Українська література. Підручник для осіб з особливими освітніми потребами (F70). 6 клас. Дмітрієва

У світі фантастики й пригод

Бабусина пригода

(П’єса-казка на одну дію)

Дійові особи

Бабуся.

Ведмідь.

Лис.

Песик.

Каченя.

Каченята.

Гай. Лука. За лукою річка. Бабуся з лозиною і клуночком у супроводі Песика жене каченят на луку і спиняється під деревом.

Бабуся

Пасіться, любі каченятка,

скубіть собі м’яку травичку,

купайте в сонечку крилятка

та поринайте у водичку.

Ловіть метеликів і мушок,

але наставте добре вушка:

там, бачите, синіє ліс.

Живе в тім лісі хитрий Лис.

Ану ж бо всі запам’ятайте:

як Лиса вгледите — тікайте!

(До Песика.)

А ти, чорненький, не лежи:

малих пильненько стережи!

Коли б десь Лис чи Вовк скакав,

що ти робитимеш?

Песик

Гав, гав!

Бабуся

(киває головою і гладить Песика)

Гаразд! Дивись мені пильніше

та гавкай дужче, голосніше!

Песик

(весело скаче й голосно гавкає)

Гав-гав, гав-гав! Гав-гав, гав-гав!

Бабуся

Та я ж не Лис — чого пристав?

Песик біжить до каченят, які вже розсипалися по луці й пасуться.

Як любо, мило серед гаю!..

Спочину, ляжу задрімаю.

Лягає на траву й кладе клуночок під голову. Виходить Ведмідь, розглядається навкруги і враз спиняється, побачивши Бабусю.

Ведмідь

А хто це тут лежить та спить?

Хто смів ногою тут ступить?

Тут все моє — і луг, і гай.

Я з’їм тебе! Ану, вставай!

(Будить лапою Бабусю.)

Бабуся

(прокинувшись)

Ой лишенько! Ведмідь! Боюся...

Ведмідь

Ти хто така?

Бабуся

Та я — Бабуся.

Там, під горою, в мене хатка...

А тут пасу я каченятка.

Ведмідь

А що то в клуночку у тебе?

Бабуся

Та це ж медку взяла для себе.

Ведмідь

(облизуючись)

Медку? Медку! Люблю медок!

Але ненавиджу бджілок!

(До Бабусі лагідно.)

Коли медку мені даси,

хоч і щодня качат паси.

Бабуся

Чому ж Ведмедику не дати,

коли він хоче ласувати...

На хліб намазати — чи так?

Ведмідь

І сам не знаю, краще як...

Бабуся бере ложку й набирає з горнятка меду. Ведмідь нетерпляче тупцює й похапливо їсть, облизуючи ложку й лапи.

Песик

(здалека)

Гав-гав, гав-гав! Гав-гав, гав-гав!

Бабуся

Ой Боженьку, це ж Лис напав!

Ведмідь

Не бійсь, Бабусю, захищу,

а Лиса хитрого провчу!

Біжать каченята, за ними женеться Лис. Він ловить Каченя. Ведмідь забігає збоку й хапає Лиса.

Ага! Попався! Не пручайся!

Кажи всю правду, признавайся:

чого ти гнався за малими?

Лис

Та я хотів пограти з ними...

Ведмідь

Ой, будеш, Лисе, у мішку...

Чого це ніс твій у пушку?

Лис

То Каченя мене напало

і якось в рот саме попало...

Ведмідь

Не вірю, Лисе!

(До Песика.)

Він сказав неправду, Песику?

Песик

(притакуючи)

Гав-гав!

Каченя

(до Ведмедя)

Неправду каже Лис,

що я його напало...

Чого б я в рот скакало?!

Щоб голову одгриз?

Каченята

(гуртом)

Так-так! Ках-ках, так-так, ках-ках...

Ведмідь

Кажи негайно, признавайся,

а коли ні, то в торбу пхайся.

Песик

(завзято)

Гав-гав, гав-гав! Гав-гав, гав-гав!

Ведмідь

(до Песика)

А може б, ти вже перестав?

(До Лиса.)

Не сором гнатись за малими?

Лис

Та я хотів пограти з ними...

Ведмідь

Бабусю, маєш ти лозину?

Ану, почухай Лису спину.

Бабуся, усміхаючись, бере лозину.

Песик

(до Лиса)

Гав-гав, гав-гав! Гав-гав, гав-гав!

Лис

(до Бабусі)

Скажіть, щоб він хоч не лякав.

(Стає навколішки.)

Пустіть, у мене діточки...

Всі золоті, як зірочки.

Вони мене додому ждуть,

без мене не їдять, не п’ють.

Я вже не буду, присягаю...

Бабуся

(до Ведмедя)

Пустіть! І я вже вас благаю,

він більш не буде...

Ведмідь

(до Лиса)

Ну, дивись!

А попадешся — не просись.

Пускає Лиса. Песик, завзято гавкаючи, кидається за Лисом. Усі стають навшпиньки й дивляться. Песик за хвилину повертається.

(До Песика.)

Чому ж ти Лиса не впіймав?

Песик винувато стає перед Ведмедем, склавши передні лапки й похиливши голову.

Бабуся

(до каченят)

Напаслися? Наїлися?

На Лиса надивилися?

Каченята

(киваючи головами)

Так-так! Ках-ках, так-так, ках-ках...

Бабуся

Ходімте вже до хатки.

Вже вечір. Час і спатки.

Подякуйте ж, маленькі,

Ведмедеві гарненько.

Каченята

(вклоняються Ведмедеві)

Так-так! Ках-ках, так-так, ках-ках...

Ведмідь

Коли б щось трапилось, кричіть:

«Біжіть, Ведмедику, біжіть!»

Хай нападе чи Вовк, чи Лис —

вже не сховається у ліс.

Бабуся

(бере клуночок і лозину)

То ми вже підемо до хати...

(До Ведмедя.)

Хотіла б я вам щось сказати.

Ведмідь

Кажіть, Бабусю: наперед

я вам віддячуся за мед.

Бабуся

Чи не могла б я вас просити

колись до мене загостити?

Зробіть цю ласку: завітайте!

Ведмідь

Чи ж то безпечно? Уважайте!..

Щоб там до лиха не прийшло.

Це ж вам не праліс, а село!

Бабуся

Та й близько там села немає!

Гора, а з неї ліс збігає,

та десь потік шумить здалека —

оце й уся вам небезпека.

Побачите мою хатинку

й таку

(показує)

з горішками торбинку.

Ведмідь

А ви горіхів не їсте?

Бабуся

Мої вже зуби не на те.

Ведмідь

А в мене зуби — подивіться!

(Широко роззявляє рота.)

Бабуся

Ой лишенько! Та не трудіться!

Ведмідь

Та я відверто вам скажу,

що я і камінь розкушу!

Бабуся

А я... Ось я, стара Бабуся,

а вас і стільки

(показує)

не боюся.

Ведмідь

(піднімає лапи й кидається на Бабусю)

Гам-гам! А що, Бабусю, налякав?

Бабуся, злякавшись, хапається за серце. Песик, як м’ячик, стрибає вбік.

Песик

(на Ведмедя)

Гав-гав, гав-гав! Гав-гав, гав-гав!

Бабуся

(отямившись)

Аж з переляку піт облив!

Гаразд, що Песик захистив.

Ведмідь

(ніяково)

Простіть... Я тільки жартував,

а ти вже, Песику, «гав-гав»?!

Бабуся

То що ж... заглянете до хати?

Ведмідь

Я вже не буду жартувати.

Прийду! Кажу: прийду і край!

Бабуся

А я до вас!.. Такий звичай.

Ведмідь

Та ви ж не втрапите до мене...

Там ліс, як море те зелене...

Бабуся

(показуючи на Песика)

А це ось хто? Хай молоде,

та має носа — й доведе!

Ведмідь

Це може статись: добрі пси,

ой, мають капосні носи!

