Українська література. Підручник для осіб з особливими освітніми потребами (F70). 6 клас. Дмітрієва

Бережімо природу

Розмова з другом

Ліс зустрів мене як друга

горлиць теплим воркуванням,

пізнім дзвоном солов’їним,

ніжним голосом зозулі,

вогким одудів гуканням,

круглим циканням дроздів.

Ліс зустрів мене як друга

тінню від дубів крислатих,

смутком білої берези,

що дорожчий нам за радість,

кленів лапами густими,

сосни гомоном одвічним,

срібним шемранням осик.

І до друга я звернувся

із промовою такою:

ти рости на втіху людям,

отіняй кохання чисте,

бережи нам світлі ріки,

що полям несуть вологу,

що запліднюють сади.

А за кожну деревину,

що піде нам на будови

чи на щогли корабельні,

ми нові гаї посадим,

щоб земля була весела,

як веселе птаство в лісі,

як веселі дерева.

Максим Рильський

1. Уважно прочитай вірш мовчки й уголос.

2. Співом яких птахів зустрів ліс ліричного героя?

3. Які дерева були в лісі?

4. З якою промовою ліричний герой звернувся до лісу?

5. Що необхідно робити, аби земля була весела?

6. Як ти турбуєшся про збереження природи?

7. Яке порівняння використовує поет на початку вірша?

8. Які епітети вжито в поезії?

Папуга з осінньої гілки

Вже була осінь.

Він сидів на гілці між великих яблук і верещав:

— Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу!

Над яблунею вгорі було нескінченне небо. Там літали всякі птахи, а ще вище над ними — літаки.

У нього аж голова запаморочилася, коли глянув угору.

До землі було ближче.

На землі лежало жовте листя, а між ним — яблука.

Серед яблук ходило допитливе цуценя. Нюхало їх і гидливо відверталося.

— Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу!!! — заверещав папуга до цуценяти.

Цуценя здивовано подивилося на зеленобокого папугу і сказало: «Гав!»

Папуга помовчав і теж несподівано для себе гавкнув.

Цуценя від здивування аж сіло. На гілці сидів не собака, а подавав собачий голос.

Цуценя ще трохи посиділо, подумало і побігло по хлопчика. Хай подивиться на цю чудасію.

А до папуги вже почали злітатися горобці.

— Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу! — загукав він до них.

Це були всі слова, яких навчила папугу старенька бабуся, його господарка.

Він не вмів розповісти горобцям про свою біду.

А трапилося ось що. Бабуся пішла з дому й лишила кватирку відчиненою.

Папуга літав-літав по кімнаті. Говорив-говорив сам із собою про кашу. Залетів на кухню. Позаглядав у каструлі. Каші ніде не було. Аж чхнув сердито.

Підлетів до кватирки і вистромив дзьоба.

Там, надворі, було дуже цікаво. По вулиці прогув великий пузатий автобус, пробіг, насвистуючи, спортсмен. Папуга теж свиснув, та спортсмен не почув. Тоді папуга радісно гукнув до нього:

— Пор-ра вставать! Пор-ра вставать! Вар-рить кашу!

Але спортсмен був уже далеко — тільки майка синіла.

Папуга сумно подивився на ту синю майку й так же сумно сказав:

— Пор-ра вставать...

Посидів-посидів, подивився-подивився і полетів туди, у світ за вікном.

Пролетів над котом у дворі. Кіт побачив його, підстрибнув і нявкнув.

А папуга вже був далеко.

Він летів над річкою, над рибалками і над рибами у воді.

Дивувалися рибалки: і що воно за птаха незвичайна? Не голуб, не дятел, не синиця, не горобець... Просто дивина. І боки в неї зелені.

Ніхто з тих рибалок не бачив папуг, бо біля річки папуги не водяться.

А папуга літав цілісінький день і всього-всього набачився: людей, машин, будинків, стовпів, афіш... І навіть базар побачив та футбол на стадіоні.

Потім він утомився. І сів на цю яблуню перепочити.

Відпочивав і роззирався навкруги. Куди ж це він залетів? І злякався: заблукав!

— Пор-ра вставать, — сказав тихо й мало не плачучи. — Вар-рить кашу.

Але йому ніхто нічого не відповів.

Довкола було тихо, тільки листя безшелесно падало з дерева.

Сидів папуга на гілці і не знав, що йому робити. Треба летіти туди, але забув куди.

Тут і надбігло до дерева цуценя, що гналося за дзвінкою осою.

