Зарубіжна література. Повторне видання. 8 клас. Ніколенко (2025)

Літературний міст у сьогодення

Йоун Колфер

(нар. 1965)

Я пишу свої історії для маленького хлопчика, який досі живе всередині мене.

Йоун Колфер

• 1. Покажіть на мапі Ірландію та охарактеризуйте її географічне розташування.
• 2. Твори яких видатних ірландських письменників ви читали?
• 3. Кого з персонажів сучасної підліткової літератури можна назвати героями або героїнями нашого часу?

Йоун Колфер народився в маленькому містечку Вексфорді, що розташоване на південно-східному узбережжі Ірландії. Здобув освіту в Дублінському університеті, працював учителем початкової школи. Батьки його теж були вчителями і передали синові любов до навчання та книжок. Під враженням від цікавих історій, прочитаних у дитинстві, а також ірландських міфів та легенд Й. Колферу також захотілося вигадувати власні захопливі сюжети. Почуття гумору й уміння поєднувати фантастичні елементи з реальністю він проніс через усе життя. Деякий час письменник працював за кордоном, відвідав Саудівську Аравію, Туніс, Італію. Його перша книжка «Бенні та Омар», у якій ідеться про дружбу дітей з різних країн, вийшла друком у 1998 р. Але справжню славу Й. Колферу принесла серія книжок про Артеміса. Перший твір із цієї серії було надруковано у 2001 р., і він майже відразу став бестселером. Відтоді Й. Колфер цілком присвятив себе написанню книжок.

Романи про пригоди ірландського хлопчика-вундеркінда і його чарівних друзів полюбилися читачам з багатьох країн. Їх перекладено сорока мовами світу. За письменницьку діяльність Й. Колфер удостоєний численних нагород: Британська книга року для дітей (2001), Німецька книга року для дітей (2004), Ірландська книга року для дітей (2008) та ін.

Вексфорд (Ірландія). Сучасне фото

«АРТЕМІС ФАУЛ»

Образ інтелектуального героя. «Що ж то за “пташка”, що за “пташина” цей Артеміс Фаул?» — такими словами починається перший роман Й. Колфера про пригоди ірландського хлопчика-вундеркінда.

Артемісові лише дванадцять років, але він вирізняється з-поміж своїх однолітків незвичайним інтелектом і цікавістю до всього таємничого, незвіданого, надприродного. Так і належить гідному спадкоємцеві родини Фаулів, яка мала чималі статки. З покоління в покоління предки Артеміса кидали виклик правосуддю, жили ризикованим життям. Почала хворіти мати Артеміса, батько зник безвісти, грошей не вистачало. Тому хлопчик вирішив відновити родинну славу й багатство. І зробив він це у незвичайний спосіб.

Міфологічні мотиви у творі. Ключ до розуміння образу головного героя міститься в його імені. Артеміс — від імені давньогрецької богині Артеміди. Так називали дітей, коли хотіли, щоб вони були хоробрими й мужніми, захищали свою сім’ю і рідний дім. Як відомо, давні греки й римляни шанували Артеміду як богиню мисливства, покровительку тварин і немовлят. Її традиційно зображували зі срібним луком і стрілами. Прізвище героя — Фаул — дослівно можна перекласти як «птах». І в цьому також є певний символ. Артеміс розумний і цілеспрямований, він уміє керувати людьми і досягати своїх цілей, однак нерідко потрапляє в небезпечні ситуації, ризикуючи стати «здобиччю» для інших мисливців за легкою наживою.

presentation

Кадр із кінофільму «Артеміс Фаул» (режисер К. Брана, США, 2020)

Сюжет роману. Тема пошуку скарбу — одна з провідних у романі Й. Колфера. Артеміс замислив ризиковану авантюру, прагнучи дістати магічне багатство в Чарівного Народу. Він вирушає в небезпечну мандрівку, але ним керує бажання зберегти власну сім’ю, вилікувати матір і повернути батька, який зник за таємничих обставин. Та поступово Артеміс усвідомлює, що золото — не найголовніше в житті. А поки долає труднощі, несподівано для себе знаходить справжніх друзів.

Особливості жанру. Артеміс Фаул — сучасний підліток, якого автор «поселив» у світ давніх легенд і міфів. Роман Й. Колфера належить до жанру фентезі, адже в ньому тісно переплетені реальність і міфологічно-казкові елементи. Чарівне, незвичайне не тільки надає твору інтриги, завжди цікавої для читачів, а й дає змогу перевірити духовні якості юного героя. Чи спроможний він долати виклики долі? Чи здатен протистояти труднощам? Чи може захистити свою родину у скрутних обставинах? Час від часу ми з вами теж стикаємося з подібними викликами. Тож, можливо, Артеміс Фаул нам дещо підкаже.

Артеміс Фаул

РОМАН-ФЕНТЕЗІ

(Уривки)

Мандруючи інтернетом, Артеміс швидко знайшов найтаємничіші сайти, присвячені всьому надприродному. Але найдужче його зацікавили повідомлення про існування Чарівної Раси — лепреконів, ельфів, спрайтів... Хлопчикові вдалося зустрітися зі справжньою феєю і отримати текст священної Книги, де містилися всі таємниці Чарівного Народу. Але тепер необхідно було перекласти цей текст англійською мовою...

