Українська література. Підручник для осіб з особливими освітніми потребами (F70). 6 клас. Дмітрієва

Будьмо справжніми людьми!

Іменинний обід

У Ніни велика сім’я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся — найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся — ложка дрижить, крапельки падають на стіл.

Скоро у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна нехай запросить подруг.

Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять.

Ніна тихенько сказала мамі:

— Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

— Чому? — здивувалась мама.

— В неї руки тремтять. Крапає на стіл.

Мама зблідла.

Не сказавши жодного слова, вона зняла зі столу білу скатертину і сховала її в шафу.

Довго сиділа мовчки, потім сказала:

— У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

Василь Сухомлинський

1. Яка сім’я була у Ніни?

2. Кого мама дозволила Ніні запросити на іменинний обід?

3. Чому Ніна не хотіла, щоб бабуся сідала за стіл?

4. Чому мама відмінила свято?

5. Що мама побажала дочці?

6. Як діти мають ставитися до людей похилого віку?

7. Кого, крім друзів, ти запрошуєш на свій день народження?

8. Як ти ставишся до своїх бабусь і дідусів?

Бо я — людина

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь і, взявши дитину за руку, пішов далі.

Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.

Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:

— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь.

Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу. Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.

— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?

— Я прибрав його з дороги.

— Ви також спіткнулися й забили ногу?

— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

— Чому ж ви прибрали камінь?

— Бо я — людина.

Хлопчик зупинився у задумі.

— Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?

Василь Сухомлинський

1. Назви героїв оповідання.

2. Чому батько двічі спотикався й забивав ногу?

3. Хто прибрав каменя з дороги? Чому він це зробив?

4. Як дідусь пояснив, чому він прибрав камінь?

5. З яким питанням хлопчик звернувся до батька?

6. Якою має бути людина — байдужою, неуважною чи турботливою, передбачливою?

Ластівка і Шуліка

Трудяща Ластівка край берега літала,

земельку мокрую збирала,

щоб хатоньку собі зліпить,

щоб де було і їй, і діткам жить,

тихеньку долю веселити,

і Бога, і людей хвалити.

Сидів Шуліка на вербі

і так до неї обізвався:

— Дивуюсь я тобі, —

не раз я придивлявся —

усе ти між людьми і не боїшся їх,

пройдисвітів таких;

не тільки що під стріхою співаєш,

ще й у вікно літаєш...

От хоч і я — не в тебе вдавсь,

Шулікою на світі звуся,

а лиха від людей набравсь,

і зло бере, а все-таки боюся;

досадно стане хоч кому:

тобі привіт, мені — біда велика.

А та йому:

— Я — Ластівка, а ти — Шуліка;

я людям не чинила зла,

де не була,

а ти подумай, пане-брате,

яке життя твоє завзяте:

ввесь вік курчат і пташечок хапав,

ні ласки, ні жалю не знав.

Давно-давно мовляють люди:

що добренько роби, то й добре буде.

Леонід Глібов

1. Прочитай байку з відповідною інтонацією.

2. Для чого Ластівка літала край берега?

3. З яким птахом зустрілася Ластівка?

4. Чому Ластівка не боялася людей, оселяючись близько до них?

5. Через що Шуліку брало зло?

6. У житті треба чинити добро чи зло?

Прислів’я

Доброму скрізь добре.

Добрі брати

(Казка)

Жили в селі два брати. У молодшого було семеро дітей, а старший був неодружений. Жили вони в злагоді, землю обробляли спільно. Скосили брати якось жито і розділили гарний урожай порівну.

Настала ніч. Ліг старший брат і замислився: «А чи справедливо ми снопи поділили? У брата велика сім’я, дітям чимало хліба треба. Піду-но я на поле й перенесу своїх снопів у братову копу». Так і зробив.

А молодший брат теж ніяк не міг заснути. І йому не давала спати думка про те, чи правильно вони розподілили врожай. Каже він дружині: «Піду-но я на поле та перенесу трохи снопів у братову копу. Брат уже старий, живе самотою, помічників у нього немає». Так і вчинив.

На другий день бачать брати: у кожного копа така ж, як була, анітрохи не поменшала, в обох снопів порівну. Дивуються брати, але і той, і другий мовчать. Так кілька ночей підряд переносили брати снопи. Врешті вирішили вони постерегти свої копи та й зустрілися. Відтоді брати ще дужче полюбили один одного. І весь свій вік прожили щасливо, завжди допомагали один одному й ніколи не знали ні злиднів, ні горя.

Копа — стіжок зі снопів хліба.

Вчинив — зробив.

Злидні — бідність.

1. Чим займалися брати?

2. Яка сім’я була в кожного з братів?

3. Які стосунки були між братами?

4. Що вирішив зробити кожен із братів?

5. Як дізналися брати про дії один одного?

6. Чого вчить нас казка «Добрі брати»?

Прислів’я

Братня любов краще кам’яної стіни.

Важко бути людиною

Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежав у долині за кілька кілометрів до села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати. Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили. Відійшли на кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:

— А ми ж не подякували жінці за воду.

Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.

— Що ж... — каже Роман. — Це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?

— Варто, — наполягає Марійка. — Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?

Роман посміхнувся. Видно, що йому не соромно.

— Ви як хочете, — каже Марійка, — а я повернуся й подякую...

— Чому? Скажи, чи ж обов’язково це зробити? — питає Роман. — Адже ми так потомилися.

— Бо ми люди. Якби ми були телята, можна було б і не вертатися.

Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.

Роман постояв хвилинку й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.

— Важко бути людиною, — сказав він.

Василь Сухомлинський

1. Звідки діти поверталися додому?

2. Завдяки кому діти втамували спрагу й відпочили?

3. Коли діти згадали, що не подякували жінці за воду?

4. Чому Роман не хотів повертатися, щоб виправити нечемну поведінку?

5. Зачитай відповідь Марійки на запитання, чи варто їм вертатися.

6. А як ти думаєш, чи легко бути людиною?

Прислів’я

За добро добром платять.

Ожеледь на дорозі

Уночі зривався холодний вітер і пройшов сніг із дощем. А вранці підмерзло. Тротуари взялися крижаною кіркою.

Мати попередила Костика:

— Будь обережним, надворі слизько: ожеледь.

— Я не боюся ніякої ожеледі! — весело проказав Костик і вискочив на вулицю.

Він зупинився біля під’їзду, роздивився, чи не видно когось із його друзів. Сьогодні неділя — і можна вволю награтися.

У цей час на дорозі з’явився якийсь малюк. Він дзвінко цокотів підборами своїх черевичків. Порівнявшись із Костиком, хлопчик несподівано змахнув руками і простягнувся на слизькому асфальті. Шапка його відлетіла убік.

Малюк просунувся кілька кроків на животі, а Костик голосно розсміявся. Хлопчик швиденько підвівся і пішов за шапкою. При цьому він сердито, спідлоба глянув на Костика.

Та Костик через газон уже вибіг на тротуар. Але не встиг ступити і кроку, як посковзнувся і гепнувся на льодову доріжку.

Якусь мить він полежав, відчуваючи, як запекло в лівому боці. Посунувши з очей шапку, повернув голову назад — чи ніхто не бачив, як він упав. Ні, поблизу нікого не було, а той хлопчик уже зник.

Тепер Костикові було не до сміху.

Іван Білий

1. Якою була погода вночі й уранці?

2. Про що попереджала мама Костика?

3. Що трапилося з малюком?

4. Як повівся Костик?

5. Чому Костику потім було не до сміху?

6. Чого вчить це оповідання?

Прислів’я

Над товаришем не смійся, бо над собою заплачеш.

