Історія України. Повторне видання. 9 клас. Пометун (2026)

§ 34. Вплив модернізації на розвиток освіти й науки України в середині XIX — на початку XX ст.

ОБГОВОРІТЬ У КЛАСІ

Поміркуйте, чому і як сьогодні з’являються нові професії — програмісти, фахівці з баз даних, дизайнери, SMM-фахівці, інженери з робототехніки. Усе це виникло тому, що змінився світ і змінилася економіка.

Запишіть коротко відповідь на два запитання:

1. Які зміни в освіті можна спостерігати в наш час через розвиток технологій і науки?

2. Як ви гадаєте, чи були подібні освітні зміни на початку XX ст., коли промисловість і міста розвивалися так само стрімко? Чого могла вимагати освіта того часу?

Протягом опрацювання нового параграфа перевірте ваші передбачення.

1. Як впливала освіта на процес формування української нації

ПОМІРКУЙТЕ

Які були особливості розвитку освіти на українських землях на початку XX ст.? Чому освіта перетворилась на чинник націєтворення?

На початку XX ст. розвиток освіти в Україні визначався поєднанням модернізаційних процесів та імперських обмежень. Модернізація, яку спричинили промислове зростання, урбанізація та соціальні зміни, формувала нові запити суспільства. Економіка потребувала більш освічених працівників, тому шкільна мережа поступово розширювалася, а освітні установи урізноманітнювалися. Поряд із традиційними початковими школами з’являлися вечірні курси для робітників, технічні класи при фабриках, приватні гімназії та спеціалізовані навчальні заклади. Доступ до середньої й частково до вищої освіти ставав ширшим, що стимулювало зростання кількості учнів, студентів і розвиток наукових шкіл у містах.

Соціальна структура суспільства також зазнавала змін. Важливою тенденцією стало активніше залучення жінок до освіти: кількість учениць і студенток зростала, розширювалися можливості для їхнього професійного становлення. Це сприяло поступовій емансипації українського жіноцтва та формуванню нового прошарку освічених жінок, інтегрованих у суспільне життя.

Водночас освітній розвиток відбувався в умовах імперських обмежень. У Наддніпрянській Україні до 1905 р. діяла заборона на українську мову в навчальному процесі. Це означало, що більшість українського населення — насамперед селянство — не могла здобувати освіту рідною мовою. Школи часто виконували функцію русифікації, а на Галичині зберігався тиск полонізації. Такі умови гальмували національний розвиток і сприяли збереженню високого рівня неписьменності серед широких верств населення.

Водночас ці обмеження посилили прагнення до власної освіти. Після революції 1905 р. відкрилися можливості обережно впроваджувати українську книжку, укладати перші читанки, організовувати просвітні товариства й бібліотеки. Учителі-ентузіасти знаходили шпарини для українського матеріалу, інколи працюючи «на межі дозволеного». На Галичині, де умови були ліберальнішими, діяли українські школи, гімназії та семінарії, формувалася інтелігенція, що розуміла власну відповідальність перед суспільством.

Попри ці перешкоди, модернізація набула важливого значення для формування української національної спільноти. Розширення доступу до освіти дало змогу частині українців здобути знання, які сприяли формуванню протистояння імперській владі.

Модернізація, обмежена імперськими рамками, стала не просто технічним процесом — вона перетворила освіту на чинник націєтворення. Навіть навчаючись у зросійщених чи спольщених школах, українські учні отримували інтелектуальний інструментарій, який допомагав усвідомлювати несправедливість імперської політики. Із цього середовища вийшло покоління діячів, що згодом очолюватиме національний рух.

2. Як урізноманітнювалися форми і напрями освіти під впливом модернізації

ПОМІРКУЙТЕ

Які були основні перешкоди на шляху розвитку української національної школи?

На початку XX ст. потреби модернізації економіки й суспільства зумовили певне зростання кількості навчальних закладів. Зокрема, на Наддніпрянщині протягом 1900-1911 рр. кількість початкових шкіл збільшилася на 40 %. Зросла й кількість гімназій, технічних і комерційних училищ, де навчалися майбутні фахівці для промисловості й торгівлі. Вищу освіту здобували в університетах та інститутах. Однак рівень розвитку системи освіти залишався незадовільним.