Що ж... прийдуть, може, й каченятка?

Я покажу їм ведмедятка.

(До каченят.)

Вас не злякає довгий шлях?

Каченята

Так-так! Так-так, ках-ках, ках-ках...

Ведмідь

Ой, я люблю таночки...

Ану, малі, хоч трошки...

Бабуся

Беріться за крилятка...

Танцюйте, каченятка!

Каченята

Так-так, ках-ках, так-так, ках-ках...

Каченята танцюють. Ведмідь, пританцьовуючи, запрошує Бабусю і з нею прилучається до загального танцю.

Олександр Олесь

Горнятко — маленький горщик.

Напало — раптово застало.

Праліс — незайманий віковий ліс.

Уважайте — тут: беріть до уваги.

1. Назви дійових осіб п’єси-казки.

2. Розподіліть ролі й прочитайте п’єсу-казку в особах.

3. Що робила Бабуся на луці та хто їй допомагав?

4. Кого побачила Бабуся, коли прокинулася?

5. Як змінився настрій ведмедя, коли він поласував медом?

6. Чи вдалося Лису обманути Бабусю і Ведмедя?

7. Хто напав тим часом на каченят?

8. Як Бабуся і Ведмідь хотіли віддячити одне одному?

9. Чим завершується п’єса-казка?

10. Що в п’єсі-казці схвалюється, а що засуджується?

Прислів’я

У гості ходить, треба й до себе водить.

Дивовижні пригоди в лісовій школі

(Уривок)

І

Жив на світі їжачок Колько Колючка.

І жив на світі зайчик Кося Вухань.

Гарні були хлопці, але боягузи страшенні. Всього на світі боялися. Боялися темряви і боялися сонця. Боялися блискавки і боялися грому. Боялися вітру і боялися дощу. Навіть тіні власної боялися.

А найдужче боялися хуліганів.

То прибіжить Колько Колючка до мами-їжачихи:

— Ой мамо, мамо! До нас у двір хулігани вдерлися!

Вийде мама-їжачиха на ґанок, — а у дворі дві маленькі жабки стрибають.

То Кося Вухань прибіжить до мами-зайчихи:

— Ой мамо, мамо! За мною хуліган женеться!

Мама-зайчиха визирне у віконце, а там метелик літає.

Ну що ти з тими страхополохами зробиш!..

І вмовляли їх батьки, і соромили, і сварили — нічого не допомагало. Так і жили їжачок Колько Колючка та зайчик Кося Вухань боягузами. За мамині спідниці ховалися та звідти на білий світ з острахом позирали. Всі лісові діти бавляться, пісень веселих співають, а вони сидять за маминими спідницями і тремтять. Навіть один з одним не гралися, хоч і жили по сусідству.

Та от якось ясного сонячного ранку зустрілися біля перелазу мама-зайчиха з мамою-їжачихою.

— Здрастуйте, тітонько Вухань, — сказала мама-їжачиха. — Ви чули новину? На Великій Галявині відкривається спеціалізована лісова музична школа з ведмежою мовою викладання. Борсучиха вже записала туди свого Борю.

— Ах, що ви кажете, кумасю Колючко! — сплеснула мама-зайчиха лапами. — Спеціалізована музична школа? Та ще з ведмежою мовою викладання? Побіжу чоловікові скажу.

Тато-заєць сидів на ґанку і читав «Лісову газету».

— Гм, — сказав він, почувши новину. — Спеціалізована музична школа? З ведмежою мовою викладання? Це інтересно. Треба й нашого страхополоха записати. Може, хоч школа допоможе його у звірі вивести. А то ж тіні власної боїться.

Зайченя Кося, що тремтіло тут же біля ґанку і все чуло, здригнулося й заскиглило:

— Ой!.. Я не хочу-у!.. Я боюсь...

— Тебе ніхто не питає! — суворо сказав тато-заєць. — Запишемо, й ходитимеш.

— Ну що ти, синку, — лагідно сказала мама-зайчиха. — Всі ж дітки ходитимуть. Не бійся.

Мама-зайчиха тут же причепурила Косю, вдягла йому новенькі штанці, білу сорочечку й повела на Велику Галявину.

Вийшли за ворота, гульк — а з сусіднього двору мама-їжачиха вже Колька Колючку веде.

Записував у школу сам директор Бурмило Михайлович Ведмідь.

Він сидів за березовим столом і суворо позирав на майбутніх учнів.

— Прізвище!

— Вухань! — чемно сказала мама-зайчиха.

— Прізвище! — не глянувши на неї і наче не чуючи, повторив директор.

— Вухань! — знову сказала мама-зайчиха.

— Прізвище! — підвищивши голос, утретє сказав Бурмило Михайлович.

— Та Вухань же! — розгублено пролепетала зайчиха.

— Я вас, мамо, не питаю! — сердито обернувся до неї директор. — Хай сам скаже. Він що у вас — глухий? А ще хоче у музичну школу!

— Та що ви! Що ви! У нього абсолютний слух! Подивіться, які в нього вушка!

— Так чого ж він мовчить?

— Він... він у мене... дуже скромний. — Мама-зайчиха підштовхнула сина: — Ну, кажи, Косю, кажи!..

Та Кося Вухань тільки прищулив вуха і сховався за мамину спідницю.

— Гм... — насупився Бурмило Михайлович. — Гм... Скромний!.. Ну, добре, перевіримо його здібності до ведмежої мови. А скажи-но, Вухань, «р-р-р» по-ведмежому.

Кося безпорадно подивився на маму, швидко-швидко закліпав очима й скривився.

— Ну! — нетерпляче сказав директор.

Кося розтулив рота, але з рота не вилетіло ані звуку.

— Що? — схилився й приставив лапу до вуха Ведмідь. — Повтори. Не чую!

— А-а-а!.. — не витримав і заридав на всю галявину зайчик, притискаючись до мами.

— Ой, вибачте, — забідкалась мама-зайчиха. — Він у мене такий вразливий, такий вразливий...

— Розумію, — лагідно сказав директор Ведмідь. — Але й ви зрозумійте: у нас школа не звичайна, а спеціалізована. З ведмежою мовою викладання. Вчителі — зі столичного зоопарку. У нас вимоги.

— Він буде вчитися. Я вас запевняю. Це він від незвички. Він буде гарно вчитися. От побачите...

Не кращі справи були й у Колька Колючки. І він не міг сказати «р-р-р» по-ведмежому. Замість «р-р-р» у нього виходило чогось «хрю». І зі слухом у Колька було погано, вушка в нього були маленькі, за голками ледь помітні. Але й Косю, і Колька все ж прийняли. Незважаючи на суворість, Бурмило Михайлович мав добре серце.

— Ой, і нащо мені ота спеціалізована музична школа! — ридав Кося Вухань, ідучи з мамою додому. — Та ще й з ведмежою мовою викладання! Ой, я нещасний! Горе мені з тобою і з твоєю школою!..

— Мовчи, синку! Мовчи, дурненький! — казала мама-зайчиха. — Нічого ти не розумієш. Усі зараз оддають своїх дітей у спеціалізовані школи.

Колько Колючка теж ридав, ідучи додому. І його мама-їжачиха казала, що він дурненький і нічого не розуміє і що без знання іноземних мов нікуди зараз не поткнешся.

Заперечувати щось було пізно.

Наступного дня вранці Кося Вухань та Колько Колючка узяли в лапи портфелики, букети лісових квітів і почеберяли на Велику Галявину.

II

Біля школи вже зібралися учні.

Вони скупчилися перед ґанком, попідбирали хвости (в кого такі були) й чекали появи директора.

Що й казати, завжди якось лячно починати у житті щось нове.

А якщо ти взагалі боягуз, то й поготів.

Жив ти біля маминої спідниці, за все відповідала мама, оберігала тебе від усіх небезпек, тривог і неприємностей, а ти тільки їв, спав і розважався.