Розділ 2. Переклад

• 1. Як Артеміс ставився до матері?
• 2. Щоб розкрити таємницю Книги, Артемісу потрібно було виявити розумові здібності. Які? Читаючи текст, зверніть увагу на те, якими знаннями володів герой, як він дійшов певних висновків.

(...) Благословлялося на світ, коли Артеміс із Лаккеєм добулися до дублінського маєтку Фаул-Менор. Артемісові ой як кортіло мерщій сісти за комп’ютер та швидше «розкусити» код Книги, але він вирішив насамперед провідати матір.

Анґеліна Фаул була прикута хворобою до ліжка. А занедужала вона відразу після зникнення її чоловіка. «Нервове перенапруження, — пояснювали лікарі. — Допомогти ж їй можуть лише спокій та снодійні пігулки». (...) Ось уже хтозна-скільки часу вона не покидала спальні, не бачила денного світла й не спілкувалася зі світом. Але, з другого боку, якби вона чудесним чином ураз одужала й вернулася зі спальні до повноцінного життя, це означало б край дивовижній Артемісовій волі. Знову довелося б пхатися в школу, й забувай, хлопче, про всілякі там карколомні затії.

Він тихенько постукав у двостулкові двері, що вгорі округлялися аркою.

— Мамо? Ти не спиш?

По той бік дверей щось брязнуло, розтрощившись на друзки. Звук підказав: щось вельми коштовне.

— Та звісно, що не сплю! Як можна заснути, коли це світло просто очі сліпить?

Артеміс набрався мужності й переступив поріг. Крізь щілину між оксамитовими гардинами соталася бліда смужка світла, змушуючи старовинне ліжко на чотирьох ніжках і з пологом відкидати кручені тіні. Анґеліна Фаул сиділа на ліжку, обхопивши коліна блідими руками, що біліли в мороку.

— Артемісе, любий, де ж це ти був?

Артеміс зітхнув. Мати впізнала його! Добрий знак...

— Шкільна екскурсія, мамо. Каталися на лижах в Австрії.

— Ах, на лижах... — протягла Анґеліна. — З якою насолодою і я б покаталася! Та хай уже як батько повернеться...

Артеміс відчув, як давкий клубок підкотив йому під горло. І сам йому вельми здивувався: таке на нього не схоже. (...)

— Ой, любий... — прошепотіла вона, й від цього шепоту Артеміса морозом дернуло по спині. — Я чую їх. Ночами. Вони повзуть по подушках, заповзають мені у вуха... (...)

— Може, нам усе-таки розсунути гардини, мамо?

— Ні-ні! — мати розплакалась і випустила сина з обіймів. — Ні! Бо тоді я їх ще й побачу.

— Прошу тебе, мамо...

Та все було дарма. Хвороба надто міцно тримала матір у своїх лабетах. Анґеліна забилася в найдальший куток ліжка й натягла ковдру під саме підборіддя. (...)

Книга виявилася куди впертішою, ніж Артеміс сподівався. Вона начебто свідомо чинила йому опір, та ще й як затято! Через які тільки програми він її не пропускав, а комп’ютер усе видавав нульовий результат. (...) Враз йому сяйнула ідея. У програмі «Надпотужний перекладач» він відкрив теку під назвою «Стародавні мови» й вибрав єгипетську.

Нарешті! Збіглось! Символ «чоловіча фігурка» дуже скидався на символічне зображення бога Анубіса, знайдене на внутрішніх стінах гробниці Тутанхамона. Це узгоджувалося й з іншими його знахідками. Пам’ятки найдавніших писемностей розповідали про ельфів та фей, припускаючи, що їхня цивілізація передувала людській. Схоже було, ніби давні єгиптяни просто взяли якесь письмо, що існувало до них, і пристосували його до своїх потреб. (...)

Від передчуття успіху шалено калатало в грудях серце. Чи не кожному чарівному знакові, чи не кожній піктограмі знаходився свій ієрогліфічний, єгипетський відповідник. Більшість з-поміж них мала універсальний характер, скажімо, сонце чи птах. Але декотрі здавалися вкрай неприродними, тож доводилося потрудитися над ними, щоб до чогось припасувати. От, наприклад, фігурка Анубіса. Тут вона аж ніяк не могла означати бога-пса, й Артеміс надав їй значення короля Чарівного Народу.

Ще й годинник не вибив опівночі, як Артеміс нарешті завантажив усі здобутки своїх пошуків у «макінтош». Тепер йому лишалося тільки дати команду: «Розшифрувати». Що він і зробив. І дістав — купу сторінок безглуздої нісенітниці. (...)

