Українська література. Підручник для осіб з особливими освітніми потребами (F70). 6 клас. Дмітрієва

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Землю красить сонце, а людину — праця

Легенда про Золоте Зернятко Істини

У батька було два сини. Коли вони виросли й могли вже тримати в руках заступа, батько сказав їм: «Беріть заступи, підемо копати поле».

Копають вони й копають, і видалася праця братам важкою і незрозумілою.

— Для чого ми копаємо? — питають вони. — І взагалі, для чого ми живемо на світі?

Батько й каже синам:

— Бачите цю велику гору? — І показав рукою на величезну гору, вершина якої вкрилася хмарами.

— Бачимо, — відповіли сини.

— У цій горі — Золоте Зернятко Істини. Можливо, десь у глибині, можливо, на поверхні — ніхто не знає. Кажуть люди: хто знайде це Зернятко, той зрозуміє, для чого людина живе на світі, для чого працює, для чого копає землю і сіє хліб, споруджує будинки і думає про зірки. Ідіть, сини, шукайте Золоте Зернятко Істини.

Підійшли брати до гори, а вона величезна й висока, за день не обійдеш навколо, за три дні не зійдеш на вершину. Як же шукати Золоте Зернятко Істини?

Стали брати біля підніжжя гори. Старший — з одного боку, молодший — з іншого. Почали копати гору, пересипаючи землю жменя за жменею. Золотого Зернятка не було.

Молодший брат підійшов до старшого і каже:

— Я більше не буду копати. Не хочу стати рабом цієї гори.

Старший відповідає:

— Хоч і все життя доведеться копати, а я все-таки знайду Золоте Зернятко Істини. Тому що я не раб, а вільна людина. А ти раб, бо не хочеш дізнатися, для чого ми живемо на світі, для чого копаємо землю і сіємо хліб, споруджуємо будинки й думаємо про зірки.

Пішов молодший брат, поселився на березі річки — курінь збудував, рибу ловить і юшку варить. А старший брат копає і копає, кожну жменю землі у порох розтирає. Золоте Зернятко Істини шукає.

Десять років копав старший брат гору, жодного дня не відпочивав. Нарешті, на одинадцятий рік, коли вся гора була розкопана й пересипана на нове місце, знайшов старший брат на самому дні гори Золоте Зернятко Істини. Воно було маленьке, як мачинка. Поклав старший брат Зернятко на долоню, і яскраве світло Істини осяяло весь світ. Дізнався старший брат, для чого людина живе на світі, землю копає і ниву засіває, споруджує будинки й про зірки думає.

Пішов старший брат по землі, побудував Щастя для всіх людей. І став Могутнім і Непереможним. Тому що він — Вільна Людина.

А молодший брат живе в убогому курені, одяг на ньому порвався, відро, в якому він юшку варив, продірявилося, їсть він сиру рибу і водою болотною запиває. Тому що він безвільний раб — раб свого ледарства, неробства і невігластва. Тому що справжня свобода — в умінні працювати день і ніч для того, щоб пересунути гору з місця на місце, побудувати Щастя для людей.

Василь Сухомлинський

Заступ — звужена донизу залізна лопата для земляних робіт.

1. Яку роботу загадав батько своїм синам?

2. Як поставився до завдання молодший брат? Де він оселився?

3. Скільки років шукав Золоте Зернятко Істини старший брат?

4. Знайди і прочитай, що зрозумів старший брат, знайшовши це Зернятко.

5. Чому життя старшого сина склалося щасливо?

6. Чи добре живуть люди, які стають рабами своїх лінощів?

7. У чому полягає справжня свобода? Відповідь знайди в останньому абзаці.

Прислів’я

Тяжко тому жити, хто не хоче робити.

Праця чоловіка годує, а лінь марнує.

Робота

Радійте роботі,

любіте роботу

до самого поту,

до сьомого поту.

Душею, вогнем

незглибимого серця

шануйте усе,

що роботою зветься.

Робота — це ми,

в нашій крові і плоті.

Любіте роботу,

радійте роботі!

Євген Летюк

Незглибимий — дуже великий.

1. Прочитай уважно вірш мовчки й уголос.

