Всесвітня історія. Повторне видання. 9 клас. Полянський (2026)

§ 14. Франко-прусська війна та її наслідки. Третя республіка у Франції

Пригадайте

• Охарактеризуйте міжнародне становище в Європі після Віденського конгресу.

1. Франко-прусська війна

Причини й привід до війни. Упродовж більшої частини XIX ст. відносини між Пруссією і Францією були ворожими.

Причиною франко-прусської війни став укорінений конфлікт між інтересами двох країн.

Пруссія на чолі Північнонімецького союзу прагнула завершити розпочату нею справу об’єднання Німеччини й посісти гідне місце в Європі.

Франція намагалася перешкодити об’єднанню Німеччини, оскільки та загрожувала б її безпеці й порушила «рівновагу сил» у Європі, як її розуміла Франція.

Канцлер (голова уряду) Пруссії О. фон Бісмарк був переконаний, що Франція не знайде союзників, бо «Франція-переможниця буде небезпечною для всіх, а Пруссія — ні для кого». Обидві країни почали готуватися до війни, проте Франція робила це повільно й поверхово.

Приводом до війни стала боротьба за трон в Іспанії, який звільнився після повалення в 1868 р. королеви Ізабелли. О. фон Бісмарк проштовхував на іспанський престол прусського принца Леопольда Гогенцоллерна, на що Франція висловила рішучий протест. Урешті-решт наступного року Леопольд Гогенцоллерн відмовився від претензій на іспанську корону.

Наполеон III та О. фон Бісмарк були розчаровані мирним завершенням конфлікту. Зручний привід до війни, якої вони обопільно прагнули, зникав. Наполеон III наполягав, аби прусський король Вільгельм І пообіцяв, що його країна в майбутньому не зазіхатиме на іспанський трон. Вільгельм І, який у той час перебував у німецькому містечку Емсі, відмовився дати такі гарантії. Повідомлення про це відіслали телеграфом у Берлін. Проте О. фон Бісмарк зумисно спотворив відповідь свого монарха, «виправивши» її в образливому для Франції тоні.

• Який висновок на підставі карикатури ви можете зробити про ставлення Австрії до намагання представника Пруссії всістися на іспанський престол?

• Якими були в той час відносини між Австрією і Пруссією? У чому причина таких відносин?

Австрійська карикатура «Принц Леопольд Гогенцоллерн». (Праворуч унизу — Наполеон III). 1870 р.

Опубліковану в пресі й поширену серед дипломатів Емську депешу Бісмарка, як назвали цей документ, прочитав Наполеон III. Як наслідок, план канцлера спрацював: 19 липня 1870 р. Наполеон III оголосив Пруссії війну.

Перебіг війни (використовуйте карту, с. 95). Більшість європейців очікувала, що перемогу здобуде Франція. Однак прусське військо було добре вишколене й краще за французьких супротивників озброєне. У серпні 1870 р. прусські війська пішли в наступ і розбили французів. Наступного місяця багатотисячне французьке військо під командуванням генерала Патріса де Мак-Магона та Наполеона III було оточене в м. Седані. Зрештою французьке військо капітулювало перед прусською армією, а Наполеон III разом із тисячами французьких вояків потрапив у полон. Французи були обурені невдачами на фронті, і в Парижі Францію втретє проголосили республікою. Період Другої імперії (1852-1870) завершився.

У жовтні французи зазнали ще однієї серйозної поразки: їхня численна армія здалася ворогу в м. Меці. Прусські війська рушили на Париж, і вже ніхто й ніщо не могло їх зупинити. Вони взяли французьку столицю в облогу. Очільник республіканського уряду втік із Парижа на повітряній кулі й організовував опір поза містом.

В облозі від голоду, хвороб та артилерійських обстрілів загинули десятки тисяч людей. Парижани їли коней, котів, собак і навіть щурів. Лише повітряні кулі й поштові голуби пов’язували місто із зовнішнім світом.

18 січня 1871 р. в Дзеркальній залі Версаля Вільгельма І коронували як німецького імператора. Об’єднання Німеччини було завершено. Ще через тиждень Париж капітулював. У лютому припинила опір уся Франція. Її втрати становили орієнтовно 600 тис. загиблих військових і цивільних осіб.

