Зарубіжна література. Повторне видання. 7 клас. Ніколенко
Розділ 7. Сутність людини
Художність як критерій оцінювання творів мистецтва
Мистецтво дає духовну мету нашому існуванню.
Рей Бредбері
Які твори, на вашу думку, можна назвати художніми, а які — нехудожніми? Наведіть приклади.
Світ постійно змінюється, відповідно змінюються и форми сучасного мистецтва. У ньому з’являються дивовижні персонажі, неймовірні сюжети, фантастичні прогнози. Ми щодня стикаємося з творами не лише класичного мистецтва, визнаного десятиліттями й навіть століттями, а й масового. Тому необхідно навчитися відрізняти справжнє від несправжнього, художнє від нехудожнього, тобто виробити власний естетичний смак.
Художність — це критерій, за яким оцінюють твори мистецтва. Тож як визначити художні твори? Насамперед ці твори повинні мати загальнолюдське й національне значення, бути актуальними не тільки для своєї доби, а й для багатьох поколінь, отримати суспільне визнання в різних країнах. Поняття «художність» означає також майстерність письменника, який своїми творами репрезентує власну самобутність і водночас свою країну, національну культуру, добу, літературні тенденції чи стилі. У художніх творах розкрито широкий спектр традиційних тем, проблем, образів, мотивів, що дає підстави для «діалогу культур» у часі й просторі. Художній твір також залишає широке поле для роздумів та інтерпретацій. Багатозначність, як ознака мистецтва загалом, притаманна кожному художньому твору зокрема.
Кадр із кінофільму «Солярис» (режисер Стівен Содерберг, США, 2002)
Категорія «художність» є плинною в історії літератури та мистецтва. Інакше кажучи, кожна епоха може додавати щось своє в розуміння того, що називають «красивим» чи «досконалим». Але справжні мистецькі здобутки вирізняються на тлі масової культури, крім вищезазначених ознак, ще й художньою цілісністю, гармонійною єдністю змісту та форми. Поняття «зміст» охоплює тему, проблему, ідею, провідний художній конфлікт, образи, а поняття «форма» — сюжет, композицію, художній простір і час, мову, специфічні для письменника/письменниці засоби вираження, індивідуальний стиль тощо.
Важливою ознакою справжнього мистецтва є наявність високої гуманістичної ідеї.
Дмитро Лебедь. Політ у 2073-й рік. 2023 р.
Айзек Азімов
(1920-1992)
Наукова фантастика дає людству нові напрямки руху.
Айзек Азімов
1. Чи любите ви читати фантастичні твори? Чому?
2. Розкажіть про один із ваших улюблених фантастичних творів.
3. Якою ви уявляєте Україну майбутнього? Опишіть (усно) або намалюйте.
Одним з найпопулярніших сучасних фантастів світу є американський письменник Айзек Азімов (справжнє ім’я Ісаак Юдович Озимов). У м. Нью-Йорку минуло його дитинство і юність. Першою мовою майбутнього письменника був ідиш (ним розмовляли в родині), однак свої твори писав англійською, вивчивши її досконало.
Айзек Азімов став біохіміком, читав лекції для студентів у Колумбійському та Гарвардському університетах, а також писав наукові праці з біохімії, математики, міфології, астрофізики.
Його письменницький набуток становить майже п’ятсот книжок. Це науково-фантастичні романи, повісті, оповідання, новели.
Серед художніх творів письменника найпопулярнішими є збірка оповідань «Я — робот» (1950), романи «Сталеві печери» (1953), «Оголене сонце» (1954),«Кінець Вічності» (1955), «Фах» (1958), «Самі боги» (1972) та ін.
Дмитро Лебедь. Місто Венери. 2023 р.
Робот ASIMO. Сучасне фото
Айзек Азімов передбачив появу штучного інтелекту, космічні перельоти, розвиток робототехніки. Водночас попереджав про те, що суспільство, у якому люди не мислитимуть самостійно і забудуть про мораль, приречене на занепад. Письменник вірив, що наукова фантастика допоможе зберегти людяність і мир на Землі.
Музей майбутнього
У сучасну добу в різних куточках світу працюють музеї, у яких представлено наукові винаходи, прогнози майбутнього, фантастичні проєкти. У 2022 р. в м. Дубаї було відкрито Музей майбутнього у формі величезного ока. У цьому музеї можна уявити себе на іншій планеті, першовідкривачем далеких галактик, випробувачем новітніх приладів. Водночас експозиції нагадують відвідувачам, що треба зберігати живі почуття та емоції, не дозволяти цифровим технологіям руйнувати своє єство. За допомогою інтернету здійсніть віртуальну мандрівку цим музеєм. Як ви гадаєте, чому його побудували у формі ока?