Персонаж давньоєгипетської міфології — бог Анубіс

Артеміс заходився експериментувати. Спробував читати «по-арабському»: справа наліво — та «по-китайському»: стовпчиками, згори донизу. Нічого не вийшло. Тоді він звернув увагу на одну спільну рису всіх сторінок: кожна мала центральний сектор. Інші піктограми були розташовані довкруж центральної частини так, ніби вона правила за вісь, а вони крутилися довкола неї. То, може, цей центр і є точкою відліку? Так — але в який бік тоді рухатися? Артеміс укотре заходився гортати сторінки, вишукуючи ще якихось спільних рис. Ага, є! За кілька хвилин знайшов: на кожній сторінці в кутику кожного сектора була намальована стрілочка, мов крихітне вістря списа. Що коли це такий «дороговказ», вказівка на напрям, скажімо: «Читай туди»? Тож теоретично виходило так, що починати належить із середини, а тоді читати за спіраллю, як указували стрілки.

Комп’ютерна програма не була розрахована на подібні «спіральні» завдання, тож Артемісові довелося поімпровізувати. Озброївшись ножем для розрізання паперу та лінійкою, він поділив першу сторінку Книги на смужки й склав їх у традиційному для західних мов порядку: паралельними рядками, щоб читати зліва направо. Тоді заново відсканував сторінку й запустив її в модифіковану програму перекладу з єгипетської.

Комп’ютер загудів, загурчав, переробляючи задану йому інформацію на двоїстий код. (...) Аж ось нарешті на екрані спалахнули два слова: Файл перетворено. (...)

Цілковито усвідомлюючи, що це ж він, Артеміс, перший з людей і вперше за кілька тисяч літ розшифрував цю чарівну мову, увімкнув настільну лампу й почав читати.

Книга Чарівного Народу

Містить вказівки до наших чарів та життєві правила

Завжди носи мене, завжди з собою,

Вчу чарувати словом, травою.

Я провідник твій до сил чарівних,

Втратив мене — і вже чар твій весь зник.

Десять по десять тут є заповітів,

Здатних всі тайни тобі розповити.

Ліки, закляття, алхімія вся —

Все це в мені, все скажу тобі я.

Лиш не для тих я, що повзають в бруді,

Лиш не для червів, що звуть себе «люди».

Проклятий буде ельф той навік,

Людям хто тайн цих відкриє потік.

Артемісові кров зашуміла у вухах. Нарешті! Ці істоти — в його руках! Вони будуть мов мурахи під його ногами. Його, Артеміса, розум плюс сила технологій розкриють усі їхні секрети. Зненацька страшна втома, накопичена за стільки часу безперервної напруженої роботи, навалилася на нього, й він безсило відкинувся на спинку крісла. Тут іще стільки праці, щоб дійти до якогось кінця! А для початку — перекласти решту, сорок три сторінки.

Він натис кнопку селектора.

— Лаккею, бери Джульєтту й катайте обоє сюди нагору. Тут у мене є для вас кілька крутиголовок, поскладайте. (...)

Розділ 3. Холлі

• Які персонажі міфології згадані в тексті? Як ви їх уявляєте?

Холлі Куць лежала у своєму ліжку і вся аж кипіла від люті. Хоча нічого незвичайного в цьому й не було. Лепрекони взагалі славляться буркотливістю. Але Холлі якраз була у надзвичайно кепському настрої, навіть із погляду Чарівного Народу. Була ж вона водночас і фея, й ельфиня, й лепрекон. Фея — то загальне найменування, ельфиня — точніше, формальне визначення. А лепрекон — ну, це у неї така робота, — бути лепреконом. (...)

Холлі Куць мала ясно-брунатну, барви ліщинового горішка шкіру, коротко підстрижені рудаві коси й карі очі. Носик її ледь загинався донизу, губки були пухкенькі, мов у херувимчика, і це цілком доречне порівняння, коли зважити, що прадідусем вона мала самого Купідона. (...) Які її вушка? Ну, звісно ж, загострені. Зріст? Зайве питати, бо про нього ж свідчило її промовисте прізвище. Куций, ніде правди діти. Рівно метр. Хоча це тільки на один сантиметр нижче середньоельфійського зросту, але ж той злощасний сантиметр може відігравати жахливо важливу роль, надто коли тих сантиметрів у тебе не так і багато. (...)

Кадр із кінофільму «Артеміс Фаул» (режисер К. Брана, США, 2020)

Холлі одяглася, защібнувши під саме підборіддя замок-блискавку на своєму тьмяно-зеленому комбінезоні, й закріпила на голові шолом. Таки ошатні й зручні ці сучасні уніформи ЛеППРКОНу. Не те що колишні парадні мундири: черевики з пряжками та бриджі. Тьху! Воно й не дивно, що в усіх людських побрехеньках лепреконів виведено такими кумедними бевзями. Хоча... Що коли б ті багноїди довідалися, що насправді слово «лепрекон» пішло від назви елітного підрозділу ЛеППРКОН, себто Легіон Підземної Поліції, Рухомий Корпус Особливих Напрямів? Можна собі уявити! На лепреконів негайно влаштували б полювання. Краще вже лишатися непомітними, аби ті, нагорі, й далі вірили у свої байки... (...)