Макароніна

(Скорочений уривок із повісті «Одиниця з обманом»)

Макароніна вважає, що дівчинкою вона народилася випадково. Вона грала у футбол, у хокей, малювала під час уроків військові кораблі, танки, літаки.

Дівчатка з Макароніною не дружили. Спілкувалася вона лише з двома дівчатками у класі — з Галочкою Білан і Светочкою Черненко, які уособлювали в собі все дівчаче. Макароніна врятувала колись дівчаток від хулігана з паралельного третього «А» — конопатого Гришка.

...Того вересневого дня Валера Галушкинський, захлинаючись, розказував, як він із хлопцями був у лісі й до пізнього вечора блукав там, переживаючи різні пригоди й несподіванки. Це було на околиці Києва, у Пущі-Водиці.

— А на каланчу лазив? — зненацька спитав Вітасик Дяченко.

— На яку каланчу? — вирячився Валера.

— Привіт! Був у Пущі й каланчі не знає!.. Там так класно. І таємничо. Кажуть, там бачили привидів...

Валера одразу скис.

А Ігор Дмитруха загорівся:

— Хлопці-і! А давайте... а давайте махонемо туди сьогодні!.. До Пущі якихось пів години. На дванадцятому трамваї. Зате поліземо на оту каланчу! Я про неї теж дещо чув.

Макароніна рішуче вигукнула:

— Все! Ми їдемо! Я, Галочка й Свєточка! — і обернулася до дівчат. — Правда ж, дівчатка?

Галочка і Светочка не вимовили ані слова, лише широко розкрили оченята.

Макароніна цвіла, як троянда.

...За годину трамвай проминув площу Шевченка і несподівано в’їхав у ліс.

— Ти добре пам’ятаєш, де вилазити? — якось неспокійно спитав Валера Вітасика.

— Аякже! На другій зупинці.

Перша зупинка була на початку лісу. А до другої трамвай їхав хвилин десять. Нарешті спинився.

Крім них, на зупинці не вийшов ніхто.

...Вони заходили в ліс усе далі й далі. Ліс дедалі густішав. Обабіч стежки стіною стояли дуби, берези, ліщина, а над ними здіймалися стрункі голі стовбури сосон із кронами високо вгорі.

— А що? Думаєте, тут диких звірів нема? — сказала Свєточка, і оченята її зробилися круглими, як у ляльки.

— Пішли назад. Уже пізно, — швиденько підтримала подругу Галочка.

— Може, ми не в той бік пішли? — зітхнула Светочка.

Вітасик опустив очі.

— Треба вилізти на дерево й подивитися, — сказав Ігор. — Каланча здоровенницька. То її з дерева неодмінно буде видно.

— Я! Я! Я полізу! — вихопилася Макароніна і, не давши хлопцям опам’ятатися, першою кинулась до найближчого дуба й хвацько подерлася вгору.

Вона долізла вже до середини дуба, та сухий сук, на який вона стала ногою, раптом зламався. Макароніна, збиваючи листя й гілки, полетіла вниз.

Макароніна глухо гупнула на купу листя й одразу ж підхопилася.

Ліва нога Макароніни нижче коліна була геть закривавлена.

— Подряпина! — махнула рукою Макароніна. — Листочком заліплю і все.

Вона підняла із землі листочок і притулила до ноги. Та кров не зупинялася. Рана була глибока — падаючи, Макароніна напоролася на сук.

— Треба негайно перев’язати, — стрепенулася Галочка. — Ану, Світланко, допоможи!

Вона рішуче обома руками намагалась одірвати смужку від свого білого фартушка. Свєточка нагнулась і, схопивши тканину зубами, одірвала.

Однієї смужки виявилося замало. І Свєточка одірвала нову, вже від свого фартушка. А потім ще одну одірвала Галочка.

А хлопці стояли безсловесні, бездіяльні і якісь жалюгідні...

Перев’язавши Макароніні ногу, дівчатка підвелися, сплели руки, зробивши «стільчик», і наказали:

— Сідай!

— Та ні, я сама, не треба!

— Сідай! Ти що, не розумієш — тобі не можна рухатися, бо знову юшитиме кров. Ну!

І Макароніна сіла, обняла подруг за плечі. Дівчатка, згинаючись, рушили з місця. Тоді вже хлопцям стало соромно, й Ігор сказав:

— Ну, давайте вже ми! Ану, одступіться!

До трамвая дійшли без пригод, а на площі Шевченка пересіли в таксі й благополучно домчали Макароніну додому...

...Чотири дні Макароніна в школу не приходила.

А на п’ятий день двері класу розчинились і... всі здивовано ойкнули — ніхто її спершу не впізнав.

Макароніна була в гарно випрасуваному платтячку, у білих гольфах, а на голові — великий білий шовковий бант. І біла пов’язка на лівій нозі майже не кидалась у вічі.

І наче вперше в житті помітили, що Макароніна — тобто Ніна Макаренко — дуже гарненька дівчинка.

За Всеволодом Нестайком

1. Чому Макароніна вважає, що дівчинкою вона народилася випадково?

2. З ким із дівчаток Макароніна спілкувалася й чому?

3. Яку пропозицію Ігоря Дмитрухи підтримала Макароніна?

4. Що вирішили діти, коли зайшли далеко в ліс?

5. Що трапилося, коли Макароніна долізла до середини дуба?

6. Хто і як надав дівчинці першу допомогу?

7. Хто доніс подругу до трамваю?

8. Які зміни відбулися з Макароніною після цієї пригоди?

Прислів’я

Дерево міцне корінням, а людина — друзями.

Урок

Кожне літо приносило мені не тільки розваги та забави, а й працю на городі. Змалку мама привчала мене до сапки та лопати, як і водиться на селі.

Тож не встигнеш досхочу накупатися в річці, набродитись по луках чи набігатися в лісі, а мама вже нагадує:

— Бери сапку та йди полоти.

І я хоч-не-хоч, а мусив іти. Брав сапку, ішов на город, оглядаючи довжелезні рядки картоплі, кукурудзи, помідорів. «І навіщо ото, — гірко роздумував я, — такий городище? Ех, виросту, то зовсім не заводитиму городу! Краще купатися в річці чи ходити по суниці...»

Зітхаючи, нахилявся я над рядками, починав оте сапання. Цього разу мама загадала полоти помідори.

— Ой, їх так багато! — пхинькав я, шукаючи сапку. Мало не плакав з досади, бо саме сьогодні мав іти в ліс гратися з хлопцями у військових.

— Нічого, нічого, ще встигнеш набігатись, — «втішала» мама. — Ти вже прополи помідори, а картоплю я буду сама полоти... А хочеш, я дам тобі урок.

— Який урок?

— От відміряй половину грядки, це буде тобі на сьогодні. А решту — завтра виполеш.

Подумавши, я пристав на таку пропозицію.

— Тільки дивись, добре поли, — попередила мама. — Прийду зі школи — перевірю.

— Та гаразд! — сказав я, наслідуючи дорослих. — Чого вже там.

Прийшовши на город, я відразу ж розбив помідори на дві частини. Якось вийшло, що та, яку мав полоти сьогодні, була значно менша від тієї, що залишалася на завтра. Але коли ще буде те завтра, а сьогодні ж я мав, хоч умри, кінчити якомога скоріше.

Тверда земля аж дзвеніла під сапкою, пиріїще аж намотувався на держак, і мене розбирала злість. Здавалося, що бур’ян навмисне чіплявся за землю, аби лише довше затримати мене на городі.

Уже сонце підбилося на доброго дуба, коли прибіг Ванько.

