так у лютому 1940 року, коли англійці співали: «Ми будемо сушити свою білизну на лінії Зіґфріда», афіші кричали: «Ми переможемо, бо ми сильніші», а «Чарівний куточок» дзвенів тостами за перемогу, стара звідниця готувалася до німецької окупації. Не думаю, щоб у той час іще комусь спало на думку організувати те, що пізніше назвали «мережею Спротиву». Мені було доручено встановити контакти з деякими людьми, зокрема й з одним фахівцем із підробляння документів, що після двадцяти років в’язниці досі тужив за своїм ремеслом, і мадам Жулі так переконувала мене берегти таємницю, що навіть сьогодні я насилу зважуюся написати їхні імена. Серед них був пан Дамп’єр, який жив сам із канаркою, — віддаючи належне гестапо, маю зазначити, що канарці вони дарували життя й прихистили її, після того як 1942 року пан Дамп’єр помер від серцевого нападу під час допиту. Там був пан Пажо, пізніше відомий під іменем Валер’єна, — через два роки його розстріляли разом з двадцятьма іншими на пагорбі, названому тим самим іменем. Там був комісар поліції Ротар, що став керівником мережі «Союз»; він пише про пані Жулі Еспінозу у своїй книзі «Роки підпілля»: «Цій жінці була властива цілковита відсутність ілюзій, спричинена, без сумніву, тривалою практикою її ремесла. Часом я уявляв, як безчестя заходить до тієї, хто так добре його знає, і робить їй зізнання. Воно мало шепотіти їй на вухо: “Незабаром настане мій час, моя добра Жулі. Готуйся”. Зрештою, вона вміла переконувати, і я допоміг їй сформувати групу, що регулярно збиралася для обговорення кроків, які слід було здійснити: від виготовлення фальшивих документів до вибору надійних місць, де ми могли б зустрічатися чи переховуватися за німецької окупації, у якій вона не сумнівалася жодної секунди».
Одного разу після візиту до аптекаря на вулиці Гобен, який передав мені «ліки», про призначення та споживача яких я дізнався лише значно пізніше, я спитав у мадам Еспінози:
— Ви їм платите?
— Ні, мій маленький Людо. Є речі, які не можна купити. — Вона кинула на мене дивний погляд, печальний і жорсткий: — Це майбутні смертники.
Одного разу я також забажав дізнатися, чому, будучи такою впевненою, що війну програно, і вважаючи прихід німців неминучим, вона не шукає притулку у Швейцарії або Португалії.
— Ми про це вже говорили, і я тобі відповіла. Втікати — це не про мене. <...>
Поміркуйте над змістом тексту
1. Чому Людо дав ляпас людині, яка пропонувала домовлятися з Гітлером?
2. Схарактеризуйте Жулі Еспінозу, використовуючи цитати з тексту. Чому і як вона заздалегідь подбала про майбутнє доньки?
3. Як почався рух Опору? Яку роль у ньому відіграли Жулі Еспіноза та Людо?
Висловте свою думку
4. Чому Жулі Еспіноза з презирством відгукнулася про права людини: «...я їх знаю, ваші права людини. Це як із трояндами. Приємний аромат, і більше нічого»? Що жінка мала на увазі?
[Так нічого й не довідавшись про Лілу, Людо повернувся додому. Через кілька днів він побачив перших німців: Францію швидко окупували.
Восени 1941 року Людо завітав до маєтку Броницьких і зустрів там Ханса у військовій формі. Людо зрозумів, що того або привели до садиби спогади про Лілу, або він має намір улаштувати в будинку німецьке командування. Тоді Людо спалив будинок. Його арештували, але завдяки Хансу відпустили: фон Шведе переконав слідчих, буцімто в ніч пожежі бачив Людо в іншому місці. Після звільнення герой два тижні провів у психіатричній лікарні.
Користуючись репутацією божевільного, парубок мав змогу всюди вільно пересуватися, не породжуючи підозр, та виконувати завдання членів підпільного руху Опору.
Між тим, поки Франція майже голодувала, усі високі німецькі чини округи куштували делікатеси в ресторані Дюпра. Через це багато хто з сусідів його зненавидів. А Дюпра відповідав на докори так: «Наші політики нас зрадили, наші генерали виявилися тюхтіями, але ті, хто несе відповідальність за велику французьку кухню, захищатимуть її до кінця. Війну виграє не Німеччина, не Америка і не Англія! Не Черчілль, не Рузвельт і не той, як його, який говорить з нами з Лондона! Війну виграє Дюпра і його “Чарівний куточок”». Кулінар вважав себе охоронцем національних святинь і традицій. На його думку, не здаватися ворогу — це означає не опускати голови і залишатися вірним тому, що створило Францію. Але одного разу Марселен здійснив по-справжньому героїчний учинок: сховав у себе пілота-винищувача, якого збили німці.
Після цього Дюпра став активним членом підпілля. Зокрема він узяв на роботу дівчину, яка знала німецьку, підслуховувала розмови ворогів за столом і передавала їхній зміст партизанам.]
Розділ XXXII
<...> Працюючи у Марселена Дюпра, я все частіше бачив на накладних і рахунках ім’я графині Естергазі — Grafin, як казали німці, — яку мій патрон дуже шанував: вона вміла приймати гостей. «Чарівний куточок» повністю забезпечував «буфет» на її прийняттях, що приносило власникові великі суми.
— Це справжня дама, — пояснював мені Дюпра, розглядаючи цифри. — Парижанка з дуже хорошої сім’ї, була заміжня за небожем адмірала Хорті, знаєш, угорського диктатора. Кажуть, він їй залишив величезні угіддя в Португалії. Я колись був у неї — вона тримає на роялі фотографії Хорті, Салазара, маршала Петена, всі з написами. Віриш чи ні, є навіть картка самого Гітлера: «Графині Естергазі від її друга Адольфа Гітлера». Я на власні очі бачив. Не дивина, що німці перед нею стеляться. Коли вона повернулася з Португалії після перемоги — тобто, я хочу сказати, після поразки, — вона спершу поселилася в «Оленячому готелі», та готель забрав німецький штаб, а їй через повагу залишили будинок у парку. Хай там як, а в неї збирається майже стільки ж людей із високого товариства, як у мене.