Холлі уже тихенько, навшпиньки пройшла повз кабінет начальника, сподіваючись прошмигнути у свій куточок непоміченою.

— КУЦЬ! АНУ ЗАЙДИ ДО МЕНЕ!

Холлі зітхнула. Ну от! Починається...

Запхнувши шолом під пахву, Холлі розгладила бганки на уніформі й увійшла до кабінету командувача Корча.

Корчеве обличчя було бурякове від лютості. Взагалі він увесь час був такий, більш чи менш побуряковілий і лютий, за що його позаочі й прозивали Буряком. У дільниці навіть приймали ставки на те, скільки лишилося командувачеві до серцевого нападу — себто коли його грець візьме. Найвигідніше вважалося ставити гроші на півстоліття, не більше.

Корч постукав пальцем по місяцеміру у себе на зап’ясті.

— Ну? — грізно запитав начальник. — І котра ж це, по-твоєму, година?

Холлі відчула, як червоніють її щоки. Вона ж спізнилася лиш на одну хвилину, не більше. І ще ж як мінімум добрий десяток поліціянтів з її зміни не з’явився на свої робочі місця. Але командувач Корч щоразу вибирав саме Холлі, допікаючи їй доганами.

— Центральна вулиця... — промимрила вона знічено. — Чотири смуги не працюють...

— Не ображай старшого своїми нікчемними виправданнями! — заревів начальник. — Ти ж знаєш, що таке центр міста. Вставай на кілька хвилин раніше!

Отут командувач і справді мав слушність. Холлі Куць чудово знала, що таке місто Гавань. Вона ж бо і народилася, й виросла тут. Відколи люди — «багноїди» — заходились експериментувати з глибинним бурінням, усе більше фей та ельфів стали покидати свої неглибокі твердині, переселяючись туди, де глибше та безпечніше, себто в місто під назвою Гавань. Метрополія зробилася перенаселена, обслуговуючого персоналу не вистачало. А тут іще й дозволили автомобільний проїзд через центр (...)!

Авжеж, Корч слушно каже. Їй треба вставати трішечки раніше. Але вона цього не робитиме, поки решта не підрівняється.

— Я знаю, про що ти думаєш, — провадив Корч. — Чому це я що не день чіпляюся тільки до тебе? Чом я ніколи не гаркну на всіх отих лайдаків? (...) Тому що ти — дівчисько!

Холлі відчула, як її пальці мимоволі зціпилися в кулачки. Вона здогадувалася!

— Однак причина тут не та, про яку ти думаєш, — не вгавав Корч. — Ти — перша жінка в нашому Корпусі. Перша за всю його історію. Мільйон наших співгромадян стежить за кожним твоїм рухом. На тебе покладають великі надії. Але є й чимало таких, хто ставиться до тебе упереджено. У твоїх руках — майбутнє сил правопорядку. Але, здається, нести цей тягар тобі не до снаги. Поки що принаймні.

Холлі розгублено закліпала очима. Досі Корч нічого подібного їй не говорив. Зазвичай він обмежувався простими зауваженнями на взір: «Поправ шолом!», командами типу «Струнко!» і всякими такими «ля-ля».

— Ти повинна зі шкури лізти, щоб показати себе з кращого боку, а це означає — бути кращою за всіх, — Корч тяжко зітхнув і впав на сидіння свого обертового крісла. — Просто не знаю, Холлі... Особливо після того, що скоїлося в Гамбурзі... (...)

О. Річардсон. Ілюстрація до твору «Артеміс Фаул». 2020 р.

І командувач відвернувся, закопався у свої папери. Розмову закінчено. Від жаху Холлі просто заклякла на місці. Вона сама все зіпсувала. А яка була можливість зробити кар’єру! Така навряд чи ще коли трапиться. І вона, Холлі, легковажно викинула свій шанс на смітник. Одна лишень помилка — і її майбутнє уже в минулому. Це ж нечесно, несправедливо! Непритаманний їй гнів пойняв юну ельфиню, але вона його притлумила. Ні, це не той момент, коли можна дати волю роздратуванню.

— Пане командувачу! Дозвольте звернутися. Я певна: я заслужила, щоб ви дали мені ще один шанс. (...)

Після прочитання Книги Чарівного Народу перед Артемісом постала інша велика проблема: де знайти хоч якого-небудь лепрекона? Тому він придумав план, як це зробити.

Розділ 4. Викрадення

• Як лепрекони відновлювали сили?

(...) Артеміс викликав до свого кабінету Лаккея і Джульєтту. Він стояв за мінікафедрою, гортаючи Книгу.

— Існують певні ритуали, які має здійснювати кожний представник Чарівного Народу для поповнення запасів своєї чарівної сили, — так він почав своє пояснення.

Лаккей і Джульєтта кивнули головами, ніби слухали якийсь найзвичайнісінький інструктаж.

Артеміс погортав свій роздрук Книги у твердій оправі й знайшов потрібне місце.

Сила твоя від землі йде, вливається в тебе,

Їй за дарунок віддячити треба.