Оса полетіла, цуценя лишилося.

— Гав!!! — сердито сказало їй услід цуценя і стало гратися яблуком.

— Гав!!! — гукнув до нього згори папуга.

Отоді цуценя здивувалося і побігло по хлопчика.

А горобці вже з усіх боків обсіли гілку й войовниче настовбурчили пір’я.

— Жив-жив! — загукали до папуги.

— Жив-жив! — загукав він до них.

Горобці подумали, що цей дивний птах із зеленим пір’ям на боках задається перед ними. Ще й перекривляє їх.

— Жив-жив! — закричали на нього грізно.

— Жив-жив! — відповів їм радісно папуга, бо не знав, що вони на нього сердяться.

Тут до нього підлетів гороб’ячий командир і боляче смикнув за зелене пір’я.

— Жив-жив! — мало не плачучи, попрохав папуга, щоб його не чіпали.

Але горобці не знали того і з усіх боків стали смикати з нього пір’я.

Кепсько було б папузі, якби цуценя не привело хлопчика.

— Гав! — гукнуло цуценя на горобців, і вони пороснули в усі боки.

Знали, що цуценя сердите, якщо його не слухаються.

Хлопчик заліз на яблуню і зняв папугу.

Папуга притулився до його грудей і сказав:

— Пор-ра вставать! Вар-рить кашу!

— Ти молодець! — мовив до нього хлопчик. — Ти говориш!

— Ти молодець! — чітко сказав папуга.

— Пірат молодець, — показав йому хлопчик на цуценя. — Це він тебе врятував од горобців.

— Пір-рат молодець! — погодився папуга.

Тепер він живе у хлопчика. І вже вивчив багато-багато слів.

Щодня грається з хлопчиком і з Піратом.

Часто підлітає до вікна і дивиться туди, в зимовий день. Там літають, збиваючи сніг із гілля, сірі горобці.

І, мабуть, папуга думає, як би з ними подружитися, а потім навчити їх говорить.

Хлопчикові й Піратові папуга про те нічого не казав.

Напевно ж, то його таємниця.

Можуть же бути і в папуг таємниці?

Михайло Слабошпицький

1. У кого жив папуга, що вмів говорити?

2. Як папуга опинився на вулиці?

3. Що побачив папуга, літаючи надворі протягом дня?

4. Де зупинився птах, щоб перепочити?

5. Як до папуги поставилися горобці?

6. Хто врятував папугу від небезпеки?

7. Де він став жити?

8. Яка таємниця з’явилась у птаха?

9. А ти зустрічав(-ла) папуг, що вміють говорити?

Гусенятко

(Скорочено)

Гусенятко розплющило одне очко, потім друге, пискнуло і — народилося. Мама подивилась на нього, вкрила його крилом і заплакала: вночі гуси мали відлітати. Її чоловік з табуном і старшими дітьми зранку подався політати над полем і плавнями перед відльотом. Гуска лишалася на пізнім своїм осіннім яйці. Вона ще мала надію, що з цього яєчка нікого не буде, — аж на і є, знайшлося: згорблене, вогке, сумне, з прилиплою шкаралупкою на дзьобику, гусенятко обсихало під маминим крилом і не знало, що двоє його братів і четверо сестричок народилися ще у травні, весною, коли й треба, а воно — восени, сьогодні, коли іній цвіте на зеленім лататті і давно вже не чути голосу їхніх найближчих сусідів-деркачів.

Гуска думала: що робити? Летіти з дітьми через три моря і так нелегко, а це, сьоме, сьогоднішнє, куди? Під крило його не візьмеш і на спину не покладеш — упаде. А тут на дзьобі уже зима, заплава замерзне — що тоді? Зимувати з малим? А вітер, а сніг, а мороз та лід, а лисиці, тхори, куниці, кібчики, приблудні коти, собаки, а мисливці, а їсти що? Пропали...

Гуска підняла крило і глянула на свого мізинчика: гусенятко кисло кліпнуло на маму і заснуло.

— Горе мені з тобою та й годі...

Між очеретом за лугами при озимині з прощального низького сонця вилетів з дітьми гусак — летів-летів і прилетів. Діти стали чиститись. Їхні набиті вола ходили під молодими жовтими дзьобами, наче діти цю ніч нікуди не збирались.

Гусенятко визирнуло з-під маминої ноги і побачило тата. А тато побачив його.

Він поправив крило і сказав мамі:

— Лети повечеряй. Але дивися, не попади під літак над озиминою.