Музей майбутнього, м. Дубай (Об'єднані Арабські Емірати). Сучасне фото
presentations
«ФАХ»
Роздуми про майбутнє людини й людства. Світ, зображений Айзеком Азімовим у повісті «Фах», на перший погляд, є розумно та раціонально влаштованим. Тут панують дисципліна, порядок і культ освіти. Однак діти не вчаться самостійно мислити та шукати інформацію, а за допомогою спеціальних технічних приладів отримують готові знання. Здається, це швидше й надійніше, однак спотворює людську природу, позбавляє особистість можливості бути собою, здатності мислити й творити. Люди в державі майбутнього, змальованій письменником, подібні до роботів, які мають виконувати лише те, що призначає влада. А тих, хто не вписується в «пронумеровану» більшість, хто виявляє схильність до самостійного мислення, відокремлюють від суспільства в спеціальні інтернати, створені для того, щоб плекати справжні таланти, які можуть проєктувати нові машини й визначати науково-технічний прогрес. Але більшість мешканців суспільства майбутнього, про яке йдеться у творі, не мають права вибору. Чи правильно це — забирати в людини право на вільну думку? Який у цьому сенс?
Дмитро Лебедь. Той, хто йде попереду. 2023 р.
Образ Джорджа Плейтена. Головний герой повісті Джордж Плейтен був звичайним землянином, але вже з дитинства прагнув знань і вчився думати. Його вміння робити власні висновки виявилося в День читання. Це вважали «відхиленням» від норми та усталеного порядку. Пізніше, у День освіти, Джордж довів, що вміє не лише мислити, а й набувати знань, шукати відповіді на різноманітні запитання. Через цей «недолік» Джорджа помістили в Інтернат для недоумків. У такий жорстокий спосіб у державі майбутнього виявляли справжні таланти. Визнання того, що він не такий, як усі, непридатний до освіти й професії, ледь не вбило Джорджа. Але творчість, жага до знань, прагнення мислити не дали йому загинути. Джордж почав читати й за допомогою книжок не лише набував знань, а ще й пізнавав себе, учився узагальнювати, робити висновки, бути вільним у своїй уяві та думках.
Проблема духовної реалізації людини. Джордж Плейтен покинув інтернат, відчувши в собі достатньо сили довести, що він здатний до плідної діяльності задля суспільства. В освіті його не цікавили матеріальні блага чи престиж. Наука була важливою для нього сама по собі. Це відчуття притаманне лише справжнім талантам.
Айзек Азімов порушив у повісті «Фах» багато питань, актуальних і нині. Як розвивати суспільство? Яка роль у цьому процесі належить освіті та як її вдосконалити? Навіщо у людей відбирають право на власну думку? Чим людина відрізняється від робота? Чи можна в людині вбити здатність до творчості й вільного мислення? Поміркуйте над ними.
Фах
(1958)
ПОВІСТЬ
(Скорочено)
1. Навіщо людині треба читати?
2. Чи хотіли б ви здобувати знання в такий спосіб, як Джордж Плейтен «навчився» читати?
(...) Діти зібралися у просторій залі міського будинку Освіти. Цього місяця в усіх куточках Землі в мільйонах таких самих будинків зібралися такі самі групи дітей. Сірі стіни зали та напруження дітей, що ніяковіли у незвичному святковому одязі, вплинули на Джорджа гнітюче. Він інстинктивно повівся так, як усі. Відшукав невеличку групу хлопців, що жили з ним на одному поверсі, і приєднався до них.
Тревіліян, який мешкав поруч, був ще по-дитячому кучматий. Від маленьких бачків і негустих рудих вусів, що виростуть у нього, тільки-но дозволить природа, його відокремлювало багато років. Він (для нього Джордж іще був Джорджі) гукнув:
— Ага! Злякався!
— Анітрохи, — заперечив Джордж і щиро додав: — А тато з мамою поклали на моїй тумбочці друкований текст, повернуся додому — прочитаю все до останнього слівця. (В ту мить найбільших страждань завдавали його власні руки: він не знав, куди їх подіти. Йому суворо наказали не чухати голови, не терти вух, не довбатися в носі й не пхати руки до кишень. Що ж йому було з ними робити!)
Тревіліян спокійно заклав руки до кишень і оголосив:
— А мій батько зовсім не хвилюється.
Тревіліян-старший майже сім років був за металурга на Діпорії, ось чому, вийшовши на пенсію і повернувшись на Землю, він мав вищий соціальний статус за своїх сусідів.
Взагалі повернення на Землю не заохочувалося через її перенаселення, але декому щастило повернутися. Насамперед життя на Землі було дешеве, і пенсія — мізерна в умовах Діпорії — тут мала солідний вигляд. Крім того, декому надто приємно хизуватися своїми успіхами саме перед давніми друзями, а не перед рештою світу.
Своє повернення Тревіліян-старший обґрунтовував ще й іншим: якби він залишився на Діпорії, то довелося б там залишитися і його дітям, а це, своєю чергою, не давало б їм шансів згодом потрапити в інші світи, навіть у Новію, бо Діпорія мала зв’язок тільки з Землею.
Малий Тревіліян рано усвідомив цю істину. Ще до дня Читання він уже був переконаний, що врешті-решт житиме на Новії, і в розмовах завжди говорив про це.