В повню до закруту річки прийди,

Плід чарівний ти під дубом столітнім знайди

І закопай десь чимдалі від місцини тої —

Так ти повернеш землі дар її, пресвятої.

Артеміс закрив Книгу.

— Зрозуміли?

Лаккей і Джульєтта знову закивали головами, хоча всім своїм спантеличеним виглядом ніби промовляли: ні, не дуже зрозуміли.

Артеміс зітхнув.

— Усякий лепрекон (чи ельф) неодмінно буває зв’язаний певними ритуалами. Дуже особливими, сказав би я, ритуалами. І нам слід цим скористатися, аби когось із них вистежити.

Джульєтта підняла руку, мов на уроці, хоча віком була на чотири роки старша за Артеміса. (...)

— Ну, всякі там непри... леприклони, ельфи, гноми... Хіба ж вони існують на світі?

Лаккей поморщився. Це його вина, що правда, то правда. Так і не зібрався ознайомити сестричку з подробицями останньої операції. (...)

Артеміс прокашлявся.

— Отже, ми будемо виходити з того, що Чарівний Народ реально існує і що я ще не з’їхав з глузду. (...) Це плем’я повинно виконувати особливий ритуал для відновлення своїх чарівних сил. Якщо я правильно зрозумів текст, ельф чи лепрекон повинен прибути до вікового дуба, що неодмінно має рости біля закруту річки, і знайти там жолудя. Причому робити це слід під час повні — повного місяця.

У Лаккеєвих очах зажевріли вогники розуміння.

— Значить, усе, що нам треба зробити...

— ...це підключитися до погодних супутників і з їх допомогою визначити координати потрібних нам місць. Що я вже й зробив. Вірте чи не вірте, а в нашій країні збереглося не так уже й багато вікових дубів, себто таких, яким понад сто літ. Додамо сюди ще одну умову — річковий закрут (а повня скрізь одна й та сама), й дістанемо не більше й не менше, а саме сто двадцять дев’ять місць у нашій країні, за якими треба встановити спостереження.

Слуга посміхнувся. Встановити спостереження... Оце вже нарешті хазяїн заговорив зрозумілою йому, Лаккеєві, мовою. (...)

Холлі увімкнула обігрівання й піднялася на висоту чотири тисячі метрів. Ні, таки «Колібрі» — це вам не «Бабка»! Де вже «Бабчиним» крилам піднятися так високо! На датчику акумулятора «Колібрі» жевріли чотири червоні смужки — більш ніж досить, щоб хутенько перелетіти через материкову частину Європи й понад Британськими островами. Хоча правила й веліли летіти по змозі над водою, але капітан Холлі Куць не втрималася й цього разу від спокуси збити по дорозі снігову шапку з найвищої альпійської вершини. (...)

Холлі добулася понад італійським узбережжям до Монако, а звідти перемайнула через Альпи до Франції. Вона любила літати, та й хто з ельфів-лепреконів не любив? І Книга повідомляє, буцім колись чарівні створіння всі мали власні крила, але помалу еволюція позбавила їх цього привілею. Усіх, крім спрайтів. Одна школа історичної думки вважала, що Чарівний Народ пішов від летючих динозаврів. Можливо, від птеродактилів. У будові верхньої частини їхніх скелетів було багато спільного. Ця теорія вдало пояснювала, чому на лопатках ельфів є невеличкі нарости. (...)

Кадр із кінофільму «Артеміс Фаул» (режисер К. Брана, США, 2020)

Опинившись над Ла-Маншем, Холлі спустилася майже до самої води й полетіла, мало не торкаючись ногами білогривих хвиль. Погукала дельфінів, і вони піднялися на поверхню, помчали, вистрибуючи з води, наввипередки з ельфинею. Навіть на дельфінах людина лишила своє тавро — через затруєння морських вод. Сіра дельфіняча шкіра взялася білими плямами, у декого з них на спині червоніли виразки. Холлі усміхалася морським друзям, а серце їй розривалося від болю. (...)

Нарешті попереду замрів берег. Древній край! Ейрі — земля, де почався час. Найчарівніше місце на планеті. (...) Якщо Чарівний Народ і почував коли спорідненість із котрою-небудь нацією, то хіба що з ірландцями. Можливо, спричинилася до того препрославлена ірландська дивакуватість, можливо, їхня схильність до хвалькуватості. Одне слово, як стверджує інша теорія походження ельфів, спрайтів, гномів та інших незвичайних створінь, якщо Чарівний Народ і справді пов’язаний з людьми якимись кревними зв’язками, то коренів цієї спорідненості слід шукати не деінде, а саме тут, на Смарагдовому острові. (...)

Артемісові вдалося взяти Холлі Куць у полон, поки вона виконувала ритуал відновлення чарівної сили. Він знав, що Легіон підземної поліції має певний фонд для викупу своїх службовців, хоча досі ніхто з людей ще не дістав звідти ані грама золота. Тому він поставив вимогу керівництву ЛеППРКОНу: щедрий викуп в обмін на життя і безпеку офіцера Куць.