2. Як поет закликає ставитися до будь-якої роботи?

Чого усміхалися шибки

Вся школа з нетерпінням позирала з вікон трьох тісних хат на нову велику будівлю, що поволі росла вгору. І не лише позирала. Хлопці возили цеглу з заводу, місили розчин, підносили воду, навіть стіни мурували. Дівчата допомагали мазати стелю й стіни...

Та ось торік у липні стало тихо на будівництві.

Тоді й прийшов дядько Степан з чималим ящиком, повним блискучого скла. Поставив його, обережно прихиливши до стінки, мовчки обійшов школу, пильно розглядаючи темні провалля вікон, перекреслені жовтими, ніби восковими, рамами.

Василь та ще кілька хлопців, що прибирали сміття, облишили граблі, широко розкритими очима дивилися на скляра. Як він урочисто приміряється, мов збирається склити палац!..

А коли дядько Степан, взявши легеньку драбинку, підступив до одного з вікон, хлопці наввипередки гайнули до нього.

Даремно. Скляр і не глянув на добровільних помічників. Почав длубатися стамескою в рамі, щось там підправляти в пазах. Забурмотів якусь пісеньку, де не розбереш ні слів, ні мотиву.

Дядько поволеньки зліз на землю. Врешті глянув на хлопців.

— Ну, чого стовбичите? Виміряйте он те й те вікно, — сказав Петрикові й Миколі, хоч усі вікна були однакові. Перевіряв.

Василь зопалу й собі смикнувся. Та на другому кроці зів’яв — третього вікна дядько не вказав. Значить, він зайвий.

Повернув до граблів, похнюпивши голову й зсутуливши плечі.

Коли це скляр:

— А ти, хлопче, куди тікаєш?

Він тікає? Ну й скаже дядько!

— На алмаз, спробуй з цього шматка вирізати квадрат.

Шматок нерівний, пощерблений. Та Василь і гадки не мав ображатися. Це ж на спробу. А хто на спробу дасть псувати нове скло?

Кляті руки тремтіли, мов по них пустили електричний струм. Василь аж розсердився, ледь не зіпсував справи. Але вчасно згадав батькову примовку: «Злість роботі не подруга». Провів язиком десять разів по піднебінню, подивився пильно на руки. Наче минулося.

Вирізав. І боявся глянути на блискучий квадрат.

Тільки тоді глипнув, як дядько Степан, промугикавши свою невиразну пісню, сказав, зиркнувши одним оком на квадрат:

— Зійде. Ну, товаришу перший і останній замісник... Вперед!

Тут саме вернулися Петро й Микола. Засапані, червоні, наче наввипередки бігали. Змагалися, хто перший обміряє вікно.

Дядько Степан витяг свого пошарпаного блокнота, звірив виміри хлопців зі своїми.

— Що ж, молодці! Спасибі.

— А тепер... куди? — з надією поспитав Микола.

— Тепер повертайтесь до своєї основної, так мовити, кваліфікації. Бач, он скільки всякого валяється!

Хлопці жалісно закліпали повіками.

Та дядько — нуль уваги.

— Ну, пішли, — врешті зітхнув Петро й смикнув Миколу й Василя за рукав.

А Василь — ні з місця. Наче прикипів до стола, на якому дядько Степан устиг порозкладати скло й інструменти.

— Е, цей зі мною, — взяв скляр Василя за другий рукав.

Петро й Микола понуро побрели до граблів, що вищирили до неба рідкі зуби, ніби насміхалися зі своїх господарів.

Василь озирнувся крадькома, і йому стало шкода друзів. Та хіба він винен, що так обернулося? Він же зовсім не набивався...

Дядько Степан, певно, усе зрозумів, бо збентежено пошкрябав потилицю. Потім гукнув услід:

Хлопці, не журіться — скоро й вам буде діло: вікна замазкою замазувати !

Хлопці, мов не почули, поволі тюпали далі. Та й справді — хіба то діло — вікна замазувати?

Василь ще трохи поспівчував товаришам. Та скоро йому підвалило стільки роботи, що й годі було сушити голову чимось стороннім. Лише вряди-годи він поглядав, як швидко й красиво орудує дядько Степан біля вікна.