Джордж, пригнічений майбутньою величчю Тревіліяна і думкою про власну нікчемність, негайно, захищаючись, перейшов у наступ:
— Мій тато теж не хвилюється. Просто хоче почути, як я читаю, і знає, що читатиму я добре. А твій батько, найпевніш, не хоче тебе слухати, бо знає, що нічого в тебе не вийде.
— Ба, вийде! А читання — це пусте. На Новії я найму людей, які мені читатимуть.
— Тому що ти сам читати не навчишся! Бо ти бовдур!
— А як я тоді потраплю на Новію?
І Джордж, украй розлючений, перекреслив усе:
— А хто тобі сказав, що ти потрапиш на Новію? Биймося об заклад, що ти нікуди не поїдеш!
Коротун Тревіліян почервонів:
— Та все ж трубоукладачем, як твій таточко, я не буду!
— Забери свої слова назад, дурню!
— Сам забирай!
Вони стояли лицем до лиця. Правду кажучи, їм зовсім не хотілося битися, та в цьому чужому приміщенні вони прагнули якось розвіятися, вдатися до чогось звичного, щоб відчути себе у «своїй тарілці». Джордж уже був готовий. Він стиснув кулаки й став у боксерську стійку, вирішивши у такий спосіб проблему з руками. Інші діти збуджено обступили їх. Лементові поклав край жіночий голос, що пролунав у залі, підсилений гучномовцем. Запанувала повна тиша. Джордж опустив руки і забув про Тревіліяна.
— Діти, — мовив голос, — зараз будемо називати ваші прізвища. Хто почує своє, повинен одразу підійти до когось із людей, що чекають біля стіни. Ви бачите їх? Вони вдягнені в червоне, їх легко знайти. Дівчата підуть праворуч, хлопці — ліворуч. А тепер подивіться, хто в червоному стоїть до вас найближче...
Дмитро Лебедь. Ілюстрації до твору «Фах». 2023 р.
(...) Вони сіли на маленькі стільчики і знову чекали. Їх почали викликати по одному. Джорджа Плейтена назвали третім.
Він зайшов у велику кімнату, захаращену страхітливою апаратурою з безліччю кнопок на прозорих панелях. Посеред кімнати стояв письмовий стіл, де сидів якийсь чоловік.
— Джордж Плейтен? — запитав він.
— Так, сер, — уривчасто прошепотів Джордж, змучений нескінченним очікуванням і блуканням по кімнатах. Він уже мріяв про те, щоб усе швидше скінчилося.
Чоловік за письмовим столом сказав:
— Мене звуть лікар Ллойд. Як ти себе почуваєш, Джордже? (...)
Лікар простяг йому картку.
— Ти знаєш, що оце за знаки?
І хоча Джордж чудово знав про своє невігластво, несподіване запитання примусило його глянути на картку, ніби він уже навчився читати. Однак значки так і залишилися незрозумілими, і він повернув картку лікареві.
— Ні, сер.
— А чому?
У Джорджа раптом виникла підозра: а чи не з’їхав лікар з глузду? Хіба ж він не знає чому?
— Бо я не вмію читати, сер.
— А хотілося б тобі навчитися?
— Так, сер.
— А для чого, Джордже?
Спантеличений, він витріщив очі. Ніхто зроду не запитував його про таке, і він розгубився.
— Я не знаю, сер.
— Друкована інформація буде направляти тебе все життя. Навіть після дня Освіти ти повинен багато чого навчитися. І знання ти здобуватимеш з таких-от карток, з книжок, з телевізійних екранів. Друковані тексти розкажуть тобі стільки корисного й цікавого, що не вміти читати було б так само погано, як зовсім не бачити. Тобі зрозуміло?
— Так, сер.
— Ти боїшся, Джордже?
— Ні, сер.
— Чудово. Тепер я поясню тобі, з чого ми почнемо. Я прикладу ці дротики до твого чола над кутиками очей. Вони приліпляться до шкіри, не завдаючи тобі ніякого болю. Потім я увімкну дещо, і почується дзижчання. Воно здаватиметься тобі незвичним, і, може, тобі буде трохи лоскітно, але це теж зовсім не боляче. Та, якщо ти все ж відчуєш біль, скажи мені, і я одразу вимкну апарат. Але боляче не буде. Ну що, домовились?
Судомно ковтнувши, Джордж кивнув.
— Ти готовий?
Джордж знову кивнув. Заплющивши очі, він чекав, поки лікар готував апаратуру. Батьки про все це йому розповідали. Вони теж запевняли, що боляче не буде. Однак старші хлопці, яким уже виповнилося десять, а то й дванадцять років, завжди дражнили восьмирічних, тих, хто чекав свого дня Читання, попереджаючи: «Бережися голки». В тихому закутку по секрету розповідали: «Вони розітнуть тобі голову величезним ножем з гаком на кінці», — і таке інше з жахливими подробицями.
Джордж ніколи не вірив їм, та вночі його мордували кошмари. І тепер, заплющивши очі, він опинився наодинці зі страхом.