Розділ 5. Пропала безвісти

• Які чарівні елементи ви помітили в тексті?

(...) Жодної ознаки Холлі. Й взагалі жодних слідів. Командувач

Корч роззирнувся надовкола. Все тут свідчило про те, що він потрапив до холодильної камери. Блискотливі сталактити звисали з плутанини вкритих інеєм труб. Кожен командувачів віддих створював клуби пари. Цікаво, чим би це здалося людині? Диханням чогось безтілесного?

— А-а, — пролунав чийсь дивно знайомий голос. — До нас завітав гість! (...) Певне, ви прийшли порятувати вашого офіцера, що пропав безвісти? (...) Ну, то я мушу вас засмутити: ви прийшли не туди.

Голос якийсь наче бляшаний. Штучний. І підсилений динаміком. Корч перевірив показання приладу, але знову не виявив жодних ознак життя. Принаймні нічого живого немає в цій камері. Але за ним якось хтось стежить. Можливо, десь угорі, серед плетива труб, заховано камеру, яка здатна бачити крізь чарівний захисний екран?

— Де ти? Покажись!

Невидима людина засміялася. Сміх неприродною луною розкотився по просторій камері.

— О ні. Ще рано, мій чарівний друже. Але незабаром я покажуся. І, повірте, ви не раді будете.

Корч пішов на голос. «Говори ж, говори, не замовкай!»

— Чого тобі треба?

— Гмм... Чого мені треба? Повторюю: про це ви незабаром дізнаєтеся.

Посеред камери стояв невисокий ящик, а на ньому лежав «дипломат». Відкритий «дипломат». (...)

— Я привів вас сюди, щоб дещо продемонструвати.

Командувач нахилився над відкритою валізкою. Всередині, на гарненькій підкладці з пінопласту, лежав плаский пакетик у вакуумній упаковці, а поруч — високочастотний передавач. А на всьому тому лежав Холлін пеленгатор. Корч застогнав. Не могла Холлі доброхіть розлучитися зі своїм спорядженням! Жоден офіцер Корпусу цього не зробить... (...)

— Якщо ти завдав шкоди бодай кінчикові вуха мого офіцера...

— Вашого офіцера? Ого, нас вшанувало своїм візитом високе начальство! Яка честь! Ну то що ж — тим краще до вас дійде сенс послання. (...)

Голос, що долинав з алюмінієвої решітки динаміка, лунав суворо, мов ядерна зима.

— Ось воно: ви, мій чарівний чоловічку, повинні затямити, що мене слід сприймати серйозно. А зараз будьте ласкаві придивитися уважніше до пакета.

Командувач уважно придивився. Ну, звичайний собі пакет. Плаский, всередині речовина, схожа на замазку — чи на... О ні!

Під оболонкою моргав червоний вогник.

— А зараз тікай, лети, мій маленький ельфе! — промовив голос. — І перекажи своїм друзям привіт від Артеміса Фаула-другого.

Кадр із кінофільму «Артеміс Фаул» (режисер К. Брана, США, 2020)

Поруч із червоним вогником замиготіли, ритмічно поклацуючи, ще й якісь зелені значки. Корч розпізнав їх: вони вивчали такі закарлючки в Академії на уроках людинознавства. То були... цифри! І миготіли вони у зворотному порядку. Зворотний відлік! (...)

Командувач опустив забороло й витис повний хід. До дверей лишалось якихось кілька метрів. От тільки питання: хто долетить до них перший — Корч чи вогняна куля?

Він, він долетів таки перший! Ледве встиг. Виконуючи мертву петлю, відчув, як від ударної хвилі завібрувало, заходило ходором усе його тіло. Язики полум’я лизали йому комбінезон, хапали за п’яти, але Корч летів і летів, аж поки плюснувся просто в крижану воду. Вивергаючи прокляття, випірнув на поверхню. (...)

— Пане командире! — пролунав у навушниках голос О’Гира. Зв’язок поновився. — Командувачу! Яка у вас там ситуація?

Корч вирвався з обіймів мокрої стихії й піднявся в небо.

— Ситуація, О’Гире, викликає у мене крайнє роздратування. Ану берись за свої комп’ютери! Я хочу знати все-все, що тільки можна довідатися, про такого собі Артеміса Фаула. Я хочу знати це негайно — принаймні ще до мого повернення на базу.

— Так, пане командувачу. Зараз зберем інформацію.

О’Гир не відпустив жодного жарту. Навіть кентавр зрозумів: не час.

Піднявшись на висоту трьохсот метрів, Корч завис у повітрі. До китобоя, що палав смолоскипом, зусібіч мчали, мов нічні метелики на світло, рятувальні катери. Командувач струснув з ліктів волокна обгорілої тканини. «Ми ще поквитаємося з цим Артемісом Фаулом! — подумки заприсягся він. — Він від нас не втече».

Представники Легіону підземної поліції вирушили до маєтку Фаулів, щоб визволити Холлі. Для цього вони скористалися своїми чарівними силами й зупинили час. Але Артемісові вдалося перехитрити супротивників і досягти своєї мети.