— Пішли!

— Куди? — похмуро запитав я.

— Та до лісу ж! І хлопці вже зібралися... То ти не йдеш?

— А ти не бачиш! — мало не плакав я.

— То я вже пішов.

— Іди!

Ванько ще трохи постояв, поколупав ногою землю, а потім тихенько побрів з городу.

«Бач, йому весело, всім весело, — ображено супився я. — А тут маєш з оцими помідорами!» У ту хвилину найнещаснішою в світі людиною був я. І вже не тільки пирій, а й самі помідори наче насміхалися наді мною, забігаючи в найгустіший бур’ян, щоб я мав нахилятися над кожним.

А хлопці ж оце граються у військових, ганяють по лісі.

Уявив собі Миколу й Ванька, з якими мав бути в розвідці. Ось вони прокрадаються поза кущами, тримаючи напоготові дерев’яні шаблюки, ось налітають зненацька на «ворога», вимахуючи грізною зброєю.

— Ура! Р-р-р-а! Р-р-р-а!

Я так уявляю ту сутичку, що й сам починаю розмахувати сапкою, наче шаблюкою. І пирій — уже зовсім не пирій, а вороже військо, яке я маю порубати і винищити. Я налітаю на нього, щосили рубаю шаблюкою-сапкою:

— Ура!.. Ура! Р-р-р-а!

Падають вороги, благають пощади, та я безжально налітаю на них.

Перевів я дух лише тоді, коли догнав аж до краю рядка. Зупинившись, гордовито сперся на сапку, оглянувся.

— Оце молодець! — похвалила мене мама, прийшовши зі школи. — Бач, як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш.

Анатолій Дімаров

Пристав на пропозицію — погодився.

Пирій — бур’ян.

Перевів дух — відпочив.

1. Чи хотів Сашко працювати на городі?

2. Чому він не пішов гуляти до лісу?

3. Яку пораду дала хлопцеві мати?

4. Що допомогло Сашкові впоратися з завданням?

5. Знайди і прочитай рядки про те, як Сашко уявляв собі гру з товаришами.

7. Поясни, як ти розумієш прислів’я: Як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш.

8. А ти завжди виконуєш прохання дорослих?

Вовка Онищенко

(Скорочений уривок із повісті «Одиниця з обманом»)

— Попрошу тишу!.. Урок почався.

Але тиша прийшла не зразу — ще якусь хвилину чулося човгання ніг, переговори.

Вчителька математики Марія Василівна терпляче ждала.

Нарешті гомін ущух.

— Хто не виконав домашнього завдання, підніміть руку.

Клас не ворухнувся. Руки не підняв ніхто.

— Гаразд. Починаю опитувати.

Палець учительки поволі повзе по журналу, по синьому стовпчику прізвищ, а очі поверх окулярів пильно оглядають клас.

Вовка пригнувся, просто ліг грудьми на парту. Тіло напружилося, немов перед стрибком, а в голові лише одна думка: «Невже не пронесе?!»

— Онищенко!

Вовка тяжко зітхнув, поволі підвівся і став, похиливши голову, мов приречений. Він нічого не говорив, та й навіщо?.. Вчителька й без слів усе зрозуміла.

— Сідай! Одиниця «з обманом»!

Потім вона викликала Любу Присяжнюк, і та стала жваво відповідати урок.

Вовка не слухав. Вовка сидів, підперши кулаком щоку, і спідлоба дивився на Марію Василівну. Дивився з такою безсилою люттю і відчаєм, як може дивитися тільки переможений на свого ворога-переможця.

Що вона наробила отою своєю одиницею!.. Що вона наробила!..

Все пропало!.. Все!

Сергій Петрович нізащо в світі не допустить Вовку до змагань.

Нізащо в світі!.. Його тренер Сергій Петрович — залізна людина.

Та що й казати — у дитячо-юнацькій спортивній школі, куди ходить Вовка, — це закон: у кого погані оцінки, того до змагань не допускають.

А як Вовка чекав цих змагань!..

Міські змагання зі стрибків у воду. Перші три призери їдуть у Краків. На міжнародні змагання поріднених міст (Київ—Лейпциг—Краків).

Краків... Міжнародні змагання... Уявляєте?..

І у Вовки були реальні шанси на призове місце.

І от...

Ну, звичайно, він, Вовка, винен... Звичайно... Ну, не вивчив...

Вовка був абсолютно, ну абсолютно переконаний, що його не викличуть. Адже Марія Василівна зовсім недавно викликала. І поставила трійку з плюсом. З плюсом! Цілком гарна оцінка... Спокійнісінько можна було сьогодні його не чіпати. Але ж ні — викликала! На зло викликала!.. Ну як до неї можна ставитися після цього?..

...У змаганнях Вовка Онищенко участі не брав. Сергій Петрович виявився справді залізною людиною. І хоча Вовка, втративши будь-яку гордість, намагався виправдатися, доводив, що це випадково, що він не винен, і навіть, мало не плачучи, присягався: «Я більше не буду», — нічого не допомогло.

Мало того! Коли у класі дізналися, що Вовку не допустили до змагань, всі з обуренням накинулися на нього.

— Ти ж не тільки себе підвів! Ти ж підвів усю команду! — захлинався Валера Галушкинський.

— Ми на тебе так надіялись! — мало не плакала Таня Верба. — Думали, у нас у класі буде чемпіон. А ти...

Як гірко Вовці було слухати усі ці докори!

І через оті докори, і через те, що всі його приниження і просьби виявилися марними, Вовчине серце краялося на шматки — він був дуже самолюбний. А самолюбні люди в своєму приниженні намагаються звинуватити будь-кого, тільки не себе. І Вовка звинувачував Марію Василівну. «Все вона, все через неї!» — з безсилим відчаєм думав він.

І Вовка вирішив помститися.

Він старанно готував уроки й чекав. Чекав, що Марія Василівна от-от викличе його, він блискуче відповість, одержить п’ятірку з двома плюсами і скаже: «А знаєте, я ж і тоді все на відмінно знав. Тільки в мене дуже боліла голова, і я не міг відповідати. А ви навіть не спитали мене, в чому справа. А відразу поставили одиницю “з обманом”. І я промовчав — з принципу. Ви ж бачите, що я все знаю. А ви... Ех ви!..» — гордо підвівши голову, він вийде з класу. І Марія Василівна нарешті зрозуміє, яка вона була несправедлива й жорстока. Але пізно.

Таку благородну й красиву помсту придумав Вовка.

Але Марія Василівна усе чомусь забувала викликати Вовку. До того ж цього року вона чогось стала хворіти, і її уроків часто не було. І невисловлені благородні слова Вовчині самітно звучали в його душі — нікому не чутні й даремні.

І от надійшло Восьме березня — Міжнародний жіночий день.

Як стало вже традицією, жінок вітали напередодні — сьомого.

Вовка цілий місяць майстрував мамі подарунок — чемоданчик-аптечку з безліччю відділень та ящичків для ліків (Вовчина мама працювала лікарем у швидкій допомозі). Але вручити його сьогодні вранці не зміг — мама спала після нічного чергування.

Тому Вовці просто не сиділося на уроках. Йому кортіло побігти додому й урочисто піднести мамі подарунок. Він боявся — а що як мама, прокинувшись, подумає, що він взагалі нічого їй не подарує в цей день?

Як довго тягнуться сьогодні уроки! І мов на глум, останнім був урок Марії Василівни. Цей урок здався Вовці просто нестерпним.

Вовка вже не думав про те, щоб Марія Василівна викликала його. Йому було не до цього сьогодні.