Роботу скінчили третього дня надвечір, у гарний лагідний час. Скінчили, обтрусили червону порохняву, що поналипала на одяг.

— От ми, так ми, — сказав хрипко.

І Василеві вдарила в голову тепла, приємна хвиля. Скільки там він помагав? Трохи скла нарізав, кілька шибок вставив, а більше просто підносив скло, інструмент подавав... І без нього міг обійтись дядько... А все ж — «ми». І цілком серйозно.

Випадково оглянувся і побачив чималий натовп. Коли вони надійшли?

Учні стояли мовчки, зачаровано дивилися на школу, що грала шибками, мовби усміхалася весело й заклично.

Віктор Кава

Гайнули — швидко побігли, помчали.

Длубатися — тут: повільно робити щось.

Зопалу — необачно.

Глипнув — поглянув.

Засапані — які важко дихають від швидкої ходи.

1. Чим діти допомагали будувати нову школу?

2. Хто прийшов у липні, щоб склити вікна?

3. Яку роботу дядько Степан довірив Петрикові й Миколі?

4. Як Василько виконав доручення скляра?

5. Ким став Василько після випробування?

6. До якої роботи мусили повернутись Микола й Петро?

7. З яким настроєм Василь допомагав скляреві?

8. Знайди абзац і зачитай рядки, в яких ідеться про вдячність хлопчика за науку й довіру.

9. Як учні поцінували результати праці дядька Степана й Василя?

Прислів’я

Не все одразу дається, а потроху та помалу, то зробиш користі чимало.

Скляр

Він нарізав різцем

світлих шибок скляних

так, щоб сонце ясне

уміщалося в них.

І не бути біді

у будинку отім, —

пропускає вікно

тільки сонце у дім!

Юрій Гойда

1. Прочитай уважно вірш мовчки й уголос.

2. Яку професію возвеличує поет у вірші?

Як у дзвіночка з’явився язичок

(Казка)

Колись ліпив господар із глини посуд для себе, й залишився в нього шматочок ні туди ні сюди. Замотав господар у вологу тканину залишок глини, поклав гарненько на стільчик, щоб не пересох, і пішов у своїх справах.

Стало сумно Ковалику, сплигнув вниз і побіг по двору гуляти. Зустрів він качку. Біжить вона: «Кря-кря-кря! Який гарний Ковалик. Давайте його з’їмо, дітки». Пощипали качки, аби не ганчірка, всього би з’їли. Біжить далі. Зустрілася свиня. «Хрю-хрю. Який гарний Ковалик, — говорить, — треба в ньому повалятись». І впала на нього. Аби не ганчірка, розчавився би зовсім. Ледве-ледве виліз з-під свині й гайда бігти до діда по захист. Тварини вслід Ковалику і бекають, і мекають, і гавкають, і нявчать. А Ковалик біжить не озирається, боїться, що його з’їдять або роздавлять.

Підбіг він до господаря та від страху шепоче:

— Діду, зліпи з мене щось таке, щоб у мене свій голос був, і щоб я міг і тебе покликати, і про себе сказати.

Подумав дід і зліпив із Ковалика дзвіночок та язичок підвісив, тепер далеко голос його чути: «Дзень-дзень, дзен-дзень-дзень!»

Ковалик — шматочок глини.

1. Що зробив гончар із залишком глини?

2. Кого першим зустрів Ковалик?

3. Що зробила свиня з Коваликом?

4. До кого за порятунком побіг Ковалик, боячись, що його з’їдять або роздавлять?

5. Зачитай, із яким проханням звернувся Ковалик до діда?

6. Що гончар зліпив із Ковалика?

Казка про глину

Жила собі Тверда Глина, і нікому не було від неї радості. Тверда, черства, скоріше трісне, ніж зробить комусь добре. Прийшла до Твердої Глини її сусідка Вода.