У квітні 1871 р. в німецькому місті Франкфурті Німеччина та Франція підписали мирний договір.

Основні положення Франкфуртського мирного договору

• До Німеччини відійшли Ельзас і Східна Лотарингія. Установили новий франко-німецький кордон.

• Німецький уряд отримав права на окремі залізничні лінії, що перебували у власності французьких компаній і проходили територією Швейцарії.

• Франція мала виплатити впродовж трьох років велику контрибуцію, а до того часу мусила утримувати німецькі окупаційні війська, які залишалися на її території.

• Німеччина заволоділа значними покладами залізної руди.

• У торгівлі між двома країнами встановили правила, вигідні для Німеччини.

Наслідки війни	Війна пришвидшила об’єднання Німеччини. Поклала край французькому військовому переважанню в Європі. Відтоді державою з найпотужнішою армією на континенті стала Німецька імперія.
	Війна та її наслідки зумовили взаємну неприязнь між двома країнами й народами. Це стало однією з причин майбутньої Першої світової війни на початку XX ст.
	Французькі війська, які охороняли Папу Римського, мусили відступити з Італії, що пришвидшило завершення об’єднання країни.
	Французи були принижені втратою Ельзасу й Лотарингії; бажання реваншу переважало у французькій політиці впродовж наступних років.

2. Паризька комуна

Для засвідчення своєї перемоги прусські війська тріумфально пройшли вулицями Парижа й залишили місто. Ця подія, як і поразка загалом, глибоко обурила парижан, зокрема робітників, які становили ядро Національної гвардії, що боронила столицю. Дії французького уряду розцінили як зраду. До того ж Національна гвардія захопила в місті кілька сотень гармат, що робило її грізною силою.

Парижани, прихильники республіки, побоювалися, що Національні збори можуть відновити монархію. 18 березня 1871 р. у відповідь на намір голови тимчасового уряду Л. Тьєра роззброїти Національну гвардію і прибрати її гармати з пагорбів Монмартра в столиці розпочалося антиурядове повстання.

Солдати замість виконувати накази уряду почали переходити на бік повстанців. Невдовзі Л. Тьєр та його прибічники мусили відступити з міста. Влада в Парижі перейшла до Національної гвардії, яка організувала вибори.

На виборах перемогли радикали, і 26 березня 1871 р. було утворено Паризьку комуну та сформовано уряд із послідовників якобінців і соціалістів. Натхненні ідеями К. Маркса і Міжнародної організації робітників (1-й Інтернаціонал), комунари здійснили спробу провести у Франції експеримент із побудови соціалістичного суспільства.

Чимало з проголошених комуною заходів залишилося на папері, оскільки вона проіснувала недовго й або не змогла, або не встигла виконати свої обіцянки. Крім Парижа, комуни було проголошено ще в кількох містах. Однак там уряд Тьєра швидко їх придушив.

Останнього тижня травня війська Л. Тьєра перейшли в наступ і ввійшли в незахищені райони Парижа. Мешканці провінцій не симпатизували паризьким комунарам, тому розраховувати на їхню підтримку вони не могли.

Урядові війська відтіснили комунарів, і вони утримували тільки центральні квартали міста. Супротивники наче змагалися в жорстокості й безчинствах.

Невідомий художник. Барикада часів Паризької комуни. Гравюра

Під час вуличних боїв у Парижі війська безжально розстрілювали барикади комунарів, а ті підпалювали відомі будівлі міста. У вогні загинуло багато культурних і художніх цінностей. Були замахи й на скарби Лувру.

Недовга (72 дні) історія Паризької комуни завершилася наприкінці травня «кривавим тижнем». Національна гвардія чинила впертий опір на барикадах, та, незважаючи на це, 28 травня впала остання барикада Паризької комуни.

Після розгрому Паризької комуни розпочалися розправи над комунарами. Кількість розстріляних, засланих на каторгу, ув’язнених і тих, хто залишив Францію через переслідування, сягнула майже 100 тис. осіб.