Що вона там тягне? Кому це потрібно сьогодні? Могла б урешті-решт навіть трохи раніше відпустити. Усе-таки свято. Та й сама жінка все-таки. Хай би йшла святкувати.

Проте Марія Василівна, мабуть, не розуміла цього. Вона дотягла пояснення уроку до самісінького дзвоника. І, коли пролунав дзвоник, вона саме кінчила пояснювати. Учні одразу заметушилися, захлопали кришками парт, дістаючи портфелі. Але з місць уставати не наважувались — Марія Василівна все ще стояла біля столу.

Марія Василівна зняла окуляри, провела рукою по стомлених очах і усміхнулась якоюсь дивною тремтливою усмішкою. Потім тихо, але так, що весь клас почув, сказала ніби сама до себе:

— От і закінчився мій останній урок... На все добре, діти...

Нарешті!.. Вовка рвонувся з місця й вискочив із класу. І лише в коридорі раптом зупинився. Що таке? З класу, крім нього, ніхто не вийшов. Певно, Марія Василівна ще щось говорила. На мить Вовка завагався, — якось негаразд вийшло. Але махнув рукою: «Ет! Мабуть, каже, щоб ми своїх матерів привітали зі святом. Самі знаємо! Не вертатися ж через це назад», — і побіг додому.

Мама дуже зраділа Вовчиному подарунку. Вона була така розчулена, що навіть сльози з’явилися в неї на очах. І все тому, що Вовка сам, власними руками змайстрував його.

Настрій у Вовки був чудовий. Він почував себе героєм. Це дуже приємне почуття, і його завжди хочеться продовжити. Вовка подався до сусідів. Сусіди, звичайно, все вже знали і теж стали хвалити Вовку. Правда, значно стриманіше. А восьмикласниця Нюрка й зовсім нічого не сказала. Вона крутилася перед дзеркалом.

— Куди це ти так чепуришся, красуне? — глузливим тоном спитав він.

— Як це куди? — підфарбовуючи вії, пискнула Нюрка. — До школи. На урочисті збори, присвячені Восьмому березня.

Вовка пхикнув — подумаєш, щастя, урочисті збори!

— Слухай, Вовко, — Нюрка обернулася, — чого це ти приховав, що ваша Марія Василівна йде на пенсію? її сьогодні на зборах урочисто проводжатимуть.

— Що-о? — від подиву Вовка аж рота роззявив. Нюрка пильно глянула на нього:

— Ти що — не знав?

Вовка пробурмотів щось невиразне і вискочив з кімнати...

У Вовки голова пішла обертом. Як же це так?! Як же він міг не зрозуміти її слів: «От і закінчився мій останній урок...» І вискочив. Навіть не почекавши, що вона скаже далі. А вона говорила. Прощалася. І вийшло так, ніби Вовка навмисне, демонстративно вибіг, щоб не бути присутнім при цьому. І Марія Василівна попрощалася з усім класом, з усіма, — крім нього...

Ні! Негаразд усе-таки вийшло. Тим паче в день Восьмого березня. Ну що було почекати ще якусь хвилинку... І тоді — разом з усіма. А так: усі гуртом, а він — один. І Вовка раптом відчув себе самотнім-самотнім. Таке почуття в нього бувало, коли він запізнювався і прогулював урок або коли його виганяли з класу. Йому тоді здавалося, що всі роблять щось правильне, потрібне, а для нього вже недосяжне. І ставало тривожно і навіть страшнувато.

Вовка обережно прослизнув у двері школи і, злодійкувато оглядаючись, рушив по сходах на другий поверх, де містився зал. Вовка знав, що на такі урочисті збори молодших класів не запрошують — лише старші. Знав також, що коли його побачать, то відішлють додому — дисципліна є дисципліна. Але Вовка не міг не прийти зараз до школи. Щось тягло його сюди нестримно, як тягне, кажуть, злодія на місце злочину.

Коли Вовка підкрався до дверей, почулися гучні оплески — мабуть, закінчилась доповідь або чийсь виступ. Двері були трохи прочинені, і Вовка бачив частину зали й сцену, на якій містилася президія. У центрі президії сиділа Марія Василівна. Очевидно, її вже почали проводжати, бо всі аплодували й дивилися на неї, а вона одна не аплодувала. І обличчя в неї було схвильоване і якесь розгублене. Встав Павло Павлович, учитель фізкультури, який теж сидів у президії, тільки з самого краю. І одразу в залі стало тихо, дуже тихо, так що Вовка навіть дихати перестав, щоб його не почули.

— Дорога Маріє Василівно...

Вовка не впізнав голосу Павла Павловича, — мужній і владний на уроках, зараз він звучав якось тихо й схвильовано.

— Дорога Маріє Василівно... Ви знаєте, я не вмію виступати і говорити промови. Ви добре це знаєте. Ще коли я був Павликом-Равликом, вашим учнем у цій самій школі, ви часто дорікали мені за це. Ви ж були нашим класним керівником. Але сьогодні я не можу не виступити. Сьогодні з нашого колективу йдете ви, найдорожча для мене людина, мій учитель і тепер мій товариш по роботі... Знаєте, адже я через вас став учителем... Хотів бути таким, як ви... А був же просто спортсменом... Маріє Василівно, рідна, дорога ви моя... Спасибі вам за все, що ви зробили для мене, для нас, для всіх, кого ви вчили. А їх сотні, тисячі розкидані по всій землі... Наша школа назавжди зостанеться для вас рідним домом. Ви не залишаєте нашої сім’ї, а просто, просто...

Павло Павлович раптом почервонів, закліпав очима, потім вийшов з-за столу, підійшов до Марії Василівни, схилився й поцілував їй руку. І якусь хвилину так стояв, схилившись і притиснувшись до її руки. А Марія Василівна в цей час другою рукою гладила його по голові і щось шепотіла йому на вухо. І очі в неї були вологі й часто-часто кліпали.

У залі панувала мертва тиша. Вовка весь зіщулився і завмер за дверима. Йому хотілося втекти, сховатися, але він не міг зрушити з місця.

Знову почулися оплески, а потім на сцену вийшла якась незнайома Вовці учениця дев’ятого класу. Від хвилювання Вовка погано розумів, що вона говорить: щось про Міжнародний жіночий день, про вчителів-жінок взагалі і про Марію Василівну зокрема... Але одна фраза вкарбувалася йому в пам’ять: «Ваші одиниці “з обманом” учили нас чесності і правдивості». Це була якась смішна фраза, проте вона дійшла до Вовки. Одиниця «з обманом»!

Це ж була остання його оцінка в Марії Василівни. Більше того — це взагалі була остання одиниця «з обманом», яку поставила Марія Василівна: після Вовки більше ніхто не одержував такої оцінки. І Вовка так і не виправив її. Вона залишилась йому назавжди.

Будуть у Вовки і п’ятірки, і четвірки, і трійки, але ніколи йому вже не виправити оцієї одиниці «з обманом». Бо оцінки йому ставитимуть інші вчителі. А Марія Василівна вже ніколи нічого не поставить йому. І Вовка раптом уперше зрозумів усю безнадійність і непоправність цього короткого слова — ніколи. Його охопив розпач.

«Але ж і те, що я зараз стою під дверима і потай, як злодій, підслуховую, — це теж обман, це нечесно. Невже все життя я брехатиму і робитиму підло, нечесно? Невже на все життя в мене — одиниця “з обманом”?»

Хтось штовхнув Вовку, і він рвучко обернувся. Позад нього стояло четверо семикласників: три дівчинки і один хлопець — Костя Лось, якого Вовка добре знав, бо той теж був завзятим спортсменом — чемпіоном школи з гімнастики. Семикласники тримали в руках два кошики з квітами.