Собакам до «Чарівного куточка» вхід було закрито. У цьому Дюпра був непохитним. Навіть померанську вівчарку, з якою іноді приходив Грюбер, просили зачекати в саду; правда, Дюпра посилав їй у сад смачний паштет. Одного разу, коли я був у конторі, пан Жан увійшов з пекінесом під пахвою:
— Це песик Естергазі. Вона просила передати його тобі, а сама зараз по нього зайде.
Я поглянув на пекінеса, і в мене на чолі виступив холодний піт. Це був Чонг, пекінес мадам Жулі Еспінози. Я спробував опанувати себе й переконати, що тут випадковий збіг, але ніколи не міг хитрувати з пам’яттю. Я впізнавав чорний писок, кожний кучерик білої й рудої шерсті, маленькі руді вушка. Песик підійшов до мене, поклав лапки мені на коліна й почав скавуліти, махаючи хвостиком. Я прошепотів:
— Чонг!
Він скочив мені на коліна і облизав обличчя та руки. Я сидів і гладив його, намагаючись зібрати розсипані думки. Можливим було лише одне пояснення. Мадам Жулі вислали, а песик якимось чином опинився в тієї Естергазі. Я знав, як шанобливо німці ставляться до тварин, і пригадав одне повідомлення в «Ла Газетт», де населенню повідомлялося, що «перевезення живої птиці вниз головою зі зв’язаними ногами під рамою велосипеда розцінюється як тортури й суворо забороняється».
Отже, Чонг знайшов нову господиню. Мене охопили спогади, спогади про «хазяйку», яка була впевнена в поразці й уживала всіх заходів, аби підготуватися до майбутнього: від підготовки «бездоганних» документів і мільйонів у фальшивих банкнотах до портретів Хорті, Салазара та Гітлера, які так мене інтригували і які «ще не були надписані». Я й далі пітнів від нервування, коли пан Жан відчинив двері, і я побачив, що ввійшла мадам Жулі Еспіноза. Правду кажучи, коли б не Чонг, я б її не впізнав. Від старої звідниці з вулиці Лепік залишилась тільки темна глибина погляду, що увібрав, здавалося, весь тисячолітній жорстокий досвід людства. Обрамлене сивим волоссям лице мало вираз дещо зверхньої холодності; на плечі було недбало накинуте манто з видри; на шиї — хустинка із сірого шовку; мадам Еспіноза надбала собі величні груди, погладшала кілограмів на десять і видавалася на стільки ж років молодшою: потім вона мені пояснила, що, використовуючи свої зв’язки, «втратила зморшки» у військовому шпиталі для важко обпечених у Берку. До хустини була приколота золота ящірка, яку я так добре знав. Мадам Жулі зачекала, поки пан Жан шанобливо зачинить за нею двері, вийняла з торбини сигарету, прикурила від золотої запальнички і затягнулася, дивлячись на мене. На її губах з’явився натяк на усмішку, коли вона побачила, як я сиджу на стільці з роззявленим від подиву ротом. Вона взяла на руки Чонга і ще хвилину уважно і майже недоброзичливо дивилася на мене, наче не схвалюючи довіри, яку змушена була мені виявити; потім нахилилася до мене.
— Дюкро, Салеп і Мазюр’є під підозрою, — прошепотіла вона, — Грюбер їх поки не чіпає, бо хоче вийти на решту. Скажи їм, щоб на якийсь час принишкли. І більше ніяких зборів у задній кімнаті «Нормандця», або хоч не одні й ті самі фізіономії. Зрозумів?
Я мовчав. У мене був туман перед очима, і мені раптом захотілося до вбиральні.
— Ти запам’ятаєш прізвища?
Я кивнув.
— І ти їм про мене нічого не скажеш. Ані слова. Ти мене ніколи не бачив. Зрозумів?
— Зрозумів, мадам Жу...
— Мовчи, бовдуре. Пані Естергазі.
— Так, пані Естер...
— Не Естер. Естергазі. Естер у наш час невдале прізвище. І поквапся, бо якщо все розкриється, Грюбер їх забере перед зборами. У мене там хлопець, який мені дає інформацію, але цей ідіот уже три дні лежить із пневмонією.
Вона поправила на плечах манто з видри, розправила хустку, подивилася на мене довгим поглядом, роздушила сигарету в попільничці на моєму столі й вийшла. <...>
Я був настільки приголомшений перетворенням хазяйки з вулиці Лепік на цю статую командора, яка з’явилася в конторі, що намагався не думати про це і нікому не сказав ані слова, навіть дядькові Амбруазу. Зрештою я вирішив, що мій «стан» погіршився і в мене була галюцинація. Однак двічі або тричі на місяць, під час обіду, пан Жан приносив мені песика графині, і, забираючи його, вона завжди повідомляла якусь інформацію, часом настільки важливу, що мені складно було вдавати, ніби цю інформацію я отримав від незнайомця на вулиці в Клері.
— Послухайте, мадам... коротше, як ви хочете, щоб я пояснив їм, звідки все це знаю?
— Я тобі забороняю говорити їм про мене. Я не боюся здохнути, але я впевнена, що нацисти програють війну, і хочу це бачити.
— Але як ви....
— Моя дочка — секретарка в штабі, в «Оленячому готелі». <...> Уперше я побачив на її обличчі тінь занепокоєння, коли вона дивилася на мене.
— Я тобі довірилася, Людо. Це завжди велика дурість, але я зважилася на ризик. Я завжди стояла обома ногами на землі, але цього разу... — Вона усміхнулась. — Я нещодавно ходила дивитися на повітряних зміїв твого дядька. Там був один дуже гарний, він вирвався в нього з рук і полетів собі. Твій дядько мені сказав, що він уже не повернеться або його підберуть усього поламаного й подертого.