— Треба, — каже, — тобі бути трохи м’якішою, лагіднішою. Тоді зможеш робити людям добро, радіти, а не сердитись на себе від злості. Поплакали сусідки над жіночою долею. Вода пригорнула до себе Глину та й пішла собі. Глина пом’якшала від таких слів та ніжних дотиків води, стала пластичною, гнучкою, піддатливою. Побачила людина таку глину та зробила з неї гарненький кухоль. Приходить наступного ранку Вода до Глини, а сусідка вже не така, як учора: у неї пишні форми, вона щаслива, задоволена від свого вигляду. Зраділа Вода та й каже:

— Будемо з тобою разом добро робити — людей поїти! А поки мені треба від тебе йти.

— Чому, подружко? Ти ж казала «будемо разом», а сама тікаєш!

— Поки йду, — говорить Вода. — Щоб поїти людей, кухлик має бути твердим. Ти не достатньо міцна, а я можу зруйнувати тебе, Глино.

— Ти ж казала «треба бути м’якою, щоб робити добро». А тепер говориш: «Треба бути міцною...»

— Подружко, поки ти була просто глиною, треба було бути м’якою, щоб з тебе можна було щось виліпити, а коли стала кухликом, тобі треба стати твердою, міцною.

Вода пішла, а Тверда Глина задумалась: «Однак, щоб робити добро, необхідно знати, коли треба бути м’яким, а коли — твердим».

1. Чому від Твердої Глини нікому не було радості?

2. Що порадила Глині сусідка Вода?

3. Що зробили з Глини, коли вона стала пластичною, гнучкою, піддатливою?

4. Яким має бути кухлик, щоб поїти людей?

5. Прочитай останній абзац і поясни, яким треба бути, щоб робити добро.

Гончар

Неговіркий, сміятися не вміє.

Лиш зрідка кидає слова круті...

Подивишся — відразу зрозумієш:

горшки і справді ліплять не святі.

Якось ліниво, наче від принуки,

сідає вранці він за звичний круг,

і тільки руки, дивовижні руки,

неначе птиці, пурхають навкруг.

Хапають швидко місиво оладка,

і глина нагрівається в руці,

і виростають на кругу доладні

горшки й макітри, глеки й куманці.

Нервові пальці, мов чутливі вальці,

і мнуть, і місять, й форми стережуть,

оті невтомні гончареві пальці,

що ремесло продавнє бережуть.

Оті, що тільки-тільки не говорять,

оті, що всі ми любим діло їх,

оті, що майстра із людини творять —

великого, єдиного на всіх.

Місити глину, звісно, міг би кожен,

Крутити круг — таким нема числа,

та тільки той зліпити горщик може,

хто осягнув священність ремесла.

Євген Летюк

1. Прочитай вірш мовчки й уголос.

2. Який характер має гончар?

3. Яке перше враження від роботи майстра?

4. З ким поет порівнює руки гончара?

5. Як працюють пальці гончара?

6. Кому під силу зліпити горщик?

Прислів’я

Ремесло на плечах не висить і хліба не просить, а хліб дає.

Скільки ж ранків я проспав!

Третьокласник Василько запитав у батька:

— Тату, а що я робитиму влітку?

— Відпочиватимеш і працюватимеш, — відповів батько. — Завтра поїдемо зі мною в поле. Добре?

— Добре! — зрадів Василько.

Васильків батько працював агрономом. Він вставав удосвіта і їхав у поле.

Василько крізь сон почув, як хтось доторкнувся до його плеча. Ой, як не хочеться вставати! Але пригадав Василько, що сьогодні вони з батьком їдуть у поле. Підвівся, подивився довкола. Надворі ще темно. На небі зірки сяють, а на сході червоніє.

Василько вмився, поснідав із батьком. Ось вони вже й на подвір’ї. Василько показує на рожеве небо на сході й питає:

— Тату, що воно таке? Чому небо червоне? Невже там пожежа?

Батько усміхнувся:

— А хіба ти ніколи не бачив, як сонце сходить?

— Не бачив, — відповів Василько.

— Дивись, — сказав батько. — Побачиш раз — захочеться бачити щодня.

Потім вони стояли на околиці села. Перед ними зеленіло пшеничне поле. Сонячні промені блищали в крапельках роси. У блакитному небі співав жайворонок. Василько стояв, мов зачарований.

— Ой, красиво ж! — тихо промовив він. — Невже щодня так красиво?

— Щодня! — відповів батько.

— Скільки ж ранків я проспав! — з жалем промовив Василько.