Він відчув дротики на скронях. Дзижчання линуло звідкись здаля і поглиналося гупанням крові у вухах, що озивалося відлунням, наче в печері. Наважившись, він повільно розплющив очі.
Лікар стояв до нього спиною. З одної машини виповзала вузька паперова стрічка, де було видно хвилясту фіалкову лінію. Лікар відривав її і вкладав у щілину іншої машини. Машина викинула невеликий шматок плівки, її лікар уважно вивчав. Нарешті він повернувся до Джорджа і якось дивно звів брови.
Дзижчання припинилося.
— Вже все? — прошепотів Джордж.
— Так, — заклопотано сказав лікар.
— І я вже вмію читати? — Джордж не відчував у собі ніяких змін.
— Що? — перепитав лікар, і на обличчі його майнула несподівана посмішка. — Все йде як годиться, Джордже. Читати будеш за п’ятнадцять хвилин. А зараз ми попрацюємо з іншою машиною, і це буде трохи довше. Я закрию тобі нею голову, а коли увімкну апарат, ти якийсь час нічого не бачитимеш і не чутимеш, але це не боляче. Про всяк випадок я дам тобі в руки вимикача. Якщо все-таки відчуєш біль, натиснеш на цю маленьку кнопку, і апарат вимкнеться. Гаразд?
Пізніше Джорджеві розповіли, що вимикач був несправжній і його давали дитині тільки для того, щоб вона почувала себе певніше, та все ж він не був переконаний, що так воно було насправді, бо сам тої кнопки не натискав.
Йому одягли на голову великий шолом, вимощений усередині гумою. Три-чотири невеликі опуклості присмокталися до голови, але він відчув тільки легкий дотик, який одразу ж зник. Болю не було.
Звідкись іздалеку долинув лікарів голос:
— Ну як, Джордже, все гаразд?
І тоді, без будь-яких попереджень, його наче оповило грубою повстиною, відокремивши від буття. Він не чув власного тіла, зникли відчуття, весь довколишній світ, зостався тільки він сам і голос, що зринав із безодні й щось шепотів... шепотів...
Напружившись, він намагався почути й зрозуміти те невловиме, та між ним і шепотом лежала груба повстина.
Роберт Макколл. Метрополіс. 1980-ті роки
Потім з нього зняли шолома. Яскраве світло вдарило в очі, а лікарів голос тарабанив у вуха:
— Ось твоя картка, Джордже. Скажи, що тут написано?
— Тут написано... написано: «Плейтен Джордж. Народився 13 лютого... року, батьки — Пітер і Емі Плейтен, місце...» — і затнувся від хвилювання.
— Ти вмієш читати, Джордже, — підбадьорив лікар. — Усе вже позаду.
— Назавжди. Я не розучуся?
— Звичайно, ні, — лікар нахилився і, як дорослому, потис йому руку. (...)
1. Що здивувало лікаря Антонеллі в поведінці Джорджа?
2. Про що пошкодував Джордж? Куди потрапив Джордж Плейтен? Чому це стало для нього трагедією?
audio-text
Джордж дістався до дверей з номером 15-С. Його завели в пусту кімнату і залишили. На якусь мить він піднісся духом. Якби ця кімната була для чорноробів, тут, звичайно, вже сиділи б десятки юнаків.
Біля невисокої, заввишки по пояс, переділки ковзнули розсувні двері, й до кімнати зайшов літній сивоголовий чоловік. Він посміхнувся, показавши рівні, мабуть, штучні, зуби. Проте у нього було молоде гладеньке обличчя й гучний голос.
— Добрий вечір, Джордже! — привітався він. — Бачу, цього разу до нас у сектор потрапив тільки один.
— Тільки один? — безпорадно запитав Джордж.
— Таких, як ти, на Землі тисячі. Ти не самотній.
Джордж почав дратуватися.
— Я нічого не розумію, сер, — сказав він. — Яка в мене класифікація? Що тут коїться?
— Спокійно, синку. З тобою все гаразд. Таке могло б статися з кожним. — Він простягнув руку, і Джордж машинально взявся за неї. Тепла долоня міцно потисла Джорджеву долоню. — Сідай, синку. Мене звуть Сем Елленфорд.
Джордж нетерпляче кивнув.
— Я хочу знати, в чім річ, сер?
— Природно. По-перше, Джордже, ти не можеш бути програмістом. Думаю, ти сам уже збагнув.
— Так, — з гіркотою в голосі погодився Джордж. — Але ким же я тоді буду?
— Таке важко пояснити, Джордже, — Елленфорд помовчав, а потім вимовив: — Ніким.
— Що?!
— Ніким!
— Що це означає? Чому ви не можете дати мені фаху?
— В цьому разі, Джордже, у нас немає вибору. За нас вирішує структура твого мозку.
Джордж пожовтів і витріщив очі.
— З моїм мозком щось не так?
— У ньому є якісь зміни. Гадаю, з погляду фахової кваліфікації, ти можеш вважати, що в ньому є порушення.
— Але чому?