— Добре, — сказала мама. — Лечу.

— Лети по сірому. По синьому не лети. І не кричи. Над очеретом бери праворуч вище: за очеретом в засідці вже троє.

Гуска полетіла. По ній кілька разів тарахнули, чи по ній, чи по табуну. Табун сів на гніздів’я. Гусак подивився: старих гусей не було — старі літають знизу. От їм і попало. «А де ж моя?»

Гусак випростав крило, випростав друге, обдивився свої крила ще раз і склав.

Крила були в порядку. Старші діти збились докупи, поховали дзьоби до крил, грілися і поговорювали між собою.

— Як-небудь перелетимо і це море, і це, і друге, і третє, якщо не зіб’ють, — сказав їм гусак і глянув на пізню свою осінню дитину.

З горіхового неба стало накрапати. У гусенятка на дзьобику зависла крапелина, і в тій крапелині гусенятко роздивлялося свого тата: у тата були сторожкі очі, висока очеретяна шия, татова шия ходила над гусенятком, поверталася над ним на кожен найнечутніший порух. Мав тато і високі м’які сірі груди: гусенятко пірнуло під них, і так йому стало тепло, що воно відразу ж заснуло знову.

З поля від озимини тарахнуло, тричі тарахнуло і від очерету, діти висмикнули голови з крил і подивилися на тата:

— Летіти чи сидіти?

— Сидіть, — сказав їм гусак, хоч серце в самого забилося так, що гусенятко проснулося, вилізло з-під татових грудей, подивилося в його жовті очі і спитало:

— Чого так стукаєш своїми грудьми?

«Пропала», — подумав гусак, і цієї ж миті повітря зашуміло і, збиваючи волоття очерету, опустилася важко задихана гуска.

— Ой, — сказала вона.

— Ціла?

— Наче... Ой... Що робити?

— Бери дітей, і летіть. Я з малим лишимось тут і якось плавом будемо добиратись, доки воно підросте та стане на крила.

— Не полечу, — і її жовті, як і в тата, очі по краях взялися чорними обідками. — Буду з тобою і малим. А діти полетять з табуном.

— З яким табуном, куди? Глянь — одна молодь. Ти найстарша. От і лети. Поведеш. З малим ти не виживеш тут. Чула?

— Чула, — сказала гуска. — То що, вже збиратись?

— Збирайтесь. Надходить ніч і мряка. Підіймайтесь у мряці. Крізь мряку вас ніхто не побачить і не дістане.

— А якщо літаки?

— Тутешні літаки у мряці не літають. До ранку доберетесь до заповідника. Там сідайте сміливо і нікого не бійтесь. Підгодуйтесь. А далі від заповідника — морем. Над морем летіть низько. Над морем вас ніхто не зачепить. А там далі дивіться самі: вибирайте ночі лише дощові і темні.

— А як ти малого не доведеш і сам?

— Не бійся. Ти, головне, бережи табун і дітей. Будь хитра і обережна. А я постараюсь на весну прилетіти до вас з малим. Мале, дивися, в нас яке — тільки народилося, а вже говорить. Гусачок!

Гуска підійшла до гусенятка і, сколупнувши з його дзьобика шкаралупку від яйця, сказала:

— Краще б ти не родилося і не говорило...

Серед ночі гуси знялися і полетіли. Гуска повела їх крізь мряку в небо і не втрималась, крикнула щось своєму гусакові на прощання. І як тільки крикнула, — відразу ж від озимини й очерету по ній і по табуну затарахкало мокро і сліпо, як-небудь і неприцільно.

Гусак витягнув шию. Було тихо. Шепотів очерет. Потім почувся крик. Гусак дослухався. Ні, той крик був не гусячий, а людський. «Видно, попали по своєму, — подумав гусак, — вночі ж то не видно, де небо, а де земля». Гусак нагнув шию і послухав, чи дихає гусенятко.

З відльотом табуна гусак відчув, як ніч раптом поважчала і стала тиснути своєю мокрою темінню на гніздо, темінь залазила йому в спину і крила, наче хотіла сховатися в ньому і хотіла обсохнути в його пір’ї. Колись веселий, дорогий гусям очерет мовчав тепер над гусаком відчужено і вороже, і темно говорила до когось вода. Перед гніздом з рибиною в зубах випірнула ондатра, ненажерливо подивилася на гусака, бо ондатра знала — гусак лишився з малим сам. Гусак засичав на ондатру: мовляв, мало тобі риби в заплаві, а ти ще й мого гусенятка хочеш? Лише підпливи — вб’ю!