Розділ 9. Туз у рукаві

• Який різдвяний подарунок зробила мама Артемісу?

(...) Артеміс розчув чийсь голос — хтось кликав його на ім’я. За голосом було й чиєсь обличчя, але воно розпливалося, мов у тумані, годі було розрізнити його риси.

— Тато?

Якось дивно прозвучало це слово — Артемісові уста неначе відвикли його вимовляти. Якесь це слово ніби заіржавіле. Хлопець остаточно розплющив очі.

Над ним нависав Лаккей.

— Артемісе, ви прокинулись?

— А, Лаккею, це ти.

Артеміс зіп’явся на ноги, й від цього зусилля запаморочилась голова. Він сподівався, що Лаккей відразу підхопить його під руку, щоб підтримати. Але слуга чомусь не підтримав. Джульєтта лежала на шезлонгу, пускаючи слину в подушки. Видно було, що вона й досі перебуває під впливом сильного снодійного. (...)

— Ви повинні все це пояснити! — очі слуги погрозливо блищали.

— Згодом, Лаккею, — Артеміс потер очі. — Я почуваюся не зовсім...

Лаккей заступив йому дорогу.

— Артемісе, моя сестра лежить он на тій кушетці, отруєна якимось небезпечним наркотиком. Вона мало не померла. Тож поясніть усе негайно!

Артеміс зрозумів, що це наказ. Поміркував трохи, чи не варто йому образитися, але вирішив, що Лаккей, мабуть, таки має право вимагати пояснень. Задалеко він, Артеміс, зайшов. (...)

— Часове поле — ось ключ до всієї справи. Це такий собі туз, що Легіон підземної поліції ховав у рукаві. Саме завдяки накиданню часового поля ніхто й не міг їх перемогти протягом усіх цих років. Будь-яку сутичку можна легко врегулювати зупиненням часу. Часове поле плюс біобомба — годі вигадати грізніше поєднання.

— Але чому нам довелося приймати снодійне?

Артеміс усміхнувся.

— Поглянь у вікно. Невже ти нічого не помітив? Вони пішли собі. Все скінчилося. (...) Розумієш, для мого плану треба було придумати, як вийти з їхнього часового поля. Я уважно перечитав усю Книгу, але нічого такого не вичитав. Ключа, підказки там не було. Навіть саме чарівне плем’я ще не придумало способу перехитрувати часове поле. Тож я звернувся до їхнього Давнього Заповіту, себто до тих часів, коли наше життя перепліталося з життям ельфів і фей. Ти знаєш ці казки: про ельфів, що ночами латають нам черевики, про домовиків, які роблять лад у хаті. Тоді ми з ними ще до певної міри якось співіснували. Ми не чіпали їхніх чарівних пагорбів, а вони нам за це робили певні чарівні послуги. І правив чарівним плем’ям за тих часів, звісно, Санта Клаус. (...) Раз на рік він скликав до себе всіх великих чарівників, і вони за його велінням зупиняли час над нашими містами й селами. Після чого, поки люди спали, зграї спрайтів розносили всім людям подарунки. (...)

Кадр із кінофільму «Артеміс Фаул» (режисер К. Брана, США, 2020)

— Але що коли люди... тобто ми... — насупився Лаккей. — Що коли б ми раптом прокинулися?

— Ах так! Чудове запитання. У цьому й суть усієї справи. Ми б нізащо не прокинулись. Така властивість зупиненого часу. В якому стані — сну чи пильнування — ти в нього потрапив, у такому стані ти й залишишся. Якщо спав — не прокинешся, а пильнував — то вже не заснеш. (...) І тому я висунув теорію: єдиний спосіб вирватися з часового поля — це просто взяти й заснути. Наша власна свідомість — тільки вона тримає нас у часовому полі, неначе в’язнів, а більш нічого. (...)

— Однак ви дали його нам буквально в останню мить. Ще б хвилина, і...

— Згоден, — хлопець кивнув головою. — Наприкінці все вирішувалося дуже швидко. Це було необхідно, аби двічі обвести лепреконів кругом пальця, — Артеміс зробив паузу, даючи Лаккеєві час перетравити інформацію. — Ну, то що, я прощений?

Лаккей зітхнув. Джульєтта хропіла в шезлонгу, мов п’яний матрос. Несподівано охоронець усміхнувся.

— Так, Артемісе. Все прощено. Тільки одне... (...) Щоб такого — більш ніколи. Надто вже ці ельфи... схожі на нас, людей.

— Твоя правда, — погодився Артеміс, і зморщечки в кутиках його очей ще поглибшали. — Більш ніколи. Відтепер ми будем обмежуватися шляхетнішими авантюрами. (...)

— А зараз, паничу, чи не слід нам піднятися нагору, поглянути, як там ваша матінка?

Бліде Артемісове обличчя зблідло ще дужче, якщо таке взагалі було можливе. Що коли капітан Куць не дотримала своєї обіцянки? (...) Зрештою, він захопив її в полон і тримав заручницею супроти її волі. Подумки вилаяв себе. Уявити тільки: віддав їй купу золота, вартого мільйонів, за саму лиш обіцянку виконати його бажання. Ну й дурість...