ДОСЛІДІТЬ

Прокоментуйте дані таблиці на с. 237. Які висновки можна зробити?

Кількість шкіл у Київській шкільній окрузі на початку XX ст.

Регіон	Кількість шкіл	Кількість учнів	% від загальної кількості дітей
Волинь	1442	59 374	14
Київщина	1812	103 641	17
Поділля	2045	95 583	24

Навчання відбувалося виключно російською мовою. Українські школярі сприймали нерідну мову важко, що негативно позначалося на їхній успішності.

ДОСЛІДІТЬ

• У чому, на думку педагога й публіциста Бориса Грінченка, полягала проблема шкіл в Україні?

«...трагедія раз-у-раз ставала переді мною, як я, живучи по селах <...> підходив із книгою до нашого сільського народу.

І він же не вміє читати!

Двічі не вміє.

Раз через те, що йому нічого не говорять літери.

Вдруге через те, що до недавнього часу книга його рідною мовою була заборонена, і навіть тому, хто вмів розбирати літери, книга зоставалась німою, бо була чужомовна.

І всі ті скарби розуму й таланту, всі ті священні для нас імена великих розумів і майстрів — усе це було нічим для темного вкраїнського народу...»

Грінченко Б. Перед широким світом

Гімназист. Поч. XX ст.

Тож нагальною потребою населення України стала власна національна школа. Прогресивна громадськість намагалася покращити ситуацію в народній освіті шляхом відкриття земських, приватних та недільних шкіл. Значних зусиль у цьому напрямі доклали Софія Русова та Христина Алчевська.

ДОСЛІДІТЬ

Які факти історичного життєпису Софії Русової та Христини Алчевської говорять про їхній внесок в розвиток національної школи?

Кілька фактів про людину

Софія Русова. Кін. XIX ст.

Софія Русова (1856-1940) — громадська діячка, педагог. Народилася на Чернігівщині. Початкову освіту здобула вдома, середню — у жіночій гімназії в Києві.

У 1871 р. разом із сестрою відкрила в Києві перший українськомовний дитячий садок, брала участь у діяльності Старої громади. Під час революції 1905 р. працювала в комісії з визнання української мови, виступала за створення шкіл для всіх народів з рідною мовою навчання. Із 1909 р. викладала педагогіку і французьку мову в жіночому інституті в Києві. Була редакторкою першого українськомовного педагогічного часопису «Світло», на шпальтах якого надрукувала понад 100 своїх праць, у яких виклала основи української національної системи освіти. Серед них «Нова школа», «Дитячий садок на національному ґрунті», «До сучасного становища народного вчителя» та інші.

Христина Алчевська. Кін. XIX ст.

Христина Алчевська (1841-1920) — українська діячка народної освіти, педагог. Освіту здобула самотужки. У 1862 р. склала іспит на право викладати і стала вчителькою. Була учасницею товариства «Громада» в Харкові. Організувала й утримувала приватну недільну жіночу школу, де викладала разом з іншими учителями. Ініціювала та організовувала освітянські виставки, зокрема й міжнародні. Брала участь у заснуванні Харківського товариства поширення в народі грамотності, а також першої безплатної бібліотеки. Популяризувала українську мову. У її харківській садибі вперше в Україні було встановлено пам’ятник Шевченку (1899). З ініціативи Алчевської та під її керівництвом було видано рекомендаційний покажчик книг «Что читать народу?», який на виставках в Антверпені, Чикаго та Парижі отримав найвищі нагороди. Вона є авторкою низки методичних праць із навчання дітей та дорослих. Була обрана віцепрезидентом Міжнародної ліги освіти.

Освітня ситуація на західноукраїнських землях була дещо кращою, адже Австро-Угорщина ще в 1869 р. запровадила обов’язкове початкове навчання для дітей 6-14 років. Проте через бідність, нестачу приміщень і вчителів значна їх частина не відвідувала школи регулярно. Навчання рідною мовою формально не забороняли, але в більшості шкіл Східної Галичини домінувала польська, на Буковині — німецька, а на Закарпатті — угорська.

У 1900 р. на Східній Галичині діяло 4250 класів із польською мовою навчання і 2250 — з українською; у 981 із 6240 сіл шкіл не було. Середніх шкіл було 49, і лише 4 навчали українською. До 1913 р. кількість українських початкових шкіл зросла до 3500, а з 86 гімназій 21 викладала українською мовою.