Василь Сухомлинський

1. О якій порі батько з сином зібралися в поле?

2. Що помітив хлопчик, коли вийшов на подвір’я?

3. Знайди й прочитай опис пшеничного поля.

4. Про що пожалкував Василько?

Старий агроном

Старечі зморшки на руках і на чолі.

О, скільки він не спав, лиш рився у землі.

І скільки пережив напружених хвилин,

шукаючи пшеничний колос в сто зернин.

Він сорок літ в шуканні впертому провів,

щоб виростити сніп добірних колосків.

Говорять так, що він для себе і не жив,

Що силу життєву він в колоски вложив.

І, мабуть, через те ніколи він не вмре,

що із його зернин народ життя бере.

Юрій Гойда

1. Прочитай вірш мовчки й уголос.

2. Скільки років старий агроном присвятив пошукові пшеничного колосу в сто зернин?

3. У чому безсмертя агронома?

Від чого хліб росте

Біля села — поле. Широке-широке, оком не окинеш.

Дивилися дітлахи вранці, як люди орють його.

Дивились опівдні — як засівають добірним зерном.

А ввечері, коли з поля додому йшли натомлені люди, спитали в них:

— Навіщо від зорі до зорі працювати? Адже на землі й травичка зелена й квіти гарні самі ростуть.

Люди усміхнулись і так відповіли дітям:

— Тому ми весь день у полі робили, що одну мудрість знаємо: «Не земля родить хліб, а руки».

Юрій Ярмиш

1. Коли діти спостерігали за працею людей у полі?

2. Яку роботу виконували люди вранці й опівдні?

3. З яким запитанням звернулися діти до дорослих?

4. Яку мудрість повідали люди дітям?

Загадка

Там, де впаде каскадами,

росте й цвіте смарагдами.

Зросте в теплі і в холоді,

брильянт ясний у золоті.

Усі його ми маємо

і край ним свій вінчаємо.

(Пшениця)

Трактористу

На скибі застигли: шматок павутини

й багровий обтрушений осінню лист.

Під синіми схилами гір, край долини,

сидить за рулем молодий тракторист.

Вклади всю любов свою в серце мотора!

І дай йому силу живого творця!

Цією любов’ю засієш простори

та нею зігрієш людські серця!

Юрій Гойда

1. Прочитай вірш мовчки й уголос.

2. Знайди і прочитай рядки, які наголошують, що робота тракториста творча, сповнена любові до людей.

Загадка

Металевий кінь у полі пасеться,

де пройде — земля ореться.

(Трактор)

Борщ зі скибкою свіжого хліба

В однієї матері було два сини — Працьовитий і Ледачий.

Одного разу поїхав Працьовитий у поле — землю орати. А Ледачий пішов у садок під грушею лежати...

Мати думає: «Що б його смачне на обід синам зварити?»

Зварила борщу зі свіжою капустою. Зі сметаною, з кропом і буряками. А до борщу спекла хліба свіжого, пахучого.

Сіла мати біля столу, жде синів. Ось уже й сонце стало на вечірньому прузі, а Працьовитого немає. Ледачому вже під грушею не лежиться, хочеться їсти, та знає, що обідати мати дає обом разом.

Ось і приїхав Працьовитий. Умився, переодягнувся, сів за стіл, і Ледачий сів.

Насипала мати дві миски борщу, нарізала хліба.

Їсть Працьовитий та дякує матері:

— Ой, смачного ж ви борщу наварили, — виїв Працьовитий миску й ще попросив. А Ледачий з’їв одну ложку — скривився, другу — зажурився, а як третю з’їв — на стіл схилився, ложку поклав і питає матері:

— Мамо, чого це борщ такий недобрий?

— Їдь, сину, завтра в поле, — каже мати, — то й борщ буде добрий, і хліб пахучий буде...

Василь Сухомлинський

1. Якими були сини?

2. Що робив Працьовитий у полі?

3. А що в цей час робив Ледачий?

4. Чому Працьовитому борщ був дуже смачний, а Ледачому ні?

5. Яка головна думка оповідання?

Прислів’я

Гірка робота, а солодкий хліб.

Матусине щастя

Є турбота в сонця —