Елленфорд знизав плечима.
— Ти, звісно, знаєш, яким чином діє земна Програма Освіти: практично всяка людина спроможна засвоїти будь-які знання, але кожен окремий мозок краще підходить до одних видів знань, ніж до інших. Ми намагаємося, по змозі, поєднувати структуру мозку з відповідними знаннями даного фаху, виходячи з потреби на спеціальність.
Джордж кивнув:
— Так, я знаю.
— Проте інколи, Джордже, нам трапляється юнак, у якого інтелект не підходить для накладання будь-яких знань.
— Ви хочете сказати, що я не здатен здобути освіту?
— Саме це я маю на увазі.
— Казна-що. Я ж тямлю. Я можу зрозуміти...
Він безпорадно озирнувся, наче шукаючи якоїсь нагоди довести, що мозок його працює справно.
— Будь ласка, глянь на речі тверезо, — поважно сказав Елленфорд. — Ти розумний. Поза всяким сумнівом. Твій інтелект навіть вищий за середній. На жаль, це не має відношення до накладання знання на мозок. І взагалі, сюди завжди потрапляють розумні люди.
— Ви хочете сказати, що я не годжуся навіть у дипломовані чорнороби? — промимрив Джордж. Навіть така перспектива здавалася йому кращою, ніж розчахнута поряд із ним безодня. — Що ж такого треба знати, щоб стати чорноробом?
— Ти недооцінюєш чорноробів, юначе. Існує багато різновидів професії чорнороба, і кожен з них має свій досить складний комплекс знань. Крім того, для цього фаху ми повинні добирати не тільки відповідні розуми, а й відповідні тіла. Ти не придатний для цього, Джордже. Якби ти й став чорноробом, то тебе надовго б не вистачило.
Джордж знав, що йому бракує фізичної сили.
— Але я ніколи не чув, щоб хтось не мав фаху, — заперечив він.
— Таких небагато, — визнав Елленфорд. — І ми охороняємо їх.
— Охороняєте? — Джордж відчув, як у збентеженій душі зростає страх.
— Тобою опікується планета, Джордже. З тієї миті, як ти зайшов у ці двері, ми почали виконувати свої обов’язки, — і він усміхнувся.
То був аж надто лагідний усміх. Джорджеві він здався усміхом власника, усміхом дорослого до безпорадної дитини.
— Виходить, я потраплю до тюрми? — спитав він.
— Воронь боже. Ти житимеш з такими, як ти.
З ТАКИМИ, ЯК ТИ. Ці слова громом вибухнули Джорджеві у вухах.
— Ти будеш мати спеціальний догляд. Ми піклуватимемося про тебе, — запевнив Елленфорд. (...)
Роберт Макколл. Метрополіс. 1980-ті роки
Джордж потрапив до інтернату. Минув шок від того, що з ним сталося. Але юнака не полишало відчуття власної нікчемності. Сусід по кімнаті — Хейлі Омейні — намагався пояснити Джорджеві, що в інтернаті теж можна здобути фах, але складним і дуже повільним шляхом — за допомогою книжок. Проте Джордж прагнув до рішучіших дій і не хотів здаватися. Щороку мріяв про Олімпіаду, де молоді люди у змаганнях виборюють фахову першість, щоб дістати місця на нових планетах. Нарешті вирішив утекти й спробувати власні сили.
• Прослухайте авдіотекст. Чому Тревіліян не зміг виграти змагання? Чи слушну пораду дав йому Джордж?
audio-text
Несподіваний захисник Джорджа виявився впливовою людиною і організував неймовірне — розмову юнака з особою з іншої планети — новіанином. Джордж був упевнений, що зможе його переконати.
• Що запропонував Джордж Плейтен у розмові з новіанином? Чи слушна то була пропозиція?
(...) Джордж спробував триматися невимушено. Всі вони, як новіани, так і земляни, кожний по-своєму «вивчали» його, як жука на голці. Інженеску тепер сидів у кутку й спостерігав за ним широко розкритими очима. (...)
— Не думайте, що я жартую. Стрічки дійсно нічого не варті. Вони вчать надто багатьох речей і надто безболісно. Людина, яка отримує знання з їхньою допомогою, не уявляє, як можна вчитися інакше. Її знання застигають у тому вигляді, в якому вона бере їх зі стрічки. А якби замість того щоб напихати людину стрічками, її примусили з самого початку вчитися, так би мовити, вручну, вона звикла б учитися самотужки й продовжувала б навчання далі. Хіба це не розумно? А коли звичка буде добре розвинена, людині можна дати трохи знань через стрічку, щоб заповнити прогалини чи уточнити деякі деталі. А далі вже вона вчитиметься самостійно. Таким чином ви зможете своїх металургів, що знають спектрограф Хенслера, навчити користуватися спектрографом Бімена, і вам не доведеться прилітати на Землю по нові моделі спеціалістів.
Новіанин кивнув.
— А звідки отримують знання, окрім стрічок? З міжзоряного простору?
— З книжок. Вивчаючи самі апарати. Думаючи.