Гусак обгорнув крилами гніздо з гусенятком і, відштовхуючись лапами об ворожу заплавну воду, вивів гніздо на струмінь ріки. На струмені вода була не така, як при очереті. При очереті вода комизиста, вредна, то якийсь корінь чи яма — і вода там вирує, сердиться, вічно щось їй не так; на струмені вона гінка і вільна, вона, ця струминна вода, не питає, хто по ній пливе і до кого, летить вона вільно під осінньою ніччю, аж дно під цією водою дзвенить. І що їй до того, що гусак править по ній крилами своє гніздо з гусенятком посередині?

На струмені гусакові відлягло від серця, і він вів гніздо, не підштовхуючи його лапами: гніздо несло перед очима в бистру темінь, і гусенятко не могло надивитись на свого зграбного тата.

Микола Вінграновський

1. У яку пору року народилося гусенятко?

2. Чого слід було остерігатися гусці, яка летіла вечеряти?

3. Що непокоїло гусака, поки він чекав на гуску?

4. Чому гусак наполіг, щоб саме гуска з дітьми летіла у вирій? Знайди відповідь у тексті й зачитай.

5. Де було безпечно табуну перепочити вдень?

6. Яка небезпека чатувала на гусака з гусенятком уночі?

7. Де сиділо гусенятко, як батько плив із ним серединою ріки?

8. Якими рисами гусак, гуска й маленьке гусенятко нагадує сім’ю людей?

9. Проаналізуй, які художні засоби вжито у творі: епітети — горіхове небо, сторожкі очі, очеретяна шия; метафори — ніч поважчала, стала тиснути, очерет мовчав, вода говорила; синоніми — гусенятко заплакало, запищало; фразеологізми — зима на дзьобі тощо.

10. Чи доводилося тобі спостерігати диких гусей у водоймах?

11. Як необхідно ставитися до дикої природи?

Мисливцям

Не люблю я вас, мисливці,

більше, ніж вовків.

Ви стріляєте з рушниці

у пташиний спів.

Утікає звір без тями,

постріл доганя.

Плаче другий день без мами

бідне зайченя.

Видно, змалку не читає

вам ніхто казок,

і, мабуть, у вас немає

рідних діточок.

Анатолій Бортняк

1. Уважно прочитай вірш мовчки й уголос.

2. Яке почуття щодо мисливця передає поет?

3. Чому ліричний герой не любить мисливців?

4. Як ти ставишся до лісових мешканців?

Дивний мисливець

Живе у нашому селі дід Максим. Усі кажуть: дід — мисливець. Як тільки починається полювання на зайців чи на качок, дід щодня йде з рушницею до лісу. Виходить із дому рано вранці, а повертається ввечері.

Але що це за дивний мисливець такий! Ніколи не несе додому ні зайця, ні качки. Приходить із порожньою торбою. Одного разу приніс дід Максим зайченя маленьке. Знайшов під кущем. У зайченяти була зламана ніжка. Дід зробив із двох гілочок пов’язку, забинтував ніжку. Через тиждень ніжка зрослася, і дід відніс зайченя у поле.

Чого ж це дід Максим такий невдаха? Пішли одного разу слідом за дідом, захотілося подивитись, як же він полює. Бачать: поклав дід рушницю, а сам ходить лісом та й розкладає під кущами сіно зайцям.

Зрозуміли тоді, чому дід Максим дивний мисливець.

Василь Сухомлинський

1. Хто головний герой оповідання?

2. Чому діда Максима вважали дивним мисливцем?

3. Як дідусь урятував маленьке зайченя?

4. Що побачили діти, коли пішли слідом за дідом?

5. Чи доводилося тобі рятувати лісових птахів або звірят?

Двічі поливав

— Дерево — це краса! Це — чисте повітря! Це — життя! — пояснює вчителька. — І якщо кожен із вас посадить і виростить хоча б по деревцю, то незабаром наше місто стане квітучим садом... Завтра, діти, ми будемо садити дерева.

...Минуло літо, настала осінь. На уроці природознавства вчителька сказала:

— Діти, сьогодні ми з вами знову підемо садити дерева. І мені дуже хотілося б довідатись, як ростуть ваші деревця, що садили ми весною. Ну от ти, Васильку, розкажи. Росте твоє деревце?

— Росте! Я його двічі поливав.

— Коли?

— Уранці та ввечері щодня... — відповів Василько.