І от раптом мама лишилася десь за парканом, а ти сам — один вперше йдеш у ще не знаний, сповнений несподіванок світ. Ноги в тебе підгинаються і тремтять. У роті сохне, у грудях пече, а в животі тенькає і холоне.

Кося Вухань стояв поряд із Кольком Колючкою і так голосно цокотів зубами, що Колько раптом повернувся і злякано спитав:

— Ой, що це?

— З-зуби, — затинаючись, чесно признався зайчик.

— Боїшся? — спитав Колько.

— Б-боюсь, — признався Кося.

— І я боюсь, — сказав Колько. — Давай разом боятися.

— Давай!

І такий він раптом став дорогий, цей їжачок Колько, що Кося обняв би його зараз (якби не оті колючки!).

«От із ким я дружитиму!» — одразу вирішив він. І йому стало трохи легше.

Нарешті на ґанок вийшов директор Бурмило Михайлович Ведмідь. За ним учителі — пантера, жирафа, лисиця, слон, мавпа і бегемот.

— Здрастуйте, діти! — урочисто сказав Ведмідь. — Вітаю вас із початком навчального року в нашій школі. Дозвольте представити вам ваших учителів. От! Будь ласка! Класним керівником у вас буде Пантера Ягуарівна. Вона викладатиме лісову математику. Лісознавство викладатиме Лисавета Патрикіївна. Лісторію, тобто лісову історію, — Мамонт Африканович. Лісографію, тобто лісову географію, — Жирафа Жирафіївна. Фізкультуру — Макак Макакович. Спеціальний музичний предмет сольфеджіо — Бегемот Гіпопотамович. А ведмежу мову викладатиму я сам... Сподіваюсь, що всі ви будете вчитися старанно і сумлінно, не завдаватимете клопоту вчителям і мені не доведеться викликати в школу ваших батьків... А тепер — у клас! Починаються уроки.

Бурмило Михайлович закалатав у великий лісовий дзвоник.

На першому уроці Пантера Ягуарівна знайомилася з класом.

Крім зайчика Косі Вуханя та їжачка Колька Колючки, у класі були: з хлопчиків — лисеня Рудик Лисовенко, ведмежа Михайлик Ведмеденко, вовченя Вовчик Вовченко і борсученя Боря Сук; з дівчаток — рисеня Раїска Мняу, лісове козеня Зіна Бебешко, лосеня Соня Лось та білченя Вірочка Вивірчук.

Кося Вухань, звичайно, сів за одну парту з Кольком Колючкою. Але де ви бачили, щоб у першому класі вас одразу посадили з ким ви хочете? Познайомившись з учнями, Пантера Ягуарівна почала усіх пересаджувати... Косю Вуханя посадила з Вовчиком Вовченком, а Колька Колючку — з Раїскою Мняу.

Не минуло й п’яти хвилин, як Вовчик Вовченко вкусив Косю за вухо.

— Т-ти чого?! — сахнувся Кося.

— Просто так, — вищирився Вовчик і знову вкусив Косю за вухо.

— Перестань! — стиха зойкнув Кося.

— Ги! Не перестану, — знову вищирився Вовчик. — Хіба можна таке вухо не вкусити! Колосальне вухо! Спеціально для того, щоб кусати. Ги-ги-ги!

— Ти що — хуліган?!

— Хуліган! — гордо сказав Вовчик. — А ти хто — заєць?

— Заєць...

— Ги-ги!.. Заєць! Заєць! Боягуз!

— Чого це б-боягуз?.. — почервонів Кося. — Я просто... просто собі заєць.

— А от і не просто! Заєць — значить боягуз. Усі зайці — боягузи. І ябеди. От я знаю: ти зараз піднімеш лапу і скажеш Пантері, що я тебе за вухо вкусив. Скажеш!

Кося не встиг нічого відповісти, бо в цей час Пантера Ягуарівна повернулася до них і сказала:

— Вухань і Вовченко! Ви чого розмовляєте на уроці? На уроках розмовляти не можна. Ану піднімися, Вухань, і розкажи всьому класу, про що це ви говорили. Нам усім цікаво послухати.

Кося підвівся, похилив голову і втупився в парту, не кажучи ні слова.

— Ну, чого ж ти мовчиш? — спитала Пантера Ягуарівна. — Ану ти, Вовченко, розкажи, якщо він соромиться.

Вовчик підвівся, шморгнув носом і сказав:

— А... а він укусив мене за вухо.

— Що?! От тобі й на! Чого це? — здивувалася Пантера Ягуарівна.

— Не знаю, — знизав Вовчик плечима. — Я його сам питав. А він каже: «Просто так. Захотілося — і вкусив». Я йому кажу: «Не можна кусатися на уроках». А він: «Мовчи, — каже, — бо ще за носа вкушу. І скажу, що не я тебе, а ти мене вкусив». От.

— Це правда? — звернулася Пантера Ягуарівна до зайчика.

— Це... це в-він мене вкусив, — ледве стримуючи сльози, вимовив Кося, вражений Вовчиковою підступністю.

— От бачите! Що я казав! — вигукнув Вовчик.

У класі засміялися.

— Ну, гаразд! Сідайте! І поводьтеся так, як належить учням спеціалізованої лісової школи, — суворо сказала Пантера Ягуарівна.

На перерві їжачок підбіг до похнюпленого зайчика.

— Що? Що там у вас трапилося?

— Та от... вкусив мене... Ще й ославив на весь клас. От! — Кося показав сліди вовчикових зубів на своєму вусі й схлипнув. — Як я тепер із ним сидітиму? От горе!..

І такий розпач, такий відчай був у зайчиковому голосі, що в їжачка аж сльози на очі навернулися.

— От же ж хуліган Вовчик! Ну, не плач, не плач, Косю! Треба зробити так, щоб нас знову з тобою разом посадили.

— А як?

— Я зроблю. От побачиш.

Щойно почався наступний урок, як Раїска Мняу, що сиділа поряд з їжачком, піднесла вгору лапу.

— Пантеро Ягуарівно! Скажіть йому! Він колеться.

— Колючко! Ти чого колешся?

— Я ненавмисне. Я більше не буду.

Та минуло кілька хвилин, і Раїска знову піднесла лапу:

— Пантеро Ягуарівно! Він знову колеться!

— Колючко! Припини негайно! — суворо сказала Пантера Ягуарівна.

— Я ж ненавмисне. Ненавмисне я.

Минуло ще кілька хвилин, і рисеня вискочило з-за парти:

— Пантеро Ягуарівно! Я не буду з ним сидіти! Він весь час колеться.

— Колючко! Ти що собі дозволяєш?

— Ну, хіба я винен, що в мене... що в мене голочки?.. Хіба я винен? — жалібно шморгнув носом їжачок.

— Пантеро Ягуарівно! Пересадіть мене! Будь ласка, пересадіть! Я не можу з ним сидіти, — загундосила Раїска Мняу.

— Що ж робити? — замислилась класна керівничка. — Всі парти зайняті. І ніхто ж, мабуть, не захоче пересідати...

— Мене! Мене пересадіть до Колючки! — підскочив з витягнутою лапою Кося. — Я голочок не боюсь.

— Ну що ж! Для дисципліни це буде навіть корисно. І ви з Вовченком перестанете розмовляти. І взагалі... Пересідайте!

— У-у, зрадник! Тепер через тебе я зі спідницею сидітиму, — просичав Вовчик Вовченко, коли Кося Вухань забирав з парти свої речі.

Та зраділий зайчик тільки пхикнув у відповідь...

За Всеволодом Нестайком

1. Якими були Колько Колючка і Кося Вухань?

2. Чи щось допомогло зайчикові та їжачкові не бути боягузами?

3. Яку новину повідомила мама-їжачиха мамі-зайчисі?

4. Хто був директором лісової школи?

5. Чи були у Вуханя й Колючки здібності до ведмежої мови?

6. З яким настроєм зайченя та їжачок вирушили на перше заняття?

7. Що запропонував Колючка Вуханю, коли почув, як той від страху цокотів зубами?