— З книжок? Як же можна зрозуміти книжки, не здобувши освіти?
— Книжки складаються зі слів, а більшу частину слів можна зрозуміти. Спеціальні ж терміни можуть роз’яснити ті фахівці, яких ви вже маєте.
— А як бути з читанням? Ви припускаєте використання стрічок, по яких учаться читати?
— Гадаю, з тими стрічками все гаразд, хоча й не бачу причин, чому не можна вчитися читати старим методом. У всякому разі, частково.
— Щоб із самого початку виробити звичку до самостійних знань? — запитав новіанин.
— Так, так, — радісно підтвердив Джордж; цей чоловік вже почав розуміти його. (...)
— А самі ви намагалися вчитися по книжках? Чи це тільки ваша теорія?
Джордж повернувся й швидко глянув на Інженеску, та історик лишався незворушним. На його обличчі застигла тільки доброзичлива цікавість.
— Намагався.
— І ви вважаєте, з цього щось виходить?
Дмитро Лебедь. Ілюстрація до твору «Фах». 2023 р.
Нікос Гіфтакіс. Думка. 2010-ті роки
— Так, вельмишановний, — відповів Джордж. — Візьміть мене з собою на Новію. Я можу скласти програму і керувати...
— Зачекайте, я маю ще декілька питань. Як ви гадаєте, скільки вам потрібно буде часу, щоб стати металургом, який вміє працювати з біменівським спектрографом, якщо припустити, що почнете вчитися, не маючи ніяких знань і не використовуючи стрічок освіти.
Джордж завагався.
— Ну... можливо, кілька років.
— Два роки? П’ять? Десять?
— Не можу сказати, вельмишановний.
— Бачите, це найголовніше питання, і ви повинні відповісти на нього. Ну, приміром, п’ять років. Вас улаштовує такий термін?
— Думаю, що так.
— Чудово. Отже, протягом п’яти років людина вивчає металургію за вашим методом. Ви не можете не погодитися, що весь цей час вона не дає нам ніякої користі, а її треба годувати, забезпечувати житлом і грішми.
— Але ж...
— Дайте мені закінчити. До того часу, коли вона буде підготовлена і зможе користуватися спектрографом Бімена, мине п’ять років. Чи не здається вам, що тоді у нас уже з’явиться удосконалена модель апарата, з яким вона не зуміє працювати?
— Однак доти вона стане досвідченим ученим, і засвоєння нових деталей буде для неї питанням днів.
— Ви так гадаєте. Гаразд, припустімо, що ваш друг, приміром, самостійно вивчав апарат Бімена і успішно його опанував; чи зможе він зрівнятися своїм умінням з умінням учасника змагань, який отримав усе за допомогою стрічок?
— Можливо, й ні... — почав Джордж.
— Отож-бо й воно, — докинув новіанин.
— Заждіть, дайте закінчити мені. Навіть якщо він і знає щось гірше, ніж той, інший, в даному випадку важливо те, що він може вчитися далі. Він зможе придумати нове, на що не здатна людина, яка здобула освіту за допомогою стрічок. Ви будете мати в запасі людей, здатних оригінально мислити...
— А ви протягом свого навчання винайшли щось нове? — запитав новіанин.
— Ні, але ж я один, і не так уже й давно почав учитися...
— Так... ну, леді й джентльмени, ми досить з вами порозважалися?
— Зачекайте! — раптом перелякавшись, вигукнув Джордж. — Я хочу домовитися з вами про особисту зустріч. Є речі, які я не можу пояснити по відеофону. Ряд деталей...
Погляд новіанина ковзнув повз Джорджа.
— Інженеску! По-моєму, я зробив вам послугу, про яку ви просили. Завтра у мене напружений день. Бувайте здорові!
Екран згас.
Джорджеві руки рвонулися до екрана в нестримному бажанні оживити його.
— Він не повірив мені! — скрикнув Джордж. — Він не повірив мені!
— Так, Джордже, не повірив. Невже ви й справді думали, що він повірить? — запитав Інженеску.
Джордж майже не чув його.
— Але чому? Адже це правда. І так вигідно для нього. Ніякого ризику. Вони мали б справу зі мною та ще з кількома... Десяток людей, що вчилися б роками, коштували б менше, ніж один готовий фахівець... Він був п’яний! Він нічого не зрозумів.
Задихаючись, Джордж роззирнувся довкола.
— Як мені дістатися до нього? Мені конче необхідно. Все вийшло не так, як треба. Не слід було говорити з ним по відеофону. Мені потрібен час. Треба зустрітися з ним віч-на-віч. Як мені...
— Він не захоче зустрічатися з вами, Джордже, — промовив Інженеску. — А якщо й погодиться, то все одно вам не повірить.
Роберт Макколл. Сонячна Арізона. 1980-ті роки
— Ні, повірить, запевняю вас, — Джордж повернувся до історика, і його очі широко розкрилися. — Чому ви називаєте мене Джорджем?
— А хіба це не ваше ім’я? Джордж Плейтен?