— Гонитва за небом, — сказав я.
— Ніколи не думала, що зі мною так буде, — сказала мадам Жулі Еспіноза, і несподівано я побачив у неї на очах сльози. Може, коли людина бачила надто багато чорного, небо змушує втрачати голову.
— Можете мені вірити, мадам Естергазі, — сказав я лагідно. — Я вас не видам. Ви ж мені казали, що в мене погляд смертника. <...>
Поміркуйте над змістом тексту
1. Як змінилася Жулі Еспіноза? Навіщо вона вдалася до зміни зовнішності та біографії?
2. Звідкіля Еспіноза добувала важливу інформацію для підпільників?
3. Поміркуйте, чим ризикували члени підпільної мережі, ведучи підривну роботу в німецькому тилу.
4. Який зміст у контексті подій мають слова Людо «гонитва за небом»?
[Людо продовжував підпільну діяльність у русі Опору. Він забезпечував зв’язок між партизанами та відповідав за переправу до Іспанії збитих льотчиків союзників. Одного разу його товариші знайшли пораненого пілота, у якому герой упізнав Бруно. Той розповів, що за два тижні до початку війни поїхав до Англії на музичний конкурс і залишився там, тому нічого не знає про долю Броницьких. Бруно став пілотом винищувача і у боях втратив два пальці. Отже, про музичну кар’єру він мав тепер забути назавжди... Незабаром Бруно вдалося дістатися до Іспанії, а потім потрапити в Англію і знову сісти за штурвал літака.]
Розділ XXXVI
27 березня 1942 року надворі було хмарно й холодно. Мені треба було переправити до Вер’єра, за десять кілометрів від Клері, два нових приймачі типу АМК-11 і деякі «рідкісні речі»: «козячий послід» з підривачами сповільненої дії та запалювальні «сигарети». Усе це я заховав під соломою і дошками; я забрав спорядження в Бюї; лікар Гардьє позичив мені свій візок, і кінь Клементин біг жваво; для годиться я поклав на солому кілька повітряних зміїв: ставлення до майстерні Амбруаза Флері поки що було прихильним, вона навіть значилася в переліку «заохочуваних видів діяльності» комісаріату з роботи з молоддю, як нам повідомив сам мер Клері.
Я їхав дорогою повз «Гусячу садибу»; доїхавши до входу, побачив, що ворота відчинені навстіж. У мене були до садиби досить дивні почуття власника або, точніше, «хранителя пам’яті». Знаючи, що нічого не можу вдіяти, я все ж не терпів непроханих гостей. Я зупинив Клементина, зліз і пішов головною алеєю. Треба було пройти метрів сто. Я був за двадцять кроків від басейну, коли помітив, що на кам’яній лаві праворуч, під голими каштанами, сидить чоловік. Він опустив голову і заховав ніс у хутряний комір пальта; у руці він тримав ціпок і креслив ним щось на землі. Це був Стас Броницький. Я не відчув занепокоєння, у мене не закалатало серце — я завжди знав, що життя не позбавлене сенсу й робить усе від нього залежне, навіть якщо часом і помиляється. Вони повернулися. Броницький наче й не бачив мене. Він дивився собі під ноги. Краєм ціпка він виписав кілька цифр і накрив одну з них сухим листком каштана.
Біля руїн садиби стояв «мерседес» фон Тіле. Крізь веранду і напівзруйновані сходи проросли кущі; дах і горище зникли. Верхні поверхи згоріли, збереглася лише нижня частина фасаду біля входу, почорніла від вогню, з порожніми вікнами. Вогонь не зачепив лише кімнат першого поверху. Двері зірвав з завіс якийсь мисливець за дровами на зиму.
Я почув у будинку сміх Ліли.
Я застиг, звівши догори очі. Спершу побачив, як вийшли Ханс і генерал фон Тіле; ще мить — і я побачив Лілу. Я зробив один-два кроки, і вона мене помітила. Вона ніби й не здивувалась. Я стояв непорушно. У її появі було щось таке просте і природне, що я й тепер не знаю, чи можна пояснити мій спокій сильним шоком, що позбавив мене здатності відчувати. Я зняв кашкета, як слуга.
На Лілі були біла дублянка і берет; під пахвою вона тримала кілька книжок. Вона спустилася сходами, підійшла до мене і, усміхаючись, простягла затягнуту в рукавичку руку.
— А, Людо, вітаю. Рада тебе бачити. Я саме збиралася тебе навідати. Як твої справи, добре?
Мені відібрало мову. Тепер у мені збурювався подив, що переходив у жах і паніку.
— Добре. А ти як?
— Знаєш, з усіма цими страхіттями, з усім, що відбувається, можу сказати, що нам пощастило. От тільки батько... Коротко кажучи, це хвороба, і вважають, що вона мине. Вибач, що я ще не була в Ла-Мотт, але будь певен, я про це думала.
— Справді?
Усе було так чемно, так по-світськи, що здавалося, я бачу страшний сон.
— Я приїхала подивитися, що вціліло, — сказала вона. Гадаю, вона мала на увазі садибу. — Майже все згоріло, але, бачиш, мені вдалося знайти кілька книжок. <...>
Я пробурмотів:
— Але все ще повернеться.
Вона розсміялася:
— А ти не змінився. Досі трохи дивний.
— Ти знаєш, я потерпаю через надмір пам’яті.
Видно було, як Діла почала дратуватися й трохи знітилася, однак вона швидко опанувала себе, і вираз її очей пом’якшав.
— Я знаю. Не треба. Звичайно, після стількох... нещасть минуле здається тим щасливішим, чим воно далі.
— Так, правда. А... Тад?
— Лишився в Польщі. Не захотів виїхати. Він у Спротиві.
Фон Тіле і Ханс були за два кроки і чули нас.
— Я завжди знала, що Тад робитиме щось видатне, — сказала Ліла. — Утім, ми всі так думали. Він один з тих, хто колись вершитиме долю Польщі... Тобто того, що від неї залишиться.