8. Знайди і зачитай, які вчителі викладали в лісовій школі.

9. Ким виявився сусід по парті в Косі Вуханя?

10. Як Колько Колючка допоміг другові позбутися зухвалого сусіда по парті?

11. Подумай, а чи не зустрічаються серед людей учні, подібні до Вовчика.

12. Якими мають бути стосунки між учнями в школі?

Казка про яян

Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.

Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою серед купи каміння, і запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.

— Тут живуть самі яяни, — відповів нарешті старий. — Кожен яянин знає тільки своє «я» і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.

— Я вам охоче допоможу, — радісно вигукнув пастушок, — аби тільки трохи щось попоїсти.

— Яянинові годі допомогти, — скрушно мовив дідок. — Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.

— Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!

— Усі тут харчуються власним «я». Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте «я» кожного з яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам’ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов’язки юнги, я випав за борт і опинився в цьому місті.

— Але я зовсім не хочу ставати яянином!

— За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.

— Невже з цього міста немає виходу?

— Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені, що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.

— Яке ж це слово?

— Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке «ти». Але коли хтось із яян, — а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, — отож коли хтось із яян пробує вимовити «ти», в устах яянина це чомусь завжди обертається на «я», і тому брами не відчиняються.

— Я спробую, — мовив пастушок. — Ходімо разом, бо я тобі дуже вдячний за пораду, в мене померли батьки, і я хотів би подбати про тебе.

— Я вже застарий, і ноги вже не тримають мене.

— Я візьму тебе на плечі, і ми разом подамося далі.

— Я не пристосований до іншого світу, і час, відпущений мені вищими силами, добігає кінця.

— Я хочу, аби ти бодай перед смертю дихнув свіжим повітрям, — мовив пастушок, обережно садовлячи собі старого на плечі й простуючи до найближчої брами. Перед брамою він низько вклонився й промовив: — Вельмишановна брамо, чи була б ти така ласкава й випустила нас на волю, бо тільки ти можеш нас випустити.

І брама вперше за все своє існування навстіж відчинилася, адже ніхто до неї так не промовляв, хоч цього вона чекала відтоді, як її вставили в мури цього міста, і пастушок побачив себе серед знайомих скель.

— Тепер ти бачиш, який гарний цей світ! — вигукнув козопас і торкнувся старого, аби обережно зсадити його з плечей на землю. Та замість дідуся він намацав тільки мішок, по гузир наповнений самоцвітами.

Емма Андрієвська

Скрушно — з сумом.

Кельма — ручний будівельний інструмент (металева трикутна лопаточка на держаку).

Гузир — місце, де зав’язано мішок.

1. Куди несподівано потрапив пастушок?

2. Зачитай, з якими запитаннями звернувся хлопець до найближчого чоловіка.

3. Що пояснив пастушку старий?

4. Якими були яяни?

5. Чи був вихід із міста яян?

6. Чому жоден з яян не міг відчинити брами?

7. Чому брама відчинилася перед пастушком?

8. Як хлопець хотів віддячити старому?

9. Що виявилось у мішку, коли пастушок хотів зсадити дідуся з плечей?

10. Вибери та запиши в зошиті, якими рисами характеризуються яяни, а якими — пастушок.

Яяни: благородні, байдужі, щирі, самозакохані, відверті, егоїстичні, вдячні, самовпевнені, шанобливі.

Пастушок: благородний, байдужий, щирий, самозакоханий, відвертий, егоїстичний, вдячний, самовпевнений, шанобливий.

11. Якими, на твою думку, мають бути люди: такими, як яяни, чи такими, як пастушок?

Жива «пошта»

— Мамо, — тихенько пискнуло шпаченя. — Що там надворі? Чуєш?.. Хтось грюкає...

— А ти вже й злякалось? — спитала шпачиха. — То буря, синку. Вітер гілля старе ламає...

* * *

Юрко причинив за собою хвіртку, привалив її камінцем. І раптом завмер на місці: щось пискнуло тоненьким голоском. Мабуть, миша. І як проникла вона, Шилохвоста, у володіння кота Пірата!

Не знайшовши нічого, Юрко подався у двір, де стояла пуста недобудована хата — майбутня майстерня художника. Круг неї — свіжі ями, кучі глини й піску. Без господаря, дяді Максима, все це здається покинутим, принишклим.

Кілька днів тому дядя Максим покликав Юрка і сказав:

— Я їду в місто, Юрасю. Тижнів, мабуть, на два. Призначаю тебе комендантом козинського хмарочосу.

Хмарочосом художник називає свою майстерню. Можливо тому, що над голими стінами її стирчать високі дерев’яні палі. І хмари, виповзаючи на берег Дніпра, розчісують об них сиві розкуйовджені бороди.

Ходить Юрко по подвір’ю, нудьгує. Ех, коли б швидше повертався дядя Максим! З ним завжди весело. Взагалі — дивний він чоловік. Навіть вигляд у нього кумедний. Велика лиса голова, руда борідка і окуляри на самому носі. І хода якась незвичайна. Зігнувшись, біжить кудись підтюпцем, пильно приглядається до всього, що зустріне на шляху.

Юрко з Іллюшкою пізнають його ще здалеку. Тільки з’явиться він у Козині, з галасом летять назустріч. І відразу ж чіпляються за пузатий портфель.

— Ану, покажіть, покажіть!..

Дядя Максим, низенький, кремезний, згребе хлоп’ят в оберемок і несе у своє подвір’я. Тут же, прямо на піску, всі троє сідають і схиляються над портфелем. Бородатий художник, як казковий чародій, починає примовляти:

— Відкрийся, скринько, відкрийся, коштовна...

Клацає застібка — і перед хлоп’ятами виростає ціла купа малюнків. Яких тільки звіряток тут немає! І пухнаті зайчата, і злющий вовк, і полохливі синички, і винахідливий їжачок.

І це не просто малюнки. З пташками і звірами дяді Максима завжди трапляються веселі пригоди. Ну, ось хоча б на стадіоні. Болільник козел спіймав м’яча і давай його гризти. Думає, дивак, що то капуста! Лінько бегемот задрімав біля воріт, і йому вже десятий гол забили. Санітарка мавпа, розгубившись, перев’язала не руку потерпілого, а телеграфний стовп... Отаку чудасію показував художник!

— Тепер гляньте на цих рибалок, — каже дядя Максим і задоволено усміхається крізь окуляри.

Вп’ялися хлопці оченятами в малюнок. Бач, як вмостились на березі річки заєць з котом! У руках — справжні вудки, поряд — баночки з черв’яками.

— Юрко! — регоче Іллюшка. — Глянь на зайця! Їй-богу, на тебе схожий. Дивись, такі ж вуха довгі, і шия тонка, і губи, як ти, копилить...

— А кіт?! Це ж ти, Іллюшко! Біленький, товстенький і навіть ластовиння на щоках...

— А цей товариш на кого схожий? — виймає дядя Максим ще один аркуш паперу.

Під деревом сидить огрядний ведмідь. Руда борідка, окуляри на носі. Щось зосереджено малює...

Глянули хлопці на Мишку-художника, на дядю Максима — і аж зайшлися від сміху.

— От здорово! Як викапаний!

Художник ховає картинки в портфель, і хлопці разом зітхають: жаль розлучатися з веселими звірятами!

— Ви давно малюнки робите? — питає Юрко.

— О, давненько вже...

І дядя Максим, примруживши очі, розказує... Жив отут під Києвом, у Козині, сільський хлопчина. Цілими днями блукав у лісі, ночував на березі Дніпра. Прислухався до шуму сосен, до співу пташок, придивлявся до звіриних слідів. І знав, де гніздяться синички, де зимують кажани, де влаштовують ігри лисенята. А потім, куди не кидала його доля — по фронтових окопах, по дорогах Сибіру, по великих містах, — ніде і ніколи не розлучався з олівцем і блокнотом. Усе, що оточувало його в дитинстві, спливало в пам’яті й просилося на папір...