— Ви знаєте, хто я?
— Я знаю про вас усе.
Джордж завмер, тільки часте дихання різко здіймало його груди.
— Я хочу допомогти вам, Джордже, — запевнив Інженеску. — Я вже говорив вам про це. Я весь час вивчав вас і хочу вам допомогти.
— Мені не потрібна ваша допомога! — вигукнув Джордж. — Я не недоумок.
Він рвучко повернувся і, як шалений, кинувся до дверей. Розчахнув їх і був схоплений двома полісменами, що миттєво залишили свій пост.
Попри все збудження Джордж відчув дотик шприца якраз під щелепою. І все скінчилося. Останнє, що лишилося в пам’яті, було обличчя Інженеску, який зі співчуттям дивився на нього.
1. Чи насправді метод дослідження, про який розповів Омейні, був жорстоким?
2. У який ще спосіб можна виявити рівень людського інтелекту?
Коли Джордж розплющив очі, то побачив білу стелю. Він згадав, що сталося. Але згадав так нечітко, наче все відбувалося з кимось іншим. Він дивився на стелю, аж поки не наповнився її білизною, яка начисто промила його мозок, начебто вивільняючи місце для нових ідей, для інших напрямків мислення.
Джордж не знав, як довго він так лежав, дослухаючись до плину своїх думок.
— Ти прокинувся? — пролунав чийсь голос.
І Джордж уперше почув свій власний стогін. Невже він застогнав? Він спробував повернути голову.
— Тобі боляче, Джордже? — запитав голос.
— Як дивно, — прошепотів Джордж. — Я так хотів залишити Землю. Я нічого не розумів.
— Ти знаєш, де ти?
— Я знову в... в Інтернаті, — Джорджеві нарешті вдалося повернутися.
Голос належав Омейні.
— Як дивно, що я нічого не розумів.
Омейні посміхнувся.
— Поспи ще...
Джордж заснув.
І знову прокинувся. Свідомість його прояснювалася.
Біля ліжка, читаючи, сидів Омейні, та як тільки Джордж відкрив очі, Хейлі відклав книжку. Джордж із зусиллям сів.
— Привіт, — мовив він.
— Ти голодний?
— Ще б пак! — він з цікавістю подивився на Омейні. — За мною стежили, коли я пішов звідси?
Омейні кивнув.
— Ти весь час був під наглядом. Ми хотіли непомітно скерувати тебе до Антонеллі й дати тобі нагоду виговоритися. Нам здавалося, що для тебе це єдиний спосіб досягти успіху. Емоції заважали твоєму розвитку.
— Я був абсолютно неправий щодо нього, — трохи зашарівшись, промовив Джордж.
— Тепер це не має значення. Коли в аеропорту ти зупинився біля стенда металургів, один з наших агентів зараз же сповістив нам перелік учасників змагань. Ми з тобою досить говорили про твоє минуле, тож я зрозумів, що означало в ньому ім’я Тревіліяна. Ти спитав, як потрапити на Олімпіаду. Це могло призвести саме до тої кризи, на яку ми покладали такі надії, тож до зали скерували Ладисласа Інженеску, щоб він зустрівся з тобою і подбав про все.
— Він обіймає важливу посаду в уряді?
— Так.
— І ви доручили йому мене. Виходить, що сам я чогось вартий.
— Ти й справді багато чого вартий, Джордже...
— Тепер я це так добре розумію, що дивуюся своїй недавній сліпоті, — сказав Джордж. — Зрештою, хто винаходить нові зразки механізмів, для яких потрібні нові фахівці? Хто, наприклад, винайшов спектрограф Бімена? Я гадаю, чоловік на ймення Бімен. Але він не міг здобути освіту за допомогою стрічок, бо йому не вдалося б посунутися вперед.
— Цілком слушно.
— А хто створює стрічки освіти? Фахівці по виробництву стрічок? А хто ж тоді складає стрічки для їхнього навчання? Фахівці ще вищої кваліфікації? А хто складає стрічки... Ти розумієш, що я хочу сказати. Десь має бути кінець. Десь мають бути чоловіки та жінки, здатні оригінально мислити.
— Так, Джордже.
Джордж відкинувся назад і спрямував погляд у простір поверх голови Омейні. На якусь мить в його очах промайнула тінь колишнього хвилювання.
— Чому мені не розповіли про все це спочатку?
— О, якби ми могли, — сказав Омейні, — скількох неприємностей ми б уникли. Ми вміємо аналізувати інтелект, Джордже, й визначати, що ця людина може стати пристойним архітектором, а та — хорошим теслярем. Однак не вміємо визначити, чи здатна людина до оригінального творчого мислення. Це надто делікатна галузь. (...)
— Але чому не можна розповісти людям, що один зі... зі ста тисяч потрапляє сюди? — запитав Джордж. — Це не було б таким потрясінням для того, хто потрапляє.