Вчителька похвалила його і запитала Михайлика:

— А як твоє деревце?

— Засохло, — опустивши додолу очі, відповів Михайлик.

— Ти що, не поливав його?

— Поливав!

— Скільки?

— Теж двічі!.. Один раз у квітні, як посадив, а другий раз, як ішов на канікули.

Микола Колесников

1. Яку користь приносять дерева?

2. Коли вчителька з дітьми вперше садили дерева?

3. Чиє деревце прийнялося і чому?

4. Чому деревце Михайлика засохло?

5. Як треба доглядати за деревами?

6. Чи доводилося тобі саджати дерева, кущі, квіти?

Зламана гілка

Зламав Івасик гілку ясеневу

і кинув геть, коли награвся нею.

Веселий він побіг собі додому,

вона ж лежить на гнилищі рудому.

В самотині зітхає гілка тяжко:

уже на ній не сяде біла пташка,

вже вітерець її не захитає,

«Хитати ще?» — її не запитає.

В її прожилках не бродити соку,

не гріти мрію, ніжну і високу!

Івась у ліжку спить спокійно, тихо,

невже не знає він, що скоїв лихо?

Анатолій Бортняк

1. Прочитай уважно вірш мовчки й уголос.

2. Якої шкоди завдав Івасик ясеню?

3. У якому настрої хлопець повернувся додому?

4. Про що шкодувала кинута зламана гілка на рудому гнилищі?

5. Чи усвідомив Івасик, якої шкоди завдав дереву?

6. А як ти ставишся до живої природи — дерев, кущів, квітів?

Відломлена гілка

Уздовж паркової алеї біг хлопчик. Був ясний весняний день, серед квітів літали барвисті метелики. Хлопчикові було весело. Він біг, розмахуючи руками.

Уздовж алеї росли маленькі липки, їх недавно посадили. На гілочках зеленіли ніжні пахучі листочки. Хлопчик зривав їх і кидав собі під ноги. Потішався. От зупинився біля однієї липки. Та не листочок відірвав, а цілу гілочку відчахнув. Гілочка впала додолу. Хлопчик на хвильку зупинився, глянув на тремтячі листочки. Глянув і на липку. З північного боку зяяла ранка...

Хлопчикові стало жалко липки, та жалість у його серці жила недовго. Бо надворі був такий радісний, сонячний день... Хлопчик переступив через гілочку й побіг далі.

Минуло багато-багато літ. А колишній хлопчик став дідусем.

Ось теплого весняного дня прийшов він до того парку, де бігав у дитинстві малим пустотливим хлоп’ям. Уздовж алеї росли високі, стрункі липи. Тільки одна була мовби поранена з північного боку. У неї ніби руки не було. Замість гілки — глибокий шрам.

Дідусь зупинився. Упізнав липку. Це він давно колись відчахнув її гілочку. І ось тепер на високому стрункому дереві не було великої гілки. Менше листя зеленого, менше цвіту липового, менше співу бджолиного — бо він зламав гілку. Менше й радості в світі. Дідусь зітхнув. Він стояв на алеї й дивився на рівну доріжку, якою біг маленький хлопчик.

Василь Сухомлинський

Відчахнув — відламав.

Зяяла — виднілася.

1. Що росло в парку вздовж алеї?

2. Як потішався хлопчик, ідучи алеєю?

3. Що він скоїв?

4. Чи довго хлопчик жалів липку?

5. Що побачив старий дідусь, підійшовши до пораненої липки?

6. Яке почуття охопило дідуся?

7. Яка головна думка оповідання?

Молодий кленок

Круто повернувши на розі біля скверу, машина зачепила молоде деревце. Воно пригнулося, затремтіло кожним листочком і знову випросталося. Лиш на тонкому стовбурі забіліла рана. Обідраний шмат кори звис униз.

Це був кленок. Лапатий кленок, може, тільки п’яте літо, як пустив коріння в землю. Напевне, йому було весело тут, серед шумливого міста, і він щосили тягнувся вгору.

Молода жінка, що переходила вулицю, бачила, як машина зігнула кленок.

— Ой-ой! — скрикнула вона, і судорога побігла її лицем, наче гострий біль.

Жінка підійшла до дерева, обережно торкнулася пальцем зеленуватої кори, яка лисніла свіжим соком.

Зі скверу виходив старий чоловік. Він сердито і голосно сказав:

— Їздять, не бачать куди...

Опинився тут цікавий на пригоди школяр із портфельчиком. Він трохи злякано поглядав то на деревце, то на похмурі обличчя дорослих і думав: «Ох, якби спіймався той шофер...»