На Буковині у 1900 р. працювало 6 середніх шкіл, жодна з них не була українською; у 1913 р. із 13 гімназій тільки 2 були українськими й ще 2 мали змішане німецько-українське навчання. На Закарпатті всі 4 середні школи навчали угорською. У регіоні діяли також 4 вищі навчальні заклади: 3 із польською мовою викладання та 1 — з німецькою.

Процеси модернізації на початку XX ст. посилили потребу у кваліфікованих фахівцях і спричинили урізноманітнення форм та напрямів навчання. Розширилася мережа середніх навчальних закладів — гімназій та реальних училищ. Гімназії надавали гуманітарну підготовку для вступу до університетів, тоді як реальні училища пропонували природничо-технічну освіту і готували учнів до технічних вишів або до роботи в промисловості й торгівлі. У Російській імперії, зокрема на Наддніпрянщині, навчання в цих закладах було платним і доступним переважно заможним верствам, а викладання вели російською мовою.

На західноукраїнських землях Австро-Угорщини мовна ситуація була іншою: у більшості середніх шкіл домінували польська та німецька мови, однак українській громаді вдалося заснувати власні національні гімназії з навчанням рідною мовою.

Зростання попиту на фахівців технічного профілю спричинило появу нових типів закладів — ремісничих і комерційних училищ, технічних шкіл, а також вищих навчальних установ. Паралельно розвивалася мережа приватних навчальних закладів, що компенсувала обмеження державної освіти, особливо в питаннях національного та жіночого навчання. Зважаючи на запити населення та необхідність у серйозних інвестиціях, заклади цього типу були представлені переважно саме в містах. Наприклад, напередодні Першої світової війни в Одесі функціонували університет, вищі жіночі курси, вищі жіночі медичні курси, однорічні педагогічні курси, 8 хлопчачих (3 приватні) та 20 дівчачих (18 приватних) гімназій і училища торгового мореплавання, художнє, музичне тощо.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. жінки наполегливо виборювали право на освіту й професійну самореалізацію, долаючи формальні заборони та суспільні упередження. Показовими є біографії Софії Черняхівської (1868-1941) — лікарки, першої української жінки з повною медичною освітою, яка працювала в Санкт-Петербурзі, а також Наталії Кобринської (1855-1920) — письменниці, етнографині й громадської діячки, яка послідовно досліджувала становище жінок у суспільстві та публічно порушувала питання їхніх прав.

Українські приватні гімназії на Галичині стали осередками збереження національної ідентичності, адже саме в них викладання вели рідною мовою. Фінансування приватної освіти забезпечували платнею за навчання, внески засновників та пожертви громадських організацій.

Революція 1905-1907 рр. сприяла демократизації освіти: у середніх школах зросла частка учнів із «нижчих станів», активізувалася діяльність національної інтелігенції, спрямована на розширення мережі приватних українських шкіл. Це мало особливе значення в підросійській Україні, де державна політика залишалася русифікаторською.

Система вищої освіти на Наддніпрянщині на початку XX ст. розвивалася повільніше, ніж вимагали потреби суспільства. Основними осередками були університети в Києві, Харкові та Одесі, а також технічні інститути й жіночі вищі курси. Викладання здійснювали російською мовою, а доступ до університетів залишався обмеженим через високу плату за навчання та соціальні бар’єри. Водночас у здобутті вищої освіти існувала гендерна нерівність. Жінкам було заборонено вчитися в університетах, що обмежувало їхні можливості займатися науковою діяльністю. Однак ці обмеження не завадили їм самостійно розвивати власний освітній рівень та набувати фахових знань. Зокрема, такою була Валентина Родзимовська, яка стала однією з перших лікарок Києва на початку XX ст. Першою лікаркою на Галичині була Софія Окуневська, яка здобула медичну освіту в Цюриху. Відомою лікаркою у Львові була Софія Парфенович, яка отримала медичну освіту в Чехії. Згодом вона стала директоркою фельдшерської школи, брала участь у діяльності «Просвіти», видавала альманахи та листівки. Тож попри всі складнощі, в університетських колах формувалося середовище майбутньої української інтелігенції, яка долучалася до наукових товариств, просвітницьких ініціатив та боротьби за розширення прав української мови в освіті.