— А як же інші? Ті дев’яносто дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять, які ніколи не потраплять у такі установи? Не можна, щоб усі оті люди вважали себе невдахами. Вони прагнуть здобути фах і тим чи іншим шляхом здобувають його. Кожен може додати до свого імені слова: «дипломований такий-то чи така-то». Так чи інак, кожен посідає своє місце в суспільстві. Це необхідність.
Роберт Макколл. Пролог і обіцянка. 1980-ті роки
— А ми? — запитав Джордж. — Ми — виняток?
— Вам ні в якому разі не можна казати. Ось у чім заковика. Адже ще лишається останнє випробування. Навіть після відсіву в день Освіти дев’ять чоловік із десяти, що потрапили сюди, виявляються не
зовсім підходящими для творчості, й нема такого апарата, який допоміг би нам вирізнити з цієї десятки того єдиного, хто нам потрібен. Цей десятий повинен виявитися сам.
— Яким чином?
— Ми поміщаємо вас сюди в Інтернат недоумків, і той, хто не бажає з цим змиритися, і є людина, яку ми шукаємо. Щоправда, метод жорстокий, зате себе виправдовує. Не слід казати людині: «Ти можеш винаходити нове. Тож-бо, твори». Набагато розумніше зачекати, поки вона сама мовить: «Я можу творити й творитиму, хочете ви цього чи ні». Таких людей, як ти, Джордже, десять тисяч, і вони сприяють технічному прогресові півтори тисячі світів. Ми не можемо дозволити собі загубити бодай одного з їх числа або ж витрачати наші зусилля на того, хто не виправдає наших сподівань.
Джордж відсунув тарілку і підніс до рота чашку з кавою.
expresslesson
— А як же з тими, які... не виправдують сподівань?
— По всьому вони отримують освіту за допомогою стрічок і стають соціологами. Інженеску — один з них. Сам я дипломований психолог. Ми становимо, так би мовити, другий ешелон.
Джордж допив каву.
— Мені досі не зрозуміло одне, — промовив він.
— Що ж?
Джордж відкинув простирадло і встав.
— Чому воно зветься Олімпіадою?
(Переклад Андрія Минка)
Теорія літератури
Фантастика — різновид художніх творів, у яких за допомогою вигаданих уявних елементів (припущення, прогнозування та ін.) створюється світ, відмінний від світу реального.
Скульптура «Мислитель» Огюста Родена
Чи можна закарбувати в металі або камені рух людської думки? Виявляється, можна. Французький скульптор Огюст Роден у 1880-1882 рр. створив статую «Мислитель», що стала гімном людському інтелекту, який ніколи не зупиняється у своїх пошуках. Робота присвячена авторові «Божественної комедії» Данте Аліґ’єрі. Ця статуя, вилита з бронзи в натуральний зріст людини, установлена на подвір’ї музею митця в м. Парижі. Вона вражає не лише своїми розмірами, а й незвичайним ефектом рухливості. Огюст Роден був сміливим експериментатором і придумав так звану «круглу скульптуру», у якій поєднані різні види поверхонь. Коли обходиш його скульптури, здається, що вони рухаються. А в скульптурі «Мислитель» ніби пульсує людська думка. Як ви гадаєте, про що думає Мислитель?
Огюст Роден. Мислитель. 1880-1882 рр.
АКТИВНОСТІ
check yourself
Комунікація
1. На яких принципах побудована система освіти в майбутньому? Чи була корисна вона людям?
2. Чому людям забороняли вільно мислити й читати книжки?
3. Ким хотів стати Джордж Плейтен і що він робив для досягнення своєї мети?
4. Чому думки і вчинки Джорджа вважали «дивними» в суспільстві?
5. Які випробування здолав герой і що допомогло йому в цьому?
Аналіз та інтерпретація
6. Оцініть експерименти з інтелектом, які відбувалися в державі майбутнього.
7. Визначте наукові, соціальні й моральні проблеми твору.
8. Дискусія. Чи заважають емоції розвитку інтелекту?
Творче самовираження
9. Створіть продовження повісті «Фах» у формі есе або коміксу.
10. Намалюйте майбутнє, у якому ви б хотіли жити.
Цифрові навички
11. За допомогою інтернету знайдіть і послухайте одне із засідань ради ООН на тему штучного інтелекту. Які переваги й небезпеки штучного інтелекту обговорюють представники різних країн? Які їхні думки видалися вам слушними? Підготуйте стислий звіт у формі повідомлення та презентації.
Дослідження і проєкти
12. Дослідіть історію назви та явища Олімпіада. Дайте відповідь на запитання Джорджа Плейтена «Чому воно зветься Олімпіадою?».
13. Робота в групах. Підготуйте проєкт на тему «Освіта майбутнього». Запропонуйте заходи, які можуть поліпшити освіту в Україні.
Життєві ситуації
14. Як ви розвиваєте власний інтелектуальний потенціал?
15. Чи хотіли б ви жити у світі майбутнього, який змалював Айзек Азімов? Поясніть.
16. Яка ваша життєва мрія і що ви робите для її реалізації?
17. Які книжки ви взяли б із собою в майбутнє?