Фон Тіле скромно відвернувся.
— Ти трохи думав про мене, Людо?
— Так.
Її погляд загубився десь у верхів’ях дерев.
— Інший світ, — сказала вона. — Наче століття минули. Ну, я більше не затримуватиму моїх друзів. Як твій дядько?
— Він продовжує.
— Досі повітряні змії?
— Досі. Але тепер він не має права запускати їх дуже високо.
— Поцілуй його від мене. Ну, скоро побачимось, Людо. Я обов’язково зайду до тебе. Нам стільки треба сказати одне одному. Тебе не мобілізували?
— Ні. Мене звільнили через хворобу. Здається, я трохи божевільний. Це спадкове.
Вона торкнулася моєї руки кінчиками пальців і пішла до машини, щоб допомогти батькові сісти. Вона сіла між ним і генералом фон Тіле. Ханс сів за кермо.
Я чув, як реготали ворони.
Ліла махнула мені рукою. Я відповів. «Мерседес»зник у кінці алеї. <...>
Ледве тямлячи, що роблю, я доправив свій вантаж до Вер’єра й повернувся додому. Дядько був у кухні. Він трохи випив. Він сидів біля вогню, погладжуючи кота Ґрімо, який спав у нього на колінах. Мені важко було говорити:
— ...Відтоді, як її немає, вона ні на мить не залишала мене, а тепер, коли повернулася, вона зовсім інша...
— Хай йому грець, хлопче. Ти її надто вигадував. Чотири роки розлуки — завеликий простір для уяви. Мрія торкнулася землі, а від цього вона завжди ламається. Навіть ідеї стають на себе не схожими, коли втілюються в життя. Коли до нас повернеться Франція, побачиш, які у всіх будуть фізіономії. Казатимуть: це не справжня Франція, це інша! Німці занадто змусили працювати нашу уяву. Коли вони підуть, зустріч із Францією буде жорстокою. Але щось мені підказує, що ти знову впізнаєш свою крихітку. Кохання — річ геніальна, і воно має дар усе перетравлювати. Що ж до тебе, ти гадав, що живеш пам’яттю, але здебільшого ти жив уявою.
Він посміхнувся:
— Уява — неправильний підхід до жінки, Людо.
О першій ночі я стояв біля вікна, обличчя в мене палало, і я чекав від ночі материнської ласки. Я почув, що під’їхало авто. Довга пауза; рипіння сходів; у мене за спиною відчинилися двері; я обернувся. Якусь мить дядько стояв сам, із лампою в руці, потім він зник, і я побачив Лілу. Вона схлипувала; здавалося, це стогне нічний ліс. Її стогони звучали як благання простити за те, що в неї таке горе, таке нещастя. Я кинувся до неї, але вона відступила:
— Ні, Людо. Не чіпай мене. Пізніше... можливо... пізніше... Спочатку треба, щоб ти знав... щоб ти зрозумів...
Я взяв її за руку. Вона сіла на край ліжка, зіщулившись у своїй куртці, сумирно склавши руки на колінах. Ми мовчали. Було чути, як рипить голе віття дерев. У її очах був вираз майже благального запитання й нерішучості, наче вона ще сумнівалася, чи може мені довіритись. Я чекав. Я знав, чому вона вагається. Для неї я й далі був тим Людо, якого вона знала, нормандський сільський хлопчина, який провів три роки війни поряд зі своїм дядьком і його повітряними зміями й міг не зрозуміти. Розповідаючи мені все, вона без кінця повторюватиме з тривогою, майже з відчаєм: «Ти розумієш, Людо? Розумієш?» — ніби впевнена, що ці зізнання, ця сповідь — за межею того, що я можу уявити, прийняти і тим паче простити.
Вона кинула на мене ще один благальний погляд, потім почала говорити, і я відчув, що говорила вона не стільки для того, щоб я знав, скільки для того, щоби спробувати забути самій.
Я слухав. Сидів на іншому кінці ліжка і слухав. Я трохи тремтів, але ж мусив я розділити з нею цей тягар. Вона курила сигарету за сигаретою, і я підносив їй вогонь.
Гасова лампа з’єднувала на стіні дві наші тіні.
Першого вересня 1939 року німецький панцерник «Шлезвіґ-Гольштейн» без оголошення війни відкрив вогонь по польському гарнізону півострова Ґродек. Решту за кілька днів завершила авіація.
— Ми всі потрапили під бомбардування... Тадові вдалось об’єднатися зі своєю бойовою групою — знаєш, ті, що проводили політичні збори, коли ти був у нас...
— Я пам’ятаю.
— За два тижні до цього Бруно поїхав до Англії... Нам вдалося сховатися на одній фермі... У батька був шок, мати в істериці... На щастя, я зустріла одного німецького офіцера, він був джентльмен...
— Є й такі.
Вона боязко поглянула на мене:
— Треба було найперше вижити, врятувати своїх... Ти розумієш, Людо? Ти розумієш?
Я розумів.
— Зв’язок тривав три місяці... Потім його послали в інше місце, і...
Вона замовкла. Я не питав: а після цього хто? Скільки ще? Зі своєю клятою пам’яттю я не хотів відкривати такий рахунок. Треба було найперше вижити, врятувати своїх...
— Якби Ханc не розшукав нас — нам вдалося втекти до Варшави, — не знаю, що з нами сталося б... Він був на французькому фронті й домігся переведення до Польщі, аби тільки подбати про нас...
— Про тебе.
— Він хотів одружитися зі мною, але нацисти забороняли шлюби з польками...
— Отакої, а я міг його вбити! — сказав я. — По-перше, я міг його задушити, коли він накинувся на мене біля «Старого джерела», як ми були дітьми, а потім під час нашої дуелі в Ґродеку... Безперечно, є Бог на небі! Мені не слід було говорити так саркастично. Я піддався слабкості. Вона уважно поглянула на мене:
— Ти змінився, Людо.
— Вибач, люба.