Іллюшка дивився на сусіда закоханими очима.

— То ви теж, виходить, козинський...

— Жив недалечко звідси. І на старості вирішив тут поселитися. Кращого місця ніде немає!

Хлопці задирають голови. Десь за Дніпром народжуються легенькі хмарини; вони ростуть, темнішають і, немов казкові човни під вітрилами, гордо пливуть над лугами, а потім ховаються в широкій гавані, за гострими зубцями соснового бору. Дійсно, кращого місця ніде не знайти!

* * *

По піску Юрко з’їхав у глибоку яму. Дядя Максим казав, що тут буде у нього басейн. Справжній басейн із живою рибою. І ще говорив художник:

— Ось побачите, хлопці: тільки побудуюсь, злітатиметься до мене в гості все птаство, всі мешканці лісу ходитимуть. Вони давно дружать зі мною.

Змірявши яму (води буде з головою йому), Юрко виліз нагору. І тут він побачив на огорожі шпака. О, уже перший гість прилетів до художника!

Шпак підозріло глянув на хлопця, стріпнув крильцями і зник за тином. Цікаво, що він там знайшов? Юрко тихенько прокрався на вулицю. А де крилатий гість? Пропав, ніби корова язиком злизала!

Хлопець заліг у рівчаку, причаївся. І раптом помітив: шпак висунувся з отвору поштової скриньки, прибитої до хвіртки. Оце дивина! Жива «пошта» прийшла дядькові Максиму! Мабуть, велика фанерна скринька здалася птахові шпаківнею.

— Іллюшко! А йди-но сюди! — гукнув Юрко.

Розсунулись дошки паркану, і в щілині показалася білява хлопчача голова.

— Що таке?

— Дивись...

Шпак випурхнув зі скриньки і примостився на хвіртці. Побачивши близько двох малюків, крикнув пронизливо, ніби пригрозив: «Геть, шибеники! Чого тут лазите?» У ту ж мить дві голівки пірнули в зелені зарості, і птах, заспокоївшись, полетів за здобиччю.

З кущів знов блиснули цікаві до всього оченята.

— Юрко! Давай глянемо, що він робить у скриньці...

— Не треба. Узнає — не повернеться.

— Ну, трішечки. Подивимося — і все.

Ох, і нетерплячий оцей Іллюшка! Прямо біда з ним. Чесно кажучи, і Юркові кортить скоріше розгадати шпачиний секрет, але ж він уміє тримати себе в руках.

— Добре, пішли, — нарешті погоджується Юрко. — Тільки слухай — руками не чіпати!

Вони обережно відхилили кришечку скриньки, а звідти: чик-чик-чик...

— Пташенята!

— Дзьобики повідкривали!

— Бідні, їсточки хочуть...

Іллюшка порився в кишенях.

— У мене яблуко є. Солодке-солодке!

Іллюшка ткнув шматочок яблука немічному, в чорному пушку шпаченяті.

— Не хоче...

— Постій тут, я за пиріжком збігаю. Мати сьогодні спекла.

Юрко метнувся додому, прибіг назад захеканий і тиць кусок пиріжка в гніздо. Пташенята — ніякої уваги. Збилися в купку, сховали дзьобики і спокійно дрімають.

— Шпак летить! — крикнув Ілля.

Хлопці, мов їх кропивою вжалили, кинулись геть від тину і з розгону — шелесть у рівчак!

Шпак відчув щось недобре. Подивився в один бік, у другий, оглянув свою хатку і, не знайшовши чогось підозрілого, стрибнув до свого гнізда.

Із засідки почулися притишені голоси:

— Ілько, ти помітив, що в нього в дзьобі?

— Якийсь гачок...

— Не гачок, а черв’як. Дивитись треба!

— То давай і ми черв’яків накопаємо!

Хлопці вилізли з рівчака і, пригнувшись, шмигонули повз огорожу. Чик-чик-чик — донеслось із скриньки-шпаківні. «Он хто попискував!» — здогадався Юрко.

* * *

— Мамо, що ми бачили! — випрямило тоненьку шийку шпаченя. — Піднялась криша, і над самісіньким гніздом засвітились чиїсь очі. Великі-великі очі!

«Невже оті хлопці сюди полізли?» — з тривогою подумала шпачиха.

— А вас ніхто не чіпав?

— Ні, мамо. Тільки їсти приносив. Таке несмачне, таке кисле...

— Ну, бачите, нічого страшного не трапилось. Спіть спокійно, мої чорняві!

* * *

Хлопці поверталися з берега. Іллюшка ніс лопату, а Юрко — баночку з черв’яками. Те, що вони угледіли, стривожило їх: біля хвіртки терся здоровенний чорний котяра; він ласо облизувався, зиркаючи хижим оком на шпаківню.

— Юрко, ваш Пірат усе рознюхав!

— Тпруськи, проклятущий! — крикнув Юрко і жбурнув у кота грудкою. Пірат, мов тінь, прослизнув під тином.

«Що він там накоїв?» — схвилювався Юрко. Він добре знав Пірата. Спритний і сильний, кіт виловив усіх мишей і пацюків не лише в своєму дворі, а й у сусідів. За це шанувала його бабуся. І прощала котові будь-які грішки: поласує той сметаною чи принесе пташеня з лісу, — тільки полає для виду.

Не гаючи часу, хлопці кинулися до гнізда. І полегшено зітхнули: не встиг нашкодити! Усі п’ятеро шпаченят були на місці!

— Як будемо годувати? — звернувся Іллюшка до друга. — Черв’яки он які довгі, ще подавляться малюки...

— Знаєш що? Принеси ножиці!

Товстий, неповороткий, Ілля на диво швиденько метнувся додому. А по хвилині повернувся з довгими садовими ножицями.

Розрізали черв’яка на п’ять кусочків.

— Дивись, Юрко, їдять! Навіть не пережовують!

Дійсно, шпаченята довірливо підставляли роззявлені дзьобики. Одержавши свою частку, миттю ковтали її. Смішні, галасливі, тяглися одне перед одним до хлопчачих рук. Та скоро стомились і, знеможені, опустили голівки, заснули.

— Пішли звідси, — шепнув Юрко. — Хай подрімають.

— А що з Піратом робити?

Юрко насупив чорні бровенята, задумався.

— Може, чергуватимемо? До обіду я, а після обіду ти.

— А вночі?

— Тоді так: прив’яжемо Пірата мотузкою. До пакола, як телят припинають...

* * *

— Мамо, знаєш, хто до нас приходив? Сам чорний, вуса довгі й кігті на лапах...

— Вусатий, з кігтями? — жахнулась шпачиха. — Стережіться його, дітки!

* * *

Хтось настирливо тарабанив у шибку. Прокинувшись, Іллюшка побачив за вікном свого друга. Юрко стояв блідий і ледве стримував сльози. Ілля накинув сорочку, штанці й прожогом вилетів у двір. Злякано закліпав очима:

— Що трапилось?

— Пірат одне шпаченя украв. Дивлюсь, наминає щось, злодюга... Тільки пір’ячко лишилось.

— З пакола зірвався?

— Та ні. Вночі страшенно нявчав. Бабусі жаль стало — відпустила.

Хлопці стояли один проти одного, розгублені, мовчазні.

— Що ж тепер робитимемо? — з гіркотою мовив Іллюшка.

— Дядю Максима треба знайти.

— У Києві? Заблудимось...

— Давай листа напишемо!

* * *

Відправивши листа, хлопці по черзі сиділи біля хвіртки до самого вечора. Виглядали вони сусіда і весь наступний день, і другий, і третій. Нарешті, четвертого дня, коли вже сутеніло, між соснами замаячила знайома постать.

— Дядю Максиме! Дядю Максиме! — загаласували хлопці й помчали йому назустріч.

— Розказуйте, що за біда тут сталася, — баском загудів художник. — Не міг ніяк второпати з вашого листа.