— Чого стоїш на порозі? — просичала до Вовки струнка білява дівчинка, що була в парі з Костею.

— Та це Вовка Онищенко. З четвертого «Б». Марія Василівна у них викладала. Мабуть, прийшов вітати від класу, запізнився і боїться заходити... Ну, ходімо, тільки швидше, бо знову хтось виступатиме, тоді буде незручно.

...І от Вовка — на сцені. Семикласники ставлять квіти на стіл президії і хутко повертаються назад у зал. А Вовка, раптом утративши над собою владу, застигає на місці в якомусь розпачливому заціпенінні.

Директор школи Йосип Гаврилович якийсь час запитально дивиться на нього, потім усміхається і несподівано каже:

— Слово має учень четвертого «Б» класу Онищенко Володимир.

У Вовки потемніло в очах. Невимовний жах охоплює Вовку. Усе тіло Вовчине — ніби чуже. Особливо руки. Він не знає, куди їх подіти. Вони заважають йому. Він то закладає їх за спину, то засовує у кишені, то стискає так, що тріщать суглоби...

Усі чекають.

Вовка мовчить.

— Говори, Онищенко, не соромся, — лагідно запрошує директор.

— Ну — «Дорога Маріє Василівно...», — пошепки підказує Павло Павлович, що сидить зовсім близько.

— Дорога Маріє Василівно, — машинально повторює Вовка, лякається власного голосу й замовкає.

Та вже пізно. Тепер треба щось говорити. І слова вириваються самі собою — гарячкові, безладні, нестримні...

— Я... в мене... Я нічого не хотів... Я просто... У мене... одиниця «з обманом»... остання... більше ні в кого... І я не виправив... Не встиг просто... Я хотів... учив... Слово честі... Тепер усе-все знаю... Чесне...

Вовчин голос раптом затремтів, зірвався, перед очима попливли яскраві кола. Вовка рвонувся з місця, кинувся в глиб сцени і, забившись у куток, гірко заплакав.

Крізь сльози він не чув шуму в залі, не розумів, що йому говорили. Він тільки відчув, як хтось обняв його обережно за плечі й кудись повів. Він ішов, затуливши обличчя руками, і нічого не бачив.

Потім, усе ще плачучи, він сидів на дивані і хтось мовчки ніжно гладив його по голові. А коли Вовка зрештою заспокоївся й розплющив очі, то побачив, що сидить в учительській, а поряд з ним — Марія Василівна, і більше нікого поблизу немає.

Помітивши, що Вовка вже не плаче, Марія Василівна усміхнулась і чомусь пошепки, хоча нікого в кімнаті не було, сказала:

— Дурненький, дурненький мій хлопчику! Ич, яке вигадав! Немає в тебе ніякої одиниці «з обманом». Ти її щойно виправив. Чуєш?.. Виправив. Не кожен може визнати свою провину. Та ще й привселюдно. Тільки чесна людина.

...Мине багато років, Вовка стане Володимиром Івановичем, інженером, космонавтом, а може, й учителем (хто знає!) — але ніколи в житті не забуде він цієї хвилини і цих слів...

За Всеволодом Нестайком

1. На що сподівався Вовка Онищенко, коли не виконав домашнього завдання із математики?

2. Кого Вовка звинувачував у тому, що не поїхав на міжнародні змагання до Кракова?

3. Як хлопець вирішив помститися вчительці Марії Василівні?

4. Який подарунок мамі до 8-го Березня приготував Вовка?

5. Чому хлопчик на останньому уроці з математики не дослухав учительку?

6. Чи зрозумів Вовка, що вчинив нечемно?

7. Як він виправив свою помилку?

8. Вибери слова, якими можна охарактеризувати вчительку: мудра, добра, зла, уважна, нечесна, хитра, спостережлива, чуйна.

9. З кількома вибраними словами склади речення про своїх учителів.

10. Як потрібно навчатися, щоб ніколи не довелося хитрувати і обманювати?

Нахаба

Скінчилися раз уроки, а вчителька наша і каже:

— Сашко Лісовий захворів. Хто піде його провідати?

— Я! Я! Я! — посхоплювались усі.

— Якщо ви і в нього так кричати будете, — говорить учителька, — то краще нікому не йти. Хворому потрібен спокій.

Ми запевнили її, що галасувати не будемо, а вчителька відповіла, що ми молодці, але все одно сьогодні хай підуть кілька чоловік, а завтра ще кілька і післязавтра теж.

— І пам’ятайте, — закінчила вона, — хворому потрібен спокій. Дивіться, щоб він не вставав з ліжка, розважте його, як зумієте. Може, і нагодувати доведеться.

Приходимо ми.

Лежить наш Сашко, горло замотане, книжку якусь читає.

— От добре, — мама його зраділа.— У мене саме обідня перерва кінчається. Там, на кухні, суп доварюється. Ви через десять хвилин з плити його зніміть, хлопця мого нагодуйте. А я побігла.

— Ну як тобі, — ми в Сашка питаємо, — нудно, мабуть, лежати?

— Та ні, — одказує. — Зовсім не нудно. Я от книжку читаю. Цікава!

Але ми вирішили, що це він так говорить, із ввічливості. Спробуй-но сам-один полежати ввесь день!

— Нічого, — підбадьорюємо, — ми тебе зараз розважимо. От тобі Наталка заспіває. У неї голос гарний.

— Чого це я буду співати ні з того ні з сього?! — Наталка нам. — Може, йому й не хочеться зовсім.

— Як це не хочеться?! Ех ти, подруга! Він же один тут. Ну, як знаєш. Тоді ми з Митьком заспіваємо.

Стали ми посеред кімнати, відкашлялись і давай співати.

Співали-співали, аж захрипли.

— Що, — питаємо, — повеселішало тобі трохи?

— Авжеж, повеселішало, — Наталка за нього відповідає. — Так фальшивити, то краще вже зовсім мовчати. І без ваших концертів обійдеться. Правда ж, Сашку?

Сашко промовчав, але ми зрозуміли, що це він так промовчав, щоб не завдавати нам клопоту. Але про які клопоти може йти мова, коли товариш хворий?!

— Давай, — Митько каже, — ми йому наш сюрприз відкриємо.

— Давай!

І стали ми тут матроський танок виконувати, який на святковий вечір готували. Підспівуємо собі, у долоні в такт плещемо, підборами по паркету — ух! Так добре в нас іще ніколи не виходило. Розчервонілись обоє, вхокалися, але стараємось — для хворого ж товариша.

Чуємо дзвоник у дворі. Наталка побігла відчиняти. Вривається в кімнату дядько якийсь у халаті.

— Це що за неподобство! — кричить. — Я поверхом нижче живу. У мене робота термінова, спеціально додому взяв, щоб не заважав ніхто, так ви отут казна-що виробляєте. Тупаєте по голові вже цілу годину, зосередитись неможливо!

Ми йому почали пояснювати, що прийшли провідати хворого товариша.

А він:

— Нічого собі хворий! Таке витримати — здоров’я як у «слона» треба мати. Припиніть цей тупіт. Книжку йому краще почитайте!

Ми сказали, що книжку він і сам собі читає.

— Ну, то придумайте щось інше, — дядько каже. — Он ви на хлопця подивіться. Йому вже скоро млосно стане од ваших розваг.

І він пішов.

Сашко забивсь під стіну, і ми зрозуміли: йому цей дядько теж не сподобався.

— О! — скрикнув я радісно. — Так у тебе ж магнітофон є. Чого ж ти мовчав?! — І натис на вмикач.