— Коли Гітлер напав на Росію, Ханс вирушив за генералом фон Тіле на Смоленський фронт... Нам вдалося втекти до Румунії... Спершу в нас ще лишалося трохи коштовностей, але потім...
Вона стала коханкою румунського дипломата, потім лікаря, який її лікував: аборт, що мало не забрав її життя...
— Ти розумієш, Людо? Розумієш?
Я розумів. Треба було вижити, врятувати своїх. Вона завела собі «друзів» у дипломатичних колах. Її батько й мати були всім забезпечені. Загалом у цій історії з «виживанням» вона легко відбулася.
— У сорок першому нам нарешті вдалось отримати візи у Францію завдяки одному чоловікові в посольстві, з яким я... з яким була знайома... Але в нас не було більше ні копійки і...
Вона замовкла. <...>
Я кохав жінку з усіма її нещастями, от і все. Вона напружено дивилась на мене:
— Я часто хотіла дати тобі знати, прийти сюди, але я почувалася такою...
— Винною?
Вона нічого не сказала.
— Ліло, послухай. У наш час винуватість нижче пояса — ніщо, як, утім, і в будь-який час. Винуватість нижче пояса — майже святість порівняно з усім іншим.
— Як ти змінився, Людо!
— Можливо. Німці мені дуже допомогли. Кажуть: найжахливіше у фашизмі — його нелюдськість. Так. Але треба визнати очевидне: ця нелюдськість — частина людського. Поки люди не визнають, що нелюдськість властива людині, вони будуть жертвами добромисної брехні.
Увійшов кіт Ґрімо з задертим хвостом і почав тертися об наші ноги, вимагаючи ласки.
— Перші шість місяців у Парижі, ти й уявити не можеш... Ми нікого не знали... Я працювала офіціанткою в пивниці, продавчинею в «Прізюнік»... Мати страждала на тяжкі мігрені...<...>
Що ж до батька Ліли, він, так би мовити, втратив зір. Щось на зразок розумової сліпоти. Він заплющив очі на довколишню дійсність.
— Нам із матір’ю довелося доглядати його, як дитину. Він був другом Томаса Манна, Стефана Цвейга, для нього Європа була як незрівнянне світло... І ось коли це світло згасло і все, у що він вірив, зруйнувалось, він ніби порвав із дійсністю... Цілковита атрофія чутливості.
«Лайно, — подумав я. — Незле влаштувався».
— Лікарі все перепробували...
Я мало не спитав: «Навіть копняка під зад?» — але мусив жаліти цю стару аристократичну порцеляну. Я був упевнений, що Броницький знайшов спосіб перекласти всю відповідальність на дружину й дочку. Не міг же він дозволити собі знати, що робить його дочка, щоб «вижити, врятувати своїх». Він захищав свою честь, от і все.
— Нарешті мені вдалося знайти роботу манекенниці у Коко Шанель... <...> Але я заробляла недостатньо, щоб вистачило батькам, і взагалі...
Мовчання. <...>
— Нас урятував Георг. <...> Георг фон Тіле. Хансів дядько. Наші маєтки біля Балтійського моря були поряд...
— Так, так. Ваші маєтки. Звичайно.
— Його призначили у Францію, і, щойно він дізнався, що ми в Парижі, він усе взяв на себе. Влаштував моїх батьків на квартирі біля парку Монсо. А потім Ханс повернувся зі Східного фронту...
Вона пожвавішала.
— Знаєш, я навіть змогла продовжити навчання. У мене диплом французького ліцею у Варшаві, я запишуся в Сорбонну, можливо, навіть у школу Лувру. Я захопилась історією мистецтва.
— Історією... мистецтва?
Мені перехопило подих.
— Так. Здається, я знайшла своє покликання. Пам’ятаєш, як я шукала себе? Здається, тепер я себе знайшла.
— У добрий час.
— Звичайно, знадобиться багато мужності й наполегливості, але, гадаю, я впораюсь. <...>
Вона підвелась.
— Хочеш, щоб я тебе провів?
— Ні, дякую. Внизу Ханс у машині.
У дверях вона зупинилася:
— Не забувай мене, Людо. <...> Ти зберіг мене недоторканною. Я думала, що загинула, а тепер у мене враження, що все це неправда і весь час — три з половиною роки! — я була тут, у тебе, ціла й неушкоджена. Зберігай мене такою, Людо. Я цього потребую. Дай мені ще трохи часу. Мені треба відродитися. <...>
Мене не звільнили від пліток, що Ліла стала коханкою фон Тіле. Я був так само байдужий до цих небилиць, як до голосів, які скиглили, що «Франція втрачена», «ніколи не повернеться», «занедбала свою душу» і що підпільники гинуть «ні за що». Моя впевненість була надто твердою, щоб потребувати «провітрювання» — як у нас кажуть про тих, хто любить говорити на вітер.
Поміркуйте над змістом тексту
1. Як ви вважаєте, чому Людо, побачивши Лілу в маєтку Броницьких, не зрадів, а сприйняв зустріч як жахливий сон?
2. Чому дядько Амбруаз сказав, що після війни зустріч із Францією буде жорстокою?
3. Яка доля спіткала родину Броницьких після окупації Польщі?
4. Який спосіб перекласти відповідальність на своїх жінок придумав Станіслав Броницький?
Висловте свою думку
5. Чому Людо виправдовує для себе зв’язки Ліли з чоловіками? Чи щирий він із самим собою при цьому?
6. Як ви розумієте слова Людо: «...ця нелюдськість — частина людського. Поки люди не визнають, що нелюдськість властива людині, вони будуть жертвами добромисної брехні»? Чи погоджуєтеся ви з ними?
[До мешканців Клері дійшли новини про облави на євреїв. Дядько Амбруаз на знак мовчазного протесту випустив у повітря зміїв у формі єврейського національного символу — шестиконечної зірки. Дядька арештували, але завдяки зв’язкам Дюпра випустили. Амбруаз вирішив поїхати до селища Шамбон. Тільки влітку 1944 року, після висадження союзників Людо довідався, що мешканці цього селища переховували від переслідувань єврейських дітей і дядько поїхав, щоб допомагати їм.