Юрко з Іллюшкою навперебій загомоніли про те, як знайшли гніздо, як годували пташат і який злочин вчинив кіт.

Дядя Максим приклав вухо до скриньки, прислухався:

— Живенькі, шарудять! — обличчя його посвітлішало. — Шпак поселився у скриньці! Просто неймовірно!

Друзі з нетерпінням чекали, що ж придумає художник для врятування пташиної сім’ї.

Дядя Максим повісив на кілок плащ, портфель і скомандував:

— Несіть молоток, гвіздки! І дроту пошукайте!

Сам пішов за хату, притяг стареньку драбину.

До паркану міцно прибив високу жердину, потім обережно зняв з гачків скриньку і дротом прикріпив її вгорі.

— О, тепер справжня шпаківня! — сказав задоволено. — Пірат уже не залізе туди.

Дядя Максим спустився на землю.

— До речі, а де цей розбійник?

— Ми арештували його, — сказав Юрко і загадково підморгнув Іллюшці.

— Як то — арештували?

— Ходіть, покажемо.

Усі троє пішли в Юрків сад. Тут, під грушею, стояла догори дном розсохла дерев’яна діжка. Юрко навалився плечем, перехилив діжку — і з-під неї, як очманілий, вискочив Пірат. Кинувся до груші і — раз-раз-раз! — видряпався на саму верхівку. А тоді як закричить: «Мя-я-у!» Мовляв, більше не буду, простіть мене, людоньки!

— Отож дивись, злодюго! — пригрозив йому Юрко.

* * *

— Іллюшо! Юрасю! — гукнув через тин художник. — Скоріше сюди!

В одну мить хлопці були у дворі дяді Максима. Господар метушився біля хати, схвильовано поправляв окуляри на носі:

— Шпаченята вилетіли! Он вони!

На осокоровій гілці, що нависла над тином, сиділи молоді шпаченята. Мати-шпачиха перескочила на вищу гілку і щось скоромовкою загомоніла до дітей, ніби підбадьорювала їх, запрошувала до себе.

Одне шпаченя присіло, напружилось і пурхнуло до матері. Ось воно повисло на гілочці, злякано затріпотіло крильцями, а коли твердо стало на ноги, переможно запищало на весь двір. За сміливцем потяглося друге, потім — третє і четверте шпаченя. А мати забралася ще вище і знову кликала до себе малюків.

Хлопці, нібито вони самі вчились літати, стрибали й верещали від радості. І поки вони носилися круг осокора, дядя Максим щось спішно черкав олівцем у блокноті.

— Гей, козаки, оцініть роботу! — і простяг аркуш паперу.

Глянули хлопці — аж у долоні сплеснули. На малюнку — двоє шпаченят. Ну просто живі! І чимось схожі на них, Юрка та Іллюшку. Такі ж веселі, меткі, невсидющі!

Хлопці стояли посеред двору, захоплені красою життя і його відблиском — простенькою картинкою художника. А на верхів’ї осокора співала, аж захлиналась, дружна сім’я шпаків.

* * *

— Мамо, то це вони — рятівники наші? Це вони підняли шпаківню аж до хмар?

— Вони, дітки, вони.

— А літати вони вміють?

— І літати, і плавати, і будувати — все вміють. А чого не вміють — вчаться.

— А хто ж вони такі?

— Люди. Найкращі друзі наші.

Віктор Близнець

1. Назви героїв оповідання.

2. Чому шпаченята боялися будь-якого грюкоту?

3. Ким призначив Юрка художник дядя Максим на час свого від’їзду?

4. Знайди й зачитай опис зовнішності художника.

5. Чому дядя Максим обрав професію художника?

6. Що малював художник і чим особливі були його роботи?

7. Що, замість миші, знайшов Юрко у дворі дяді Максима?

8. Як Юрко та Іллюша годували пташенят?

9. Від кого хлопці намагались їх уберегти?

10. Яку шкоду все-таки зробив Пірат?

11. Що придумав художник, аби врятувати пташине сімейство від Пірата?

12. Що несподівано побачив художник, а потім — і друзі-хлопчики?

13. Яку оцінку вчинкові своїх рятівників дала шпачиха?

Пригоди голубого папуги

(Скорочено)

Папугу звали Антось, жив він на останньому поверсі найвищого в місті будинку в дивному помешканні старенької пані Магди. Антося їй подарував онук-моряк. Він завжди привозив зі своїх мандрів щось цікаве: були в квартирі величезні рожеві мушлі з Червоного моря, був японський пузатий божок, який хитав головою, коли до нього торкнутися, був справжній бумеранг з Австралії. І всі ті речі пані Магда дуже любила й навіть час від часу розмовляла з ними.

Таке трапляється зі старими самотніми людьми, коли їм буває сумно.

Коли ж у квартирі з’явився голубий папуга, пані Магда вирішила будь-що навчити Антося людської мови. І одного ранку папуга таки озвався. Бабуся саме підмітала кімнату, коли несподівано почула:

— І нащо воно тобі здалося?

— Що? — розгублено спитала пані Магда, не вірячи своїм вухам.

— Та ото прибирати з ранку до ночі. Краще б дала мені зернят.

— Господи! Я ж казала! А мені ніхто не вірив. Та це не папуга, а просто феномен! — Бабуся любила різні розумні слова.

Тепер у затишному помешканні балачки не вщухали з ранку до ночі. Антось виявився дотепним оповідачем, та й бабуся бачила на своєму віку багато цікавого. Отак вони й жили б собі весело та безжурно, якби не трапилась одна, здавалося б, незначна подія. Якось до їхніх дверей приблукав безпритульний рудий котяра.

Того дня надворі шуміла злива — і вітер, здавалося, от-от відірве від землі їхній будинок і закрутить-понесе світ за очі. Кіт так жалібно занявчав під їхніми дверима, був такий мокрий і так тремтів од холоду, що пані Магда лишила його в себе жити. Назвала вона кота Чаком, бо дуже любила дивитися бойовики з Чаком Норрісом. Бабуся бавилася з котярою, як з новою іграшкою, а той терся їй об ноги й нявчав, мов мале кошеня. Та Антось раз у раз ловив на собі хижий погляд жовтих котячих очей. І від того погляду йому ставало моторошно.

Однієї ночі Антосеві приснився страшний сон. Чак з пані Магдою сидять на кухні за столом, п’ють чай із блюдечок, і кіт говорить людським голосом, тільки піднявкує трохи:

— Мняса не хочу, хочу мнякеньку пташечку. Я ще ніколи не куштував голубих папуг. Їв голубів і горобців, та папуга, мабуть, смачніший. Яка з нього користь? Мишей ловити не вміє, а розмовляю я краще за нього.

Після цього Антосеве життя стало зовсім нестерпне.

Він і хотів би забути жахливий сон, та жовті котячі очі невідступно стежили за ним. І папуга замислив втечу: «Повернуся до Африки. Все-таки батьківщина. А вона хай лишається сама. Хай говорить із цим рудим котярою. Хай йому розповідає свої багатосерійні кольорові сни».

Той день пані Магда запам’ятала надовго. Був понеділок, тринадцяте число. Вона тяжко зітхнула — від її онука-моряка вже три місяці не було жодних звісток. Нашвидкуруч поснідала, відрізала котові чайної ковбаси, папузі сипонула зернят, взяла сітку й пішла до крамниці. Бабуся була така засмучена, що, виходячи, забула причинити двері до кімнати, де стояла Антосева клітка. Вони немовби запрошували Чака:

«Ну, скоріше! Хапай цього пихатого папугу! Теж мені феномен! Подумаєш, розмовляти він уміє!» А папуга в цей час так поринув у свої мрії про Африку, що нічого навколо не помічав. І коли зовсім поруч побачив котячу морду, то мало не зомлів із переляку.

«Ні, я так просто з’їсти себе не дам!» — подумав папуга й щосили зарепетував:

— Рятуйте!!! — у нього самого заклало вуха, а котисько від несподіванки підстрибнув аж до стелі й прожогом вилетів із кімнати.