І тут двері мансарди несподівано відчинилися. (...)

Серце гучно закалатало йому в скроні, кров запульсувала в пучках пальців. Невже? Чи ж це можливо? На сходах з’явилася якась постать. Закутана в махровий халат і тим схожа на привида, мокрі після душу коси...

— Арті? — покликала вона. — Арті, ти там?

Артеміс хотів радісно закричати у відповідь, прожогом, із розпростертими руками, кинутися нагору. Але не зміг. Голос, руки, ноги — все відмовлялося коритися йому.

Анґеліна Фаул спускалася, легенько торкаючись рукою поруччя. Артеміс уже встиг забути, яка вродлива й зграбна його мама. Її босі ноги швидко ступали по застелених килимовою доріжкою сходах... Ось вона й стала перед сином.

— Доброго раночку, любий, — весело мовила вона, от ніби це був звичайний день, один із багатьох таких самих звичайних днів.

— М-мамо... — затинаючись, видавив Артеміс.

— Ну, обніми мене.

Артеміс ступив крок в материні обійми. Ці обійми були теплі й дужі. Від матері віяло парфумами. Він знову відчув себе маленьким хлопчиком — а ким іще, власне, він міг бути?

— Пробач, — прошепотіла вона йому на вухо.

— Пробачити — за що?

— За все. За ті останні кілька місяців, коли я не була самою собою. Але тепер усе зміниться. Що було, те загуло, й пора розпрощатися з минулим.

Артеміс несподівано відчув на щоці сльозу. Але чию? Годі було розпізнати.

— А ще пробач, що я не маю для тебе подарунка.

— Подарунка? — зчудувався Артеміс.

— Атож! — проспівала мати й закружляла сина довкола себе. — Хіба ти не знаєш, який сьогодні день?

— Який сьогодні день?

— Сьогодні Різдво, дурненький. Різдво! А на Різдво заведено дарувати подарунки! (...) А зараз, Арті, я хочу про все-все дізнатися. Признавайся, що тут скоїлося?

— Ми тут дещо міняли, мамо, — відповів Артеміс. — Старі двері були геть пожолобилися від сирості.

Анґеліна насупилась — син її аж ніяк не переконав.

Кадр із кінофільму «Артеміс Фаул» (режисер К. Брана, США, 2020)

— Зрозуміло. А як твоя школа? Ти вже вибрав собі фах? І ким же ти вирішив стати?

Губи машинально відповідали на ці такі звичайні мамині запитання, а в голові гарячково крутилися розгублені думки. Як бути? Це ж він знову став маленьким хлопчиком, і його життя круто зміниться. Відтепер доведеться вигадувати куди хитромудріші плани, аби мама часом чогось не запідозрила. Але справа того варта.

А щодо подарунка Анґеліна Фаул помилилася. Вона таки зробила йому подарунок — справжній, різдвяний.

(Переклад Олександра Мокровольського)

АКТИВНОСТІ

Комунікація

• 1. Що замислив Артеміс Фаул? З якою метою?
• 2. Порівняйте ставлення Артеміса до матері, Лаккея, представників Чарівного Народу.
• 3. Чому Чарівний Народ переселився під землю? Які дії людей призвели до цього?
• 4. Як ви гадаєте, чи легко було Холлі Куць працювати в ЛеППРКОНі? З якими випробуваннями вона зіткнулася?

Аналіз та інтерпретація

• 5. Опишіть портрет Артеміса Фаула. Яким він постає на початку твору, а яким — у кінці?
• 6. Які можливості інтелекту демонструє Артеміс Фаул?
• 7. Чи завжди Артеміс Фаул діє за законами моралі? Чи можете ви назвати його ідеальним героєм? Поясніть чому.

Творче самовираження

• 8. Складіть план таємної операції «Врятувати планету». Напишіть, що мають зробити люди, аби зберегти природу і налагодити стосунки з Чарівним Народом.
• 9. Створіть портфоліо одного з персонажів твору Й. Колфера.

Цифрові навички

• 10. Визначте сучасні технології, описані у творі Й. Колфера. Як вони можуть допомогти людям? Наведіть 2-3 приклади.
• 11. Відшукайте в інтернеті інформацію про найвідоміших персонажів ірландської міфології (ельфів, лепреконів, спрайтів та ін.). Опишіть їхню зовнішність. Які повір’я з ними пов’язані?
• 12. Подивіться фільм «Артеміс Фаул» (реж. Кеннет Брана, 2020). Порівняйте текст книжки та фільм.

Дослідження і проєкти

• 13. Випишіть назви місць (географічні назви), де відбувається дія твору. Які з них реальні, а які — вигадані?

Життєві ситуації

• 14. Підготуйте і проведіть короткий урок людинознавства (3-5 хв) для представників Чарівного Народу. Розкажіть на цьому уроці про те, хто такі люди і що вони роблять на планеті Земля.

check yourself

exercises

games