3. Третя республіка

Третя в історії Франції республіка¹ проіснувала з 1870 р. (іноді її початок датують 1871 р.) до 1940 р. При цьому більшість у Національних зборах (парламенті) належала монархістам, а республіканці поділилися на кілька груп.

¹ Перша республіка — 1792-1804 рр.; Друга республіка — 1848-1852 рр.

Основні соціально-економічні виклики, що постали перед Францією

• Уповільнилися темпи економічного розвитку (у світовому промисловому виробництві Франція з 2-го місця опустилася на 4-те, пропустивши вперед Велику Британію, США та Німеччину).

• Упродовж трьох років після поразки у війні країна виплачувала Німеччині обтяжливу контрибуцію.

• Нестача власної сировини й вугілля, машин та обладнання.

• Увезення товарів перевищувало продаж французької продукції за кордон. Унаслідок цього державна скарбниця не отримувала необхідних надходжень.

• На відміну від інших розвинених країн, у Франції існувало чимало технологічно застарілих дрібних підприємств ремісничого типу.

• Відстале сільське господарство: застаріла техніка, не впроваджувалися сучасні технології; за врожайністю пшениці країна була серед останніх у Європі.

• Низька купівельна спроможність селян, які становили 2/3 населення країни.

Місцевого самоврядування у Франції майже не існувало, реальна влада на місцях належала префектам, яких призначав уряд. Ще однією ознакою політичного життя Франції була наявність великої кількості партій і груп, що боролися одна з одною.

Навесні 1873 р. президентом республіки став «герой» Седана та прихильник монархії Патріс де Мак-Магон, повноваження якого восени було подовжено на сім років. Через два роки, незважаючи на протидію президента, Національні збори ухвалили конституцію Третьої республіки.

Державний устрій Франції за конституцією Третьої республіки (1875)

Перші парламентські вибори, проведені за новою конституцією, принесли перемогу республіканцям. Президент мусив подати у відставку, і до влади прийшли помірковані республіканці, а новим президентом обрали Жуля Греві. Його президентство виявилося успішним, і наприкінці 1885 р. він був переобраний. Однак через два роки Ж. Греві вимушено склав повноваження через корупційний скандал, пов’язаний із членом його родини.

4. Політичні кризи наприкінці XIX ст.

Наприкінці століття Третя республіка пережила кілька політичних криз, які стали серйозним випробуванням на міцність для республіканського ладу. Зокрема, з’ясувалося, що хтось з офіцерів Генерального штабу продав секретні документи німецькому дипломату. У державній зраді звинуватили капітана Альфреда Дрейфуса, єврея за національністю. І хоча жодних доказів його провини не було, Дрейфуса заарештували й засудили до довічної каторги.

Свідчення

• Ознайомтеся з документом. Як А. Дрейфус описує в листі своє ставлення до драми, що його спіткала? Яка мета додавала в’язню сил, щоб гідно пройти випробування, які випали на його долю?

«Я сьогодні на власному досвіді доводжу, що іноді важче жити, ніж померти! Померти означало б пройти через хвилину страждань... щоб забути всі свої біди, усі мої муки... Але я не маю права померти. Ніхто з нас не має на це права. Ми отримаємо це лише після того, як буде встановлена правда; лише тоді, коли мені повернуть мою честь. До того часу ми повинні жити».

З листа А. Дрейфуса з в’язниці до дружини. 31 січня 1895 р. — (https://www.gutenberg.org/cache/epub/64720/pg64720-images.html#page_79)

Справа Дрейфуса збурила у Франції хвилю антисемітських настроїв, розділила країну не лише через особисту долю засудженого, а й через політичні питання, зокрема ставлення до релігії та національності. Серед тих, хто вимагав перегляду вироку, були відомі письменники Еміль Золя та Анатоль Франс. Перший опублікував відкритого листа під назвою «Я звинувачую». У ньому він заявляв, що влада сфальсифікувала справу, аби приховати ім’я справжнього злочинця.

Свідчення

• Як Е. Золя пояснює, чому він не може стояти осторонь справи Дрейфуса? Проблема полягала, на вашу думку, тільки в Дрейфусі чи ця справа мала значно глибше коріння?