— Їздять отакі, — вголос, ні до кого не звертаючись, обурювався старий. — Немає того, щоб самому посадити, живе калічить...

Ще кілька перехожих на мить зупинилися біля дерева і, висловивши кожен по-своєму почуття жалю й гніву, прямували далі. Тільки жінка та старий чоловік усе ще стояли тут, про щось тихо перемовляючись.

А трохи віддалік стояв чоловік, нервово переступав з ноги на ногу і все поглядав у той бік, немов чекаючи, коли всі розійдуться. Він двічі витер піт із чола і, мабуть, сам не помічаючи того, м’яв у стиснутій руці маленьку хустку.

Та ось він хитнув головою, немовби кладучи край своїм ваганням, швидко підійшов до дерева, притулив шматок надірваної кори до стовбура, міцно забинтував хусткою, потім витяг з кишені мотузок і став обв’язувати поранене місце. Руки в нього були міцні, рухливі, певно, звичні до всякої роботи.

— Ну от, хоч один догадався, що треба робити, — задоволено сказав старий. — Дивіться, як ловко! Заросте, обов’язково заросте! — і він закоханими очима дивився на міцну людину, яка схилилася біля дерева, зав’язуючи останній вузлик.

— Справді, ловко, — усміхнулася жінка, намагаючись зазирнути в обличчя того, хто так захоплено лікував дерево. Але він не підвів голови, тільки дуже побагровів.

— Ну от, рости на здоров’ячко, — промовив старий, торкаючись рукою блідо-зелених лапатих листочків. — Рости, кленок, і дякуй добрій людині.

— Нема чого дякувати! — раптом спалахнув невідомий. — Це ж я його покалічив...

Тільки тепер він випростався і глянув у вічі старому та жінці. Діло своє він уже закінчив, але йти зразу після цих слів йому, мабуть, було ніяково. Помацав рукою пов’язку, переступив з ноги на ногу, а потім кивнув головою і пішов.

— До побачення, — сказав старий і зняв свій широкий капелюх.

А жінка м’яко усміхнулась і теж кивнула головою, хоч невідомий цього вже не міг бачити. Він швидким кроком попрямував до дороги, де стояла вантажна машина.

За Семеном Жураховичем

1. Що сталося з молодим кленом?

2. Як відреагувала молода жінка на те, що сталося?

3. Що зробили перехожі, щоб допомогти кленку?

4. Як почувався шофер після того, як покалічив молоде деревце?

5. Знайди і зачитай, як чоловік полікував дерево?

6. Як ти вважаєш, чи засуджували шофера старий із жінкою після того, як він полікував кленок?

Диво-дерево

Спробуйте відгадати загадку: «Навесні я тебе радую, влітку прохолоджую, восени годую, а взимку зігріваю».

Що б це могло бути? Ви вже, мабуть, здогадалися? Так, це дерево. Навесні, заквітчане біло-рожевим цвітом, воно зачаровує нас пахощами і красою. Улітку приваблює затінком, приємною прохолодою. А вже під осінь щедро обдаровує плодами. Узимку ж ми зігріваємося теплом від дров чи вугілля, яке теж утворилося з деревини.

А скільки пісень складено про вишню, ясена, тополю, вербу!.. І все це наші дерева. Вони з людиною від самого її народження, починаючи з дерев’яної колисочки, з вікна, крізь яке вона вперше побачила сонце. І далі в житті її оточують необхідні речі з дерева: меблі, книжки, олівці й багато іншого.

У давнину люди з великою шанобою ставилися до лісу, вони обожнювали дерева. Коли треба було зрубати, скажімо, дуба, клена чи березу для якоїсь господарської потреби, то той, хто підступався до них із сокирою, спочатку дякував їм, просив у них пробачення. А зрубавши, насаджував нові дерева.

Тож і ви, друзі, подякуйте дереву за щедрі плоди, підв’яжіть надламану вітром гілку, полийте в спеку. І неодмінно посадіть своє дерево. Кожна людина повинна мати про себе добру пам’ять на землі.

З журналу

Приваблює — притягує до себе.

Обожнювали — дуже любили, шанували.

1. Як допомагає нам дерево в різні пори року?

2. Як ставилися люди до лісу в давнину?

3. Знайди і зачитай, які поради дає нам автор.

4. Які речі з дерева є в тебе вдома?

5. А ти доглядаєш дерева? Як саме? Розкажи.