— Зроби голосніше, — гукнув Митько. — Воно, коли голосно, завжди веселіш.

Тут Наталка стала до чогось принюхуватись — і прожогом із кімнати.

Вбігає за мить.

— Ой, — кричить, — суп увесь википів і вже згорів.

Побігли ми на кухню. Справді, бачимо — в каструльці щось темне на самому дні залишилось, і пахне зовсім не так, як суп. Ми туди на всякий випадок води долили, але смак у нього виявився ще гіршим, ніж запах.

— Ех, ви! — Наталка зітхає. — Через вас зовсім забули, що мама просила. Чим тепер хворого годувати?

Стали ми харчі якісь шукати. Знайшли цукор, а чай шукали-шукали — ніде нема.

— Яка різниця, — Митько каже, — із заваркою чи без. Однаково вода. Коричнева тільки. І так вип’є.

Скип’ятили ми воду, вкинули цукор у склянку. Приносимо Сашкові: — Пий.

Сьорбнув він трохи.

— Не хочу, — каже. — Голова болить.

— Це в нього від голоду, — здогадавсь я. — Ми тобі зараз усі втрьох картоплі почистимо. Ти як любиш, смажену чи варену? А щоб ти поки не нудьгував, включимо магнітофон.

— Не треба, — він нам якось дивно відповідає, — ніякого магнітофона, і картоплі я не хочу вашої.

— Здається, час нам уже додому, — поглянула Наталка на двері.

— Додому! — блимнув на неї Митько. — І полишити хворого товариша? Може, тобі заспівати? — допитується в Сашка.

— І співати не треба!

— Може, затанцювати ще разочок? Нам не тяжко.

Тут Сашко як затруситься.

— Не треба, — кричить, — мені ваших танців і нічого не треба! Облиште мене! Лежала собі людина і горя не знала. У мене і так уже температура піднялась. Я тепер, мабуть, іще місяць лежати буду.

Нарешті ми таки зрозуміли, чого він хоче, і почали вдягатись.

— Ну, ти бачив таке? — мовив Митько вже надворі. — Друзі прийшли до нього, не шкодуючи ні сил, ні часу, розважити, щоб йому сумно не було, нагодувати, а він після цього нас, можна сказати, виганяє. Не буду більше його відвідувати. Хай собі книжки читає. Нахаба та й годі!

Ярослав Стельмах

1. Про що вчителька попередила дітей, які йшли відвідати хворого однокласника?

2. Що робив Сашко, коли прийшли друзі?

3. Що доручила Сашкова мама дітям?

4. Як хлопчики стали розважати Сашка?

5. Який танок виконали хлопці після співу?

6. Як поставився до танцю сусід, що жив поверхом нижче?

7. Що сталося з супом, поки діти співали, танцювали, слухали музику?

8. Що змушений був зробити Сашко через погане самопочуття?

9. Чи зрозуміли хлопчики, що вони винні в погіршенні самопочуття Сашка?

10. Подумайте, як треба поводитися, коли ви відвідуєте хворих друзів, однокласників, рідних.

Татова порада

Хлопчина вбіг із двору в хату,

до тата голосно гука:

— А я провідав у лікарні

свого товариша-дружка!

Тож правда, тату, я — чутливий

і маю серце золоте?

Замисливсь тато на хвилину

і так сказав йому на те:

— Коли тебе в тяжку хвилину

людина виручить з біди,

про це добро, аж поки віку,

ти, синку, пам’ятай завжди.

Коли людині щиросердно

ти зробиш сам добро колись, —

про це забудь, аж поки віку,

мовчи й нікому не хвались!

Лідія Компанієць

Щиросердно — правдиво.

1. Прочитай вірш мовчки й уголос.

2. Про що повідомив син татові?

3. Що син сказав про себе? Зачитай.

4. Які дві поради дав батько синові?

5. Чого вчить нас цей вірш?

Мишко

Галина Тихонівна лежала в ліжку і сумно дивилась у вікно, за яким бачила веселих дітей. То учні бігли до школи. А вона сьогодні лежатиме. Хворе серце не дає навіть поворухнутися. Доведеться йти на пенсію. А хотілося ж довести до пуття свій четвертий клас. От хоч би того Мишка. Шибайголова, а не хлопчисько. Уроків не вчить, пустує. От і вчора вірша не знав, у пазусі кота приніс. До чого ж додумався шибеник. Розхвилювалася, вгамовуючи клас. Тепер лежи і не ворухнись...

Лише шестирічна внучка Наталочка біля бабусі.

Десь під обід Наталочка прибігла з новиною:

— Бабуню, під дверима якийсь хлопчик.

«Напевне, Юрась, — подумала. — Це ввічливий, старанний учень».

— Клич, Наталочко.

І як же здивувалася, коли побачила Мишка.

— Доброго дня! — та й закляк, тримаючи в руках кашкета.

— Підходь, Мишко, ближче. На стільчика сідай. Розказуй, що нового в школі.

Мишко обережно всідається на краєчок стільця. Потім оповідає про шкільні справи. Та весь час його великі очі винувато дивляться на Галину Тихонівну.

Ось і зовсім змовк. І раптом:

— Я зараз.

І зірвався з місця, щез з кімнати. «От шибеник», — тільки й подумала.

... Вже почало смеркати, коли знову прийшов Мишко.

— У лісі вже розцвіли проліски, а ви їх так любите. — І подав кілька квіток, синіх-синіх, як його очі, що дивилися на вчительку.

І знову мне кашкета.

— А я ще вірша вивчив. Того, що вчора не знав. Слухайте, розкажу.

Микола Петренко

Шибеник — бешкетник.

Довести до пуття — навчити розуму, наставити на добро.

Оповідає — розповідає.

Щез — зник.

1. Ким була Галина Тихонівна?

2. Чому вона лежала в ліжку?

3. Що думала вчителька про свого учня Мишка?

4. Хто раптом прийшов до вчительки?

5. Як Мишко поводився?

6. Чому Мишко раптом щез із кімнати?

Загадка

Він нам, як мама, дорогий,

Він хоче нас навчити

любити край чудовий свій.

Це мудрий наш ... .

(учитель)

Прислів’я

Добре роби — Добре й буде.

Клумачний словник

Тарасик набігавсь,

примчав із двора.

Уже й за уроки

сідати пора.

Ось віршика вивчив,

задачі зробив.

В щоденник заглянув —

тривогу забив.

Гласить неодмінний

шкільний записник:

«Принести до школи

клумачний словник».

Завдання у класі

він сам записав.

А що за словник то —

і досі не взнав.

Прибіг до бабусі,

що прала рушник:

— А що таке, — каже, —

клумачний словник?

— Клумачний? — бабуся

на те хлопчаку. —

Та, мабуть, що носять

його в клумаку!

Сестричка сміється,

швидка на язик:

— Сам, — каже, — доклумай,

який це словник!

Та це вам не шахи,

це вам не лото:

кого не спитає —

не знає ніхто.

Спитав у сусіда —

вже дещо нове:

— В нас, — каже, — в будинку

письменник живе.

По радіо мову

веде про слова.

Слова — це перлини,

це дивні дива!

Піди ти до нього —

у нього книжки.

Він знає й розкаже

про всі словники.

Ну що ж, як розради

немає ніде,

в квартиру поета

Тарасик іде.

Ось дзвонить, заходить:

— Будь ласка, — гука, —

клумачного дайте

мені словника!

Поет усміхнувся:

— Ти просиш дарма:

клумачного, — каже, —

в природі нема.