На західноукраїнських землях ситуація була дещо сприятливішою. У Львівському університеті, попри домінування польської мови, було створено дві українські кафедри — української мови та української літератури. Вони стали важливими осередками наукового розвитку та підготовлення української інтелігенції в умовах поліетнічного імперського середовища.

3. Розвиток науки

ПОМІРКУЙТЕ

Які досягнення українських учених свідчили про розвиток науки й техніки? Які галузі науки розвивалися найпродуктивніше?

Потреби суспільства, що модернізувалося, значно прискорили розвиток науки. Незважаючи на реакційну імперську політику у здобутті університетської освіти, зокрема жінками, наукова думка в Україні досягла на той час значних успіхів і зробила вагомий внесок у розвиток світової науки. Найважливішу роль у розвитку науки відігравали університети — Харківський, Київський, Новоросійський, Львівський. Велике значення мали також наукові товариства: дослідників природи, математичні, фізико-математичні, технічні, історичні, історико-філологічні та інші.

ДОСЛІДІТЬ

Складіть узагальнювальну таблицю на основі поданих фактів.

Іван Пулюй. Поч. XX ст.

Іван Пулюй (1845-1918) — український учений, доктор філософії й фізики, професор, громадський діяч. Один із першовідкривачів радіоактивного випромінювання. У 1877-1884 рр. викладав механічну теорію тепла та кінетичну теорію газів у Віденському університеті, працював професором у Празькому політехнічному інституті, де був обираний деканом і ректором. Один із засновників чеської електротехнічної школи, збудував кілька електростанцій у Празі. Володів багатьма мовами. Переклав підручники з геометрії та фізики для українських гімназій. Публічно діяв як представник української спільноти в Австро-Угорщині. Брав активну участь в українському культурному й церковному житті. Разом із Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуй-Левицьким переклав українською мовою Біблію, працював над словником української технічної термінології.

Ілля Мечников. 1908 р.

Ілля Мечников (1845-1916) — науковець українського культурного середовища, який працював у європейській науці, один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології. Розробив теорії походження багатоклітинних організмів та теорію імунітету. Працював в Одеському та Петербурзькому університетах. Завідував організованою ним (разом із Миколою Гамалією) першою в Російській імперії Одеською бактеріологічною станцією (нині — Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології). Через українофільські погляди змушений був емігрувати до Франції, де очолив лабораторію в Інституті Пастера в Парижі, а згодом став заступником директора цього Інституту. Значні здобутки здійснив у медичній науці. У 1908 р. став лауреатом Нобелівської премії за досягнення в імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань).

Микола Бекетов. 1874 р.

Микола Бекетов (1827-1911) — фізик-хімік, член Петербурзької академії наук (з 1887 р.). Протягом 1855-1887 рр. працював у Харківському університеті (з 1859 р. — професор). Домігся відкриття в Харківському університеті фізико-хімічного відділення. Тут він не тільки читав студентам курс фізичної хімії, а й керував практичними заняттями з визначення щільності пари й молекулярної маси речовин, вивчення спектрів. У 1886 р. видав свій підручник з фізичної хімії. Згодом за його ініціативи при Харківському університеті було створено наукове товариство з фізико-хімічною секцією, де проводили дослідження й читали наукові доповіді.

Олександр Потебня. 1891 р.

Олександр Потебня (1835-1891) — доктор філології, професор, громадський діяч, член багатьох, зокрема зарубіжних, наукових товариств. Досліджував слов’янські мови, етнографію, фольклор, працював у Харківському університеті. Уперше в європейському слов’янському мовознавстві систематизував характерні риси української мови, визначив межі поширення найважливіших українських діалектів. Приділяв значну увагу філософським проблемам мови та заснував психологічний напрям вітчизняного мовознавства, сформулював ідеї взаємозв’язку мовного та національного питань. Автор численних праць із мовознавства, фольклористики, літературознавства й етнографії, низки досліджень з питань походження мови, діалектології, фонетики, граматики. Завдяки науковому доробку Потебні українська філологія вийшла на загальноєвропейський рівень, набувши значної ваги у слов’янському світі.