«Я не знайомий із людьми, яких я звинувачую, я навіть ніколи їх не бачив, у мене немає до них ні злості, ні особистої ненависті. Вони для мене є уособленням соціального зла. Я здійснюю зараз революційний акт, спрямований на те, щоб наблизити перемогу правди й справедливості. Не можна допустити, щоб права людини відверто зневажали! Усю пристрасть моєї душі я віддаю боротьбі за торжество справедливості й щиро вірю, що правда переможе. Нехай наважаться викликати мене до суду й проводять слідство при відчинених дверях! Я чекаю».

З відкритого листа Е. Золя (http://www.e-reading.club/chapter.php/1009580/23/Truayya_-_Emil_Zolya.html#n_242)

Зрештою вирок у справі переглянули. І хоча засудженого А. Дрейфуса не виправдали, згодом президент його помилував. Тільки на початку XX ст. стало відомо ім’я справжнього шпигуна, й А. Дрейфуса офіційно виправдали.

Справа Дрейфуса була загальноєвропейською подією. На карикатурі з італійського журналу «Il Pappagallo» від 22 грудня 1894 р. Е. Золя розбурхує громадську думку (innosenza (іт.) — невинуватість).

На початку 1890-х років вибухнув новий скандал. Цього разу через діяльність акціонерного товариства, утвореного для будівництва Панамського каналу — міжокеанського каналу через Панамський перешийок. Для його спорудження створили компанію, акції якої придбали багато французів. Однак будівництво каналу затягнулося, а компанія оголосила про своє банкрутство.

Свідчення

• Як ви думаєте, про які наслідки для Франції пише історик, коли заявляє, що панамська афера «сколихнула молоду французьку Третю республіку»? Ідеться тільки про розорення власників акцій чи про недовіру громадян до влади й держави?

«Через рік після проголошення нейтралітету Суецького каналу компанія Панамського каналу Лессепса зазнала краху. ...Це була фінансова катастрофа, що сколихнула молоду французьку Третю республіку».

Кароль Земан Розкопф, американський історик (Rothkopf С. Z. The opening of the Suez Canal. New York : Franklin Watts Inc., 1873. P. 65-66)

Як результат, понад пів мільйона власників акцій, переважно французів середнього статку, втратили вкладені гроші. З’ясувалося, що із зібраних коштів на будівництво каналу було витрачено тільки половину, а решта розтрачена керівництвом компанії та пішла на хабарі депутатам, міністрам, газетам тощо. Судовий процес над керівниками компанії та кількома особами, звинуваченими в хабарництві, завершився доволі м’якими вироками. Невдовзі їх узагалі було скасовано, і всі звинувачені опинилися на волі. Скандал виявився настільки гучним, що ще десятки років слово «Панама» вживалося як синонім до слова «корупція».

5. Радикали при владі. Жорж Клемансо

Політичні кризи відбувалися у Франції на тлі достатньо успішного економічного розвитку країни, що тривав до кінця століття. Було ухвалено закони про свободу друку й зборів, про вільну діяльність профспілок і страйки, «шкільні закони» про відокремлення школи від церкви і надання освіті світського характеру. Міста отримали право обирати свого мера.

• Перегляньте відеосюжет про мандрівку Парижем наприкінці 1890-х років. Які технічні новинки й особливості тогочасної моди впали вам у вічі?

У французькому парламенті існував майже десяток партій і груп, жодна з яких не мала більшості, а тому не могла самостійно сформувати уряд. Для призначення уряду потрібен був блок із різних партій. Оскільки такі блоки були нестійкими, то нестійкими були й створені ними уряди. Вони змінювалися щороку або й по кілька разів на рік.

Якщо раніше основна боротьба на політичній арені Франції відбувалася між монархістами й республіканцями, то на початку XX ст. — між лівими (радикальними) і правими (поміркованими) республіканцями.

Радикалів очолював Жорж Клемансо. Партія користувалася великою популярністю в середнього класу й серед селян.