Клумачний... То, мабуть,

почулось... Пробач,

бо той, хто тлумачить,

той зветься — тлумач.

Буває, що слово

відоме давно,

а знає не кожен,

що значить воно.

І тут у пригоді

стає визначник

скарбів наших мовних —

тлумачний словник.

Тарасику, світла

твоя голова,

ану, зустрічав ти,

наприклад, слова:

красуля, красоля?

Словник розгорни —

і зразу побачиш,

що значать вони:

красуля — красуня,

красоля — цвіток.

І тут же: краснуха —

хвороба діток.

Оце ж і тлумачний

словник! Зрозумів?

А є словники ще —

походження слів.

Любити життя —

звідси йде життєлюб.

А шлюб — від слюбитися

слюб — отже й шлюб!

Вивчатимеш мову:

слова — в голові,

любов до них — в серці,

в самому єстві.

— Слова в голові? —

розсміявся хлопчак. —

То, значить, для слів

не потрібний клумак!

Радіє письменник

з тямкого дружка:

— Як любиш, наука

тобі не важка.

Ціннюща в людини

до знань ненасить.

І їх за плечима,

тих знань, не носить.

— Спасибі! — Тарасик

додому побіг.

І ледве, зраділий,

ступив за поріг:

— Доклумав! — гукає

сестричці своїй.

А потім біжить

до бабусі мерщій.

Примчавши на кухню,

червоний, як мак:

— Бабусю, — кричить, —

не підходить клумак!

Ціннюща в людини

до знань ненасить.

І знань за плечима, —

гука, — не носить!

Дмитро Білоус

1. Прочитай уважно вірш мовчки, а потім — уголос.

2. До кого звертався Тарасик, аби йому пояснили, що таке клумачний словник?

3. Про які словники розказав хлопчику поет?

4. Яке походження назви тлумачний словник?

5. Чи зрозумів Тарасик свою помилку?

6. Як тепер хлопчик буде ставитися до навчання?

П’ятірка з хвостиком

(Скорочений уривок)

Цей рік для школи був дуже знаменний. От-от мав відкритися шкільний табір праці й відпочинку. У лісі за тридцять кілометрів від Києва по дорозі на Обухів.

Допомогли побудувати табір шефи школи — екскаваторний завод, на якому працював Микола Іванович Яременко, тато Івасика й Тіни.

Та не тільки він працював на цьому заводі. У школі вчилося багато дітей, чиї батьки працювали на екскаваторному заводі.

І от завдяки енергії Вадима Григоровича й активній підтримці батьків удалося побудувати шкільний табір праці та відпочинку.

Вадиму Григоровичу дуже хотілося урочисте відкриття табору приурочити до кінця навчального року і першу зміну «запустити» одразу після іспитів.

Але, як це нерідко трапляється, будівельники трішечки не впоралися, не вкладалися в терміни. Тому було вирішено влаштувати батьківський недільник і довести шкільний табір до кондиції, як сказав Вадим Григорович.

Це стало відомо в останній день занять, перед останнім дзвоником.

— Слухайте! — сказала раптом Шурочка. — А давайте й ми попросимось. Старшокласники не можуть — у них екзамени. А ми запросто.

— Ой! Правильно! Давайте! — підхопили всі. — Це ж так цікаво!

Глафірі Павлівні ідея теж сподобалася, але вона вирішила все-таки для певності порадитися з Вадимом Григоровичем. Вадим Григорович ідею п’ятого «А» гаряче підтримав:

— Прекрасно!.. Молодці!.. І п’ятий «Б» загітуємо!.. Четверті, звичайно, ще ранувато, а п’яті, тобто навіть вони вже шості, саме враз. Все! Вирішено! Замовляю автобус із супроводом.

І от у неділю вранці п’ять автобусів, два дитячі (кожному класові по окремому) і три дорослі, рушили по Обухівському шосе.

Автобуси їхали, хоч був сонячний ранок, із засвіченими фарами. Очолювали й замикали автоколону міліцейські машини з «мигалками». Такий порядок — коли везуть велику групу дітей, автобуси засвічують фари, а попереду й позаду колону супроводжують спеціальні машини.

У їхньому автобусі їхав Іринарх Іванович. Він уже знав, що ідея народилася в п’ятому «А», і дуже за це п’ятий «А» поважав.

— Молодці! Хвалю! Саме за ініціативу. Дуже цінна річ ініціатива — отой детонатор, як я його називаю, без якого ніякого вибуху масової трудової активності бути не може. Частіше виявляйте ініціативу, дорогі товаришочки сини й дочки, якомога частіше. І життя ваше буде цікавим, цінним і неповторним.

Автобуси звернули з шосе у ліс і на вибоїстій лісовій дорозі загойдалися, як на хвилях. По вікнах захльоскали гілки дерев.

Аж от і табір.

Білі корпуси з брудними, заляпаними крейдою шибками. Всюди купи різного будівельного сміття — і на алеях, і на доріжках...

До кондиції ще було далекувато.

Хоч і попереджалося малих дітей не брати, позаяк то не розважальна поїздка для відпочинку, а трудовий недільник, — дехто все-таки не вдержався. Приходьки взяли Наталоччину п’ятирічну сестричку Лесю («Вона в нас тиха й смирна, як овечка, та й залишити ні з ким, повірте, хоч плач»). І Миркотани Любиного шестирічного брата-першокласника Андрюху прихопили («Ви ж його знаєте, він і до роботи беручкий, більш за деяких ваших п’ятиклашок утне»).

Оскільки директорові Вадиму Григоровичу довелося п’ятий «Б» агітувати на недільник, то й бригадиром п’ятого «Б» став він сам.

А бригаду п’ятого «А» вже очолив Іринарх Іванович.

Бригадою батьків керував Микола Іванович Яременко.

Бригада батьків доводила «до кондиції» корпуси табору — мили приміщення, фарбували вікна, двері, виправляли різні технічні недоробки (підганяли двері, прибивали шпінгалети, ручки, врізали замки). А також прибирали з території залишки важкого будівельного матеріалу.

Ну, а бригади «бешників» і «ашників» поділили всю територію на дві однакові ділянки, і кожна бригада мала прибрати зі своєї ділянки все дрібне будівельне сміття: різні камінці, тріски, залізячки тощо. Територія була досить велика, тому роботи вистачало.

І, ясна річ, саме собою виникло змагання. Ну, просто не могло воно не виникнути. Де ви бачили, щоб поряд працювали три бригади, — і кожна не хотіла зробити свою роботу краще і швидше!

Відверто кажучи, бригаду батьків можна було б із нашого змагання виключити одразу. Хоч батьки участь брали найактивнішу і теж щогодини бігали до дошки з показниками записувати свої досягнення. Але було ясно з самого початку, що бригада батьків програє і опиниться на третьому призовому місці. Бо де ж таки ви бачили, щоб у змаганнях батьків і дітей батьки коли-небудь вигравали?..

Отже, по-справжньому змагалися тільки бригади п’ятого «А» і п’ятого «Б».

Від усіх трьох бригад були виділені представники у спеціальну комісію з підбиття підсумків змагання. І та комісія щогодини виводила бали кожній бригаді, записуючи їх на спеціальній дошці, що висіла на сцені табірної літньої естради.

Між іншим, бралися до уваги не лише голі показники ходу робіт. Ні! Голі показники ще не свідчили про перемогу. Не менш важливим був іще ряд обставин. Наприклад, дружна весела атмосфера під час роботи протягом цієї години. Відсутність суперечок і, так би мовити, сума сміху.

Або ще був один показник — трудова пісня, тобто пісня, яка допомагала в роботі.