Тепер Антосеві треба було діяти швидко й рішуче — він підлетів до кватирки й випурхнув на вулицю. Звідси, згори, видно було безліч кубиків-будинків. Ген далеко мерехтіла ріка, а люди здавалися маленькими, несправжніми, як ляльки. Під самим будинком світилася велика зелена літера «М».

Антось опускався все нижче і нижче, аж поки опинився біля блискучої літери, а тоді над головами людей пірнув у загадкові двері. Те, що трапилося далі, було схоже на химерний сон. Голубий папуга побачив, як до просторого залу, куди він прилетів разом із людською юрмою, в’їхали довжелезні блакитні вагони. Біля дверей вагонів утворилися суцільні живі клубки. І ті величезні людські клубки, пульсуючи, смикаючись і зойкаючи, якимось дивом увіпхалися всередину.

Неначе велетенська риба ковтнула тих людей, а тоді голосно клацнула пащекою-дверима, вдоволено зітхнула і рвонула вперед, у морок тунелю.

Голубого папугу, немов пір’їнку, підхопило й понесло за вагонами, і, хоч як він пручався, стріпуючи своїми маленькими крильцями, нічого вдіяти не міг. Його тягло з шаленою швидкістю темними коридорами, що їх де-не-де освітлювали ліхтарі. Вони блимали з боків прудкими жовтими зірочками.

Від тієї круговерті в голові в Антося замакітрилося, і він уже не міг зрозуміти: чи то ліхтарі, чи тисячі котячих очей видивляються-пильнують за ним із темряви.

Коли Антось отямився, його здивувала тиша. Так, після гуркоту вагонів і свисту вітру навколишня тиша видавалася дивною й підозрілою.

«Нічого собі подорож до Африки! — подумав Антось. — Не встиг відлетіти від дому, як потрапив у пастку. Якби хоч знати, що воно таке. Куди поділися потяги, чому не видно ліхтарів, і взагалі — як я сюди потрапив?»

Поступово Антосеві очі звикли до темряви, і він побачив, що лежить у маленькій нірці чи печері, встеленій м’якими папірцями. Вони зашаруділи, коли Антось спробував розправити крила. Тієї ж миті почулося швидке дріботіння, і до нірки забігла руда миша. Вона кумедно стрибала на задніх лапках, а в передніх тримала тьмяний ліхтарик.

— Як ви себе почуваєте? — пропищала руда миша й уважно подивилася на Антося.

— Нормально, — ледве прошепотів украй розгублений папуга.

— Ну, тоді летіть за мною. Але, глядіть, не відставайте. Коридори в нас довгі й покручені. Стежте за моїм ліхтариком, бо загубитесь.

Антось пропхався за мишею крізь отвір, нарешті зміг розправити крила й полетів за світлом ліхтарика, озираючись навкруг.

«Де ж це я опинився? — вже вкотре запитував себе Антось. — І чому ця миша розмовляє?!»

Раптом миша шаснула кудись убік, Антось кинувся за нею і відчув якусь перепону — то були старі рипучі дверцята.

Наступної миті він завмер на порозі довгої зали, мружачись від яскравого світла, що його випромінювала величезна кришталева люстра, підвішена до стелі.

Антось озирнувся. Під стінами зали сиділо кілька десятків різних тварин. Були тут коти й собаки різної масті й породи, кілька сімей морських свинок та хом’яків. Особливо великий був гурт білих мишей. Вони сиділи зовсім близько біля Антося, порозкладавши позад себе довгі рожеві хвости, і напружено дивилися на нього блискучими намистинками очей.

Посеред зали на ящику з-під помаранчів сиділа зморшкувата мавпа. Вона підперла голову лапою й уважно розглядала папугу. Врешті промовила тихим застудженим голосом:

— Ну от, у нашому товаристві з’явилася перша пташка. Так би мовити, перша ластівка. Даруйте, дорогий папуго, за гру слів, — мавпа вишкірила зуби у ввічливій посмішці. — А тепер розкажіть нам, як ви потрапили в метро? Що вас спонукало полишити наземний світ і спуститися в морок невідомості?

— А ви? Як тут опинилися ви й чому розмовляєте? — Антось зовсім розгубився під пильними поглядами десятків очей.

— Е, ні, дорогенький, перепрошую, спершу новачок має розповісти свою, так би мовити, життєву повість, а тоді вже ми вирішуємо. Не соромтеся — можете ось на люстру злетіти.

Папуга злетів на велетенську люстру. В сяєві тисяч кришталевих шкелець кожна пір’їнка на ньому вигравала-мінилася блакиттю. Антось відчув, що звірі милуються ним, і це його трохи збадьорило. Але тепер, коли голубий папуга спробував описати всі свої злигодні, вони почали видаватися йому не такими вже й страшними. І вся його історія зайняла лише кілька хвилин.

— Оце й усе? — спитала маленька сіра кішечка з сумними очима. Решта звірів обурено зашуміла.

— Тихіше! — зморшкувата мавпа, яка весь цей час мовчки сиділа на ящику, підвела лапу, і всі замовкли. — Тепер нема чого повчати папугу. Радити всі вміють. А хто б із вас згодився жити поруч із хижаком, який будь-якої миті може тебе з’їсти?! Мавпа обернулася до папуги:

— Ти на них не ображайся. Розумієш, нам усім не пощастило з господарями. Тому ми й опинилися тут. Мене ось також привезли з Африки. Деякі люди чомусь вважають, що коли не привезти з Африки папугу або мавпу, то нічого туди й їздити, — мавпа безнадійно махнула лапою. — Знаєш, у мого господаря була дочка. Мене й досі дрижаки хапають, як про неї згадаю. Не думай, вона мене не била, не смикала за хвоста й не припинала до ніжки стола. Ні! Зате вона цілісінькі дні пхала мені до рота шоколадні цукерки, зав’язувала бантики і поливала парфумами. Тьфу! І досі гидко згадати, як від мене тхнуло. І все намагалася поцілувати мене просто в ніс! — Від самої згадки про це мавпу пересмикнуло.

— Ну, і що я мала робити? — вела вона далі. — Спершу тікала від неї на шафу, та вона мене й там діставала. Потім я вилазила по фіранках на карниз. То вона пристосувала спеціальну драбинку, щоб мене звідти знімати. А одного разу я з розпачу стрибнула на люстру. Висіло там кришталеве одоробало, схоже на цю нашу підземну, тільки менше. Як я на неї з розгону скочила, люстра не витримала, зірвалася з гака й так торохнула об підлогу, що мало її не провалила. Сусіди думали — землетрус... — Мавпа тяжко зітхнула:

— Я поламала лапу, але мене й не подумали лікувати. А от люстру жаліли всі. І в усьому була винна я. Думали вони, думали, куди мене подіти, і знаєш, до чого додумалися? — мавпа з гіркою посмішкою глянула на Антося. — Вирішили віддати мене для дослідів! А я в цей час сиділа під столом і уважно прислухалася. Гадаєш, лише ти такий розумний? Умієш розмовляти, дивишся телевізор... Ха! Та це вміють усі звірі! Просто ти такий дурний, що про це розповів! Хіба можна довіряти людям? Треба знати все, що вони роблять і збираються робити. Так і чекай якоїсь капості не сьогодні, то завтра!

Антось спробував щось сказати на захист людей, але мавпа випередила його й майже закричала:

— І не заперечуй! Ти, певно, хочеш сказати, що твоя бабуся не така! Можливо, хоч я в цьому сумніваюся. Мені такі люди не траплялися. А втім, виняток, як то кажуть, лише підтверджує правило. Де б я була зараз, коли б вірила людям?

Цього разу голубий папуга навіть не намагався заперечувати.