У травні 1943 року Ханс і його дядько фон Тіле взяли участь у заколоті офіцерів вермахту проти Гітлера. Фюреру підклали бомбу в літак, але вона не спрацювала. Заколот провалився, його учасників викрили. Хансу та фон Тіле загрожували арешт і страта. На прохання Ліли Людо сховав Ханса в лісі. Людо планував переправити свого суперника до Іспанії. Лілу фон Тіле відвіз на потяг до Парижа, а сам застрелився. Відтоді Людо більше нічого не чув про кохану.
Між тим німці шукали офіцера-зрадника, усюди йшли облави. Через них підпільники мали припинити свою діяльність і чекати, поки Ханса знайдуть. Але вони не могли вчинити так — час був надто дорогим, тому змусили Людо сказати, де той переховує Ханса. Тоді Людо пішов до схованки і прямо зізнався німцю, що не може врятувати його. Наступного дня товариші розповіли поліції, що в лісі натрапили на тіло фон Шведе.
Незабаром Людо дізнався, що дядько Амбруаз потрапив до табору смерті Освенцима. Його схопили на швейцарському кордоні. Імовірно, він намагався перевести через кордон єврейських дітей...
На початку 1944 року Жулі Еспіноза розповіла Людо новини про Лілу. Після самогубства фон Тіле її заарештували як його коханку, але відпустили. Тепер дівчина працює повією в борделі, щоби прогодувати сім’ю. Жулі додала, що за часів, коли фашисти роблять мило з кісток євреїв, це не така вже й погана доля.
У березні змучена Ліла з’явилася на фермі Флері. Людо поставився до неї турботливо, але бачив, що її гризе почуття провини. Людо її запевнив, що вона має бути поблажливою до себе, адже не винна в тому, що сталося з її життям.
Незабаром у Нормандії висадилися союзники. Навколо ферми точилися бої. Людо відвів Лілу до Дюпра, а сам приєднався до своїх товаришів-підпільників.]
Розділ XLVII
Три тижні я нічого не знав про Лілу. Пізніше вона мені сказала, що Дюпра був із нею дуже люб’язний, хоча один раз здивував її, ущипнувши ззаду. Він сам страшенно зніяковів, але навіть у його віці емоції часом беруть гору. Вона провела в «Чарівному куточку» два тижні, допомагаючи Дюпра приймати американців і намагаючись перекладати їм «карту Франції» англійською, що, на думку Дюпра, було неможливо. Потім вона повернулася до Ла-Мотт, і 10 липня ми з нею зустрілися там. Наступного дня ми разом вирушили в Клері. Бої ще тривали, але для Нормандії це вже були відзвуки далекої грози. Я приклеїв на дверях мерії оголошення, що в Ла-Мотт робота в майстерні відновлюється від завтра, а тому запрошуються всі місцеві діти, які цікавляться тим, що Амбруаз Флері називав «милим мистецтвом повітряних зміїв». Велосипед і кошик Ліли збереглись, і вона постаралася роздобути в американців шоколаду для дітей. Вона хотіла відзначити відновлення «занять» у Ла-Мотт святковим чаюванням.
Військова вантажівка підкинула мене до «Оленячого готелю», де розмістились американці; я виліз біля входу в парк. Я хотів попрощатися з мадам Жулі, яка поверталася в Париж. <...>
Я доїхав на попутному джипі до Клері й вийшов на вулиці Старої Церкви. Я мав зустрітися з Лілою на Денній площі; нещодавно її перейменували на площу Перемоги. Коли я вийшов на площу, то побачив біля фонтана юрбу людей. Було чути сміх і крики, бігали діти; кілька людей, переважно літніх, ішли геть, серед них пан Лемен, друг мого дядька, учасник Першої світової війни, у якого коліно не гнулося від самого Вердена. Він пройшов, кульгаючи, повз мене, зупинився, похитав головою і пішов далі з тихим буркотінням. Мені не видно було, що відбувається біля фонтана. Я б не надто зважив на це, якби не помітив звернених на мене дивних поглядів. Леле, новий господар «Равлика», Шаріво, бакалійник з вулиці Бодуен, власник канцелярської крамниці Колен та й інші дивилися на мене зі змішаним виразом зніяковіння й жалощів.
— Що відбувається?
Вони мовчки відвернулись. Я кинувся вперед.
Ліла сиділа на стільці біля фонтана з поголеною головою. Перукар Шино, з бритвою в руках і посмішкою на губах, трохи відсунувся і милувався своєю роботою. Ліла в літній сукні покірно сиділа на стільці, склавши руки на колінах. Кілька секунд я не міг поворухнутися. Потім у мене в горлі щось порвалось, і я загорлав. Я кинувся до Шино, зацідив йому кулаком по пиці, схопив Лілу за руку і потягнув крізь юрбу. Люди розступалися: справу зроблено, «крихітка» розплатилася за те, що спала з окупантами, тож усе гаразд. Пізніше, коли я зміг думати, найжахливішим на тлі всього цього жаху став для мене спогад про знайомі обличчя: усе це скоїли не якісь монстри, а люди, яких я знав з дитинства. І це було найстрашніше.
Я пам’ятаю, не можу забути. Я біжу по вулицях Клері, тягнучи Лілу за руку. Мені здається, я ніколи не перестану бігти. Я не знав, куди біжу, утім, бігти було нікуди. Я гарчав.
Я почув кроки за спиною й обернувся, готовий битися. Я впізнав пекаря пана Буає; він зі своїм гладким животом зовсім захекався.
— Ходім до мене, Флері, це недалеко.
Він провів нас до пекарні. Його дружина кинула на Лілу переляканий погляд і заплакала, закриваючись фартухом. Буає провів нас на другий поверх і залишив самих. Перш ніж зачинити двері, він кинув:
— Отепер фашисти справді виграли війну.