Особистості

Жорж Клемансо (1841-1929) — прем’єр-міністр Франції в 1906-1909 та 1917-1920 рр. Упродовж політичної кар’єри виступав за реванш Німеччині за поразку Франції у війні 1870-1871 рр. Один із засновників Республіканської партії радикалів. За гострі промови в парламенті отримав прізвисько «Тигр», а за внесок у перемогу над Німеччиною в роки Першої світової війни (1914-1918) — «Батько перемоги». У 80-річному віці відійшов від політики й займався літературною діяльністю.

На парламентських виборах 1902 р. перемогу здобув «лівий блок», що об’єднав радикалів і соціалістів. Радикали були послідовними прихильниками демократії та противниками диктатури в будь-якій її формі. Крім «шкільних законів», уряди радикалів також прийняли трудове законодавство, яке передбачало виплату робітникам відшкодування в разі отримання ними виробничої травми, а також обов’язковий щотижневий відпочинок.

Здійснення інших обіцяних радикалами реформ довго відкладали. Зрештою прийняли закон про робітничі й селянські пенсії, згідно з яким французам, що досягли віку 65 років, було призначено пенсію за віком (у Німеччині й Англії — із 70 років).

6. Напрями колоніальної експансії Франції та її колоніальні володіння

Французький колоніалізм зумовлений частково суперництвом і конкуренцією з її сусідами, спочатку Іспанією та Португалією, а пізніше з Британською імперією, частково економічними інтересами та, як переконували французи, цивілізаторською місією.

Основні напрями колоніальної експансії Франції:

Південно-Східна Азія;
Африка;
південна частина Тихого океану.

Справжнім початком Французької колоніальної імперії стало завоювання в 1830-1840-х роках Алжиру. Цю країну було проголошено частиною Франції і тому офіційно її більше не вважали колонією, розглядали як «продовження Франції» в Африці.

Натомість спроба в 1860-х роках колонізувати Мексику в Латинській Америці виявилася невдалою. Після Громадянської війни в США Франція відмовилася від цієї ідеї.

Основний період французької колоніальної експансії припав на час після встановлення Третьої республіки. Програна Францією війна Наполеона III з Пруссією обтяжила її репараціями, які необхідно було сплатити. Крім того, французи втілювали свої колоніальні наміри під гаслами прославляння французької культури й поширення світом демократії.

За часів правління Наполеона III було встановлено французький контроль над більшою частиною В’єтнаму, Лаосу й Камбоджі в Південно-Східній Азії. Територія отримала назву Французький Індокитай. Також Франція мала свої інтереси в Китаї.

На Африканському континенті Франція встановила свою владу над більшою частиною Північної, Західної та Центральної Африки (сучасні держави Алжир, Марокко, Мавританія, Сенегал, Малі, Чад та ін.). Французи також заснували колонії в південній частині Тихого океану, включно з Новою Каледонією та групою різних островів, які назвали Французькою Полінезією.

Основні події

1870-1871 рр. — франко-прусська війна.

1870-1940 рр. — Третя республіка у Франції.

Запитання та завдання

1. Охарактеризуйте причини франко-прусської війни.

2. Використовуючи історичну карту (с. 95), опишіть основні події франко-прусської війни.

3. На основі положень Франкфуртського мирного договору проаналізуйте підсумки й наслідки війни для її учасників та Європи загалом.

4. Чим, на вашу думку, була Паризька комуна: невдалим заколотом групи крайніх радикалів-революціонерів чи народною революцією? Який зміст ви вкладаєте в поняття «заколот» і «революція»?

5. Використовуючи схему на с. 131, охарактеризуйте державний устрій Франції за часів Третьої республіки. Наскільки він, на вашу думку, є демократичним?

6. Як ви вважаєте, чому справа Дрейфуса набула такого розголосу? Чому на його захист виступили моральні авторитети Франції та світу?

7. Дискусія. Свідченням яких недоліків у Франції став панамський скандал? Чи була, на вашу думку, причина скандалу лише французькою проблемою? Чи існує вона в сучасному світі та чи можливо її викорінити? Як саме?

8. Наскільки, на ваш погляд, успішним було перебування при владі наприкінці XIX — на початку XX ст. партії радикалів, очолюваної Ж. Клемансо?

9. Розмістіть події в хронологічній послідовності.