Дмитро Яворницький. Поч. XX ст.

Дмитро Яворницький (1855-1940) — видатний український історик, археолог, етнограф, фольклорист. Закінчивши в 1881 р. історико-філологічний факультет Харківського університету, усе життя працював над збиранням писемних та матеріальних пам’яток Запорозької Січі. Щоліта виїздив в археологічні експедиції до місць, пов’язаних із запорозькою минувшиною. Створив Музей старожитностей Катеринославської губернії, для якого зібрав 85 тис. експонатів, написав численні праці з проблем історії, археології, фольклору, етнографії, мистецтва, літератури. Переважна більшість цих праць присвячена історії запорозького козацтва. Це «Історія запорозьких козаків», «Вольності запорозьких козаків» (1898), «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий атаман війська запорозьких низових козаків».

Олександра Єфименко. Кін. XIX ст.

Олександра Єфименко (1848-1918) народилася в Архангельській губернії Росії. Після закінчення гімназії захопилася педагогічною діяльністю та історичними дослідженнями. Переїхавши до Харкова у 1879 р., організувала історичний гурток, який згодом перетворився на школу української історіографії при Харківському університеті. Здійснила низку розвідок з історії Слобожанщини. Брала участь у роботі Харківського видавничого комітету. Займалася громадською роботою, читала в освітніх установах публічні лекції. Була однією із засновниць жіночого руху в Україні. У 1910 р. стала першою жінкою в Російській імперії, яка здобула науковий ступінь доктора історії (від Харківського університету) і була обрана на професорську посаду. У своїх працях «Малоруське дворянство і його доля», «Дворищне землеволодіння в Південній Русі», «Нариси історії Правобережної України» та інших досліджувала українську історію, боротьбу українського народу за національне визволення, висвітлювала процеси розвитку українського суспільства.

Кирило Студинський. До 1939 р.

Кирило Студинський (1868-1941) — видатний український літературознавець, мовознавець-славіст, фольклорист, письменник і громадсько-політичний діяч, академік Всеукраїнської академії наук (ВУАН) та дійсний член НТШ. Освіту здобув у Львівському та Віденському університетах. Працював доцентом Ягеллонського університету в Кракові, а згодом — професором Львівського університету, де він деякий час обіймав посаду проректора. Його наукові інтереси охоплювали українську словесність, історію слов’ян, філософію християнства, що відображено у майже 500 працях. Крім наукової діяльності, Студинський активно займався політикою: входив до керівництва Християнсько-суспільної партії, співпрацював із товариством «Просвіта», брав участь в Українській революції. Після її поразки працював у наукових установах. У червні 1941 р. був примусово вивезений більшовиками зі Львова і загинув за нез’ясованих обставин.

ПЕРЕВІР СЕБЕ

1. Які характерні риси розвитку освіти на початку XX ст.?
2. Які зміни відбувалися в типах і формах закладів освіти на початку XX ст.?
3. Назви основних діячів української науки того часу та їхні здобутки.
4. Який вплив процесів модернізації на освітнє життя українців?
5. Які були основні проблеми у сфері освіти на Наддніпрянщині та Заході України?
6. Які були причини й наслідки змін, що відбулися у сфері освіти та науки?
7. Доведи, що університети були основними центрами розвитку науки.
8. Які досягнення українських вчених свідчили про розвиток науки? Чому серед науковців було так мало жінок?

А ЩЕ ТИ МОЖЕШ

1. Вибери три форми освіти на початку XX ст. (гімназії, технічні навчальні заклади, приватні школи, університети) і створи мініпроєкт на пів сторінки, де:

1) поясни, яку проблему суспільства цей напрям допомагав вирішити;
2) наведи два факти з параграфа, що підтверджують його значення;
3) сформулюй коротку відповідь на запитання: чому саме ця форма освіти важлива для розвитку модерної української нації?

Результати представ у вигляді тез або схеми / таблиці.

2. Знайди інформацію про Всеросійську фабрично-заводську, сільськогосподарську, торгово-промислову та науково-художню виставку в Києві. Здійсни уявну екскурсію нею. Припусти, які експозиції там були. Поміркуй, які модернізаційні тенденції віддзеркалювалися на таких виставках.