— Коли мене запхали в господарську сумку й повезли на метро до медінституту, я зрозуміла, що це мій єдиний шанс утекти. Я сиділа в сумці тихо, як мишка, а коли ми почали опускатися рухомими сходами, потроху відкрила її — вистрибнула і щодуху пострибала по плечах і спинах людей униз. Туди, звідки долинав шум потягів. Поламана лапа боліла страшенно, але я таки дошкутильгала до тунелю й утекла від усіх!

На цьому місці мавпа урвала свою розповідь і поглянула на Антося уважно й підозріло. Папуга озирнувся. Усі звірі, які зібралися навколо мавпи, теж пильно дивилися на нього.

— Невже ви мені не довіряєте? — від образи в папуги затремтів голос.

— Лише ти розмовляв з ними, — озвалася сумна сіра кішечка. — Усі ми постраждали через людей. Кожного з нас колись маленькими люди взяли до себе жити, кожен полюбив свого господаря. І навіть мавпа любила свою дівчинку, хоч та її й мучила.

Мавпа спробувала заперечити, але кішечка сумно поглянула на неї, і та змовкла.

— А потім, коли ми людям набридли, нас прогнали або просто «забули» перевезти на нову квартиру... — сіра кішечка сумно похилила голову — видно, згадувала щось своє.

У цей час велетенська люстра почала блимати, бліднути й за мить погасла. Навколо запанувала цілковита темрява.

— Слухайте, а ви не могли б мене вивести звідси? — папуга спитав про це захриплим від хвилювання голосом.

Звірі мовчали. Він лише чув хекання, сопіння й шарудіння. Серед суцільної темряви моторошно світилися лише жовті й зелені котячі очі. Та враз заговорила мавпа:

— Ні, дорогенький! Не такі ми дурні, щоб відпустити тебе до людей. Ти ж їм усе розбовкаєш. Знаємо ми таких вундеркіндів! Сидітимеш під землею разом із нами! — мавпа засміялася хрипким голосом, а тоді враз урвала сміх і суворо наказала: — Заберіть цього боягуза й замкніть у найтемнішій норі! — ляснула в долоні, й Антось відчув, як хтось міцно схопив його за лапки й потяг коридором.

— Заждіть! Ви не зрозуміли! Я нічого про вас не розкажу!

Та все було марно. Рипнули дверцята, й Антося грубо ввіпхнули до якоїсь вогкої й холодної нори.

Скільки він просидів там у темряві, Антось не знав.

Страшенно хотілося їсти, а головне — пити. Та враз він стріпнувся й прислухався — хтось швидко дріботів коридором.

Кроки спинилися біля дверей, і той хтось пошкрябав у двері.

Антось наполохано мовчав.

— Це я, не бійтеся! — Папуга упізнав писк рудої миші й полегшено зітхнув. — Зараз я спробую витягти вас звідси, але стережіться. Нас можуть кожної хвилини схопити, і тоді мавпа запхає нас у таке підземелля, звідки ми ніколи не вийдемо. А тепер — у дорогу! Тримайтеся за мого хвоста.

Миша встромила йому до дзьоба свого хвоста й щодуху побігла темним покрученим підземним коридором. Урешті зупинилася й пропищала:

— Зараз ви побачите, чим займається наша вельмишановна мавпа. Не лякайтеся, ми вийдемо на станцію метро. Тепер саме година пік, і нас ніхто не помітить.

Миша подріботіла вперед і поманила папугу лапкою.

Вони стояли на рейках. Здалеку чувся шум поїзда, тож миша шаснула до невеличкого ледь помітного отвору. Антось пірнув за нею і, ступивши кілька кроків, опинився на холодній мармуровій підлозі. Навколо сновигали заклопотані люди, а під стіною на розкладеній газеті сиділа мавпа.

Тільки тепер вона була зовсім не схожа на себе. На голові мала пожмаканий кашкет з поламаним козирком, одягнена була в засмальцьовані штани й куфайку, а в лапах тримала стару гармошку. Враз мавпа прокашлялася, розтягла міхи гармошки й заспівала хрипким, застудженим голосом дуже жалісну пісню:

Ніхто мене не любить,

ніхто не поважає,

піду я у садочок,

наїмся хробачків.

Великих та маленьких,

червоних та біленьких,

товстеньких та тоненьких,

огидних хробачків.

Мавпа схилила голову на гармошку, голос її затремтів, а плечі здригалися в удаваних риданнях. Біля мавпи почали збиратися люди. Якась жаліслива тітонька кинула на простелену газету дві гривні, хтось поклав булочку, а маленька дівчинка сумно глянула на банан, який щойно збиралася з’їсти, і простягнула його мавпі.

Антось помітив, як мавпа задоволено вишкірила зуби — посміхнулася, дивлячись на банан. Та миша вже тягла Антося назад у потайний хід.

Коли вони знов опинилися в темному тунелі, миша пропищала:

— Ось тут таємний вихід нагору. Далі ви зможете летіти без мене.

Антось не знав, що казати. Він лише вдячно схилив голову, а тоді висмикнув зі свого хвоста найкрасивішу блакитну пір’їну і простягнув рудій миші:

— Це вам від мене на згадку!

На цьому, власне, і закінчуються пригоди голубого папуги Антося. От тільки хочеться, щоб ви знали, якого листа написала пані Магда своєму онукові-моряку через кілька днів після цих подій.

«Дорогий онучку!

У понеділок, 13-го числа, мала я велику радість і велику біду. Вранці, як повернулася з крамниці, знайшла у дверях телеграму, з якої довідалася, що ти живий-здоровий, пливеш на своєму кораблі й за якісь півроку будеш удома. Так мені стало радісно, що я мало не заспівала. Вбігла до кімнати, щоб розповісти про це Антосеві, і побачила, що клітка порожня! Я прожогом кинулася на кухню, де живе у мене кіт Чак, але той сидів тихо-мирно, і жодної голубої пір’їни не знайшла я коло нього. Коли це раптом чую якесь шарудіння — бачу, сидить мій Антосик на своєму звичному місці.

Мокрий весь, бо дощ надворі, а крила в нього не голубі, а сірі якісь, наче землею присипані.

Аж тут він випурхнув із клітки, підлетів до кота й сів йому просто на голову. Я від подиву заклякла на місці. Антось нахилив голівку і почав щось нашіптувати Чакові на вухо!

Я розумію, що ти можеш мені не повірити — вирішиш, що я зовсім з глузду з’їхала, але це — щира правда!

І знаєш, відтоді кота немов підмінили. З кухні до кімнати він взагалі не заходить, до Антося й близько його не підведеш, і, головне, він став... вегетаріанцем! Вживає лише молоко та сметану. А оце нещодавно вподобав моркву й помідори. Тепер двері моєї квартири не замикаються.

Усім кортить почути папугу-феномена й побачити кота-вегетаріанця. Так що сумувати мені тепер ніколи.

Приїжджай, онучку, скоріш. Побачиш і почуєш усе сам.

Цілую тебе. Не забувай вдягати теплі шкарпетки!»

Леся Воронина

Бумеранг — зброя у формі зігнутої палиці, яка сама повертається до того, хто її кинув.

Феномен — рідкісне, особливе явище чи людина з незвичайними здібностями.

Замакітрилося — запаморочилося.

Одоробало — великий, громіздкий предмет.

Вегетаріанець — той, хто не вживає м’яса, а харчується тільки рослинною й молочною їжею.

Вундеркінд — надзвичайно обдарована дитина.

1. Кого пані Магда вирішила навчити людської мови?

2. Який сон приснився Антосеві?

3. Куди з вулиці потрапив голубий папуга?

4. Кого зустрів у метро Антось?

5. Яку історію розповіла мавпа голубому папузі?

6. Чим займалася мавпа в метро?

7. Хто допоміг Антосеві вибратися з тунелю?

8. Що голубий папуга залишив на згадку про себе рудій миші?

9. Знайди і зачитай, якого листа написала пані Магда своєму онукові-моряку.

10. Чи є в тебе домашні тварини? Як ти поводишся з ними?