Я вклав Лілу на ліжко. Вона не рухалась. Я сів поруч. Не знаю, скільки часу ми провели так. Іноді я проводив рукою по її голові. Звичайно, воно виросте. Воно завжди відростає.
Її очі дивилися в одну точку; здавалося, вона бачить перед собою щось страшне. Насмішкуваті обличчя. Бритву в руках доброго сільського перукаря.
— Нічого, люба. Це просто фашисти. Вони пробули тут чотири роки і залишили слід.
Увечері мадам Буає принесла нам їжу, та нагодувати Лілу виявилось неможливим. Вона була в прострації, з широко розплющеними очима, і я думав про її батька, який «порвав із дійсністю з її слізьми та труднощами», як Ліла колись висловилась. Ото вже ці аристократи! Адже, зрештою, що таке поголена голова молодої жінки? — це навіть дуже добродушно, коли подумаєш про все, що робили інші: концтабори, тортури, — так-так, інші... — але хто інші?
Людське братерство має часом бридкий присмак. <...>
Пан Буає привів лікаря Гардьє, який сказав нам, що Ліла в стані шоку, і зробив укол, щоби вона заснула. Коли двері відчинялися, я чув, як радіо сповіщало про наші перемоги.
Пізно вдень вона прокинулась, усміхнулася мені і зробила рух, аби провести рукою по волоссю.
— Боже мій, що це...
— Фашисти, — відповів я.
Вона закрила обличчя руками. Часто кажуть, що сльози несуть полегшення.
Ми пробули в Буає тиждень. Щодня я виходив з Лілою надвір, і ми йшли вулицями Клері, тримаючись за руки. Ми ходили повільно, цілими годинами, щоб усі вони могли нас бачити. Ми йшли просто вперед, молода жінка з поголеним черепом і я, Людовік Флері, відомий у всій околиці своєю пам’яттю. Я казав собі, що нам дуже бракуватиме фашистів: без них буде важко — нема на кого перекладати свою провину.
На п’ятий день нашої ходи пан Буає прийшов до нас у кімнату дуже стурбований, тримаючи в руці «Франс-суар»: нас сфотографували, коли ми йшли по вулицях Клері, тримаючись за руки. Я не знав, що моє обличчя може бути таким жорстким.
Наступного дня нас зупинили троє молодих людей з пов’язками FFI на рукаві. Я їх знав: вони стали «учасниками Спротиву» через тиждень після висадки союзників.
— Ти скінчиш цю провокацію?
— Це було зроблено, щоб усі могли бачити, так?
— Ти отримаєш кулю в зад, Флері. Набридло. Що ти хочеш довести?
— Нічого. Усе давно вже доведено.
Вони обмежились тим, що обізвали мене ненормальним. Я продовжував нашу «демонстрацію» ще кілька днів. Мене вмовив припинити пан Буає.
— Вони звиклися вас бачити. Це більше не справляє враження.
Ми повернулися в Ла-Мотт і вийшли звідти лише в кінці жовтня, щоб одружитися. <...>
Батьків Ліли на нашому весіллі не було. Серйозні випробування, яких вони зазнали, не змусили їх забути своє високе становище, і вони не схвалювали мезальянсу. Давні уявлення швидко поверталися, і Стас Броницький знову затявся. Нашими свідками були Дюпра власною персоною і графиня Естергазі, яка з відновленням демократії знову стала Жулі Еспінозою. Американський солдат привіз її до мерії на військовій машині. Жулі супроводжували дві напрочуд вродливі молоді жінки.
— Відновлюю свою організацію, — пояснила вона нам. <...>
Вона була приголомшлива у величезному високому капелюсі, з вічною золотою ящіркою біля плеча.
Уранці перед церемонією Ліла довго видивлялась у дзеркало і скорчила гримасу:
— Мені треба піти до перукаря...
Її волосся відросло не більш як на два сантиметри. Спершу я не зрозумів. У Клері був лише один перукар — Шино. Я поглянув на неї, і вона мені усміхнулася. Тоді я зрозумів.
Дюпра позичив нам на цей день один зі своїх фургончиків, і о пів на дванадцяту ми зупинилися навпроти перукарні. Шино був сам. Побачивши нас, він відступив.
— Я хочу, щоб ви мене підстригли за останньою модою, — сказала Ліла. — Дивіться. Волосся відросло. Ні на що не схоже.
Вона попростувала до крісла і сіла усміхаючись.
— Як тоді, — сказала Ліла.
Шино все не рухався. Він зовсім пополотнів.
— Слухайте, пане Шино, — сказав я. — Ми зараз маємо одружитись, і ми квапимося. Моя наречена бажає, щоб ви їй поголили голову, як шість тижнів тому. Не кажіть мені, що натхнення так швидко вас залишило.
Він глянув на двері, але я похитав головою.
— Гаразд, гаразд, — сказав я. — Я знаю, що піднесення перших днів минуло і серце не лежить до таких речей. Але треба вміти підтримувати священний вогонь.
Я взяв бритву і простягнув йому. Він позадкував.
— Я вам сказав, що ми квапимося, Шино. Моя наречена пережила незабутній день, і вона дуже хоче мати якнайкращий вигляд.
— Дайте мені спокій!
— Я не хотів бити тебе по пиці, Шино, але якщо ти наполягаєш...
— Це не я придумав, присягаюся! Вони прийшли по мене і...
— Не будемо сперечатися, друже, хто це: «вони», «я», «наші» чи «інші». Це завжди ми. Мерщій!
Він підійшов до крісла. Ліла сміялася. «Ціла, — подумав я. — Усе ціле».
Шино взявся до роботи. За кілька хвилин голова Ліли була поголена, як раніше. Вона нахилилась і помилувалася собою в дзеркалі.
— Мені справді личить.
Вона підвелась.
Я обернувся до Шино:
— Скільки я вам винен?
Він мовчав, роззявивши рота.
— Скільки? Не люблю влазити в борги.
— Три з половиною франки.