Тут, на превеликий жаль п’ятого «А», показники п’ятого «Б» були значно вищі. Солістка «бешників» Таня Верба своїм чистим, як джерело, і заливистим, як срібний дзвіночок, голоском виводила такі трелі, що їх підхопили у кущах одразу аж двоє соловейків. І це було так прекрасно, що всі — і діти, і дорослі — вмить завмерли і якусь хвилю слухали це чудове тріо: Таню і двох соловейків.

Завдяки Тані Вербі «бешники» сильно рвонули вперед.

Зате за сміхом кращими були «ашники». Тут показали себе справжніми молодцями Кум Цибуля та Боцман Вася. Вони так весело, так дотепно один одного жартома під’юджували, що вся бригада аж вибухала дружним реготом.

У роботі поступово з’ясувалося, що вулканічна енергія директора Вадима Григоровича все ж таки не могла замінити величезного життєвого трудового досвіду Іринарха Івановича.

Вчитель праці, мов полководець, раз у раз міняючи тактику залежно від забрудненості території, то кидав головні сили бригади на лівий фланг, то переносив на правий.

— Молодці! Пишаюсь вами, дорогі товаришочки сини й дочки!.. Завзятушники-передовушники, як я таких називаю...

Жодна керівна вказівка не могла б заохотити їх більше, ніж оте «пишаюсь вами».

І кожен із них так старався, так старався, як ніколи, мабуть, у житті.

Можете вірити, можете ні, але шестирічний брат Люби Миркотан Андрюха не тільки не відставав від п’ятиклашок, а був серед найперших. Насупивши брови й закопиливши губу, він вишукував у траві такі дрібні цурочки й залізячки, які не помічали інші.

— Ну, характер! — захоплено розводив руками Іринарх Іванович.

І коли по обіді п’ятирічну сестричку Наталі Приходько Лесю вкладали на веранді на годинку поспати, і хтось із батьків заїкнувся: «То, може, і Ан...» — Андрюха так блиснув очима, що той «хтось» проковтнув закінчення, замовк і сховався за чиюсь спину.

Звичайно, і сміх, і пісні — річ потрібна, але все-таки головною в змаганні була праця, те, що бригада зробила.

І сам сонцесяйний директор Вадим Григорович, бригадир бригади «бешників», через дві години після обіду, коли трудовий день учнівських бригад завершувався, чесно визнав перед усіма: — Звісно, нам дуже хотілося бути першими. Що там казати. Або хоча б зрівнятися, тобто коли ото кажуть: «Перемогла дружба...» Але... хоча мій п’ятий «Б» працював відмінно і по піснях був поза конкуренцією... але на цей раз першими доводиться визнати бригаду шановного Іринарха Івановича. І я особисто привселюдно визнаю його керівництво бригадою недосяжним.

Така директорська скромність на всіх справила дуже гарне враження, і навіть «бешники» після цього не так уже переживали свою поразку. Коли сам директор не соромиться другого призового місця, то чого вже їм!

Дорослі ще продовжували працювати, а учнівські бригади відпочивали. Таке було розпорядження начальства.

Хто в піжмурки завівся, хто в квача, хто в сищиків-розбійників, хто в класи, хто у волейбол... Це вже як водиться. А хто просто гуляв собі по лісу... Шурочка Горобенко і Тая Баранюк належали саме до таких.

І от, гуляючи, одійшли вони досить далеченько й вийшли на дорогу, якою приїхали в табір.

І раптом побачили Андрюху.

Сопучи від старанності, він щось креслив затиснутою в кулаку гіллячкою просто на припорошеній пилом дорозі. Причому весь час сторожко озирався й поспішав. Наче робив щось недозволене або секретне. Дівчата були досить далеко, він їх іще не помітив.

Шурочка приклала палець до губ, і вони з Таєю звернули в кущі, покрадьки наблизились.

На дорозі великими літерами було написано: «Весь». А під ним здоровецька, метра на півтора п’ятірка... з хвостиком.

І от цей незвичайний трудовий день закінчився... Табору не впізнати!

Все кругом чисто. Білі корпуси виблискують ясними вікнами у промінні призахідного сонця.

Над естрадою — червоний транспарант із білими літерами: «Вітаємо першу зміну! Радісної вам праці! Веселого вам відпочинку!» А на величезній клумбі висаджено квітами: «Ласкаво просимо!»

Любо глянути, коли всюди така краса. А особливо — коли це справа твоїх рук.

Автобуси вже заповнені. Он біжить останній пасажир — шестирічний Андрюха, що був десь завіявся, чим немало схвилював Глафіру Павлівну. Батьки чомусь хвилювалися менше. От уже й він сидить на передньому сидінні біля вікна.

Прощально проспівала сирена міліцейської машини.

Автоколона рушила.

Шурочка й Тая приліпилися до вікна. От зараз... зараз... от...

— Ой! Дивіться! Дивіться! — здивовано вигукнула Оля Татарчук.

Край дороги на припорошеній пилом землі виднівся вже знайомий нам з вами надряпаний гілкою напис: «Весь п’ятий “А”» — і велика п’ятірка з хвостиком.

Всі повитягали шиї, визираючи з вікон. А ті, що сиділи з іншого боку, посхоплювалися з місць, а деякі навіть скочили на сидіння.

По лісовій вибоїстій дорозі автобус коливався повільно, і тому всі встигли помітити.

Та не проїхали вони й сотні метрів, як знову автобус вибухнув здивованими вигуками.

Край дороги було написано: «Весь п’ятий ”Б” — і теж стояла здоровецька п’ятірка з хвостиком.

Автобус п’ятого «А» їхав першим після міліцейської машини. Слідом за ним їхав автобус п’ятого «Б».

І всі «ашники» обернулися назад.

Там уже теж помітили напис, і в їхньому автобусі зчинилася така сама здивована метушня.

Шурочка й Тая глянули одна на одну, а потім на переднє сидіння.

Ще ніхто, крім них, не знав Андрюхиної таємниці. І Шурочка голосно, на весь автобус сказала:

— І правильно! Вони сьогодні теж цілком її заслужили...

— Ага! — Правильно!

— Заслужили! — загукали дівчатка.

Хлопці мовчки перезирнулися, Валя Тараненко знизав плечима:

— Може, й заслужили... Не будемо злопам’ятними... — Тоді подумав і додав: — Будемо благородними...

І хлопці схвально загули.

Це ж усе-таки приємно — бути благородними.

А Шурочка сказала, знову ж таки голосно, на весь автобус:

— Я не знаю, хто ставить ці оцінки, але це мудра і добра людина.

— Хай живе її мудрість! — підхопила Тая.

— І доброта! — закінчила Шурочка.

Вони знову глянули одна на одну й усміхнулися. Андрюха цього не бачив.

Сидячи на передньому сидінні, він солідно супив брови й закопилював губу.

Глянувши на нього, ніхто б не подумав, що він має якийсь стосунок до тих написів на дорозі...

За Всеволодом Нестайком

1. Чим для школи був знаменний той рік?

2. Чому табір праці й відпочинку не могли вчасно відкрити?

3. З якою пропозицією звернувся директор школи до батьків?

4. Хто запропонував свою послугу батькам?

5. Який порядок перевезення великої групи дітей?

6. Яку роботу в таборі виконували батьки?

7. Що робили діти, аби прискорити табірну зміну?

8. За якими показниками проводилося змагання між «ашками», «бешками» й батьками?

9. Хто переміг у змаганні?

10. Хто мудро «примирив» п’ятикласників?

11. Як ти думаєш, чи правильно вчинив першокласник Андрюха?