— Ось сто су, з чайовими.
Він кинув бритву і втік у задню кімнату.
Коли ми під’їхали до мерії, усі на нас чекали. Коли присутні побачили голену голову Ліли, запала глибока мовчанка. Вуса Дюпра нервово здригнулися. Мої товариші з організації «Надія» мали такий вигляд, ніби фашисти повернулися і все треба починати спочатку. Тільки Жулі Еспіноза була на висоті. Вона підійшла до Ліли й поцілувала її:
— Люба, яка чудова думка! Вам так личить! <...>
Ми сіли на поїзд у Клері, дісталися туди вдень після численних зупинок (залізницю ще не зовсім упорядкували) і пішли через поля до Ла-Мотт. Після дощу, який умив небо, було дуже добре. Нормандська земля ще не загоїла свої рани, але в осінній тиші вони не здавалися такими страшними. Прекрасне небо над перекинутими танками і зруйнованими будинками знову набуло відчужено-спокійного вигляду.
— Людо!
Я побачив. Він тріпотів у повітрі, розкинувши «руки» буквою V на знак перемоги. Над Ла-Мотт летів повітряний змій, який зображував генерала де Голля: легкий вітер допоміг йому набрати висоту, і він сильно рвався в небо, — мабуть, прив’язь була йому не до смаку. Він летів велично, трохи важко, боком, освітлений призахідним сонцем.
Ліла вже бігла до будинку. Я не рухався. Мені було страшно. Я не смів вірити. У Парижі я знову стукав у всі двері: звертався до Міністерства ув’язнених і депортованих, до Червоного Хреста, до польського посольства, — і мені підтвердили, що Амбруаз Флері значиться у списках в’язнів Аушвіца.
Надія лякає. Усе моє тіло застигло, і я вже плакав від розчарування та відчаю. Це не він, це хтось інший, або просто діти вирішили зробити мені сюрприз. Нарешті, не маючи змоги опанувати себе, я сів на землю і закрив обличчя руками.
— Це він, Людо! Він повернувся!
Ліла тягла мене за руку. Усе інше було як щасливе марення. Дядько Амбруаз, який не міг мене обняти, щоб не випустити свого «де Голля», дивився на мене ніжно й весело.
— Ну, що скажеш, Людо? Добрий змій, правда? Я не розучився. Таких знадобляться сотні, уся країна їх замовлятиме.
Він не змінився. Не постарів. Такі ж густі й довгі вуса, ті самі веселощі в темних очах. Нічого вони не можуть зробити. Не знаю, кого я мав на увазі під «ними». Напевно, фашистів або просто всіх, хто на них подібний.
— Я за тебе хвилювався, — сказав він. — І за тебе теж, Ліло. Інколи навіть спати не міг. Подумати лишень, двадцять місяців нічого не знати...
«Хай йому грець, — подумав я, — він двадцять місяців пробув у Бухенвальді й Аушвіці — і міг хвилюватися за нас!»
— Я повернувся через Росію, — сказав він, — там я кілька місяців працював. Після всього, що вони пережили, дітям там справді потрібні повітряні змії. Ти, звичайно, не гаяв часу, але ще багато треба зробити.
Ми весь вечір складали список того, що в нас лишилося.
— Деякі можна полагодити, — сказав дядько, — але за історичну серію доведеться братися заново. Лише поглянь!
«Паскаль» і «Монтень», «Жан-Жак Руссо» і «Дідро», яких ми забрали від сусідів, висіли під стелею всі у плямах, укриті цвіллю, бляклі та поламані.
— Так, це ми зробимо, а потім...
Він трохи подумав.
— Не знаю, чи варто відновлювати те, що було. Ні, мабуть, варто, щоб була пам’ять. Але потрібне нове. Поки робитимемо «де Голля», на якийсь час вистачить. Але потім треба буде знайти щось нове, бачити далі, дивитися в майбутнє...
Мені хотілося поговорити з ним про «Чарівний куточок» і Марселена Дюпра, щось підказувало, що майбутнє — з ними, але немає пророка у своїй вітчизні, і рано ще було підбивати підсумки.
Повернення Амбруаза Флері відзначали як національне свято — кожен мав відчуття, що Франція повернула своє обличчя. Діти допомогли нам потай зібрати повітряного змія з його зображенням, і всю неділю він ширяв над площею, яка тепер названа його ім’ям, поряд із музеєм повітряних зміїв у Клері; на жаль, цей музей відомий більше за кордоном, ніж у Франції, і славиться зовсім не так, як «Чарівний куточок». У стінах музею немає повітряного змія «Амбруаз Флері» — мій дядько рішуче відмовився бути музейним експонатом, проте, як дещо недоброзичливо говорить Марселей Дюпра, «цього недовго чекати». Стосунки між цими двома вже не ті, що раніше. Можливо, вони трохи заздрять один одному: інколи здається, що вони не можуть поділити майбутнє. «Подивимося, за ким буде останнє слово», — час від часу буркотять вони обоє. Завершуючи нарешті свою повість, я хочу ще раз написати слова: пастор Андре Трокме и Шамбон-сюр-Ліньйон, тому що краще не скажеш.
1980
(Переклад В. Коваля)
Поміркуйте над змістом тексту
1. Чому Лілі поголили голову мешканці Клері?
2. Що шокувало Людо найбільше, коли він побачив натовп біля коханої?
3. Чому Буає, побачивши поголену Лілу, сказав: «Ось тепер фашисти справді виграли війну»?
4. Як ви вважаєте, чому перед весіллям Ліла вирішила поголитися у Шино, який брав участь у розправі над нею?
Висловте свою думку
5. Пригадайте відомі вам твори про Другу світову війну. Якою в них зображено війну? Порівняйте з ними роман «Повітряні змії». Які особливості зображення Другої світової війни ви можете виділити в романі?
6. Чому Ромен Гарі обрав форму оповіді, тобто розповіді про події від імені юнака Людо?
7. Спробуйте розтлумачити зміст назви твору — «Повітряні змії».
